З історії поселень Радомишльщини. ОБЛІТКИ

Це відоме з давніх давен село розташоване на автошляху Черняхів – Малин на річечці Шлямарці за 22 км на північний схід від райцентру. Сусідніми з ним є села Морогівка (3 км),  Жабоч (3 км), Дітинець (4 км), Вівче (4 км), Прибуток (4 км), Нова Буда (7 км).

Назва Облітки найімовірніше походить від медового промислу, що у давнину слугував одним з основних в обкладанні податями. Бортники (бджолярі) називали території своїх володінь облітками - від слів «обліт», «облітувати», які означають виліт бджіл з вуликів для збирання меду. Те, що у цій місцевості поширене було бортництво (бджільництво), засвідчує й перша відома писемна згадка про село в історичних джерелах. Під назвою Облєтковичі воно згадано в записах 1415 року про грошову і медову данину, яку стягували з митрополичих володінь Київської Софіївської митрополії. У документі зазначено, що на празник Пречистої Богоматері це село дає 9 відер меду.

Здавна довколишні землі вважались вотчиною Києво-печерського монастиря. В актових книгах Київського воєводства Облітки згадуються під 1569, 1607, 1621, 1646 рр. як лаврські маєтності у Тетерівській волості.

Зокрема у 1601 р. митрополичому наміснику Я.Крушинському звітувалося про стягування подимного податку з п’яти димів у Облітках.

Разом з тим у ХVII-XVIII століттях на довколишні володіння неодноразово зазіхали польські магнати.

У 1614 р. печерські архімандрити судилися з Тиша-Биковськими, які вирізнялися розбійницькими наїздами, за порушення границь Обліток та інших сіл.

У 1618 р. адміністратор Київської митрополії В.Садковський подав до суду скаргу на княгиню Г.Ходкевич за незаконне випалювання поташу в Облітківських лісах.

У 1624 р. розглядалась скарга митрополита Й.Руцького на Філона Стрибиля про захоплення ним митрополичих грунтів Булгаківських, що до Облітківських земель належні. 1638 року велись чергові суперечки за межі між Моделевом, Потіївкою, Вереміївкою та Облітками.

Під час Хмельниччини повсталі селяни Потіївщини, що дістали підтримку лаврського монашества, спрямували свій гнів передусім проти тутешніх магнатів – Затиркевичів та Тиша-Биківських. Останні навіть змушені були тікати до Польщі. Облітки стали одним з вільних центрів повстання, оскільки, як зазначає дослідник Потіївщини історик Л.Тимошенко, сюди селяни зносили свої трофеї.

У пору Руїни Полісся та інші землі Київщини перебували у занедбаному стані, передусім через невизначеність їх приналежності. Ситуація поліпшилась після королівського декрету 1682 р., за яким спустошені лаврські землі передавалися в управління унійному єпископу Й.Шумлянському. Цей факт 1686 року засвідчила ревізія митрополичих та архімандритових сіл про передачу Галицьким військовиком Журахівським Обліток та інших володінь митрополії.

Водночас становище залишалось тут нестабільним. Недарма у 1692 р. управитель митрополичими маєтностями Олександр Рудницький скаржився до Овруцького городства з Обліток на дворянина Ю.Олекшича за захоплення ним землеволодінь.

А у 1705 р. Облітки згадуються в подіях повстання С.Палія, як село, що належало Києво-печерській лаврі.

Ситуація владналась лише в середині XVIII століття, коли унійні митрополити осіли у Радомислі, де утворили власну резиденцію.

Біля Обліток на річечці Шлямарці було відкрито залізорудний промисел. Тамтешня Шлямарська рудня (у різних джерелах вона подається і як Облітківська Рудня, і як село Шлямарка) дала початок однойменному поселенню.

У 1780 р. Облітки з Руднею наведені в переліку митрополичих маєтностей, у володіння якими вступив новообраний митрополит Я.Смогоржевський.

Розташоване на перетині кількох путівців «при битому шляху, що вів з Житомира до Малина», як зазначається в давніх джерелах, Облітки були зручним місцем для торгівлі. Недарма після колонізації краю євреями одна з єврейських, родин, що оселилась тут, відкрила у селі шинок. За переписом Київського воєводства 1765 р. в Облітках проживало 9 євреїв, приписаних до Радомисльської єврейської общини (кагалу).

Облітки на ту пору входили до Малинського маєтку і на сході були його межею з Потіївськими маєтностями.  За описом 1774 року частину Облітківських грунтів «попід самі хати» відібрав пан Ян Михаловський, заснувавши Янівську слободу. Облітківцю Антону Романенку магнат наказав зрубати сосну бортну з бджолами.

У 1784 році в Облітках налічувалося 15 дворів, за реєстром 1789 р. – 22 дими і ще 12 – у Рудні Облітківській.

Після третього поділу Польщі та загарбання українського Правобережжя Росією Облітки увійшли до Потіївських володінь, подарованих  обер-гофмейстеру (завідувачу штатів та фінансів імператорського двору), бригадиру Ардаліону  Торсукову. У 1799 р. в Облітках було обліковано 76 душ, а 1804 р. за описом Потіївської парафії, до якої належали Облітки, там рахувалося 15 господарств.

Потому ці маєтності перейшли до доньки Торсукова - Марії (в заміжжі – Кікіної). У 1825 році її чоловік, сенатор Петро Кікін організував експедицію на Радомишльщину для розвідки корисних копалин і зокрема залізної «болотної» руди. Навколо Обліток її запаси були виявлені в урочищах Нератове і Бервищі на площі в 1200 кв. сажень. Проте до промислового видобутку справа не дійшла через незначні рудні поклади.

Затим власницею Обліток стала донька Кікіних Марія Волконська, а в другій половині ХІХ ст. облітківські землі належали до володінь княгині Софії Щербатової.

