«Мандрували гайдамаки лісами, ярами...»

Стояла тиха липнева ніч. Розжарене денною спекою повітря жадібно ковтало окрайці нічної прохолоди. У місячному сяйві виразно проглядалися обриси радомисльського замку, оточеного зусибіч дубовим палісадом.

На башті біля замкової брами, посапуючи, дрімав вартовий. Було спокійно. Виморені після веселих гульбищ з нагоди святого празника Петра й Павла радомисляни покотом спочивали. Нічну тишу сполохувало лиш кумкання жаб на Миці, чи зрідка і знічев’я лайне десь якась псюра. Заколисаний упокоєм, сторожа не вмітив тіней, що крадькома посувалися до замку Київським шляхом.

Наблизившись до брами, прибульці зрозумілими їм порухами рук швидко закріпили між собою обов’язки. І ось вже злетіла вгору мотузка, хутко обіп’явшись навколо гостряка. Відразу кілька спритних парубків перемайнули через частокіл. А за якусь мить по тому щось ледь чутно зойкнуло, відчинилась брама, і невдаха-вартовий перелякано розповідав ватазі, що оточила його, кого варт у містечку поколошкати.

Відтак розділилися зайди на «п’ятірки» і майнули сонним Радомислем. Одні щонайперше завітали до місцевого орендаря-єврея, у котрого «розжилися» на пожитки і одежину всяку, а для певності ще й срібла-злота прихопили. Інші тим часом відвідали шляхтича гоноровитого і теж його добряче потрусили. А ще доладу налякали дужі хлопи самого пана старосту радомисльського, що звався Притикою. Та не тільки сполохали бідолашного, а й помстилися йому сповна за кривди, що городянам чинив і вольності козацькі зневажав. Тож, коли вимели з його комірниць одежі та краму всякого доста і ще грошенят срібних, самого Притику на осиці погойдатися зоставили…

Малюнок Радомисльського замку, зроблений художником І.Драгуном за реконструкцією, згідно із стародавніми описами, історика Л.Тимошенка.

У такий ось спосіб побешкетувала в Радомислі року 1750-го гайдамацька ватага Андрія Лоханки і Романа Колодки, що дісталась на Полісся аж з далекого Запорожжя. Нараховував цей загін двадцять одного гайдамаку з різних козацьких куренів. Були там, зокрема, Єремій Сторчак, Тиміш Кіт, Федір Сірий, Ігнат Хмара, Ярема Ніс, Яцько Динчик, Василь Швець, Григорій Гуденко.

Потрусивши радомисльських ляхів, вони далі рушили до Левкова, де теж добра всякого прихопили. Одначе ці вилазки не минули гайдамакам безкарно. Бо після «відвідин» заможного левківського господаря Стрибиля потрапив загін у жовнірську засідку. Двох козаків було вбито, кількох поляки полонили. Решта гайдамаків повернула на Лівобережжя, дорогою завітавши до Мотижина, де ще більш поповнила свою скарбницю. Все ж невдовзі, коли ватага прагнула дістатися Михайлівського монастиря, гайдамаків заарештували.

Ув’язнено їх було у Ніжинській в’язниці. Згодом тамтешній польовий суд приговорив чотирьох проводирів ватаги до страти.

До речі, у справі про їх розбійництво так і не встановлено, де поділася радомисльська здобич. Певно, недарма у нас донині побутує легенда, що опісля пограбування Радомисля гайдамаки певний час переховувалися біля містечка в лісі понад Гостомельским шляхом (він проходив повз сучасну «бетонку»), неподалік Березець. Тут вони «ревізували» грошовитих подорожніх. А по тому на одному з пагорбів у Циблевому урочищі заховали свої надбання в криниці, яку закидали й зрівняли з землею. А забрати отой скарб звідти вже так і не зуміли. Тому, мабуть, і досі лежить він собі спокійно у радомисльській землі…

З’являтися у наших краях почали гайдамаки на початку XVIII століття. Таке наймення дала їм польська шляхта, запозичивши, вочевидь, це слово від тюркського «гайде», що означає гнати, наводити страху, переслідувати. Невдовзі ця назва стала вживаною повсюдно. Гайдамацький рух ширився стихійно, охоплюючи всю Правобережну Україну. Тікаючи від панів, козаки і селяни, об’єднувались у невеликі загоники і громили поміщицькі маєтки, заможних лихварів, орендарів, корчмарів, нападали на костьоли й уніатські церкви.

У 1722 році у Київському гродському суді розглядалась скарга овруцького шляхтича С.Камінського на війта і громаду Радомисля, які прихистили і відмовилися видати збіглих від нього селян. Ті втікачі, яких називали «викотцями», розорили його маєток, забрали майно, а самі подалися до села Заболоть, звідки вихвалялися знову напасти на нього вже разом з гайдамаками. Радомисльський війт, одначе, заявив Камінському: «Їдь з чим приїхав, бо накажу на гвалт ударити!» І додав,що не вперше радомислянам не видавати викотців, коли за тими пани прибувають.

Пристаючи до гайдамацьких загонів, місцеві селяни слугували запорозьким зайдам добрими порадниками і провідниками. Недарма гайдамаки завжди знали, де, в кого і чим комори та скрині наповнені.

А згаданого вже 1750 року Радомисль ще декілька разів ставав об’єктом гайдамацьких вилазок. Поколошматили тоді тут місцевих багатіїв також загони Івана Карандаша, Семена Письменного, Івана Подоляки.

