«Захоплюючись великим, славити живе...»

До численних перекладів творів ге­ніального німецького поета Генріха Гейне, вико­наних такими видатними майстрами слова як Леся Українка. Максим Рильський, додала своїх спроб й інша на­ша землячка — Хільда Антон, що мешкає нині в Житомирі. І це, певно, не випадково. Ад­же таких як вона знавців ні­мецької мови і літератури в нашому краї одиниці.

А захопилась Хільда Ельмарівна творчістю Гейне, коли в далеких 1950-х після закінчення Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка викладала німецьку мову. Вона зачитувалась його поезіями мовою оригіналу, де­кламувала напам'ять, прагну­чи якомога наочніше явити світ тієї самобутності своїм учням. Спробувала відтворю­вати ті виношені серцем ряд­ки й українською, яку також поглиблено вивчала. Саме в мові Великого Кобзаря естон­ка Хільда Антон «вбачала найбагатші можливості» для художньо-вартісної передачі наснажливої гейнівської ліри.

Захоплення філологією і літературою прийшло до неї не відразу. Бо, скажімо, у да­лекому 1940-му випускниця-відмінниця Радомишльської 1-ї середньої школи ім. Тараса Шев­ченка мріяла стати хіміком, щоби підкоряти таємниці при­роди. Але здійснення тих за­думів перервала війна, додав­ши на юні дівочі плечі безліч випробувань.

На її очах у липні сорок першого від вибуху ворожого снаряду загинула мати Анна Яківна, яка поспішала на по­міч пораненим нашим воїнам. А за два роки не стало й батька Ельмара Густавовича. Хільда, вісімнадцятирічна юн­ка, влаштувавшись медсе­строю в Радомишльську лі­карню, без вагань увійшла до складу підпільної групи, врятувавши життя багатьом нашим патріотам.

Після визволення Радомиш­ля від загарбників разом із медсанбатом дівчина рушила на фронт...

По війні більше тридцяти літ вона викладала німецьку мову. Спочатку в Ужгородсь­кому університеті, згодом у Житомирі — в інститутах іно­земних мов, педагогічному, сільськогосподарському.

Нині Хільда Ельмарівна вже прабабуся, і відмірює свої чергові дати та ювілеї. А на її столі — незмінний «готичний томик» улюбленого німецько­го поета.

Нижче наведено один з віршів Генріха Гейне з її доробку, що їх перекладачка подала в супроводі окрилених слів самого поета: «Народженому таврувати невмирущим смі­хом усе мерзенне й віджиле, безглузде, фальшиве й сміхотворне, мені дано від природи відчувати також високе, захо­плюватися великим і славити живе».

У співавторстві з Ігорем ЛІБЕРДОЮ.

О, якби ви й серце мали...

Фраки чорнії, манжети.

Ще й тонких мережив хмари..

Ніжні речі та обійми...

О, якби ви й серце мали!

Серце в грудях і любові,

Теплої любові пломінь...

Вбивчу трутизну облуди

Не схова єлейний гомін.

В гори хочу я піднятись.

Де стоять хатинки бідні:

Дихати там вільно грудям,

Там гуляє вітер вільний.

В гори хочу я піднятись.

Де шумлять стрімкі ялини,

Птах співа, струмки шепочуть,

Гордо мчать легкі хмарини.

Прощавайте ж ви, панове,

Пишні зали, пишні дами!

В гори хочу я піднятись

І сміятись там над вами.

Газета «Зоря Полісся», 27 серпня 1997 р.

Радомишль і євреї: від розквіту до занепаду

З погляду сьогодення євреї на Радомишльщині належать до національних меншин. Проте ще декілька десятиліть тому ця національна група бу­ла в регіоні однією з найчисельніших, а у місті Радомишлі - взагалі переважаючою.

Так, в енциклопедії Брокгауза і Єфрона (1897 р.) зазначено, що в по­вітовому місті Радомислі Київської губернії «євреї становлять 67% на­селення».

Єврейські дослідники відносять заснування єврейської общини в Радомишлі до XVIII століття. У 1797 році тут нараховувалось вже 1424 євреї (80 відсотків населення). Перші ж писемні згадки про представників єврейської нації в Радомислі датовані 1750 роком у зв’язку з пограбуванням гай­дамаками, котрі напали на митрополиче містечко, місцевих «жидів-орендарів».

У XIX столітті чисельність євреїв у Радомислі повсякчас зростала. У 1847 році їх тут було вже 2732, 1864 - 2808, 1887 - 3260, 1897 - 7502, 1900 - 7399. Зрозуміло, що будучи найчисельнішою національною громадою, євреї мали значний вплив на розвиток міста.

Даючи характеристику суспільно-політичній ситуації в Радомислі напе­редодні 1917 року, один з керівників місцевого більшовицького осередку І.Кравченко згодом згадував, що «в місті купчилась головним чином євре­йська промислова й торговельно-спекулятивна буржуазія». І це твердження, попри його певні ідеологічні штампи, все ж мало під собою підстави. Адже найбагатші тогочасні можновладці Радомисля були євреями. Це, зокрема, підтверджує перелік промислово-виробничих об’ектів міста на 1900-й рік.

