«Щасливі на годинник не зважають…»

 

Судячи із приповідки, винесеної в заголовок, радянські люди почувалися одними із найщасливіших, адже тривалий час в колишньому СРСР годинник, особливо наручний, вважався предметом розкоші. Бо ж доступні вони були далеко не всім. Передусім за ціною.

Власне виробництво у Радянському Союзі налагодили лише у 1929 році, завдяки закупівлі двох збанкрутілих годинникових підприємств в Америці. До Другої Світової війни їх виготовили лише декілька мільйонів на таку величезну країну (і наручних, і настінних, і настільних).

По війні цей процес пришвидшився, проте лише у 1980-х годинник став по кишені практично кожному.

А як же відслідковували час до того? На селі, відомо, часовим орієнтиром слугувало сонце, за яким вкладалися спати і прокидалися, поралися по господарству й випасали худобу. Тим часом сама худоба самотужки доволі точно визначає пору, коли слід вирушати з пасовища до обійсть.

У виробничих поселеннях здавна традиційно скликав до робочих місць сигнал заводського чи фабричного гудка.

Слугувала таким собі ранковим будильником ще й сповіщала громадян про поточні години й хвилини радіоточка, що, практично не змовкаючи, балакала майже у кожному помешканні. А ще свого часу транслювалися радіопередачі через гучномовці на міських та сільських вулицях чи майданах.

Ранкова радіотрансляція починалась зазвичай о шостій ранку, а по тому призвичаєний слухач цілком міг визначати час за передачами, що, як правило, виходили в однакові часові відрізки. У моїй пам’яті, наприклад, досі закарбувалися ранкові програми, що йшли одна за однією: новинні випуски з Москви та Києва, ранкова гімнастика, радіостанція «Колос», обласне мовлення, «Піонєрская зорька» чи «Піонер України», за якими цілком орієнтувалися, коли прокидатися, займатися ранковою гігієною, снідати та вирушати до школи. До того ж періодично транслювалися «сигнали точного часу» (в сучасних інтернетних пристроях часова функція відтворюється в режимі так званого «реального часу»).

Хоча, скільки себе пам’ятаю, у нас дома висіли на стіні «ходики» з гиркою на ланцюжку, згодом з’явився досить масивний настінний заводний пружинний годинник «з боєм». Особливим шиком вважався у ту пору (та подекуди й нині, одначе,  уже в якості антикваріату) «годинник із зозулькою». Час від часу (даруйте за каламбур) часові механізми розладнувалися чи ламалися, і їх доводилося здавати у ремонт майстрові. Діяла колись у Радомишлі й така сервісна служба з незмінним годинникарем Семеном Ліберманом…

А вже на уроках особливою увагою користувалися ті з однокласників, хто мав наручного годинника. До них звертався запитувальний погляд: скільки там залишилося до «дзвінка»? У мене на руці власний показник часу з’явився у сьомому класі (перейшов «у спадок» від старшого брата). Начебто - «Ракета».

Тож наші співгромадяни таки обходилися без годинників.

Пригадується у зв’язку з цим доволі анекдотичний випадок, що мав місце у колишньому вишевицькому колгоспі, коли головував у ньому відомий краянин-господарник Леонід Тарасюк. Одного разу керівникові увірвався терпець, позаяк засідання правління господарства постійно починалися з півгодинним, а то й більшим запізненням через несвоєчасне прибуття його учасників. Отож Леонід Ничипорович, відкриваючи нарешті чергове затримане зібрання, привселюдно доручив головбухові взяти в колгоспній касі гроші і негайно поїхати в райцентр та купити усім членам правління по годиннику – найдорожчому. Місію було швидко й успішно виконано. Тож на тому ж таки засіданні голова «урочисто» усім вручив «подарунки», одначе звелів бухгалтерові вирахувати їхню вартість із зарплати. Виховний ефект подіяв: засідання відтоді починалися вчасно, а колгоспний актив змушено, але таки обзавівся потрібною в побуті та на виробництві річчю, хоча й власним коштом.

Можливо, щоби щасливі радянські люди при нагальній потребі таки могли спостерігати його плин, доволі поширеним явищем стало встановлення годинників для загального огляду в людних місцях – на майданах, вулицях, адміністративних, побутових будівлях, в транспортних вузлах і т. ін. Та звична механічна система для цих приладів не завжди була придатною, адже потребувала постійного підзаведення, корегувань тощо.

Відразу по Другій Світовій війні в Радянському Союзі налагодилося виробництво електромеханічних міських годинників – фасадних, стовпових та ін. І поступово вони почали з’являтися на вулицях великих і малих міст. Не став тут винятком і наш Радомишль. На оцих світлинах 1960-х років, приміром, їх зафіксовано на стовпах на центральній міській площі, на розі вулиць Міськради та Леніна (нині Мала Житомирська).

 

За словами звісного радомишльського умільця та майстра на всі руки Сергія Зубчика, що знається й на годинниках, блок управління до них зазвичай розміщувався у розташованому поруч приміщенні, звідки подавалися безпосередньо на годинник електричні імпульси, якими рухалась стрілка. На випадок відключення електрики обладнання підживлювалося батареями або акумулятором.

Та слугували вони, схоже, недовго – чи то через недосконалість, чи недовговічність. Вироблялися, зрештою, до 1966 року. А потім з одного боку почали з’являтися електронні, а з іншого – таки більш доступними для «щасливого» населення стали ручні.

Тепер, відомо, годинник, як покажчик часу, присутній на кожному мобільному телефонному пристрої, якими практично поголовно послуговуються і старші за віком люди, й дітвора. Проте не втратив своєї привабливості й годинниковий механізм на руці. Він, щоправда, тепер став свідченням певного статусу носія годинника. Ну, майже так, як для членів правління колгоспу в описаній вище історії. Нині, притому, той статус часто-густо вимірюється захмарною для пересічних громадян вартістю власного часоміра.

Втім, як розповідав знайомий бізнесмен, що послуговується наручним годинником, він для нього нерідко видається дуже зручним вже під час різного роду засідань, нарад, коли виникає потреба зовні непомітно простежити час (як колись у навчальному закладі), а раз-по-раз зазирати у смартфон, якого потрібно дістати, часом відкрити, – виглядає не надто етично. Так що «нещасним» віп-персонам без годинника – ніяк.

А міські хронометри, особливо нагальна потреба в яких теж відпала, стали подеколи таким собі доповненням інтер’єру або ж невід’ємним елементом збереженої старовини для історичних місць чи споруд: як то ратуш, вокзалів, башт. Хтозна, можливо колись прикрасить артефактний годинник і котрусь відреставровану стародавню споруду й у Радомишлі.

