Гнана людоловами

 

Епічний історичний роман Зінаїди Тулуб «Людолови» є для радомишлян культовим. Адже чи не вперше в популярному літературному творі одним з місць подій, що розгортаються в ньому, став середньовічний Радомишль, що в ту пору іменувався Радомислем. Містові над Тетеревом та Микою, який тоді входив до володінь Києво-печерської лаври, в романі присвячено окремий розділ, що має назву «Подорож до Радомишля».

Її, за уявою авторки, взимку 1617 року здійснили уславлений український гетьман Петро Сагайдачний та лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький. За сюжетом оповіді, Печерський управитель, який зібрався у справах до Житомира, покликав з собою Конашевича і наголосив притому, що дорогою неодмінно зупиняться в Радомишлі. Там лавра, котра ревно оберігала православну віру від поширення католицького впливу, опікуючись передусім освітою та культурою, розгорнула масштабну господарську діяльність. Услід за обладнаною в київській обителі друкарнею у радомишльській вотчині монастирська братія звела папірню, щоб друкувати книжки на своєму і не годувати друкарів-посполитів, як зазначив кир Єлисей. А ще ж додав настоятель, що «і рудню там поставив, і гамарню, і гуту, і попіл буде палити».

У ту пору, до речі, битий шлях з Києва до Житомира вів безпосередньо через Радомишль, тож оминути його подорожні аж ніяк не могли. Недарма дотепер збереглися в назвах найдовших радомишльських вулиць стародавні їх назви – Київські, Житомирські – Мала і Велика.

Усі свої тутешні промисли архімандрит з приємністю показав Сагайдачному, додавши полковникові, котрий невдовзі поверне собі гетьманський титул, поживу для роздумів про майбутнє облаштування козацької України.

Описано в романі й епізод з покаранням спійманих у Радомишлі козаків-бунтівників, позаяк, досліджуючи ці заворушення, Михайло Грушевський назвав околиці Радомишля одним з вільних «козацьких гнізд»

Серед інших учених, які сприяли письменниці у збиранні історичних джерел та відомостей для написання роману, Тулуб називає також академіків Д.Багалія, М.Василенка, А.Кримського, К.Харламповича, професорів П.Клименка, П.Смирнова, О.Оглоблина, А.Ярошевича. У контексті радомишльської минувшини тут слід виокремити вірогідні настанови Харламповича, як авторитета з церковної історії, Оглоблина, що досліджував давні промисли – поташеві, залізорудні, Клименка – знаного фахівця середньовічного адміністративного та виробничого цехового устрою тощо. 

Відтак авторка детально змальовує виробничі процеси, що з ними в Радомишлі Плетенецький знайомив гетьмана на рудні, папірні. І ці описи цілком реальні й фахові. Недарма на описану в романі технологію виготовлення паперу спираються дослідники та краєзнавці, відтворено її в «Замку-музеї «Радомисль», де відвідувачі мають змогу власноруч виготовити аркуш стародавнього радомишльського паперу.

 

Втім детально описана радомишльська подорож з огляду на масштабність роману є лише його епізодом. Адже «Людолови» Зінаїди Тулуб висвітлюють масштабну картину життя України та суміжних із нею земель на початку XVII століття,  яскраво змальовуючи життя простолюду і сановників з тодішньої панівної верхівки.

Центральною постаттю роману є, безумовно, козацький проводир Конашевич-Сагайдачний. Між тим, в одному з російських видань книга вийшла саме з назвою «Сагайдачний». Водночас головна інтрига твору розгортається навколо легендарної володарки Порти Насті-Роксолани. Саме після «Людоловів» її образ набув історичного й мистецького поширення. Щоправда, використовуючи своє авторське право на художній вимисел, Тулуб робить Настю, що в романі має прізвище Повчанська, нареченою Сагайдачного. Хоча, якщо спиратися на історичні факти, справжня Настя Лісовська, що стала коханою дружиною турецького султана, за віком доводилася б гетьманові бабусею.

Ще одна відома історична персона роману – Галшка Гулевичівна, фундаторка відомої Братської школи у Києві, з якої згодом постала Києво-Могилянська академія. Вона, відомо, тримала маєтності на Радомишльщині, до них зокрема належали Раковичі. Згадано у творі й Галшчиного сина Михайла, що після смерті матері господарював у маєтку, щоправда, не кращим чином, відтак невдовзі його позбувся.

