Спортивна слава України і Радомишля

 

4 серпня 2021 року на Олімпійських іграх, що вирували тоді в Токіо, був, можна сказати, радомишльський день. Цього дня скарбничку української збірної поповнила Ірина Коляденко, яка виборола «бронзу» в спортивній боротьбі у ваговій категорії до 62 кг. Вперше в історії Радомишль був представлений на Олімпійських змаганнях, і вперше його представник здобув нагороду Олімпіади.

Втім, вітаючи борчиню з вагомим здобутком, з приємністю називали Ірину своєю землячкою також харків’яни, тернополяни, ірпінці, маючи для цього підстави. Та все ж передусім вона – радомишлянка, бо саме тут починався для неї не лише життєвий (народилась Ірина в Радомишлі 28 серпня 1998-го), а й спортивний шлях. Навчалась дівчинка в міському ліцеї №1 ім.Т.Шевченка, де відкрив майбутній спортивний талант вчитель фізвиховання закладу Руслан Пархоменко. На уроках фізкультури він звернув увагу на гнучкість, чіпкість, упертість і витривалість учениці. Відтак порадив подивитись її тренерові з вільної боротьби Радомишльської ДЮСШ Русланові Козенку. У спортшколі тоді саме відкрилось борцівське відділення, до якого наставник добирав перспективних кандидатів. На його пропозицію займатися боротьбою дівчина пристала без вагань.

Руслан Володимирович повернувся до рідного міста, маючи вже чималий борцівський та тренерський досвід, набутий, щоправда, за межами України – в Казахстані та Росії. І під його керівництвом вихованці відділення спортивної школи Радомишля почали впевнено заявляти про себе на різноманітних змаганнях.

Першу свою медаль Коляденко отримала 9 травня 2009-го. Її вручив юній борчині тренер. У той день вихованці спортшколи, вишикувавшись колоною, брали участь у традиційній святковій ході. Юні спортсмени зазвичай представляли землякам здобуті ними на змаганнях нагороди. У Іри таких ще не було, як, власне, не було й самих змагань, адже робила тільки перші кроки на борцівському килимі. Тож, аби не виглядала дівчина «білою вороною», тренер подарував їй сувенірну медаль, що її привіз з котрогось чемпіонату, як завжди це робив. І з нею на грудях десятирічна Коляденко почувалась необділеною увагою і гордо крокувала Радомишлем.

 

9 травня 2009 р. Десятирічна Іра Коляденко (перша справа у першому ряду) зі своєю першою медаллю.

Втім скорим часом почала здобувати й справжні турнірні відзнаки. Воістину проривом для талановитої радомишлянки стало юніорське «золото», здобуте у 2010-му на Всеукраїнській борцівській першості спортивного товариства «Колос», що проходила у Скадовську.

Перша перемога Ірини на Всеукраїнських змаганнях.

Світлини з архіву Р.Козенка.

Того ж року юна спортсменка, що виступала у дитячій 30-кілограмовій категорії, тріумфувала на чемпіонаті України. Цікаво, що тоді у фіналі вона взяла гору над Оксаною Лівач з Івано-Франківщини, котра нині також входить до складу української олімпійської збірної (щоправда, у «дорослих» вагових категоріях їхні дороги розійшлися – Оксана суперничає у значно легшій, де на Олімпіаді стала п’ятою). А своє лідерство радомишлянка потому на цьому рівні підтверджувала ще двічі.

Ірина Коляденко, як мовиться, потрапила на олівці фахівцям, увійшла до складу збірної області. За клопотанням тренера, вона стала навчатися у Харківському спортінтернаті. Проте Козенко так само тримав свою талановиту вихованку у полі зору – настановами, тренуваннями, а то й матеріальною підтримкою.

А коли настала пора здобувати професійну освіту, юнка спочатку обрала Ірпінський Університет фіскальної служби з його коледжем, закінчила, крім того, ще й факультет фізичного виховання Тернопільського національного педагогічного університету ім.В.Гнатюка.

Наразі в Ірпіні спортсменка, зрештою, й осіла, позаяк – це майже Київ. Адже з 2018 року вона незмінно входить до збірної України, ставши її беззаперечним лідером. Тренує там Ірину Володимир Яременко.

Проте, буваючи в Радомишлі, всякчас продовжувала тренування у Козенка. Між тим, на тутешні спаринги для Ірини тренер запрошував своїх колишніх титулованих вихованок навіть з закордоння, долучалися до них борці-чоловіки, притому досить габаритні. Часом, як згадує наставник, доводилося й «поправляти корону» на голові юнки, як це нерідко трапляється з молодими спортсменами…

Ірина Коляденко зі своїм першим тренером Русланом Козенком.

  Її сходження до найвищих спортивних вершин почалося з юнацьких здобутків. У 2017-му Ірина Коляденко вперше виступила на юніорських чемпіонатах Європи та світу, де посіла відповідно дев’яте та сьоме місця. Вже через рік привезла з обох таких змагань «бронзу».

А у 2019-му дебютувала на дорослому рівні, та ще й як! На прем’єрній для себе світовій першості відразу стала другою. Чемпіонат Європи-2020 приніс Ірині «бронзову» нагороду. З ними здобула спортсменка путівки й на Токійську Олімпіаду-2020. Але коронавірусні обмеження відклали старт головних змагань чотириліття на 2021 рік, внісши корективи і у турнірні, і в тренувальні графіки спортсменів. Певною мірою для Коляденко це, можливо, пішло й на користь. Адже набула більше змагального досвіду найвищого рівня. Бо свою олімпійську ліцензію переконливо підтвердила цьогоріч перемогами на чемпіонаті Європи та Європейському олімпійському кваліфікаційному турнірі.

Хоча, як не дивно, незважаючи на помітні змагальні успіхи, олімпійські перспективи нашої землячки спортивні експерти та функціонери розглядали доволі обережно. Принаймні в оприлюднених перед іграми прогнозами на очікувані медалі ані Ірини, ані її колежанок по жіночій борцівській дисципліні, не значилося. Тим приємнішими й вагомішими вийшли їхні здобутки.

