Свято єднання міської громади

18 жовтня 1987 року до Радомишля вперше прийшов «День міста», що відтоді став улюбленим та очікуваним святом для всієї міської громади.

Проходив він на велелюдному головному міському майдані, котрий у ту пору, щоправда, іменувався Червоним, зважаючи на провідний радянський колір. Був, звісно, заідеологізованим, як і всі подібні тодішні масові заходи. Приміром, виставка дитячих виробів іменувалась «Ярмарком солідарності», засвідчуючи у юних радомишлян «високий рівень радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму». Хоча самі хлоп’ята в ігровій формі організували таки народний ярмарок із «закликайлами», колоритними «продавцями» й «продавчинями» та іншими атрибутами. А вже справжній «дорослий» розпродаж наїдків, гастрономії та кулінарії так само у народному стилі влаштував комбінат громадського харчування, що тоді був монополістом у цій сфері. Втім, нині ці функції не менш ефективно виконують різного роду підприємці.

Започаткувались у той час й інші традиції, що продовжуються дотепер. У дитячому середовищі – це конкурси малюнків на асфальті, виставки виробів гуртківців Станції юних техніків та інших позашкільних закладів дитячої творчості. Старші натомість влаштували виставку товарів, що вироблялися на підприємствах міста. На ній були представлені виготовлені машинобудівниками могутні лісовози та інші лісозаготівельні машини, споживчі зразки продукції підприємства, розмаїття виробів майстрів меблевого цеху,  швейної фабрики, заводу капронових виробів, лісопереробної галузі, випічка та смаколики хлібозаводу.

Згадки про День міста у 1987-му

На жаль, ця традиція, здається, вже втрачена безповоротно, бо товаровиробників тих у нас зараз майже не лишилося. Для радомишлян, одначе, то було й справді виставкою, бо на прилавках місцевих магазинів такого товарного набору вони тоді чомусь не бачили.

У минулому залишився й бадьорий та піднесений марш-парад духових оркестрів. Водночас були й тепер зостаються притаманні цьому святу різноманітні концерти, спортивні змагання, ігри, конкурси тощо.

Спочатку святкували восени, вінчаючи трудовий і зокрема сільськогосподарський рік, орієнтуючись, попри тодішні компартійні ідеологічні тертя, на улюблене в народі свято Покрови. Проте не трималися конкретного числа, а обирали ближню до цього дня неділю. Але осінь та ще й у жовтні – пора вередлива. Тож траплялося, що через негоду заплановані гуляння зривалися, переносилися, а то й зовсім відкладалися. Врешті у кризові дев’яності про загальноміські святкові дійства забули взагалі. Відновили День міста вже у 2006-му, наповнивши його новим змістом та новими барвами, і поступово перенесли святкування до так само відновленого після кількарічних занедбань міського парку.

Обрали притому й іншу дату свята, приурочивши його до дня Трійці. З одного боку – це літо, з іншого – гарантований державний вихідний. А ще – данина прадавній традиції Радомишля, головним храмом якого упродовж багатьох віків була саме церква в ім’я Святої Трійці.

Наразі це загальноміське свято було і зостається днем єднання радомишлян, демонстрацією їх умінь, талантів, працьовитості, бажання робити свій внесок для розвитку і добробуту цього мальовничого та квітучого поліського куточка, де вони живуть, трудяться і відпочивають.

Газета «Зоря Полісся», 2 червня 2017 р.

«За святую правду-волю розбойник не стане…»

Недарма рішуче заперечував Тарас Шевченко, чиї безсмертні рядки з «Холодного яру» винесені в заголовок, створений російськими імперськими та іже з ними ідеологами образ гайдамаків, як таких собі розбишак з великої дороги. У радянських і навіть багатьох теперішніх підручниках історії теж розповідається, що гайдамацький рух був стихійним соціальним бунтом українського селянства супроти польських поневолювачів. Бо де стихія, то, звісно, можуть мати місце і розбійництво, і погроми та їм подібне.

Власне, у такі ж шори анархізму й бандитизму прагнула затиснути український революційний та повстанський рух 1917-1922 рр. вже радянська ідеологічна машина. А те, що, наслідуючи своїх славних попередників, гайдамаками називали себе в ту буремну пору вояки українського війська, подавалося як «спекуляції українських буржуазних націоналістів на популярних у народі традиціях». Насправді ж це дійсно було наслідуванням одвічній традиції – боротися за волю і свободу свого народу проти гнобителів і окупантів.

Втім, як підкреслив краєзнавець і дослідник козацтва Євген Букет (на світлині) на презентації в Радомишлі своєї книжки про одного з найвидатніших гайдамацьких ватажків Івана Бондаренка, гайдамацтво XVIII століття таки було дещо іншим. Це дійсно була майже столітня війна українського народу за свою незалежність. І почалась ця війна після того, як гетьман Іван Мазепа, що після Богдана Хмельницького став першим українським гетьманом і на Лівобережжі, й на Правобережжі (мовила ж народна приказка, що «від Богдана до Івана не було у нас гетьмана…»), прийняв протекторат Османської імперії та Королівства Швеція, відкрито виступивши і проти Московії, і проти Речі Посполитої. Після трагічної Полтавської битви цю війну, що також велась по обидва боки Дніпра, продовжив та координував Мазепин наступник Пилип Орлик. По його смерті повстанський рух керувався іншими ватажками.

