пʼятниця, 19 червня 2015 р.

Три крапки Володимира Шинкарука


На Спаса, 19 серпня 2014-го, Володимир Шинкарук відзначив своє 60-річчя, а через чотири місяці відомого барда, поета, композитора, письменника, викладача, науковця не стало. Він пішов з життя після тяжкої тривалої хвороби, з якою мужньо боровся, прагнучи передусім не знижувати свого творчого і мистецького запалу. І це йому вдавалося, попри недугу. Хоча й літа вже починали брати своє. Проте на них митець зроду не зважав, а цей свій уже досить поважний вік означив «дідовим літом»:
І небо похмуре, і хмари густі,
Пожовкли дерева, і трави, і квіти…
Підходить найкраща пора у житті,
Її назвав би – дідове літо!
Таку назву отримала й остання поетична збірка Шинкарука. Вона прийшла до читача вже після смерті автора. Але дала змогу шанувальникам його творчості ознайомитись з неповторними зразками поезій та пісень, щоб сповна відчути почерк і своєрідний стиль майстра – поетичний та музичний.


Життєвий шлях митця та його творчі здобутки окреслені зокрема перемогами у численних музичних фестивалях та конкурсах, концертними виступами у багатьох країнах світу, званнями заслуженого працівника культури України та почесного громадянина Житомира. А ще, як зазначають його рідні, він був люблячим чоловіком, прекрасним батьком і просто неймовірним дідусем. Ті ж, кому ж доводилося з ним спілкуватися, відзначали його надзвичайну щирість і відкритість. Такою сприймається й уся творчість майстра.
… Вперше я дізнався про талановитого краянина-земляка під час служби в Радянській Армії, коли у популярних тоді телепрограмах «Ширше, коло!» юнак з Житомирщини виконував під гітару бардівські пісні. Тоді й гадки не було, що колись наші шляхи навіть перетинатимуться. Наразі одна з перших написаних мною рецензій стосувалась якраз біобібліографічної книжки «Літературна Житомирщина» Шинкарука, вже як науковця та очільника обласного товариства книголюбів. Згодом на краєзнавчій ниві разом ми потрапляли до збірників друкованих праць з різноманітних дослідницьких зібрань та конференцій.
А творчі дороги відомого барда доста вели його країною, світом, і, звичайно, рідним Поліссям. Свого часу, як лауреат обласної комсомольської премії ім.М.Шпака він зїздив чимало сіл Радомишльщини, де давав концерти у Будинках культури, клубах, а то й просто неба, у виробничих цехах. Виступав і сам, і у тандемі з культармійцями району та радомишльською сценічною зіркою Миколою Глущенком. Жаль, що занапастив і по суті загубив себе цей безумовно талановитий місцевий актор і лицедій…


Володимир Шинкарук з культармійцями Радомишля. 1987 р. 



Виступ перед сільськими трудівниками. 1987 р.

Через десятиліття Шинкарук уже сам був знаним ведучим та конферансьє не лише власних концертних програм, а й своєї доньки, багатьох мистецьких заходів, які проходили в Житомирі, інших містах. У дуеті з Іриною, що саме засяяла на пісенному небосхилі, вони дали блискучий концерт у 1999-му в Радомишльському БК. Втім тріумф того виступу варто було б поділити на трьох. Бо левову частку глядацьких овацій, що лунали на тому дійстві, дістали пісні, виконувані І.Шинкарук, музику до яких написав композитор-радомишлянин Костянтин Яновський. Вони були не просто колегами по творчості, були добрими й відданими друзями по життю. Тож надзвичайно болісно сприйняла уся родина Шинкаруків надто ранній Костін відхід у засвіти. Через вісім років той забрав із собою й Володимира…
Пригадується, як під час того памятного радомишльського концерту Шинкарук неодноразово наголошував публіці, що звучать твори їхнього земляка. Щоб знали й шанували. Згадував і того ж таки Глущенка, мимоволі підкреслюючи, що ті, з ким він потоваришував, залишаться для нього щирими й добрими приятелями, всупереч будь-яким життєвим негараздам.
Вас все менше і менше стає,
Час не знає жалю – на біду…
Ви – найбільше багатство моє.
Я до вас, як на сповідь, іду!
- написав поет у віршованій присвяті друзям.
Після сценічного виступу в Радомишлі відбулося формальне й неформальне спілкування з Шинкаруками. Їх таки було троє. Бо коли батько з донькою виступали на сцені, про матеріальні стимули для творчості своїх рідних людей дбала Людмила Шинкарук - мама Ірини й дружина Володимира Федоровича, розповсюджуючи їхні музичні записи, календарі, плакати.
Згадка про ті взаємини з митцем зринула через кілька років, коли, випадково побачивши Володимира Федоровича на Києво-Святошинській Четвертій просіці у ймовірному чеканні попутки до Житомира, я запропонував йому підїхати до Кочерова, мовляв, там уже буде ближче. Приємно було відчути, що й він пригадав співрозмовника-радомишлянина і, ввічливо подякувавши, завважив, що його мають підібрати машиною знайомі.
Шинкарук якраз сягнув всеукраїнської популярності, ставши одним із завсідників рейтингового гумористичного телешоу «Біла ворона». Тож перекинулися ми кількома словами про його не надто обнадійливі перспективи, бо й справді невдовзі цікавий проект з незрозумілих причин закрили. Втім певне його продовження згодом зринуло вже на Житомирському ТБ у вигляді «Побрехеньок», вів які Костя Яновський, а Володимир Шинкарук періодично туди навідувався. Він любив і цінував гарний гумор, влучне й дотепне слово, якими повсякчас сипав зі сцени під час своїх виступів. Теплою іронією й посмішкою пронизано чимало пісенних і поетичних творів митця.
Одначе останній рік життя Володимира Шинкарука був позначений трагічними подіями в Україні, які безумовно знайшли свій відбиток у його поетичній душі. Адже боліло серце за долю рідної країни, за долі її кращих синів і дочок, що віддали й віддають свої життя за нашу свободу. Тож наскрізь пронизують душу вірші поета, присвячені Небесній сотні, землякам-героям з 95-ї бригади, військовому протистоянню на Сході.
Я хочу тільки такої долі
Для себе й своєї країни –
Щоб руки в усіх були в мозолях.
Руки, а не коліна!
Кажуть, що Володимир Шинкарук дуже чекав виходу збірки «Дідове літо». Чекав не лише для себе, а передусім - для загалу, щоби пішла вона межі люди, як має йти в народ усяка творча спадщина.
«З роками усе частіше виникає внутрішня потреба розповісти про себе і не тільки… Я буду щасливий, якщо хтось візьме в руки мою книжку, розгорне її і дочитає до самісінького кінця. Дочитає ось до цієї крапки».
Проте у творчості митця залишаються завжди три крапки, адже до неї звертатимуться нові й нові читачі, слухачі, виконавці. Відтак пам’ять про талановитого земляка живе і житиме у серцях вдячних краян.

Газета «Зоря Полісся», 19 червня 2015 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар