Добра путь, книго!

Шановні читачі блогу!

З приємністю представляю вам друкований первісток свого багаторічного краєзнавчого доробку – книгу історико-краєзнавчих розвідок у минувшину рідного Радомишля «Місто з глибини віків», що нещодавно побачила світ у житомирському видавництві «Бук-Друк» (Видавець О.О.Євенок). 

  

Ви мали змогу ознайомитися з багатьма із цих досліджень на сторінках цього блогу, в Радомишльській райгазеті «Зоря Полісся» та в інших виданнях, а тепер до вашої уваги їх оновлена й доповнена книжкова версія, притому ряд публікацій друкуються вперше.

Дякую всім, хто надихав, сприяв і підтримував видання книжки, – моїм рідним, колегам, однодумцям, тим, хто допомагає у краєзнавчих пошуках. Особлива вдячність – депутату обласної ради Миколі Григоровичу та його помічникові Василеві Забігайлу, обласним владним структурам, що спонукали до втілення задумів у реальність.

Позаяк перепрошую майбутніх читачів за певні недоліки – коректурні, технічні, орфографічні, що, на жаль, лишилися непоміченими при підготовці видання до друку. Втім маю сподівання, що вийде й продовження, де подібних огріхів вдасться уникнути, адже до книжки увійшло лише 77 розповідей з кількох сотень, які маю в доробку, притому досліджуються нові теми з нашої давнини, наразі готуються і творяться нові краєзнавчі публікації. Тож – хай далі буде.

І добра путь тобі, книго!

5 червня 2020 р. книги місцевих авторів, що їх було видано у 2019-му коштом обласного бюджету, презентувалися в Житомирській обласній раді. Усі презентовані видання поповнять бібліотечні фонди області.

«Через переслідування людиною…»

З-поміж ссавців, які зникли з українських лісів за останні століття, зоологи чи не найпершою називають росомаху. Колись її визначали мешканкою саме північних українських регіонів – передусім Полісся та сполучних з ним білоруських лісових угідь. У середині ХІХ століття цих тварин помічали зокрема в Біловезькій пущі. Є свідчення про забитих 1878 року росомах під Овручем та Слуцьком.

Так, саме забитих, бо всякчас людина, вмітивши цього звіра, прагнула його якнайшвидше знищити, адже росомах вважають надзвичайно лютим хижаком: траплялися випадки, що вони нападали навіть на овець, кіз, оленів, здебільшого розгризаючи їм горло і випиваючи кров. Приміром, на початку 1943 року фінські часописи повідомляли, що одна росомаха загризла в Лапландії 80 (!) оленів з одного стада. Та й справді ці звірі є навдивовижу сильними як для своїх розмірів – 75-85 см завдовжки. Притому в природному середовищі конкурувати за здобич з ними може хіба що вовк. Проте від його нападу росомаха легко може втекти на дерево. Ведмеді зазвичай уникають сутичок зі свою меншою подобою (в давніх описах росомаху називають схожою на ведмедя, тільки десь наполовину меншою).

Втім ця тварина належить до родини куницевих, тож і рухлива, і вправна, і витривала (галопуючи, може без перепочинку подолати до півтора десятка кілометрів), і дереволазна, і водоплавна.

Позаяк найбільше клопотів росомасі завдає людина. Недарма звір, як правило, селиться у малозалюднених місцях, до того ж належить до так званих солітарних тварин, що живуть усамітнено й відокремлено  від інших особин. За спостереженнями, одна росомаха контролює територію в кількасот квадратних кілометрів, не допускаючи сюди інших «родичів». Відтак рідкісними вони є в щільно заселених і обмеженими лісовими ресурсами регіонах.

Нещадне й неконтрольоване вирубування поліських лісів у ХІХ та на початку ХХ століть і переслідування людиною, що заселяла заліснені простори, гнало росомаху на пошук нових місць проживання, де вона, проте, знову могла потрапити під приціл «гомо сапієнс». Недарма вкупі з винищенням людьми найбільшу загрозу для неї становить втрата місця проживання.

Тож і стали ці ссавці на наших теренах спочатку рідкістю, а потім зникли зовсім.

У 1934 році тогочасний провідний україномовний часопис Галичини «Діло», що видавався у Львові, посилаючись на радянського зоолога Василя Полікарповича Храневича, писав, що одну з росомах, яких востаннє бачили в Україні, вбили перед війною (Першою світовою) під Радомишлем на Київщині, а після війни – під Проскуровим, що на Поділлі, куди вони часом теж «набігали». Відтоді на українському Поліссі росомахи вже не зустрічалися. Та й на білоруському, власне, теж, не кажучи вже про інші регіони України.

Втім переслідувань з боку людей, що істориками характеризуються як політичні репресії комуністичного режиму, зазнав на собі й сам учений. У пору, коли на його дослідження посилалась «закордонна буржуазна газета»,  Василь Храневич вже перебував в ув’язненні за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до міфічної контрреволюційної повстанської та шпигунської Української військової організації (УВО), яка «ставила собі завданням збройним шляхом повалити радянську владу, відновити буржуазно-шовіністичну Велику Соборну Україну». Він нібито виховував студентів у «націоналістичному антирадянському дусі, займався шкідництвом у сільському господарстві, створював контрреволюційні осередки в селах під час проведення наукових експедицій». А ще – впроваджував у своїх підручниках, що до речі, високо були оцінені фахівцями, та у навчальному процесі  «націоналістичні винаходи» – українську наукову термінологію (Василь Полікарпович викладав у Кам’янець-Подільському сільгоспінституті). Багато його наукових праць потім вилучили з обігу і знищили. До пізніших звинувачень на адресу вченого додалися ще й цитування праць українського науковця у закордонні, наводячи це як додатковий аргумент для продовження його тюремно-табірних термінів…

Примітно, що у 1917-1919 роках працював Василь Храневич на Київщині. Зокрема у Київському Губернському земстві він опікувався луківництвом та культурою боліт. Вочевидь тоді й побував він на Радомишльщині, де дізнався про місцеві ареали росомах, на які посилався в подальших дослідженнях.

У 1919 році молодого вченого направили на рідне йому Поділля, призначивши приват-доцентом у створений славним сином Радомисльського повіту Іваном Огієнком Кам'янець-Подільський державний український університет.

Остання інформація про Храневича датована 1939 роком, коли після чергового перегляду справи він отримав ще 15 років таборів і був відправлений у Воркуту. Подальша його доля невідома.

Газета «Зоря Полісся», 12 червня 2020 р.

У фронтовому строю

 

Пісня про фронтових шоферів, що «вели машини, минаючи міни, і не зважали на будь-які бомбування», сповна стосується колишнього водія Радомишльського автопідприємства Станіслава Владиславовича Духновського. Бо його фронтові дороги, що тривали упродовж усіх воєнних лихоліть, були по вінця наповнені військовими знегодами й поневіряннями.

…Війна застала 22-річного парубка із села Юзефівка (тепер – Йосипівка), що на Київській трасі між Кочеровом та Ставищами, у Києві, де він навчався у школі фабрично-заводського навчання. До столиці хлопець подався разом з Женею Дідківською із сусідніх Озерян. Вони кохали одне одного і в майбутньому після навчання хотіли поєднати свої долі. Але плани перервала війна.

Училище евакуювали до Горького, де юнаків-учнів, що невдовзі підлягали мобілізації, скорим порядком долучили до випуску озброєння. Дівчата роз’їхалися по домівках.

Саме з Горького Станіслав Духновський і відбув до війська. Освоїв він притому ще один фах, який і став для нього визначальним у житті – шоферську справу. Відтак у складі 1618-го Легкого Артилерійського полку пройшов бойовий шлях, тобто - проїхав від Брянська до Балтійського узбережжя. Частина входила до Резерву Головного командування і воювала в складі Брянського, 3-го Білоруського, 2-го та 1-го Прибалтійського фронтів.

Легкі артилерійські полки були мобільними і рухливими ратними одиницями, при потребі швидко змінюючи дислокацію. Важливу роль тут відігравали шофери, що доправляли гармати та артилерійські установки на потрібну позицію, розгортаючи в бойовий порядок. Тож їхні розпорядливість та вправність діставали належну оцінку й відзнаку.

