четвер, 16 липня 2026 р.

Карма для ката козацького полковника


20 липня 1768 року біля села Запілля, що за вісім верст від Чорнобиля (за адміністративно-територіальним поділом ХІХ і початку ХХ століття входило до Чорнобильської волості Радомисльського повіту), польська залога Чорнобильського замку, підпорядкована його володарю Яну-Миколаю Ходкевичу, четвертувала одного з козацьких проводирів Коліївщини полковника Івана Бондаренка.

Через двадцять шість років по тому в буремному революційному Парижі на гільйотині було страчено доньку означеного чорнобильського господаря Розалію…

*     *     *

Сучасна українська історіографія відносить Івана Бондаренка до найвизначніших козацьких ватажків XVIII століття. Він став одним з очільників Коліївщини – гайдамацького постання 1768 року.

Портрет Івана Бондаренка, виконаний невідомим художником XVIII ст.

Уроджений орієнтовно 1740 року в селі Грузькому, що неподалік Макарова, панський наймит-підліток не витримав сваволі й наруг господаря-магната і подався на Січ. За свідченнями, що згодом він давав своїм катам, було йому тоді лишень 13.

Як зазначає краєзнавець Євген Букет в своїй книзі «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини», до рідного краю Іван згодом кілька разів повертався, однак знову манила його до себе козацька вольниця. Пристав він урешті до Канівського куреня з відомими його отаманами Йосипом Шелестом, Максимом Залізняком, Микитою Швачкою. З легендарного Холодного Яру під орудою Залізняка повстанці, до яких приєдналися інші загони, 26 травня 1768-го вирушили у зухвалий похід, що за його наслідками, як писав Кобзар, горіли «Корсунь, … Канів, Чигирин, Черкаси», а також Жаботин, Сміла, Богуслав, Мошни, Умань та інші.

Після невдалої спроби заволодіти Білою Церквою сили гайдамаків-колїів поріділи й розпорошилися. Відтак вирушили вони за підмогою у свої краї. Загін Бондаренка на початку другої липневої декади отаборився в Грузькому, звідки з новими силами здійснював вилазки у довколишні маєтності, підпорядковуючи їх сталій козацькій юрисдикції. До речі, увійшов до неї й Радомисль, позаяк радомисльським сотником було призначено козака Степана Головацького. Повсталі виношували плани надалі захопити це стольне унійне місто, як і Коростень та Чорнобиль, хоча й знали про розташування в них чималих військових сил.

Після полону Журби та Швачки повстанські отамани долучилися до Бондаренка, проголосивши його полковником. Об’єднані гайдамацькі загони успішно відкинули намагання Ходкевичевих гусарів укупі з російським військом розбити повстанців під Макаровим.

Проте 21 липня зрадники-козаки схопили Івана Бондаренка, а через кілька днів полоненого у них відбили вояки Ходкевича. За поданням чорнобильського володаря суд засудив козацького ватажка до страти. Ешафотом для нього стало невелике Запільське узвишшя, на якому кати нещадно його порубали сокирами й посікли шаблями…

За твердженням одного з найперших дослідників життєпису Бондаренка Івана Лобана з Грузького, від своїх козацьких побратимів Іван перейняв уміння замовляти ворожу зброю, щоб кулі його оминали, так як це робили звісні козаки-характерники, зокрема й легендарний  Мамай та цілком реальний Іван Сірко. Окрім неймовірної суто бойової досконалості, вони, за переказами, володіли навичками чарувань, відунства, заклять.

*     *     *

Ходкевичі успадкували Чорнобиль та довколишнє староство на початку XVIII століття від Сапіг – знаних сановників Великого князівства Литовського. Сапіги, до слова, мали володіння й на історичній Радомишльщині, де їм належали маєтності, як от у Веприні та Макалевичах.

Граф Ян-Миколай Ходкевич щонайперше у родовій вотчині звів замок, що став його резиденцією. У 1766 році він привів сюди свою дружину Людвіку-Марію.

По батькові вона походила зі Ржевуських. Евеліна з цього роду знана своїм другим заміжжям за Оноре де Бальзаком, а першим її чоловіком був Вацлав Ганський – у 1805-1809 роках маршалок Радомисльського повіту. Тимчасом молодший брат Евеліни Ернест Ржевуський в середині ХІХ століття господарював у Кичкирях.

Мати Людвіки вела родовід з Любомирських.

У 1768 році, відчуваючи загрозу поширення гайдамацького руху, Ян-Миколай Ходкевич значно посилив оборонну здатність чорнобильської фортеці – відновив давні водяні рови, над якими спорудив підйомний міст, підвищив захисні вали, встановив гармати. А ще – утворив і тримав власним коштом військову залогу з майже тисячею ополченців. Саме цей гарнізон не лише став нездоланним для Бондаренка та його козаків, а й позбавив бунтівного полковника голови та життя…

Майже через два місяці після страти гайдамацького ватажка в Чорнобилі у Ходкевичів народилась донька Розалія. Цікаво, що у заміжжі вона стала… Любомирською. Одружився на ній син Київського воєводи й князя Станіслава Любомирського, чиї маєтності були найбільшими за всі часи існування Польщі, – Олександр, що мав посаду каштеляна Київського. До речі, його мати теж була Людвікою і походила з роду відомого церковного діяча Іпатія Потія, за чиїм дозволом було засновано Потіївку. Її посагом при одруженні був Іванків, що здавна належав Потіям.

Попри те, що подружжя набуло доньку, чоловік з дружиною жили окремо.

Любомирського, котрий боготворив супружницю, і про котрого у світському оточенні відгукувались, як про людину достойну і розумну, спокійної та водночас веселої вдачі, що мала повагу та авторитет, Розалія, однак, зневажала, позаяк був він на 19 літ старшим від неї. Натомість уподобала вона аристократичне середовище Варшави та Парижа. Їй приписували романи з сановними особами із монарших почетів та амурні походеньки. Недарма польська художниця Ганна Раєцька виконала скандальний портрет Розалії, зобразивши Любомирську напівоголеною.

 

Ходили плітки, що в польській столиці вона мала стосунки з племінником короля Станіслава Августа Понятовського – Юзефом. З останнім своїм коханцем – сенатором Тадеушем Мостовським – Любомирська у 1792-му подалась до Парижа, всупереч тому, що там якраз вирував революційний шал. Він Розалію й згубив.