Свій шлях до бронзи на олімпійському килимі радомишлянка почала з переконливих перемог над Амінат Аденії з Нігерії та китаянкою Лун Цзя, поклавши обох на лопатки. Проте у півфіналі, вірогідно за браком досвіду, поступилась чинній чемпіонці світу Айсулуу Тинибековій (Киргизія). Та на боротьбу за «бронзу» з представницею Латвії Анастасією Григор’євою Ірина налаштувалась рішуче і виборола омріяну для себе та країни олімпійську нагороду.

 

За словами 22-річної спортсменки, на Олімпіаду їхала вона за «золотом», тому попервах третє місце її засмутило. «Я дуже розчарувалася, коли програла у півфіналі, але таки зібралась, і вважаю, що виступила добре», – розповідала спортсменка журналістам в аеропорту «Бориспіль», повертаючись з Токіо. Тут її, до речі, зустрічали й привітали двоюрідна сестра з тіткою.

Золоту медаль Ірина обіцяє здобути на наступних Іграх, і про відпочинок спортсменка поки що не думає. Хоча нині у неї не менш важливий період відновлення та реабілітації для підготовки вже до наступних змагань. Попри розписаний наперед щільний тренувальний графік вона, безумовно, вибере час, щоб завітати до рідного Радомишля, як кожного разу знаходить його після змагальних виступів. Знає, що, як завжди, чекатимуть її тут мама Наталія, микгородський дідусь Віктор, ставківська бабуся Валя, рідні та друзі і, звичайно, тренер. До слова, за підготовку спортсменки світового рівня Руслан Козенко торік був удостоєний звання заслуженого тренера України.

А у рідному місті тим часом зростають нові борці та борчині. Дехто з них, за словами Козенка, може цілком повторити успіхи його першої зоряної вихованки. Як, до речі, й Іринина сестра Вікторія (вона нині навчається у спортивному інтернаті в Броварах). От тільки шлях до великих перемог – важкий та тернистий, і долають його ті, хто докладає до цього безліч зусиль та старань. Як це зробила і продовжує робити Ірина Коляденко.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 20 серпня 2021 р.

  

«Ці фашисти окупували нас ще у 1917-му…»

Сумнозвісне урочище Сандормох, що розташоване у Карелії біля Соловецьких островів, нині належить до меморіальних місць української національної пам’яті. Саме там в роки великого комуністичного терору 1930-х було розстріляно понад 9500 осіб 58 національностей (нині достеменно встановлено 6241 ім’я), серед яких було більше тисячі українців.

Масові розстрільні акції почалися в Соловецькому таборі особливого призначення у 1937-му. Тогорічного 5 серпня з’явився наказ НКВС за номером 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів», що поклав початок відстрілюванню в’язнів таборів та тюрем, передусім так званих «політичних»…

Українців начальник табору майор І.Апетер виокремив в особливий список і надав йому в тогочасному дусі гучну назву «Всеукраїнський центральний блок», що нібито таємно утворився в таборі, а тому підлягав безумовному знищенню. До нього ревний служака вніс зокрема колишнього міністра освіти УНР Антона Крушельницького та його синів Остапа і Богдана, члена УЦР Михайла Авдієнка, міністра фінансів уже УРСР Михайла Полоза, академіка Матвія Яворського (його було іменовано головою блоку), професорів Олександра Бадана-Яворенка, Сергія Грушевського, Володимира Чехівського, науковців Петра Бовсунівського, Василя Волкова, Миколу Павлушкова, Миколу Трохименка, актора і режисера Леся Курбаса, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова, письменників Марка Вороного, Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, Михайла Козоріза, Миколу Куліша, Валер'яна Підмогильного, Валер'яна Поліщука, Олексу Слісаренка, Павла Филиповича, Михайла Ялового та багатьох інших, ув’язнених чи виселених сюди з українських теренів або пов’язаних з ними.

Під третім номером і як один з організаторів «блоку» у цьому розстрільному списку «українських буржуазних націоналістів» значився творець та очільник Гідрометеослужби СРСР Олексій Вангенгейм, голландець за походженням. З Україною його, мабуть, поєднало те, що уроджений був на Курщині, яка за часів УНР та Української держави входила до їхньої юрисдикції, а ще – був племінником просвітниці та народниці Ольги Вангенгейм, котра власним коштом збудувала й утримувала сільську школу у Ставках Радомисльського повіту. До українців був віднесений католицький священник Ян Лукаш, уродженець Забілоччя.

Більшість з тих, хто увійшов до українського списку Апетера, розстріляли саме в урочищі Сандормох 3 листопада 1937-го.

Ці сумні події стали надбанням громадськості з кінця 1990-х. І 27 жовтня 1997 року на шістдесяті роковини злочину комуністичного режиму в Сандормосі вперше пройшли жалобні заходи, організовані Міжнародним і місцевими «Меморіалами». Участь у ньому взяли посланці з України. В наступні роки День пам’яті жертв Сандормоху традиційно відбувався 5 серпня, у згадану дату появи кривавого чекістського наказу.

До початку російської агресії в Україну неодмінними учасниками цих Днів були українські представницькі делегації. До їх складу неодноразово входив і наш знаний земляк, правозахисник Василь Овсієнко. У 2004 році Товариство української культури «Калина», що діяло в Карелії, коштом світового українства встановило в Сандормосі гранітний меморіальний знак «Убієнним синам України», споруджений у формі сакрального козацького хреста.