 

Газета «Зоря Полісся», 3 листопада 2023 р.

 

Шукаючи «таємничі» Чоповичі

  

У матеріалах науково-практичної конференції «Шляхетство Полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти», що проходила у 2018 році і передусім присвячувалась дослідженням історії найвідоміших старовинних овруцьких шляхетських родів (серед них зокрема пов’язані з Радомишльщиною Баранівські, Васяновичі, Левківські, Меленєвські, Скуратівські, Чопівські), мою увагу привернув включений до збірника уривок з праці Ю.Чоповського-Кононученка «Історія Чопович на річці Ірша». У ньому стверджується, що це поселення не має жодного стосунку до згаданого у багатьох архівних та історичних джерелах Чоповичів, що ще з XVI століття входили до володінь Києво-печерського монастиря, позаяк належні монастиреві Чоповичі розташовувались на річці Тетерів. Чи не найголовнішим «аргументом» наводяться реєстри монастирських володінь з переліченими у них поселеннями, розташованими на Потетерев’ї. Тож там, робиться висновок, лежали й Чоповичі, належні Києво-печерським архімандритам [12, с.198-211].

Зізнаюся, що за свою більш ніж тридцятирічну краєзнавчу дослідницьку практику не зустрічав жодного історичного документа про існування на річці Тетерів поселення з назвою Чоповичі, що невідомо коли і як розчинилося на звивинах історії, на відміну від Чоповичів на Ірші, що існують дотепер.

Між тим, в історичних документах ніде не вказується його прив’язка до Тетерева, а от про належність до Ірші подекуди зазначається. Якби таких села було два, то їх напевне всякчас розділяли б за належністю до конкретної річки. І така-от оказія: будь-які намагання віднайти бодай натяки приналежності згадуваних в історичних джерелах Чоповичів до берегів Тетерева неодмінно ведуть … на Іршу.

Приміром, те, що у відомому Описі рухомого й нерухомого майна, належного Києвопечерському монастирю 1593 року, Чоповичі віднесені до «Потетерев’я», аж ніяк не означає, що вони розташовувалися на цій річці. Йдеться у ньому загалом про, кажучи сучасною мовою, басейн Тетерева. Адже зазначені в цьому ж розділі також села Шибенне і Забілоччя, що так само лежали не на Тетереві, та рудня на річці Миці [2, с.386; 8, с.231].

Знаний польський історик Генрик Літвін у своїй ґрунтовній праці «З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569–1648)», описуючи тогочасні Лаврські володіння, відносить Чоповичі не до Радомишльської (Тетерівської) волості, а до «розпорошених сіл в Овруцькому повіті», називаючи серед них ще й Журжевичі, Зубровичі, Росохи, Зайків [6, с. 163].

Підтверджує таке твердження інший відомий польський дослідник Александер Яблоновський. Описуючи володіння Печерського монастиря у ХVII столітті в своїй праці «Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław)», він подає Чоповичі у загальному переліку монастирських земель [13, 181], натомість відмежовує їх від Радомисльської волості повіту Житомирського. Притому, належними до волості наведені в тому реєстрі поселення, що лежали не на Тетереві [13, 174]. Тобто, знову таки згадані Чоповичі стосунку до річки Тетерів не мали.

Розташування Чоповицьких маєтностей Києво-печерського монастиря на Ірші засвідчує чимало документів 16-17 ст. Проте відправним для такої приналежності слід, вочевидь, вважати Грамоту князя Андрія (Боголюбського), котрою він, нібито за заповітом свого батька Юрія Довгорукого, дарував цьому монастиреві чималі земельні володіння. До них зокрема увійшли сільця, котрі «сидять по Тетереву вниз і по інших річках, тобто по Миці, Рачці, Білці, на річці Ірші… у своїх межах,  з усіма податями медовими й грошовими і десятиною з усілякої ріллі…» [8, с.231]

І хоча Андрієва грамота має в науковому середовищі ознаку сумнівної, саме вона прислужилась Лаврі в узаконенні належних їй з кінця XVI століття маєтностей.

Власне, й самі Чопівські визнавали свою Чоповицьку вотчину приналежною до Лаврських земель. У 1581 році, коли Києво-печерські володарі якраз прагнули легалізувати начебто надані Андрієм Юрійовичем привілеї, Чопівські скаржилися на архімандрита Мелетія Хребтовича і монастирську братію за зазіхання на маєток Чопівських. Вони водночас вказували, що їхній предок Ігнат Чоп записав Києво-Печерському монастирю на поминання загиблих у битвах шістьох своїх синів щорічну данину зі свого маєтку Чоповичі – кад меду та ін. [7, с.45]

Наведені Чоповичі у Списку маєтностей Києво-печерського монастиря 1646 року. До нього теж входить чимало сіл, розташованих на Ірші та інших річках басейну Тетерева. Для прикладу: Потіївка, Вереміївка, Облітки, Буки, Ніжиловичі, Воробієвичі, Різня, Дідівщина, Голяки, Томаші, Рутвенці та ін. [7, с.279].

У відкритих джерелах наводиться чимало актових записів про межові й земельні суперечки, що виникали між Лаврою та землевласниками Чоповичів й інших довколишніх сіл у першій половині XVII століття. Скажімо, понад десять років точилась суперечка лаврського архімандрита Є.Плетенецького з володарями малинських земель Єльцями за межові угіддя між Чоповичами і селами Романовичі, Головки та іншими [7, с.163].

Овруцького старосту Аврама Мишка було покарано за невиконання судового рішення про наїзди та пограбування маєтку Чоповичі Києво-печерського монастиря [7, с.113]. Тож недарма дослідники малинської історії вказують 1519 рік першою відомою писемною згадкою про Чоповичі, як село Овруцького повіту [5, с.62].

В ухвалі купного суду 1629 р. по справі про крадіжку меду з бортей селян села Липлянське серед свідків названо «села Чопович, з громади Чопівської Бориса, боярина монастиря Печерського київського» [4, с.77]. Йдеться тут саме про іршанське володіння.

У 1682 році Лаврські маєтності, до яких входили й Чоповичі, що внаслідок розорення прийшли в запустіння, Грамотою Короля Яна ІІІ були передані в опіку львівському унійному єпископу Йосипу Шумлянському. Аби не виникало сумнівів, що йдеться саме про поселення на Ірші, тут названо також Зимовичі та Білку, що лежать не на Тетереві [7, с.357].

Більше того, року 1683-го Чопівські, попри те, що Королівською грамотою їм було підтверджено і поновлено права на володіння належними їм землями в «колишніх межах і розташуваннях (щоправда, за умови відправляти до королівського війська на випадок війни двох озброєних вершників) [4, с.183], зобов’язалися сплачувати Й.Шумлянському ті ж податки, що й Києво-печерському монастирю [7, с.360].

Наведені джерела переконливо вказують на приналежність до володінь Києво-Печерського монастиря Чоповичів, розташованих на Ірші.

Проте суперечки між Чопівськими та унійною митрополією, що осідала в Радомислі, продовжились і у XVIII столітті.

На захист своїх привілеїв на Чоповицькі володіння митрополія, посилаючись на «успадкування» їх від Києво-Печерського монастиря, знову таки підняла княжу грамоту Андрія Юрійовича. З іншого боку – взагалі поставила під сумнів права Чопівських на володіння Чоповичами, що їх вони начебто мали за метрикою від 12 червня 1570 р. У справі 1760 року стверджувалося, що суперечка ця має багато різних ускладнень, адже, окрім Чопівських, селом володіли й інші особи [8, с.206]. Тобто, не заперечуючи прав інших власників, які володіли Чоповичами ще у Лаврські часи, церква відстоювала свої права на чоповицьку частку. Власне, у наведених джерелах здебільшого йдеться про те, що Києво-Печерському монастирю належала частина Чоповичів [11, с.894].

Серед інших осіб, для прикладу, були Макарівські, згадувані в наведеній справі 1629 р., а ще Дідківські, що їм 1691 року призначалась винагорода від царів московських за розорення, завдані «московською війною» в їхніх маєтках, до переліку яких увійшли й Чоповичі, звідки селяни втекли за Дніпро. [7, с.377]

Стосовно ж Чопівських – 1766 року Коронна метрика Речі Посполитої надала митрополитові Ф.Володковичу посвідку, що у книгах Великої та Малої метрики за час з 1570 до 1576 року немає записів привілею короля Сигизмунда Августа Чопівським на маєток Чоповичі або Чопівка [8, с.240].

Митрополія також посилалась на посвідку 1763 року, що у книгах литовської метрики за час до унії Чоповичі не згадуються, «хіба що під іншою назвою» [8, с.206].

Втім у документах унійної митрополії, датованих 1755 роком, зареєстровано витяг з Гродської книги Луцького замку 1520 р. про введення нащадків Василя Чопівського (Василь, Іван та Макар Васильович) у володіння селом Чоповичі [8, с.178].

Зрештою у відстоюванні своїх прав на Чоповицькі церковні угіддя Чопівські, схоже, таки взяли гору. Позаяк у переліку унійних маєтностей, що у володіння ними року 1780-го вступав новорукоположений митрополит Я.Юноша-Смогоржевський, Чоповичі відсутні.

Відтак і в книзі Л.Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии»  Чоповичі віднесені не до колишніх уніатських сіл, що після загарбання Російською імперією українського правобережжя Речі Посполитої дарувалися або розпродувалися, а до поселень, які перебували у відомстві державного майна. Хоча Чоповицька церква до 1839 року зберігала відданість унії, а її настоятель був благочинним усіх уніатських храмів Київської губернії [9, с.127, 128]. Не згадує краєзнавець, одначе, й про належність Чоповичів у минулому до лаврських володінь, хоча, здавалося б, мав би акцентувати на цьому, як службовець Київської духовної консисторії [8, с.12, 13].

На цьому, власне, пошуки буцім розташованого на Тетереві села Чоповичі можна й припинити, бо версія, що церковні ієрархи заснували його тут, позбувшись однойменного іршанського володіння, виглядатиме ще більш фантастичною.

Тим не менше, ще одне поселення з найменням Чоповичі таки існувало і лежало … теж на Ірші. В довідковому офіційному виданні «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795-2006 роки» в переліку населених пунктів, що розташовувалися на цих теренах, названо селище Чоповичі та село з такою ж назвою. Повідомляється, що у 1938-1977 рр. до складу Малинського, Чоповицького та Коростенського районів у різні періоди входили селище Чоповичі і однойменне село Чоповичі, які були центрами відповідних селищної та сільської рад. Зрештою у 1977 році село було включене в смугу селища Чоповичі [1, с.496].

На німецькій мапі 1942 року позначено двоє Чоповичів, розташованих поруч. Звісно, біля Ірші.

Втім з тамтешніми історико-адміністративними пертурбаціями хай «розбираються» усе ж місцеві дослідники.

 

Література та джерела

1. «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795-2006 роки». – Житомир: «Волинь», 2007.

2. Архив Юго-Западной России. Ч.1, т.1 – Київ, 1859.

3. Архив Юго-Западной России. Ч.ІІІ, т.2 – Київ, 1868.

4. Архив Юго-Западной России. Ч.IV, т.1 – Київ, 1867.

5. Костриця М., Кондратюк Р., Тимошенко В. Історико-географічний словник Малинщини. –  Малин, 2005.

6. Літвін Г. З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569—1648). – Київ: Дух і Літера, 2016.

7. Описание документов архива западно-русских униатских митрополитов. т.1. – Санкт-Петербург, 1897.

8. Описание документов архива западно-русских униатских митрополитов т.2. – Санкт-Петербург, 1907.

9. Похилевич Лаврентій Іванович (1816 – 1893). Матеріали до засідання бібліотечного клубу «Національні святині» 20 грудня 2005 р. – Київ: ДНАББ імені В.Г.Заболотного, 2005.

10. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. – Київ, 1864.

11. Новицький І. Указатель к изданиям временной комиссии для разбора древних актов. т.2. – Київ, 1883.: с.894

12. Шляхетство Полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти: матеріали науково-практичної конференції, 20-21 квітня 2018 року. – Київ: ТОВ «НПВ Інтерсервіс», 2018.

13. Яблоновський О. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław). T. 1. // Zrodla Dziejove. т.20 – Варшава, 1894.

 

 

 

Поширений нині поетичний світлий образ берізок у давнину мав згорьовано-каральне забарвлення

 

Серед прадавніх лісових промислів нашого древлянського краю вагому роль відігравали ті, що пов’язані з використанням беріз. Ця лісова порода всякчас обіймала на тутешніх теренах чималі обшири. Свідчення цьому – поташеві, дьогтьові, вугільні та супутні з ними виробництва, що ще з Середньовіччя традиційно розташовувалися у березових гаях чи поблизу з ними. Вказують на це зокрема історичні назви ряду поселень, які засновані були в ту пору і збереглися дотепер разом зі своїми первісними промислово-березовими найменнями: Поташня, Нова Буда, Стара Буда. Здавна послуговувалися поліщуки березовими віниками – для прибирання чи для лазні. Широко застосовується береза в народній медицині.