У 1844 р. в Облітках рахувалося 129 душ. В селі обліковано «залізний завод» (рудню), млин та придорожню корчму.

Із запровадженням у 1861 році волосного поділу Облітки увійшли до складу Потіїівської волості. Проте більш зручне розташування щодо шляхів сполучення спричинило до розміщення волосних установ у Облітках. Тут, крім того, містились поштова (земська) станція, 7-а дільниця з військово-кінської повинності.

У 1864 р. в Облітках мешкало 354 жителі, належних до Малинського маєтку. Село входило до переліку найважливіших поселень краю. У 1885 р. в ньому налічувалося 52 двори, 380 мешканців. 

Після скасування кріпацтва С.Щербатова почала масовий розпродаж  своїх маєтностей. Чималі землеволодіння тут придбали дворянин Володимир Корчаков-Сивицький (4015 дес.), чиновник Фока Колтоновський (1516).

У 1875 р. в урочищі В’юнище 180 десятин землі викупило 12 міщан, найбільшу частку (40 дес.) придбала Марія Дубровська.

У 1887 р. в Облітках і Шлямарці мешкало 580 жителів, 173 з них вважалися ревізійними, маючи 1665 дес. землеволодінь. Станом на 1897 рік в Потіївській волості було утворено 26 селянських товариств, декілька з них з них діяло в Облітках, зокрема Товариство підданих Прусії – Тішенберг, Пухальський та ін. (112), Готліба Потца (200), Товариство з дев’яти місцевих селян (270), брати Шасінло (989), Лузанови (71).

В останні роки ХІХ ст. волосним писарем Потіївської волості працював облітківець Іван Михайлюк, що користувався авторитетом і значною підтримкою серед селянства. Він був одним з фундаторів селянських господарств на викуплених у поміщиків облітківських землях. У 1907 р. І.Михайлюка обрали депутатом Другої Державної Думи Російської імперії від Радомисльського повіту.

Іван Андрійович Михайлюк.

У 1900 році в Облітках рахувалося 1659,5 десятин землі, яка належала місцевому селянському товариству. Ним застосовувалась трипільна система господарювання. У «магазині» (сховищі) хлібних запасів зберігалося 183 четверики озимого зерна і 92 – ярового.

На ту пору в Облітках зі Шлямаркою було обліковано 171 двір, 833 жителі. В селі діяла школа грамоти (за відомостями 1893 р. у ній навчалося 36 хлопчиків, а у 1904 р. єпархіальна рада відзначила старанність облітківського вчителя А.Соловйова), були кузня, вітряний млин. Пожежний обоз складався з 3 діжок і 5 багрів.

Збудована тут 1900 р. Миколаївська церква була приписана до Потіївської парафії. Храм цей зберігся і діє донині.

1905 р. в Облітках утворився осередок Союзу сільських учителів повіту. Діяло кредитне товариство.

У 1908-1909 та у 1911-1914 рр. волосним писарем в Облітках служив Микита Мандрика, що перебував під поліційним наглядом. Після лютневої (1917 р.) революції він став одним з керівників Української Центральної Ради, був обраний делегатом Всеросійських Установчих зборів. У 1917-1919 роках М.Мандрика очолював Радомисльську повітову управу. Після поразки української революції емігрував спочатку до Чехословаччини, а затим – до Канади, де як учений і громадський діяч брав активну участь в українському русі тамтешньої діаспори.

Микита Іванович Мандрика.

У пору українських визвольних змагань 1917-1919 рр. Потіївська волость, попри владні зміни на Київських пагорбах, перебувала під фактичною владою отаманів Соколовських із Горбулева. У 1919 р. Потіївську волость було розділено на Горбулівську та Облітківську. Втім більшовики, навіть проголосивши Радянську владу, почувалися  тут незатишно. Відтак перевели волосний центр до Заболотя. А у Облітках влітку 1919-го московською бригадою особливого призначення, що прибула на Радомишльщину для боротьби з повстанцями, було вчинено криваву різню. За повідомленням «комбіду» (комітет бідноти), було спалено 48 селянських хат, 128 хлівів та інших будівель. Завдані селянам збитки становили 250 тис. рублів.

Більшовицьким очільником в облітківській волості був І.Драпій, котрий увійшов до пробільшовицького повітового ревкому, а згодом очолив малинську міліцію.

Після встановлення Радянської влади почалися масові зачистки від «ворожих елементів». За зв’язок з повстанкомом у вересні 1920 р. реввійськрадою 12-ї армії в Облітках був заарештований і розстріляний сільський учитель Андрій Богайчук. Вчителя Володимира Собкевича відправили до концтабору за «розповсюдження контрреволюційної літератури».

У 1921 році чекістами було ліквідовано повстанський загін Кириченка, який діяв біля Обліток.

У листопаді 1921 року під час Листопадового рейду через Облітки проходили підрозділи Армії УНР. 7 листопада тут тримала бій проти «червоних» кінна сотня Антончика Подільської групи. У бою сотник був тяжко поранений і полонений. А через чотири дні селом пройшла Волинська група під орудою Ю.Тютюнника.

У 1922 році в селі організувалась сільська рада. Її першим головою став Михайло Темрук. Згодом він очолював тутешню сільськогосподарську комуну, був одним з активних впроваджувачів примусової колективізації в селі та розкуркулення, внаслідок чого й загинув.

У 1923 році з ліквідацією повітового та волосного поділів Облітки з населеними пунктами сільради, по якій нараховувалося 1458 жителів, увійшли до складу Потіївського району.

У пору колективізації в Облітках та Шлямарці було утворено колгоспи імені Жданова та «15-річчя Жовтня».

