Як наш прапор виходив з підпілля

  

Гостра політична та економічна криза, що охопила колишній Радянський Союз у перебудовчі роки і поставила під сумнів заяложене з роками гасло «Верной дорогой идете, товарищи!», спричинила не лише до широкого протестного руху, а й до пробудження національно-патріотичних почуттів, що до того рішуче присікалися та каралися радянським режимом. В українському суспільстві зріс інтерес до заборонених раніше сторінок української історії, культури, традицій, символів. Все частіше на різного роду громадських зібраннях почав майоріти синьо-жовтий стяг з тризубом, навколо якого гуртувалась не лише молодь, а й старші за віком, що схвально сприйняли та підтримали ідеї відродження української незалежності.

Мітинг 18 лютого 1990 року в Радомишлі під національними прапорами .

У лютому 1990 року в Радомишльській дільниці газового господарства була утворена первинна організація Народного Руху України за перебудову, яку очолив майстер Микола Будяк. Відтак над адмінприміщенням дільниці замайорів український національний прапор, який вважався символом Руху. Скорим часом до дільниці прибули працівники райкому партії і змусили полотнище зняти: мовляв, установа – державна, а жовто-синє рухівське знамено стосунку до держави немає. Проте той прапор згодом знову з’являвся над цією будівлею, знову знімався, знову вивішувався…

Та серйозного резонансу це все ж не викликало, бо газова служба містилась у віддаленому від центру і широкого громадського загалу місці.

Та раптом, мов грім серед неба, замайорів український національний символ у самісінькому центрі Радомишля – на Будинку побуткомбінату. Щоправда, як згадують очевидці, вивісили його не в такому розташуванні барв, як узвичаєно нині, хоча знавці символіки й досі сперечаються, яке з розташувань є вірним. Та будь-якого поєднання «буржуазно-націоналістичних кольорів» пильне партійно око допустити на могло. Тож реагували райком укупі з міліцією на таку «самодіяльність» швидко й миттєво і перебували увесь час «на ногах», очікуючи, де жовто-блакитний прапор вирине наступного разу.

А як показали наступні події, українські патріоти зазіхнули на «святая святих» - міський меморіал. Вже з роками стало відомо, що встановили тоді його там … міські комунальники, котрі безпосередньо опікувалися наведенням і підтриманням порядку в сквері. Як згодом розповів колишній очільник ритуальної служби підприємства Володимир Науменко, виготовив він прапора разом з головним інженером підприємства Петром Оладьком. Робили це потайки у кабінеті. Спочатку з латунного листа ручною ножівкою по металу та напилком (про «болгарки» тоді ще й гадки не було) вирізали тризуб. Серед ритуального краму підібрали підходящі тканини, які зшили вручну голкою, знайшли підходяще древко, на якому надійно прилаштували знамено й український герб. Затим «катафалком» зранечку під’їхали до меморіалу (машиною керували самотужки, щоби не посвящати у цю таємницю водія) і швидко встановили прапор. І хоча простояв він там лише кілька годин, непоміченим для городян не лишився.

Наступного разу «підпільники» обрали своїм об’єктом  подвір’я міської ради. Тут вони встановили прапор на семиметровій металевій щоглі, виготовленій з 25-міліметрової труби. Довелося, проте, вдатися до певної конспірації, бо вдень зробити це непомітно змоги не було. Вночі ж у міськраді вартував сторож, навпроти до того ж – будинок міліції. Врешті підгадали, що десь о третій-четвертій годині ночі охоронника таки зморив сон, і замислене вдалося реалізувати.

– Сторожу напевне снилися кислиці, - іронізує нині Володимир Науменко, – бо дісталося йому тоді «на горіхи» від влади за те, що проспав таку ідеологічну диверсію. Наш добре закріплений флагшток простояв тимчасом півдня, міліція не поспішала знімати «вещдок», сподіваючись, можливо, що на нього якимось чином «клюнуть» зловмисники, але скоріше за все шукати їх і не збиралась.

Натомість «злочинці» вирішили свій похід на міськраду повторити, закріпивши цього разу прапор на її будівлі. Проте сторож, здається, вже був невсипущим. Як вартовий, ходив він навколо мерії. Прапороносці ж передбачили такий варіант, бо ще з вечора завезли до сусіднього з міськрадою помешкання драбину, і у свою чергу пильно відстежували «маневри» сторожа, бо не міг він бодай раз за ніч не зайти до відомого й потрібного усім місця. Так і сталося. Цих кількох хвилин цілком вистачило, щоби встановити прапор на даху.