Останнього з цієї когорти українська історіографія називає в числі найвизначніших гайдамацьких ватажків.

А згаданого вже 1750 року Радомисль ще декілька разів ставав об’єктом гайдамацьких вилазок. Поколошматили тоді тут місцевих багатіїв також загони Івана Карандаша, Семена Письменного, Івана Подоляки.

Іван Подоляка був родом з містечка Кропивні Переяславського козацького полку. Ще юнаком поманила його до себе козацька вольниця. Попоневірявшись на Запоріжжі, він через свою круту вдачу (побився з кимось із старшин) мусив зоставити козацький край. Спробував знайти себе в чернецтві. Та душа Іванова прагла волі й боротьби. Отож, згуртувавши навкруг себе дюжину таких же невдах-козаків, Іван Подоляка і його загоник дістали благословення і зброю від Отця Доміяна з Софіївського монастиря й рушили на Полісся. Своє пристановище ватага обрала собі в прип’ятських плавнях неподалік Чорнобиля і Горностайполя.

Загін був невеликий, але рухливий. Нерідко він робив вилазки на 200-250 верстов від свого табору, де його аж ніяк не очікували. Відтак і до Радомисля гайдамаки Подоляки дісталися швидко й несподівано. А ще поталанило їм дорогою прихопити в заручники згаданого вже Притику. Коли гайдамаки підійшли з полоненим до замкової брами, той наказав вартовому відчинити. Застукавши зненацька варту, козаки швидко її пов’язали, і Радомисль опинився в їхніх руках. Серед тих, кому дісталося від Подоляки і його ватаги, був офіціал уніатської митрополії М.Примович, який з цього приводу скаржився Київському генерал-губернатору.

Та коли до містечка підійшли значні військові сили, гайдамацький загін залишив Радомисль. Деякий час він з’являвся в різних місцях, нагадуючи про себе нічними вилазками в Рудні, Приборському. І все ж частину бійців було схоплено. Відтак, подавшись на південь, Іван Подоляка сформував там нову ватагу, з якою знову повернувся на Полісся. Гайдамаки Подоляки пройшли через Чигирин, Корсунь, Канів, по тому рушили в напрямку Іскоростеня. Тут їх вистежили. І у нерівному бою біля села Лісівщина загін було розгромлено, а самого ватажка поранено й захоплено. Після суду Івана Подоляку доправили на сибірську каторгу, звідки про нього не було вже ні слуху, ні духу...

Новий спалах гайдамаччини стався 1768 року під час Коліївщини. Ці події також не проминули Радомисля. В околицях містечка, зокрема, діяв гайдамацький загін Івана Бондаренка. Його доля теж виявилась трагічною.

Походив він із села Грузького на Київщині. Ще шістнадцятилітнім хлопцем втік Іван від поміщика і приєднався до повстанців М.Швачки і М.Залізняка. Згодом уже згуртував свій загін, з яким орудував на Радомисльщині. Козаки Бондаренка наводили жах на шляхту й магнатів у Брусилові, Чорнобилі, Макарові. Саме в Макарові відважного козака схопили і доставили до Чорнобиля. Невдовзі за вироком суду його четвертували біля села Запілля.

Портрет Івана Бондаренка роботи невідомого художника.

Слід зазначити, що проводирі Коліївщини, яких упродовж російського панування зазвичай називали ватажками чи отаманами, насправді мали чіткі козацькі регалії, встановлені у Війську Запорозькому. Іван Гонта, Максим Залізняк, Микита Швачка та Іван Бондаренко були полковниками. І, як стверджують історики, для козацтва в умовах війни звання полковника було навіть вищим, ніж звання гетьмана. Бо саме полковники керували передовими загонами. Полковничий статус Івана Бондаренка, приміром, цілком підтверджується кількістю підлеглих йому козаків: під його орудою їх було біля двох тисяч.

У ґрунтовній праці доктора Петра Мірчука «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.» називаються Бондаренкові сотники, серед них і радомисльський – Степан Головацький. Після придушення повстання його четвертували у Кодні. (Примітно, що таке прізвище обрав собі згодом один з очільників повстанського руху на Радомишльщині вже під час української революції 1917-1922 років Юліан Мордалевич.

Та сотник Головацький вочевидь у Радомишлі не осідав, а був козацьким очільником території довкола нього, що готувалась до переходу до козацької вольності. У навколишніх лісах повстанці почувалися господарями, зокрема в Минійках, у Коростишеві, під Овручем.

Пов’язана Коліївщина з Радомислем ще й тому, що в пору перебування тут уніатської консисторії містечко було одним із сумнозвісних осередків переслідування й катування повсталих. Багатьох з них утримували в радомисльській в’язниці. У 1767 році в Радомислі розмістився російський військовий корпус генерала П.Кречетнікова, який прибув для упокорення холопського бунту. Якраз оце військо учинило криваву розправу над повстанцями в Кодні. Гайдамаччина була однією з багатьох трагічних і водночас яскравих сторінок боротьби українців за волю, за прагнення самим і своїми руками й думками будувати власне майбуття. Тож і зостаються імена звитяжців цієї боротьби у вдячній пам’яті нащадків.

Радіопередача Студії «Радомишль», 14 липня 2008 р. 

Молодико В. «Місто з глибині віків. Книга історико-краєзнавчих розвідок у минуле Радомишля».

Житомир, 2019, с.72-75.