У 1932-1933 рр. пройшла селом кривава коса голодомору. До 60-річчя трагедії за спогадами старожилів було встановлено 35 померлих по сільській раді. Повністю вимерли тоді сім’ї Вовків, Боженків, Максименків, голодна смерть забрала життя рідних в родинах Блаченків (главу родини одноосібника Павла Блаченка перед тим було розкуркулено й вислано), Грищенків, Демешків, Котків, Кулішенків, Малих, Мелещенків, Руденків, Скороходів.

Під час хвилі масових репресій 5 серпня 1937 р. за приналежність до «викритої» у Потіївському районі «контрреволюційної повстансько-шпигунської організації» були засуджені облітківці – колгоспники брати Микола і Павло Рипики, Олександр Олещенко, виконавець сільради Максим Темрук. Контрреволюційну діяльність було інкриміновано Григорію та Йосипу Кириченкам, Федосію Марченку, Павлу Турченку.

Облітки були окуповані нацистськими загарбниками 15 липня 1941 р. Під час окупації 43 жителя села вивезли на примусові роботи до Німеччини. Одного облітківця розстріляно. Спалено та зруйновано 13 колгоспних та громадських будівель.

11 листопада 1943 р. село було звільнене від гітлерівців. Проте 7 грудня вони знову заволоділи Облітками. Остаточне вигнання окупантів Радянською армією сталося 28 грудня 1943 р.   

У братській могилі на сільському цвинтарі похований 41 воїн 7 гв. кавалерійської, 141-ї, 322-ї, 336-ї стрілецьких дивізій, що загинули у боях за село. Відомі прізвища лише сімох воїнів. У 1958 р. на похованні було встановлено пам’ятник.  

У 1954 р. Облітківській сільській раді підпорядковано села Дітинецької сільради.

У 1959 р. з ліквідацією Потіївського району населені пункти Облітківської сільради увійшли до складу Радомишльського району. У 1962-1964 рр. під час реформи з укрупнення районів Облітки входили до Малинського району.

У 1965 р. сільську раду в селі ліквідували, підпорядкувавши належні до неї села Новобудській сільраді.

Сільськогосподарську діяльність в Облітках вів колгосп ім.Жданова. У 1973 до нього було приєднано Дітинецький колгосп ім.Ілліча. З 1988 р. господарство змінило назву на «Дружба», у 1992 р. реорганізовано в однойменне колективне сільгосппідприємство.

Хор Облітківського Будинку культури на радомишльській сцені.
Соліст - голова колгоспу Анатолій Кириченко. 1976 р.

За вагомі трудові здобутки ряд колгоспників були удостоєні урядових нагород. Орденами Трудового Червоного Прапора вшановані ланкові Олексій Скороход та Василь Колесник, «Знак Пошани» - голова колгоспу Анатолій Кириченко, «Трудової слави» ІІІ ступеня – чабан Володимир Кришевич, ланкові Борис Гарбаров і Антоніна Славинська, оператор машинного доїння Людмила Прибиш.

Орденоносці Облітківського колгоспу: ланковий механізованої ланки з вирощування кукурудзи Борис Васильович Гарбаров, механізатор Євген Васильович Якименко, доярка Людмила Миколаївна Прибиш. 1987 р.

У 1982 р. сільраду в Облітках відновлено з підпорядкуванням їй сіл Вівче, Дітинець, Морогівка і Стара Гребля (Шлямарка). Останню в 1993 р. знято з обліку і включено в межі Обліток.

У 1986-1990 рр. колгосп приділив значну увагу соціально-економіч-ному розвитку села. В Облітках було збудовано цілу вулицю з новими житловими будинками для колгоспників, дитячий садок, адмінприміщення сільської ради з відділенням зв’язку, контори колгоспу, новий тваринницький комплекс.

Облітки. Новобудови 1987 р.

За переписом населення 1989 р. в Облітках проживало 280 жителів (107 чол., 217 жін.).

Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР №333 від 30 грудня 1989 р. Облітки були визначені одним із сіл для переселення жителів із радіаційно забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи районів. За урядовою програмою сюди були переселені жителі села Малі Міньки Народицького району. В Облітках трестом «Криворіжсільбуд» у 1990-1991 рр. для переселенців було збудовано 82 житлових будинки.

Після аграрної реформи 2004-2009 р. розпайовані між колишніми членами колгоспу земельні наділи орендують сільгосптовариства «Агріпол», «Агропартнер» та ін..

У зв’язку зі значним зменшенням кількості дітей у 2015 р. сільську школу в Облітках було закрито, а дітей перевели на навчання до Потіївської школи. Того ж року ліквідовано сільську раду, підпорядкувавши населені пункти, що входили до неї, новоутвореній об’єднаній Потіївській територіальній громаді.

Станом на 2000 рік чисельність населення в Облітках становила 402 жителі, у 2016 р. – 326.

Газета «Зоря Полісся», 25 березня 2016 р.

Професія, що офіційно стала жіночою лише трохи більше століття тому

Сьогодні лікарська професія багатьма вважається жіночою. Навіть поверховий погляд на сучасну кадрову ситуацію в районній медичній сфері дає підстави стверджувати, що за жінками-лікарями тут більшість. І важко повірити, що упродовж багатьох століть, коли відбувалося становлення наукової та професійної медицини, жінки до роботи в цій галузі не допускалися. Санітарками, повитухами, сестрами милосердя або просто медсестрами, - звісно, так. Бо ж недарма в основі медичних професій середнього рівня закладено поняття «сестра». А от лікарями - даруйте...

Втім це стосувалося й багатьох інших галузей, які потребували університетської підготовки - педагогічної, освітньої та будь-якої наукової діяльності. Адже тривалий час жінкам не дозволялося вступати до університетів, академій тощо. Йдеться не лише про Російську імперію, що традиційно пасла задніх у «гендерній», кажучи теперішньою термінологією, політиці, хоча жінки тут не раз обіймали державний престол, а Катерина Дашкова за царювання жінки - імператриці Катерини Другої - навіть очолювала Академію наук.