Були українці на Сандормоському Дні пам’яті й у 2021-му. Йдеться, щоправда, про представників українських громадських організацій, що подекуди збереглися на російсько-імперських просторах. Втім, з огляду на сучасні політичні реалії дещо змінився формат цих заходів. Віднедавна імена жертв Сандормоху виголошують по всьому світу. Таких країн, за свідченнями організаторів акції, – вже 140. В Україні 5 серпня вони лунали у Дніпрі, Києві, Почаєві, Харкові, окупованому Севастополі…

А стосовно «реалій», то на відміну від України, де всі архівні справи про репресії – у вільному доступі, в Російських архівах обмежені відомості по них надають лише прямим родичам репресованих. До того ж, нині в путінській Росії відбувається нове замовчування та відбілювання злочинів Сталіна, НКВС та іже з ними. Водночас переслідуванням піддаються громадські активісти, які оприлюднюють страшні факти про ці злодіяння. Зокрема вже п’ятий рік в ув’язненні за надуманими звинуваченнями перебуває один з очільників Карельського «Меморіалу» Юрій Дмитрієв, який надзвичайно багато зробив, щоб Сандормох та інші колишні «полігони смерті» стали місцями народної пам’яті. Власне, й саме товариство «Міжнародний меморіал» російський мінюст відніс до так званих «міжнародних агентів» з відповідними юридичними наслідками.

Доречним буде у зв’язку з цим навести проникливе свідчення росіянина Андрія Дворнікова, оприлюднене на інтернет-ресурсах.

«... пару років тому мій колишній сусіда подав до суду. З’ясувалося, що якісь гади його фронтовика-дідуся назвали катом. А дідусем мого сусідонька був не хто інший, як Василь Михайлович Блохін – один із загальновідомих катів-виконавців смертних вироків у пору масових репресій. Тоді мені здалося це абсурдом, гідним стьобу. Адже після смерті Сталіна цього «героя» по тихому відправили у відставку й позбавили генеральського звання як такого, що «дискредитував себе під час служби в органах…»

Та днями приїхав я у сумнозвісну Нілову пустинь – одне з місць трагічного Катинського реєстру. На вході от уже багато років зустрічають мене на мармурі висічені слова про поляків та їхню трагічну долю.

І ось бачу, що поруч встановлено стенд зі спростуванням: ні НКВС, ні Блохін там не винні - фашистські окупанти, виявляється, всіх знищили.

Спочатку стало гірко, але після відвідування Храму зрозумів: це ж усе правда. Фашисти їх розстріляли. Окупанти. Ці фашисти ще в 1917-му нас окупували, загарбавши у полон цілі народи, і свою окупаційну політику продовжують дотепер…»

Могила видатного українського режисера і актора Леся Курбаса на міському кладовищі в Харкові. Але насправді – під пам'ятником порожнеча, могила символічна. Останки Курбаса лежать в одній з безіменних могил в урочищі Сандормох. Радянські кати розстріляли митця 3 листопада 1937 року. Сьогодні навіть відоме ім'я вбивці його і сотень інших в’язнів - капітан ГБ Михайло Матвєєв, який з радянськими почестями та привілеями прожив на цьому світі довгих 79 років.

 

Газета «Зоря Полісся», 13 серпня 2021 р.

 

 

  

З історії поселень Радомишльщини. БІЛА КРИНИЦЯ

 

Біла Криниця – селище міського типу.

Розташоване за 23 км від районного центру м.Радомишль на правому березі річки Тете­рів, за 15 км від залізничної станції Тетерів. Межує з селами Мигалки (Київська область), Осів, Вишевичі, смт Городок.

Площа населеного пункту – 1,75 кв. км.

Населення – 886 осіб (2016 р.).

День селища – ­­­9 серпня.

 

Вважається, що назва поселення походить від наяв­ності кришталево-білого піску, що його намивали чисті джерела, розташовані навколо селища.

Відоме з 1607 р. як маєток шляхтича М.Глудевського. У 1618 р. він позивався з Вороничами за зруйновану ними на тутешніх землях греблю.

Під 1646 р. Біла Криниця наведена в маєтностях Києво-печерського монастиря. Того ж року над жителями села позбиткувалися польські хоругви стражника коронного С.Лаща, завдавши селянам збитків у 100 зл.

У реєстрах 1682 року в селі обліковано водяний млин на одну поставу та 7 дворів.

За писемними згадками 1783 року тут було 8-10 хат, в яких проживало біля 50 мешканців польської націо­нальності. Така ж кількість жителів наводиться й за відомостями 1863 р. 

У 1795 році Біла Криниця, як і інші володіння довкола Радомисля ліквідованої уніатської митрополії, була подарована польському генералові-зрадникові А.Злотницькому і увійшла до його Вишевицького маєтку. Його нащадки згодом продали ці маєтності Оскіркам. Від них вони перейшли до Корольова, котрий спочатку заставив їх під кредит, а у 1884 їх викупив кивський інженер А.Лоський. У 1900 році ними володів дворянин П.Тимофієвич.

Місцеві мешканці наймитували у поміщиків, працювали лісорубами, випалювачами деревного вугілля у графа Браницького, що володів навколишніми лісовими угіддями. Село складалося з невеликих хутірців, котрі називалися «лісовими сторо­жами».

У 1886 р. граф В.Браницький збудував біля Білої Криниці склозавод. Його орендував фабрикант Н.Горенштейн з Радомисля. Робітниче поселення дістало назву Гута-Купно. Виробництву сприяли значні запаси наявного тут склоносного піску. У 1898 р. на підприємстві працювало 110 робітників, у тому числі 50 підлітків. Вироблялося на ньому за рік 4027300 штук різного посуду на 39315 руб. Завод утримував власну пожежну команду. Проте виробництво виявилося витратним, і підприємство свою діяльність припинило. Урочище, де воно працювало, донині називають «Гутищем».

У 1885 р. в Білій Криниці, що входила до Вишевицької волості Радомисльського повіту, нараховувалося 96 жителів.

1900 року тут налічувалося 53 двори, мешкало 477 осіб (265 чол., 212 жін.) За селом обліковувалося 159 дес. землі.

У 1914 р. місцеві жителі брали участь у заворушеннях, які вчинили мобілізовані на Першу світову війну.

У роки української революції 1917-1921 рр. на цих теренах діяв повстанський загін отамана Орлика.

У 1923 р. Біла Криниця увійшла до складу Вишевицької сільської ради Радомишльського району.