Революціонери, котрі нещадно сікли голови усім, хто бодай трохи був наближеним до монаршого дому чи симпатизував йому, дізналися про її знайомства при королівському дворі та захоплення ним і в листопаді 1793-го заарештували Любомирську. Через півроку винесений їй смертний вирок було виконано.

Подейкували, що у день страти Розалії її матері раптом в одній з кімнат палацу привиділась постать доньки з відділеною від тулуба головою. Нажахана господиня почала гукати до себе служницю, але страшна примара розвіялась.

Хтозна, можливо, порубаний за наказом її чоловіка козак-характерник у такий спосіб передав потойбічну рокову звістку про покару доньці за батькову наругу, бо ж невдовзі трагічне видіння підтвердилося.

Івана Бондаренка стратили, коли мав він від уродження десь 27-28 років. Майже у такому ж віці позбулася голови й Розалія Любомирська.

А через три з половиною десятиліття по тому Бондаренкова карма вже дістала нащадків чорнобильських жовнірів Ходкевича. Під час листопадового польського повстання 1830 року загін бунтівної шляхти зайняв Чорнобиль і тримав у ньому оборону. Для ефективної відсічі російським карателям, спрямованим сюди для придушення бунту, повстанці вирішили скористатися гарматами, які ще з часів гайдамацьких  позиціювалися в Ходкевичевому замку. Одначе пушкарі не змогли зробити з них жодного залпу. «Гармати хтось заговорив», – поширився затим поголос…

*     *     *

«В Макарові, славнім місті, пророчисте свято,

Вже нашого Бондаренка у неволю взято…»

Це перші рядки з народної пісні, представленої в рукописному робочому альбомі Тараса Шевченка, до якого він записував та замальовував свої подорожні враження, почуті розповіді й переспіви під час поїздки Україною 1843 року.

Співали цю далеко не «святкову», а тужливу пісню ще й багатьма десятиліттями по Коліївщині мандрівні кобзарі та лірники, що, простуючи від села до села чи від міста й до містечка, у своїх думах і баладах оспівували героїчні козацькі часи, славних отаманів та проводирів українського народу, до яких належав і Бондаренко.

 

Малюнок Григорія Гавриленка.

Можна припустити, що в різних містах вони «приземляли» текст до місця свого перебування, тим паче, що відома версія про тотожне «роковеє свято» в Чорнобилі». Певно, недарма «свято», пов’язане з полоном та стратою гайдамацького ватажка, оспіване як пророчисте, рокове, тобто – віще, котре не минуло безслідно для катів та їхніх посіпак. Мабуть, не обійшло воно й тогочасної української унійної столиці – Радомисля. Зрештою за принципами піїтики видається, що найорганічніше звучить і сприймається на слух варіант «В Радомислі, славнім місті …»

 

 

субота, 27 червня 2026 р.

З-під пера Густава Олізара

 

За оцінками сучасників його на російських імперських теренах відносили до когорти найвідоміших інтелектуалів першої половини ХІХ століття, адже був знаним письменником, поетом, публіцистом, журналістом, поціновувачем і знавцем старовини, зокрема, писемних пам’яток, до того ж, перебував, як мовиться, «на дружній нозі» з А.Міцкевичем, А.Фелінським, Ю.-І. Крашевським, Г.Ржевуським, О.Бальзаком, С.Монюшком, О.Пушкіним, О.Грибоєдовим та багатьма іншими митцями, з поважними та титулованими особами з аристократичної верхівки.

А ще – громадським і навіть державним та політичним діячем, адже певний час працював на чиновницькому поприщі, хоча й на виборній посаді, як маршалок Київської губернії. На ньому, щоправда, Густав Олізар (а мова саме про нього) довго не затримався, бо виглядав у цьому середовищі «білою вороною»: категорично не сприймав хабарів і намагався викоренити цю ганебну російську «традицію»; у випадку насильницьких дій поміщиків стосовно кріпаків – ставав на захист останніх, наполягаючи на наданні потерпілим від поміщицької сваволі селянам майже вільний статус «державних». Відтак за заклики до розкріпачення селянства потрапив у монаршу немилість і залишив службу.

Сучасний портрет Густава Олізара, виконаний художником Миколою Оникійчуком.

З книги Г.Олізара «Мемуари. 1798-1865».

До речі, за реєстрами першої половини ХІХ століття у сільських маєтностях Олізарів в Радомисльському повіті був надзвичайно високим відсоток шляхти, певна частина якої займалась землеробством, тобто – селянською працею. Як зазначає відомий дослідник шляхетських родів на Правобережних теренах Євген Чернецький, за відомостями 1834 року шляхетське походження там мали щонайменше 778 осіб (йдеться про шляхту так званого другого розряду). Зокрема в селі Мінини (воно з 1959 року входить до складу Ставків) таких налічувалося 53. Після дворянської реформи 1840 року їх переважно перевели до стану державних селян.

Від народження Густав-Генрик-Атаназі Олізар мав за поширеною в католицькому середовищі традицією потрійне ім’я, хоча в історичних та літературних джерелах зазвичай згадується передусім за першим із них. Походив він з відомого старовинного і православного роду Олізарів-Волчковичів. Саме його пращур Іван викупив у 1565 році Коростишів у чорнобильського урядника і, до того ж, родича Філона Кміти. Відтоді це містечко перебувало у власності нащадків до 1863 року. Стараннями кількох поколінь поріддя воно стало одним з найвідомішим і найпривабливіших поселень регіону.

В Олізаровому маєтку, приміром, зберігався багатющий родинний (і не тільки) архів Олізарів, захоплювала гостей господарів добірна картинна галерея. Ще одним багаторічним надбанням династії та однією з перлин її коростишівських володінь вважалась багатюща бібліотека, у якій налічувалося декілька тисяч книг, з-поміж яких вирізнялися унікальні й рідкісні видання ХV-ХVII століть. Саме вона часом ставала розрадою та натхненням для Густава у години зневіри чи відчаю.

Нині ж у провідних польських та іже з ними книгозбірнях зберігаються прижиттєві видання творів Густава Олізара, автографи невиданих ним писань, епістолярні зразки.