Втім про все це поціновувачі красного письменства могли й не дізнатися. Бо радянська цензура в особі сумнозвісного «укрліту» попервах винесла «Людоловам» вердикт націоналістичного твору й заборонила його друк в Україні. Натомість авторка, мовби передбачаючи подібний розвиток подій, підготувала два варіанти рукопису роману: український та російський. Перший подала в харківське видавництво «Молодой большевик», в якому його, всупереч схвальному відгуку редактора і підготовкою до друку,  врешті «забракували» та мали знищити. Другий надіслала в москву, де твір, нібито не без сприяння М.Горького, з яким Тулуб підтримувала дружні зв’язки ще з дореволюційних часів, таки надрукували в головному літературному видавництві СРСР «Совєтскій пісатєль». Діставши гучного московського ляпаса, укрлітівці дали задній хід, і в 1934 році у Харкові вийшов перший том роману, а за три роки – другий (до нього якраз і увійшла радомишльська оказія).

Українська історична романістика на ту пору була рідкістю, тож «Людоловів» зустріли «на ура», і вони справді пішли світом: у 1937-му примірники книги з портретом письменниці направили в Париж на Всесвітню виставку, тим паче, це був перший в українській літературі великий роман, написаний жінкою. Але популярний твір, що встиг розійтися чималим накладом (нечуваним на ту пору двадцятитисячним), таки потрапив під заборону. Свою ненависть «пильні органи» спрямували на авторку, яку в липні 1937-го заарештували зі звинуваченням у приналежності до надуманої контрреволюційної організації «Виборчий центр», що начебто прагнула протидіяти наступним виборам до Рад.

 

Зінаїда Тулуб.

Літературознавці й дослідники життєпису письменниці вважають, що головною «провиною» було те, у 1917-му Зінаїда Тулуб здійснила рішучий розворот від своєї попередньої російськості (її перші твори писалися російською мовою) до українства. За її словами, спонукало до цього детальне ознайомлення з біографією свого діда Олександра Даниловича, котрий товаришував з Тарасом Шевченком і входив до славнозвісного Кирило-Мефодіївського товариства.

Приниження, лайки й погрози, що сипалися у катівні НКВД із вуст слідчого з майже узагальненим прізвищем Хват, виморення, катування голодом паралізували волю бідолашної жінки й змусили її зізнатися у всьому, що їй інкримінували.

Комуністична пропаганда зазвичай на всі боки розпинала нелюдів з колишньої царської жандармерії чи охранки, натомість власних бузувірів про погонах винагороджувала епітетами, як людей «з гарячим серцем і чистими руками». Згодом, мов би порівнюючи жандармські й чекістські допити, що їх їй вдалося пізнати в житті, письменниця зауважила, що на відміну від брутального більшовицького лейтенанта-солдафона із садистськими схильностями ротмістр-жандарм, який мав вищу освіту й знався на літературі, мистецтві, був чемним, ввічливим, галантним.

Вже через два місяці після арешту Військова колегія Верховного суду СРСР засудила її до тюремного ув’язнення на 10 років, позбавлення політичних прав на 5 років з конфіскацією належного майна.

Останній присуд був найболючішим для письменниці, адже каральні органи вилучили і знищили її літераторські й родинні архіви, позбавивши можливостей навіть у майбутньому реалізувати свої творчі задуми.

Тюремний термін вона відбувала на Колимі в таборах гулагівськіх селищ Ягідне та Ельген – у нелюдських умовах, у холоді та антисанітарії, що сильно виснажили й без того слабке здоров’я жінки.

Після відбуття табірного терміну, її, незважаючи на звернення до найвищих владних органів СРСР, безстроково заслали до Кокчетавської області Казахстану.

Тільки  в червні 1956 року з розвінчанням культу Сталіна вирок щодо Зінаїди Павлівни Тулуб скасували, а інкриміновану щодо неї справу припинили «за відсутністю складу злочину».