Найпотужніший на ту пору у місті шкіряний завод (з 41 працівником) належав купцеві Г.Горенштейну (керуючим був Ф.Кац). Паровий млин (13 працівників) був власністю М.Авербуха з керуючим М.Цесісом. Ще один млин - дубомельний із п’ятьма працівниками належав М.Зіндеру. Власника­ми міських друкарень були А.Мажбиць та Е.Заєздний. Столярна майстерня (8 працівників) належала Й.Нагорному, майстерня гнутих меблів (2 працівники) - Т.Гольдфарбу, гільзова фабрика (8 робітників) - Т.Дудкіну, конфетна фабрика (5 робітників) – М.Гольдману. Пізніше додалися шкірзавод Апштейна, лісопильня М.Рабиновича і В.Мороза, суконна фабрика І.Горенштейна, механічний і чавунно-ливарний завод А.Когана та ін. Видавцем першої міської газети «Радомыслянин» був Х.Фельдман.

Значна кількість євреїв мала у Радомислі невеликі майстерні, торговельно-промислові підприємства. На початку ХХ століття в місті налічу­валося три дрібних шкірзаводи, 5 столярних майстерень, 5 - слюсарних, З – шорних, 3 - меблевих, 16 - шевських, 14 - швацьких, 4 - палітурних, 1 - білошвейна, 1 - жерстяних виробів, 1 - дамських капелюшків, 1 - з виробництва мотузок, 4 - годинникарських, 3 пекарні тощо.

Єврейська община дбала про соціально-культурний і духовний розвиток своїх одновірців. В місті була синагога і 7 молитовних будинків. Щоправда, цей ре­гіон перебував під впливом і настановами рабина з Чорнобиля.

Вважається, що на цій світлині – Радомисльська синагога.

В Радомислі діяли єврейські навчальні заклади - хедер і училище Талмуд-Тора. Працювала єврейська лікарня, були єврейські їдальня, лазня. Відомою була капела єврейських музик–клезмерів під керівництвом Н.Вайнштейна. Діяло благодійне товариство піклування про бідних дітей євреїв (його очолював І.Гофман). До­нині існує в місті іудейське кладовище.

Єврейською (Жидівською) неофіційно називали городяни одну з міських вулиць - Купальну, хоча практично вся центральна частина Радомисля була заселена євреями.

З іншого боку турбота єврейської общини про задоволення іудеями своїх духовних потреб викликана була й певними дискримінаційними обмеженнями з боку влади. Скажімо, для вступу євреїв до Радомисльської гімназії встановлювалась квота: їх могло навчатися там не більше 5 відсотків від кі­лькості учнів усіх інших національностей.

На початку XX століття євреї активно включились у політичне життя. Однією з найперших політичних організацій Радомисля став осередок Бунду («загальний єврейський союз»), який охоплював переважно євреїв-ремісників, робітників, студентів. Відчутним був його вплив у регіоні на рево­люційні події 1905-1907 рр.

Уже в лютому 1905 р. застрайкували шкіряники на заводі Горенштейна (з 25 страйкарів 20 були євреями), змусивши хазяїв підвищити платню. На­ступна хвиля страйків прокотилась у місті влітку того ж року. Поліцією було заарештовано місцевих «бундівців» студентів С. та Ю.Лівшиців, а також Е.Вайнштейна і М.Пастернака. В листопаді 1905 р. відбулися мітинг і демонстрація євреїв Радомисля, у яких взяли участь біля 5000 чоловік, очолюваних Н. та В.Бельковськими та І.Пекарем, котрі вимагали політичних свобод та конституції.

Згодом у місті утворився осередок партії "Поалей-Ціон", який об’єднував більш заможні верстви єврейського населення. На чолі його в Радомислі перебував згаданий вище заводовласник Апштейн (заснований ним у 1915 р. шкіряний завод став найбільшим у регіоні).

Після лютневої революції 1917 р. осередки Бунду (голова Слуцький) та Поалей-Ціону мали значне представництво у міській і повітовій управах. Тож невипадково компартійні ідеологи визнавали згодом, що Радомисль се­редини 1917 року був «не цілком пролетарським містом», і все ж частина робітників-євреїв прихилилась до комуністичної організації більшовиків, яка почала впливати на політичне життя міста лише з літа 1917-го. Серед активістів комуністичного партосередку були Б.Айзенберг, Б.Бетін, В.Бялик, І.Рубальський, П.Рабинович, Я.Ушеренко. За даними 1923 р. Радомисльська міська комуністична організа­ція складалася з 75 членів і кандидатів партії, 31 з них були за націо­нальністю євреями.

Чимало євреїв увійшло до утвореної в травні 1917 р. ради робітничих і солдат­ських депутатів міста.

Громадянська війна, що спалахнула внаслідок жовтневого перевороту 1917 року, і встановлення більшовицького режиму поставили євреїв по різні боки барикад та спричинили до помітного скорочення єврейського населення Радомисля. Багато євреїв полишило місто, рятуючись від сваволі нової влади. У зведенні повітревкому від 31 липня 1919 року повідомлялося, що найперше в місті націоналізовано підприємства: чавунноливарні заводи Крігера, Когана, шкірзавод Апштейна, суконні фабрики Горенштейна, Хандроса, Дудкіна.

Не сприяли підтримці євреями української національної ідеї утиски, що завдавалися їм при численних змінах влади у роки українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Чорною сторінкою єврейської громади Радомишля стали погроми, які прокотилися містом у 1918-20 р.р. Так, у березні 1918 р. до Радомисля прибув загін гайдамаків на чолі з начальником повітової міліції. Загрожуючи розправою, цей начальник наклав на євреїв контрибуцію (податок на «переможених»). Він заявив: «Я уповноважений Центральною Радою сікти, бити, розстрілювати, аби забезпечити порядок». За декілька днів по тому об'єднана єврейська соціалістична партія зробила запит до Малої Ради з приводу цього інциденту. 
   Проте тогочасний очільник Радомисльської управи, член Центральної Ради М.Мандрика у своїх спогадах подає іншу версію інциденту. За його словами, для охорони єврейського населення від можливої помсти українського громадянства за підтримку євреями московських зайд народна міліція потребувала платні. І євреї згодилися зібрати гроші, але, коли ситуація втихомирилась, оскаржили ці дії на урядовому рівні. Врешті, повітова управа запропонувала повернути ті кошти з казни, коли назбирає належну суму. Та реалізувати це не вдалося через черговий наступ московського війська. Втім, наведений конфлікт хоча й викликав певний резонанс, одначе не призвів до трагічних наслідків.