Його літературна спадщина тимчасом налічує дві частини поетичної збірки «Spomnienia» («Згадки»), цикл «Pielgrzymki» («Пілігрими»), вірші, оповідання й гавенди, публіцистичні, спогадові, журналістські дописи, що публікувалися в літературних журналах, альманахах. Вийшла навіть Олізарова брошура гомеопатичних порад (у співавторстві). До слова, у Коростишеві ним ще у 1840 році була відкрита бальнеологічна водолікарня.

Ліричні вірші, опубліковані у збірках, значною мірою стали відбитком неприхованого й водночас нерозділеного кохання до Марії Раєвської, відомої своїм жертовним і подвижницьким переселенням на сибірську каторгу вслід за засудженим чоловіком-декабристом Сергієм Волконським. З родиною Раєвських Густав, вочевидь, спізнався ще з дитячих літ, коли у 1811-12 роках вона мешкала в повітовому Радомишлі.

У «Пілігримах» поет віршованими засобами оспівав минуле рідного краю, його древлянське коріння, історію легендарного племені мичан-минчан, народні перекази й традиції.

Відомі надто переклади Олізара на польську античних латинських, а також французьких, італійських та німецьких класичних творів.

Захоплювався він, разом із тим, музикуванням, мав славу майстра витинанок.

 

Витинанка – автопортрет Густава Олізара.

До літературної творчості, зокрема до написання віршів, Густава заохотив згаданий Алоїзій Фелінський. А потім він уже й сам став зразком до наслідування для поетів-початківців.

Продовжуючи мову про літературне оточення Олізара, не можна не згадати про його участь у долі видатного французького письменника Оноре де Бальзака. Під час свого перебування в Україні 1850 року той, як відомо, одружився з Евеліною Ганською. З її родиною Густава здавна поєднували тісні дружні і навіть сімейні стосунки.

На початку ХІХ століття очільником шляхти Радомишльського повіту перебував Вацлав Ганський, що згодом став чоловіком Евеліни. А згаданий Генрик Ржевуський був її старшим братом. Зрештою Олізарова донька Лілі перебувала в шлюбі з кузеном «бальзакових» Ржевуських.

Густав Олізар не лише взяв на себе певну частину клопотів щодо вінчання, а й був свідком у вінчаного подружжя. Слід зазначити, що шлюбну церемонію, яка відбувалась у Бердичеві, проводив ксьондз Віктор Ожаровський – рідний брат другої Олізарової дружини.

Серед письменних набутків Густава Олізара особливої популярності зажили його «Мемуари», вперше видрукувані, щоправда, по смерті автора – у 1892 році у Львові. Помітною бібліографічною подією стало друге їх видання українською мовою, здійснене 2023 року в Житомирському видавництві «Бук-Друк». Переклав і підготував їх до друку звісний філолог, літературознавець (передусім фахівець з польської літератури) і вчений полоніст Володимир Єршов. У передмові до книги науковець називає Олізарові мемуари енциклопедією Правобережної України першої половини ХІХ століття, позаяк автор описує життя багатьох міст, містечок та регіонів, розповідає про відомих і невідомих людей з політичного та мистецького середовища, висвітлює тогочасні події.

 

Помітне місце в них відведене й Радомишльщині, і не лишень адміністративною приналежністю до неї Коростишева. У радомишльських повітових спогадах Густава Олізара згадуються місцеві можновладці, шляхтичі, військові, повітові очільники, з якими його поєднували ділові та дружні стосунки. Серед них, для прикладу, – власники довколишніх маєтностей Вонсовичі, Чайковські, Злотницькі, Галецькі, Міхаловські, Понговські, Проскури.

З особливою симпатією, приміром, оповідач змальовує колоритного володаря Ставецького маєтку королівського шамбеляна Адама Дуніна-Вонсовича. З-під пера мемуариста він постає надзвичайно привітним господарем, котрий залюбки приймав зазначене шановне товариство у своєму палацику, щедро пригощаючи гостей не лише так званими «французькими винами», що вироблялися в Бердичеві, а й численними дотепними та соковитими побрехеньками у стилі барона Мюнхгаузена і навіть безпосередньо з твору Еріха Распе, переносячи ці фантазії на місцевий грунт.

 

Колишній палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках на світлині 1912 року, поліпшеній та колоризованій ШІ.

Скажімо, старий шамбелян, син якого супроводжував Наполеона у його російському поході, під час власних байок про ту кампанію неодмінно наводив приклади синових розмов з французьким імператором про справи Радомишльського повіту. В іншій казочці він оповідав про упійманого ним у Тетереві, звісно ж, біля Ставків, щупака, якого, проте, випустив у воду, але в нашийнику з написом, що, коли хтось упіймає цю рибину, то хай запросить автора тексту, в якому навів відомості про себе, на обід. І через років десять таке запрошення надійшло нібито аж з Архангельська.

Висвітлено в записках Олізара окремі епізоди із заколоту декабристів, польського повстання 1830 року, що відбувалися на Радомишльщині. Декабристська оказія тут була пов’язана з арештами Івана Повало-Швейковського, Михайла Бестужева-Рюміна і самого автора.

Попри зрадницьку позицію у загарбанні російською імперією значної частини Речі Посполитої внаслідок її другого поділу Антонія Злотницького, котрий за свою «послугу» отримав значні землеволодіння в Радомишлі й довкола нього, Олізар без політичної симпатії, проте з удячністю згадує його допомогу в забезпеченні йому «алібі» під час грудневого бунту 1825-го. Це на певний час відтермінувало, але й не вберегло нещодавнього губернського маршала від ув’язнення та переслідувань.

А потім після польського січневого повстання 1830 року він удруге дивом оминув каторжної долі, хоча й відбував заслання на Курщині. Бо ж до очільників повсталих належав старший брат Густава – Нарциз, як сенатор каштелян бунтівного Царства Польського. Крім того, приятелював Густав Олізар з Онуфрієм Галецьким – ватажком місцевого повстанського загону. У 1817-1820 і 1825-1831 роках той був маршалком Радомишльського повіту, одним з небагатьох повітових очільників, що підтримував непопулярні серед знаті та магнатів заходи й реформи губернського предводителя Олізара.