Одному з них і присвятив свою історико-краєзнавчу книжку «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини» Є.Букет ­ – ще досить молодий, але вже доволі знаний дослідник, краєзнавець, пошуковець, журналіст, громадський діяч, що є членом Національної спілки краєзнавців України, автором більше двох десятків краєзнавчих книжок, головним редактором часопису «Культура і життя», відзначений Міжнародною премією ім. Олеся Гончара, званням Почесний краєзнавець України, медаллю «Олександра Довженка». 

КОЗАК ІВАН ІЗ ГРУЗЬКОГО

Є своя закономірність, що саме цю історичну постать обрав він для свого нового дослідження. Адже народився автор у селі Грузьке Макарівського району на Київщині, якраз у тому селі, уроджений в якому був і Бондаренко, і яку обрав згодом під свою полковничу резиденцію.

З дитячих і юнацьких літ випадало майбутньому дослідникові чути чимало переказів, легенд, пісень, присвячених своєму славетному землякові. Водночас з літами (хоча, які там його літа! – Євгенові лише 35), з подивом звернув увагу, що у підручнику історії України Бондаренка згадано тільки одним словом. Чому ж так мало, ніби мимохідь?

Відповідь на це й дає написана книжка.  Зокрема привертає увагу наведений у ній знайдений автором у мемуарній польській літературі текст прокламації, написаної найімовірніше саме Бондаренком, що з підписом «козак Іван» ширилась у народі:

«Не тільки лях, а й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватися їм обом,  тому що тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить  необмежену свободу».

Ці відозви справляли величезний ефект, проте, ясна річ, ні російські, ні радянські видання вшановувати автора такої «крамоли» аж ніяк не могли.

Але історичні джерела, якими послуговувався Є.Букет, доводять, що дійсно гайдамацька війна відбувалась і на Лівобережній, і на Правобережній Україні, а розвідники Івана Бондаренка діяли не тільки на території сучасного Радомишльського, Брусилівського, Макарівського, Бородянського, Іванківського, Чорнобильського, Фастівського та Києво-Святошинського районів, що належали до Речі Посполитої, а й заходили на територію підмосковську – навколо Києва. І один з найбільших боїв козаків Бондаренка, що відбувся під селом Запілля, був не проти польської шляхти, а проти регулярних московських військ.

Саме московське військо захопило в Умані Максима Залізняка, пізніше під Богуславом – Микиту Швачку, передало полякам Івана Гонту, потім і Бондаренка, який після полонення перших трьох очільників ще майже місяць утримував повстання. Він перемістив його епіцентр на Північ, на рідне йому Полісся, де у районі Брусилова, Макарова, Радомисля (таку назву тоді мав Радомишль), Чорнобиля вів бойові дії проти регулярної російської армії.

БУЛИ НЕ СТИХІЙНИМИ БУНТАРЯМИ, А ВИШКОЛЕНИМИ ВОЯКАМИ

Стихійним селянським бунтом прагнула зображувати офіційна імперська пропаганда й Коліївщину – кульмінацію гайдамацького руху XVIII століття.

Одначе польська історіографія виводить назву цього повстання зовсім не від кілків, що ними нібито були озброєні селяни-колії, а від служби, яку несли надвірні українські козаки, охороняючи та захищаючи великі шляхетські маєтки. Ця варта здебільшого ходила по колу, відтак і службу таку називали «колійною».

Саме ці представники козацького стану були головною рушійною силою Коліївщини, основними її віжками. Як до речі, й основні учасники інших відомих козацьких воєн – Хмельниччини та Паліївщини. Коліївщина стала третьою спробою відновити Державу Війська Запорозького з обох боків Дніпра, та, на жаль, останньою, якщо говорити про ХVІІ–ХVІІІ століття.

І про стихію й анархію тут вести мову не доводиться, адже надвірні козаки мали чудовий військовий вишкіл, ретельно планували й координували свої дії. І так само, як за Хмельницького, гайдамаки Коліївщини,  визволяючи населені пункти від польського панування, встановлювали адміністративний сотенно-полковий устрій на визволених територіях. Це також, як зазначає Є.Букет, підтверджується архівними документами. Селяни ж виконували лише функції розвідників, дбали про забезпечення війська продовольством, а вже на визволених територіях виконували самоврядні функції.

До того ж проводирі Коліївщини, яких упродовж російського панування зазвичай називали ватажками чи отаманами, насправді мали чіткі козацькі регалії, встановлені у Війську Запорозькому. Іван Гонта, Максим Залізняк, Микита Швачка та Іван Бондаренко були полковниками. І, як стверджують історики, для козацтва в умовах війни звання полковника було навіть вищим, ніж звання гетьмана. Бо саме полковники керували передовими загонами.

Полковничий статус Івана Бондаренка, приміром, цілком підтверджується кількістю підлеглих йому козаків: під його орудою їх було біля двох тисяч.

У ґрунтовній праці доктора Петра Мірчука «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.», згаданій у книжці Є.Букета, називаються Бондаренкові сотники, серед них і радомисльський – Степан Головацький. Після придушення повстання його четвертували у Кодні. (Примітно, що таке прізвище обрав собі згодом один з очільників повстанського руху на Радомишльщині вже під час українських визвольних змагань 1918-1922 років Юліан Мордалевич).