А от за російського царату березові угіддя слугували ще й місцем заготівлі… різок. Адже тілесні покарання були вагомим елементом імперської політики. Вони цілком офіційно застосовувалися в освітніх закладах, у війську, у в’язницях, не кажучи вже про поширену покару кріпаків поміщиками-самодурами. Чимало подібних прикладів наводиться в тогочасних мистецьких творах.

«В духовних школах старші – а ще в давнину – мали велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк», – оповідав у романі «Люборацькі» Анатолій Свидницький, описавши розправу, яку часом влаштовували учням учитель та цензор (такий собі по-сучасному староста класу). Одначе герой твору зізнавався, що призвичаївся до різки, бо то йому вже не первина: «Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже…»

Попри християнську традицію освячення у Вербну неділю вербових гілочок, що ними символічно «обдаровували» одне одного, у справжніх екзекуціях використовувалися передусім березові. Недарма здавна поширеним є фразеологізм «березова каша», яким означають покарання різками. Хтозна, можливо, з огляду на наведені біблійні засади залюбки застосовувалися різки, як метод впливу на недбалих учнів якраз у церковно-парафіяльних школах. Як зазначав краєзнавець Микола Осадчий, у російсько-імперській шкільній освіті загалом налічувалося 42 каральних методи впливу на учнів. Позаяк із застосуванням різок подекуди виникали проблеми, бо ж далеко не кожен регіон міг похвалитися відповідними березовими «ресурсами».

У 1849 році до Київського губернатора офіційно звернулися Таврійські та Херсонські губернські правління з проханням повідомити, чи може їм з Київської  губернії щорічно поставлятися відповідно 9 тисяч і 20 тисяч пучків березових різок для покарання злочинців, оскільки в південних губерніях березових гаїв немає.

З Києва подібні циркуляри спрямували у «лісові» повіти, до яких, звісно, належав і найбільш заліснений Радомисльський.

Покарання солдата різками «крізь стрій» зображено на малюнку Тараса Шевченка. 

У 1902 році право засудження селян за дрібні злочини до кари на тіло до двадцяти ударів різками було надане волосним судам. Застосовували його часом і сільські сходи. «Цей пережиток азіятщини дістав широке розповсюдження, – писав у газеті «Рада» її оглядач Хведот Майстренко. – Чи було, чи не було за що, але шмагали березовими дубцями старих і молодих, не минали ні батьків, ні дідів… Селяни не зносили зневаги, моральних мук, часто й густо занепащали себе: вішалися, топились…»

Слід зазначити, що покарані в такий спосіб особи, крім того, назавжди діставали своєрідне прокляття: вони позбувалися будь-яких прав до участі в громадських справах, не могли обиратися чи призначатися на казенні посади. Тогочасна статистика засвідчила, що впродовж якихось двох років «різкове» тавро лише в Радомисльському повіті отримали 1052 селянина.

Зрештою Царським маніфестом від 11 серпня 1904 р. про милості, даровані з нагоди Святого Хрещення спадкоємця престолу, ганебні тілесні покарання було скасовано як для селян, так і у війську. У в’язницях вони подеколи ще діяли до 1917-го…

Різочка тимчасом таки залишилась впливовим засобом у родинному вихованні, хоча теж насамперед умовним. Як, приміром, «подаруночок» для неслухів від Святого Миколая.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 вересня 2023 р.

 

Україна вже має досвід, як вибивати російських зайд із Криму. А у Чонгарському прориві 1918 року відіграв важливу роль наш краянин

 

Після Берестейського миру, укладеного в лютому 1918-го Україною та її союзниками з більшовицькою Росією, Німеччина та Австро-Угорщина, визнавши Україну незалежною й рівноправною державою, уклали з нею союзницькі зобов’язання про військову допомогу з вигнання більшовицьких військ з території УНР. До юрисдикції УНР належав і Крим з розташованим у ньому Чорноморським флотом. Для виконання цієї місії Українська Центральна Рада у тогорічному квітні спорядила Кримську групу армії УНР, очолювану полковником Петром Болбочаном. До її складу входили кілька піших і кінних полків та кінно-гірський дивізіон, озброєні важкими гарматами, броньованими автомобілями, бронепотягами. Загалом мала група близько 9 тисяч бійців.

Головною перешкодою для проникнення в Крим, як і тепер, вважався Чонгарський перешийок. З великою Україною він тоді сполучався залізничним однопутним мостом. Саме уздовж залізничних шляхів у тогочасних баталіях здійснювалися головні військові дії. До того ж, доставити озброєння на півострів видавалося можливим також передусім залізницею. Очікуючи українського наступу бронепотягами, більшовики замінували міст, щоби при спробі прориву його підірвати. Усвідомлювали це і в групі Болбочана.

Відтак виник зухвалий задум захопити міст штурмовим загоном, очолити якій доручили сотнику Петру Зілинському. Пішим ходом та ще й зі зброєю – це теж виглядало малоймовірним, втрачався, крім того, елемент несподіванки. Тож штурмовики для швидкості своєї атаки осідлали звичайнісіньку дрезину – невеличку рухому платформу, що приводилась у рух мускульною силою.

Операцію прориву здійснили у ніч на 22 квітня. Загонові Зілинського на дрезині вдалося непомітно для ворога перетнути міст і вже у більшовицьких бойових порядках приголомшити його щільними кулеметними обстрілами та закидати гранатами. Ошелешений супротивник спромігся підірвати лише одну закладену міну, що, на щастя, не завдала шкоди ані мосту, ані залізничному полотну. Іншу знешкодили козаки.

Це вже слугувало «зеленим» світло для основних сил Кримської групи, що успішно перетнула Чонгар двома бронепотягами і потужним вогнем розбила й розігнала більшовицьку залогу. Шлях на Джанкой і далі було відкрито.

Втім похід Болбочана логічного завершення навесні 1918-го, на жаль, не дістав. Дотримуючись союзницьких угод, керівництво УНР наказало українським воякам вийти з Криму, де тимчасом дислокувалося німецьке військо.     

За твердженнями історика Сергія Громенка, Чонгарський прорив Болбочана та Зілинського – «це не була загальновійськова операція, це був шедевр спеціальних операцій. Й, за великим рахунком, саме так треба розглядати цей бій. І не артилеристам, і не піхотинцям мати тих звитяжців за героя, а саме військам спеціальних операцій. Але складна політична ситуація навколо Криму і необхідність союзу з німцями призвели до того, що Крим тоді, в квітні-травні 1918 року, так і не був приєднаний до України…»

Звитяжець бою за Чонгарський міст 1918-го року сотник Петро Зілинський мав уроджене прізвище Содоль, проте у реєстрах військових старшин армії УНР, значиться за придатком. Як і його брати Йосип та Михайло, що теж, будучи сотниками Другого Запорозького полку, під проводом Петра Болбочана брали участь у легендарній Кримській операції українського війська.