На відміну від погрому, влаштованого 25 травня 1919 року загоном отамана Д.Соколовського, який на короткий час оволодів містом. Чимало євреїв було знищено, а багато з тих, що врятувалися, подалися до інших міст. У зведенні губвиконкому від 29 травня 1919 року повідомлялося: «Погром у Радомислі мав жа­хливий характер. Більшість вбитих – жінки, старі, діти. Поки зареєстро­вано 205 трупів. Події в Радомислі жахаючі». Серед убитих тоді євреїв були й активісти місцевого більшовицького осередку Федоровський і Шейнблат, на честь яких було названо їх прізвищами вулиці в місті (ці назви існували до 1954 року, нині – Велика Житомирська і Шкільна). Соколовці ж вважали цю акцію помстою за підступне вбивство більшовиками у Коростишеві отамана О.Соколовського, зазначаючи водночас, що повністю винищили в місті московську частину, яка прибула сюди для боротьби з повстанцями (у її складі було чимало євреїв) і тих з місцевих, хто до більшовиків пристав.

У жовтні 1920 року єврейський погром, що супроводжувався масовими убивствами, катуваннями, гвалтуваннями, грабунками, підпалами будинків, у місті влаштували вже «доблесні» будьоннівські частини 1-ї кінної армії, котрі встановлювали Радянську владу в повіті під гаслом «бий жидів і комісарів».

Тож після остаточного «встановлення» нового ладу єврейська община Радомисля офіційно припинила своє існування, хоча вплив євреїв на суспільно-політичне життя був значним. У 1926 р. в місті нараховувалося 4637 євреїв (36 відсотків від усього населення).

Проте вже 1934 р. звіт радомисльської міськради засвідчує зростання єврейського прошарку в місті до 5,3 тисячі (47,7 відсотка). Очевидно, до міста переселилися сільські євреї, котрі рятувалися від примусової колективізації та пов'язаних з нею репресій і голодомору 1932-1933 рр.

Переважаючим було представництво євреїв у міській раді, обраній 1931 року. Із 76 членів міськради налічувалось 47 євреїв. Однак внаслідок репресій це представництво протягом строку її повноважень зазнало змін. Бо депутатський склад міськради змінився більше ніж на 3/4.

Відчутного удару єврейській громаді Радомисля було завдано зруйнуванням синагоги. Попервах вона потерпіла від пожежі 1921 року. До речі, починалась та пожежа з вулиці Купальної (на її розі, на місці теперішніх складів райспоживспілки й містилась синагога). Ймовірно, що мав місце підпал, як прихована спроба нового погрому.

  

Поруйнована синагога в Радомислі (1934 р.).

  Київський губернський ревком, який очолював тоді відомий радянський діяч Я.Гамарник (його життєвий шлях пов’язаний з сусіднім Малином Радомисльського повіту, де, власне, й почи­нав він свою революційну діяльність), надав тоді допомогу радомисльським погорільцям у сумі 10 мільйонів рублів. Ще 50 мільйонів за клопотанням Гамарника мав надати уряд.

Та вже на початку 30-х років за рішенням міськради синагогу було «вилучено для культосвітніх потреб, а згодом взагалі зруйновано. Із сучасної точки зору оте рішення про «вилучення» може здивувати, зважаючи на більшість євреїв у міськраді. Але ж 46 її членів були комуністами, а в цієї когорти класові інтереси завжди брали гору над національними, тим біль­ше духовними. Врешті відбувалося те на хвилі епохи «войовничого атеїзму».
 В період німецько-фашистської окупації міста евреї, які залишились у Радомислі, були окупантами знищені. У серпні 1941-го в урочищі біля хутора Кузьмичів та у яру біля р.Черчі було розстріляно біля 1500 євреїв. Поіменно всіх встановити не вдалося. У реєстрі, зробленому по війні міськрадою, зазначені тільки прізвища голів страчених родин, а проти прізвищ - число розстріляних із сім’ї. За цим реєстром було роз­стріляно 11 членів родини Бойтерів, 9 - Розинських, по 8 - Шатновських, Федоровських, Райтерруберів, Заєздних, Чудинських, Старчевських, по 7 - Сапожників, Сандлерів, Тарнопольських, Лозманів, Цилерманів, Шварцманів, Червонних, Заграничних та інших. На місцях масових убивств євреїв навколо міста означено шість масових поховань.
   Довгий час після війни ці трагічні події владою замовчувалися, а мо­гили євреїв видавалися за місця поховань підпільників. Єврейські джерела зазначають, що євреям забороняли збиратися біля могил, бо влада вбачала у цьому мітингові ознаки. Лише в 1970-х роках на місцях розстрілів було встановлено меморіальні дошки.
 У повоєнний час євреї в Радомишлі вже дійсно стали національною меншиною. У 1970 році їх тут проживало близько 50 осіб. Проте навіть нечисленна громада не стояла осторонь життя міста і району. Відомі на Радомишльщині організатор колгоспного виробництва О.Коритний, керівники підприємств Ю.Пресс, Я.Пресс, Ш.Берібес, М.Шинков, М.Гетман, вчителі Н.Гетман, Д.Могилевський, І.Дубинський, Г.Том, лікар Г.Абрамова, зв'язківець Б.Криницький, перукар М.Галінський, годинникар С.Ліберман, торговельниця С.Файнбург та інші.
 За переписом 1989 року в Радомишльському районі нараховувалося лише 55 євреїв, головним чином у Радомишлі. Потому їх чисельність ще більше скоротилась. Бо тільки за останні п’ять років ХХ століття виїхало на постійне помешкання до Ізраїлю 36 жителів району. Відтак перепис 2001 року вже зафіксував проживання в районі тільки 13 євреїв.
   Цікаво, що єврейські дослідники занепад міста у Радянський період пов’язують якраз із скороченням єврейського населення в ньому. Враховуючи економічну кризу і стагнацію економіки району на межі другого і третього тисячоліть, аргументи проти такого твердження віднайти важко.

Газета «Зоря Полісся», 13 травня, 17 червня, 15 липня 2000 р.

«Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність».

Матеріали Міжнародної науково-краєзнавчої конференції.

Науковий збірник «Велика Волинь» - т. 18 .

Житомир : Волинь, 1998 р. - с. 66-68 . - ISBN 966-7390-56-X

Зведений каталог Житомирської обласної універсальної бібліотеки ім.О.Ольжича та бібліотек Житомирської області.

З історії сіл Радомишльщини. РАЇВКА

Це село розташоване за 15 км на захід від райцентру при рівчаку Жилівка, який поблизу села впадає в річечку Білку. Сусідні села: Таборище (3 км), Товсте (3,5 км), Раковичі (4 км), Негребівка (5 км), Комарівка (6 км), Садки (6 км), Борівка (7 км).

Засноване було на початку XVII століття, коли ці землі належали шляхтичам Лозкам. Син Степана Лозки Йосип був одружений на Гелені зі знатного роду Реїв. На її честь на раковицьких грунтах було закладено маєток, названий Реєве. Його згадано під 1643 р. у судовій справі між Петром Кучборським (другим чоловіком Г.Рей після смерті Й.Лозки) та митрополитом Петром Могилою. Через три роки по тому власниця продала ці маєтності, що нараховували біля 160 димів, Лукашеві Гулевичу. У подальшому назва села видозмінилась на Раївку (Реїве-Реївка-Раївка).
У тарифі подимного податку Київського повіту 1734 року в поселенні, іменованому як Гута Раєвська, оподатковувалося 5 хат, з яких стягувалося 2 злотих і 15 грошей.

У XVIII столітті Раївка згадується в документах уніатської митрополії. У 1763 р. власник навколишніх маєтностей Й.Дев'ятківський письмово закріпив ці землі за церквою. У другій половині XVIII ст. після єврейської колонізації краю Раївку згадано у переписах євреїв Київського воєводства за 1778 і 1784 рр. Тоді в селі проживало відповідно 2 і 4 єврейських родини, приписаних до Брусилівського кагалу.

У XIX ст. Раївка входила до Містечківського маєтку (нині — Брусилівський р-н), власниками якого були магнати Подоські, потому перейшло до володінь литовського князя Р.Гедройця, котрий одружився на В.Подоській, і рахувалося за ставищанським православним приходом. Біля села в урочищі Старицькому власник маєтку збудував млина.

Після реформи 1861 р. Раївка увійшла до складу Вишевицької волості Радомисльського повіту. Тут налічувалося 110 православних і 30 католиків. Станом на 1887 р. мешкало 164 жителі. 58 селян мали у володінні 76 десятин землі, оціненої у 576 рублів зі щорічною сплатою в 32 руб. 76 коп.

За даними 1900 р. в селі була школа грамоти, діяли водяний млин і кузня. У «хлібному магазині» стратегічних зернових запасів зберігалося 57 чт. озимини і 27 чт. яровини. Пожежний обоз налічував 4 діжки і 2 багри.

В Раївці обліковувалося 69 дворів з 801 жителем (492 чол. і 399 жін.). З-поміж 383 дес. належних до села земельних угідь 83 дес. були у власності селян, 300 дес. – поміщицькі. Разом з навколишніми селами Раївка входила до земельних володінь інженера Г.Шлейфера (керуючий – П.Рогозинський). Господарювали усі землевласники за трипільною системою. У кінці ХІХ ст. Шлейфер ряд своїх земель передав в оренду німецьким колоністам, котрі заснували тут колонії Райки, Дубовець, Жиловець, Садки, Будища, Вигода.

У пору Українських визвольних змагань 1917-1922 рр. Раївка перебувала у вирі національно-визвольного і повстанського руху. Тут рейдували повстанські загони Ю.Мордалевича, Соколовських, Орлика (Ф.Артеменка), І.Струка, до яких приставали місцеві жителі. Отамана Орлика в останньому його бою на хуторі Таборище (8 січня 1922 р.) поранив житель Раївки П.Шуліпенко, котрий командував розвідувальним чекістським загоном.

У листопаді 1921 року через Раївку проходили Волинська та Подільська групи Листопадового походу Армії УНР. 13 листопада 4-й курінь Волинської групи, прикриваючи переправу головних сил через Білку, вів тут затяжний, хоча й нерівний бій з переважаючими військами «червоних». Український курінь було розбито, проте армія Ю.Тютюнника після переправи змогла відійти далі на північ.

Після встановлення радянської влади в Раївці було організовано комнезам, сільраду, до якої входили також села Райки і Довга Гребля. Серед перших її очільників був згаданий П.Шуліпенко. У 1925 р. в Раївці мешкало 887 жителів. У Довгій Греблі — 113, у Райках — 138. В подальшому ці села були зняті з обліку і увійшли до меж Раївки.