Та сотник Головацький вочевидь у Радомишлі не осідав, а був козацьким ватажком території довкола нього, що готувалась до переходу до козацької вольності. У навколишніх лісах повстанці почувалися господарями, зокрема в Минійках, у Коростишеві, під Овручем.

У Радомишлі, відомо, на ту пору резидували унійні митрополити. Як зазначає відомий дослідник радомишльського уніатського періоду історик Л.Тимошенко, після гайдамацьких набігів на митрополиче містечко 1750 року тут розмістилась озброєна польська корогва, у пору Коліївщини перебував російський військовий корпус генерала М.Кречетнікова. Тобто, це було досить укріплене місто.

З огляду на це військо Бондаренка не наважувалось брати Радомишль приступом, як і Чорнобиль з його надзвичайно потужним військовим гарнізоном. За твердженням краєзнавця Лаврентія Похилевича, наведених у «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії», чорнобильский магнат Ходкевич  тримав там 12 гармат, 500 піхотинців, 200 гусарів і 100 надвірних козаків. Саме на поталу цього воїнства й доправили підступно полоненого в Макарові Івана Бондаренка.

Під час польського повстання 1831 року вже бунтівні поляки намагалися взяти собі на озброєння згадані чорнобильські гармати, але вони виявилися непридатними для стрільби. «Гармати хтось заговорив» - пішов у народі поговір, натякаючи на Бондаренкову помсту своїм катам. Січовий вишкіл, як подейкували, зробив з нього справжнього козака – «лицаря і характерника», здатного замовляти ворожу зброю, кулі з якої його не брали…

РУЙНУЮЧИ МІФИ

З радомишльською уніатською резиденцію пов’язані ряд процесів, що вела над полоненими гайдамаками консисторія – церковна судова інстанція. Є.Букет наводить протокол одного з них, який, зокрема спростовує поширене твердження, нібито гайдамаки нещадно карали поголовно всіх унійних церковнослужителів. Стверджуючи, що повсталі дійсно чинили різню, звірства, суд називає поіменно греко-католицьких служителів культу, які стали жертвами повсталих. Таких священиків на два воєводства, Київське і Брацлавське (а це територія сучасної Київської, частини Житомирської, Вінницької, та Черкаської, областей), виявилося 16. Притому не всі з них були страчені у прямому розумінні цього слова. Підписалося ж під протоколом 302 ксьондзи.

У документах унійної митрополії до того ж засвідчено, що в селах і містечках, якими прокотилися гайдамаки, у церквах і до повстання, і після нього служили ті ж самі священики. Деякі з них сприяли й допомагали повстанцям, за що потому теж переслідувалися.

Ще один поширений міф, який спростовується Є Букетом, стосується так званої «уманської різанини», спрямованої передусім проти єврейського населення. На цій темі зокрема спекулювали польські історики, використовуючи її, як не дивно, в якості одного з виправдань розпаду Речі Посполитої, що відбувся невдовзі після Коліївщини.

Так от, за протоколами кримінальних справ, які оприлюднив черкаський краєзнавець Григорій Храбан, було встановлено документально 9 жертв, яких в силу тих чи інших обставин було вбито в результаті штурму Уманської фортеці. А у мемуарних джерелах їх чомусь називається від 20 до 80 тисяч. Якщо ж дивитися на єврейські переписи, опубліковані в «Архіві Південно-Західної Росії» (є такий збірник історичних документів, який нині доступний навіть в інтернеті), то названої кількості єврейського населення фізично не існувало в усьому Південно-Західному краї в 1765 році, коли проводився останній перед повстанням перепис.

Врешті, кількість страчених повстанців значно перевищує наведене вище число їхніх жертв.

Тільки у Кодні під Житомиром було забито біля 300 гайдамаків, яким відтинали голови, їх вішали, рубали й сікли сокирами, садили на палю.

Під селом Запілля поблизу Чорнобиля четвертували Івана Бондаренка. Як написав століттям по тому у «Київській старовині» місцевий священик Григорій Шиманський, тамтешні люди добре пам’ятали й переказували про ті події…

*      *      *

У книжці Євгена Букета «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини» наводиться чимало цікавих і подеколи унікальних фактів, подробиць з  перебігу тогочасних історичних подій, з життя гайдамацького ватажка, чий життєпис тісно пов’язаний з нашим краєм. Вона добре проілюстрована малюнками, портретами, мапами, містить додатки географічних та іменних покажчиків, історичних першоджерел.

Обкладинку видання прикрашає портрет Івана Бондаренка, котрий завдяки автору, можна сказати, повернувся із небуття.

Як розповів Є.Букет, цей малюнок, надрукований у томі Київської області з «Історії міст і сіл Української РСР», вважався втраченим. Його сліди губилися у музеях Києва та Львова, проте після довгих пошуків знайшлися на легендарній Хортиці в Музеї Запорозького козацтва. Втім, зображений на ньому полковник має вигляд далеко не героїчний. Намалювали його у карикатурному вигляді, аби виставляти картину із захопленим та страченим  козацьким ватажком для залякування українського населення. Мовляв, і ви там будете, якщо підтримуватимете своїх козаків – «розбойников і воров».