«Ми на човнику катались…»

На багатьох давніх світлинах Радомисля, де зафіксовано притетерівські краєвиди, неодмінним річковим атрибутом є човни. Вони переконливо засвідчують, що тогочасні радомисляни залюбки каталися на них Тетеревом.

  

Тоді взагалі річка була куди ширшою, ніж нині, це помітно на усіх знімках. Зроблено фо­тографії з одного місця, з бе­рега, протилежного так званому «дитячому пляжу».

Краєвиди мі­ста на цих фото впізнаються відразу.

А от інший ракурс трохи незнайомий. На ньому зображено міст через Тетерів з Микгорода на Рудню. (Між іншим, будино­чок у центрі зберігся й донині на самому початку вулиці Микгородської). Це була у ті часи го­ловна магістраль до Києва. Не­дарма й вулиця, якою він про­ходив, звалась Великою Київською. За­лишився лише маленький її відрізок біля лісгоспу. А звідти він ішов сучасними вулицями Карпенка, через озеро Прірву, Толстого і Старокиївською.

Врешті човни були важливим атрибутом не лише дозвілля, а й промислу – для рибальства, а часто-густо також транспортним засобом для переправи через річку, де не було моста чи бодай кладки. Та й нерідко їх зносило повінню.

Біля Рудні. Малюнок Л.Добровольського. 1960 р.

Човни на Тетереві. Малюнок Г.Шпанюк. 1984 р.

Аби повернути давню приємну традицію, у 1965 році на Тетереві у місцині, яку радомишляни називали Гальоною, біля впорядкованого куточку відпочинку в урочищі Капличка було обладнано човнову станцію. Опікувалося нею товариство мисливців та рибалок. Тут на воді спорудили невеличкий дерев’яний помост (такий собі причал), звідки, сівши у човен, можна було за помірну плату здійснити річкову прогулянку.

Біля човнової станції на Тетереві.

Тоді ще й Тетерів був пов­новодним, з тихою спокійною течією, тож катання на чов­ні дійсно давало насолоду.

  

Отак виглядала занедбана човнова станція у 1979 році.

А це – у 1981-му.

Згодом, коли впорядковано було міський став, човно­ва станція діяла вже на звісному ставковому острові. Але без належного догляду добра справа також занепала. Втім у 1993-му катання ставом на чов­нах, а ще на водних велосипедах – катамаранах, відродило новостворене ак­ціонерне товариство «Черво­на рута», яке опікувалося і ставом, і «островом». Одначе – поки трималося на плаву в переносному розумінні, тобто мало кошти. Відтоді човнове катання із загального сервісу стало лише чиїмось власним уподобанням.

Човнова прогулянка у «Замку «Радомисль».

На річках, проте, з огляду на їх повсюдне обміління, плавзасоби, власне, вже й не особливо потрібні. Бо, як розповідають любителі човнових походів по Тетереву, нині це не лише плавання, а й перетягування на собі човна на мілинах, яких зараз, даруйте за річковий каламбур, хоч греблю гати.

Що ж, мости, острови, чов­ни відродити при бажанні мож­на. З річками справи складніші. Недбальства природа не про­щає.

Газета «Зоря Полісся», 10 липня 1993 р.

«А в Марусі голівка злетіла…»

Це рядки зі старовинної поліської балади про Марусю, яка пролунала на вечорі пам’яті Олександри Соколовської, що відома широкому загалу українців, як отаманша Маруся. На честь 105-ї річниці від дня народження легендарну звитяжницю української революції 1917-1922 рр. у Київському Будинку вчителя вшанувала не лише громадськість столиці, а й з батьківщини легендарної провідниці українських повстанців – Радомишльщини. Бо родовим гніздом отаманів Соколовських було село Горбулів, яке лише в останню половину ХХ століття перестало адміністративно підпорядковуватись Радомишлю. Натхненниками та організаторами цього заходу були письменник, публіцист, журналіст, краєзнавець, президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль та голова Радомишльської районної ради Олександр Ткачук.

Чи злетіла зрубана шаблею Марусина голівка, досі міркують дослідники. Зате достеменно відомо, де і як загинули від запроданських більшовицьких куль її старші брати - Олекса, Дмитро та Василь. А потому отаманську шаблю взяла до рук їхня молодша сестра Олександра, котрій на ту пору виповнилося лише 16.

«Зійшовши на Дівич-гору, що при в’їзді до Горбулева, ця дитина прийняла обітницю і стала на стежку війни, -  розповів Р.Коваль. - Бо ж коли козацтво гине, лицарями стають непорочні дівчата. Козаки їй підпорядкувались, може, й без вагань, бо ж була вона Соколовська, а до того і смілива до нестями. Ще й рушницею вправно володіла. І завжди живою виходила з небезпечних пригод... Прекрасне дитя сонця було світловолосе, з руденьким відливом. Під носиком на верхній губі світилась родимка. А обличчя дочки сонця було всіяне десятками сонечок-веснянок. Років це їй, звісно, ніяк не додавало... І ця дитина з гострим поглядом тримала під своєю слабенькою рукою тисячу козаків! 300 кінних і 700 піших».

Такою зобразив Сашу (Марусю) Соколовську невідомий художник.

Слава про юну отаманшу хутко промайнула Україною. І знайшлося у неї чимало послідовниць, що, як і Соколовська, теж назвалися Марусями та повели за собою чоловіків відстоювати українську вольницю. Тож недарма не вірив люд у смерть своєї захисниці, бо як тільки сповіщали про її загибель, десь знову лунала слава чергового Марусиного загону…

Ще один представник Радомишльщини відомий правозахисник Василь Овсієнко нагадав, що родом із стародавнього села Ставки, яке на його біль та ганьбу і в незалежній Україні носить назву Леніного. А між тим так само колись сповідувало проукраїнські вільнолюбні цінності. Пан Василь наголосив, що інакше й не могло бути, бо розташована його батьківщина якраз посередині між Горбулевим – столицею отаманів Соколовських, Брусиловом, що є батьківщиною всесвітньовідомого українця Івана Огієнка, та Забілоччям, звідки родом знаний провідник українських визвольних змагань Юліан Мордалевич (він, до речі, навчався свого часу саме у ставецькій школі).

Усі вони за радянських часів носили тавро «петлюрівців», «самостійників», «жовтоблакитників», «головорізів». Адже комунобільшовицька пропаганда оповідала про українських повстанців винятково як про бандитів, не жалкуючи епітетів на зразок «звірів», «кровожерливих хижаків» і т. ін. Але епізод, що його навів письменник і краєзнавець Михайло Прилуцький, змушує розставляти зовсім протилежні акценти щодо «вовчих порядків».

Коли в січні 1919 року загін Олекси Соколовського за дорученням Директорії прибув до Коростишева, щоб переконати пробільшовицькі сили, які взяли верх у містечку, виконувати урядові накази, місцевих верховодів було взято під арешт. Притому без жодного пострілу. Проте заарештованого очільника Коростишівського волревкому К.Гелевея Олекса відпустив на ніч додому, де у того, за його словами, була хвора матір, що потребувала догляду. Відпустив під чесне слово. Мовляв, хай іде, а назавтра обміркуємо, що і як.

Та слова Гелевей не дотримав. Натомість підняв своїх прихильників, які вже вдалися до зброї. Олексу Соколовського вони застрелили на мосту через Тетерів, де отаман сподівався провести з бунтівниками перемовини.

Потім більшовицькі проводирі у своїх мемуарах повсякчас вихвалялися, як їм спритно вдалося обдурити й перестріляти у Коростишеві наївних та довірливих українців. От і вся відповідь: де тут честь та шляхетність, а де – «звірячі повадки».

Отакою «хижацькою бандою» називали упродовж багатьох радянських десятиліть, а подекуди й досі називають українське повстанське військо отаманів Соколовських, що орудувало в Радомисльському та сусідніх повітах у 1918-19 роках. Бандиткою вважалась і 16-річна гімназистка Олександра, хоча немає свідчень про те, щоб особисто розстріляла вона когось із ворогів. Нагайкою сікла, а от куль не посилала.

 «Баладу про Марусю» виконала на вечорі самодіяльна співачка з Потіївки Наталя Бадюк. Колишня Потіївська волость – то теж регіон активних дій Соколовських та їхніх послідовників – Ю.Мордалевича, Лисиці, Матіяшка, І.Струка. Врешті потужний український національно-визвольний рух, який тут вирував у 1918-1922 рр., навіть змусив більшовиків перенести волосний центр звідси аж до Заболотя, підпорядкувавши йому лише кілька навколишніх сіл.

Старовинна балада, втім, не має прямого стосунку до отаманші Марусі, хоча й натякає на її трагічну долю, що теж, ймовірно, обірвалась від замаху шаблі кривавого убивці.

А от пісня «Про братів отаманів Соколовських та сестру їхню Марусю», яку проспівав кобзар Віктор Лісовол, відродилась через десятиліття. Лісоволу її наспівав у Горбулеві син отамана Василя Соколовського Євген.

Ромен жовтий, цвіт ружовський,

Десь поїхав Соколовський,

Десь поїхав, та й немає.

З козаками п’є-гуляє…

На прикладах українських визвольних змагань ХХ століття чомусь в українців народжувалися і досі живуть пісні саме про отих, як їх називали, «отаманів, бандитів чи бандерівців». Музикознавці у зв’язку з цим цілком доречно стверджують, що пісні про свою боротьбу складає лише той народ, що бореться за власну свободу.

Бо хіба ж присвячували би «бандитам» такі проникливі пісні, як «Ой і горе-горе, нещаслива доле, «Про отаманів Соколовських» чи «Про отамана Зеленого», що їх виконували Тарас і Неля Силенки, або ж «Розпрощався козак зі своєю ріднею», «Повіяв вітер степовий», які услід за славетним хором «Гомін» підхопив увесь зал. І чи берегтиметься в народі щемна пам’ять про «бандитів»? Бо горбулівські земляки й нащадки Соколовських онука Ліза Євгенівна, вчителі Петро і Надія Лісові розповіли про те, як це вдавалося робити упродовж багатьох років гонінь та заборон. Певно недарма писав Т.Шевченко, що «за святую правду-волю розбойник не стане».

А музичну палітру дійства доповнили співак Анатолій Кобзар, дует «Калина» з Потіївки, радомишльська бандуристка Наталія Григор’єва.

Ще одну пісню - найголовнішу для українців – з оптимізмом нагадав В.Овсієнко:

- Вважається, що народ, який втрачає два-три відсотки свого найактивнішого населення, - переможений. Україна у 20-30-40-х роках минулого століття втратила не менше третини, притому найкращих, найактивніших, найвідданіших, найздібніших, найрозумніших своїх людей. Отаких як Соколовські. Але ми все-таки непереможні, а все-таки ми є, а все-таки ми відроджуємося, і врешті настануть часи, що оці наші милі рядочки: «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!» - таки стануть реальністю!

Радомишльська делегація на вечорі пам’яті Олександри Соколовської.

З радіопередачі «Студії «Радомишль», 2008 р.

Радомисль, 1917

 

Про те, що дата 7 листопада свого часу багатьма сприймалась як 25 жовтня, зараз видається незрозумілим. Бо 7 листопада – то за «новим стилем». А про «старе» календарне число нині вже ма­ло хто пам’ятає. Одначе колись була в Радомислі вулиця, що за більшовицького панування отримала назву 25-го Жовтня.

Так, саме «двадцять п’ятого», а не «двадцять п’ять років Жовтня», як часто-густо досі її називають на зразок усіх таких «сорокаріч», «п’ятдесятиріч». Адже двадцятип’ятилітній ювілей жовтня відзначався... у 1942 році (!). А яка тоді влада була на значній території СРСР, ма­буть, пояснювати не варто. Тож у недалекі ще часи за подібну згадку цілком мож­на було б загриміти у місця не дуже віддалені, як за ідеологічну диверсію.

Назва ж вулиці – типове, заідеологізоване найменування тієї епохи, з якою ми ніяк не можемо розлучити­ся, хоча б тому, що береже­мо її у подібних назвах. І дарма, що звалась та вули­ця колись Велико-Київською. Дехто, хто був дбайливо ви­хований комуністичним режимом у такому ж дусі, на­ївно вважав, що, мабуть, іменувалася вона так увесь свій вік.

Вулиця 25 Жовтня (Велико-Київська, Драгоманівська, тепер - Старокиївська).

З кінохроніки 1943 р.

Проте змінились назви цієї та інших подібних пам’ятників більшовицької доби саме після 25-го жов­тня. Двадцять п'ятого жовт­ня 1917 року, коли у Петрограді стався переворот, учинений партією Леніна.

Але то в столиці. Радомисль же жив у той день цілком нормальним повсякденним життям. А Радянсь­ка влада, за радянськими твердженнями, проголошена була в місті у лютому 1918-го. Тіль­ки проголошена, бо остаточ­но вона закріпилась тут аж через два роки, коли «чер­воні» з кривавої братовбив­чої революційної бійні 1917-1922 років вийшли переможцями. Пев­но тому, що вбили більше за інших. Адже таким є, як це не жахливо, закон військових перемог.

Проте у 1917-му передбачи­ти такий перебіг подій, пев­но, ніхто б не наважився. Адже більшовицька партія була далеко не наймасовішою і найвпливовішою політичною силою. Після Лют­невої революції стало мож­ливим відкрито вести політичну діяльність усім партіям, котрі готувалися до виборів Установчих зборів та місцевих народних зібрань, а людність переживала щось по­дібне тому, що коїлося (у демократичному розумінні) у період розпаду СРСР…

А які ж політичні органі­зації діяли тоді в Радомислі? Як свідчать матеріали виданої 1927 року по свіжих слідах подій книжки «Боротьба за Радянську владу на Україні», значний розділ якої присвячений подіям на Радомишльщині, саме в місті було сконцентроване політичне і державне життя повіту. Утворені партійні осередки вели боротьбу за владу на повітовому рівні. Повіт економічно вважався відсталим, населення міста було далеко не пролетарським, як у протилежному згодом переконували. Це, врешті, відбилося й на політичному житті.

Однією з найчисельніших була в Радомислі організа­ція «есерів-соціалістів». Во­на об’єднувала передусім українську інтелігенцію, а також залучала до себе се­лянську спільноту. На чолі її стояли Дяденко (так вказано в книжці, але насправді напевне йдеться про Даденкова), Мандрика, Марченко. Та за часів Цент­ральної Ради ця партія не змогла провести соціальні реформи.

Бунд. У Радомислі це бу­ла доволі чисельна організація. Очолював її Слуцький. У повіті «бундівці» мали свої осередки також у Малині й Коростишеві. Бунд мав ве­ликий вплив серед єврейських робітників.

РСДРП (меншовиків) очолював у повіті Коропенко, службовець Радомиського повітового земства. Орга­нізація мала вплив на робіт­ників. Також незначна час­тина членів цієї партії була в Малині.

Поалей-Ціон – у місті й містечках повіту це була численна організація єврейської буржуазії. До її складу входив увесь так зва­ний «торг-пром-союз». На чолі її в Радомислі стояв великий заводовласник Апштейн. Тактику свою ця партія пристосовувала до обставин.

Організація «Слов’янсь­кої громади» об’єднувала міщанство й домовласників Радомиcля. Такою назвою, власне, прикривалися члени чорносотенного «Союза русского «народа». Очолювали організацію колишні полі­цаї.

Тільки починаючи із се­редини 1917 року почала впливати на політичне жит­тя комуністична організація більшовиків. Членами парткому були Б.Айзенберг і Сагалов. Сили партія брала серед незаможного селянст­ва та нечисленного пролета­ріату.

Чи не найголовнішою си­лою при встановленні Ра­дянської влади в повіті була організація «боротьбистів». Зародилася вона, щоправда, пізніше, на початку 1918 року в селі Ставки. Очолю­вав її М.Науменко. Соці­альний склад належав до найнижчого селянства. Маленька, але активна ця ор­ганізація проводила значну роботу. Діяла вона здебіль­шого разом з більшовиць­ким компартійним осеред­ком.

На жаль, фотографій з більшості пе­рерахованих осіб знайти нині непросто. Проте і без них, сподіваємося, читач цілком зможе уявити собі тодішнє радомишльське політичне життя.

Та його поступальний хід, як і всі інші демократичні перетворення лютого 1917-го, були перекреслені в тогорічному жовтні. Відтак ряд політичних партій, побоюючись «пролетарського суду», зійшли з політичної арени, а їхні члени мусили здебільшого емігрувати. Деякі партії, хоча й уважались спільниками більшовиків у боротьбі за владу Рад, згодом ними ж були заборонені і навіть винищені. Можливо, й тому, щоб не згадували потім справжній історичний шлях «розуму, честі, совісті» епохи.

 

(У співавторстві з Олександром Пироговим).

 

Газета «Зоря Полісся», 6 листопада 1993 р.

  

Бог покарав...

«Не укради...» Одна із заповідей Божих відносить крадіжку до найтяжчих людських гріхів, за який неодмінно прийде кара. Та, певно, ще більшим гріхом є те, коли зазіхає крадій на щось священне, церковне.

— Я не зустрічав у церковних архівних джерелах, — розповів настоятель Великорацького Казанського храму отець Андрій Співак, — щоби до 1917-го року було зареєстровано бодай одну крадіжку з церков. Взагалі церкви узвичаєно було не замикати. То вже потім, коли до влади прийшли більшовики і релігію оголосили «дурманом», наруга над церковними святинями стала нормою, заохочуваною до того ж комуністичним режимом. І вже не допомагають ні засувки, ні грати...

За невеликий проміжок часу у великорацькій церкві сталося три крадіжки. Чому крадії обрали саме цей храм – незрозуміло. Адже побудований він порівняно недавно. Начиння там, можна сказати, сучасне, без будь-яких раритетів, старовинних реліквій. Це колись, певно, у зруйнованому атеїстами храмі були унікальні й дорогоцінні речі, стародруки, мистецькі твори, які безбожницька влада або знищила «за нєнадобностью», або ж використала «для укрєплєнія диктатури пролєтаріата».

Та злодії чимось таки сподівалися поживитися в церкві, можливо, грошима. Хоча вкрадено було у цих випадках з церковної казни десь аж… біля 30 гривень.

І все ж тричі із завидною впертістю лізли злодюги до храму. Не стримувались ні перед чим. Втім, у тих, хто зазіхає на святе, мабуть, дійсно в душі вже нічого святого не лишилося.

Одного разу для злочинного приладдя навіть було використано залізний хрест, витягнутий з могили розташованого поруч із церквою цвинтаря. За його допомогою, напевне, розраховував крадій підважити непіддатливі засуви. Пробували зловмисники й проламати цегляну стіну церкви.

На жаль, міліція наша двічі лише безпомічно розводила руками, а от у третьому випадку злодія вдалося упіймати, як мовиться, на гарячому.

…Коли отець Андрій підійшов до храму, відразу відчув щось недобре. Засуви дверей було зірвано, і у прибудові хтось порався усередині. Батюшка тихенько причинив двері, надійно підпер їх і гукнув людей.

Певно, якби не священик, прихожани вчинили б самосуд над церковним мародером. Але у випадку, про який ідеться, крадія покарав Усевишній, як пояснюють тепер очевидці. Під час намагань проникнути до церкви зловмисник чимось ненароком подряпав ногу. Рана почала гноїтись, незважаючи на всі зусилля, не гоїлась, і невдовзі ту кінцівку бідоласі було ампутовано. Отакою вийшла кара Божа за гріх ...

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 1999 р.

Мале – значить ближче

   Вустами великодержавних російських шовіністів нерідко українців презирливо називають «малоросами», а Україну відповідно – «Малоросією». Мовляв, це щось периферійне, неповноцінне і незначне. Проте філологи наводять зовсім протилежні значення цього слова. Зокрема відомий славіст-мовознавець Г.О.Хабургаєв, спираючись на древні слов’янські ономастичні традиції, стверджує, що «Мала» - це центральна, тобто основна Русь. Так, між іншим, було, коли Русь була об’єднана навколо Києва, якщо звертатись до історичних витоків, а не вільних тлумачень. А Велика Русь означала зовнішні межі держави.

   Саме так тлумачаться різноманітні тотожні словоутворення, топоніми. Адже часто-густо вживаємо ми поняття «мала батьківщина», називаючи так близьке нам місце народження: село, місто, район, а є й «велика батьківщина» - край, країна, держава.

   Наразі за таких міркувань більш зрозумілими стають назви двох сіл Радомишльського району: Мала Рача і Велика Рача. Ототожнювати їх назви з розмірами недоречно. Та й тільки з другої половини ХХ століття, відколи у Великій Рачі утворилась центральна садиба колгоспу, що об’єднав ще й три сусідніх села, вона закономірно (з точки зору радянської соціально-економічної політики на селі) почала більше розвиватися.

   У давніші ж часи ці села були однаковими. У ХІХ столітті, приміром, обидві Рачі вважалися «деревнями» (тобто поселеннями, де не було церков), приписаними до Чудинської православної парафії, належали до різних поміщицьких маєтностей, мали приблизно однакову кількість жителів (400-450).

   А от назва «Рача» походить від слова «Раче», тобто – місцина, де водяться раки. Так здавна називалося велике болото, що містилося між Малою Рачею і Заболоттю.