Народжені вони в селі Вирва Вишевицької волості Радомисльського повіту в сім’ї дрібного землевласника Вікентія Антоновича Содоля та його дружини Олени Вікентіївни. Втім належала родина до міщанського стану і була приписана до Малинського міщанського товариства, позаяк мали Содолі кузню, у якій глава родини ковалював. Між тим, походив Вікентій зі шляхетського роду, на належність до якого вказувало придаткове прізвище, що його й використали сини.

Про Петра Содоля відомо, що народився він 14 липня 1893 року. Освіту здобув у Київській гімназії, у 1913 році закінчив Віленське військове училище старшин. Як офіцер, воював на фронтах Першої світової війни, де за хоробрість удостоївся Георгіївської відзнаки. У жовтні 1917 року став до лав Армії УНР.

Петро Содоль-Зілинський.

Відтоді він залишався вірним Україні та її військові, присягу яким склав на прапорі Запорозького Полку:

Тобі, мій краю дорогий, складаю я свою присягу.
Тебе любить. 

        Тобі служить. 

                      За тебе вмерти біля Стягу.
І прапор наш жовто-блакитний клянусь до віку боронить,
І за народ забутий, рідний, останню кров свою пролить!

Поголос про мужнього командира поширився після боїв під Бердичевом у лютому 1918-го, де сотник Петро Содоль-Зілинський з кількома іншими старшинами зупинив більшовицький наступ і тримав свої позиції до підходу головних сил. 29 лютого «запорожці» розбили «червоних» під Северинівкою, а наступного дня українські частини увійшли в Київ. 2 березня саме Зілинський зірвав з Київської думи та пошматував більшовицький прапор…

Колишній «запорожець» Борис Монкевич у своїх спогадах називає Петра Содоля «легендарно-хоробрим» сотником, чия зухвала і відчайдушна атака на Чонгарський міст спричинила в «червоних» окопах таку паніку, що більшовики зопалу по своїх же позиціях почали стріляти, а потім панічно звідти втекли.

Втім до послужного списку бойового старшини в Українських Арміях під час визвольної боротьби 1917-21 років входить не лише перебування в складі Запорозького корпусу, а й командування  31-м Роменським полком за Директорії та 1-м Куренем 3-го полку Січових Стрільців, комендантство  в Ямпільському повіті на Поділлі, участь у героїчному Першому зимовому поході.

Після поразки першої Української революції ХХ століття Петро Содоль-Зілинський перебував в еміграції. Урядом УНР в екзилі він був підвищений до звання полковника. Спочатку мешкав у Галичині, по Другій світовій на деякий час осів у Західній Німеччині, а затим переїхав до США. У закордонні так само віддано займався українськими справами, активно діяв у Гетьманському Русі та багатьох інших українських організаціях, зокрема заснував і очолював Товариство Запорожців ім. полковника П.Болбочана в Америці. Усіляко пропагував і відстоював ідеї української державності та потребу її належного захисту від ворогів.

«Як військовик, він був переконаний, що вибороти свою Державу і права для свого народу може тільки сильне військо. Тому й козацькі традиції, які плекалися дуже дбайливо в його родині, їх він передав своїм синові і внукові, які, хоч і не в рідних військових формаціях, але служили в Арміях країни поселення...», – написав у прощальному слові по померлому Петру Содолю-Зілинському його соратник Роман Барановський.

Відійшов український вояк і патріот у засвіти в 93-річному віці 18 травня 1987 р. в Олбані, штат Нью-Йорк, США.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 25 серпня 2023 р.

 

Його поетичне слово кликало українців думати й самовдосконалюватися

 

31 липня 2023-го Національний технічний університет «Київській політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» зі скорботою повідомив, що пішов з життя кандидат технічних наук, доцент кафедри технології виробництва літальних апаратів Навчально-наукового механіко-машинобудівного інституту, заслужений працівник культури України Віталій Вадимович Іващенко.

Примітно, що поряд із його науковими регаліями вказано почесне звання у культурній сфері, адже вів він надзвичайно широку і такою ж мірою плідну діяльність у багатьох галузях. Недарма колеги по вишу та кафедрі, глибоко сумуючи з приводу смерті Віталія Іващенка, відгукуються про нього, як про видатного педагога, вченого, організатора, поета, громадського діяча, справжнього патріота України, добру людину з гострим розумом і жагою до творчості.

Та все ж перші здобутки пов’язані були передусім з науковою діяльністю. КПІ був головним, а тому найріднішим закладом у житті науковця. З відзнакою закінчивши інститут у 1960 році, він відтоді не поривав зі своєю професійною Альма-матер до скону днів. Спочатку працював асистентом, затим – доцентом на кафедрі обробки металів тиском, а з 2018-го – на кафедрі технології виробництва літальних апаратів. У доробку вченого понад 110 наукових робіт, 11 з яких поширилися й в закордонні, а також 25 винаходів. Він був винагороджений знаком «Винахідник СРСР» та медалями ВДНГ.

Ще студентом Іващенко організував в інституті комедійний Естрадний Театр Аматорів КПІ «ЕТА», у якому був і актором, і режисером, і драматургом. Цей самодіяльний театральний колектив, удостоєний звання «народного», неодноразово ставав лауреатом всесоюзних фестивалів, виступав у найвіддаленіших куточках колишнього СРСР і навіть в зарубіжних країнах. Йому, єдиному студентському театру, в Україні було надано статус державного театру-студії. І певний час він навіть працював як професійний. Тоді й було винагороджено керівника театру почесним званням у галузі культури.

Водночас для багатьох українців старшого покоління постать Віталія Вадимовича упродовж ряду літ уособлювалась із … юридичною практикою, адже на Національному телебаченні він свого часу вів популярні телепрограми «Закон є закон», «Запитуйте – відповідаємо», де давав важливі правові й життєві поради. Хоча, звісно, більш близькими йому за фахом були цикли «Наука і життя», «Телетехнотека» та подібні їм. Майже тридцять своїх літ Іващенко присвятив тележурналістиці. Опанував і радіо, щоправда, вже тоді, коли полинув у поетичну творчість.

Поезія увійшла в його життя несподівано й неочікувано, як зізнавався сам поет. Адже первісними життєвими мріями і прагненнями було вивчитися на кваліфікованого інженера чи науковця. І він їх успішно втілив. А вже потім у ньому успішно поєдналися якості хрестоматійних «фізика та лірика», й оте друге дедалі більше почало брати гору. Відтак – пішло-поїхало.