Наступна спроба поляків звільнитися з-під російського ярма, що спалахнула в листопаді 1863-го, не тільки змусила Олізарів продати Коростишів, а й остаточно остаточно утвердила Густава в прагненні провести залишок життя в еміграції. І за два роки по тому в Дрездені він відійшов у засвіти.

Звісно, Коростишів і тамтешній маєток посідають значне місце в «Мемуарах». Адже в ньому провів значну частину свого життя їхній автор, передавши свої тамтешні володіння синові Карлу.

За Густавого управління, приміром, у містечку збудували суконну фабрику, його коштом утримувались училище та лікарня. І на довершення – понад Тетеревом було закладено чудовий і навдивовижу мальовничий парк з оранжереєю, а також озерами, струмочками, гайками – природними й новонасадженими, що перетиналися оздобленими архітектурними прикрасами й скульптурами алеями, котрі вели до гротів у скелях, підземель, залишків стародавньої фортечної стіни, затишних альтанок для відпочинку, човнів для водних прогулянок тощо. Володар, притому, навіть започаткував спортивні човнові перегони річкою. В.Єршов, між тим, називає парк Олізара теж надзвичайно вагомим мистецьким твором коростишівського романтика.

Його залишки донині приваблюють відвідувачів, слугуючи однією з окрас сучасного міста. Звісно, не минають вони в ньому й інших примітних місць, пов’язаних з Густавом Олізаром. Серед них – пам’ятник славетному діячеві і митцеві, виконаний знаним скульптором Віталієм Рожиком.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 2026 р.

 

понеділок, 15 червня 2026 р.

Як ширилися й згорталися наші хлібопекарські традиції

 

Обпалена війною та трагічними звістками з фронтів весна 2026-го принесла радомишлянам й сумну новину «місцевого значення»: в місті припинив свою роботу хлібозавод, що вкупі з багатьма іншими хлібопекарськими підприємствами постачав радомишлянам чи не найстратегічніший продукт.

На тлі отих «багатьох інших» на місцевому хлібному ринку це зрештою не позначилося: полиці не спорожніли й навіть не поріділи, тож, як мовиться, «загін не помітив утрату бійця». Проте прикро, що підприємство, яке не раз підтримувало своїх місцевих споживачів у скрутні хвилини, не дістало від них бажаної підтримки попитом, поступившись у боротьбі за нього конкурентам.

Подібне, щоправда, вже траплялося у минулому. Скажімо, у кризові 1990-ті, коли радомишльські хлібопекарі почали втрачати позиції на запроваджуваному ринку, і в район почали завозитися хлібобулочні вироби з Брусилова, Малина, Києва та інших місць, голова Радомишльської райдержадміністрації на ту пору Олександр Іваненко, аби захистити власного виробника, навіть розпорядився «чужий» хліб у район не пускати, бо ж тут цілком вистачить свого. Проте таке розпорядження, що цілковито суперечило чинному законодавству, ясна річ, відмінили, а районний очільник ще й дістав дисциплінарне стягнення. Тож місцеве хлібопідприємство мимоволі продовжило своє падіння, що завершилося цілковитою кількарічною зупинкою.

Хоча навіть, здавалося б, ще у цілком благополучні радянські «планові» роки, коли згори регулювалися та детально розписувалися усі матеріально-технічні постачальні й відпускні рознарядки, часом виникали ті чи інші перебої з борошном, паливом, транспортом. Пригадується, на одному із зібрань у компартійному райкомі його тодішній перший секретар Анатолій Козлов, коментуючи тогочасні новації (звісно, теж згори) про доцільність відокремлення політико-ідеологічних та виробничих проблем, зауважував якраз щодо котроїсь непередбаченої зупинки хлібозаводу: якщо підприємство працює і безперебійно постачає хліб населенню, – це виробнича справа, а коли хліб не випікається – то це вже, як тут не крути, – політика. І таки «політики» у цій царині не бракувало.

Продовжуючи ж порівняння планової та ринкової економіки, наведу й так званий «політичний» анекдот також із компартійних часів. Коли в Японії, для прикладу, раптом виникали проблеми з постачанням риби, японці сідали в човни і виходили в море її ловити. А в СРСР за такої ситуації щонайперше скликали пленум. 

У давнину про хліб для родини, як і до хліба теж, дбала сама родина. На селі й ростили, й мололи збіжжя, у міста надходило з млинів борошно. До речі, під час моєї строкової армійської служби (це ще не такі й далекі 1980-ті), що проходила на Новгородщині, у сільмаг сусіднього з військовим містечком сільця хліб не завозили. Від слова «зовсім». Натомість постачалося борошно.

Так би мовити, промислове виробництво хліба в Радомишлі почалося в кінці ХІХ століття. Йдеться, знову таки, про потреби містян. В переліку підприємницьких структур 1900 року в повітовому місті вказано три пекарні (булочні).

Водночас у межах сучасного Радомишльського району діяв тоді 31 водяний млин і 22 вітряних. Декілька млинів працювало безпосередньо в повітовому центрі. За свідченнями освітянина та краєзнавця Миколи Осадчого, на млині фабриканта Мошка Авербуха (він, до речі, був зятем знаного купця Нафтули Горенштейна), що розташовувався на місці нещодавньої заготконтори, вироблялося 16 (!) вищих сортів борошна. Через нього практично проходило все товарне зерно повіту, адже це борошномельне підприємство вважалося одним з найпотужніших в губернії. Мав попит і млин Пекарських на Папірні, відомий нині як замок-музей. Ним послуговувалися передусім дрібні господарі. А ще у місті і в ряді сіл існували так звані провіантські магазини – комори зі стратегічними запасами зерна для місцевих потреб.

За реєстрами 1913 року в Радомишлі обліковано дві радомишльські булочні, що належали Івану Дзюбенку та Василю Подковинському, а також 17 постачальників і продавців борошна та 41 бакалійна лавка. З борошном притому мали діло й торгували ним тільки підприємливі євреї.

Як зазначав М.Осадчий, безпосередньо випіканням хліба на продаж займалися окремі міщани й міщанки. Їхню запашну і свіжу хлібину щодня можна було купити на міському базарі.

