Телевізійна картинка з минулого

 

Напередодні нового 1954 року Радомишлем швидко поширилась неймовірна новина: у лісгоспі встановили справжній телевізор!

У районній газеті, що не залишила цю непересічну подію без уваги, повідомлялося, що того дня 50 робітників і службовців лісогосподарського підприємства з цікавістю переглянули оперету Б.Мокроусова «Роза вітрів». І відтоді вони майже щовечо­ра із задоволенням дивилися нові художні кінокартини, документальні фільми виступи артистів київських театрів та інше. До речі, регулярного мовлення тоді ще не було, воно почалося у 1956-му. А до того телепередачі з означеним вмістом транслювалися двічі на день. Подивитися їх приходили в лісгосп працівники з інших установ та під­приємств міста.

Втім приклад лісівників почав ширитися. І вже під завісу 1954-го в Радомишлі і селах району працювало аж вісім телевізорів.

Першими на наших теренах були телевізійні приймачі марки Т2–«Ленінград», звісно, ще чорно-білого зображення, бо кольорове телебачення почало впроваджуватися в СРСР 1967 року.

 

Світлина з мереж. 

Той телевізор був доволі масивним і громіздким – з габаритами 78х40х46 см й вагою у 52 кілограми – шафа, так би мовити. Одначе екран мав майже крихітний: 18 на 13,5 см – така собі «фотокартка», які зберігаються у старих фотоальбомах, за поширеним колись одним зі стандартів фотопаперу, щоправда, із заокругленими кутами. У сучасних діагональних характеристиках такий розмір дорівнює 8,9 дюйма (на рівні теперішнього планшету). Відтак, аби «збільшити» зображення, подекуди застосовували спеціальну лінзу (деякі з них, що йшли для широкого вжитку, були «водяними» – наливними), яку закріпляли перед екраном…

А оцю світлину було знайдено на одному з радомишльських обійсть серед непотребу, що його вимітали з помешкання нові власники господи. Телевізора, що на фото, там, звісно, вже давно не було, а от згадку про нього колишні мешканці залишили. Мабуть тому, що був він у них першим – надзвичайно поширеної і, можна сказати, масової в СРСР моделі «Рекорд-64», що випускалась у 1960-х (64 – рік впровадження розробки у виробництво). Діагональ цей телевізор мав уже більшу – до 13 дюймів, а важив менше – 21 кг.

 

Примітно, що на знімку зафіксувалась заставка першої телевізійної програми з позначкою «КСТ» – Київська студія телебачення. Переглянуті в тогорічних газетних підшивках анонси телепрограм, що регулярно друкувалися, засвідчують, проте, переважну трансляцію передач із Москви. Отак відтоді звідти й формували наш «спільний інформаційний простір»...

У нашій родині першим телевізором став ще один колишній масовий прилад «Старт-3».

 

Імпонувало, що мав він притому влаштований блок для приймання радіопередач в діапазоні ультракоротких хвиль (тодішній аналог ФМ). Завдяки йому мав можливість робити з радіоефіру більш-менш якісні, як за тогочасними мірками, магнітофонні записи через вхід звукознімача, що дозволяв, крім того, використовувати підсилювач телевізора для програвача та подібних зовнішніх пристроїв.

Пам’ятаю, що телевізор батьки придбали восени 1966-го. Зафіксував цю дату як футбольний уболівальник, бо першим матчем, що його по ньому подивився, був тогорічний фінальний поєдинок Кубка СРСР з футболу між київським «Динамо» і московським «Торпедо». Відбувся він 8 листопада.

А до того телеприймач кілька тижнів бовванів у квартирі, чекаючи встановлення антени. На ту пору це вважалося доволі складною технічною процедурою, яка не всім була до снаги. Доволі масивні телевізійні антени переважно монтували на дахах будинків. Деінде вони стоять там дотепер, бо демонтувати їх також непросто. Нам антену на даху зрештою обладнала бригада місцевих зв’язківців, що залюбки «халтурили» у такий спосіб. Благо, попит на телебачення усякчас зростав.

Нині його популярність навпаки йде на спад. З одного боку інтернет-мережі дають змогу знайти й переглянути у зручний час та спосіб будь-який телевізійний сюжет. З іншого – «телеящик» наразі часто-густо перетворюється у засіб зомбування та промивання мізків. Тож від офіційного запрограмованого перегляду телебачення мимоволі відходиш. І, відверто кажучи, особливого дискомфорту й якоїсь відчутної втрати при цьому не відчувається.

 

 

 

Українські ходаки до Лєніна не ходили, натомість вирушали аж у Сибір та на Далекий Схід

 

    Для тих, хто зростав у часи СРСР, поняття «ходаки» насамперед асоціюється з відомою картиною В.Сєрова «Ходаки у Лєніна», що була важливою складовою комуністичної пропаганди. На ній «вождь світового пролетаріату» зображувався цілком мирною й доступною людиною, до якої могли вільно прийти представники трудового селянства. Як зазначають мистецтвознавці, зображений на полотні прийом у Кремлі, куди селяни дісталися, аби звернутися до Лєніна, як до «вищої правди», як до «нового царя», «щоби порадитися, розвіяти сумніви і зміцнити віру у нове життя». Зрештою, події відбуваються у 1917 році після більшовицького декрету про землю, який скасував приватну земельну власність і передавав поміщицькі, приватновласницькі та церковні землі у відання волосних земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів.