Врешті у Російській імперії таку ганебну дискримінацію прорвала Варвара Кашеварова-Руднєва. Ця жінка виявила надзвичайну наполегливість, тож, зважаючи на непересічні здібності, їй у винятковому порядку дозволили навчатися у Петербурзькій медико-хірургійній академії. У 1869 році вона першою серед жінок отримала диплом лікаря, а через три роки стала доктором медицини. Проте до роботи в державних медичних закладах лікарку не допустили. Відтак вона відкрила приватну практику у Старій Русі, де консультувала хворих на тамтешньому бальнеологічному курорті. До неї охоче приїздили на прийом жінки з інших місць, адже це була єдина на всю величезну країну жінка з дипломом лікаря-гінеколога.

Її послідовниці не лише в Росії, а й інших країнах, обрали інакший шлях - здобували медичну освіту за кордоном, де освітні бар'єри для жінок стиралися швидше, зокрема в Швейцарії.

У Цюрихському університеті отримала диплом лікаря у 1896 році львів'янка Софія Окуневська, яка стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині та першою українкою в Галичині, що здобула університетську освіту. Вона, до речі, теж практикувала на курорті - у чеських Карлових Варах.

Поступово ситуація почала змінюватися. У Росії, приміром, в кінці ХІХ століття запрацювали Вищі медичні жіночі курси у Петербурзі й Москві, згодом відкрилися школи для фельдшериць-акушерок при губернських земських лікарнях.

Як зазначається у статистичних зведеннях за 1899 рік, у Радомисльському повіті родопомічну допомогу надавали 11 акушерок і повитух, одна з них - при повітовому лікарю, 3 - при сільських, 4 - при заводах та фабриках, 3 - займалися вільною практикою. У 1911 році їх кількість помітно зросла: у Радомислі нараховувалося 7 акушерок, у повіті - 24, працювало також 13 фельдшериць, зокрема дві - в місті.

І того ж року лікарем-завідувачем нововідкритої Потіївської  дільничної лікарні була призначена Ольга Башнякович-Полотебнова, яка стала першою жінкою-лікарем на Радомишльщині.

Газета «Зоря Полісся», 4 березня 2016 р.

На цій світлині - повоєнна когорта радомишльських лікарів, медсестер, санітарок. Як бачимо, тут і справді переважають жіночі обличчя, випромінюючи віру, надію, любов  і благородство.

На звороті цього  давнього  фото, що зберігається в райлікарні, зазначено: у нижньому ряду перший справа - Михайло Федорович Микульський, головний лікар районної лікарні; друга справа – Тетяна Йосипівна Буднікова, завідувачка хірургічного відділення; у другому ряду перша справа - Будник Ольга Іванівна, операційна медсестра; друга справа – Богуцька Роза Йосипівна, старша медсестра хірургічного відділення; в центрі – Кузьменко Ганна Василівна, перев’язочна медсестра; третя зліва – Лінникова Чеслава Бернардівна, медсестра; друга зліва – Федорцова Марія Федорівна, санітарка; у верхньому ряду другий зліва – Новиченко Семен Петрович, санітар, перша справа – Метлушенко Валентина, санітарка.

«Віддякою» за подвижництво були для неї тюрма та безробіття…

У 1906 році до двокласної Ставецької земської школи Радомисльського повіту, що була зведена й утримувалась коштом меценатки та подвижниці Ольги Вангенгейм, приступила до роботи нова учителька. Вона прибула сюди з Поділля, проте мала за плечима вже чимало пройдених доріг, устелених, одначе, здебільшого тернами.

Звали її Олімпіада Михайлівна Пащенко. І хоча працювала вона у Ставках недовго, зоставила по собі привітний і чистий промінь українськості та національного патріотизму. Недарма у своїх спогадах про навчання у цій школі уродженка сусідніх Кичкирів, відомий український геолог Єлизавета Матвієнко у переліку вчителів, що залишили незабутній слід у її серці, назвала й Олімпіаду Пащенко. Втім ця талановита й водночас мужня жінка заслужено увійшла до літопису українського національного відродження як громадська діячка, просвітителька, педагог, а ще - натхнений дослідник та пропагандист творчості Тараса Шевченка.

*     *     *

Народилась Олімпіада Пащенко 1879 року на Вінниччині в учительській родині. Після закінчення сільської початкової школи дівчину на підставі успішно складених іспитів зарахували відразу до другого класу Маріїнської жіночої гімназії у Кам’янці-Подільському. У 1896 р. вона успішно завершує навчання і здобуває атестат на право вчителювати. Одначе працевлаштуватися у ту пору жінкам було вкрай важко. Відтак певний час Олімпіада давала домашні приватні уроки, а затим подалась аж до Тифлісу, де жив дядько, котрий пообіцяв посприяти з роботою. На гостинній грузинській землі молода вчителька набула потрібного педагогічного досвіду (там вона, до речі, ще й закінчила дворічні вчительські курси) та занурилась у громадське життя, беручи зокрема активну участь у діяльності педагогічного товариства, Товариства народних читань, при якому зорганізувала українську секцію.

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. викликала у суспільстві хвилю співчуття до доль вояків, яких кинули у військовий вир. Закінчивши курси сестер милосердя, Олімпіада Пащенко вирушає до Маньчжурії, де працює сестрою-жалібницею у шпиталях, долучається до Червонохресного руху, за що вшановується нагородами.

А у бурхливому й революційному 1905-му вона повертається додому, де її призначають завідувачкою однієї з сільських шкіл. Проте не могла бути осторонь протестного виру, докладно роз’яснюючи селянам антинародну сутність земельної, податкової, територіальної політики. Відтак жінка залишається без роботи та потрапляє під домашній арешт.