    Звідси – Мала Рача є селом, розташованим ближче до Рачого болота, а Велика Рача – далі.

   Так що малорос цілком звучить гордо. Бо означає мешканця центру, ближньої і серцевинної частини держави, тобто – центральної Русі.

Газета «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.

Ключі від міста Людмили Гладиш

Давня та багата історія Радомишля привертала і привертає увагу багатьох дослідників та пошуковців, котрі краплина за краплиною доповнюють яскраву й різнобарвну палітру нашого історичного минулого. Ця минувшина приходить до нас із газетних та журнальних публікацій регіональних і всеукраїнських видань, з історико-краєзнавчих альманахів, долинає з радіоефіру чи телеекранів. Відрадно, що роздріблені й окремі публікації та повідомлення останнім часом почали врешті втілюватися в повноцінні й систематизовані книжні праці. Услід за «Історією Радомишля» Геннадія Цвіка і «Нарисами з історії Радомишля» Леоніда Тимошенка побачила світ книжка «Незгасний вогонь пам’яті», підготовлена міською ветеранською організацією. А ось переді мною – нова книжка про нашу минувшину, що має промовисту назву «Радомишль: ключі від міста», у якій простежується багатовікова тисячолітня історія зародження, розвитку і становлення славного поселення над Тетеревом. Як зазначено в анотації, це книга про наш славний Радомишль, один з патріархів серед міст нашої країни. Хоча й схожий на сотні провінційних містечок, однак дуже своєрідний і неповторний син матері-України.

Автор книги – член Спілки журналістів України радомишлянка Людмила Гладиш. Та перш, ніж запросити її до розмови, наведу ще одну цитату з книги. Це невелика передмова до видання, зроблена заслуженим журналістом України і лауреатом багатьох журналістських премій нашим земляком Анатолієм Онопрійчуком.

«Нечасто до рук потрапляє твір на історичну тему, в якому з такою любов’ю, з таким знанням розповідалося б про місто, немов про рідну, близьку чи добре знайому людину. А йдеться ж про віки, про події тисячолітньої давності на довгому шляху історії і про зовсім недавні. Це ще раз переконує: важливо знати історію так, щоб мати моральне право на власне бачення й оцінку того, про що берешся розповідати…»

- Отож, пані Людмило, як Ви взялися за таку розповідь? Тобто, як виникли задуми створити цю книжку і як вони втілювалися у конкретні рядки, сторінки, розділи?

- Вона не народжувалась, як книга. Попервах це були окремі матеріали – газетні. Багато радомишлян вже навіть не знають, що я працювала в редакції місцевої газети тривалий час. А ці краєзнавчі матеріали друкувалися в газеті. Коли їх зібралося досить багато, тоді й виникла потреба, що й спонукала мене впорядкувати накопичене. Велика частина матеріалів додалась уже в процесі роботи. Коли з’являлися певні «пробіли» в історії міста, треба було заглянути, що відбувалося в історії країни, аби відтворити хід подій і в самому місті.

В окремих моментах книжка вийшла дуже деталізованою, персоніфікованою. Виявляється, історія нічого не стирає і не забуває. Пам’ятаються дії, вчинки людей, про які людина навіть могла не підозрювати, і це та людина, яка проживала тут сотні років тому.

І отак поступово народжувалась ця книжка.

Дуже великим внеском у цю книжку зроблені людиною, з якою я не була навіть знайомою, але мала великий вплив на мене. Йдеться про Оксентія Федоровича Мельника – першого директора краєзнавчого музею Радомишля і, власне, його творця. Люди, які жили і працювали в той час – Осадчий, Богуславський, Роговченко, Володимиренко, вони думали про наше місто, вони створювали музей, що став містком між минулим і майбутнім. І вони не просто створювали музей. Радомишляни повоєнного покоління добре знають і пам’ятають, яким був тоді Радомишль, у людей в уяві жила певна модель міста, вони хотіли його бачити гарним. І вони робили його таким. Отак і я поставилась до впорядкування історичних матеріалів. Бо вони є тією основою, на якій ми будуємо сучасне місто, і яким воно може бути.

Радомишль – місто надзвичайно древнє, і воно, у мене є таке відчуття, має великі перспективи, воно ще буде тим містом, яким воно достойно бути.

На карті світу виникало дуже багато населених пунктів. Але зникали навіть великі міста, зникали міста-держави. Водночас були такі невеличкі поселення, які тихесенько собі жили і перетворювалися на великі й цікаві міста. Очевидно, енергетичний духовний заряд цього міста є дуже сильним, і на мене теж вплинув.

- А чим, на Ваш погляд, Ваша книжка насамперед може зацікавити читача? У чому полягає її, так би мовити, «родзинка»?

- Ви знаєте, такого задуму у мене не було – зацікавити людей. І взагалі книга не була розрахована на те, щоб я могла мати на ній будь-який зиск. Були зібрані певні матеріали, які збиралися багатьма людьми до мене і які збиралися мною, і хотілося їх упорядкувати – для того, щоб люди могли і далі відкривати ще якісь сторінки, і щоб ця книга могла примножуватися. Я вважаю, що це певна духовна скарбниця нашого міста, до якої кожен, хто бажає, може зробити свій внесок. Досліджувати на нашій землі ще є багато чого. І я думаю, якщо людина підходить до цього з корисливою метою, людині не відкривається, бо щось їй ніби закриває очі. Дай, Боже, щоб нам відкривалась оця наша земля якомога ширше і повніше, вона надзвичайно цікава. І от коли ми думаємо про це, то отоді ми трішки інакше й живемо. Треба берегти все те, що ми маємо, і про це думати. Не думати, що це – десь, віддалено, що ми інші… Нічого подібного. Це все поруч з нами.

Книжка стала для мене певним відкриттям, і я переконана, що людина, яка живе у цьому місті, все одно думає про нього. І яким чином вона думає про нього, таким місто буде і в подальшому.

- Ваша книжка висвітлює передусім історію Радомишля. Чи дотримувалися Ви в процесі роботи на нею, як кажуть, законів жанру?

- Під час створення книги я виходила із загальної хронології. Хоча я тривалий час працювала над нею, десь біля десяти років (якщо в загальному) збиралися матеріали, і ті розділи, які спочатку були абсолютно невеличкими, як, скажімо, прадавній – перший розділ, вони в ході роздумів і в міру накопичення матеріалу розросталися і ставали досить великими і вагомими. Можливо, книжка не настільки історична, хоча дати тут виписані й дотримані відповідно до історії міста, щоб можна було легко зорієнтуватися. Але в ній є бачення автора тих подій - ліричні виступи, роздуми, можливо, навіть певна філософія того, як мені це вбачалося. Очевидно, як сприймаєш життя, так сприймаєш і довколишній світ, так сприймаєш і саму історію.

- І через ліричні віршовані відступи, певно, теж?

- Так, до кожного розділу я написала вірш. Вірші виникали походу. Ось такий, наприклад, до четвертого розділу, у якому розповідається про початки і закладення Радомишля:

Наші давні предки мали добрий хист –

По собі залишили безліч гарних міст.

Кий поставив Київ, Малин - древній Мал,

Львів, як місто Лева Лев і збудував.

Як догнала Люта навісна стріла,

Що Олегом випущена в оленя була,

То загинув воїн. Ти й тепер стоїш

Над Дніпром великим древній град Лютіж.

Наче казка давня, із віків глибин

Загадково дивиться на ліси Дивин.

Був великий князь це чи простолюдин:

В Кичкирях Кочкар жив, в Чудині – Чудин.

Живуть міста, народжені в любові:

Сліпий Василько – в зрячім Василькові;

Наче гарний хлопець, ось вже шість століть

Радомишль усміхнений на горі стоїть.

Окрім батька-матері, що дали ім’я,

Місце, де живемо, – друге наше «Я» –

З кожним із нас ділиться іменем своїм.

Ми – радомишляни. І на тім стоїм.

- Тобто Ви розповіли про Радомишль так, як це місто Вам вбачається?

- Мови немає… Кожна книжка – це бачення людиною будь-якої речі. І якщо Ви спостерігали за цим у житті, то дайте будь-який предмет на уроці дітям, скажімо, дайте їм на малюванні намалювати яблуко, то у кожного буде абсолютно своє яблуко. Я б, звичайно, хотіла, щоб моє бачення розділили зі мною якомога більше людей. І мені через те буде дуже цікавою реакція читачів цієї книжки на сам текст. Я розумію, що, як завжди, на цьому білому світі, коли у нас справа стоїть «білий ангел», а зліва - «чорний ангел», і цих «50 на 50» - вони завжди існують, то так можуть розділитися і читачі моєї книжки. У комусь я знайду своїх прибічників та однодумців і матиму підтримку, а хтось взагалі не буде це сприймати. Але це – справа і вибір кожного.

- Нерідко автори присвячують свій твір якимось конкретним людям або ж подіям чи явищам. Ваша книга чомусь або комусь присвячена?

- Вона присвячена Свято-Миколаївському храму нашого міста. Ця присвята з’явилась не з самого початку… Коли писалась книжка, виникла ще ось така річ, така думка, що врешті підтвердилась. Людина тримається на цьому світі, звичайно, завдяки матеріальному світові. Але ще людина тримається на світі завдяки духовним цінностям. Коли ми дивимось на ікону Святої Трійці – там Бог Отець, Бог Син і Святий Дух, але якщо перекласти на просту мову - то це Віра, Надія і Любов, яка живе в кожній людині. Це і є та духовна основа, завдяки якій люди живуть і люди творять. І цей храм, що стоїть у нас в центрі міста, - він дійсно тут головна діюча історична особа. Чи були тут татари, чи були тут поляки, чи були тут німці, він уособлював духовність людей, оцю Віру, Надію й Любов. І я думаю, що це теж було моєю якоюсь підтримкою під час створення цієї книжки.

- Мені здається, пані Людмило, ми вже достатньо заінтригували потенційних читачів цією своєрідною презентацією книжки. Тож як і де читач безпосередньо може познайомитися з нею?

- Книжка вийшла досить обмеженим тиражем і видана власним коштом. Можливо, вона надійде у продаж, але у невеликій кількості. Обов’язково передам її в міську бібліотеку, щоб була вона доступною городянам. Говорити я про неї можу дуже довго, але ж можна її просто читати. Бо багато думок, які я висловила, вони у книжці є. Тож запрошую до читання…

Думаю, що погодяться з цим і читачі, на яких всякчас розрахований будь-який друкований твір й на увагу яких сподівається кожен автор. І Людмила Гладиш та її книжка «Радомишль: ключі від міста», звичайно, також.

Вів інтерв’ю Володимир Молодико.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 7 серпня 2007 р.