В роки колективізації в Раївці утворилися колгоспи ім. Постишева та «2-й рік п'ятирічки» (згодом вони об'єдналися в одне господарство — ім. Чкалова). Проте у зведеннях НКСВ відзначалося, що колективізація та інші тогочасні політичні кампанії проходили незадовільно. Недарма під час голодомору 1932-33 рр. Раївська сільрада була занесена на «чорну дошку». У переказах старожилів згадується про багатьох померлих від голоду, про факти людоїдства.

За сфабрикованими звинуваченнями були репресовані жителі села - брати Володимир, Йосип та Франц Григоревські, Франц Древ’яновський, Огій Іщук, Андрій, Броніслав, Станіслав і Франц Куровські, Матвій Суходольський та ін.

12 липня 1941 року село було окуповане гітлерівцями.

У пору окупації жителі села брали участь у партизанському русі. Двох сельчан було закатовано і розстріляно фашистами. У Раївці проходила зустріч керівників партизанських з'єднань О.Сабурова, С.Ковпака, І.Хитриченка та інших. Окупантами було вивезено на роботи до Німеччини 21 жителя села.

Під час окупації в селі було спалено 7 будинків, вивезено в Німеччину 14 коней, 13 свиней, 51 овечку, 12 голів молодняка, 1204 птахів.

Вигнано нацистських окупантів з Раївки 9 листопада 1943 року, однак 23 листопада ворог знову заволодів селом. Остаточне визволення прийшло 26 грудня 1943 року.

У братській могилі в центрі села біля парку і клубу поховано 289 воїнів (21 офіцер) 30-ї, 71-ї,99-ї та 129-ї стрілецьких дивізій, 13-го арткорпусу, що загинули тут під час тяжких боїв, які точилися 23-29 листопада, 5-7, 21-26 грудня 1943-го, та померли в січні 1944-го. Відомі прізвища 144 похованих. У 1958 р.на могилі було встановлено пам’ятник у вигляді бетонної скульптури воїна. У 1988 р. на встановлених там гранітних меморіальних плитах була викарбовано імена похованих воїнів, а також 76 воїнів-односельців, що полягли на фронтах Другої світової війни.

У 1944 р. в Раївській сільраді нараховувалося 718 жителів, 248 дворів.

По війні у довколишніх лісах рейдували загони ОУН і УПА, які користувалися підтримкою місцевого населення. Співробітники НКВС скаржилися, що про їх появу повідомляли через 3-4 дні по тому.

У повоєнний час Раївський колгосп видозмінювався у промислову артіль, а у 1951 році став бригадою укрупненого колгоспу ім. Тельмана, ім.Гагаріна (с. Раковичі). З 1992 р. тут діяв виробничий підрозділ сільгосптовариства «Раковицьке». Нині господарюють приватні і фермерські структури.

У 1954 р. було ліквідовано сільраду з підпорядкуванням села Раковицькій сільській раді. 

2 серпня 2015 року в Раївці було освячено церкву в ім’я святого пророка Іллі, побудовану стараннями місцевого підприємця В.Щурика.

За переписом 1989 року в Раївці мешкало 147 жителів (48 чоловіків і 99 жінок). Станом на 1 січня 2000 року в селі рахувалося 76 мешканців, 2010 р. – 84, 2015 р. – 51.

Газета «Зоря Полісся», 15 липня 2000 року.

Нова книжка земляка

1999-го року у Львові вийшла друком книжка нашого земляка — забілоччанина Віктора Василевського «Веселі і сумні мої дороги». До неї увійшли спогади відомого військового топографа, лауреата Державної премії про дитячі і юнацькі роки проведені в рідному Забілоччі.

І от у Чернівцях побачила світ нова друкована праця Віктора Гнатовича. Вона має назву «У колисці військових топографів» та розповідає про роки його навчання у Ленінградському військово-топографічному училищі.

Віктор Василевський вступив до нього у 1939 році після закінчення Забілоцької десятирічки. У зв'язку з початком Великої Вітчизняної війни навчання вийшло прискореним. І вже того ж 1941-го року лейтенант Василевський дістав призначення до військово-топографічного загону Ташкентського військового округу. Його шляхи пройшли через Іран, Каракуми, Тянь-Шань, Усть-Курт, Памір, Кавказ, Карпати… У 1952 р. за створення карт високогірних районів Віктору Гнатовичу в числі інших військових топографів було присуджено Державну премію.

Саме про те, як формувалися майбутні топографи у своїй колисці — ЛВТУ, і розповідає автор у книзі. Згадує він про курсантські будні, багаті на цікаві й кумедні історії, випробування, яких довелося витримати, веде мову про колег по навчанню, наставників, згадує й своїх земляків, шкільних друзів, з якими повсякчас підтримував зв'язки. З гордістю і симпатією Віктор Гнатович оповідає про справу свого життя — військову топографію — одну з найважливі­ших галузей військового і цивільного призначення.

Продовжив її популяризацію полковник у відставці В. Василевський, й перебуваючи на заслуженому відпочинку. Він щедро ділиться своїм досвідом з офіцерами, солдатами, курсантами, студентами. Прислужиться цій справі, безумовно, й книжка «В колисці військових топографів», яка, звичайно ж, знайде свого читача.

Газета «Зоря Полісся», 15 липня 2000 р.