Народна пам’ять, одначе, берегла і береже спогади, перекази, легенди та пісні про них, як про відданих борців за українські права і вольності. Це засвідчують й наведені у книжці авторські та фольклорні твори про Івана Бондаренка. Серед них є й ті, що записані були у робочих альбомах Тараса Шевченка. І як співається в одній з них:

В Макарові, славнім місті, роковеє свято,

Вже ж нашого Бондаренка у неволю взято...

*     *     *

Презентація книжки пройшла у залі міської ЗОШ №5 ім.В.Чорновола за сприяння директора закладу Олександра Бугая, радомишльського краєзнавця Олександра Пирогова. У заході взяли участь школярі цієї та інших шкіл, краєзнавчий актив, культпрацівники Радомишля. 

Газета «Зоря Полісся», 16 червня 2017 р.

За відхилення від інтернаціонального курсу ВКП(б)

Якось на одному з урочистих зібрань Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка очільник закладу академік М.Жулинський з болем констатував, що йому і колегам, на жаль, нічого невідомо про долю тих співробітників, які попрацювали не так багато в інституті, але були репресовані.

– Прикро, - зазначив Жулинський, - що ми не маємо навіть бібліографії їхніх праць…

Мовлене стосується й Юрія Демидовича Йосипчука, літературознавця, чиє життя і наукова діяльність обірвалися у пору нищівних репресій проти української інтелігенції в лиховісні тридцяті роки минулого століття.

Народився Юрій Йосипчук 5 травня 1906 року в селі Нова Буда Потіївської волості Радомисльського повіту.

Українська мова та література з дитинства полонили поетичну душу новобудського хлопця, а першим його університетом стала вочевидь школа грамоти при місцевій церкві Вознесіння Христового.

Закінчивши вчительську семінарію, вступив він на філологічний факультет Київського державного університету. Після закінчення вишу навчався в аспірантурі, затим очолив одну з кафедр рідного факультету. Згодом працював співробітником Київської філії науково-дослідного інституту Тараса Шевченка.

Шевченкознавство стало одним з найголовніших напрямків наукових досліджень молодого вченого. У 1935-1937 рр. були зокрема опубліковані його праці, статті та дослідження «Особливості творчості Шевченка», «Поема селянського повстання» (про поему  «Гайдамаки»), «Реалізм Шевченка», «Шевченко і Добролюбов», «Геній народний», «Етапи поетичної творчості Шевченка», «Пушкін і Шевченко», «Шевченко і народна творчість». Ю.Йосипчук входив до когорти авторів та укладачів приміток до ювілейного видання «Повного зібрання творів Т.Шевченка», що вийшло до 120-ї річниці від дня народження поета. Примітно, що його колегою на шевченкознавчій ниві та в Інституті був земляк-радомишлянин, шевченкознавець М.Мацапура.

Йосипчук працював поруч з такими велетами українського літературознавства і мовознавства, як Є.Шабліовський, М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, М.Русанівський. З багатьма з них його поєднала не лише наукова діяльність, а й сумна доля жертв державної репресивної машини.

Інститут Тараса Шевченка одним з перших відчув її на собі. Адже особливою увагою каральні органи обдаровували саме українські національні заклади, нищівно переслідуючи будь-які відхилення від офіційно проголошеного інтернаціонального курсу ВКП(б).

Для посилення партійного впливу й контролю у 1936 р. Інститут перевели з Харкова до Києва і до нього було приєднано Літературну комісію Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Під назвою Інституту української літератури ім.Т.Г.Шевченка він здобув статус академічного і увійшов до складу Відділу суспільних наук АН УРСР.

Заклад очолив поет-академік П.Тичина, його заступником призначили професора О.Білецького. Але, враховуючи те, що Білецький на ту пору жив у Харкові, обов’язки заступника директора поклали на Ю.Йосипчука. Ученим секретарем став Г.Лабурда. Саме з двох останніх почалась нова хвиля арештів керівників цієї ланки, які змінювалися один за одним, що дає чітке уявлення про ту гнітючу атмосферу, яка панувала тоді в установі.

Відтак творча праця вченого обірвалась. Вислужуючись перед Москвою, київські фальсифікатори слідчих справ проти «українських націоналістів» додали і його прізвище до нового переліку «ворогів народу», що начебто засіли в Інституті української літератури.

Заарештували Юрія Йосипчука 12 червня 1937 року співробітники Управління держбезпеки НКВС УРСР і відразу ревно заходилися «шити» справу.

Літератора і шевченкознавця звинуватили у належності до «української контрреволюційної націоналістичної організації», яку ніби очолювали А.Хвиля і П.Любченко.

Слідчі вибили з нього потрібні зізнання. І вже 23 жовтня «за підготування до контрреволюційних злочинів та терористичних актів» у відповідності до ст. 54-8 та 54-11 Карного кодексу Військова колегія Верховного суду СРСР засудила Юрія Демидовича Йосипчука до найвищої міри покарання. На судилищі вчений відмовився від своїх свідчень, заявив, що під тортурами змушений був оговорити себе. Що ні в чому не винен, наголосив і в останньому слові.

Про те, як поспіхом енкеведистами фабрикувалися подібні справи, свідчить, приміром, такий факт. У звинувачувальному вироку керівника Інституту мовознавства Н.Кагановича, якого заарештували вже після страти Ю.Йосипчука, йдеться, що той став активним учасником троцькістської терористичної організації у 1934 році, і йому відразу доручили тримати зв’язок з Йосипчуком. У той же час у справі самого Юрія Демидовича зазначено, що він пристав до «антирадянської організації» тільки з 1935 р.

Втім суд не зважив на жодні заперечення чи суперечності. Вирок виконали без затримок і зволікань вже наступного дня. 

Останнім притулком для Ю.Д.Йосипчука і багатьох тисяч українських патріотів, учених, митців став сумнозвісний Биківнянський ліс.

Меморіал у Биківні.

Оскільки судом встановлювалась також конфіскація усього майна, яке належало засудженому на правах особистої власності, у судових документах названі найближчі рідні вченого – дружина Тетяна Хомівна Буланова і сестра Марія. Як склались їхні долі, тимчасом невідомо.

Газета «Зоря Полісся», 19 травня 2017 р.

Лихо не без добра...

 

Війна чудинця Миколу Юхимовича Горобенка скалічила, а натомість обдарувала потрібною цивільною професією

Його бойове хрещення відбулося на звісному Сандомирському плацдармі. У боях за цей важливий форпост для подальшого просування на захід радянські війська, що вели тут бойові дії влітку 1944-го, втратили майже половину особового складу. Відтак, щоб розвинути успіх, Червона Армія потребувала підкріплення. Тож новобранців повсякчас перекидали сюди упродовж осені й початку зими.

До складу 31-ї стрілецької дивізії, що уславила себе успішними бойовими діями у Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській та Яссько-Кишинівській операціях і, відновлюючи фізичні й бойові сили, базувалась у лісах під Корцем, теж прибуло молоде поповнення.

Був у його реєстрі й вісімнадцятирічний юнак з Чудина – кулеметник Микола Горобенко. Втім на фронт хлопця мобілізували ще сімнадцятилітнім, відразу після вигнання гітлерівців з Радомишльщини. Остаточно це відбулося в останні грудневі дні 1943-го, а вже у лютому Микола вирушив до війська. Вочевидь з огляду на ще не призовний вік направили його попервах на бойовий вишкіл.

З Малина новачки ешелоном добиралися до Казані, де проходили підготовку у 42-му навчальному стрілецькому полку. Проте згадував потім те навчання Микола Юхимович з жахом. Та не від тяжкої бойової підготовки, як сподівалися. У навчальних підрозділах панував безлад, занять як таких не проводилося, новобранці майже не харчувалися, бракувало води, фактично увесь особовий склад потерпав від дизентерії. Командування між тим безпробудно пиячило, ще й приторговувало реманентом та солдатськими пайками. Уже по війні дізналися, що командира полку за розвал дисципліни та службові зловживання віддали під трибунал. Так що звістку про відправку на бойові порядки сприйняли з полегшенням.

12 січня війська Першого Українську фронту почали потужну наступальну Сандомирсько-Сілезьку операцію. Через два дні вирушила на передову 31-а дивізія. Але майже відразу наразились бійці на контрудари ворога, потрапивши під шквальні обстріли далекобійної артилерії.

Снаряд вибухнув десь майже поруч з Миколою. Отямився він уже в шпиталі: тяжка контузія, поранення в голову, що не стало смертельним, мабуть, завдяки касці, два осколки в нозі… Рани на кінцівці невдовзі загоїлися, проте залишився солдат без ока, відтак до участі у бойових діях став непридатним.

Лікувався він і, як нині кажуть, проходив реабілітацію у Грозному, де був спеціалізований військовий шпиталь для тих, хто втратив зір. Навіть не міг собі уявити поранений воїн, що таких скалічених війною, як він, тут переверталися тисячі.

Потому в запас його не звільнили, а зарахували до «нестройової служби». Після виписки «нестройовикам» запропонували оволодіти професією вже для тилового забезпечення військових потреб. Миколі відразу припала до душі пропозиція стати ветеринаром, тож вирушив він до ветеринарної школи, де провчився два роки.

На ту пору війна вже скінчилась, але армійську службу Горобенко не полишив і набирався досвіду у кавалерійському полку, що дислокувався у Ставрополі. Вагомою підмогою був для нього придбаний у місцевій книгарні «Довідник ветеринарного лікаря», який відтоді став справді настільною книгою.

До коней його душа прикипіла ще з дитинства, коли, як і всі чудинські хлопчаки, допомагав дорослим виганяти на випас колгоспний табун. Відтак Микола Юхимович залюбки доглядав кінне полкове військо, набуваючи потрібного у будь-якій сфері професійної діяльності досвіду.

З ним після демобілізації він повернувся у 1949-му до рідного Чудина. Тут зустрів свою долю – сільську красуню Надію Яківну Самойленко. Через рік молодята одружилися, а за чотири роки вже й надбали двох доньок – Ніну та Раїсу.

У місцевому колгоспі Горобенко спочатку порядкував на фермі, допоки не «побив горшки» з колгоспним керівництвом. Каменем спотикання стали намагання тодішніх очільників списувати забиту для власних потреб худобу на «доріз», а ще – подібні оборудки, що чинилися на влаштованій у господарстві фермі, де розводили чорнобурок.

 Тож «за власним бажанням» він пішов «старшим конюхом». Згодом певний час працював землевпорядником.

А невдовзі його таки перепросили повернутися до ветеринарії. Сталося так, що тамтешнього ветеринара через загибель молодняку, яка трапилась з його вини, зняли з роботи (до речі, ще й засудили). Тож районні ветеринарні фахівці (а з ними Микола Юхимович тісно контактував, хоча й безпосередньо не працював у цій структурі) запропонували згадати свою армійську професію. Відтоді аж до виходу на заслужений відпочинок пов’язаний він був з ветеринарною службою: ветфельдшер, головний ветлікар колгоспу, завідувач ветеринарною дільницею…

Проте сільське життя на пенсії у прямому розумінні не визнавав. Тимчасом без роботи ветеран не сидів, зокрема у пору сінокосів доглядав за колгоспним лугом. Звісно, зверталися до нього сельчани й у ветеринарних потребах. А ще – співав у колгоспному хорі, грав на басу в духовому оркестрі.

Та то все – допоки вистачало сил. Попервах підкосила його смерть дружини. Хоча й не зважав ніколи він на роки, але вони таки брали своє. Особливо болісно сприймав Микола Юхимович те, що ноги перестали слухатися та геть відмовив зір.

- То хоч телевізор міг дивитися й читати, - скрушно бідкався ветеран. Але, попри всі негаразди, залишався він оптимістом, згадуючи при нагоді, що бабуся його прожила 101 рік, мати - 100, сестра - 94.  – Оце для мене орієнтир, - зазначав. Адже роки – то теж неоціненне його багатство.

Він любив спілкування, залюбки переповідав свої життєві перипетії, згадуючи до дрібниць пережите й перебачене. 

Микола Юхимович Горобенко із зятем Павлом Самойленком у серпні 2016-го. 

І хоча залишав життя прикутим до ліжка, самотнім не почувався, бо дбайливо доглядали його рідні, навідувалися онуки та правнуки, хоча й порозліталися по світах. Їх він вважав головним своїм надбанням, тож і прагнув сповна передати нащадкам власні життєві засади та настанови. Вони всякчас допомагали йому на тернистому шляху, допоможуть і їм, був переконаний ветеран, що пішов у засвіти в лютому 2017-го.

 

Газета «Зоря Полісся», 26 серпня 2016 р.

 

Відгомін далекої війни

Восени 2015 року господарі одного з житлових будинків на радомишльському Микгороді зводили прибудову до свого помешкання. Готуючи майданчик під споруду, будівельники натрапили в землі на останки двох людей і викликали правоохоронців. Навіть побіжний огляд вказував, що йдеться вірогідно про загиблих воїнів часів Другої світової війни. Скоріше за все – бійців Радянської армії. Це підтвердили й запрошені на місце фахівці житомирської групи «Пошук», що мають досвід пошукових робіт колишніх військових поховань. Адже на полеглих були вояцькі чоботи – кірзові радянські та англійські «ленд-лізівські». Поруч знайшли патрони до гвинтівки Мосіна зразка 1943 року (до речі, залізні, що їх саме з того року й запровадили), червоноармійський ґудзик вірогідно від шинелі, хімічний олівець… Можливо, вбитих прикидало землею під час обстрілів і їх не поховали разом з усіма у Братській могилі, бо, як засвідчила ексгумація, розміщення останків у землі було не притаманним для узвичаєних поховань.

Майже півтора року тривала експертиза. Нею офіційно встановлено, що загиблі – жінки.

22 березня 2017-го останки цих двох невідомих воїнів урочисто перепоховали в Радомишлі на міському кладовищі за усіма належними християнськими і загальнолюдськими канонами. Віддали їх землі поруч з Братською могилою таких же полеглих у 1943-му бійців. До речі, коли копали могилу для поховання, у грунті натрапили на гільзу від патрона до протитанкової рушниці тих же часів. Її передали у краєзнавчий музей Радомишля.

  

Як розповів член групи «Пошук» радомишлянин Роман Сладковський, він нині намагається встановити особи загиблих. Принаймні на деякі орієнтири натрапити таки вдалося. З’ясовано, що 24-25 грудня 1943 року в районі Микгорода вели бої з гітлерівцями за Радомишль бійці 49-го полку 127-ї стрілецької дивізії. У реєстрі дивізійних безповоротних втрат у ті дні значиться зокрема зникла безвісти старший сержант медсанбату. Здавалося б, є слід. Проте у липні 1944-го ця жінка, що нібито після поранення вийшла зі шпиталю, була представлена до нагородження.

Можливо, в одному із записів сталась помилка, як це не раз траплялося на війні у подібних випадках. На жаль, вірогідних свідків тих далеких подій не лишилося. Тож пошуки тривають, адже вкрай важливо, щоби якомога менше полеглих солдатів зоставалися невідомими. І це потрібно не стільки їм, як нам – живим нащадкам.

Газета «Зоря Полісся», 31 березня 2017 р.

Свято жіночої волі у Веприні

Березневе жіноче свято, як вважається, запроваджено було на згадку про мітинг за рівноправ’я жінок, який провели 8 березня 1908 року в Нью-Йорку місцеві соціал-демократки. Пов’язують його з ініціативою революціонерки Клари Цеткін, яка на Міжнародній соціалістичній конференції 1910 року запропонувала проголосити 8 березня Міжнародним жіночим днем.

З 1921 року цей день з’явився на святковому пролетарському календарі, щоправда, вже на честь початку Лютневої революції 1917 року, передувала якій протестна жіноча процесія, що пройшла в Санкт-Петербурзі саме 8 березня. Потому в СРСР це свято на офіційному рівні подеколи присвячували переважно «мужнім» жінкам, котрі досягли успіхів у «чоловічих» професіях. 