    Серед тих ходаків українців не було, бо до України на ту пору лєнінці ще не дісталися. Та й потому українські селяни зустрічали більшовицьких зайд, що вимітали харчі, зі зброєю в руках, створюючи повстанські загони. Українці покладалися на власні сили та зброю, не сподіваючись на «доброго і всесильного» зверхника.

    Проте слово «ходак» було доладу знайоме нашим пращурам. Притому значно раніше. Серед ряду тлумачень академічний Словник української мови означає ним особу, яку обирають і посилають куди-небудь з певним дорученням чи клопотанням.

    Поширилося воно зокрема на початку ХХ століття і пов’язане були з царськими «земельними декретами». Один з них стосувався освоєння обширних та вільних земель Сибіру, а також Зеленого Клину – так українці називали територію Приамур’я, яку почали обживати ще з середини ХІХ ст. До речі, побутувала там і назва цього регіону як Зелена Україна. Тож і закликали російські чиновники широкі селянські верстви передусім малоземельних та безземельних «малоросів» переселитися у край, де вільні земельні угіддя неміряні.

    Проте широко пропаговане переселення відбувалося не навмання. Охочим, що стали офіційними громадськими ходаками, надавалася можливість казенним коштом побувати «на землях обітованих», аби на власні очі побачити тамтешні достоїнства та переваги і після повернення поділитися побаченим із земляками.

    У серпні 1908 року Радомисльська повітова землевпорядна комісія склала список ходаків з усього повіту, що мали вирушити у Сибір та на Далекий Схід. До цього реєстру увійшли зокрема один ходок від 11 родин (у них налічувалась 31 особа чоловічої статі, жінок комісія не рахувала) з Великої Рачі і ходак з власної родини (8 душ) з міста Радомисля, що збиралися переселитися у Томську губернію. В Тургайську губернію вирушали два ходаки з Веприна від 25 тамтешніх родин, у яких налічувалося 86 чоловіків, один – з Ніжиловичів від власної родини (2 чоловіки). У Приморську область – два ходаки з Межирічки (9 родин з 35 чоловіків). Найбільше ходаків збиралося до Амурської області, з-поміж них четверо раковичан – представників дев’яти родин з 29 чоловіків, один з Великорацької родини (2 чоловіки). Загалом з повіту готувалося до переїзду 123 селянські сім’ї, що нараховували 416 осіб чоловічої статі.

     Вочевидь ходаки повернулися з позитивними враженнями. Відтак кількість селян, що побажали заволодіти цілинними й угідними чималими земельними наділами, тільки зросла. Ба більше, у губерніях навіть існували черги з охочих переселитися. Позаяк, за статистикою переселенського руху того ж таки 1908 року, поза чергою з Радомисльського повіту в Єнісейську губернію переселилися 22 родини з 132 душ, в Іркутську – 9 (46), Акмолинську область – 1 (7), в Приморську – 4 (23). Загалом за три черги – 62 родини з 362 душ.

     Водночас в наступних урядових циркулярах зазначалося, що повітові мирові посередники Київщини повинні зібрати на місцях докладні відомості про кількість сімей, що збираються переселятися в місцевості Сибіру в 1909 році. Притому повинні рахуватися тільки ті селяни, що вже замовили для себе на місцях переселення земельні частки і як доказ мають на руках свідоцтва від переселенських чиновників або «прийомні приговори» від обжитих тамтешніх громад. Про ці «бомаги», вірогідно, заздалегідь подбали саме ходаки.

     У підсумковому зведенні таких сімей у Київській губернії нарахували 1759, охоплювалася ними 10571 людина. З них 287 родин обрали для переселення Далекосхідний край. По Радомисльському повіту рахувалося 100 «узаконених» переселенських родин з 400 осіб.

     Мабуть, далеко не всі з них відразу і твердо обжилися на нових місцях. Та попри труднощі й негаразди повертатися в Україну вони не збирались, тримала українців на далекосхідній чужині передусім земля, заради якої вони, власне, й вирушили світ за очі.

     Журналіст і письменник Хведот Майстренко оповідав згодом про те, як зустрів ще у 1905-му на одній зі сибірських залізничних станцій українських переселенців. То були літня бабуся і 40-річний чоловік, що пропонували подорожнім купити у них чорну редьку, притому припрошували «щирою українською мовою». Вони, як розповіла бабуся, поневіряються там уже з років шість. Спокусилися тими ж солодкими закликами, що землі тут можна взяти хоч губернію, що дійних корів є змога тримати цілу череду, бо вільних пасовищ – скільки оком окинеш, а сіна заскиртуєш стільки, що не на одну зиму вистачить, якщо не струхне. Рай, мовляв, за Уралом! Отож і рушили. А на місці побачили голий степ і мало не пустелю. Попервах такі собі землянки облаштували. До води заледве докопалися – вона тут глибоко-преглибоко, дна в колодязі не побачиш, а води в ньому – жменька.

     Позаймали землі по десятині на душу, обсіялися. А влітку посуха. Паша – і та зів’яла. Коли згодом таки задощило, інша напасть спричинилась: мошка обсіла така, що світу білого не побачиш. Рятувалися дьогтем, обмазуючи ним те, що не закутаєш – лице, руки. Кожен виглядав як марюка…

     Тримались, проте, як могли, а далі кинулися врозтіч – кращих місць шукати.