«Першого вірша я написав ще семикласником, коли закохався, – розповідав Віталій Вадимович. – Бо що – поезія? Це інтимний світ, в якому душа говорить з коханою душею. А поетичне слово, що його сприймає Ваша Душа – це чи не основний чинник пробудження особистості, а, значить, і духовного відродження нації...»

Як писав поет, згадаймо –

     друзі, школа, книги, фільми,
     В духовний простір всіх кохання кличе,
     І самоствердження могутній стимул
     Нас піднімає поверхами вище. 

Після того, як вперше прочитав свої вірші в одній з радіопередач, надійшла гора вдячних листів від слухачів, що спонукали автора не лише далі писати, а й видавати їх. У його прижиттєвому доробку – 17 збірок філософської та любовної лірики (саме так жанрово окреслює власну поезію й сам Іващенко, й літературознавці). З-поміж них – «Сьогодні живемо», «Загляньмо в душу», «Сповідь другові», «Українці, прокидайтеся», «Мозаїка життя», «Ми – українці!». Остання книжечка з цього переліку – збірка вибраних віршів – нагороджена спеціальним дипломом «За вагомий внесок у розвиток української поезії» на Київському міжнародному книжковому ярмарку «Книжковий світ-2007».

     Тяжкі часи. Війна і зрада.
     Здається - гірше не було.
     Пішов війною брат на брата.
     Будь прокляте таке родство!
          Гуртуймось, браття!
                            Ми - слов'яни,
          Переживем і цю біду.
          Із нами Бог! Весь світ із нами.
          Ми маєм зупинить орду!

Тимчасом особливої популярності серед читачів набули «Краплинки» – втілені у чотирьох рядках поетичні одкровення й роздуми. 

     Поезії душа завжди відкрита.
     В буденності холодній і жорстокій
     Мене рятують вірші як молитва.
     Читаю - і на душу сходить спокій.

Біля тридцяти його поезій покладені на музику і стали піснями.

Додалися по тому до публічних мистецьких заходів творчі поетичні зустрічі автора з читачами. Проходили вона зокрема у Радомишлі й довкола нього, позаяк для уродженця Сміли, що на Черкащині, радомишльський край став своїм. На межі тисячоліть митець і учений надибав собі у мальовничому Чудині понад Тетеревом дачний будиночок і відтоді час від часу раював у ньому, знаходячи для душі та серця відраду, що надихала до нових творчих надбань.

Звісно, спізнав тут нових знайомств, отримав когорту шанувальників. Чим міг, допомагав односельцям-чудинцям: кому – порадою, кому – сприянням у столичних справах. Місцевим бібліотекам та культосвітнім закладам він щедро дарував свої поетичні збірки. Тож Радомишльщина пізнала й прийняла його, а він її.

Підкосила здоров’я Віталія Вадимовича ковідна епідемія, що спричинила серйозні ускладнення, які, на жаль, на 86-му році життя виявилися фатальними. Поховали вченого, педагога й митця у Києві на Жулянському цвинтарі.

     На жаль, цю істину не кожен знає,
     Що смерті боїмося ми дарма:
     Допоки ми живі - її немає!
     Але як прийде, то вже нас нема! 

Одначе розійшовся світом його багатий науковий та творчий спадок, залишилися численні учні й послідовники, житимуть і цитуватимуться вірші Віталія Іващенка – сумні й гумористичні, громадянські й ліричні. Недарма на зустрічах із любителями поезії він усякчас закликав передовсім її читати, щоби пробуджувати почуття, плакати й сміятися, вболівати й радіти, та головне – осмислювати і самовдосконалюватися.

     Усе життя ми набираєм бали
     Добра чи зла, любові чи ганьби.
     На Сході бали кармою назвали,
     Там кожен знає, що він заробив.
          Ні гроші, ні багата нерухомість,
          Ані звання, кар'єра чи чини -
          Симпатії людей і чиста совість
          Твоїм багатством будуть восени.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 11 серпня 2023 р.

 

Специфічне написання слова «Радомисльський» стало вагомим аргументом у гучній карній справі

 

Упродовж чотирьох днів – від 29 вересня до 2 жовтня 1900 року – повітовий Радомисль заполонила небачена кількість заїжджого люду. У місті в приміщенні з’їзду мирових суддів засідала виїзна сесія 5-го кримінального відділення Київського окружного суду, яка розглядала надзвичайно гучну й резонансну справу шайки підроблювачів векселів. Враховуючи сімох підсудних, тільки присяжних повірених (адвокатів), що їх захищали, прибуло шість. Ще один повірений відстоював інтереси потерпілої сторони. До складу суду тимчасом входили головуючий Леонтій Рижов, судді Володимир Рейгнау, Аристарх Поставський і помічник секретаря Іван Радзієвський. Сторону звинувачення представляв товариш окружного прокурора Микола Толпиго. До Радомисля приїхали кількадесят свідків, а також чималий гурт небайдужих до справи євреїв із Хабного – волосного центру Радомисльського повіту (саме там мешкали й діяли потерпілі у справі та дехто із звинувачуваних). Зацікавила подія кореспондентів ряду губернських і крайових газет.

А от присяжні засідателі були місцевими: дев’ятеро селян і троє представників міської інтелігенції на чолі зі старшиною присяжних – звісним землевласником Євгеном Гарбаровим. Водночас значний інтерес до засідання виявили радомисльські обивателі. Тож, аби вгамовувати присутніх не лише у залі засідань, а й у коридорах, наявного штату місцевої поліції виявилося замало. Вона, за відомостями 1897 року, налічувала лише дев’ять городових поліцейських. Через те для підтримання порядку повітовий воїнський начальник полковник Митрофан Верба дозволив долучити солдатів розквартированої в місті й підпорядкованої йому конвойної команди, у якій вартових служило вчетверо більше. 

Колишня будівля присутствених місць у повітовому Радомислі, де у залі з’їзду мирових суддів розглядалась справа про вексельну оборудку.

