З історії сіл Радомишльщини. ВИРВА

   Це село розташоване на однойменній річці, від якої й дістало назву, за 30 км на північний схід від Радомишля і за 1 км від залізничної станції Ірша. Через Вирву проходить автошлях Радомишль-Ірша. Сусідні села: Ірша (1 км), Садки (1 км), Веприн (5 км), Федорівка (7 км).

   Існує легенда, за якою назва поселення пов’язується з його засновниками – селянами-кріпаками, котрі вирвались на волю з-під поміщицького гніту. Проте більш вірогідним є тлумачення назви населеного пункту та річки від слова «вирва», яке в українській мові означає яму в дні річки або ж вибиту кимось велику яму.

   В деяких документах назва села подається також як Вирова, Вировка (Віровка).

  Перші писемні згадки про Вирву стосуються XVII століття, коли це поселення належало до Чорнобильських маєтностей князів Кмітив. У 1618 р. тодішні його власники Софія з Кмітив та її чоловік Лукаш Сапіга заставили свої володіння в угоді з К.Кевлічем.

  У 1624 р. магнат Т.Сущанський-Проскура звертався до каштеляна київського Ю.Вишневецького щодо повернення селян, збіглих з Мохнача до Вирви. Того ж року на село здійснили наїзд козаки П.Конашевича-Сагайдачного.

   Під 1650 р. в листі воєводи Київського А.Киселя, котрий позичив 50 тисяч злотих у каштеляна київського М.Бржозовського, Вирву названо у переліку заставних маєтностей під цю позичку.

    У 1765 році Вирва згадується в документах уніатської митрополії у зв’язку з єврейською колонізацією краю. За зробленим переписом тоді тут мешкало троє євреїв, належних до Коростишівського кагалу, родина яких тримала в селі корчму, у 1784 р. їх було вже п’ятеро.

   З 1772 р Вирва входила до Вепринського маєтку, що належав овруцькому підсудку Юрію Галецькому. У 1840-х роках тодішній власник села Михайло Галецький відновив тут давній рудний промисел, оселивши для роботи на ньому десять родин радомисльських міщан. У середині ХІХ ст. маєтності у Вирві з 1517 десятинами землі у Галецьких викупив Тарасій Джержанівський.

   4000 десятини лісу поблизу села за 35 тис. рублів придбав київський купець Кельн для свого цукрового заводу на дрова. Тому місцеве населення окрім сільського господарства було зайняте також на лісопильнях.

   За даними 1850 року тут проживало 177 жителів, у 1863 р. - 200, приписаних до Вепринського православного приходу. Вирва входила до Вишевицької волості Радомисльського повіту.

   У 1869 році власницею земельних угідь Вирви стала капітанша Єлизавета Калиновська, яка викупила 465 дес. ріллі,135 – лісу, 270 – неугідь, згодом ці землі перейшли до Григорія Бондаревського і оцінювалися у 28,6 тис. руб.

    У 1884 р. у Вирві мешкало 247 жителів.

   Станом на 1887 рік в селі нараховувалось 102 ревізійних селянина, які після селянської реформи 1861 року дістали в користування 381 дес. землі з викупною платою у 213 руб. 86 коп. Вирванська міщанська община об’єднувала 71 жителя.

   У 1900 р. Вирва налічувала 76 дворів, у яких мешкало 589 жителів (285 чол. і 304 жін.), що переважно займалися хліборобством. За селом рахувалося 1285 дес. землі. Порядкувало на ній товариство селян, котрі обробляли ріллю за трипільною системою. Запасний продовольчий капітал становив 1300 руб.

   В селі працювала школа грамоти, був водяний млин. Діяв пожежний обоз із двома діжками та двома баграми.

   У 1902 році з прокладанням залізниці Київ – Коростень біля Вирви було збудовано залізничну станцію з назвою Ірша. В подальшому ряд жителів Вирви працювало там на пристанційних спорудах, виробництвах, пунктах тощо.

   Напередодні 1917 року у Вирві обліковувалося 100 дворів. У користуванні місцевих жителів було 450 дес. землі.

   У 1918 р. в селі було проголошено Радянську владу. Радянський актив складався з 27 жителів, серед яких відомі Ф.Литвиненко, Ф.Музика, О.Андрійчук.

   За переписом 1926 року у Вирві обліковувалося 156 дворів з населенням у 718 чоловік.

  У 1929 р. 25-тисячник комуніст Соболь організував тут колгосп «Червоний Жовтень», котрий через рік об’єднано було з колгоспом «Достаток» с.Садки.

   Нищівно прокотилась селом хвиля сталінських репресій. Під приводом приналежності до надуманої контрреволюційної організації «Спілка визволення України» у 1933 р. було заарештовано і розстріляно секретаря сільради Дмитра Гавриленка, ув’язнено й вислано на Північ Артема Литвиненка, Михайла Литвиненка-Марковського, Арсена, Дем’яна та Дмитра Музик, Арсенія та Йосипа Осадченків. У 1937-1938 рр. під суворі каральні заходи потрапили громадяни польської національності, що свого часу переїхали сюди з Волині, – Григорій, Йосип та Флоріан Бочковські, Франц Вишинський, Франя та Рафаїл Голембіовські, Домінік Звольський, Віталій Зінкевич, Станіслав Новаковський, Альбін Павицький, Герасим Рудницький, Ксаверій Соболевський. Така ж трагічна доля спіткала одноосібника Івана Куліша-Романчука, колгоспників Павла Музику, Павла Недашківського, Антона Осадченка, станційного робітника Федора Осадченка, цигана Петра Муринкіна.

   У 1941 році чисельність населення Вирви становила 527 жителів, налічувався в селі 151 двір.

   Під час німецької окупації (з липня 1941 до грудня 1943 р.) колгоспне майно було розграбоване, зруйновано школу, деякі садиби селян. 15 юнаків і дівчат було вивезено до Німеччини.