За умілі дії в боях при форсуванні Десни у вересні 1943-го Станіслава Духновського нагородили медаллю «За бойові заслуги». У представленні до нагороди зазначалося, що під сильним артилерійським вогнем ворога його автівка з двома гарматами швидко подолала заболочену місцевість і в строк прибула на обумовлену позицію, забезпечивши своєчасне відкриття вогню батареєю.

У жовтні 1944-го вже командира відділення тяги С.Духновського нагородили орденом «Червона Зірка». В одному з боїв у Прибалтиці командирська машина під ворожим обстрілом своєчасно змінила бойовий порядок, а, потрапивши під бомбування літаків, вміло маневрувала і доставила боєприпаси на позицію неушкодженою.

У квітні 1945-го вмілі дії водія, що вивів у ратний стрій три гармати і забезпечив артилеристів боєприпасам, було відзначено медаллю «За відвагу». Наказ про цю нагороду було підписано 9 травня.  Потому його груди прикрасила ще й фронтова медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»

Повернувшись додому, Станіслав щонайперше поцікавився долею Євгенії. З’ясувалося, що на її долю теж випало немало поневірянь. Окупанти відправили дівчину на примусові роботи в Німеччину. У травні 1945-го її в числі інших остарбайтерів визволили союзницькі війська, які передали українців радянській стороні. Відповідні органи тимчасом  інкримінували визволеним співробітництво з нацистами і, в свою чергу, доправили їх на «хімію», як називали в народі примусові роботи на шкідливому виробництві. Женя працювала на хімкомбінаті в Лисичанську. Там її й знайшов Станіслав.

Врешті авторитет фронтовика-орденоносця подіяв, і дівчину звільнили з роботи раніше обумовленого терміну.

Невдовзі молодята побралися, а затим у пошуках  роботи переїхали до Радомишля, де Станіслав Духновський влаштувався водієм у місцеву автороту. Тут і промайнуло подальше його трудове життя. Починав на легковиках. Він, до речі, став у Радомишлі першим водієм таксомотору. Але згодом за станом здоров’я змушений був облишити водійську професію і працював механіком. Певний час був також інженером з техніки безпеки. Мав він авторитет і повагу в колективі. Обирався головою профкому, входив до ради ветеранів підприємства.

Ветеранська організація автопідприємства вважалась однією з найдієвіших. Колишні водії-фронтовики були тут справді бойовою одиницею, перебуваючи на вістрі усіх подій і в мирний час. Водночас, як і годиться, зустрічалися з юнню, шефствували над Братською могилою полеглим воїнам, що на околиці Глухова Першого. 9 Травня їхній стрій завжди вишукувався тут перед обеліском, щоб схилити голови у пам’ять про загиблих, бо не злічити, скільки таких могил залишилося за чотири роки війни на їхніх фронтових дорогах…

 

У 1987-му у цьому строю поминали вже й Станіслава Владиславовича Духновського, бо тогорічного 7 лютого відлетів він у вічність, щоб уже з небес нагадувати сущим на землі про своїх бойових побратимів.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 травня 2020 р.

 

Видно пана по халявах...

Серед вимог, які висувалися й висуваються до заводів, фабрик та їм подібних промислових виробничих об’єктів, – наявність пожежної водойми на території чи поруч з нею. Тож, пригадується, у радянські часи такі були на великих підприємствах майже повсюдно. Притому подекуди дбайливі господарі намагалися мати на своїх теренах не просто «калюжу з водою», а гарно благоустроєний та впорядкований куточок, де було б приємно відпочити.

У колишньому районному об’єднанні «Сільгосптехніка» (в різні часи це підприємство, утворене у 1958 з колишньої МТС, іменувалося також як РТС – ремонтно-тракторна станція, РТП – ремонтно-тракторне підприємство) в пору керування ним доброї пам’яті Василя Вітінського було обладнано два таких басейни. Один - обабіч доріжки, що йшла повз тракторну майстерню до клубу, а другий - перед автомайстернею.

Їх обсадили деревцями, клумбами, встановили лави для відпочинку. Біля першого обладнали затишну альтанку з більярдом.

У водоймах розвели рибу, влаштовуючи подеколи змагання рибалок. Посередині басейнів було споруджено скульптурні композиції з фонтанами, що часом приємно струменіли. Одну з них із зображенням жінки порівняли навіть із славнозвісною Русалонькою, що приваблює туристів у данській столиці (світлина з Радомишльського народного краєзнавчого музею).