Вона повернулась до рідного Києва та улюбленої літературної творчості, відлученою від якої була упродовж 19 років, її поновили у Спілці письменників. Схвально зустріли критики й читачі її новий роман «В степу безкраїм за Уралом» – також історичний, про життя у такому ж казахському засланні Тараса Шевченка (до речі, роботу над ним письменниця почала, коли сама перебувала «за Уралом»).

Ще за життя письменниці (вона відійшла у засвіти 26 вересня 1964 року) в новій авторській редакції тричі було видрукувано її знаменитих «Людоловів» (у 1957, 1958, 1961 рр.) , потому роман видавався в Україні ще шість разів. Тож мільйони читачів завдяки йому доторкнулися до художнього оспівування історичної минувшини України й Радомишля зокрема. 

Чи бувала вона в місті дії «Людоловів» – невідомо, проте з Радомишльщиною Зінаїду Тулуб єднав не лише її знаменитий роман та його знакові персонажі.

У пору дівоцтва гімназійною подругою майбутньої літераторки та, мовлячи кримінальною термінологією, «спільницею» була Марія Миклуха з Малина – племінниця відомого мандрівника. Батько дівчини Сергій Миклуха вважався одним з найбільших землевласників Радомисльського повіту, входив до місцевої аристократичної верхівки, засідаючи у повітових розпорядчих та піклувальних структурах і комітетах. Майя, як Марію поміж себе переважно називали гімназистки, захопилась народницькими ідеями і одного разу мимоволі долучила до своїх потаємних справ Зіну, попрохавши її передати спільній знайомій пакет, у якому, як з’ясувалося, були прокламації. Того ж вечора до Тулубів прийшли з обшуком жандарми, а наступного дня дівчину викликали у відділення. На щастя, їй вдалося ввести в оману слідчого та врятувати і себе, і Миклушку, як подеколи пестливо називала Марію подруга.

А в зрілі літа сусідкою Зінаїди Тулуб по сходовій клітці була знана наша краянка Єлизавета Матвієнко. Дві самотні жінки час від часу виливали одна одній свої згорьовані душі, гнані сучасними людоловами.

Ними у коментарях до роману названо татар, що робили напади на Україну, аби захопити якнайбільше полонених на продаж, викуп чи як робочу силу. Іван Дзюба, що виніс надзвичайно високу оцінку романові у своєму есе «Славетна епопея Зінаїди Тулуб», додав до реєстру людоловів також польських магнатів, верхівку української старшини, перських, венеційських та інших работорговців – тобто всіх можновладців, для яких трудяща людина є річчю або товаром.

З огляду на тернисту долю не лише Зінаїди Тулуб, а й багатьох безневинно закатованих і репресованих чи переслідуваних радянською владою, під таке означення сповна підпадають і людолови комуністичної системи зі сповідуваними ними принципами «людини-гвинтика», що його всякчас можна підкрутити або й просто викрутити та викинути як непотріб взагалі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2024 р.

  

Віршовані шрами війни Олександра Кононенка

 

29 серпня 2024-го у військовому шпиталі від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання, помер розвідник-радист групи спецрозвідки ЗСУ Олександр Кононенко. Бойове завдання його підрозділ виконував у Курській області. Тут 24 серпня під час ворожого обстрілу він і отримав смертельні поранення.

Наступного дня на відеоканалі Всеукраїнської поетичної родини вийшла програма, у якому його ведуча волонтерка Марина читала вірші Олександра, написані ним цьогоріч. Вона зазначила, що за два дні перед тим спілкувалась із Кононенком, обговорюючи майбутній ефір, і що він планував обов’язково його подивитися. Домовились про наступне спілкування, але вже більше доби Олександр відсутній у мережі. Ефір відбувся. Проте вже без нього…

Мама загиблого воїна Олена Миколаївна розповідає, що син не вважав себе поетом, хоча мав тонку й чутливу до прекрасного душу. Захоплювався різьбленням по дереву, залишивши по собі гарні його зразки. А вірші почав писати з початком великого російського вторгнення. Олександр, до речі, тоді відразу взяв до рук зброю в лавах самоборони, у рідному Спірному організував для земляків щось на кшталт початкової військової підготовки, адже ворог підійшов майже впритул до регіону. А потім прилучився до лав морпіхів, перебуваючи у найгарячіших точках. Мав позивний «Конан» – за міфологічним непереможним воїном і власним прізвищем.