У розмаїтті видань

Перші незалежні роки у культурно-мистецькому житті району ознаменувалися досить примітними подіями. В Радомишлі почали видаватися дві нові газети: «Потіїв курінь» у Потіївці і «Радомисль» у райцентрі. Обидва видання, засновані підприємницькими структурами, з перших же номерів оголосили про винятковість цього явища для району, де раніше, мовляв, існував тільки один рупор. Звичайно, коли з'являється здорова конкуренція і вибір, - то тільки на користь загалу. Але з історичної точки зору говорити про «першість» усе ж не зовсім справедливо. Бо історія видання газет на Радомишльщині має чимало цікавих сторінок.

А починалося все з 1912 року. Спочатку власник друкарні Е.Заєздний започаткував у повітовому центрі випуск рекламного видання «Радомысльский листок объявлений «Взаимная польза». А за кілька місяців  приватний видавець-редактор X.М.Фельдман заснував першу міську газету «Радомыслянинъ». У ній широко висвітлювалось життя міста і повіту. Серед постійних авторів газети був відомий учений-енциклопедист Іван Огієнко. Хоча й не вважалося це видання чиїмось органом, тут постійно друкувалися рішення повітової земської управи, ухвали міського голови. Була в газеті різноманітна реклама.

До речі, згодом радянська історіографія назвала це видання монархічно-буржуазним. Проте у декількох номерах, які вдалося переглянути, немає жодної згадки про монарха. На відміну, скажімо, від «рупорів» З0-50 рр., коли їх жоден номер не виходив без здравиць на честь вождів.

А щодо «Радомыслянина», то видавався він до 1917 і виходив тричі на тиждень, на 4 сторінках великим форматом (удвічі більшим за «Зорю Полісся»). Розповсюджувалась газета по передплаті і в роздріб. Ціни з нинішніми не йдуть у жодне порівняння, хоча майже такі, які мала райгазета у радянські: річна передплатна вартість на 1914 рік становила 3 руб., а один примірник газети коштував 2 коп. Проте купівельна спроможність початку і кінця ХХ століття суттєво різнилися. Наприклад, заробіток у передреволюційні роки в Радомишля в середньому сягав 40-50 копійок за день, вартість корови притому становила кілька рублів.

Після Лютневої революції 1917 року на політичну арену виходять Ради. І у повіті з'являються дві нові газети.

«Радомысльская газета» стала органом міського виконавчого комітету. Виходила вона щоденно, крім днів після святкових та неділь. Друкувалась у згаданій вже друкарні Е.Заєздного. Редагувала це видання вже редакційна колегія, надаючи слово представникам різних партій, організацій і угруповань, які діяли в повіті, незалежно від того, які погляди вони відстоювали. А це були часом найпротилежніші думки.

Інша тогочасна газета «Народне діло» виходила тричі на тиждень з червня 1917 уроку українською мовою. Це було видання народних органів повіту. До речі, пропаганда української мови посідала на її сторінках чільне місце, як і найрізноманітніші соціально-економічні проблеми, адже містилась редакція в управі народного господарства повіту по вулиці Присутственій (нинішні приміщення «швидкої допомоги»).

  

Після встановлення більшовицької влади вихід цих газет припинився. Натомість, змінюючи один одного, з'явилися вже нові революційні видання. Протягом 1919 року, наприклад, видавалися «Вісті Радомисльського ревкому», «Большевик», «Красный стрелок», «Эхо коммуниста», вихід яких забезпечували частини Червоної Армії, що зайняли місто.

Офіційним роком заснування нинішньої райгазети «Зоря Полісся» тривалий час вважався 1920 рік, коли радянська влада в повіті утвердилась остаточно. Тоді тут почала виходити газета «Наш шлях». Та невдовзі на зміну їй прийшли «Трудовая газета», «Незаможник», «Пролетар і незаможник».

Виходила також газета «Комсомолець Радомищини». Із 2 березня 1922 року почала видаватися газета «Серп і молот», але вже наступного року її редакція переїхала до Малина, бо видання те стало окружним,

В новоутвореному Радомишльському районі випуск райгазети налагодили аж 26 грудня 1931 року, коли вийшов перший номер видання «Боротьба за соціалізм». У її вихідних даних засновниками і видавцями значилися райком КП(б)У, райвиконком і райпрофрада. Останній орган згодом відпав. А перших два, дещо видозмінюючи свою назву і назву газети, крокували пліч-о-пліч аж до вересня 1991 року.

Після вимушеної окупаційної перерви 1941-1943 рр. відновлена газета дістала назву «Соціалістичної перемоги».

Згодом інша перерва (1962-1964 рр.) пов'язана була зі зміною адміністративного поділу і ліквідацією району. А потому з 1965 року в Радомишлі виходить «Зоря Полісся», і відтоді наймення райгазети вже не змінювалось.

До речі, назви «Зоря Полісся» у нас могло й не бути. Бо коли по війні налагоджувався вихід обласної газети, одним із запропонованих варіантів її нової назви була якраз «Зоря Полісся». Але «переміг» інший — «Радянська Жито­мирщина». А ті варіанти, що не пройшли, відклали на потім, аж поки не дістався один з них районці з Радомишля. Між іншим, хрещеним батьком такої назви називають В.Сосюру.

Та все ж хоча райгазета й була органом «керівної і спрямовуючої сили», вона, проте, не була єдиною в районі. Ще у тридцяті роки, приміром, виходили тричі на місяць друковані видання: «Ударник лісу» — орган партійного і профспілкового комітетів Радомишльського ліспромгоспу, «Сталінець» — те ж Радомишльської МТС.