Особливою популярністю у містян користувалися круглі булочки, посипані цукром, від Василя Роститутовича Подковинського. Вони постачалися у їдальні, шинки, чайні, в кінематограф. До речі, перші кіносеанси в місті організував саме цей булочник у невеликому дощатому сараї біля свого пекарського цеху, що містився на вулиці Лікарській (тепер – Міськради). Вироблялися там також різноманітна здоба та тістечка, серед яких тогочасними мешканцями згадується смачна випічка у вигляді іграшкових фігурок. Слід зауважити, що нереалізована ранкова продукція до кінця дня продавалась удвічі дешевшою.

Якраз пекарня, реквізована у Подковинського, у радянський період стала міською. Працювала вона тут з 1930-х і до 1964-го, щоправда з деякими перервами. Спочатку – роботу підприємства зупинили в голодні 1932-33 рр., і, як зазначає дослідник історії Радомишля Геннадій Цвік, по тому нагляд за виробництвом здійснювали органи НКВС. Затим була вимушена окупаційна пауза у Другу світову.

Зрештою по війні робота пекарні продовжилась. І щодня центр міста наповнювався ароматом свіжоспеченого хліба.

Однак пізніше, коли хлібопекарське підприємство перебралося на нові виробничі площі, на певний час навколо його колишньої території ширилися вже неприємні  запахи. Адже в пекарні  облаштували ливарні цехи новоствореного заводу капронових виробів. У 1975-му році капроновики теж отримали нову прописку – на північній околиці міста за просторами тодішньої школи інтернату, де згодом утворилась вулиця з промовистою назвою Промислова. Натомість у звільнених  на вулиці Міськради приміщеннях оселилась швейна фабрика, що виявилась останнім промисловим об’єктом на цих теренах. До слова, одноповерховий колишній хлібний цех реконструювали ще в швейну пору. Нині на його місці понад тротуаром – двоповерхівка (на фото), якою заволоділа була санітарна служба, сподіваючись потому на нового господаря споруди.

А от пекарня стала у 1964 році хлібозаводом, що його було збудовано на Папірні на вулиці Пушкінській (тепер – Хлібна). На підприємстві встановили сучасне, як на ту пору, обладнання: передусім – три хлібні печі на 36 люльок (шарнірних полиць), а до них – чотири борошно-просіювальні лінії, п’ять тістомісильних машин, дечкоперекидальні, тістодільники для булочних виробів  і т. ін.

 

Через шість років додався кондитерський цех з двома електричними печами, кремозбивальними, пересівальними, цукро-жиро-розчинними та іншими спеціальними приладами й агрегатами.   

У 1967 році навпроти хлібозаводу з протилежного боку вулиці збудували новий харчокомбінат (це підприємство було засноване у 1930 році і кілька десятиріч носило назву «Харчосмак»). Свого часу на ньому виготовляли цукерки, печиво, безалкогольні напої, вино, навіть діяв ковбасний цех. Через десяток літ харчовий комбінат приєднали до хлібозаводу, що у такий спосіб розширив асортимент і обсяги виробництва. Притому вагомою складовою стала наявність у структурі підприємства згаданого папірнянського млина, на якому останнім часом якраз і господарював харчокомбінат. Це певною мірою знизило залежність випікання хліба від централізованих постачань борошна.

Згодом поєднали території обох цих структур, тож вулиця вже не мала наскрізного проходу й проїзду

Основними хлібобулочними виробами Радомишльського хлібозаводу на довгі роки стали два сорти хліба: забайкальський формовий, кілограмовий (по народному – «кірпічік») і пшеничний (білий) – 800 г, а з булок – російська, підмосковна, ярославська, дніпропетровська, слов’янська. Кондитерський асортимент становили пироги з повидлом, кекси столичні, весняні, коровайчики серпухівські, торти – бісквітний з корицею, кремовий, празький.

 

Колектив кондитерського цеху. 1989 р.

Щонайперше кидається в очі засилля російських назв, і це в республіці, яку називали «житницею» за лідерство у зернозабезпеченні Всесоюзних потреб. Проте дещо пізніше додалися вже український формовий хліб, майже нейтральні батон та сайка (буханець з трьох булок). Крім того, з’явився в асортименті кондитерських виробів фірмовий пряник «Радомишль».

Врешті-решт продукція нового хлібопекарського підприємства виявилась різноманітною і, головне, – смачною. Звісно, якщо пекарі дотримувалися технологічних вимог. Дехто з покупців, обізнаний, вочевидь, з  особливостями виробничого процесу, подеколи навіть на вигляд виразно визначав, чия зміна пекла завезену на продаж випічку.

Перший директор хлібозаводу Борис Маньківський, оповідаючи якось про секрети приготування пухкого й смачного хліба, теж вимірював їх людським фактором. Адже на якість впливала кожна, здавалося б, дрібниця: як ретельно просіяно борошно і скільки його в чан засипано, скільки солі та коли саме додано, якої температури воду залито, як тісто сходить, скільки його покладено у форму (нормою вважалося 1145 грамів), чи дотримано сталої температури випікання, і насамкінець вкрай важливо впору вийняти хліб з печі. І це далеко на всі тонкощі, бо тут окрім унормованих цифр чималу роль відігравали досвід, майстерність та й інтуїція пекарів. 

Радомишляни старшого віку з ностальгією згадують щойно куплену свіжу, ще теплу запашну хлібину, від якої, поки дістанеться з хлібного магазину до дому, залишалась у кращому випадку половинка. А для моєї чудинської двоюрідної сестри найжаданішим гостинцем усякчас вважався буханець класичної радомишльської «цеглинки».

У спогадах містян, чиє дитинство припало на 1960-80 роки, окраєць свіжого хлібця, змащений маслом та підсолений чи підсолоджений цукром або варенням, видавався найвищим шиком. Втім конкуренцію йому цілком складав кусень хліба, змочений олією з тією ж сіллю чи навіть водою з посипаним цукром.

До того ж, був він дешевим, а відтак – доступним.

Як відомо, одним з вагомих аргументів планової радянської економіки слугували саме сталі й незмінні десятиліттями ціни на основні продовольчі товари, до яких, ясна річ, належав і хліб. Радомишльська «цеглинка», для прикладу тривалий час коштувала 14 копійок. У перебудовчі роки ця теза суттєво похитнулася, коли довелося піднімати й відпускну вартість буханців. Щоправда, політики тут, мабуть під впливом ідеологів, начебто знайшли вагомий аргумент, втілений в урядову постанову від  23  жовтня  1986  р.  №1275 «Про заходи по поліпшенню якості хлібобулочних і  макаронних  виробів  та  підвищенню  матеріальної заінтересованості трудових колективів у їх виробництві», продубльовану через місяць Радою міністрів УРСР. 