  

На світлині диспетчерського пункту підприємства зліва вдалині видніється група дерев, у затінку яких якраз і містилась водойма біля авторемонтного профілакторію.

Ось ще один зразок території «Сільгосптехніки»: хоча й заідеологізований, але на тлі агітаційного «комплексу» проглядається березово-тополевий гайок. І це всередині промислового підприємства.

Як і тут.

Позаяк стосовно благоустрою території підприємство повсякчас ставили за приклад іншим. На жаль, залишилися від того лише поодинокі, проте надто занедбані окрайці. Так і хочеться сказати: видно пана по халявах…

Без коментарів. Колишня заправка «Сільгосптехніки» вже у ХХІ столітті.

А у посадженому колись працівниками підприємства гайку, що уздовж автошляху на Верлок, на щастя таки залишився на згадку пам’ятний знак.

  

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2020 р.

Дошка Пошани – як невід’ємний символ радянської епохи

За комуністичного правління зазвичай напередодні Першотравня чи Жовтневих свят підводилися підсумки трудового суперництва, що називалося соціалістичним змаганням. Наразі кращі трудівники заносилися на Дошку Пошани – стенд чи інший наочний атрибут з портретами передовиків. Були вони чи не в кожному колективі: в установах, на підприємствах, в колгоспах, у школах, і, до речі, офіційно регламентувалися «Правилами внутрішнього трудового розпорядку».

Ось як виглядали ці стенди «морального заохочення», для прикладу, в райсільгосптехніці, міжколгоспбуді, в міському колгоспі.

Обладнували у нас також районну Дошку Пошани, міську, галузеві тощо.

На цій світлині – районна Дошка пошани в 1960-х роках. Споруджено її було на вулиці Леніна (нині – Мала Житомирська) відразу за готелем. Поруч у міському сквері у 1946-1974 рр. стояв пам’ятник «вождю світового пролетаріату», біля якого проводились різного роду офіційні урочистості.

Після встановлення пам’ятника вже на міській площі туди перекочували й урочистості разом з Дошкою Пошани. Спорудили пропагандистську махину тепер біля райкому партії, затуливши нею та посадженими деревами вид на церкву, що муляла очі компартійній владі. Згодом тут була й комсомольська ДП, бо «головну» влаштували поруч з кінотеатром.

Імпровізований концертний майданчик біля районної Дошки Пошани на святкуванні Дня міста-1989.

Після розпаду СРСР обов’язкове обладнання Дошок Пошани припинилося, хоча подекуди вони перетворилися у стенди «кращих», «почесних», «заслужених» людей, учнів, працівників.

Остання спроба реанімувати районну «Дошку Пошани» була зроблена у 2004 році, коли тодішня владна команда намагалась відновити деякі колишні компартійні та комсомольські пропагандистські методи. 

Проте простояла вона недовго: після Помаранчевої революції потреба в ній відпала. Можливо, й тому, що у радянську пору переважали на дошках «передовиків» зазвичай рядові трудівники, тут же додалися вже портрети службовців та керівників, як, між тим, і серед більшості осіб, що нагороджуються в теперішній час грамотами або іншими відзнаками до святкових чи урочистих подій. З одного боку виробнича сфера на межі 1990-2000-х років занепадала, а з іншого – сучасна техніка суттєво різнить колишнього й теперішнього робітника. У сільгоспвиробництві, до того ж, часто-густо в полі працюють сезонні тимчасові працівники.

Втім порівняйте реєстри занесених на районну Дошку Пошани у 2004-му і трьома десятиліттями раніше.

Був на передньому краї

У суботу 26 квітня 1986 року водій автобуса радомишльського автопідприємства 11848 Леонід Духновський о пів на шосту ранку як завжди вирушив з автостанції у рейс Радомишль – Чорнобиль. Той маршрут проходив зокрема через Білу Криницю, Тетерів, Білий Берег, Іванків.

Однак повертатися назад цим шляхом уже не вийшло. Про те, що вибухнула й горить Чорнобильска АЕС, Леонід Станіславович дізнався на місці, хоча справжні масштаби тієї біди тоді мало хто уявляв, адже радіація була ще чимось невідомим і незрозумілим. Втім місцеві жителі таки щось знали і відчували, бо чорнобильська автостанція була переповнена людом, що прагнув виїхати подалі від місця вибуху.

Та дещо водій і сам усвідомив уже на зворотному шляху. Трасу Тетерів-Чорнобиль було перекрито, і нею майже безперервним потоком йшли навстріч пожежні автомобілі, бетеери, військова спецтехніка. Духновський, зв’язавшись телефоном з керівництвом, вирушив на Овруч. Пасажирам, схоже, було байдуже куди їхати: головним було – вирватися з пекла, у яке раптом перетворилися їхні домівки, подвір’я, вулиці та все довкола них.

Цю територію за кілька днів умовно окреслили й назвали сумнозвісною 30-кілометровою зоною. З другого травня, лише на шостий день після аварії, почнуть евакуювати звідти людей. Тож рейси Духновського з Чорнобиля на Іршу, Малин, куди можна було доїхати біль-менш без перешкод, тут виявилися доречними.

Позаяк тривали вони лише до 5 травня. Наступного дня доступ ззовні у «зону» перекрили. Потому ЛАЗ Леоніда та його напарника Василя Фадіна курсував уже з Радомишля до Іванкова.

…Свій трудовий шлях Леонід Духновський починав у 1962-му саме в автопідприємстві. Спочатку кілька років юнак працював електриком, навчаючись притому на вечірніх курсах шоферів. А коли виповнилося вісімнадцять, – сів за кермо. Колесив районом на «бобиках» райкому комсомолу, райвиконкому.

1977-го Леонід, набувши досвіду та водійського стажу, повернувся до рідного підприємства, і вже як водій першого класу став працювати на автобусі. Його маршрути пролягали до Житомира, Києва, Рівного, інших міст, а до 5 травня 1986-го – до Чорнобиля.

На Чорнобильщину Леонід Духновський таки повернувся. У тогорічному вересні він був прийнятий водієм в Управління будівництва №605 – спеціалізованої організації, на яку було покладено урядове завдання звести споруду «для довготривалого захоронення 4-го енергоблоку ЧАЕС», як її називали офіційно, а здебільшого іменували просто «саркофагом» або ж «об’єктом укриття».

Тут Леонідові довелося освоїти і бетонного міксера, і броньовану техніку, зокрема й продуктовозку. Про автобус теж не забував. Щоправда, тамтешнього ЛАЗа, на якому випало працювати, називали «брудним». Ним доставляли робітників під самісінький реактор. Зважаючи на радіаційний зашквар, працювали вони там по 15-20 хвилин. Відтак водіям, що теж періодично змінювалися, повсякчас доводилося курсувати від «перевалки» до епіцентру.

Водійських кадрів, одначе, бракувало. Тож 12-годинна «нормативна» зміна, яку фіксували в табелі, іноді тривала 16-18 годин. Траплялося, що, не витримуючи такого навантаження, дехто часом просто засинав за кермом, і це призводило до трагічних непоправних наслідків.

Леонід Духновський (другий справа) з колегами-ліквідаторами у зоні ЧАЕС.

У грудні 86-го Україна і світ полегшено зітхнули: «саркофаг» звели. Але робіт з ліквідації аварії на ЧАЕС лишалося неміряно. Духновського перевели на роботу в автопідприємство Чорнобильської АЕС, що невдовзі стала іменуватися виробничим об’єднанням «Комбінат», яке базувалося в Славутичі – новозбудованому місті для персоналу ЧАЕС та супутніх служб і підприємств.

Приїхала сюди працювати і його дружина Лариса. Подружжя отримало квартиру. Тут Леонід Станіславович і продовжив свою Чорнобильську вахту до 1993 року.

Сім «чорнобильських» літ марно не минули: виникли проблеми зі здоров’ям, і довелося оперуватися. До речі, у його чорнобильській особовій справі ліквідатора першої категорії означено перебування під час роботи в «зоні» на обліку персоніфікованого дозиметричного контролю з отриманими дозами опромінення. Зафіксовано, звісно, й відповідну інвалідність.

Трохи оклигавши, пару літ ще попрацював він механіком, але вже на «чистій» території.