У вкрай рідкі вільні хвилини брав до рук книжку або ж записник зі щоденником, куди занотовував свої фронтові спостереження й враження. «Для нас ця війна священна, бо воюємо за свою сім’ю, дітей, батьків, село чи місто, за свою країну. Є тільки один шанс чи можливість на перемогу – вступити в бій. Вступити в бій і битися, допоки буде сили…» – написав він 4 серпня.

Викладав воїн на папір і свої віршовані рядки. У його віршах – теж власні роздуми, спогади, емоції, висновки. Попри певну недосконалість, вони непідвладні людській критиці, бо головний їхній критик – війна. Адже писалися в окопах, де не завжди випадав час навіть для фізичного перепочинку та перекуску, не кажучи про творчість. Клята війна, на жаль, позбавила воїна з поетичною душею вдосконалювати і свої вже написані віршовані рядки, і майбутні поезії.

Олександрова донька Анастасія тимчасом видала нещодавно в столиці збірку «Шрами війни» з татковими першими віршуваннями. Її Олександр Кононенко із вдячністю присвятив найріднішим людям – мамі, доньці, бойовим побратимам. Нині вже по його смерті готується до видання друга книжка – зі щоденниковими записами й неопублікованими віршами.

Свої вірші Олександр оприлюднював також на власній сторінці популярної соцмережі. Його останній вірш надруковано на ній 23 серпня…

 

 

ОСІНЬ

    Уже шипшина достигає.
    І пахне осінню в ці дні.
    А ми в чужім далекім краю,
    Не вдома, а на чужині.
       Так швидко літо пролетіло.
       Я й не побачив тих квіток,

       Що мама в клумбах посадила
       Скрізь біля дому та врядок.
    А осінь – в жовтім мерехтінні
    Малює все у камуфляж.
    Лиш стиглі ягоди осінні
    Наш милуватимуть пейзаж.
       Мчить час, немов нестримні коні,
       Як кулі швидкої проліт.
       Вже осінь зачепилась в скроні.
       Не зупинить її похід.

23 серпня 2024 р.

 

МАНДРІВКИ В СНАХ

    Люблю ці сни, короткі, лиш хвилини.
    У них немов мандруєш по світах.
    І стільки на дорозі сонній зрине!
    Багато з ким зустрінешся у снах.
       Заскочиш в дім, де мама, борщ домашній,
       Який зготує так лише вона.
       Донька – свій кекс фірмовий, справжній.
       Чай з медом. Разом вся рідня…
    Коти муркочуть – також бачить раді,
    Вівчар німецький влігся біля ніг.
    І тихо так, лиш вітер в винограді,
    І слів не треба, гарний сон заліг.
       І так не хочу очі відкривати,
       Хоч розумію – це лиш тільки сон.
       Броня, шолом, бліндаж натомість хати,
       Окоп, посадка й рідний батальйон.

30 червня 2024 р.

 

КОЖНОМУ СВОЄ

    А як собі ти уявляєш перемогу?
    Напевно – свято, вишиванки та салют.
    Щасливі всі, обійми край порогу.
    І в чистім небі вже ракети не снують.
       Та тільки ті, що вернуться додому,
       Цей день, мабуть, не будуть святкувать.
       Він стане днем жалоби і скорботи
       За душі тих, що в небесах летять.
    За тих бійців, що голови поклали,
    Щоб перемога у наш дім прийшла.
    За тих, кого рашистська нечисть вбила,
    У наших мирних селах і містах.
       І вернуться «герої» з закордонів
       У вишиванках, гарні, всі – орли,
       До серця – руку, прапори в долоні,
       Героям слава! «Ми перемогли!»
     А ми ж – у гори, в ліс, на тихі води,
    Подалі від подібних «перемог».
    Ми заслужили тишу і свободу.
    Ми це змогли.
                      Спасибі тобі, Бог…

31 травня 2024 р.

 

Народжений Олександр Григорович Кононенко 31 березня 1981 року в Броварах. Згодом родина переїхала в село Спірне Радомишльського району. Юнак закінчив Комарівську школу. Затим навчався в Радомишльському ПТУ-34, де здобув фах слюсаря.