У 1926-1927 р.р. місцеві жителі вирішили відновити склоробний промисел і на власні паї побудовали склозавод. Роботи на ньому велись вручну, машинно-ванний корпус був дерев'яним. Робіт­ники виготовляли господарський скляний посуд і пляшки ємкістю до одного літра, лампове скло. В 1936 році на заводі, що на­лежав промислово-кооперативно­му   об’єднанню   «Соцперебудова», було побудовано другий машинний цех.

У 1930-х р.р. більше двадцяти працівників підприємства стали жертвами політичних репресій за сфабрикованими звинуваченнями у шкідництві, шпигунстві і т. ін.

20 жовтня 1938 р. Біла Криниця отримала статус селища міського типу. Було утворено селищну раду, якій підпорядковано хутір Осів. У 1941 р. в селищі було обліковано 114 дворів, проживало ­­747 мешканців.

Біла Криниця була окупована нацистськими загарбниками з 16 липня 1941 року по 12 листопада 1943 року. 250 жителів сели­ща брали участь у Другій світовій війні, 80 з них загинули, 115 удостоєні бойових нагород.

У боях за за Білу Криницю полягло 74 радянських воїни. У 1961 р. на їх честь встановлено пам’ятник.

В пору окупації в селищі діяла підпільна антифашис­тська группа з 25 юнаків і дівчат. Серед підпільників були  Н.Жудра, П.Жудра, В.Канарський, В.Новицька, В.Зелінський, М.Ковальський, І.Дорошенко та ін­ші, очолювала підпілля Л.Коломаренко. При виконанні бойового завдання її разом з підпільницею Н.Жудрою було схоплено гестапо і закатовано.

В довколишніх лісах діяв партизанський загін, рейдували українські повстанці.

У 1944 р. в Білій Криниці був винищувальний загін «ястребків», тут містився штаб військ НКВС, які воювали з групами УПА. В кінці березня 1944 р. біля селища енкевеесівці вели тривалі бої з рейдовим підрозділом УПА «Базар».

У повоєнний час за­вод, зруйнований під час окупації, було відбудовано, на ньому виготовлялося віконне скло.

У 1956 році підприємство з артільного перейшло у державну власність. Невдовзі почалась його техніч­на реконструкція. В 1966 році завод випустив склопродукції на 1903 тисячі рублів при плані 1867 тис. руб.

У 1959 р. в селищі нараховувалося 1,5 тис. мешканців, 1967 р. – 1698. За на­ціональним складом переважали українці – 90 відсотків, проживали тут також поляки і росіяни.

Для робітників, відселених з бараків, було збудовано більше 80 житлових будинків, зокрема 1 – на 40 квартир, 1 – на 62. Селище було електрифіковане і радіофіковане, тут працювало 3 магазини, ларки, майстерня побутового обслуговування, їдальня, медична амбулаторія, відділення зв’язку, АТС, ощадкаса, будинок культури, бібліотека.

Восьмирічна школа 1991 р. стала середньою.

У пору економічної кризи 1990-х рр. склозавод припинив свою діяльність. Тривалий час в селищі працювало мале підприємство «Білкабель», що виготовляло різноманітну кабельну продукцію. Нині діють кілька деревопереробних структур. Є рибні стави.

Функціонують загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, бібліотека, будинок культури, фельдшерський пункт.

У 2007 р. в Білій Криниці було збудовано церкву в ім’я святого Пантелеймона.

З 2020 року селище Біла Криниця входить до складу Городоцької громади Житомирського району. В Білій Криниці утворено старостинський округ, якому підпорядковано село Осів.

За переписом 1989 р. в Білій Криниці нараховувалося 1315 мешканців (593 чол., 722 жін.), за переписом 2001 р. – 1069, у 2011 р. – 945.

 

Газета «Зоря Полісся», 13 серпня 2021 р.  

Як прояв генів генія… Або – «За нашу і вашу свободу!»

 

Коли працював над цим дослідженням, пригадався анекдот пізньої радянської доби. Йшлося в ньому про чолов’ягу, котрий прийшов до ЗАГСу і повідомив про бажання змінити прізвище.

­– А з якої причини? – поцікавилась завідувачка.

– Я б хотів мати знамените прізвище, – відповів відвідувач.

– Яке ж саме?

– Лобановський!

– О-о-о!.. А у Вас яке?

– Лобачевський…

«О часи! О звичаї!» – слушно було б зіронізувати з цього приводу, зважаючи на те, як змінилися за століття громадські уподобання: аж ніяк не на користь наукових корифеїв. Адже прізвище Лобачевський носив всесвітньовідомий математик, творець неевклідової геометрії з ім’ям та по-батькові Микола Іванович. 

Микола Лобачевський.

От тільки ім’я його справжнього тата, виявляється, було зовсім не Іван.

Спираючись винятково на метричні та архівні джерела, сучасні дослідники біографії математичного генія довели, що біологічним батьком майбутнього світоча наук був Сергій Шебаршин, з яким, не діставши згоди на розлучення з Іваном Лобачевським, співжила мати Миколи. Хоча записаний при народженні він був таки Лобачевським і притому Івановичем (можливо, щоб убезпечити хлопця від тавра «незаконнонародженого» і пов’язаних із ним подальших проблем). З певними обумовленнями підтверджував це у своїх свідченнях і сам учений, не заперечуючи, таким чином, свою приналежність до цього роду. Втім, хтозна…

Дослідники генеалогії тимчасом зазначають, що Лобачевські тієї родової гілки походять з польських переселенців, які осіли на Волині. Чимало тамтешніх Лобачевських були священнослужителями і згадуються ще в документах XVIII століття.

Свою відданість Божим заповідям промовисто засвідчив зокрема представник роду відставний прапорщик Антоній Лобачевський, що оселився в Радомисльському повіті. Як зазначав у своїх історичних нарисах з історії Брусилова та його околиць Іван Огієнко, в перші десятиліття ХІХ століття Антоній Миколайович неодноразово робив чималі пожертви брусилівській Воскресенській церкві, а ще всякчас опікувався богадільнею при храмі – шпиталем для немічної бідноти.