Врешті їй вдалося умовити директора народних училищ Київського навчального округу Т.Лубенця направити її до Ставецької школи.

Між тим у списку вчителів Радомисльського міського двокласного училища за 1901-1905 рр. значиться Михайло Павлович Пащенко. Батька Олімпіади, одначе, звали Михайлом Федоровичем, тож, можливо, йдеться про однофамільця, тобто про звичайний збіг, втім, не виключено, що то був котрийсь родич, який теж посприяв переїзду своячки до Ставків.

Ставки початку ХХ століття. Шкільна садиба.

Проте і на новому місці О.Пащенко сповна поринає у громадську діяльність. Разом з учнями, вчителями та сільським активом вона влаштовує різноманітні культосвітні заходи, вистави, інсценізації, літературні вечірки, веде для селян просвітницькі факультативні заняття, народні читання, що на тлі широкого революційного піднесення неминуче привертало до активістки увагу місцевих урядників. Тимчасом селом почали ширитися антиурядові прокламації та листівки, ще й написані забороненою українською мовою.

Підозра відразу падає на Олімпіаду Михайлівну, і у листопаді 1906 р. її та Ольгу Вангенгейм заарештовують та доправляють до Радомишльської в'язниці. О.Пащенко звинуватили зокрема у «составлении и распространении противоправительственных речей на чужом языке». В ув’язненні жінок тримали кілька місяців, а потому врешті відпустили. За Олімпіаду до того ж клопотав Комітет Червоного Хреста. Їй дозволили повернутись до Кам’янця-Подільського, але під пильний поліційний нагляд.

Втім, попри обмеження, утиски й гоніння, не полишала вона активної громадської діяльності.

Революція 1917 року піднесла Олімпіаду Пащенко на гребінь українського політичного життя. Вона тричі входила до складу Центральної Ради, обиралась членом Трудового Конгресу. У рідному Кам’янці її обрали головою повітової земської управи. Разом з нашим славним земляком Іваном Огієнком непосидюча громадська діячка активно займалась відкриттям Кам’янець-Подільського державного українського університету, відродила й активізувала діяльність товариства «Просвіта».

Після приходу до влади більшовиків знову довелося жінці спізнати арешту. Їй навіть оголосили смертний вирок, від якого врятувало заступництво громадськості – передусім вченої ради університету, очолюваної І.Огієнком, учительської спілки, міської думи.

Врешті разом з чоловіком, теж громадським діячем Олександром Шульмінським, вони переїхали на Волинь, а коли цей край потрапив під владу Польщі, опинилися в еміграції.

Подальше своє життя О.Пащенко присвятила вчителюванню, а ще шевченкіані й шевченкознавству. Вона була ініціатором та організатором багатьох заходів, присвячених нашому національному генієві, написала про видатного поета і громадянина ряд дослідницьких праць. Цікаво, що у шкільних спогадах Є.Матвієнко висвітлено епізод з появою на стіні в класі портрета Т.Шевченка, що згодом викликало гнів інспектора, який завітав до школи. Скоріше за все його почепила саме Олімпіада Михайлівна. А ставецькі враження діячки знайшли своє відображення зокрема у написаній нею праці «Фрагменти з життя народної школи у зв’язку з революційним рухом в 1905 р.»

Як зазначив її соратник І.Огієнко: «Ціле своє життя О.Пащенко віддала громадській праці, особливо в її освітній ланці, маючи за це єдину нагороду – в’язницю й безробіття».

Скінчила свій земний шлях славна жінка й патріотка у Львові у 93-річному віці.

Газета «Зоря Полісся», 4 березня 2016 р.

Знана Галшка з Раковицьких маєтностей

«У той двір і на його плац… школу впроваджую» - такий дарчий напис (фундуш) зробила 15 жовтня 1615 року у Київських Гродських книгах, що юридично засвідчували майнові права, власниця чималого спадкового будинку і довколишніх землеволодінь Єлизавета Василівна Гулевичева, поклавши початок школі новозаснованого Київського братства, яка згодом стала широковідомою як Києво-Могилянська академія. Втім до анналів історії добродійка увійшла під ім’ям Галшка, що широко вживалося у ті часи видозміненим за польським аналогом: Єлизавета – Ельжбета – Гальжбета – Галшка.

Походила вона зі знаного волинського роду Гулевичів. Його представники обіймали високі посади воєвод, намісників, православних ієрархів, мали великі землеволодіння. Тож невипадково Василь Гулевич, що був підстаростою Волинської землі, віддав доньку заміж за Христофора Потія - сина Володимирського єпископа Іпатія (згодом активного поборника Берестейської унії  й українського Греко-Католицького митрополита). Його життєпис, до речі, певною мірою був пов’язаний з нашим краєм, адже Потіївка дістала свою назву саме на честь цього унійного предстоятеля.

Ймовірно, надані Київському братству споруди й землеволодіння у Києві належали колись Потіям і були спадщиною, що дісталась Галшці після смерті чоловіка. Помер він через хворобу невдовзі після одруження. Відтак жінка сама виховувала доньку Катерину, викликаючи цим, одначе, певне невдоволення Потіїв, що вважалися офіційними опікунами дівчини.

У 1606 році молода удовиця вийшла заміж удруге, приставши на пропозицію магната Степана Лозки, чиї пращури, як і наступники входили до панівної верхівки Київського воєводства, маючи тут значні маєтності. З Гулевичами Лозку єднали давні дружні і родинні зв’язки. Брат Степана Лаврін був одружений з Галшчиною двоюрідною сестрою. Примітно й те, що двоюрідна сестра Степанового батька була матір’ю згаданого вже Іпатія Потія. Попри значну різницю у віці (Степан був старшим від Галшки на тридцять літ) шлюб у них склався добре, у подружжя народився син Михайло.