У 1999-2000 рр. проходив строкову військову службу на посаді стрільця. Після служби жив мирним життям, полюбляв столярувати.

З початком повномасштабного російського військового вторгнення став до лав самооборони в Радомишлі, виконуючи різні завдання.

12 березня 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ і як розвідник-радист увійшов до групи управління та зв’язку роти спец розвідки.

24 серпня 2024-го в ході наступальних дій біля села Калинів Курської області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу отримав тяжкі поранення. На жаль, врятувати його не вдалося…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6, 13 вересня 2024 р.

 

Оберігаймо свої історичні традиції й надбання

  

Надзвичайно обурило мене поширене в мережі повідомлення про ініціативу групи місцевих депутатів та іже з ними про перейменування двох радомишльських вулиць: Великої Житомирської та Малої Житомирської – відповідно на Замкову й Житомирську. Бо, чесно зізнаюся, такого й не міг собі уявити. Адже запропоновано перейменувати історичні назви, офіційно відомі на наших теренах близько двох століть, а до того вони були вживані серед містян, як подорожній орієнтир (у давнину битий шлях з Києва на Житомир вів саме через Радомишль). Водночас жодного історичного підґрунтя не має пропонована ініціаторами перейменування нова назва Великої Житомирської вулиці – Замкова.

Більшовики, що ствердилися у владі 1920-го, почали творити «нову топонімічну політику» (топоніміка – наука про назви), перекресливши усі попередні міські традиції та напрацювання у цій царині. Доходило часом до маразму, коли Велику Житомирську у 1921 році попервах перейменували на Шевченківську, а через два роки офіційно нарекли вулицею «імєні гєроя рєволюциї таваріща Фєдоровского». Згодом, коли вже забулося, хто він такий, її перейменували спочатку на Сталіна, а потім на Ломоносова.

 

Мала Житомирська тимчасом стала першим прикладом перейменування радомишльських вулиць ще за царської доби, коли її назвали Олександрівською, затим за більшовиків вона іменувалась Поштовою, Ленінською, Науменка, Леніна.

Історичні назви цим вулицям, до речі, найдовшим у Радомишлі, повернули у 1995-му. Здавалося б – крапка.

Аж ні, комусь закортіло новизни.

Одначе, ініціюючи нові їх зміни, підписанти чомусь забули про визначений міською радою Порядок найменування та перейменування назв вулиць, провулків, проспектів, площ, скверів та споруд на території Радомишльської міської ради, як і те, що всі пропозиції, які надходять до міськради з приводу присвоєння чи перегляду топонімічних назв, обов’язково розглядаються створеною міською радою Комісією з найменування та перейменування назв вулиць, провулків, проспектів, площ та скверів на території Радомишльської міської ради (такі комісії зазвичай називають топонімічними), аби було зроблено експертну оцінку перейменувальній ініціативі чи пропозиції. І це не похвальба чи бравада, бо до складу комісії, яку мені довірено очолювати, входять не просто громадські активісти, що часом на засіданнях комісії мовили щось на зразок «я в цьому не розуміюся, але вважаю…», а люди, які принаймні з цим пов’язані своїм фахом, напрацюваннями в дослідженні історичного минулого, зокрема й топонімічного. Членами комісії є місцеві історики, краєзнавці, мовники, юристи, фахівці з містобудування та збереження історико-культурної спадщини, представники громадськості. Проте доводиться, на жаль, констатувати, що останнім часом рішення зі зміни міських топонімів ухвалювалися без висновків та рекомендацій комісії.

Що стосується згаданого Порядку, то ним визначено, що пропозиція щодо зміни тієї чи іншої назви повинна супроводжуватися встановленим переліком документів, які до неї додаються. У їх числі обов’язково повинна бути Пояснювальна записка, в якій міститься обґрунтування необхідності перейменування та надання пропонованої назви. Не тільки записки, а й жодного пояснення ініціатори змін не надали.

Чому їхню пропозицію всупереч встановленому міською Порядку поспішно винесли на громадське обговорення, – незрозуміло. Хоча чому тут дивуватися, коли подібні приклади нехтування законодавчими вимогами і власними рішеннями бачимо раз-по-раз на найвищих владних рівнях.