Один з її пунктів передбачав додавання до рецептури молокопродуктів. Ними для хлібовиробників Радомишля стала молочна сироватка з місцевого молокозаводу. Відтак вартість хлібини отримала підстави для певного зростання.

На жаль, традиційний смак радомишльського хліба це лише погіршило. Хоча, чого гріха таїти, згодом підприємство тишком повернулося до традиційної й роками перевіреної технології. Ціна, звісно, вже не зменшилась. Іншим прихованим способом підняття цін ставало зменшення ваги буханця за незмінної його ціни. Тож кілограмова хлібина раптом виходила вже 900-грамовою, далі – 800-грамовою.

Воднораз далеко не все виглядало таким райдужним. Нарікань на якість хлібобулочних виробів не бракувало. Свого часу в кабінеті багаторічного й доволі ефективного директора хлібозаводу доброї пам’яті Олександра Чорномора існувала своєрідна експозиція «сюрпризів», що їх знаходили споживачі у хлібобулочних виробах підприємства. Були там у кращому випадку яблучні недогризки чи рослини, у гіршому – камінці, цвяхи, гайки і навіть спечені комахи, а то й миші.

Принагідно згадаємо й інших керівників підприємства. З-поміж них – Галицький, Арнольд Степанишин, Валентина Березівська, Михайло Горобенко… Добрий слід залишили по собі фахівці, пекарі та інші трудівники хлібного і не тільки виробництва – Надія Левченко, Валентина Волосович, Галина Руденко, Галина Шиманська, Ольга Колесова, Людмила Грищук, Людмила Гаврилюк, Наталія Грищенко, Павліна Грищенко, Інна Косюк, Анастасія Бондаренко, Надія Василенко, Анастасія Фадєєва, Надія Хруленко, Надія Сиденко, Антоніна Литвиненко, Ольга Бурба, Марія Ханюченко, Олександра Педик, Наталія Шваб, Галина Лінникова, Петро Киреєв, Іван Карпенко, Микола Гаврилюк та багато інших.

 

На цій світлині 1990 р. – тодішні ветерани підприємства: дріжджовар-тістоміс Клавдія Бернацька, тістоміс Галина Кудряшова, машиніст тістоділильної машини Марія Івашкевич, пекар Любов Максименко.

Святкова колона хлібозаводу. В центрі – Олександр Чорномор.

Зрештою, у пору економічної кризи, що почалась ще в останні роки СРСР і продовжилась у першині незалежних літ, залихоманило й хлібопекарську галузь. Тож відомі ще з благополучних застійних часів повсюдні черги за дефіцитними товарами поширилися й на хлібні магазини. Зважаючи на нормований продаж «два буханці в руки», багатодітним родинам доводилося ходити вистоювати чергу усім гуртом. Борошняні кризи неминуче вплинули на згортання хлібовиробництва, а накопичені борги увімкнули маловтішну процедуру банкрутства.

 

Черга за хлібом. 1990 р.

До речі, зважаючи на хлібну нішу, що відкрилась, на капроноливарному підприємстві Радомишля встановили … мініпекарню й випікали хліб, нагадавши мимохіть про свої першопочатки. Отакими бувають оберти долі.

Між тим, подібне устаткування  тоді обладнало в їдальні школи №5 ремонтно-будівельне товариство «Червона рута», яке, до всього, зайнялося й роздрібною торгівлею, відкривши ряд фірмових магазинів. Це була ще й така собі відповідь тодішньому керівництву райспоживспілки, котре стверджувало, що приватник хлібом не торгуватиме.

До слова, ще у благополучну радянську пору хлібо-булочний асортимент доповнював кондитерський цех комбінату громадського харчування. Для повного переліку місцевих хлібовиробників варто додати пекарні, що діяли у різні роки і в селах – у Потіївці, Осичках, Чайківці, Вишевичах…

 

Пекарня в Осичках. 1960 р.

 

Цікавий момент зафіксував фотограф в Осичківському сільмазі. Хліб з місцевої пекарні там продавали на вагу.

Далебі на тлі галопуючої інфляції вартість хлібини чи булки окреслювалась уже не копійками, а чотиризначними купоно-карбованцевими цифрами.

На хлібозаводі на тлі простоїв тимчасом виробляли туалетний папір (!), мовби натякаючи, якими можуть бути інгредієнти у звичних усім продуктах харчування за браком стандартизованих складників. Щоправда, вибирати хліб нині, хвалить Богу, вже є з чого – на будь-який смак та вміст. А щодо рецептури, то згадується, як за продовольчої кризи (нині вважається, що була вона штучною) перед відставкою Хрущова у продаж надходив і гороховий хліб, і кукурудзяний. Між іншим, відбувалося те якраз у період зміни радомишльської пекарні на хлібозавод і теж супроводжувалося чималими хлібними чергами…

У серпні 2004-го професійні хлібопекарі свою діяльність в Радомишлі поновили, увійшовши до складу ВАТ «Житомирхліб», яке інвестувало відновлення виробництва, розрахувалося з боргами попередника. У хлібному цеху відремонтували наявне обладнання, змонтували нові сучасні печі, впорядкували приміщення.

Асортимент радомишльської хлібо-булочної випічки у 2006-му.

 

Пекарі за роботою.

Та надовго житомирян не вистачило: вже через півтора року підприємство стало самостійним і приватним, одначе зі звичною назвою – «Радомишльський хлібозавод». Далі внаслідок чергових економічних проблем та, на жаль, невисокий попит на продукцію місцевого виробника й надання переваги зокрема київському хлібу, на нього чекало ще кілька змін власників, що теж не змогли довго тримати нерентабельне хлібовиробництво на плаву.

Але не посипатимемо голову попелом. Адже, як бачимо, були й колись часи, коли не працював місцевий хлібовиробник, але хліб на столі містяни мали. А потім радомишльський хлібний конвеєр таки відновлював свій рух. Час покаже… Тим паче він – час – тепер непевний.

Нині, до всього, випікають хлібобулочні вироби у розташованих в місті супермаркетах, барах, кав’ярнях, на Великодні свята пропонують власноруч виготовлені паски вправні господині. Зрештою, сучасні технічні й технологічні новації дають можливість за бажання без проблем випікати хліб самотужки.

Так що без свіжоспеченої хлібини та булки радомишляни наразі не залишилися.

 

 

 

пʼятниця, 22 травня 2026 р.

Книжник з духовним родоводом

  

Нині навіть складно й уявити, що свого часу, виявляється, у селах працювали книжкові магазини. Те, що діяв такий, для прикладу, в Заболоті, засвідчує світлина, зроблена далекого вже 1965 року знаним радомишльським фотографом Віктором Кушніренком. На ній продавець торговельного закладу підбирає книги старшокласникам місцевої школи.

Можливо, комусь із заболотців знайомі, а декому й рідні, обличчя допитливих і небайдужих до писемного слова школярів, що зображені на фото.

А от завідував книгарнею звісний багатьом поколінням краян колишній місцевий освітянин, а, до того ж, духівник, регент та ще й пристрасний книголюб Сергій Феоктистович Шумовський (на світлині ліворуч), що походив із відомого в Заболоті, і не тільки, роду. Його батько зокрема упродовж кількох десятиліть ніс священницьку службу у Заболотській церкві в ім’я Святого Георгія.

Простежується їхня родова лінія з XVIII століття. У 1791 році парохом новозбудованої Михайло-архангельської церкви в селі Катюжанка Димерського деканату унійної митрополії став Павло Іоанович Шумовський. До речі, до священствування його рукопоклав митрополит Феодосій Ростоцький у Радомислі, що на ту пору був митрополичою резиденцією. З ліквідацією російською імперською владою Київської унійної митрополії священнослужитель та його парафія схилилися до православ’я.

До речі, в офіційних джерелах XVIII-ХІХ ст., зокрема й церковних, село означене як Котюжанка – за українською традицією через другу літеру «о», а вже згодом його почали іменувати на російський манер через «а».

У послужних реєстрах вказується, що навчався Павло Шумовський в Київській академії по класу риторики і мав дворянське походження. У 1802 році він став священницьким депутатом, наступного року – благочинним, в 1814 – протоієреєм, за віддану службу Божу нагороджувався оксамитною скуфією та хрестом на Володимирській стрічці.

Коли у 1828 році 67-літній отець Павло спочив у Бозі, служіння в храмі продовжив його син Максим, рукопокладений у священники після дияконської служби в Іванківській церкві.

Присвятили себе служінню Господу й сини катюжанського отця Максима та паніматки Ганни Петрівни.

У Чудинській Свято-Миколаївській церкві у 1856-1860 роках служив спочатку стихарним дячком, а згодом дияконом – Михайло Максимович Шумовський. Затим він ніс дияконську службу у Чоповицькій церкві, де й відійшов у засвіти 1874 року.

Після закінчення Духовної семінарії до родинних витоків повернувся Петро Максимович Шумовській, котрий правив у Катюжанському храмі в 1859-1898 рр.

Уроджений 1829 року в Катюжанці Павло Максимович Шумовський у 1851 році одружився з Марією Опанасівною Коцюбинською – донькою  Розважівського священника, й по тому був рукопокладений до священствування у Ворсівській церкві в ім’я святителя Миколая (до її парафії, до речі, входили Мірча і Ходори). Саме його стараннями тут у 1861 році відкрилась церковно-парафіяльна школа, що утримувалась коштом парафіян. Через рік за турботи про народну освіту єпархіальне правління нагородило Павла Шумовського набедреником.

У 1875 році його перевели до Малинської Димитрівської-Олександроневської церкви. Того ж року він був затверджений законовчителем місцевого народного училища. Отець Павло призначався слідчим депутатом, благочинним, спостерігачем парафіяльних шкіл повіту, духівником.

Його служіння Боже вшановане багатьма відзнаками – бронзовим хрестом в пам'ять Кримської війни, скуфією, камилавкою, нагородною Біблією, подяками, святішими благословеннями та ін. У 1899 він був переведений за штат. Біля Ворсівського храму на честь колишнього настоятеля храму встановлено пам’ятний знак.

В 1867 році у ворсівській священницькій родині народився син Феоктист, що гідно продовжив духовну місію своїх пращурів. Закінчивши у 1890 році дворічний курс семінарії, він рік учителював у Меленях Радомисльського повіту, а затим став священником Заболотської церкви. Особливу увагу священнослужитель приділив просвітництву серед селян.

Відомо, що ще з 1861 року в Заболоті засновано було церковно-парафіяльну школу, яка утримувалась  коштом парафіян. А клопотами й стараннями батюшки Феоктиста у 1896 році в Заболоті відкрилась другокласна учительська школа. Ф.Шумовський був призначений її завідувачем та законовчителем.

Цей навчальний заклад на багато літ став кузнею педагогічних кадрів спочатку для ЦПШ, а 1918-1924 рр. – для державної початкової освітньої ланки, коли вона іменувалась вчительською семінарією та педагогічною школою, і зрештою її приєднали до звісного Коростишівського педучилища (педтехнікуму). Натомість заболотський педзаклад став звичайною радянською школою (попервах – семирічна трудова).

Примітно, що освітні починання пастиря мали підтримку місцевого поміщика та відомого мецената Романа Вержбицького. На початку ХХ століття в Заболоті діяло вже чотири церковних школи: другокласна педагогічна, дві однокласні – зразкова при другокласній (у ній зазвичай практикували учні педшколи) і жіноча, а також реміснича. У парафії працювало, крім того, дві школи грамоти – у Котівці та Миньківці.

 

Колишній священницький та шкільний будинок у Заболоті.

 

Колись у цій будівлі працювали ремісничі класи.

Турботи отця Феоктиста про розвиток освіти серед селянських дітей не залишилися без уваги й відзнак єпархіального правління. Як законовчитель і пастир, що зі старанням викладає Закон Божий, він вшановувався подяками, винагородами, у 1906 році був нагороджений скуфією, у 1912-му – камилавкою, через рік – орденом Св. Анни 3 ступеня. Ф.Шумовський входив до складу Повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради, очолював парафіяльну піклувальну раду, у 1914 році представляв духовенство Радомисльського повіту на Єпархіяльному з’їзді, був призначений місіонером благочиння, з початком Першої світової війни головував у місцевому піклувальному комітеті про біженців.