З 1966 року восьмий березневий день став вихідним, а з роками поступово втратив свою первісну політичну ознаку, уособлюючись із весняним теплом, любов’ю й шанобливим ставленням до жінки.

У 1975 році 8 березня Міжнародним жіночим днем проголосила ООН. Проте вже за два роки запропонувала усім країнам з огляду на власні традиції та уподобання визначити будь який день року Міжнародним днем прав жінок і миру.

Крім того у міжнародному календарі є й День жіночої емансипації. Припадає він на 30 травня. Цього дня 1431 року було страчено  Жанну д’Арк.

А от у самій Америці, попри прив’язку радянського жіночого свята до подій у США, засновано власний День емансипації, який відзначається 19 червня. Передумовою для його відзначення вважається скасування  1862 року в Техасі рабства.

Широко поширеним в усіх усюдах є також День матері, що в останні десятиліття набуває популярності і в Україні. Разом з тим у православній церкві третій тиждень після Великодня святкується на честь жінок–мироносиць.

У ряді країн свято жіноцтва дістало назву Дня жіночої волі. У Греції, приміром, приурочені йому святково-фестивальні дійства проводяться 8 січня. У Німеччині восьмого березня жіноче свято під такою назвою відзначають переважно вихідці з колишнього СРСР. Між тим у цій країні, звідки походить відоме принизливе уособлення жіночого призначення  як три «К» (кіндер, кюхе, кірхен – діти, кухня, церква), лише 1976 року на законодавчому рівні зрівнено права чоловіка і жінки на роботу й рівномірний розподіл обов’язків з виховання дітей та догляду за помешканням.

Примітно, що згаданого 1862 року свята жіночої волі поширилися й на теренах Російської імперії. Спричинені вони також були ліквідацією рабства, що мало тут форму кріпацтва. Імператорським Маніфестом 1861 року про скасування кріпосницької залежності зобов’язано було повітових мирових посередників на підставі розроблених місцевих положень упродовж двох років укласти по кожній громаді Уставні грамоти, що регулювали порядок розкріпачення селян.

Цими документами переважно передбачалося попервах звільнити він панщини жінок. Відтак дата їх звільнення проголошувалась Днем жіночої волі.

Про його святкування у селі Веприн Радомисльського повіту розповіли у вересні 1862 року «Київські єпархіальні відомості».

Саме з приводу набуття чинності Уставної грамоти 14 серпня (за новим стилем - 26) до Веприна прибув мировий посередник, відставний майор Броніслав Гасфорт, який оголосив знаменний документ громаді. Тож вепринські жінки вирішили щорічно відзначати 23 серпня як свято жіночої волі і попрохали волосного старшину записати цю дату до літопису поселення. А щоб уперше гідно відзначити своє визволення з кріпацтва, жінки влаштували у сільському храмі під час урочистого обіднього богослужіння подячний молебень на здравіє та вдячність монаршому дому. Того дня, до речі, Церква відзначає віддання свята Успіння Богоматері.

На честь торжества в училищному домі й на подвір’ї навколо нього жінки влаштували святковий обід, на який запросили шанованих у громаді осіб. Упродовж урочистостей лунали здравиці, багатоголосні радісні вигуки «ура», що відлунювали над селом.

А ще на честь свята вепринське жіноцтво зробило пожертви на відновлення храмової святині - старовинної ікони Казанської Божої Матері, яка потому була оздоблена позолоченою рамою.

Тимчасом вепринські урочистості зі святкування жіночої волі слугували прикладом й для інших поселень, де також було проголошено звільнення жінок від кріпаччини.

Хтозна, може, саме з цього приводу  відтоді й поширилась на наших теренах традиція вшанування жіноцтва. А щодо теперішнього березневого святкування, то привертає увагу й те, що Маніфест про скасування кріпацтва датовано дев’ятнадцятим лютого за старим стилем, тобто, третім березня – за новим.

І насамкінець про одного з натхненників та організаторів свята жіночої волі у Веприні – священика місцевої Михайло-Архангельської церкви Іоана Малицького, котрий і розповів про подію в єпархіальному часописі.

Цей священнослужитель залишив помітний слід у релігійному житті тогочасної Радомишльщини. Уроджений він 1824 року в Унині Радомисльського повіту в родині тамтешнього священика Ігнатія Малицького. Закінчив Київську духовну семінарію. У 1842 році Іоан одружився з Єлизаветою Йосипівною Петровською, і того ж року був рукопокладений у священника та направлений до парафії села Товстий Ліс. Був призначений депутатом для виконання слідчих доручень. У 1847 році його перевели до Веприна. 

У подружжя народилися діти – Домникія (1843 р.), Олена (1844 р.), Варвара (1845 р.), Онисія (1847 р.), Софроній (1848 р.), Павло (1849 р.), Іоан (1852 р.), Микола (1853 р.), Марія (1861 р.). Троє з них (Домникія, Олена та Софроній) померли ще у малолітстві. Іоанова сестра Олександра була дружиною знаного священнослужителя Чорнобильської Іоано-Златоустівської церкви Миколи Успенського. Вінчав їх у вепринській церкві отець Іоан.