Втім цього разу переполоху вже, здається, не було. І український національний прапор уже особливого опору влади не викликав.

– Через кілька днів я, так би мовити, для розвідки зайшов у міську раду, – згадує Науменко. – Тодішня заступниця голови, одначе, наодинці сказала: «Олексійовичу, я відразу зрозуміла, що це твоя робота». Але те залишилось між нами. Вона, до речі, теж була відданою патріоткою України…

А 10 вересня 1991 року жовто-синє знамено офіційно замайоріло над мерією вже за офіційним рішенням міської ради. Хоча такого ж офіційного його визнання на рівні держави довелося чекати ще цілих півроку.

Про повне сонячне затемнення 1851 року радомислян попередили за рік до цього унікального явища

Здавна сонячні затемнення були оповиті загадковістю й таємничістю, часто-густо страхами й панікою, уособлюючись нерідко з апокаліпсисом. Втім це астрономічне явище вже давно добре вивчене й досліджене науковцями, тож стало прогнозованим та передбачуваним і, можна сказати, буденним, якщо розглядати його в планетарному масштабі. Адже, як стверджують дослідники, щороку на землі може відбуватися від двох до п’яти сонячних затемнень (за статистикою, упродовж ста років їх трапляється 237). Проте, якщо брати конкретне місце на Землі, то побачити на ньому повне сонячне затемнення з усіма притаманними йому ознаками та ефектами можна в середньому раз на 370 років.

У 1851 році повне затемнення Сонця з цікавістю і захопленням спостерігали жителі Європи. Його вісь проходила від Ісландії до Азербайджану, перетнувши зокрема й Україну.

Примітно, що за рік до того відомий німецький астроном Йоган Медлер видав книжку «Полное солнечное затмение 16/28 июля 1851 года» , у якій навів розраховані ним докладні прогнозні відомості про проходження тіні повної фази затемнення через міста розташовані на цьому шляху. Подано у цій праці інформацію щодо спостереження затемнення в повітовому Радомислі.

  

За розрахунками астронома, межа затемнення пролягатиме трохи на північ від Радомисля. З’явиться воно від Моделева, звідки цілковита темрява пошириться до Юрівки. Початок явища можна буде спостерігати о 16 год. 19 хв., а завершиться воно о 18.14. Тобто у небі над Радомислем затемнення триватиме одну годину і 55 хвилин, притому у темряві місто перебуватиме 1 хв. 43 с. для порівняння: максимальна тривалість цього затемнення була зафіксована за 200 км на північ від Ісландії і становила 3 хвилини 41 секунду.

28 липня 1851 року прогнози Й.Медлера підтвердилися, як підтвердилась і його репутація одного з найвидатніших астрономів Європи. Свої дослідження він проводив в обсерваторії у Дерпті (нині це естонське місто Тарту), яку його запросили очолити.

Слід зазначити, що Йоган Медлер був укладачем першої детальної мапи Місяця. Крім того, він відомий тим, що спроектував найточніший календар, а ще увів в обіг термін «фотографія». У зв’язку з цим примітно, що затемнення 1851 року вперше в історії було зафіксовано фотографічним способом.

І чи не вперше його майбутніх очевидців, серед яких були й радомишляни, заздалегідь попередили про це у спеціальному книжковому виданні.

Місток на … Радомишльщину

«На околиці Білої Церкви була Олександрія, літній палац Браницьких, з одним із кращих парків не тільки Росії, але й Європи. Це був стиль бароко. Біла Церква та Олександрія являли собою справжнє феодальне герцогство, з двором, з незліченною кількістю людей, що харчувалися біля двору, з величезними стайнями породистих коней, з полюваннями, на які з'їжджалась уся аристократія Південно-Західного краю. За обідом подавалося до п'ятнадцяти вишуканих страв…»

Так свого часу описав у своїх спогадах Білоцерківську резиденцію магнатів Браницьких відомий філософ Микола Бердяєв. Бердяєви, що мали володіння в Обухові, теж, до речі, входили до цього обраного високосвітського кола.

Між тим, графи Браницькі володіли в Київській та сусідніх губерніях понад двомастами сіл та кількома містечками. Білоцерківщина Браницьких  ХІХ століття дійсно охоплювала величезні обшири. Тільки на Київщині у їхній власності перебувало 2/3 Васильківського повіту, по третині Таращанського та Канівського, чверть Звенигородського, чималі площі в Черкаському.