З приємністю, проте, відзначу, що до честі радомишлян, які долучилися до обговорення, жодного схвалення чи підтримки у їхніх коментарях не знайшов.

Ініціатива зі зміною історичних назв вулиць Великої Житомирської та Малої Житомирської в Радомишлі, крім того, не узгоджується із законодавчими актами.

У Законі України «Про географічні назви» вказано, що Перейменування географічних об’єктів (топонімів) здійснюється зокрема у випадку необхідності повернення окремим географічним об’єктам їхніх історичних назв (ст.5), а не навпаки.

Так само у рекомендаціях Українського Інституту Національної Пам’яті, як центрального органу виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті, щодо виконання законів, пов’язаних з декомунізацією та деколонізацією нашої топоніміки, за якими упродовж останнього десятиріччя здійснено масові перейменування топонімів з комуністичними та російськими пропагандистськими назвами, у тім, що стосується нових найменувань, також наголошується, що насамперед мають бути відроджені історичні назви топонімічних об’єктів.

І насамкінець – головне. Рішенням Радомишльської міської ради 6 скликання №745 від 29 травня 2014 року встановлено, що не підлягають перейменуванню назви вулиць та топонімічні об’єкти, які символізують історію міста та пам’ятні віхи його розвитку. У визначеному переліку – Велика і Мала Житомирські вулиці. Мовби передбачаючи можливі майбутні спроби можновладців позбиткуватися над історичною спадщиною, міськрада у такий спосіб створила певний запобіжник. На жаль, досі відповідні служби так і не спромоглися внести їх до реєстру міської історичної спадщини. Адже назви теж можуть і повинні бути узаконеними пам’ятками історії та культури, щоби ні в кого не виникало спокуси на них зазіхати.

Потреба оберігати їх прописана Законом про місцеве самоврядування, де йдеться про організацію охорони пам’яток історії та культури (ст.31, п.б, пп.5), Законом про збереження культурної спадщини, до якої, як у ньому зазначено, входять також історично сформовані вулиці (ст.2, п.2, абз.5), а до повноважень міської ради віднесено забезпечення охорони культурної спадщини (ст.6, п.2, пп.1).

Тож, звертаючись до тих, що підписалися, хочу зауважити, що при владі ви були-є-будете якийсь десяток-другий літ. А назвам у місті, що ви їх пропонуєте змінити, – щонайменше двісті років. Тож ваш обов’язок – не тільки дотримуватися конституційних засад щодо збереження й охорони культурної та історичної спадщини (ст.11, 15 Конституції), а й доводити це конкретними справами – наслідувати, берегти й примножувати добрі давні міські традиції, а не губити й ламати їх. Зобов’язує до цього й те, що Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. №878 Радомишль занесено до Списку історичних населених місць України, відтак цей статус має спонукати громаду не тільки наповнювати його конкретним історичним змістом, а й утримуватися від будь-яких кроків, що ставитимуть приналежність до славної історичної когорти під сумнів.

 

 

Біля першопочатків українського театрального новаторства

 

У липні 1968 року в Радомишлі з успіхом гастролював Київський обласний Державний український музично-драматичний театр ім.Саксаганського. Саксаганівці представили у районному Будинку культури та на клубних сценах Великої Рачі, Вишевичів, Веприна, Осичок, Чайківки, Кочерова, Потіївки, Забілоччя, Мірчі сім вистав зі свого тодішнього репертуару. Як писала райгазета «Зоря Полісся», висвітлюючи гастролі, приїзд київських митців став визначною подією в культурному житті радомишлян. Вистави, що їх показали саксаганівці, надзвичайно порадували глядачів. Як потішили й артисти, котрі щиро продемонстрували свою майстерність, талановиту гру. Зазначалося, що глядачі охоче йшли дивитись спектаклі, щедро вина­городжуючи гостей оплесками, а квитки майже на всі вистави були розпродані задовго до початку гастролей.