У п'ятдесяті роки кількість багатотиражок сягнула десятка. То були колгоспні газети «Вперед, до перемоги комунізму» (Кочерів), «За високий урожай» (Леніне), «За комунізм» (Велика Рача), «За комуністичну працю» (Вишевичі), «Колгоспник» (Лутівка), «Ленінським шляхом» (Осички), «Ленінським шляхом» (Котівка), «Перемога» (Борщів), «Прапор комунізму» (Заболоть), «Червона зоря» (Забілоччя), «Шлях до комунізму» (Кичкирі) та ін. Мала свій орган тоді і райспоживспілка («Радянський кооператор»). Виходили ці газети 1-2 рази на місяць тиражем у 300-400 примірників.

У сімдесяті роки до них додався й тижневик «Машиностроитель» з машинобудівного заводу, який друкували на підприємстві за допомогою тодішньої множильної техніки. 

До цього переліку видань, які виходили в районі, слід занести й газету Потіївського району «Радянське село». І хоча розповсюджували вони інформацію в унісон з панівною в ті часи ідеологією, все ж доповнювали один одного прикладами місцевого життя. Тому залишили і свій слід на історичному тлі, торуючи дорогу іншим, що можуть іти вже власним шляхом, сіючи зерна плюралізму.

Газета «Зоря Полісся», 11 травня 1994 р.

«Без творчості себе не мислю…»

Коли у фіналі свого концерту в Радомишлі знана в Україні співачка Ірина Шинкарук виконала пісню «Свіча», в залі вибухнув грім овацій. 3 одного боку то була данина виконавиці за чудовий спів, з іншого — відзнака глядачами самого твору: хвилюючого й щемного, проникливого й драматичного. Не всім, проте, було на гадці, що автором музики до цієї й інших пісень, які пролунали в тому концерті, був земляк радомишлян композитор Костянтин ЯНОВСЬКИЙ.

На початку 2000-го в Житомирі відбувся його творчий вечір, приурочений до сорокаріччя з дня народження і 20-річчя творчої діяльності.

- Незначні, але примітні для мене дати, - каже з цього приводу ювіляр. - Адже є змога озирнутися на пройдений шлях, оцінити вже зроблене, намітити нові віхи, яких потрібно сягнути...

Щодо подоланого етапу, то він знаменувався для митця багатьма творчими перемогами. Серед них, зокрема, Гран-прі фестивалю «Ялта-98», перше місце на конкурсі ім. В.Iвасюка (2000 р.), де їх переможниця, згадана вже I.Шинкарук, виконувала саме його твори. А ще - Всеукраїнський фестиваль телепрограмм «Калинові острови». Пісня К.Яновського з такою назвою стала гімном цього телемедійного форуму.

I приємно, що сходження до вершин починалося для Костянтина Яновського у Радомишлі, місті, про яке він повсякчас згадує з теплотою і вдячністю:

- Радомишль - це моя батьківщина, перше кохання, якщо можна так сказати, місто, у якому проминули перші 16 років життя. А тому будь-яка згадка про нього породжує ностальгійні спогади про дитинство, друзів, учителів.

Народився Костянтин Яновський 1960 року. Його батько Анатолій Костянтинович працював інженером у шляхобудівельній організації, мама - Олена Дмитрівна, завідувала райвідділом культури. Музику в сім’ї шанували і любили, тож потяг хлопця до неї був природним і закономірним. Відтак одночасно він зробив крок до першого класу школи №2 і музичної, де навчався по класу фортепіано. Шанобливо Костянтин згадує своїх учителів з музшколи Г.Москаленко, I.Шевчука, котрий дав йому перші уроки композиції.

А згодом, коли в дев'ятому класі юнак продовжив навчання у школі №3, його нові однокласники разом з ним об'єдналися у ВІА «Акван».

- То була хвиля масової з'яви вокально-інструментальних ансамблів,— згадує Яновський. - Щоправда, на такому самодіяльному рівні здебільшого наслідували «Бітлз», «Піснярів», «Аріель», «Вєсьолих рєбят» чи «Машину врємєні». Але хотілося щось втілити й своє особливе...

Відтак у репертуарі «Аквану», що залюбки виступав з концертами у колективах і селах району, брав участь у різноманітних районних фестивалях, зазвучали й перші пісні, написані Костянтином: «Гранитные плиты», «Орган», «Пісня про Радомишль». Сьогодні, певно, вони видаються незначними, але перші спроби потрібні у будь-якій справі, аби постійно прагнути удосконалення. Та й оті первісні самостійні кроки не були марними, бо сприяли творчому становленню молодого автора й музиканта. Між іншим, ще один учасник того самодіяльного гурту став згодом професійним виконавцем: Анатолій Биков працює солістом у Тульській філармонії.

А потому, вступивши до Житомирського музучилища, Костянтин уже пов'язав своє життя з обласним центром, куди згодом переїхали й батьки. Закінчивши 1980 року училище, К.Яновський завідує постановчою частиною театру Будинку офіцерів. У 1984-му - він працює музичним керівником у відомому дніпропетровському колективі «Водограй», з яким очолив український творчий десант на БАМ. Затим була робота в Івано-Франківському «Беркуті». Цей колектив, до речі, приїздив з концертом до Радомишля.

- Пригадую, хвилювався я тоді, - розповідає Яновський. – Хоча раніше не раз виступав у самодіяльності на сцені БК, а тут - уже виступ на професійному рівні...

Проте радомишляни щиро зустріли виступ і свого земляка, і його ансамблю, і твори Костянтина, які виконав «Беркут».

Далі - знову Житомир, де Костянтин Яновський працює донині, де мешкає з дружиною і сином. Тут спочатку було навчання на філологічному факультеті педінституту і водночас творча робота у складі вузівського гурту «Контраст». 3 1992 року — він режисер і музичний редактор на обласному телебаченні. Тож відтоді до творчих пошуків на музичній ниві додалися й телевізійні.