     – Молоді усе ж потроху призвичаїлися, а мене мрії не полишають в Україну повернутися, хоча б краєчком на рідну землю поглянути, – сповідалась сокровенним бабця…

     У 1908 році з Радомисльського повіту вирушило на сибірські і далекосхідні простори 529 сімей (2784 душ), що становило 8 відсотків до загальної кількості переселенців. Той рік, до речі, став наймасовішим для цієї міграції. За рік вона зросла у півтора, а проти 1903 року – в 17,5  раза. Водночас 43 жителі Радомишльщини повернулися звідти у рідний край.

     У 1909 році повідомлялося, що для Радомисльського повіту зберігається 150 паїв з-поміж тих, що роком раніше призначалися на Київщину. Відтак передбачалося відрядити за Урал ходаків від 7158 селян, що зголосилися до переселення, які притому мали б при собі відомості про земельні потреби очікуваних переселенців, позаяк реальна ситуація засвідчувала, що достатньої кількості земельних наділів уже бракувало. Адже при потребі майже в 70 тисяч паїв тільки для заявлених переселенців з Київської губернії загалом на п’ять «малоросійських губерній» їх надавалося лише дев’ять тисяч.

     На тогорічному засіданні Державної думи її депутат українець Андрій Шило (до речі, був саме переселенцем з Полтавщини на Далекий Схід) звертав увагу на сумні переселенські реалії, що змушують новоселів повертатися додому. Йшлося зокрема про відсутність не тільки обіцяних земельних наділів, а й, за теперішньою термінологією, належної інфраструктури – шляхів сполучень, медичної допомоги та іншого.

     Землі в Зеленому Клині (офіційна назва – Приморська область) виглядали найбільш привабними для українців. За російським імперським переписом 1897 року 15 відсотків його населення назвали рідною українську мову. Приморські статистичні відомості засвідчували, що з 22122 родин, що переселились сюди у 1858-1914 роках, 15475, тобто дві третини, були з українських губерній. Перший радянський перепис 1926 року засвідчив, що у Далекосхідному краї СРСР 18,1 відсотка населення вважали себе українцями.

     Харківський історик Василь Кисиленко, уроджений у Потіївці, віднайшов у архівах далекосхідні сліди своїх земляків-потіївців. Йдеться про метричний запис у церкві міста Нікольськ-Усурійський про народження 19 квітня 1916 року доньки Ніни у «селянина с.Потіївки Радомисльського повіту Київської губернії Кирила Данилова Тивоненка та законної дружини його Ольги Степанової».

     Знаний майстер українського писемного слова Іван Багряний, що став жертвою більшовицьких репресій і після тюремного ув’язнення карався спецпоселенням у Зеленому Клині, зазначав, що цей край був колонізований потужними хвилями беззбройної армії українських переселенців. На місці теперішніх великих міст перші українці застали ще пусті місця. У Хабаровську, наприклад, стояла лише одна поштова конторка, вона ж слугувала й урядовою управою, біля якої, до речі, тигри регулярно крали вартових ночами. На місці ж безлічі теперішніх великих сіл, був дикий, первісний, непрохідний праліс. Українці перетворили це безлюддя у квітучий край. «І хто б там що не казав, таки український край!», – наголошував літератор.

Хата українських переселенців у селі Іванівка на далекосхідному Зеленому Клині. Світлина 1920-х рр. 

     Українськість Зеленого Клину виразно виявила себе у революційному вирі 1917-го року. Тоді київська газета «Нова Рада» з приємністю сповіщала про створення українських громад у Владивостоці, Хабаровську, Омську, про видання україномовних газет у тому ж Хабаровську та Благовіщенську, про врочисто-поминальні зібрання, влаштовані українськими організаціями на цих теренах у Шевченківські дні.

     Як не прикро, але і тодішні, й сучасні владні структури в України були до їхніх прагнень далекими не лише за відстанню, бо не завжди могли впоратися навіть з внутрішніми проблемами в самій Україні, не кажучи вже про діаспору, яку залишали без підтримки на самоті.

     Натомість волелюбний дух тамтешніх українців таки дається взнаки. Недарма цими регіонами свого часу прокотилася найбільша кількість протестних акцій із засудженням путінської диктаторської політики, спрямованої на обмеження прав місцевих громад.

    На жаль, оте «призвичаїлися», про яке зізнавалась Майстренкові переселенка, означало передовсім асиміляцію. Дарма що засновані українцями поселення попервах іменувалися ними на свій лад на згадку про свою далеку батьківщину – з’явилися там Українки, Київки, Волинки та відповідні адміністративні регіони. Згодом, щоправда, більшовики переінакшили все на власний кшталт, і українські назви змінилися на узвичаєні «робітничо-селянські» – Лєнінки, Лазовки, Кагановичівки та їм подібні.

     Услід за назвами потроху «стиралося» й українське коріння мешканців зросійщених поселень. Адже червона армія саме «на Тіхом окєанє свой закончіла поход», що став початком створення комуністичною владою в СРСР «єдиної історичної радянської спільноти».