Воскресенська церква в Брусилові.

З книги І.Огієнка «Українська культура» (1918 р.).

У 1821 році, вірогідно перед своєю смертю, добродійник у складеному духовному заповіті пожертвував цій богадільні 3 тисячі рублів асигнаціями. Попервах їх віддали під відсотки радомисльскому магнатові Антонію Злотницькому. Проте сума, що набігла за перші два роки, до шпиталю вчасно не дійшла. Тож кошти перевели спочатку в Приказ Громадської Опіки, а згодом реалізували на Державний безперервно прибутковий білет. Відсотки від пожертви використовувались священиками для ремонту будинку, його опалення, а також на одяг для бідняцтва ще й у другій половині ХІХ століття, навіть пізніше, попри те, що нерідко робилися спроби використати їх за іншим призначенням.

На ту пору знаним на Радомисльщині землевласником став син Антонія – Севастіан. Від батька від дістав у спадок маєтності в Баранівці Малинської волості Радомисльського повіту, де й мешкав з матір’ю Олександрою Данилівною (вона відійшла у засвіти в 1842-му). Свого часу ці землі перейшли до Лобачевського за борги від поміщиків Заліських.

Одружився Севастіан на доньці поміщика з Ходорів Пилипа Микульського – Філіцині, що успадкувала від батька частину угідь.

До речі, тамтешні землеволодіння дісталися тестеві Севастіана від колишнього магната Каетана Чайковського, у якого Микульський служив управителем маєтностей. По смерті бездітного і навдивовижу скупого володаря, що мав спадкові титули старости бахтинського і підкоморія венденського та величезні статки, Ходори попервах успадкував його племінник Симфоріан. Гульвіса та марнотрат, він, одначе, виявився нікудишнім господарем – розтринькав успадковане майно і заліз у борги. Фінал господарювання став трагічним: постріл у скроню в придорожній корчмі, можливо, й у тій, що здавна містилась у належній йому Красносілці. Маєток пішов на торги й дістався врешті колишньому його управителю.

Позаяк інший спадкоємець ходорівського можновладця і теж його племінник, відомий тогочасний політичний та військовий діяч і письменник Михайло Чайковський у своїх мемуарах тимчасом згадує й Микульського, з яким скупердяй-староста полюбляв просторікувати на історичні теми.

Севастіан та Філіцина Лобачевські мали 9 дітей: шестеро хлопців (Володимир, Ярослав, Гвальберт, Євген, Антон, Костянтин) і трійко дівчаток (Людвіка, Генрієта, Пелагея). У метричних книжках зазначено, що охрещені вони православними у церквах Пиріжків, Ворсівки, Заболотя. Хрещеними батьками для більшості з них стало подружжя Хоржевських, які володіли угіддями в Мірчі. Кумувалися Лобачевські й зі згаданими Заліськими і, звісно, Микульськими.

Коли у 1863 році на колишніх землях Речі Посполитої, анексованих Російською імперією, спалахнуло польське січневе повстання, несподівано долучилися до нього й радомисльські Лобачевські.

За спогадами Володимира, онука Севастіана Лобачевського, записаними зі слів бабусі Олександри, старший брат батька вірогідно під вливом своєї бабці-польки з Микульських втік з дому і долучився до повстанців, що сповідували промовисте гасло «За нашу і вашу свободу!». Старшим, відомо, в родині був Володимир. Одначе, у списках заарештованих бунтівників вказано Євгена Лобачевського, хоча йому на ту пору було лише 14.

Дід Севастіан тим часом вирушив на пошуки сина зі сподіваннями повернути його додому. Проте обидва були полонені російськими військами і постали перед судом. Дідове майно конфіскували, синів позбавили дворянських привілеїв і зарахували до міщан без права вступу до вишів. Втім Антон, Костянтин та Гвальберт згодом своє дворянство поновили.

Обох бунтівників доправили до Сибіру. Севастіан, проте, повернувся додому хворим після звільнення деяких засуджених у 1871 році і тоді ж 68-літнім скінчив свій вік. Сина помилували вже після вступу на престол Миколи Першого.

Між тим, значилися «брати Лобачевські з Київщини» і серед учасників польського бунту 1830-31 років.

У 1877 році Микульські та Лобачевські перерозподілили між собою успадковані маєтності. На хуторах Малинівка та Бида біля Ходорів потім осіли з родинами Ярослав, Антон, Євген і Костянтин Севастіановичі. За реєстрами 1914 року обліковано там і володіння їхніх братів Гвальберта й Володимира.

А от щодо родин декого з них, то «вихованцями» неодруженого Антона Севастіановича (так зазвичай називали народжених поза шлюбом дітей) були записані Надія, Марія і Григорій Демченки. Ярослав, що теж вказаний нежонатим, мав, проте, сина Івана. Такий собі несподіваний радомишльський відгомін історії з походженням видатного математика…

Здобували освіту ходорівські Лобачевські переважно в повітовому місті. Приміром, за переписом 1897 року діти Євгена Антон, Йосип і Валентина зазначені учнями Радомисльського міського двокласного училища. До речі, квартирували вони під час навчання на вулиці Дворянській у міщанки Марії Семенівни Севрук, що теж походила з Микульських.

Невдовзі, втім, родина переїхала до повітового міста, де звела будинок на тодішній вулиці Граничній (тепер – Богдана Хмельницького). Він зберігся до наших днів.

Проте зазнали тутешні Лобачевські значних втрат під час епідемії тифу 1919-1920 років. Спочатку пошесть нещадно покосила малинівську рідню, а від них дісталась до родичів у Радомисль…

Радомисльську гімназію у 1919 році закінчив згаданий син Костянтина Лобачевського Володимир. Щоправда, на ту пору він теж був уже радомислянином. Адже, як писав згодом у листі до свого гімназійного товариша Миколи Осадчого, після смерті батька (той помер у 1909-му і був похований у Ходорах) мама з дітьми теж переселилась до Радомисля.