   У грудні 1941 р. у Вирві було створено підпільну антифашистську групу, до якої увійшли Павло Канюка, Павло Литвиненко, Харлампій Миненко, Сергій Литвиненко, Прокоп Буркало, Петро Осадченко, а також патріоти Садків та Ірши. Очолював підпілля житель Садків Сергій Євдокименко. Підпільники тримали зв’язок з малинським підпіллям Ніни Сосніної та Павла Тараскіна, партизанським з’єднанням Івана Хитриченка, до якого влився ряд місцевих жителів. Серед народних месників сельчанами вшановується пам’ять підпільниці Мотрі Канюки-Литвиненко, котра загинула в бою з окупантами.

   На фронтах Другої світової війни полягло 52 жителя Вирви.

   У повоєнні роки артільне господарство було відбудоване. В селі з’явилися клуб, бібліотека, новий продовольчий магазин.

   1958 року місцевий колгосп об’єднали з Макалевицьким ім.Сталіна під назвою «Червоний жовтень». Згодом Вирва, як бригадне село, входило до укрупнених Вишевицького, Вепринського, знову Макалевицького колгоспів.

   У 1973 р. у Вирві нараховувалось 138 дворів.

   В 1990 р. колгосп «Червоний Жовтень» у Вирві було відновлено,а 1992 року його реорганізували у виробничий підрозділ Поліської дослідної станції ім.Засухіна (с.Федорівка Малинського району).

  У 1923-1966 рр. село входило до Малинського району, підпорядковуючись Макалевицькій сільській раді. З 1967 р. передано разом з іншими селами цієї сільради до Радомишльського району. Затим було в складі Вепринської сільради, з 1992 р.- Іршанської.

Уродженець Вирви, учасник Другої світової війни з 1939 до 1945 рр. Петро Осадченко. У 1961-1971 рр. він був головою Макалевицької сільради.

У 2007 р. при сільському клубі був створений фольклорно-етнографічний ансамбль «Хуторяни», до якого увійшли жителі Вирви та Ірши. Серед його засновників та активних учасників – завідувач клубу Володимир Кузьменко (керівник), Галина Литвиненко, Родіон Зайцев, Юлія Воловень, Раїса Ролінська, Ольга Старовойт, Валентина Яковенко та ін. Ансамбль брав участь у багатьох фольклорних фестивалях, концертних програмах, у 2012 році удостоєний звання «народний – аматорський».

Уродженцем Вирви є діяч українського національно-визвольного руху Петро Зілинський-Содоль (1893-1987) - сотник армії УНР, учасник Першого Зимового походу.

   За переписом 1989 року у Вирві проживав 231 мешканець (93 чоловіки і 138 жінок). У 2000 р. тут нараховувалося 183 жителі.

За матеріалами газети «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.

Історія Вирви - у Вікіпедії.

Біля колиски книгодрукування

Після Люблінської унії 1569 р., яка об’єднала князівство Литовське із шляхетською Польщею в одну федеративну польсько-литовську державу – Річ Посполиту, почалась масова полонізація України, значна частина якої перебувала під владою Литви. Ця польська експансія особливо була помітною в сфері культури. І вона ще більше посилилась після церковного собору 1596 року в Бресті, який «благословив» Уніатську Церкву на існування. Тож православ’я на українських землях поступово відтіснялося на другорядні ролі.

Саме у церковній сфері головним чином оберталося тодішнє національне і культурне життя. І тому у вищих колах Української Православної Церкви зріли задуми щодо захисту своєї духовності, аби протистояти ополяченню нації. Відтак центр української культури став переміщуватися з Галичини, де найбільш відчувався вплив уніатства, до Києва, гуртуючись навколо Києво-Печерської лаври, Значною перешкодою для повсюдного запровадження унії в Україні стало Київське братство, що відновило церковну ієрархію, створило власну школу. Серед фундаторів братства були гетьман Петро Сагайдачний і архімандрит лаври Єлисей Плетенецький.

Завдяки зусиллям Плетенецького в лаврі 1616 року почала працювати друкарня, яка налагодила масове друкування українських книг, підручників, Обладнання для неї закупили в Стрятині. До книговидання архімандрит залучив відомих книжних людей того часу: З.Копистенського, П.Беринду, Т.Земку, С.Зизанія, О.Митуру, І.Борецького, К.Саковича, Г.Дорофієвича та інших.

Для забезпечення друкарні папером Єлисей Плетенецький заснував у Радомислі, що як вважається, входив до лаврських володінь ще з ХІІ століття, паперову фабрику. В історичних джерелах є документальні свідчення про неодноразове відвідування печерським архімандритом містечка у 1609-1612 роках. Очевидно саме цим періодом і має бути окреслене заснування радомисльської папірні.

Архімандрит Києво-Печерського монастиря Є.Плетенецький.

Це була не перша паперова мануфактура в Україні. Відомі були на той час, наприклад, папірні у Львові, Янові, Буському, виробляли свій папір також знані магнати Острозькі, Але, дбаючи про духовне національне відродження, лавра і братство прагнули уникнути будь-якої залежності, спираючись на власні сили.

Лаврська друкарня швидко стала найпродуктивнішою в Україні. Вже 1617 року побачив світ первісток київського друку – «Часослов». За перші вісім років свого існування (до смерті Є.Плетенецького) лавра надрукувала ще десять великих книг. Зокрема,   «Анфологіон» (1619 р. – 1048 арк.), «Книга про віру єдину» (1619 р.), «Божествена літургія» (1620 р.), «Новоканон» (1620, 1624 рр.), «Бесіди Златоуста» (1624 р.), «Псалтир» (1624 р.) та ін. А загалом з 1616 по 1630 рр. лаврою було випущено більше книжок, ніж до того вийшло по всій Україні. Виходили переважно церковні книги, щоби протидіяти поширенню унії (так звана «полемічна література»). Проте друкувалися й віршовані, пізнавальні твори.