     Відтак ешелонами відправлялися на освоєння все ще незаселених сибірських та далекосхідних просторів «вороги народу», затим туди масово поринула сільська українська молодь на «великі будови», щоби хоч у такий спосіб позбутися колгоспного кріпацтва. А там, як і їх загітовані ходаками попередники, поступово перетворювалися на росіян. Змінювали навіть на російський лад прізвища, як це робили у ХІХ столітті малороси, що потрапляли до чиновницького стану. Тож Іваненки ставали Івановими, Ковалі, Ковалюки, Ковальчуки чи Коваленки – Ковальовими, Морозюки й Морозенки – Морозовими і т. ін.

     Очільники «пролетаріту» та їхні послідовники рішуче взяли на озброєння слова того ж таки свого провідника Лєніна, котрий зазначав, що «обрусєвшиє інородци всєгда пєрєсалівают по часті ісконно рускаво настроєнія». І нині із Сибіру, Далекого Сходу та інших російських регіонів нескінченними потоками етнічні зросійщені нащадки українців їдуть в Україну на війну з корінним народом землі української, щоби його так само упокорити й асимілювати.

     У 2006 році путінська росія впровадила в державну політику концепцію «русскаво міра», як однієї з вагомих ідеологічних новоімперських засад, що спирається на триєдину основу: православіє (звісно, під проводом рпц), російська мова й культура, спільні проросійські історична пам’ять та тлумачення суспільного розвитку. Попервах це стало підставою для ліквідації українських, як і інших національних осередків, у самій ерефії, де з неминучим розпадом СРСР активізувався проукраїнський рух в багатьох закутках. Радомишлянин Віктор Шахман згадував, як після першотравненої демонстрації 1990 року, коли вперше за радянської доби на масовому зібранні в Радомишлі у його руках замайорів національний синьо-жовтий стяг, до активістів, що сприяли цій акції, підійшов гість-краянин, котрий працював десь на острові у Баренцевому морі, і попросив два прапора, щоби підняти український дух у цьому регіоні.

     Відомо, що на Камчатці місцеві ще офіційні на ту пору українці заснували українську суботню школу, видавали україномовну газету «Батьківщина». Потім від них не лишилося й сліду. А «рускій мір» з року в рік почав впевнений наступ вже за межами росії, зокрема і в Україні. Спочатку «ідейний», а з 2014-го – збройний.

     По тому почали рясніти повідомлення про тих чи інших російських загарбників з українським корінням, що знайшли свій кінець на землі пращурів.

     Для прикладу, в квітні 2024 року в мережах поширився некролог про загибель в Україні окупанта з містечка Кіріши, що під Петербургом, з «предковічним російським прізвищем» Ткачук. Він «захищав» Лєнінградську область від «настоящіх фашистов» в українських степах, де й був одним з кількох мільйонів колишніх «укрАінцев», яких росіяни зробили одним народом з собою.

     Як скрушно з цього приводу зазначають аналітики, українська діаспора у рф нині вже становить інтерес не для істориків чи антропологів, а швидше – для археологів.

Газета «Зоря Полісся», 12 липня 2024 р.

У полоні цифр та художніх образів

 

Попри хрестоматійний поділ інтелектуалів на фізиків та ліриків маємо силу-силенну прикладів, коли ці, здавалося б, непоєднані іпостасі цілком уживаються в одній особі. Тим паче, коли йдеться про людей талановитих, бо ж недарма існує інше розхоже твердження, що талановита людина талановита в усьому.

Коли багаторічний очільник колишнього Радомишльського районного фінансового відділу Олександр Візго виступав з офіційними доповідями на різного роду зібраннях і рясно сипав багатозначними числами грошових бюджетних коштів, досконало орієнтуючись у сумах та призначеннях, складалося враження, що світ сухих цифр цілковито полонив усе його єство, не залишаючи часу для інших земних справ. Проте у вільну хвилину він усякчас полюбляв насолоджуватися знаними з дитячих літ мальовничими краєвидами рідної Папірні, оточеної предковічними лісами та омитої стрімкими Микою, Бистріївкою, Коробочкою й утвореними на них ставками. Кохався в українській пісні, національній танцювальній культурі. Захоплений був також фотографією, приручивши й добре освоївши знаменитих «Фотокора» і «Лейку».

Та чи не найбільшим позафінансовим уподобанням стало для Олександра Олександровича малювання. Майстерно володів художник-самоук і пензлем, і олівцем. Згодом його син Діамін розповідав, що коли на батька надходило натхнення, він майже щодень видавав «на гора» свій черговий малюнок.

Олександр Візго. Автопортрет.1947 р. 

Скільки їх було на його віку, хтозна. Не збирав він своїх творінь, а щедро дарив друзям, рідним, колегам. Здебільшого це були копії відомих художніх полотен.

Одначе зберігся в родині блокнот з надзвичайно цікавими авторськими графічними начерками та ескізами. Тут і ілюстрації до літературних творів, і портрети відомих особистостей та близьких людей, і дотепні карикатури, і тваринний світ, і пейзажі з краєвидами рідної Папірні – ставком, знаним млином, Микою.

 

Важкенькі дрівця з лісу через Мику... 1947 р.

 

Папірнянський млин.1947 р.

 

Рибалки на ставку.

Саме на Папірні, вподобавши ці мальовничі місця, на початку ХХ століття оселився його дід. До речі, теж звався Сан Саничем – схоже, для родоводу Візго, коріння якого йде зі Старокостянтинова, що на Поділлі, це колись було такою собі сімейною традицією. Тимчасом родинна легенда стверджує, що надбав він земельні угіддя в повітовому Радомислі, завдячуючи славетній Соломії Крушельницькій. Нібито у молодечі роки мав Олександр Візго (старший) бурхливий роман зі співачкою. Вона затим виїхала в закордоння, звала і його з собою. Але для військового це було неможливим. Тож оперна діва віддячила йому фінансовим подарунком зі свого заможного, хоча й тендітного зіркового плеча. Так воно було чи ні, але Папірня, де понад Великою Житомирською вулицею збудувався відставний осавул, відтоді стала лагідним родинним кубельцем для наступних поколінь роду...

Навички живопису карбувалися у Сан Санича (молодшого) ще з юнацьких літ. Помітили їх під час армійської служби. Вирушив він до війська у 1939-му. Після закінчення полкової школи молодших командирів потрапив у кінну розвідку, де щоправда, не склалися його стосунки з кіньми, відтак, зважаючи на добрі математичні знання, став обчислювальником артилерійського розрахунку однієї з частин Закавказького військового округу. Бойове хрещення отримав у 1941-му в Ірані, куди після початку німецько-радянської війни увійшли радянські війська. Затим були Кримський та Північно-Кавказький фронти.

А в липні 1943-го його направили на навчання до Москви у військово-топографічне управління, де сержант Візго став креслярем-картографом. Ця військова професія водила його затим багатьма фронтовими шляхами, для подолання яких і арміям, і батальйонам, і підрозділам потрібні були докладні карти. Бозна, до складання скількох їх сотень, а може й тисяч долучився топограф і картограф Візго, вдосконалюючи водночас власну художню майстерність. У його нащадків досі зберігаються малюнки, виконані ним на зворотному «чистому» боці мап, позаяк у радянські часи з папером бувало сутужно (та хіба лише з ним!), а у війську тим паче. На таких клаптях малював Олександр портрети своїх товаришів по службі.

На військово-топографічному поприщі зустрів рисувальник Візго і свою життєву половинку – відчайдушну водійку армійського «студебекера» Надію Подмаркову, з якою рука об руку крокували по життю 45 літ (Надія Іванівна відлетіла в засвіти у 1988-му). Свою кохану дружину чоловік з любов’ю увічнив на багатьох графічних замальовках.

 

Портрет дружини. 1949 р.

Додому старшина Візго повернувся з подружньою парою, численними нагородами й відзнаками (серед них – орден Червоної Зірки, медаль «За бойові заслуги», іменна зброя – револьвер-наган і пістолет ТТ) та з пакою малюнків…

У Радомишлі знову став до роботи у фінвідділі. З цією важливою районною службою, власне, було пов’язане практично усе його трудове життя, бо саме тут попервах працевлаштувався бухгалтером у 1937–му вісімнадцятирічний випускник Радомишльської середньої школи №2. Школу він, до речі, закінчив на відмінно, вирізнявся притому чудовим знанням математики.

Знаний йому з дитинства освітянин Самійло Чернишевич, що також виріс на Папірні, а згодом учив дітей Олександра Візга, напучуючи на старання, примовляв при цьому, що їхній тато у юнацькому школярському віці научав папірнянців грамоті. Такою собі лікнепівською школою слугувала у ту пору хатина Візгів.

З-поміж його ровесників – знані серед радомишлян Сергій Куликівський, Сергій Довгаленко, Михайло Уницький, Юхим Підгорний, Михайло Ясногородський. З ними разом Олександр потому відбув на військову службу.

Відразу після школи він вступив до Одеського сільгоспінституту, але через безгрошів’я на навчання не поїхав. До слова, з дитинства зростав Сашко напівсиротою – батько помер, коли хлопчикові не виповнилося й року, тож певний час навіть виховувався в дитбудинку.

Фахову освіту Олександр Візго набув уже по війні: спочатку закінчив Одеський фінансовий технікум, а потім – факультет економіки інституту народного господарства. Посаду завідувача райфінвідділу він обіймав упродовж 17 літ до виходу «на заслужений відпочинок» у 1980-му.

Олександр Олександрович відійшов у вічність в 2013 році, залишивши по собі добрий слід на землі – у житті, у праці, у звитязі і в творчості.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 28 червня 2024 року.

 

Парашут від... Хрущова

 

У генеалогії багатьох наших краян переплелися не лише різноманітні родини, а й часто-густо навіть надто віддалені населені пункти. От і радомишлянка Людмила Новикова (у дівоцтві Ящук) поєднала в своєму родоводі два стародавніх поселення Радомишльщини. Із Кримка з Гораїв походить її мама, батько ж родом із Торчина, що тепер входить до Старосілецької громади Житомирського району, а в давнину належав до Потіївської волості Радомисльського повіту, а також Потіївського, Радомишльського, Черняхівського й Коростишівського районів.

З Торчином пов’язано чимало споминів пані Людмили. Ще з її дитячих літ батьки постійно приїздили туди перевідувати бабусю Єфросинію Степанівну, котра від Другої світової війни вдовувала. У пам’яті закарбувалася хоча й благенька та ще із земляною долівкою, але завжди охайна, побілена й впорядкована хатина, причепурена самотканими килимками, вишитими рушниками, фіранками, постіллю. Запам’ятався й кущ жасміну майже біля порогу хати, аромат від цвітіння якого жінка мовби відчуває й дотепер…

Єфросинія Степанівна Ящук. 