Як зазначалося у матеріалах судового розгляду, після смерті у 1895 році власника Хабенської суконної фабрики Івана Юста, чиї статки сягали 200 тисяч рублів, почали відбуватися дивні речі. Спадкоємцям небіжчика стали надходити для сплати векселі, нібито видані Іваном перед його кончиною. Загалом їх налічувалося 37 на 17,5 тисячі рублів. Перші з них справно задовольнили, навіть не підозрюючи, що вони можуть бути несправжніми. Відтак зачули Юсти щось недобре, коли чергова тисячорублева боргова платіжка на ім’я такого собі комісіонера з Романова Менделя Рубінштейна виявилась підписаною 7 жовтня 1894 року в Києві. На ту пору фабрикант уже був тяжкохворим і до смерті Хабного не залишав. Ще 17 векселів на 7300 рублів були виписані на ім’я котроїсь австрійської підданої Ганни Родзевич, про яку ніхто з рідних і близьких покійного зроду нічого не чував. Кредиторка, одначе, передала права на них киянинові Мордуху Адлеру – «адвокатові з вексельних справ», як той себе позиціонував. Тож нащадки забили на сполох і подали судовий позов, тим паче, що, на їх переконання, маючи величезний особистий капітал, Юстові взагалі не було жодної потреби вдаватися до позичок.

Проте окружний суд у Житомирі, де попервах розглядалася підробна оборудка, сфабриковані векселі визнав дійсними. Чи не головним аргументом для винесення судом такої ухвали стали висновки експертів-почеркознавців, що векселі написані і підписані рукою Юста, адже почерк і підписи на них цілковито співпадали з тими текстами, що завідомо писалися ним особисто. 

Натомість Юстові нащадки з таким висновком не погодилися і оскаржили житомирську ухвалу в Київській судовій палаті, котра й призначила повторний судовий розгляд з притягненням підозрюваних до покари.

Окрім згаданих вище аферистів, звинувачувалися у шахрайстві також хабенські купці Аврум і Давид Офенгендени, власник мануфактурного магазину зі Шполи Мендель Зборовський, ще один київський вексельний «фахівець» Мендель Муравчик. Усі вони цілком виглядають людьми зі статками, от тільки на тлі організованої ними гучної вексельної афери доброчесність їхніх прибутків видається доволі сумнівною.

Та чи не головною дійовою особою оборудки виявився 62-річний мешканець Овруча Йось Шехтман, гравер за професією. Саме його вміння бездоганно підробляти різноманітні почерки та ділові папери привернуло увагу шахраїв. І не тільки їх. Про дивовижного підроблювача повідомили Юстам та радомисльській поліції, що розслідувала справу, близькі до небіжчика хабенці Волько Горенштейн та Шая Волошин.

Аби переконатися в мистецтві овруцького майстра та його можливій причетності до вексельної афери, поліційний урядник Павло Цехмейхструк вирішив, так би мовити, зловити вправного краснописця «на живця». Спочатку слідчому через хабенських «посередників» та родича Шехтмана вдалося звести з ним племінника Юста – Олександра, котрий замовив підробити «заднім числом» деякі документи, потрібні, начебто, для оформлення спадкових справ на власну користь. Їх слід було написати на аркушах, що їх завбачливо, певним чином помітивши, надав «замовникові» Цехмейструк разом із так само поміченими купюрами, які призначалися для розрахунку за послуги. «Риба клюнула», і мічені підробки слідство отримало.

Наступного разу вирішено було впіймати генія підробок «на гарячому». Притому нове замовлення стосувалося вже безпосередньо підробки векселів. Зустріч «виконавця» і «замовника» (Юстового племінника) відбувалась у готельному номері, в якому зупинився останній. Сусідні апартаменти обіймав поліційний пристав Василь Равицький, котрий за обумовленим сигналом разом із понятими й «застукав» Шехтмана з усіма його виробами, винагородами та іншими речовими доказами. Їх колекція значно поповнилась після обшуку, вчиненого в помешканні гравера. Цікаво, що після задокументованого арешту підроблювача той поглянув на автограф Равицького і тут же його відтворив настільки достовірно, що, за словами пристава, якби підпис був зроблений на векселі, поліціянт його не вагаючись сплатив, хоча й не мав за собою жодних боргів.

Між тим, Цехмейструк запротоколював й іншу дивовижну витівку Шехтмана, про яку розповів приватний повірений Радомисльського з’їзду мирових суддів Бородянський. За його словами, одного разу Шехтман гостював у батька адвоката. Сам Бородянський у цей час готував якесь позовне подання і, коли вже з половину написав, вимушено вийшов до сусідньої кімнати. А як повернувся, був ошелешений: на столі лежало два примірники прохання, відтворені його почерком настільки точно, що розрізнити, який текст писав він сам, було неможливо.

Отримані слідством неспростовні докази змусили Шехтмана зізнатися у вчинених підробках, але – лише тих, що виготовлялися на замовлення Олександра Юста. Свою причетність до підробки попередніх векселів, навколо яких і закрутилась справа, він категорично заперечував. Мав тут, притому, вагому підставу для захисту: експертний висновок фахівця зі самого Санкт-Петербурга, залученого до попереднього слідства. Проте, слід зазначити, столичне світило криміналістики зганьбилося, бо, за його переконанням, усі підписи на підробних векселях, у тому числі й на тих, що свідомо підроблялися на замовлення слідства, зроблені рукою самого Івана Юста, а його почерк притому цілковито різниться від особистого почерку Шехтмана.

Натомість доморощені тлумачі почерків з викладачів житомирських гімназій, що свідчили у суді, виявилися більш уважними й досконалими, визнавши підписи на всіх 53 документах, які фігурували у справі, підробними, і те, що вони, як і тексти на них, написані однією рукою. Житомиряни зокрема помітили в підроблених паперах невластиві руці Юста подеколи розставлені штрихи, легкість і надто каліграфічне написання та надмірне заокруглення деяких літер, допущені граматичні помилки в іменах, що у бомагах покійного писалися без помилок (для прикладу «Рохля» – «Рухля») тощо. Звернули вони увагу ще на одну надзвичайно важливу деталь: Іван Юст, мов би передбачаючи й водночас застерігаючи майбутні підробні події, з доброго дива «кодував» слово «Радомисльський», виводячи його у власноруч написаних документах в трьох навмання обраних частинах: «Рад-омисль-ський».

Підроблювачі вочевидь з таким шифруванням обізнані не були. На тому й погоріли. Наведені докази житомирські вчителі наочно продемонстрували суду й присяжним.

Промовисто вказували на вчинення підробок й деякі інші важливі деталі. Кілька векселів, за твердженням звинувачених, нібито були видані Юстом у Києві в одному з тамтешніх готелів. Перевірка реєстрів постояльців не тільки цього, а й інших готельних закладів губернського міста, це спростувала, бо в жодному з них у вказані в розписках дати «позичальник» не зупинявся, хоча зазвичай, відвідуючи Київ, неодмінно знімав номер. І, знову таки, дати київського оформлення підробних векселів припадали на період повного занедужання фабриканта.