Нині Костянтин Яновський входить до Всеукраїнської гільдії режисерів. А його режисерські роботи, зокрема, відеофільми «Вдови», «Рідної землі окраса», належно поціновано критикою. А ще відзнято десятки музичних кліпів, сотні концертів, тисячі программ. За кожною з цих робіт - цікаві поїздки, зустрічі, знайомства. Він побував на багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсах, фестивалях. Серед них популярні «Червона рута», «Слов'янський базар», де працював поруч з такими зірками, як Й.Кобзон, I.Алєгрова, О.Газманов, В.Моісеєнко і В.Данилець, А.Данилко, болгарськими, румунськими, англійськими виконавцями (Костя, до речі, вільно володіє англійською). 3 усіма цими знаменитостями відзнято спільні телепрограми, інтерв'ю, пов'язано чимало курйозів, про які Костянтин може розповідати. годинами.

Та головним його захопленням була і лишається музика. У творчому доробку композитора Костянтина Яновського цикл фортепіанних п'єс, кантата «Доля» на вірші Т.Шевченка, музика до спектаклів «Двоє на качелях» і «П'ята пора року», співпраця з такими виконавцями як I. та В.Шинкаруки, Ю.Градовський, О.Тарасюк, М.Желєзніков, О.Крук, Р.Баштинський, Ю.Соловйова, В.Литвиненко (теж наш земляк, між іншим).

- I що ж далі? - запитую Костянтина.

- Писати, творити, знімати. Бо без творчості себе вже не мислю. А ще - шукати нові таланти, допомагати їм зіп'ятися на ноги, щоби прославляли вони наш пісенний край. I неодмінно завітати з концертом-звітом до рідного Радомишля. Хоча і можливі тут певні організаційні складнощі, але коли є бажання, вони неодмінно долатимуться...

К.Яновський прийшов на світ 25 січня, того ж дня, що й В.Висоцький. Легендарний поет був і залишається для Костянтина кумиром і взірцем, на який молодий митець (бо сорок - то в мистецтіві ще «юнацький» вік) повсякчас прагне орієнтуватися. Передусім у тім, щоб подарувати людям усі без останку крихти свого таланту. А відзнака і шана глядача є його беззаперечним свідченням.

Газета «Зоря Полісся», 27 травня 2000 р.

Радомишль музичний: Костянтин Яновський 

Веселі і сумні дороги Віктора Василевського

Постійним і активним дописувачем газети «Зоря Полісся» став у перші роки нашої незалежності лауреат Державної премії, військовий топограф, підполковник Віктор Гнатович Василевський. Його спогади, видрукувані в газеті, дістали схвальних відгуків у читачів. І приємно відзначити, що ці матеріали увійшли до книги В.Василевського «Веселі і сумні дороги», яка побачила світ у Львові.

Відкривається книга нарисом «І побував на захмарних верховинах», у якому розповідається про життєвий шлях нашого славного земляка, уродженця Забілоччя.

Саме спогади про рідне село і склали основу книжки. В них – розповіді про родовід Віктора Гнатовича, про історичне минуле Забілоччя. Власне, згадуючи свої дитячі і юнацькі роки, автор теж додає цікаві факти до історії рідного краю. Адже у цих спогадах — малодосліджені сторінки нашого нещодавнього «світлого минулого»: голодний 33-й, «розкуркулення» працелюбного селянства, примусова колективізація, руйнація храмів, репресії, яких зазнали його близькі.

Оповідаючи про жахливі події 33-го В. Василевський переконаний, що голодомор був штучно організований комуністичною владою, щоб примусити селян іти в колгосп. «Я на свої очі бачив, — пише автор, — як вимітали з кожного двору до зернини, зали­шаючи людей голодними. Мені довелося вантажити мерців на во­зи. То було страшне видовище». А у 38-му зазнали комуністич­них тортур рідні Віктора Гнатовича, які отримали тавро «ворогів народу» за «участь в польській повстанській організації ПОВ», про яку зроду-віку в Забілоччі нічого не чули.

Та поряд із сумним і трагічним В. Василевський згадує іронічні і кумедні ситуації, свідком яких був, його спогади проникнуті надіями на наше краще майбуття Захоплено розповідає він про топографію, котра стала справою його життя, професію справжніх чоловіків, мандрівників і мрійників. Шляхи військового топографа В. Василевського пройшли через Іран і Китай, Памір і Тянь-Шань, Карпати і Кавказ. І кожна з експедицій мала свої особливості, залишила по собі не тільки виконані геодезичні чи топографічні роботи, а й враження від побаченого. Хоча топографія — то передусім забезпечення армії і народного господарства точними картами.

У 1948 році В. Василевському випала честь побувати і перенести на карту найбільший у світі гірський льодовик Федченка (Памір). Виконуючи ці зйомки, доводилося топографам забиратися на захмарну височінь, сходити на найвищі вершини. У 1952 р. за створення карт високогірних районів група топографів, у їх числі і Віктор Гнатович Василевський, була удостоєна Державної (Сталінської) премії СРСР.

Щодо військової топографії, то довгий час ця наука вважалась державним секретом, як не афішувалися особливо й люди, що там працювали. Тож і про Віктора Василевського його земляки донедавна знали не так і багато.

І віриться, що книга його спогадів та роздумів в деякій мірі відкриє цю завісу невідомості.

Під час робіт топографів на льодовику Федченка.

Фото з архіву В. Василевського.

Газета «Зоря Полісся», 23 жовтня 1999 р.