Відійшла бабуня у засвіти 84-річною. Її дівоче прізвище – Печенюк, і, до речі, доводилась вона троюрідною сестрою Героєві Радянського Союзу Федорові Печенюку, чий довоєнний життєпис був пов’язаний зокрема з Потіївкою, Русанівкою.

У листопаді 1943-го Єфросиніного чоловіка Олександра Пархомовича Ящука мобілізували на фронт. Вже за п’ять місяців звістки від нього перестали надходити, а у райвійськкоматі повідомили, що зник він безвісти у фронтовому вирі.

Але згодом з війни повернувся односелець, що воював разом з дідом, і був свідком його загибелі. Сталося це у березні 1944 на Поділлі у бою за село Війтівці колишнього Волочиського району Хмельницької області. Там у братській могилі Олександра Ящука й поховали як невідомого.

 

Олександр Пархомович Ящук. Фото 1924 року.

Довелося Єфросинії самотужки піднімати й виховувати десятеро діток, що їх надбало подружжя. Притому упродовж року родина поповнилась відразу трьома дітками, коли народились у їхній родині трійня та двійня. До того ще одного разу трапились двійнята (з тих близнюків був і батько Людмили Новікової Іван). Останнього свого сина, Олександра, народженого у тому ж 1944-му, Олександр Пархомович уже не побачив.

Тяжким було для напівосиротілої родини повоєнне життя. Всякого траплялося. Якось через нещасний випадок багатодітна мати кілька днів перебувала в комі, але таки оклигала. У голодні 1946-47 рр. сина Михася примітили зі зібраними колосками на колгоспному полі. На щастя, це був не 1933-й, коли подібна провина могла обернутися найжорстокішим покаранням. Єфросинія нашвидкуруч зібрала синові клумачка на дорогу, й хлопець подався світ за очі, діставшись аж на Донбас, що вкрай потребував у ту пору робочих рук. Він осів відтоді у Маріуполі. Услід за ним потім туди подалися й інші Єфросиніни діти.

Та то вже пізніше, коли життя трохи налагодилося. А по війні бідолашну удову часто-густо охоплював відчай: як вижити і дітей вберегти – і голодно, і холодно.

І тоді вона зважилась звернутися за допомогою аж до головного урядовця УРСР – Микити Хрущова. Відповідного листа їй вочевидь допомогли скласти.

Невдовзі до багатодітного торчинського обійстя надійшов чималий пакунок, у якому виявився справжній армійський парашут, а це небагато-немало – до сотні квадратних метрів добротного й міцного перкалю.

«То було справжнім дарунком долі для мене й моїх діток, фактично порятувавши нас у скрутну годину», – розповідала згодом Єфросинія Степанівна нащадкам. Вона шила з нього, як мовиться, і горішнє, й спіднє. Навіть валянки та куфайки лаштувала. Дарма що білі, головне – діти вже були одягнені й узуті. А годувалися сяк-так з власного господарства. Отак і пережили лихоліття…

Тож парашут таки виконав свою рятівну місію.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 21 червня 2024 р.

  

Новий фотофакт з нашого минулого

 

На одному з популярних інтернет-аукціонів антикваріату з’явилась фотолистівка із зображенням міської управи в повітовому місті Радомислі. Поштовий штемпель засвідчує її відправлення з Радомисля 22 серпня 1909 року, а надсилалась вона до Чехії котрійсь Боженці Дервенковій її радомишльським братом Яромиром з текстом, узвичаєним для буденного родинного листування. Втім згадані в ньому особи заслуговують окремого дослідження, адже мають стосунок до початків радомишльського промислового пивоваріння.

А нині зосередимось на світлині з листівки, на якій, як засвідчує надрукований напис, зображено Радомисльську міську управу.

І, слід зазначити, це фото цілковито спростовує усталену раніше думку, що міську управу було зображено на відомій всім, хто цікавиться радомишльським минулим,  теж дореволюційній листівці Радомисля з підписом «Знімок на міську водокачку». 

Вже не раз казав, що краєзнавство – процес безперервний, і будь-яке, здавалося б, довершене твердження нерідко спростовується або ж доповнюється, набуваючи інших ознак. Промовистий приклад – городище стародавнього Мичеська, попередника Радомисля, що його, всупереч багаторічним історичним та краєзнавчим «переконанням», археологи цілком аргументовано «перенесли» з Микгорода на територію Радомишля.

Тому для хоча б певної довершеності важливо спиратися на архівні першоджерела, що їх не просто треба знайти, а ще й дістатися до них.

Зараз уже й не пригадати, коли й від кого пішло твердження, що на знімку «водокачки» правобіч зафіксовано міську управу. Вочевидь, саме вежа слугувала орієнтиром для локалізації управи, а на владну приналежність споруди промовисто вказував закріплений на ній імперський триколор.

