«Людської пам’яті свіча нехай палає…»

Урочище Черча – одне зі скорботних місць Радомишльщини. Тут у пору нацистської окупації карателями було страчено сотні безневинних жертв. Когось відправили до кар’єрної ями (там здавна видобували глину для господарських та будівельних потреб) за національною ознакою, як те чинилося з євреями та ромами, або за те, що належав до радянського активу, когось – за непокору чи прагнення чинити опір окупантам, аби захистити попрану людську гідність, хтось став заручником або потрапив у полон. Куля ката не мала милості ні до кого, хто був поставлений на дошку над прірвою. Шлях звідти для нещасних був уготований лише один...
  Свідчень про ту трагедію збереглося вкрай мало. Радомишлянин Володимир Науменко, котрий у 1970-80 роках опікувався міською ритуальною службою, а відтак і захороненнями воєнної пори, дещо закарбував у своїй пам'яті з поодиноких розповідей очевидців. За їх словами, бранців, заручників, полонених, тримали у підвалі колишньої чоловічої гімназії (нині санаторна школа), де в пору окупації було гестапо, у жандармерії (нині школа №3), у колишніх в'язницях на вулицях Івана Франка та Червоноармійській. Всі вони були переповнені. Радомишлянам забороняли передавати полоненим будь-які харчі.
  Жінка на прізвище Михальченко, родина якої під час окупації жила навпроти гестапо, із жахом згадувала, що розстріли відбувалися і вдень, і вночі, бо від Черчі, відстань до якої була недалека, повсякчас долинали постріли.
  Лутівчани свідчили про конвоювання до місця страти на Черчі від Краснобірки групи військовополонених. Одного з бранців розстріляли дорогою: за те, що хотів попити води з калюжі.
  Колишня працівниця будинку культури розповідала, як разом з однолітками-подружками (було їм тоді по 12-13 рочків) одного разу, заховавшись неподалік у копичках, спостерігали за стратою полонених. Жертву ставили на дошку, покладену посеред ями, а потім розстрілювали.
   У глиняних кар’єрах на Черчі розстріляно й безневинних жителів з Ірпеня, що під Києвом.  Гітлерівські війська окупували Ірпінь 24 серпня 1941-го. Готуючись до вирішального штурму приреченого Києва, нацисти зачищали прикиївські міста. Як описано в історії Ірпеня, усім його жителям було наказано залишити домівки й зібратися на околиці. Звідти їх відправили пішки до Радомишля, куди вони дісталися за три дні (євреїв нібито доправляли автомашинами). У Радомишлі їх загнали в спеціальний табір, облаштований просто неба. А потім почали методично розстрілювати актив, євреїв, підозрілих, ненадійних, у переліку жертв згадується депутат Ірпінської селищної ради Марія Гагіна. Решті дозволили повернутися додому лише в жовтні, коли радянські війська залишили Київ.

На жаль, у радянські часи, коли сповідувалися принципи перемоги понад усе і будь-якою ціною, шанували передусім саму перемогу. Жертви, покладені на її вівтар, вважалися просто трагічною статистикою. Тож відсутній докладний мартиролог страчених, занедбані були могили розстріляних у Радомишлі мирних жертв нацизму. Більше того, єврейські джерела вказують на те, що, євреям заборонялося доглядати й відвідувати поховання своїх одновірців, бо у тому вбачалась загроза мітингових проявів.

Як зазначається в реєстрі єврейських поховань Yiddish US Commission, у 1996 р. поховання на Черчі обстежував дослідник і краєзнавець з Новоград-Волинського Леонід Коган. Ним заобліковано, що «могили розташовані в 1 км на північний захід від міста, за 30 м від дороги, що веде на Верлок, за підприємством з виробництва комбікормів. Могили не охороняються, не позначені і не огороджені. До них є вільний доступ для всіх. Надгробки не помітні. Поховання займають 30 квадратних метрів. Огляд і доступ до поховань утруднені через заростання місцевості рослинністю. Місцевість крім того руйнується ерозією, засмічується. Відвідувачі там бувають рідко. Наруги і вандалізму на могилах не чинилося, але така загроза існує. Також не виключена забудова території. Муніципалітет не веде обліку єврейських поховань і володіє незначною інформацією про єврейські кладовища. Місцева муніципальна влада востаннє впорядковувала поховання в 1980 році». Зроблено також примітку, що нібито існують якісь документи, але де вони і про що, дізнатися не вдалося.

Втім у незалежній Україні ситуація поступово змінилась. У 2008-2014 рр. впорядковано і меморіалізовано поховання жертв нацизму в урочищі Кузьмичів. 22 червня 2015-го – встановлено пам’ятник на місці розстрілів на Черчі. Зусиль до цього доклали згаданий В.Науменко, як спеціаліст з охорони культурної спадщини, підприємці В.Півень, Ю.Сидоренко, О.Сазонов, котрі виготовили пам’ятник і надали матеріали для облаштування меморіального місця, а персонал психоневрологічного інтернату впорядкував територію довкола і взяв шефство над захороненням.

На пам’ятнику викарбовано слова:

Багато на нашій землі обелісків.

Вкарбовано в них золоті імена…

Вклонися, людино, їм низенько-низько.

Це – пам’ять, яку залишила війна.

Під час гітлерівської окупації на цьому місці в 1942 р. було страчено біля двохсот осіб: військовополонені, мирні жителі Радомишльщини та м.Ірпінь Київської області.

Хай же вічною буде їм пам’ять…

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 2015 р.