На аркушах багатьох з цих книг виразно проглядаються філіграні радомисльської папірні – водяні знаки герба Є.Плетенецького, а згодом  – З.Копистенського, його наступника і послідовника.

Філіграні радомисльської папірні — герби Є.Плетенецького і З.Копистенського.

Про книгодрукування і виробництво паперу попервах у лаврській друкарні піклувався Памво Беринда, поет і педагог, лексикограф, друкар і гравер. Фахівцем друкарської справи він став ще у згаданій стрятинській друкарні. Тож у Києві й  Радомислі його досвід прислужився якнайліпше.

Кращі свої книги лавра посилала до Москви, в дарунок патріархові і цареві. Возив їх до «білокам’яної» якраз Беринда. І чимало з тих фоліантів видрукувані були на радомисльському папері. Окрім вищеперелічених, відомі також видання «Триодь постная» П.Беринди, «Візерунок цнотпревелебного отця Єлисея Плетенецького» О.Митури, «Полінодія» З.Копистенського.

За переказами, спочатку для розгортання паперового виробництва в Радомислі до цієї справи були залучені іноземні майстри, зокрема з Німеччини. А тогочасна технологія виготовлення паперу була нескладна і доволі примітивна.

Папір виробляли з ганчір’я, яке сортували, вибивали од пилу, добряче виварювали. Сіре ганчір’я йшло на обкладинковий папір та картон, біле – на книжні аркуші. Паперова фабрика являла собою кілька цехів. Рушієм її були водяні колеса, що як у млині рухали вали з дубовими стриженями – ступенями. На них було влаштовано гнізда, оббиті бляхою, на зразок тертушки, до яких майже торкалися рубчасті кільця. Коли на ступені накладалося ганчір’я, отими зубцями воно дерлося на шматки і розтиралося до утворення білуватої рідини. Ця рідина розливалась рівним тонким шаром у чотирикутні форми з сітчастим дном. Вода збігала через сітку, залишаючи на формі загуслий осад. На формі, крім того, тонким дротом було вишито згадані вище філіграні. Тому паперова маса виходила в цих місцях тоншою, ніби проолієною, утворюючи «водяні знаки» - філіграні. Затим той паперовий осад, підсихаючи, ущільнювався, перекладався сукном, пресувався і просушувався на дощечках. Сухі аркуші проклеювалися клейовою сумішшю, щоб не розходилися фарба або чорнило, і глянсувалися на ковадлі молотом. Після чого паперовий аркуш був готовий.

Будівлі радомишльської папірні містилися на березі річки Мики, де, як вважають дослідники, 1612 року було збудовано паперового млина, і являли собою житлове приміщення з підвалом-коморою на краю греблі, безпосередньо виробниче приміщення для ступ, заставки з лотком і водяним колесом та приміщення для сушіння і сортування паперу.

Продуктивність цієї мануфактури була досить високою. Тож книгодрукування завдяки цьому успішно розвивалося, роблячи неоціненний внесок у розвиток і становлення української культури і книги зокрема. Недарма під час панахиди по Єлисею Плетенецькому (помер у 1624 році) у виголошеній про заслуги небіжчика промові новообраного архімандрита Захарія Копистенського пролунало: „Папірню в Радомислі побудував коштом немалим на подивення у тім краю, і як річ небувалу виставив і  поніс..."

Паперова мануфактура стала по суті першим промисловим підприємством Радомисля і, можна вважати, що достатньо прибутковим. У подимних податях Київського воєводства за 1628 рік зазначено, що від папірника сплачено 12 злотих податку, від товариства - 12 злотих і 12 грошей. У 1631 році папірники сплачували вже по 23 злотих. Це була чимала подать, адже міські шевці й ковалі сплачували по 6 злотих, подимний податок становив по 24 гроші,  з халуп збиралося по 12 грошей. Тоді, до речі, в Радомислі рахувалося 45 димів (будинків), 5 городників, 15 халупників, 1 священик, 1 млинар, 1 рудник, 1 тесляр, 1 склодув, 1 коваль, 1 папірник з товариством.

Виробництво паперу було вкрай потрібне для розвитку національної духовності і культури. Ця справа вабила багатьох тогочасних діячів. Припускається, що відвідував папірню в Радомислі гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, бували тут інші відомі діячі тієї доби.
Радомисль був заміською резиденцією Київського митрополита Петра Могили. В історичних джерелах наводяться його листи за 1629-1638 роки, писані з Радомисля.

Митрополит Петро Могила.

Згодом з радомисльською папірнею був пов’язаний життєвий шлях видатного українського патріота і культурного діяча Пантелеймона Кохановського, якого вважають вірогідним автором «Синопсису», найпопулярнішого в минулому історичного твору. Призначений радомисльським старостою, Кохановський водночас завідував папірнею. Тоді ж, у пору визвольної війни українського народу, на папері з Радомисля друкувалися універсали гетьмана Б.Хмельницького.

Радомисльській паперовій фабриці присвятили ряд своїх історико-дослідницьких праць М.Грушевський, І.Огієнко, І.Крип’якевич, докладно змальовано її у відомому історичному романі З.Тулуб «Людолови».

Вважається, що діяла папірня в Радомислі до ХVІІ століття. Принаймні подальші відомості про це виробництво відсутні.

А несподіване його продовження відбулося вже у XIX столітті, коли Радомисльський повіт став одним із центрів паперової промисловості на українських теренах. Значні виробничі потужності мали Дитятьківська, Малинська, Коростишівська паперові фабрики. Останні дві діють і донині. До речі, одним із засновників паперової фабрики у Малині був радомисльський купець А.Себер, а на початку ХХ століття серед її співвласників значився один з найбагатших фабрикантів Радомишля Н.Горенштейн.  І нині це підприємство тримається серед лідерів галузі в Україні.

Зразки книг, видрукуваних на радомисльському папері, зберігаються в Київському музеї Книги і книгодрукування (він розташований на території Києво-Печерської лаври). А в радомишльському історико-краєзнавчому музеї виставлено серед експонатів макет будівель легендарної папірні, виготовлений свого часу місцевими краєзнавцями-ентузіастами за стародавніми описами.

Макет Радомисльської папірні, виконаний за

стародавніми описами художником М.Криворуком.

На жаль, саме місце де містилась папірня, невідоме. У 1960-х рр. його намагалися відшукати науковці. З місцевих жителів, яких вони тоді опитали, ту місцину нібито знав лише 90-літній дід Михеров. Але він через старість дістатися туди не міг, розповівши, проте, що розташована вона на лісовій галявині, через яку протікає невеликий ручай, де довгий час зберігалися сліди підмурів.

З огляду на пошуки науковців і наведені свідчення старожила виглядають сумнівними твердження власників музейного комплексу «Замок «Радомисль», що нібито стародавня папірня містилась на місці колишнього млина Пекарських, у якому облаштовано музей. Одначе заслуговує на увагу встановлення на водному плесі музейних теренів пам’ятника Єлисеєві Плетенецькому і запроваджене для відвідувачів виробництво паперу за стародавніми технологіями. Відтак численні туристи опосередковано дізнаються тепер і про одну з найдавніших радомишльських історичних пам’яток.

Навколо паперової мануфактури в пору її діяльності сформувалося село що й дістало згодом назву Папірня. Воно, як самостійна адміністративна одиниця проіснувало аж до шістдесятих років ХХ століття, коли з’єдналося офіційно з Радомишлем і стало його передмістям. А назва за ним так і збереглась. І хай завжди буде, як згадка про наше славне історичне минуле.

«Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини і відродження духовності народу».

Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції.

ВКФ «Поліграфіка», Житомир, 1996 р. с.30-32.

Зведений каталог Житомирської обласної універсальної бібліотеки ім.О.Ольжича та бібліотек Житомирської області.

«Запрошую у небо!», або – Крила Володимира Кукси

Коли вперше побачив у небі цю дивну крилату машину, що мов реліктовий чудернацький птах кружляла над полем, чомусь спав мені на думку анекдот про чукчу, котрий називав літака залізною птицею, вертольота — залізною дзиґою. Доісторична аналогія напросилась сама по собі. А як же, подумалося, справді назвати цей літальний пристрій, що гуркотів і водночас парив у височині?..

Спочатку це було в дивину городянам. Нині вони вже звикли до цих польотів і залюбки пояснюють цікавим, котрі вперше спостерігали за таким явищем:

– Це наш Володька Кукса літає на своєму дельтаплані...

Коли я обговорював з Володимиром місце зустрічі, аби докладніше дізнатись про його захоплення, він жартома запропонував:

– Запрошую у небо!

Щоправда, потім, ніби вибачившись, пояснив, що машина його не розрахована на перевезення пасажирів, так що скласти йому компанію можна лише осідлавши такого ж апарата.

А назва йому, до речі, мотодельтаплан. Від звичайного дельтаплана, з яким наші краяни, певно, більш знайомі, він різниться хіба що доданим двигуном, який дає змогу рухатися у будь-якому напрямку, а не лише у повітряних потоках.

...Небо захоплювало Володю Куксу з дитинства. І колись уперше випробувавши відчуття польоту, він уже марив ним. А що був обізнаний із технікою, адже добре знаний у районі як водій автопідприємства, всерйоз замислив скласти собі літальний пристрій. Коли ж натрапив на креслення мотодельтаплана, ота рожева мрія почала ставати реальністю. Згодом він побував на зльоті дельтапланеристів у Ризі, де додалося знань, навичків для вдосконалення крилатої машини.

Принагідно познайомився Володимир з однодумцями, такими ж захопленими небом людьми. Їх об’єднав аероклуб, що діє на аеродромі в Старосільцях сусіднього Коростишівського району. Є в цих ентузіастів чимало цікавих планів, як приносити користь, скажімо, сільгосппідприємствам, обробляючи посіви та ін. Щоправда, нинішня скрута тут є серйозним чинником. Бо просто так не надто налітаєшся: пальне – річ дорога.

Були хлопцям запрошення на свята міст у райцентри, де вони кружляли під час святкових дійств, скидаючи згори різнобарвні листівки-вітання. Щоправда, у Радомишлі свого часу здійснити такий задум завадила негода. А потім такі заходи теж стали не по кишені.

Про технічні можливості свого мотодельтаплана Кукса може розповідати годинами. Втім апарат цей і справді навдивовижу ефективний. Однієї заправки може вистачити до чотирьохсот кілометрів. Конструкція є й надзвичайно надійною на випадок можливих поламок. Якщо відмовить двигун, апарат плавно спланерує на посадку як звичайний дельтаплан.

– А чи траплялося щось подібне? — цікавлюсь.

– Та було якось... На злеті поблизу нашого ставу виникла несподівана поламка, то спланерував у воду. Але нічого, обсушився і полетів собі далі...

Проте навіть за умов надійності мотопланеристи мають уникати польотів над великими містами.

– А як же тоді щодо лаврів легендарного Руста? — жартома запитав свого співрозмовника (пригадуєте авантюру 18-річного німецького спортивного льотчика Матіаса Руста, який, непомітно прослизнувши через радянську ППО, 25 травня  1987 року приземлився на Красній площі в Москві).

– Бензину не вистачить, хоча такий політ здійснити не так уже й важко!..

І Володимир Кукса знову й знову розповідає про свій пристрій, про небо, що так манить його своєю неосяжністю.

А коли згодом його мотодельтаплан планерував понад Тетеревом, хлопчаки, що купалися, мчали услід крилатій машині із радісними і захопленими вигуками. Може, навздогін і за своєю мрією?

Газета «Зоря Полісся», 11 червня 1997 р.

Радомишль із дельтаплану

«Знову влада міняється…», або - Як тасувалися назви

У 1795 році із загарбанням краю Росією Радомислю було даровано імперський статус повітового міста. Разом зі статусом змінилися підходи та принципи управління, планування, будівництва. Ставши повітовим центром, Радомисль почав стрімко розвиватися й рости.

Приблизно з того часу стало вимальовуватися обличчя міста, розташування будівель, проїздів, вулиць і площ. Офіційно відтоді почали вживатися й назви вулиць. Проте з’явилися вони не на голому місці, бо були не надумані, чи запозичені звідкись. Ці назви підказало й дало саме життя міста, його багатюща історія, давні традиції. І здебільшого вживалися вони городянами — нашими предками мимоволі, спираючись на зовнішні ознаки місцевості, де робилась вулиця, господарську чи іншу діяльність жителів або конкретних причетних до неї осіб.

План Радомишля середини ХІХ століття, на якому позначені перші назви, надані міським вулицям.

Відтак чимало вулиць іменува­лися за напрямками, якими вели шляхи, що проходили ними: Вели­ка і Мала Житомирські, Велика і Мала Чорнобильські, Велика і Мала Київські, Русанівська. Саме цими вулицями простували містяни та подорожні до зазначених міст і сіл.

Околичні хутори зазвичай називали за прізвищами їхніх власників (Кевліча, Гарбарова, Ястрембовича).

Ряд назв пов’язаний був із географічним розташуванням: Борщагівська (від навколишньго бору), Микська, Набережно-Микська (від річки), Велика і Мала Руднянські, Коробочка, Папірнянська, Гранична, Північна, Лутовецька (місцевість). Поширеним було увічнення святих або церков (Покровська, Петрівська, Соборна).

Меткими і виразними були імена й новоутворених вулиць. Ряд назв виникало від закладів, що містилися на них.

Нині багато що видається тут незрозумілим. Приміром, на вулиці Присутственій, що вела від Соборної площі на північ, містилися всі присутствені місця. Так звалися тоді урядові установи — присутствія: земство, управа, жандармерія, військовий начальник і т. н. Тож назва ця в ті часи означала приблизно те ж, що нинішня Міськради. На Дворянській розташоване було дворянське зібрання. Назва «Вокзальна» також з’явилася невипадково. Бо тут мав будуватися вокзал у зв’язку із запланованим прокладанням до міста залізничної колії.

Спостерігається цікава деталь: жодна з цих назв не пов’язувалася з конкретними історичними особистостями, якими б визначними вони не були. Хоча перші такі зразки усе ж з’явилися, коли на початку ХХ століття утворилися Пушкінська й Гоголівська. Причому, зверніть увагу, не Пушкіна і не Гоголя, як це чомусь широко практикується зараз, а саме у прикметній, ознаковій формі. І це була тоді повсюдна практика. Адже вважається, що назва вулиці має відповідати на питання «яка», а не «кого».

У своєрідний спосіб вшанувала громада повітового Радомисля своїх очільників, котрі зробили значний внесок у розвиток міста в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, – міських голів Никодима Гарбарова та Феодосія Гринцевича, найменувавши на їх честь новоутворені вулиці Никодимівською та Феодосійською.

На жаль, той же початок XX століття дав і перші приклади перейменувань. Приміром, коли встановлено було на площі пам’ятник Олександру Другому - визволителю, вулицю, навпроти якої він був, тобто Малу Житомирську, нарекли Олександрівською.

Кажуть, що назви — вони як імена. Наразі те, що давалося одного разу і заслужено, житиме завжди. Бо, скажімо, не узвичаєно ж змінювати ім’я дитини в залежності від влади. А от з вулицями так робили. І не раз. Мабуть, невипадково змінені одного разу назви потім давали привід чинити ще і ще. Бо все одно не приживалися.

Справжня вакханалія почалася у топонімічній царині після 1917 року. У двадцятих роках після відомих радянських декретів про зречення від усіх символів, що характеризували добільшовицьку епоху, і одночасне увічнення всього нового й комуністичного, промайнула перша масова хвиля вуличних (та й інших) перейменувань. І не тільки перейменовували, звільняючись від буржуазного, увічнити треба було й усіх нових вождів. Зазначу, що вожді самі ж подавали в цьому приклад, з легкістю позбуваючись своїх власних прізвищ і живучи за псевдонімами: Ленін (Ульянов), Сталін (Джугашвілі), Зінов’єв (Радомисльський) та ін. Тому особливо не мізкували. Тож Велика Житомирська стала вулицею Федоровського, Мала Київська – Шейнблата (жертва революційних подій, зрозуміло, з «червоного» боку), Чорнобильські – Рози Люксембург і 9 Січня, Лутовецька – Дзержинського, Русанівська – Карла Лібкнехта, Присутствена — Іллічівською, Петрівська — Комуністичною, Велика Київська — 25 Жовтня, Соборна — Червоною, Дворянська — Горького, Купальна — Володарського, Гранична — Близнюка, Микгородська — Чкалова, Феодосіївська — Пролетарською, Романівська — Радянською, Никодимівська — Червоноармійською, хутір Гарбарова — Незаможником. Ясна річ, не встояла й Олександрівська, що перетворилася у Поштову. Тут містилась, до речі, поштова контора, так що зміна однак була досить влучною, хоча і проіснувала недовго, бо згодом отримала ім’я загиблого Науменка.

Наступне масове перейменування сталося вже 1953 року. Тепер уже не втрималися й щойно отримані назви. Федоровський поступився місцем Сталіну, Науменко — Леніну, вулиця Шейнблата (певно, на ту пору вже забули, хто він такий), майже повністю зруйнована у війну, дістала назву Шкільного провулка. Восторжествувала однак справедливість у поверненні історичної назви Микгороду. Мабуть, зіграло свою роль те, що тоді там проводилися розкопки на місці древнього городища. Вокзальна стала вулицею Котовського, Борщагівська – Калініна, Микська – Ватутіна, Цегельна (названа від заводу) – Кірова, Іллічівська (теж не сподобалося?!)— XIX партз’їзду, Набережно-Микська – Чкалова, Північна –Хрущова, Покровська – Ворошилова, Коробочка – Лесі Українки, Мала Руднянська — Жданова, Велика Руднянська — Будьонного, Клепичино – Чехова, Сухарка – Чапаєва, Кевліч – Пархоменка, Незаможник – Мічуріна, Стадіонна – Герцена...

Навіть Червона площа не встояла, а стала іменуватися площею Молотова. Проте такі кон’юнктурні назви не могли втриматися довго, бо дехто з недавніх геніїв і вождів невдовзі теж потрапив у немилість. Відтак через декілька років площа знову обернулась у Червону, вулиці у Північну і Покровську, Руднянську (замість Будьонного), а от на заміну Сталіну вже вибрали нібито нейтрального від політики Ломоносова.

Спражній парадокс, одначе, незабаром відбувся з вулицею Покровською, яку непомітно стали називати іменем сталінського історика Покровського. Не втримався довго і Жданов: вулицю перейменували 1989 року на Шкідченка, а провулок – на Мотрушенка. А імена Будьонного, Ворошилова виринули, проте, згодом на інших вулицях. Та чи надовго? Бо чужорідне тіло, кажуть, організм все одно виштовхне.

Ще одна, не менш парадоксальна, топонімічна радянська практика породила масу цифрових, здебільшого ювілейних, назв вулиць. У Радомишлі такими в різні часи були зокрема «60 років Жовтня», «60 років СРСР», «40-річчя Перемоги». До речі, у пору колективізації новоутворені колгоспи, що часто-густо не вирізнялися назвами, демонстрували такий собі календар подій та дат на кшталт «13 років Жовтня», «14 років Жовтня», «15 років Жовтня».

У зв’язку з цим майже анекдотична історія вийшла з вулицею 25-го жовтня (у її назві увічнено дату жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді, що за новим стилем відзначалась 7 листопада), яку з огляду на ювілейну традицію зазвичай називали і навіть писали «25 років Жовтня». А тепер підрахуйте, в якому році минуло 25 літ жовтневому переворотові – у 1942-му, коли в Радомишлі владарювала окупаційна німецька адміністрація. Отаке ось цікаве вимальовувалося найменування…

Тож у радянський час від міста, що має багатовікову і багату подіями історію, практично не лишилося нічого, що б пов’язувало його з минулим. Адже більшість назв вулиць у містах України стали схожими як дві краплини води, немов друзки одного величезного поселення, що розлетілися по всій нашій землі частками казкового злого дзеркала Снігової королеви, яке уособлює колишню систему. Але ж повинен мати щось своє, відмінне від інших, Радомишль, втім, як і інші його близькі й далекі родичі.

Та й те сказати: на початок ХХІ століття з-поміж 132 вулиць і провулків міста 26 носили імена російських діячів, 23 – комуністичних, у той час, як українські історичні постаті були увічнені лише в 13 назвах, ще в 13 – видатні земляки-радомишляни.

Звичайно, повернути зруйновані в імперсько-радянський період замок, Троїцьку церкву, драмтеатр (потім — кінотеатр) або палаци Куперницької, Любанської чи Горенштейна, що колись вважалися окрасою міста, вже неможливо. А от відновити колишні незаідеологізовані назви вулиць можна і потрібно.

Хоча тут знову подекуди спостерігається мітингова ейфорія, коли замість існуючих, двічі-тричі змінених назв, пропонуються ще новіші, в залежності від сучасної політичної ситуації. Щоб вчинити перейменування одним замахом, точніше одним розчерком пера, з огляду вже на розпорядження Президента або вимоги котроїсь політичної сили. Так, як це у 1990-х вчинили майже повсюдно в колгоспах (це, врешті, тема окремої розмови). Навіть не замислюючись, виправдано це чи ні, та чи є тут якийсь зв’язок з історичним минулим міста.

Бо раз уже взялися виправляти колишні помилки, не варто породжувати нових.

Газета «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.

Радомишльська «чорноморочка»

Навесні 1985 року на прилавках радомишльських магазинів з’явилися пляшки з узвичаєним у ті часи маркуванням мінеральних вод, на етикетках яких позначено було: «вода природна столова РАДОМИШЛЬСЬКА».

Розливали її на Радомишльському хлібозаводі у півлітрові скляні пляшки (до пластику в нас тоді, на щастя, ще не дійшли). Для цього на підприємстві, до якого свого часу приєднався харчокомбінат, де здавна у цеху безалкогольних напоїв випускали різного роду ситро (а працював же іще й алкогольний цех!), була уведена в дію глибинна свердловина, звідки й качали воду.

У формулярі зазначалося, що це – мінеральна вода, яка має лікувальні властивості: добре діє на шлунково-кишковий тракт, регулює роботу нирок та печінки. Термін її зберігання становив один рік. Вода «Радомишльська» до того ж мала приємний природний смак, тому користувалась попитом, недарма розливалась у дві зміни. За квартал завод виробляв біля 200 тисяч пляшок, сповна забезпечуючи потреби району, ще й реалізували її в інших регіонах області.

А радомишльські гострослови чи не відразу дали воді народну назву «чорноморочка» - на честь директора підприємства доброї пам’яті Олександра Чорномора, вмілого і підприємливого керівника.

На жаль, у кризові дев’яності виробництво згорнулося. Відновити його зараз уже і нереально, і, мабуть, неможливо, з огляду на шалену конкуренцію у цій сфері, як і на те, що теперішній хлібозавод ледь дає раду випіканню хліба. Відтак зосталась вода «Радомишльська» лише у згадках та в етикетках колекціонерів.

До речі, на підприємстві випікали також сувенірний пряник, що мав назву «Радомишль». Він фасувався у коробки із зображенням міста, тож його залюбки купували гості Радомишля, а також містяни, що дарували смачний сувенір рідним, особливо коли виїздили до них деінде на гостини.

Таким чином, хлібозаводівці чи не першими почали пропагувати Радомишль у своїх виробах.

У 1999 р. із уведенням в дію на пивоварному заводі лінії розливу напоїв у пластикові пляшки разом з «лимонадами» там почали розливати й природну воду (забрану так само із екологічно чистих підземних горизонтів), якій дали назву «Микгородська». З одного боку це популяризувало давню радомишльську місцину, що й досі зберігає пам’ять про літописний Мичеськ-Микгород (власне, на вулиці Микгородській  розташована й сама пивоварня), а з іншого – стало таким собі маркетинговим ходом. Адже популярною та доладу розкрученою була і залишається торговельна марка мінеральних вод «Миргородська», наразі покупці часом не надто звертали увагу, коли замість знаного полтавського бренду їм продавали воду, розлиту у Радомишлі. А ще наші пивовари запустили у серію кілька різновидів оригінального пива із назвою «Радомишль». Але це вже заслуговує на більш детальну окрему розповідь.

З радіопередачі «Студії «Радомишль», 22 березня 2009 р. (до Міжнародного дня води).

«Боруля» чи «Беруля»…

Хрестоматійною стала історія героя класичної комедії І.Карпенка-Карого Мартина Борулі, що у сподіванні отримати омріяне дворянство розмірковує над тим, як же благородніше звучатиме його прізвище в залежності від того, через яку літеру воно буде писатися: через «о» чи через «е». Він притому зауважує, що й сам, власне, не знає, хто він насправді – Боруля чи Беруля.

Втім подібних прикладів переінакшування власних прізвищ хоч греблю гати. І часто-густо трапляється таке не з власної волі, бо всякчас вистачало «грамотіїв»-паспортистів, що з доброго дива, а то й з невігластва, змінювали людині прізвище або ім’я. Ось власний зразок. Дівоче прізвище моєї мами Йовенко. Так от, у документах її сестер та братів, що розлетілися по світах, зафіксовано було чотири (!) різних форми його написання.

Тимчасом потерпають від такого мовного свавілля (певно, по-іншому не скажеш) не лише прізвища чи імена людей, а й топоніми – географічні та інші назви.

Взяти для прикладу хоча б деякі села Радомишльщини, а з-поміж них насамперед «Меньківку». Свідомо зазначив це наймення в лапках, зважаючи на його невідповідність мовним та історичним традиціям, хоча саме в такій формі воно продовжує фігурувати в документах усіх рівнів. На «е» працюють печатки, десятки «вхідних» та «вихідних». Проте, звідкіля взялося оте «е», кінців не знайти. Приміром, у «Довіднику адміністративно-територіального поділу Житомирської області», укладеному організаційно-інструкторським відділом обл­виконкому і виданому 1965 року обласним управлінням по пресі, читаємо: «Миньківська сільсь­ка Рада: с.Миньківка, с.Городчин, с.Дітинець, с.Морогівка». У такому ж довід­нику, але вже в 1995-му, чор­ним по білому зазначено: «Мень­ківка»… І – жодних аргументів на користь «е» – ані історичних, ані мовних.

Щодо історичного аспекту, то тут проглядається зв’язок з поширеними у наших краях схожими назвами – Минини (Мінини), Минійки та іншими, які вказують на прадавні племена мичан-минчан-миничів, що жили тут у давнину. Та й у вимові, і в подібних назвах в Україні панує наразі «и». Тож зміна її на «е», що сталась з Миньківкою, є промовистим свідченням переписування наших традиційних назв на російський кшталт, хоча навіть у імперських джерелах і ХІХ, і ХХ ст. зустрічається написання російською як «Миньковка». Але російське «е», схоже, таки вкорінилося, бо ж недарма, як мені розповідали й доводили, жителі села чомусь вимовляють таки «Мень-».

Миньківка у губернському реєстрі 1885 р.

І таким же чином – у 1900 р.

Між тим, у сусідній Мірчі теж можна почути місцеву діалектичну вимову «Мерча». Але до честі мірчанців вони не стали наближати свою історичну назву до «общерусского».

Натомість куди давніші корені впливу північного сусіда мають Макалевичі, що у первісних згадках зазначаються Моколевичами.

У часовому просторі зросійщилося у вимовлянні й село Верлок. А ще – позбулося в найменні подвоєного «о», бо до 1946 року офіційно писалося як Верлоок, а до середини ХІХ століття – Вирлоок, вказуючи на походження топоніму від давнього українського слова «вирлоокий», що означає «вирячкуватий». Таке тлумачення наводиться, приміром, у «Словнику української мови» Б.Грінченка. Поширеною є серед місцевих поселян й вимова назви свого села «Вирлиик» з подовженим другим «и».

У переліку населених місцевостей Київської губернії Л.Похилевича від 1864 року назву села подано російською як «Вырлоок».

У зведенні 1900 року вже зазначається Верлоок.

Церковні записи, проте, трималися української традиції.

У цьому ж дусі МодИлів перетворився на МодЕлів.

З довідника Київської губернії 1900 р.

Водночас багато наших спірних топонімічних назв однозначного тлумачення не мають. Приміром, притчею во язицех стали дискусії щодо правильного написання Дітинця (такою нині є офіційна назва села). Конкретно так записане воно у всіх сучасних адміністративно-територіальних реєстрах та довідниках. У місцевих жителів, одначе, побутує й вимовляння Дитинець.