Втім деякі сумніви виникали з приводу наведеного підпису. З одного боку, це дійсно могло обумовлюватися тим, що будівля поруч з вежею на світлині – не управа. Хоча вона теж доволі цікава й оригінальна. З іншого – можливо, фотографи прагнули увічнити саме «водокачку», як нову для міста споруду, дарма що з водогінним призначенням. Позаяк тут маємо певну словесну помилку, адже вежа слугувала як водонапірна конструкція, сама ж водокачка, звідки «качали», тобто подавали воду на вежу, розташовувалась біля річечки Черчі.

Щодо місця розташування управи краєзнавець і теж радомишлянин з «дореволюційним стажем», колишній гімназист Микола Осадчий у своїх спогадах «З минулого міста Радомишля» (1987 р.) зазначає, що «резиденцією  міської управи було одне із старійших приміщень, де дислокувалась військова частина. Називали цей будинок «казначейством», хоч там було зосереджено чимало міських і повітових служб».

Таку ж локацію щодо міської управи подає у нарисі «Радомишль повітовий» (1991 р.) журналіст і краєзнавець Сергій Хруленко, описуючи, зокрема, прогулянку Малою Чорнобильською вулицею (натепер – Чорнобильська):

«Будинок [навпроти Собору], що поруч із тюрмою, був міською уп­равою. Вона [управа] містилась на другому поверсі. А на першому: зліва – поліцейський наглядач першої дільниці, а справа – другої…

Поруч із міською управою чепурного будиночка звів соборний протоієрей Робаківський, а далі, на розі – канцелярія «воїнського присутствія», зв'язана довгим напіввідкритим коридором-альтанкою з пишними палатами повітового предводителя дворянства, німця барона фон Унгерн-Штернберга. За ними – через дорогу, вже по вулиці Дворянській особняк: зубний кабінет заможного лікаря єврея Пеккера…»

Зазначу, що тут наведені не краєзнавчі припущення, а конкретні описи повітового міста Радомишля початку ХХ століття з розташуванням у ньому тих або інших споруд, зроблені тодішніми його мешканцями.

Приналежність управи до Малої Чорнобильської вулиці підтверджується й архівними відомостями. У книзі В.Фісуна та Р.Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті» подано посилання на документ із Житомирського держархіву за 1921 рік, у якому зазначено, що комгосп повітревкому розмістився у міській управі на Малій Чорнобильській.

Звідси можна припустити, що приміщення управи з листівки 1909 року все ж майже збереглося. Майже – бо будівлі в тому ряду були поруйновані під час Другої світової.

Грудень 1943-го.

Управу по війні відбудували, але вже не в первозданному вигляді, і там містився штаб військової частини, потім – школа №5. Віднедавна, ще до повної російської навали, його почали перелаштовувати під міський музей.

Зрештою, твердження, що на світлині «Знімок на міську водокачку» є будівля міської управи, виглядає не таким уже й помилковим. Адже цей будинок десь із лівого боку губиться в гущавині дерев. А праворуч, зважаючи на прапор, – вірогідно будівля або воїнського присутствія, або предводителя. Водночас виникає нове поле для пошуків: де містилась управа перед тим. Втім, хтозна, а раптом саме «праворуч»…

Газета «Зоря Полісся», 31 травня 2024 р.

Новосели на Старокиївській

Цей дзьобовий клекіт не сплутаєш ні з чим. Бо скільки себе пам’ятаю, уособлюється він з перемовинами лелек – давніх і неодмінних аборигенів нашого Поліського краю. Втім іменують їх на українських теренах також буслами, буськами, чорногузами. Тут для них – розкіш, особливо у річкових заплавах, де блакитне плесо окреслює не лише струмінь ріки, а й виблискує природними озерцями, що утворюються в більших чи менших западинках на заливних луговинах, болітцями в низовинних місцях, рукотворними ставками чи й бобровими загатами. Таки справжній рай лелекам та надійна гарантія мати упродовж сезону літування надійну поживу: і для себе, і для майбутнього потомства.

Про нього ці птахи дбають відразу після свого весняного повернення з вирію. «Старожили» повертають до власних гнізд, а молодята облюбовують і влаштовують для себе нові. Притому селяться зазвичай біля людей – на обламаних стовбурах дерев чи й жердинах, що їх спеціально зводять привітні господарі, облаштовуючи нагорі для зручності птахів колесо чи іншу подібну опору. Подеколи його мостили й на даху.

У сучасну технічну еру лелеки уподобали електричні стовпи. Тим часом, не заперечують проти такого житлового будівництва на своїх мережах і енергетики. Бо був свідком, як свого часу вони обладнали для лелек на стовпі спеціальну кліть, аби гніздо у ній краще трималося й не «розсипалося» та було віддалене від оголених металевих дротів. Остання небезпека нині відпадає, бо на зміну дротам дедалі частіше приходить ізольований кабель.

Пригадую з дитинства бабусине обійстя понад лугом у Чудині, де посеред двору стояла обрізана вгорі і всохла верба, куди зазвичай восени прилітала й мешкала тут пара буслів. Саме так їх іменували у нашій родині. Вони були тут таким собі членом сім’ї і всякчас подавали свій клекітний голос, зустрічаючи гостей.