Тимчасом у родині заболотського пастиря зростало п’ятеро діток: Сергій, Палладій, Віра, Олімпіада та Антоніна. Всі вони коштом батька здобули духовну освіту. Сергій та сестри згодом вчителювали у Заболотській педшколі.

Народжений 1892 року Сергій Феоктистович був старшим у родині. Він теж став на церковну службу. Після закінчення в 1914 році Київської духовної семінарії його призначили псаломником Свято-Троїцького храму у Кищинцях Васильківського повіту.

У пору революційних потрясінь повернувся до рідного Заболотя, де взявся до вчительства. І не тільки. Колишній учень Заболотської школи та дослідник її історії Микола Якимчук у своїх споминах про шкільні роки із захватом згадує спів церковного хору, керованого Сергієм Шумовським, зазначаючи притому, що школа і церква були головними осередками культури в селі.

На схилі літ Сергій Феоктистович знайшов собі відраду й турботу у книжництві, у такий спосіб продовживши традиції роду.

До речі, в Центральному Державному історичному архіві Києва зберігається подання катюжанського благочинного Павла Шумовського до єпархіального правління, датоване 1813 роком, про потребу в придбанні книг за доданим реєстром.

Онука Сергія Феоктистовича і правнучка Феоктиста Павловича Шумовських Алла Панциліус, що приїздила у 2014-му в рідний Заболоть на святкування 120-річного ювілею школи, розповідала, що разом з нею правнуків у роду шість. Троє з них осіли в Житомирі, інші – на Полтавщині, під Києвом, у Дніпрі. Продовжили рід вісім праправнуків, зростають прапрапра…

 

Продовжувачі роду Шумовських на відзначенні 120-річчя Заболотської школи .

На тих урочистостях чи не вперше отця Феоктиста вшанували як фундатора школи, відзначивши вагоме просвітництво і його дітей. Й таке покликання вони пронесли через усе своє життя.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 р.

 

вівторок, 5 травня 2026 р.

Як подорожував Радомишлем універмаг

  

У 1956 році на Першотравневі свята в Радомишлі на розі вулиць Сталіна (з 1961 року – Ломоносова, а нині – з первісним найменням Велика Житомирська) та Міськради відкрився новий магазин, що гучно іменувався райунівермагом. Мабуть, і без вказаних координат впізнати його дислокацію на наведеній світлині неважко, як і саму споруду, що функціонує дотепер, щоправда, дещо в іншій ролі, хоча так само магазинній.

Втім така торговельна структура існувала в місті й раніше, адже універмагом офіційно іменувався один з підрозділів райспоживспілки, що об'єднував ряд спеціалізованих закладів, які тулилися у різних торговельних приміщеннях в центрі міста – з правого боку вулиці Сталіна за тодішньою автостанцією у бік площі і навіть в магазинчиках на самій площі.

Появу універмагів в СРСР пов’язують з урбанізацією і намаганням формувати в суспільній свідомості символи уявного достатку. Слідом за великими містами у повоєнну пору 1950-1960-х років «універсальні магазини» почали з’являтися в райцентрах, не оминувши, звісно, і Радомишль.

Власне, у новому «раймазі» міста, як його часом називали в народі, теж розмістилися лише декілька відділів з так званої «промтоварної групи»: готового одягу, тканин, галантереї-трикотажу-парфумерії та взуття.

Натомість звільнені промтоварниками торговельні площі в закладі, де зараз порядкує «Автолідер», обійняв відділ культурно-побутових товарів районного універсального магазину.

Він був тут представлений побутовою та теле- радіотехнікою, музичними інструментами, канцелярським приладдям, книгами, художніми виробами, фотоприналежностями, спорттоварами та ін. Серед містян побутувала його спрощена назва «культмаг».

 

У новому культмазі. Колоризовані світлини 1956 року.

Тоді, певно, й стало традиційним явище, коли новосілля в торговельній сфері спричиняли цілу низку переселень тих чи інших закладів, «покращуючи обслуговування трудящих».

Універмаг зокрема справив чергове новосілля у 1963-му, коли на міській площі, на ту пору – Червоній, відкрилася двоповерхова торговельна споруда. У ній попервах містилося чотири заклади: на другому поверсі – кафе і ресторан, а на першому – гастроном (під кафе) та універмаг (під рестораном).

Втім вже через 5 років гастроном зайняв місце універмагу, коли той переїхав до нової власної двоповерхівки, яка згодом стала «Дитячим світом».

 

Такий вигляд мав попервах відкритий у 1968 році в Радомишлі новий універмаг з власною назвою «Світанок» – гарною й українською. Привертає увагу й первинне мозаїчне оздоблення фасаду також в українському стилі. Хоча, вважається, побудували цей магазин на головній площі міста насамперед тому, аби бодай трохи затулити Свято-Миколаївський храм, що зазвичай потрапляв до фотооб’єктивів для панорамних світлин міста, «псуючи» ту чи іншу пропагандистську картинку.

У 1982 році з уведенням в дію Торговельного центру універмаг обійняв у ньому другий та третій поверхи зі входом з боку площі.

І по тому його мандри містом уже припинилися. Натомість з’явилися універмаги в селах – передусім в центрах спожтовариств: Вишевичах, Кочерові, Потіївці, а ще – в Лутівці.

 

У травні 1966-го відкрився універмаг в Лутівці.

А у першій радомишльській «універсальній» офіційній споруді зразка 1956 року містилися згодом у різні роки культмаг та госптовари, поки теж не переселилися в окремі спеціалізовані магазини (пригадаймо, для прикладу, популярні в місті магазини «Техніка», «Меблі», «Господарчі товари» та їм подібні), а ще – магазин для обслуговування пільговиків і деякі інші. Сільмаги натомість стали магазинами товарів повсякденного попиту.

Тож, як це не раз траплялося в радянській історії, за укрупненням завжди наставала пора зворотних «реформ», коли гору брали спеціалізація та вузькопрофільність. Нині в умовах конкуренції вони нормально уживаються, доповнюючи одне одного і надаючи покупцям право вільного вибору.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 року.