Таким словом у давнину ще за Руських часів називали центральну укріплену частину міста чи поселення, за аналогією з більш поширеним терміном москвино-тюркського походження «кремль». Притому тут наявна навіть суперечка філологів та істориків, як правильно писати. Бо, скажімо, академічний словник української мови подає слово «дитинець». Натомість у наукових та енциклопедичних виданнях зазначається «дітинець». Мабуть, ближчим до істини є все ж другий варіант, що походить не від «дитини», а від «дітища», тобто першопочатку чи основи чогось. І якщо говорити про якийсь центр, то саме з нього, як з дітища, все має починатися і на ньому триматися.

Разом з тим трапляється, що назви перероблюють вимушено. Штучно видозмінили свого часу назву поселення Заболоть, що давніш писалось як Заболоття або ж у російських версіях – Заболотьє. Через таку його форму нерідко виникала плутанина з іншим давнім селом Радомишльщини – Забілоччям, що часом позначалось як Заболоччя, Заболочьє, або й так само Заболоття.

Можливо, вийшла схожа оказія і з Буглаками, які спочатку іменувалися Булгаками, проте мали чимало подібних «однофамільців», що вже у давні часи подеколи створювало непорозуміння з їх ідентифікацією.

Під впливом ідеологічних чинників з’явилась на мапі району не вельми оковирна назва Став-Слобода, яка зроду іменувалась Ставецькою слободою. Змінилась вона після того, як сусідні Ставки більшовики переіначили на Леніне. Відтак – вирішили позбутися натяку на попередню історичну назву села, перейменувавши й належну до Ставків слободу, яку підпорядкували до того ж Кочерівській сільраді. До речі, Леніне так само здебільшого вказували за російським зразком як «Леніно». Але це вже – у минулому.

Позаяк зміна тієї чи іншої літери може суттєво змінити не лише вимову, а й сутність назви. Для прикладу – село із сучасним топонімом Прибуток в різні роки і в різних джерелах має також варіанти Прибудок та Придубок. І у всіх трьох написаннях значення слова аж ніяк не тотожні. А яке з них головне, – сказати важко.

Крім того, за розповідями старожилів побутувала тут народна назва села – Града, пов’язана з тим, що колись воно було зусібіч обгороджене і мало навіть в’їзну браму, яка на ніч замикалась. Можливо, щоб не позбавити місцевий люд прибутку. Притому спорудили ту «прибудову» «при дубовому» урочищі і при селі Дубовику… І все зазначене, здається, має цілком реальне підґрунтя для кожної з версій.

Схожу історію маємо з Дорогунем, назва якого у ХІХ столітті зустрічається й як Дорогуль і в обох випадках начебто походить від однойменного урочища.

Декілька змін у назві зазнав на своєму історичному шляху Кримок. Засноване було це поселення в XVI столітті як слобода Крим, вказуючи, ймовірно, на її перших поселенців – вихідців з Криму. Потому в різні роки село носило наймення Кримська Рудня, Кримка.

З Реєвого ще далекої минувшини утворилась Раївка, з Негребки – Негребівка, з Горочан – Городчин. А Березці у старовинних джерелах вказуються як Березець.

Врешті з Радомишлем теж відбулося кілька мовних пертурбацій. Той же Мичеськ, попередник Радомисля, в багатьох джерелах подається як Мицьк, Мицько, який згодом вже став Микгородом. Та й з приводу правильної сучасної правописної форми Радомишля теж доводиться міркувати. Бо ж змінилась не лише писемна назва, яка попервах мала «с», а не «ш», упродовж віків зазнав трансформацій і наголос у її вимові.

Зважаючи на польське походження назви та її появу в часи панування на цих теренах Речі Посполитої, первісне наголошування робилося за польською традицією на передостанньому складі, тобто, у нашому випадку – на другому. Й досі подекуди лунає така дикція в аудіо- чи відео-ресурсах, необізнаних з теперішньою радомишльською традицією. Тут, напевне, оратори беруть за приклад зокрема Перéмишль, де, схоже, наголос часових трансформацій не зазнав, попри таку ж зміну «-сль» (колись це був Пшéмисль) на «-шль».

За російського періоду узвичаєним стало наголошування на останньому складі. Воно, власне, тривало до середини ХХ століття. Недарма колишні мешканці Радомишля, що виїхали звідси довоєнної чи ще давнішої пори, навідуючись до рідного міста, у спілкуванні зазвичай наголошували його наймення саме на останньому складі як Радомѝсль, чи то Радомѝшль.

Такий наголос для Радомишля подає УРЕ в 1963 році.

А такий – у 1983-му.

По війні якраз офіційно й перейменували місто укупі з іншими населеними пунктами, що мали польське коріння. До слова, після 1917-го у нас побутувала також назва Радомишель, яку так само скорегували. Цікаво, що іноді її жартома застосовують, представляючи свою малу батьківщину як «невеличке французьке містечко Радó-мішéль».

Публікації в РадомишЕльській газеті 1934 року.

Доречно тут буде згадати ще одну анекдотичну місцеву бувальщину, пов’язану з останнім перейменуванням. Коли в грудні 1943-го з тоді ще Радомисля було вигнано гітлерівців, про це, як годиться, сповістило Радінформбюро. Зачув нібито сам Сталін це повідомлення, яке його страшенно розлютило, адже нагадувало про страченого опозиціонера й особистого опонента «вождя усіх народів», що увійшов в історію з псевдонімом «Зінов’єв». Батьківське ж його прізвище було Радомисльський. Тож і наказав кремлівський правитель негайно змінити наймення міста, щоби жодного натяку на «ворога народу» там не зоставалося.

От вам і літера у назві…

Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 1996 року (доповнено).