Лелеки здавна вважаються добрими провісниками весни, що приносять з вирію (праслов’яни цим словом називали рай) «райські» звістки…

Коли одного нещодавнього весняного дня на подвір’ї зачув угорі неповторний звук від змахів та тріпотіння лелечих крил, а за ними привітальний клекіт, підвів погляд й побачив лелечу пару, що всілась… на комині. Птахи щось хазяйновито оглядали, приміряли. Мабуть, десь відчули й моє власне заперечення – мовляв, комин для гніздування не годиться, а, може, відреагували на свіжу кіптяву з димаря, що вказувала на небезпеку, тож потім перелетіли на сусідський дах, де теж деякий час оглядалися на гребені й щось планували.

Зрештою обрали собі під помешкання таки стовп, де й почали виплітати гніздо. Благо, гілляччя довкола вистачає. Проте сусід бідкався, хоча й лагідно та по-доброму, що підібрали гілочки, якими він прикрив від непроханих гостей засіяну грядочку. То нічого, приказував, покладу інші, хай собі селяться!

І за кілька днів лелеча родина стала офіційним мешканцем Старокиївської.

З Новосіллям!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 травня 2024 р.

 

Хай украдена весна стане Переможною!

 

У Вишевицькому Будинку культури було презентовано нову книжку місцевої мисткині Марії Дорощук. Це її друга поетична збірка, що має назву «Украдена весна».

 

Як зазначає поетеса у передмові до видання, її особливі стосунки з весняною порою, в яку вона з’явилась на світ, завмерли 24 лютого 2024-го. Відтоді Маріїн життєвий годинник почав відлік зовсім іншого життя, що в ньому, здавалося б, не було місця для весни в душі і для власної поетичної творчості. Але натомість творчі порухи набули нових тем – військових, насичених не лише болючими й трагічними рядками, а й оптимістичними, переможними, щоби боротися й триматися.

Марія тримає цей дух завдяки неослабній волонтерській діяльності і завдяки віршам, що лягли на папір уже у воєнну пору. Відтак їх назбиралося достатньо, аби скласти нову поетичну книжку.

Її народження – це завжди подія, попри воєнні чи будь-які інші лихоліття. Бо здавна відомо, що справжнє поетичне слово всякчас надихає на боротьбу, допомагає триматися, долати біди й негаразди, гуртуватися та єднатися. Такими мотивами пронизані вірші вишевицької поетеси, що увійшли до збірки.

Два роки безстрашно ми дивимось смерті у очі,
Два роки в молитвах не знаємо спокою й сну.
Переступний рік наступив, сподіваюсь, пророчий,
Дасть Бог, принесе нам украдену нагло весну…

   Ці та інші поетичні рядки Марії Дорощук лунали того дня на вишевицькій сцені. Доповнювали їх своїм співом знані виконавці – житомирянин Олексій Буднік та радомишлянин Віталій Домбровський, учасники художньої самодіяльності Вишевицького Будинку культури – Катерина Лейко та жіноча група народного колективу «Вишевичанка», а також танцювальний гурт «Вишневий цвіт», що додавав дійству хореографічного колориту.

Свої віншування та привітання виголошували членкиня Спілки письменників України краянка Наталія Ярмолюк, колеги по сцені й земляки.

– Мені надзвичайно приємно стрічати на життєвому шляху людей з великими серцями, які без тіні заздрощів поруч зі мною і в сірі й тривожні сьогоденні будні, і в хвилині торжества, зазначила Марія Дорощук, дякуючи землякам і гостям дійства, які розділили з поетесою народження її нової книжки. – Я збагнула, що справжні друзі ті, які можуть не лише співчувати, а й порадіти за тебе.

Доземний уклін вона висловила глядачам за щире сприйняття, за душевну, родинну атмосферу, за донати для ЗСУ, бо ж презентація була благодійною.

Марія, крім того, надзвичайно вдячна всім, хто придбав її новодрук. Адже це дало змогу авторці здійснити свій головний задум: за кошти, вилучені від продажу її книги «Украдена весна» (а це 27300 грн) було придбано FPV-дрон, який відразу передали військовому капеллану Артему Гришину для потреб 47-ї бригади.

А ще вона вдячна за фінансову підтримку презентації місцевому підприємцю Миколі Бойченку, вдячна за численні слова привітань на її адресу, що лунали у залі і лунають поза його межами у соціальних мережах.

 

Я щиро вдячна долі за любов
Безмежну, щиру, чаром оповиту...
Вона мені дарує крила знов, –
Безкрилою я б не зуміла жити.

Я вдячна їй за визнання людське,
Яке дорожче за сумнівну славу.
І, хоч воно, як щастя, нетривке,
Проте, я володію ним по праву! 

А найчастіше до своїх вітань шанувальники Марійчиного поетичного слова додавали сокровенне для всіх побажання, щоби книжка нових віршів талановитої  самобутньої поетеси називалась «Переможна весна»!

І одного весняного ранку
Ми зачинимо двері у ніч,
І скупавшись в росі, на світанку
Вийдем сонцю ясному навстріч!

Струсим втому, омиємо рани
І молитву зішлемо в блакить,
І попросимо сонце весняне,
Щоб навчило, а як воно жить.

Посміхатись, радіти, співати,
Сіять квіти, ростити дітей…
Через біль, через відчай і втрати
Вірить в Бога і в добрих людей.

І зберігши в душі все нетлінне,
Ще сильніше, ніж досі, любить
Рідну землю – свою Україну,
Ради неї вмирати і жить!

 

Газета «Зоря Полісся», 3 травня 2024 р.