Родовим гніздом Степана Лозки була Раковщизна - дідичні володіння, що тяглися від Рожева й Ставищ до Раковичів. Саме з Лозками пов’язані перші відомі згадки про Раковичі в історичних джерелах, що зафіксовані у багатьох актових записах. Згодом поруч зі Степаном у них уже фіксується ім’я Галшки Гулевич, а потому й Михайла. У переважній більшості писемних згадок ідеться про межові або майнові суперечки, адже зазіхання й мало не розбійницькі напади на землі сусідів були у ту пору доволі поширеними, особливо коли непевними ставали ті чи інші політичні події на владних престолах.

Мабуть, з таких от міркувань звернулась до Лозки Києво-печерська архімандрія з пропозицією щодо обміну його раковицьких володінь, що межували з маєтностями Лаври біля Забілоччя, на монастирські землі в іншому місці. Такий обмін навіть погодив польський король Сигізмунд Третій.

Проте зреалізовано його не було. Можливо, відчуваючи певну провину за чоловіка, що не посприяв православній церкві, вірною якій вона була упродовж усього життя, Галшка Гулевичева-Лозка вирішила згодом зробити Київському церковному братству власний розкішний дарунок. Відтак вона фундувала свій будинок, довколишню землю й чималі грошові кошти монастиреві, за умови, щоби при ньому облаштована була «школа дітям, як шляхетським, так і міщанським». Її син Михайло був серед перших учнів Братської школи.

Картина В.Забашти «Заснування Києво-Могилянської академії:

Гетьман Сагайдачний і Галшка Гулевичівна».

Втім за два роки потому у 1617-му приналежність меценатки до раковицьких маєтностей засвідчено у позовному зверненні митрополита Й.Рутського до Степана Лозки, його дружини Єлизавети (Галшки) Гулевич та їхнього сина Михайла з приводу захоплення ними належних церкві Ніжиловицьких грунтів, що певний час вважалися безгосподарськими. Суперечку законним засобом врешті владнали.

Після смерті чоловіка Галшка переїхала до Луцька, де й доживала віку. Притому майже увесь свій грошовий спадок вона заповіла Луцькому Братському монастиреві, його школі, церкві й шпиталю. Там, на території монастиря, її й поховали.

Син Михайло виявився не надто вмілим господарем і жив переважно за рахунок продажу спадкових маєтностей. Раковицький маєток тимчасом перейшов до сина Степана Лозки у першому шлюбі - Йосипа. А вже по його кончині ці землеволодіння, що дісталися дружині, знову неодноразово ставали предметом розборок із сусідами й церковниками зокрема.

Проте це аж ніяк не затьмарювало добре ім’я благодійниці та меценатки Галшки Гулевичівни-Лозки, яке з пошаною вписане до скрижалей літопису славнозвісної Києво-Могилянської академії та просвітницької справи в Україні загалом.

Газета «Зоря Полісся», 4 березня 2016 р.

Щоб “святе” місце не було порожнім?

Після розвінчання ХХ з’їздом КПРС Сталіна та культу його особи в колишньому СРСР почався масовий демонтаж символів нещодавнього «вождя усіх народів». Пам’ятники «Леніну сьогодні», як називали за життя диктатора, що таки гідно продовжував криваві справи свого попередника, розбирали або замінювали на інші. Щоправда, чинилося це таємно і переважно під покровом ночі. Відтак нерідко траплялися просто анекдотичні ситуації, коли замість голови Сталіна встановлювали Шевченкову або Ленінову. «Надзвичайно колоритно» виглядав потому Тарас у сталінському френчі чи у шинелі. А одного разу на колишній пам’ятник Сталіну, що стояв у повний зріст, тримаючи у руках кашкета, притулили голову «вождя революції»… у кашкеті, так що у Леніна виявилося на монументі вже два головних убори -  на голові і в руці.

Втім подібний курйозний приклад маємо і в Радомишлі. Перший пам’ятник на наших теренах, відомо, з’явився у 1911 році, коли за владним розпорядженням на відзнаку 50-річчя скасування кріпосництва у всіх повітових містах і у волосних центрах споруджувалися монументи царю-визволителю – Олександрові Другому. Цю скульптурну споруду встановили на вході до міського скверу (на цьому місці нині меморіал) на величному постаменті з каменю, виготовленому майстрами з місцевої фабрики каменотесних виробів італійців Ф.Ліва та С.Бузетті.

  

Проте з установленням Радянської влади за Раднаркомівським Декретом про пам’ятники від 1918 р. імператора з подіуму прибрали, встановивши натомість на ньому бюст Карла Маркса роботи відомого скульптора І.Кавалерідзе.

Напередодні Другої світової вирішено було встановити в місті пам’ятник Леніну. Бо що ж то був за райцентр без монумента вождю! До Радомишля навіть завезли скульптуру, але реалізувати задумане завадила війна. До літопису Радомишля увійшла розповідь про те, що монументальну ленінську споруду перед гітлерівською окупацією, щоб запобігти нарузі, закопав біля міської електростанції електрик Г.Струтинській. І вона таки дочекалась свого часу: у 1946-му Ілліч обійняв на Бузеттівському п’єдесталі... місце К.Маркса. Окупанти свого знаного земляка не чіпали, проте погруддя було зруйноване під час тяжких боїв за місто у 1943-му.

 

Фото П.Шуневича.

.

А 22 квітня 1974 року в Радомишлі на тодішній Червоній площі (нині – Соборна) встановили новий пам’ятник Леніну. Колишній тимчасом нишком демонтували (знову таки поночі) і, як відверто розповідав згодом один з учасників тієї таємної акції, просто втопили бетонну фігуру в річці (!).