Володимир, якого з дитинства приваблювали довколишня природа і ліс, обрав собі зрештою й професію за уподобанням: він став лісівником. Закінчивши у Києві виш, дістав призначення у П’ятигорськ, де, зрештою, й осів. Старшиною-зв’язківцем пройшов війну від Сталінграда до Берліна, з чотирма бойовими нагородами був учасником параду Перемоги.

Лісівник Володимир Лобачевський із сином Ігорем та онуком Олексієм. 1962 р. 

Інші Лобачевські теж здебільшого розлетілися по різних краях. Втім залишилися їхні нащадки і в Радомишлі.

Зокрема про свій родовід, що походив від Лобачевських-Микульських, згадував свого часу в нашій розмові знаний радомишлянин-фронтовик і майстер-умілець Євген Кишковський, що пішов у засвіти в 2008-му. Він був єдиним сином у ходорівського подружжя Олександра Кишковського і Олімпіади Лобачевської та наречений на честь діда по матері. Між тим, їхня родина також виявилась причетною до польського національно-визвольного руху, але вже у революційному вирі 1917-1921 рр.

Коли Польща у 1918-му проголосила незалежність і почала з колишніх вояків царської армії польського походження формувати власне військо, пристав до нього й поручик Олександр Кишковський, залишивши в Радомислі вагітну дружину. Військове протистояння відродженої польської держави з більшовицькою Росією унеможливило його повернення додому, як і переїзд у «ворожу буржуазну Польщу» дружини із сином, якого він так ніколи й не побачив.

У 1939-му з початком Другої світової, першою жертвою якої стала Польща, поділена Німеччиною та СРСР, полк, у якому підполковник Кишковський був заступником командира, потрапив у радянський полон. Затим полонених етапували в Старобільський концтабір, а звідти навесні 1940-го почали доправляти до Харківського НКВС для таємного «виконання вироків» – пострілів у потилицю. Страчених потайки закопували у кварталі №6 Харківського лісопарку. У 2000 році на тому місці було відкрито Меморіал жертвам тоталітаризму, де встановлено меморіальну плиту пам’яті Олександра Кишковського. У 2014-му вклонилися їй його радомишльські нащадки.

  

Подружжя Кишковських – Олександр і Олімпіада. 

За гірким велінням долі фронтовий послужний список Євгена Кишковського, що пройшов усю Другу світову, починався у 1939-му саме в Польщі. Але його частина перебувала в резерві і в бойових діях участі не брала…

Називають Кишковські-Лобачевські й інших радомишлян зі своєї родинної гілки: Гаєвських, Ліннікових, Пашковських, Шуневичів, Кузьменків. Примітно, що знана у місті й за його межами вчителька Аліна Гаєвська (в дівоцтві Кишковська) викладала саме математику і вважалась одним із найкращих фахівців з цієї дисципліни на радомишльських теренах.

Так і не дочекавшись бодай звістки від чоловіка, Олімпіада Кишковська-Лобачевська вийшла заміж удруге і стала Лінніковою. Відійшла вона у засвіти в 1962-му і похована на старому міському цвинтарі.

А на кладовищі в Ходорах наразі збереглися поховання упокоєних тут Лобачевських – Севастіана та його сина Володимира. 

Газета «Зоря Полісся», 16 липня 2021 р.

 

Журналістські шляхи та орієнтири Сергія Хруленка

 

Серед друзів мого дитинства, що проминуло в будинку №1 (тепер – 3) по вулиці Шевченка (це будівля колишньої земської лікарні, побудованої 1907 року), був Дмитро з Хруленків. Навпроти жили його бабуся і дідусь, у яких він, киянин, зазвичай проводив літні канікули.

Діма у розмовах нерідко розповідав про діда, та, на жаль, у дитячій пам’яті мало що зафіксувалося. Проте запам’яталась його пристрасть до садівництва. Товариш часом запрошував оглянути в дідовому садку вишні, груші, персики, абрикоси, виноград, горіхи, і ці екскурсії влаштовував сам господар – Сергій Іванович. Коли раніше бачив його звіддаля, він уявлявся мені доволі суворим, а тут був цілком лагідним та приязним, наголошуючи, одначе, щоби не бігали садибою і не топтали грядки…

Більше про Сергія Івановича Хруленка я дізнався, коли пристав на журналістську ниву. На ту пору його серед сущих на цій землі вже не було (він відійшов у засвіти в 1982-му).

Виявляється, свого часу Хруленко стояв біля витоків радомишльського газетярства. У 1912-17 роках це був «Радомислянин», затим «Народнє діло» і «Радомисльськая газета», на сторінках якої й з’явилися його перші літературні спроби – поетичні. У ті роки він був учнем Радомисльської гімназії, що вважалась провідним навчальним закладом регіону.

Гімназист Сергій Хруленко.

Попри те, що народився в Коростишеві, Радомисль був для нього рідним містом, адже звідси йде його родовід. Хруленки згадуються тут ще в реєстрах XVIII століття, щоправда, як Крулі (Королі), що мали прізвисько Бородатих. Як розповідав згодом сам Сергій Іванович, їхні нащадки стали Круленками, а потім котрийсь «грамотій» з міськуправи переінакшив його діда-міщанина Панкрата Талимоновича вже на Хруленка.

Жила родина на теперішній Лутовецькій, щоправда, на тій її частині, що колись була з додатком «Мала»). Звідси й порозліталися по своїх гніздах діти (троє синів і донька). Всі вони, до речі, здобули освіту. Син Іван, закінчивши місцеве двокласне училище, знайшов собі роботу у Коростишеві, де влаштувався писарем у кам’янотесній майстерні італійця Ріцолатті. Там згодом і одружився, а невдовзі у Івана та Олени Хруленків народився син Сергій.

Початкову освіту здобув хлопець у Коростишівському міністерському училищі, продовжив гімназійне навчання вже в Радомислі. Бо, зрештою, родина вирішила осісти таки в повітовому місті. Сергієві, незважаючи на Коростишівське уродження, воно вже також полюбилося, адже у літню пору залюбки приїздив сюди на відпочинок до рідні. До речі, враження від своїх чи не перших таких дитячих відвідин він згодом висвітлив у нарисі «Радомисль повітовий», у якому яскраво змалював тогочасну палітру міста та окремі порядки, що в ньому панували. Хруленко з приємністю називає його чистеньким, із брукованими й порослими травою центральними вулицями, зі строкатими будинками і таким же населенням, вкладаючи водночас у ту «строкатість» соціальну нерівність містян.

У Радомишльському краєзнавчому музеї тимчасом зберігається копія купчої – нотаріального документа про придбання в 1911 році Іваном Хруленком земельного наділу в Радомислі на вулиці Бульварній (нині – Шевченка) у міщанина Яницького. Тут господарі звели гарний будинок з червоної цегли (він дотепер, принаймні ззовні, практично не змінився), у якому й проминуло майже все подальше життя Сергія Івановича.

Після закінчення у 1918 році Радомисльської гімназії Хруленко вступив на історико-філологічний факультет Київського універси­тету св. Володимира. Але через хворобу змушений був залишити навчання.

Натомість у березні 1919-го його запросили на посаду діловода у Радомисльський повітовий ревком, а через три місяці призначили завідувати повітовою друкарнею і працювати водночас відповідальним секретарем новоорганізованої місцевої газети «Вісті». Налагоджувати її випуск йому допомагали відомі на Радомишльщині вчитель-мовник Василь Куликівський, друкарі Іван Козловський, Никон Іваненко-Чопівський.

Відтоді за його участі виходили всі газети, що видавалися у ті роки під різними назвами в Радомислі, а затим і в Малині, що став центром новоутвореного округу, поглинувши Радомисль не лише адміністративно-територіально, а й кадрово.

Невдовзі Сергія Хруленка покликали до іншого окружного центра – Житомира. Тут газетяр з Радомисля за рекомендацією свого колишнього колеги по радомишльській «Трудовой звєздє» Михайла Примоста, що секретарював у «Радянській Волині»», став співробітником цієї газети – попередниці теперішньої «Житомирщини». У ній він працював кореспондентом, завідував відділом.

У цьому будинку в Житомирі містилась редакція газети «Радянська Волинь».

У 1932 році Сергій Іванович повернувся в рідний Радомишль, де відновився випуск місцевої районки під узвичаєною тоді ідеологічною назвою «Боротьба за соціалізм». Був він у ній і літпрацівником, і літредактором, і відповідальним секретарем, і заввідділом. А ще – вже сам передавав набутий досвід майбутнім гранословам – Івану Стеценку, Петру Сліпчуку, Риві Балясній. Разом з газетою пізнав і реформації, й реорганізації, і закриття, спричинене нацистською окупацією.

Хруленко перебував у евакуації в Оренбурзькій далині, де учителював, працював на військовому заводі і на пересильному пункті в розпорядженні уповноваженого Сталінградського фронту.

Після вигнання окупантів повернувся додому і на журналістську ниву, яку не полишив навіть після виходу на заслужений відпочинок, бо окрилена творчістю душа так само видавала публікації для рідної газети.

Був Сергій Хруленко, як кажуть, багатожанровим журналістом і літератором. У тридцяті роки він притому долучався до створення районного радіомовлення.

З-під його пера однаково вправно виходили нариси, репортажі, замальовки, публіцистичні роздуми, а окрім, так би мовити, «обов’язкової програми», – краєзнавчі розвідки, оповідання, п’єси, гуморески, поезії. Деякі з віршів поклали на музику місцеві самодіяльні композитори, і ті пісні лунали у концертних програмах артистів-аматорів. Свою писемну творчість він залюбки представляв у газетній літературній студії «Світанок», якою свого часу опікувалися звісні згодом майстри українського художнього слова Василь Скуратівський та Петро Федотюк.

Втім Хруленко й сам по собі вважався знаним метром. Адже перші його поетичні спроби з’явилися ще в гімназійні роки. Своїм навчителем житомирського періоду він із шанобою називав тамтешнього маститого колегу Івана Кочергу, якого прагнув наслідувати у творчості та працездатності.

Звичайно, його газетні публікації писалися й друкувалися «у дусі часу», не без обов’язкових для радянської преси ідеологічно-пропагандистських вкраплень. Проте були виваженими, точними, влучними. Ревно оберігав Сергій Іванович рідну українську мову, яку, за спогадами доброї пам’яті Анатолія Пилипенка, знав ґрунтовно й досконало, хоча, здавалося б, з освіти мав за плечима російськомовні училище, гімназію та частково університет. Позаяк всякчас займався самоосвітою і спонукав до цього колег.

– Невисокий, худорлявий, хлоп'ячої тілобудови, швидкий у діях, дотепний у слові, дженджуристий, з вусиками, акуратно підстриженими за модою 30-х років, – так описував його Пилипенко, – він любив розповідати колегам розмаїті й весело-сумні історії з нашого минулого, з колишнього газетярського та суспільного життя, що поставали з його вуст у конкретних постатях, ділах, емоціях. Обговорював мовні, словотворчі й правописні аспекти…

Пенсіонером захопився Хруленко садівництвом, і настільки, що до своєї газетної жанрової палітри додав і цю іпостась. Залюбки пригощав редакційних колег дарами власного саду-городу, зокрема й домашнього виноробства, захоплення яким, як наголошував, перейняв від свого діда…

Сергій Іванович Хруленко у своєму садку. 1975 р.

Фото М.Поповича.

Його внесок у становлення радомишльської журналістики та преси був надзвичайно вагомим. Адже упродовж свого життя Сергій Хруленко вважався її яскравим та промовистим уособленням. І, дякуючи наставнику, не одне покоління місцевих газетярів прагнуло підтримувати й продовжувати пропаговані ним орієнтири та традиції.

Поховання Хруленків на старому міському цвинтарі Радомишля.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.

 

У гонитві за гонораром, або – Як народжувалися деякі сенсації та відкриття

 

За часів СРСР, відомо, платня у переважної більшості сфер була невисокою. Приміром, у 1970 році середня заробітна плата становила 122 рублі, через п’ять років зросла до 146, у 1980-му – до 169. В Україні притому вона була майже на 10 відсотків нижчою.