У 2005-му Духновські повернулися до рідного Радомишля. В місті енергетиків, одначе, зосталась жити і працювати донька Світлана з родиною. Тож час від часу навідуються вони до Славутича. Всякчас надходять запрошення на зустрічі ветеранів ЧАЕС та ліквідаторів і від тамтешньої міської ради, громадських організацій. А ще – нелегкі чорнобильські вахти з щемно-сумною приємністю нагадують про себе нагородами, відзнаками, якими вшановували й вшановують тих, хто рятував світ від Чорнобильського атомного лиха.

Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2020 р.

ПОПЕРЕДНЯ ПУБЛІКАЦІЯ

Погляньмо у кольорову минувшину!

Сучасні комп’ютерні технології можуть все. У цьому переконуєшся мало не щодня. Скажімо, за допомогою новітніх засобів відновлюються первісні обриси тих чи інших споруд, обличчя та зовнішній вигляд наших пращурів, не кажучи про фотосвітлини і т. ін. Та якщо колись фотографів можна було перелічити на пальцях, адже й сам фотохімічний процес появи паперового фотознімка видавався утаємниченим та навіть містичним, то нині цифрова техніка дала змогу долучитися до фотографування кожному бажаючому. До того ж, комп’ютерні програми можуть покращити навіть, здавалося б, безнадійно невдалий кадр.

Між тим, не завжди той чи інший знімок, що робився на колишньому плівковому фотоапараті, виходив досконалим. Адже технологія передбачала суворого дотримання не лише експозиції фотографування (співвідношення витримки та діафрагми, що виставлялися на фотоапараті, зі світлочутливістю плівки), а й технології обробки самої плівки (приготування розчинів проявника та закріплювача–фіксажу, часу кожної операції, промивання) і в такій же мірі друкування світлин (тут, на додачу до розчинів, треба було підібрати належний фотопапір, вгадати тривалість його «засвітлення» негативним зображенням). Зважаючи на далеко не завжди належну якість плівки, реактивів чи паперу радянського виробництва, всі зусилля фотографа, особливо аматора, могли виявитися марними.

Наразі сьогоднішня «цифра» дає можливість сканувати старі плівкові негативи і робити з них нові «відбитки», вже не залежачи від ймовірного виробничого браку фотоматеріалів. 

 Світлина, відновлена з плівкового негативу.

Стрімко розвиваються й електронні процеси з реставрації та відновлення колишніх світлин. Один з таких промовистих прикладів – колоризація старих фотокарток, які подекуди зберігаються в забутих або закинутих альбомах бабусь чи дідусів.

Те, що донедавна вважалося таланом та надбанням майстрів-фахівців, тепер завдяки інтернет-ресурсам стає доступним для всіх, подекуди, щоправда, не безкоштовно.

Скориставшись нагодою та ресурсом MyHeritage, спробував і собі колоризувати радомишльську та особисту родову минувшину. І це видалося доволі цікавим.

Ось, для прикладу, деякі колоритні радомишльські давні світлини.

Випускники гімназії 1919-го року.

 Каплиця у Ставках.

Кінотеатр.

Береги Мики.

Міська площа.

Свято-Миколаївський собор.

На човні Тетеревом.

«Грунін» павільйон у міському парку.

  

І родинні…

  

Мій дідусь по мамі Йовенко Прокіп Оксентійович (1902-1944) та бабуся Лисавета Андріївна (1905-1979). Світлина 1930-х років.

Родина Дудків з Малої Рачі, 1937 р. Пращури дружини. Дід Олексій Михайлович Дудка (в центрі) у тому ж 1937-му був репресований і розстріляний, сім’ю «розкуркулили».

Звичайно, чорно-біла світлина – це символ колишньої епохи. І професійні фотографи старої школи досі працюють в чорно-білому форматі. Але наш зір – кольоровий, тому заманливо все ж спробувати поглянути кольоровим поглядом на минуле, хоча певною мірою умовно, бо, ясна річ, не всі барви співпадають. 

Втім давні листівки Радомишля друкувалися і кольоровим варіантом. Як, наприклад, ось така. Тут її первинний та колоризований варіанти.

  

А які подібні сюрпризи ще чекають нас у мабутньому?