  

Схоже, що донині у нас є чимало гідних послідовників подібних пертурбацій. Бо інтернетними соціальними мережами поширилась інформація, що, підбиваючи підсумки оголошеного конкурсу на кращий проект пам’ятника борцям за волю України, конкурсна комісія вирішила встановити такий на Соборному майдані на тому місці, де до 2014-го височів пам’ятник В.Леніну і навіть на його ще не демонтованому постаменті. Так нібито вийде дешевше. Ну, хіба не повторює це описану тут потрійну заміну?

Наразі виглядатиме таке не лише сміхотворно. У будь-якому випадку цей постамент залишається ленінським символом, бо ж за своєю першоосновою є постаментом пам’ятника комуністичному вождю. Тож встановлювати на ньому монумент на уславлення українських героїв і по блюзнірськи, й аморально. До того ж слід, мабуть, зважити й на твердження екстрасенсів (як би хто до них не ставився), що місця поклонінь колишнім ідолам у катівських мантіях мають вкрай негативну енергетику.

Сучасна хвиля демонтажу комуно-ленінських пам’ятників відбувається переважно відкрито, хоча подекуди й анархічно, нагадуючи звичайнісінький вандалізм. У Радомишлі це сталося у 2014-му 23 лютого під час Революції Гідності і цілком законно, принаймні перед поваленням Леніна на мітингу було оприлюднено рішення міської ради з цього приводу.

А вже після події громадські активісти та представники влади обговорювали у міській раді подальшу долю постаменту, одностайно зійшовшись на думці, що його слід таки розібрати, аби здійснити цілковитий демонтаж комуністичного символа. Притому пролунала одностайність і в тім, що жодного іншого монумента на тому місці бути не повинно.

Та й погляньте на фото цього куточка майдану ще до встановлення пам’ятника Леніну. Хіба не просторішим й більш відкритим він виглядає разом з будівлею?

Фото А.Бородька. 1968 р.

Врешті традиція лаштувати монументальні споруди перед владними адмінбудівлями теж іде з радянських часів, які нині начебто повсюдно у верхах засуджують, однак, як бачимо, їхнім принципам наслідують. Водночас встановлення нового обеліска на підмурах колишнього мимоволі додає аргументів апологетам минулого, що, мовляв, теперішня влада навіть новий постамент неспроможна спорудити, використовуючи комуністичний. Наразі тут напевно дійсно слід застосувати колишнє розхоже пропагандистське гасло: «до основанья, а затем…».

Відтак варто було б теперішнім патріотичним силам, які прийшли до влади на хвилі Революції Гідності, продемонструвати наступність у справах попередників, зокрема активістів місцевого осередку товариства «Просвіта», ініціативою та зусиллями яких у Радомишлі 2003 року на вшанування подвигу Героїв Крут встановили пам’ятну гранітну плиту всім самовідданим борцям за волю України. Встановили зі сподіваннями, що на її місці згодом буде споруджено пам’ятник.

Чи: нові часи – нові звичаї? Та якби ж то нові, бо, як бачимо, таке ми вже проходили. Щоправда, недарма гострослови стверджують, що історія має звичку повторюватися, хоча вдруге – вже здебільшого у вигляді фарсу.

Газета «Зоря Полісся», 26 лютого 2016 р.

Легендарні й суперечливі початки Лутівки, або – Де вбили воєводича Люта?

І написано ж у давньоруському літописі під роком 975.

«Коли Свенельдич, на ймення Лют, вийшовши якось із Києва лови діяти, гнав за звіром у лісі, узрів його Олег і спитав: «Хто се є?» І сказали йому: «Свенельдич». І, напавши, він убив його, бо й Олег діяв був лови. І через це постала ненависть межи ними, Ярополком і Олегом, і завжди мовив Ярополкові Свенельд, хотячи відомстити за сина свого: «Піди на брата свойого, і візьмеш ти волость його один»…

Отже року 975-го Лют, син знатного шведського воєводи Свенельда, який перебував на службі у київських князів ще з часів Ольжиного правління, вирушив на «звірині лови», тобто – на полювання. Випадково чи ні, але втрапив воєводич на мисливські угіддя, що належали до Древлянського князівства. До того ж саме тієї пори полював там древлянський князь Олег. Він приходився онуком княгині Ользі, яка вогнем і мечем упокорила бунтівних древлян в році 946-му, і був поставлений тут княжити своїм батьком – князем Святославом. Тож зазіхань на власні маєтності Олег не потерпів і вбив непроханого зайду.

Більшість дослідників сходиться на думці, що Олег розцінив Лютові лови у його володіннях, як спробу повторити намагання князя Ігоря, що, як відомо, був убитий древлянським князем Малом через додатково накладені на древлян податі. Попри те, що Ольжине придушення древлянського бунту засвідчувало залежність Древлянського князівства від Київського, князівське правління і відповідні його атрибути, в тому числі й територіальні, за древлянами зберігались. Відтак дії Люта мали всі ознаки порушення княжих привілеїв і врегульованих між двома князівствами відносин. Данину підлеглі сплачували зверхникові передусім хутровими шкурами, котрі якраз і добувалися у місцях мисливських ловів. Тому спроби пожитися на них означали у ті часи по суті загарбницькі претензії на землеволодіння.

Аналізуючи цей літописний факт, історики припускають різноманітні його тлумачення й версії, вбачаючи зокрема й можливу провокацію з боку киян-полян чи навіть сторонніх сил, як привід для розпалювання міжусобної війни (і вона таки спалахнула) та зростання впливу на Київських проводирів варязьких наймитів.

Проте історичні дослідження доволі суперечливі щодо ототожнення самого місця, де сталась фатальна зустріч Олега й Люта. Приміром, Л.Похилевич у своїх «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії», посилаючись «на думку деяких», зазначає, що село Лютіж поблизу Вишгорода отримало свою назву за іменем Люта, вбитого Олегом на тому місці. Таке твердження зберігається і в сучасному викладі історії цього поселення.