Середній рівень заробітку мали й журналісти. В 1970-80 рр. – десь у межах 120 рублів. Проте мали газетярі ще й певну надбавку до посадового заробітку – гонорар. Тобто, крім основної платні отримували ще й «стимулятор»  – близько 20-40 рублів на місяць (на прикладі райгазети).  За ідеєю, він мав би залежати від кількості «рядків», тобто обсягу написаного тим чи іншим газетярем упродовж місяця. Але ­– це могло б спонукати автора свідомо подавати матеріали якомога більшого розміру (благо, майстрів лити воду, тобто додавати пустопорожню балаканину, вистачає завжди). Крім того, підготовка невеликих за обсягом інформаційно-новинних матеріалів подеколи займає не менше часу та клопоту, ніж написання «глиби». Відтак «гонорарний фонд» зазвичай ділився майже порівну між пишучими співробітниками редакції, хоча й додавалися бонуси за кращі матеріали номера, тижня чи місяця, визначені колегіально.

Сплачувалися гонорари й позаштатним авторам, чиї дописи друкувалися в газеті. Становили вони десь у середньому рублів п’ять-десять за матеріал. А якщо їх буде більше – сумуйте, множте...

В межах району активні дописувачі були, як мовиться, на видноті. І їхні дописи в газету, звичайно, узгоджувалися, регулювалися, тож публікувалися вони здебільшого рівномірно.

Проте надходили в газету матеріали з усіх усюд неосяжного та неозорого  Союзу. І дізнатися «хто є ху» з тих дописувачів, як і достеменно перевіряти зміст написаного ними особливих можливостей не було. І цим уміло користувалися деякі спритники, отримуючи, звісно, й гонорари (їх, як було заведено, надсилали поштовим переказом).

Приміром, садівники-аматори повсюдно у місцевих ЗМІ пропагували власний досвід догляду за деревами та кущами, знавці лікарських трав – описували від «А» до «Я» цілющі рослини. Притому це було таки і цікаво, і пізнавально для читачів.

Як не прикро, але часом у такий спосіб спекулювалась військова тематика (з висвітлення подій тоді ще «Вєлікой Отєчєствєнной»), що надзвичайно широко була представлена на газетних сторінках.

Зокрема до певних річниць подавалися в газети переважно стандартні матеріали про бойовий шлях армій, дивізій, частин, що проходив зазначеними містами, назви яких просто змінювалися від місця виходу газети. У такий же спосіб пропагувалися й книжкові матеріали цієї тематики.

Для прикладу, у 1985 році побачило світ видання «Освобождєніє городов». В опублікованій газетній замітці було подано його анонс, загальну характеристику і, звичайно, витяг тексту, що стосувався Радомишля. А таких міст з теренів СРСР у книзі було представлено 727…

Подібні дописи кочували з газети в газету й опісля виходу в світ енциклопедичних чи довідкових видань передусім «географічного» спрямування, що мали конкретну прив’язку до міста чи регіону виходу газети. Втім у таких випадках автор, залишаючи загальні і спільні для всіх тексти, таки теж додавав достовірну інформацію про конкретний населений пункт чи щось із ним пов’язане.

Бо бувало й гірше, коли, маючи ту чи іншу нібито офіційну інформацію, заробітчанин просто прив’язував її до населеного пункту, в газету якого її надсилав, аніскільки не переймаючись тим, що вводить в оману і читачів, і навіть дослідників минувшини рідного краю.

Це зараз ми маємо інтернет. А тоді перевірити достовірність надрукованого можливості практично не було, особливо на периферії. Ще й досі, до речі, літні люди переповідаючи щось із прочитаного або почутого з ефіру, для авторитетності додають: це ж у газеті було написано (чи по телевізору сказали), наївно вважаючи, що все, про що там ідеться, є беззаперечною правдою.

Скажімо, у тому ж 1985-му «Зоря Полісся» надрукувала публікацію за підписом «члена спілки журналістів СРСР Александрова» (перевірити належність автора до шанованої спільноти так само займало б надзвичайно багато часу та зусиль). У ній ішлося про те, що на дні Чудського озера археологічна водолазна експедиція натрапила на пароплав, що був потоплений гітлерівцями під час десантної операції, яка проводилась тут радянськими військами у серпні 1944 р. Притому, діставши пробоїну, що спричинила сильну течу й занурення, екіпаж судна пішов на таран німецького сторожового корабля й потопив його. Археологи нібито прочитали напис на борту героїчного вантажника – «Радомишль».

На тлі тодішніх достовірних повідомлень, що теплоходові Дунайського пароплавства, який тієї пори було спущено на воду зі стапелів Ростоцької судноверфі, присвоїли наймення «Радомишль», це виглядало цілком закономірним – як продовження славної героїчної назви.

Згодом, одначе, з’ясувалося, що замітки про знахідку на дні Чудського озера надрукували десятки районних газет. От тільки назви бойового катера різнилися: в залежності від місця публікації він ставав «Гжатськом», «Усурійськом», «Ровеньками» та їм подібними.

Про цю історію свого часу розповідалося на одній з компартійних ідеологічних нарад, як і про схожу замітку іншого «журналіста», що стосувалась письменника Георгія Дєдова, який, за твердженням «автора», народився в Радомислі Київської губернії. Відтак інформація про славного краянина, чиє життя трагічно обірвалось на Другій світовій під Будапештом, почала фігурувати в краєзнавчих та інших ресурсах.

Вже у нас час з’ясувалося, що письменник-журналіст з такою цікавою і водночас героїчно-трагічною долею дійсно був. Проте насправді народився він у Костромській губернії і до Радомишля, як і до інших міст, де його «оселив» заробітчанин, такого стосунку не мав. Ну, хіба що тепер опосередковано матиме – з огляду на цю розповідь.

Так що лаври Остапа Бендера надихали й окремих представників пишучої братії.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.