Згадані хабенські добровільні помічники слідства зуміли, крім того, знайти в Києві Адлера і звернулися до знаного «вексельного адвоката» мовби задля сприяння в стягненні коштів з Юстових нащадків за виготовленими Шехтманом підробними зобов’язаннями для Олександра Юста. Порозумілися вони настільки добре, що той мимохіть розкрив увесь ланцюжок підробок та причетних до них осіб.

Зрештою ці висновки й докази виявилися визначальними для винесення судового вердикту. Суд зокрема встановив, що загалом зловмисники встигли виготовити 42 векселі на 47400 рублів. Тож частина з них ще готувалась до пред’яви.

Усіх підсудних позбавили особливих особистих прав, привілеїв та майна з відшкодуванням ними завданих збитків спадкоємцям Юста. Офенгенденів вислали на проживання в Єнисейську губернію, Зборовського та Рубінштена засудили до трьох років ув’язнення, Адлера, Муравчика та Шехтмана – до трьох з половиною.

Щодо останнього, то один з газетних оглядачів назвав «творіння» овруцького майстра «мистецькою підробкою», а його самого у цій царині – «видатним художником, свого роду генієм, чиє мистецтво ввело в оману Житомирський окружний суд, присяжних фотографів Петербурзької судової палати та інших. Такі генії для суспільства надзвичайно небезпечні», – підсумував журналіст.

Про подальшу долю цього унікуму свідчень немає. Можливо, з огляду на вік, його життя скінчилося в ув’язненні.

Хоча, з іншого боку, поширені випадки, коли фальшивомонетників залучали до справжнього карбування грошових та цінних паперів, використовуючи їхній «досвід» для запобігання підробкам.

Зрештою, й найгеніальніші підроблювачі здатні помилятися. Як, приміром, Шехтман у написанні, здавалося б, звичайного топонімічного прикметника «Радомисльський».

Тимчасом застережливі «кодування» проглядаються подеколи і в нотаріально завірених паперах.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 серпня 2023 р.

 

Жінка з газетного знімка

 

У повідомленні, яке отримав через соціальні мережі, невідома мені дописувачка, зважаючи на її поінформованість про мою роботу в «Зорі Полісся», цікавилась: чи можу щось додати до вміщеної інформації. До тексту долучалась давня вирізка саме з нашої газети десь більш ніж тридцятилітньої давнини: фото жінки з невеличким у кілька рядків фрагментом публікації про неї. 

Героїню твору по світлині впізнав відразу, адже зображено було колишню колегу по газетярському ремеслу, що доволі тривалий час працювала у Радомишльській райдрукарні – Петронелію Іванівну Сосницьку (зазвичай зверталися до неї за скороченим ім’ям Неля). За фахом вона була лінотипісткою – майстринею машинного набору друкарських газетних форм. Для непосвячених поясню, що до 2004 року, відколи було запроваджено сучасний  комп’ютерний набір та друк «Зорі Полісся», газета складалась вручну з відлитих на лінотипі за допомогою машинописної клавіатури свинцевих суцільних текстових рядків. І Неля Сосницька набула у цій царині неабиякої вправності та майстерності.

На моє запитання до авторки звернення, що саме її цікавить, вона відповіла: «Повний текст статті», бо надіслала лишень, що від неї збереглося.

З огляду на те, що газетні підшивки минулих літ в редакції зберігаються, покопирсавшись у них, знайти потрібний номер, звісно, можна. Але, щоби прискорити пошуки, поцікавився деякими часовими аспектами. Позаяк, маючи вже певний досвід, навчився візуально за газетним набором чи версткою та поліграфічними особливостями фоторепродукцій визначати той чи інший часовий період виходу нашого часопису. Тож невдовзі віднайшов «Зорю Полісся» від 27 січня 1987 року, у якій було вміщено нарис Марії Гордієнко «Одна з перших». Ось промовистий фрагмент із нього, що сповна характеризує досвідчену й шановану трудівницю.

«Майже два десятки років за лінотипом. І весь час – на газетному наборі. Бувають і термінові матеріали, і непередбачені правки, і поламки машини в газетні дні, і погана вентиляція в літню спеку… Буває, що нема фази або нема світла, що погано гріється метал, що рябить очко… Буває…

І все ж, коли рівномірно гуде лінотип, і Петронелія Іванівна як справжній віртуоз легенько торкається клавіатури, ми спокійні, бо знаємо: газета вийде вчасно…»

«Набирає здорово!», – не без симпатії свого часу відгукувався про неї колишній радомишльський газетяр Василь Скуратівський, що став згодом відомим українським письменником та етнографом, відзначаючи швидку і якісну роботу машинної складачки Сосницької.

Відтак поцікавився у співрозмовниці, ким їй доводиться жінка з газетного знімка.

«Це моя бабуся», – відповіла Анастасія Берелет, що мешкає в Дніпрі. Притому вона зізналась, що в дитинстві у родинному альбомі всі бабусині нагороди та письмові згадки помалювала й порізала. Тож, натрапивши тепер на отой газетний фрагмент, що дивом вцілів, вирішила у такий спосіб дещо спокутати дитячу провину, щоби зробити рідній людині приємність.

До слова, Петронелія Іванівна Сосницька справедливо належала до кращих трудівниць радомишльської друкарні, до когорти тих, кого колись заслужено називали передовиками виробництва, ударниками праці.

Потрапила вона сюди на роботу на початку 1970-х за направленням після Львівського поліграфічного училища як Неля Жердієва. Її наставниками, яким удячна дотепер своїм становленням, були тодішній директор підприємства Семен Власенко, колежанки Валентина Гальона, Антоніна Гальченко.

А десь через рік по тому молода лінотипістка стала Сосницькою, пов’язавши свою долю з місцевим парубком Леонідом, що мав таке прізвище. З ним у парі викохали трьох доньок – Оксану, Марію, Олену, щоправда, піднімати їх довелося самій. Чоловік зарано відійшов у засвіти…

Набувши пенсійного стажу, роботу залишила і вирушила до середньої доньки (Марічка в заміжжі за теж радомишлянином носить прізвище Норик) на Полтавщину, де у тамтешніх Горішніх Плавнях мешкає дотепер. Пішов їй уже 82-й рік, і на сьогодні вона вже не лише бабуся, а й прабабуся, котрій рідні люди віддячують любов’ю та шаною, що на них вона, безумовно, заслужила.

А ще – вивчають її життєвий та професійний досвід, аби його гідно продовжувати. Гарною підмогою в цьому споконвіку слугували родинні реліквії та альбоми.

Бережіть їх, щоби з літами за ними не жалкувати.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 14 липня 2023 р.