Одначе сумнівною у цій версії є насамперед стверджувана таким чином належність Лютежа до Древлянської землі. Принаймні стародавній Вишгород і його околиці у літописах називають «Ольжиним градом», а відтак він входив до полянського племінного союзу. Водночас дивує й полювання у цій місцевості князя Олега, надто задалеко від свого осідного міста Вручия (Овруча). З іншого боку – чи дозволили б древляни назвати поселення на своїй землі іменем ворога, й навпаки: чи стали б поляни ховати Люта на території сусіднього князівства? Бо саме Лютіж вважається вірогідним місцем, де було захоронено норовливого воєводича.

Позаяк є всі підстави припускати, що смертельна сутичка відбувалась на древлянських Мичеських землях, які безпосередньо межували з давньоруською Київщиною (приблизно такі ж граничні окреслення у XVIII-XX століттях мав Радомисльський повіт Київської губернії). Межовим розподілом між сусідніми Древлянським і Києво-полянським князівствами слугували річки Тетерів, Здвиж та Ірпінь.

Місця, де відбувалися княжі полювання – «лови звірів» - у сиву давнину називали «звіринцями». Відомий, наприклад, з часів Київської Русі звіринець Києво-полянських князів, розташований в передгір’ї між Дніпром і Печерськими пагорбами. Свого часу там у печерах, що отримали назву Звіринецьких, містився монастир, подібний Лаврському.

Примітно, що на колишніх древлянських теренах теж зберігся давній топонім з назвою Звіринець. Так у давнину звалося лісове урочище, що розкинулося на берегах невеликої річечки. Згодом назву Звіринець дістав і хутірець, розбудований там, який півстоліття тому увійшов у межі села Лутівка Радомишльського району та залишився тепер в означенні однієї з околиць Радомишля.

А згадана річечка, що перетинає прилутівське звіринецьке урочище, здавна теж має назву Лутівка (Лутівочка). Між тим у деяких давніх документах наводиться її назва як Лютівка. З огляду на особливості слов’янського словотворення така трансформація є доволі поширеною. То чи не нарекли її так у давнину для означення місцини, де й було вбито літописного Люта?

У всякому разі інших вірогідних тлумачень про походження назви Лутівка бракує. Бо поширене щодо цього посилання на річечку Лутівку (Лутівочку) однак потребує пошуку першовитоків.

Ось такою є нині легендарна річечка Лутівочка.

Ось такий несподіваний зворот дістає легендарна літописна оповідка про смерть воєводича Люта. Це, звичайно, лише припущення і далеко не беззаперечне. Хоча, як і будь-яке інше, має право на існування. Тим більше, що усталена версія теж містить чимало суперечностей. Слід зауважити й те, що відомі випадки знайдених на лутівських теренах прадавніх артефактів.

Врешті в історії Лутівки потребує переосмислення й інший широко розповсюджений факт. Йдеться про так звану першу згадку села в історичних джерелах. З подання того ж Л.Похилевича тут за точку відліку взято рік 1691-й, коли універсалом гетьмана І.Мазепи від 8 серпня хутірець Лутава було надано Києво-братському монастирю після того, як ним самочинно заволодів полковник К.Солонина. Цю дату потому було повторено й у академічній «Історії міст і сіл України», інших виданнях.

Водночас у розповіді про село Карпилівка Приборської волості (сучасний Іванківський район) Похилевич наводить посилання на запис гетьмана І.Самойловича від 19 травня 1686 року, яким віддавалися грунти при Карпилівці з хутором Лутавою тому ж таки Братському монастиреві.

Проте ці місцевості, що входили до Радомисльського повіту, з давніх давен належали до володінь Києво-Печерського монастиря. Тож присутність на їхніх теренах маєтностей іншої монашеської обителі, хай навіть і на окремо взятому хутірці, виглядає сумнівною. До того ж назва Лутава, хоча й співзвучна з Лутівкою, проте в інших історичних джерелах на наших теренах не присутня.
    Зрештою юрисдикція гетьмана Мазепи, як і Самойловича, у наведені роки поширювалась лише на Лівобережжя. Та, виявляється, у гетьманських актах йдеться про хутірець Лутаву, який розташований в абсолютно іншому регіоні – нині це село Козелецького району на Чернігівщині, підпорядковане тамтешній Карпилівській (!) сільській раді. Козелецькі землі, між тим, якраз і вважалися вотчиною Київського полковника К.Солонини. Тож тут Л.Похилевич на багато років ввів в оману збирачів історії радомишльської Лутівки, втім, як і іванківської Карпилівки.

Разом з тим є у їхньому літописі й ось такий цікавий збіг: у 1913 році поміщиця Марія Вешнівська мала 1155 десятин землеволодінь у Карпилівці Приборської волості і в … Лутівці - Кичкирівської.

Наразі доводиться нашим лутівчанам брати на озброєння іншу дату першої писемної згадки про своє село. Такою поки що з певними обумовленнями можна вважати 1682 рік, коли за переліком маєтностей, які за королівським привілеєм відійшли від Печерського монастиря уніатській церкві, обліковано млин з одним жорном і залізним заводом (руднею) при річці Лутівці, належні до Радомисля (до речі, у виписці про це, зробленій 1754 р. у Київській губернській канцелярії, яку подано в описі документів архіву західноруських уніатських митрополитів, якраз зазначено назву Лютівка). Певно, навколо цих виробництв потому й почало розбудовуватися поселення.

А вже як осідне село Лутівку названо в акті візитації радомисльської церкви Святої Трійці, кафедрального собору уніатської митрополії, від 1783 року.

  

Прадавні древлянські мотиви у сучасній  Лутівці.

Але історичні пошуки можуть безумовно внести свої зміни й корективи, бо будь-які дослідження неодмінно призводять до нових пізнань та відкриттів.

Газета «Зоря Полісся», 5 лютого 2016 р.