Втім, попри столичну київську вивіску, вказану у назві театру, прописаний він у Білій Церкві. «Периферійний» статус, одначе, не заважає йому ще з часу свого заснування й дотепер входити до когорти провідних театральних колективів України. І не тільки: у 1971 році театр посідав друге місце у «рейтинговому» реєстрі колишнього СРСР, поступаючись лише «мхатівцям». У ту пору, до речі, його гастрольні подорожі охоплювали не тільки Україну, а й безмежні союзні простори.

Високий рівень театрального колективу підтверджує й його сучасна назва – Київський академічний обласний музично-драматичний театр імені П.К.Саксаганського, до якої додалося «академічне» означення, підкреслюючи зразковість та визнання колективу.

Відлік своєї історії Білоцерківський театр офіційно веде з 1933 року, коли він був затверджений урядом тодішньої УСРР в якості одного з восьми пересувних театрів Київської області. Водночас основу трупи становили актори легендарного й уславленого театру «Березіль», створеного корифеєм українського театрального мистецтва Лесем Курбасом. До цього мистецького об’єднання входило шість театральних філій-студій, одна з яких якраз і осідала у Білій Церкві. Саме 1933-го Курбаса піддали гонінням  та репресіям з кривавим розстрілом через чотири роки у колі цвіту української інтелігенції в сумнозвісному карельському урочищі Сандормох. Театральні «діти» митця тимчасом були розформовані й розпорошені.

Лесь Курбас.

Слід зазначити, що студійна модель, яка діяла в «Березолі», була випробувана Курбасом ще під час його роботи в «Молодому театрі». Цей так само новаторський колектив на зорі української революції кинув виклик імперським догмам, за якими українські театральні трупи мали винятково класичний український «побутовий» репертуар. Твори світової драматургії, як і сучасні п’єси, вважалися прерогативою російськомовних сцен.

Не вписувалися у застарілу догматичну модель і запропоновані  молодотеатрівцями авангардні, гротескні та вертепні постановочні форми. Їх режисер прагнув поширювати й пропагувати саме у формі студій-філіалів. Одна з таких була створена у 1919 році в Радомишлі. У ту пору в цьому повітовому місті спостерігався справжній театральний бум. Сценічні гуртки створювалися тут фактично при кожному «пролетарському» клубі. Тодішні місцеві газети рясніють повідомленнями про спектаклі, поставлені зокрема артистами профспілкового, кооперативного клубів, що функціонували на суконній фабриці, на Рудні, Микгороді, гуртків в освітніх закладах тощо.

Відтак «Молодий театр» мав добру нагоду вишукувати талановитих краян з акторськими здібностями, з іншого боку – вагомим аргументом була будівля міського театру, що діяв у Радомислі ще з дореволюційних часів (до слова, саксаганівці у Білій Церкві досі туляться в пристосованому приміщенні).

 

Колишній радомишльський театр. Світлина 1940-х рр.

Хоча обличчя «Молодого театру» в Радомишлі ще тільки вимальовується, як зазначав з цього приводу оглядач Всеукраїнського тижневика «Мистецтво» С.Бондарчук, слід вважати його точною копією Київського. Наскільки б розвинулися ці тенденції надалі – гадати важко. Адже того ж 1919 року «Молодий театр» у Києві був націоналізований більшовиками. По тому його засновник деякий час був режисером у Київській опері, а у 1922-му певною мірою відновив своє дітище вже як «Березіль».

Для Радомишля, як не прикро, місця в його структурі цього разу не виявилося. Схоже, що можлива співпраця з ним виглядала ненадійною на тлі тодішніх адміністративно-територіальних гойдалок, що раз по раз перекидали урізаний новоутворений Радомишльський район між Київщиною та Волинню. Тим паче приміщення Радомишльського театру теж у 1919-му було реквізоване більшовиками у його власника Й.Подоновського. Та й театральна трупа, що працювала в ньому, припинила своє існування під завісу 1920-х, коли комуністична влада проголосила «найважливішим із мистецтв» – кіно, і театр у Радомишлі став кінотеатром…

Жаль, але описаний на початку приїзд білоцерківського театру, певною мірою дещо спізнився. Адже за п’ять років перед тим споруда колишнього театру в Радомишлі згоріла від пожежі. Якби саксаганівці грали у ній, вірогідно відчули б неповторну курбасівську ауру, що зберігалась у цих стінах ще з часів «Молодого театру» і збігалась із їхнім власним мистецьким спадком.