Стараннями І.Малицького у 1860 році у Веприні відкрилось згадане парафіяльне училище. Вже через рік батюшці було даровано архіпастирську подяку і благословіння Боже за ревну турботу про народну освіту. У зв’язку з цим зазначалося, що священик створив при школі чудовий дитячий хор з 14 хлопчиків, котрих сам навчив церковним співам. Діти співають на чотири голоси і залюбки виконують усю Божествену літургію.

Він нагороджувався бронзовим хрестом на Володимирській стрічці і бронзовою медаллю – на Андріївській, а також набедреником. Зважаючи на авторитет та добрі богоугодні справи, у 1854-му місцеве духовенство обрало отця Іоана благочинним цієї частини повіту. У 1863 року його було нагороджено священицькою скуфією. Втім того ж року єпархіальна рада направила І.Малицького до парафії села Чоповичів, де він продовжив віддану пастирську діяльність. Натомість настоятелем вепринської церкви став священик Павло Будкевич, що до цього ніс службу Божу на дияконській вакансії у Чоповичах.

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 2017 р.

«Саме цим зробити собі пам’ятник…»

У 1854 році вийшов друком фольклорний збірник «Народные южнорусские песни». Упорядкував і видав його етнограф, фольклорист, поет, професор Київського університету Амвросій Метлинський. До збірника увійшли українські народні пісні, зібрані переважно на Полтавщині, Чернігівщині, Волині та Київщині. Особливий інтерес для наших краян викликає те, що широко представлена в цьому виданні фольклорна спадщина Радомисльського повіту – колискові, весільні, веснянкові, купальські, обрядові, повчальні, побутові, козацькі, жартівливі та інші пісенні твори. Загалом їх тут налічується 57. З-поміж видрукованих пісень з Київської губернії (втім як і сусідньої Волинської) радомишльських зібрано найбільше. Слід зазначити, що з теперішньої Житомирської області подано також народні піснеспіви з Овруча та Житомира.

Тож честь і хвала А.Метлинському за вагомий внесок у дослідження прадавнього пісенного фольклору нашого краю. Втім він збирав його не сам. У передмові до видання упорядник висловлює слова вдячності за сприяння М.Білозерському, М.Маркович, С.Носу, С.Метлинському і навіть самому М.Гоголю.

Хто ж і з них міг посприяти появі у виданні фольклорних перлин Радомишльщини?

Микола Білозерський народився на Чернігівщині, де жив, працював і вів етнографічні пошуки.  Микола Гоголь, звісно (це зазначає й А.Метлинський), записав свій доробок до збірника на Полтавщині. З Полтавської губернії походив і сам Амвросій Метлинський, потому вчився і працював у Харківському університеті. У 1849 році переїхав до Києва, де став професором університету св.Володимира.

Одначе зібрані особисто ним та його братом твори позначені у збірці,  і їх небагато.

Так само позначено пісні, що їх записала Марія Маркович, яка згодом під псевдонімом «Марко Вовчок» увійшла до когорти найвидатніших майстрів українського писемного слова. Уроджена на російських теренах Орловщини як Вілінська, вона вийшла заміж за засланого до Орла кирило-мефодіївця Опанаса Марковича (до переліку ««Народных южнорусских песен» він теж зробив свій внесок).  В кінці 1851 року подружжя Марковичів переїхало з Орла до Чернігова, де чоловік працював у газеті «Чернігівські  губернські відомості», а невдовзі став службовцем Київської губернської палати державного майна.

Напевне вже за київського періоду почула Марія Маркович пісню «Ой, Морозе, Морозенку, превдалий козаче…», котра, як зазначається у виданні, записана нею від прислуги в Радомисльському повіті. Втім її внесок у збірку незначний, бо мистциня у ту пору вочевидь не мала змоги вести активну пошукову діяльність, бо була вагітна першою, а потім другою дитиною.

Степан Данилович Ніс теж народився та зростав на Чернігівщині. Активно він захопився записом пісень та іншої народної творчості у 1852-54 рр. у пору навчання в Київському університеті. А полем його тодішніх етнографічних пошуків називають дослідники передусім Київську губернію, до якої належав й зовсім близький до Києва Радомисльський повіт. У біографічних життєписах етнографа зазначається, що студент залюбки відвідував сільські зібрання, весілля, вечорниці, запам’ятовуючи до найменших подробиць народні пісні й поезії, перекази, які там лунали. Тож вірогідно саме він зібрав і передав професорові Метлинському нетлінні зразки пісенного фольклору Радомишльщини, що увійшли до видання.

Відродженню і збагаченню української культурної спадщини присвятив усе своє життя цей дослідник і пошуковець. А.Метлинський називає його С.Носовим. Проте етнограф згодом повернув своє прізвище до першовитоків: став офіційно писатися як Степан Ніс. Після сумнозвісного Валуєвського циркуляру 1863 р., що піддав черговій навалі переслідувань і заборон публічне українське слово, він теж зазнав репресій та заслань. Але не зрадив своїм переконанням, закликаючи земляків послуговуватися надбаннями і мовою своїх пращурів: «Треба доводити силу мови, а не її неміч, що саме цим зробити собі пам’ятник, а не російськими творами». Врешті віднайдені і збережені ним та його однодумцями народні пісенні зразки є найпереконливішим підтвердженням прадавніх українських мовних традицій, втілених зокрема у пісенну спадщину.

«Народные южнорусские песни»