 

1968 р. Театр ім.Саксаганського в Радомишлі. Сцена з вистави Я.Сербіна «Неосвячене кохання» (за мотивами твору М.Коцюбинського «На віру»).

Фото Альфреда Оржехівського.

 

Газета «Зоря Полісся», 6 вересня 2024 р.

 

Найчутливіше місце в Україні

  

Упродовж липня-серпня 2024-го на планеті Земля було зареєстровано десять землетрусів різної потужності – з магнітудою від 3,9 до 6,4 за шкалою Ріхтера, якою узвичаєно вимірювати силу підземних поштовхів. Сталися вони у далеких від нас Чилі, Панамі, Коста-Риці, Японії та островах Тонга й Тайвані і в сусідній Румунії. А чи відчули або бодай помітили їх пересічні краяни? Напевне, ні. Одначе саме завдяки фахівцям з Радомишльщини інформація про ці явища, що можуть засвідчувати чи попереджати про значну небезпеку і навіть катастрофи, надійшла до відповідних державних та міжнародних структур.

Уже понад шість десятиліть цілодобово відстежують щонайменші порухи нашої чутливої земної кулі у Головному центрі спеціального контролю (ГЦСК), що розташований у селищі Городок. Свого часу він був створений для військових потреб і призначався для виявлення ядерних вибухів, зокрема й випробувальних. Побіжно фіксувалися й природні, техногенні та інші поштовхи – не лише землетруси, а й коливання, спричинені падінням метеоритів або літальних апаратів, різноманітними вибухами, виверженнями вулканів, а також геофізичні явища – грозові розряди, магнітні бурі тощо. Ці функції тут виконують дотепер, змінивши, щоправда, свою колишню військову структуру на цивільну. А Україна, як учасниця міжнародного безпекового Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ), взяла на себе передбачені ним зобов’язання, що стосуються контролю за ядерними випробуваннями. Відтак саме завдяки ГЦСК передаються відповідні повідомлення до Міжнародного центру даних, що у Відні.   

Втім означення «Центр» у назві ГЦСК вказує лише на дислокацію головного офісу в Городку, де, власне, вся інформація накопичується на спеціальних серверах, а надходить вона сюди з тринадцяти пунктів спостереження, розташованих у різних куточках України. Сім з них – на Житомирщині, родзинкою яких є сейсмічна станція PS-45, споруджена на межі Малинської та Радомишльської громад біля Ворсівки.

Подібних станцій у системі ДВЯЗВ – 50 по всьому світу. Цілковито охоплюючи земну кулю, вони ще й перекривають одна одну, бо для кожної існують так звані «зони тіні», яку сейсмостанція практично «не чує». Для Ворсівської, приміром, – це південноамериканський регіон.

Її номер у світовому реєстрі – якраз 45-й. Притому входить вона до п’ятірки найчутливіших та найдостовірніших. Одне з пояснень цього феномена, як стверджують фахівці, – розташування станції на потужному гранітному щиті. Для Житомирщини – це природне багатство, тому вона беззаперечний сейсмоспостережний лідер в Україні.

Саме граніти є надзвичайно чутливою природною мембраною. Відтак встановлені у їхніх покладах сейсмоприймачі добре фіксують будь-які коливання поверхні Землі. Таких датчиків станція нараховує 24. Кожен із них опущений у 127-міліметрову свердловину (їх 23), ще один – в головній шахті, що сягає 40 метрів углиб.

 

Світлини з мереж.

В залежності від залягання граніту свердловини мають глибину від 19 до 100 метрів. Різне заглиблення також вважається вагомим елементом загальної чутливості. А ще ж охоплюють вони територію майже у 800 квадратних кілометрів на обширах колишніх Радомишльського та Малинського районів.

Так що тут Ворсівка – це теж лише центральна локація і пункт збору, куди надходять сигнали з усіх сейсмоприймачів. І їх фіксація, обробка та аналіз надзвичайно важливі для безпеки не лише окремих держав, а й людства загалом.

Наразі свій важливий внесок у світову безпекову систему роблять фахівці нашого регіону.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 30 серпня 2024 року.