Рахувалися Браницькі й серед найбільших землевласників Радомисльського повіту. В середині ХІХ століття їм тут належало більше трьох тисяч кріпаків,  33500 десятин землі, переважно лісової. Їхній поліський маєток містився в Унині. До нього входили також села Ханів, Жеревська Рудня, Заруддя, Блідча, Мигалки, Ніжиловичі та Хомівка.

Століттям раніше ці маєтності належали уніатській митрополії, а після її ліквідації Російською Імперію, коли митрополичі володіння почали роздаровуватися монаршою милістю насамперед тим, хто військовою силою та підкилимною дипломатією забезпечив успішний «третій поділ Польщі», дісталися князю Дмитру Голіцину. А той відразу продав їх за кругленьку суму графу Ксаверію Браницькому на додаток до його величезних білоцерківських володінь.

Поступово радомисльські маєтності (втім як білоцерківські та іже з ними) успадкували його нащадки. У 1900 році села Хомівка, Ніжиловичі, та довколишні хутори Вишевицька Руденька, Нехворощ були власністю Марії Браницької. Господарював тут керуючий Петро Ставинський, опікуючись зокрема двома лісопильними заводами, хомівським водяним млином, лісорозведенням. Це було чи не єдине лісове господарство регіону, що поновлювало лісонасадження. Залишки посаджених в угіддях Браницької лісів збереглися донині, і є найдавнішими на наших теренах.

Села Мигалки, Гута-Купно, хутори Купно, Медведівка, Рудня Мигальська, а також Заруддя і хутір Фабрика входили до володінь Владислава Браницького з керуючим Карлом Янчевським, що піклувався про лісове господарство, яке забезпечувало роботу мигальського смолокурного заводу, наглядав за борошномельним млином. Решта Унинського маєтку з керуючим Іваном Сіроцинським належала Ксаверію Браницькому.

Проте у революційному вирі, що закрутив імперськими просторами 1917 року, від того величезного спадку не лишилося й сліду. «У розпал революції, – зазначає М.Бердяєв, – садибу Браницьких розгромили, будинок спалили. Сама графиня Марія Браницька, жінка по-своєму гуманна, змушена  була тікати і невдовзі померла. Коли я, будучи марксистом, сидів у салоні Браницької, то не припускав, що з марксизму можуть відбутися такі плоди…»

Тимчасом нещодавно під час дорожніх робіт у Білій Церкві ремонтники розкопали стародавній місток-акведук для водогону, збудований за часів владарювання в місті Браницьких.

А от інтер’єр у помешканні однієї літньої радомишлянки донині прикрашає стародавнє люстро.

За розповідями господині, дісталося воно їй, коли в 1950-х роках жила у Білій Церкві. У колишньому маєтку Браницьких містився Дитячий Будинок, у якому жінка працювала. Дзеркало без діла припадало пилом десь у підвалі, і його нібито збиралися викинути на смітник. Відтак вона підібрала його, підремонтувала, а потім забрала із собою й у Радомишль, куди згодом переїхала, проклавши таким чином ще один, тепер уже сучасний місток від Браницьких до нашого краю.

Краянин, що вивів Радомишль у космос

Останнє число червня за календарем ООН 2016 року стало Міжнародним днем астероїда. Якраз 30 червня у 1908 році зафіксоване було найвідоміше та найнебезпечніше у новітні часи падіння на землю небесного тіла (за однією з вірогідних наукових версій – саме астероїда), звісного як Тунгуський метеорит. Той феномен змусив і вчених, і громадськість звернути увагу на небезпеку, яка може чатувати на людство з космосу, а відтак – досліджувати подібні космічні об’єкти та спостерігати за ними.

Втім, ця справа, мабуть, не така вже й проста, адже кількість тільки відомих у Сонячній системі астероїдів нині перевищує 730 тисяч. Зазвичай вони нумеруються за спеціальною класифікацією та реєструються у Гарвардському Центрі малих планет. Ті з них, орбіту яких більш-менш достовірно вдалося обрахувати, отримують офіційні назви.

У 2004 році в реєстрі відкритих і досліджених астероїдів з’явилось наймення РАДОМИШЛЬ. Як зазначається в офіційному тлумаченні – на честь «стародавнього міста в Україні (колишній Мичеськ), розташованого на річці Тетерів, яке вперше згадується в літописі 1150 року, і насичене історичними свідченнями подій за період, починаючи від бронзової епохи до перемог козацьких військ».

Два роки нововідкрите космічне тіло іменувалося малою планетою, але після того, як у 2006 році Міжнародний астрономічний союз встановив нову термінологію щодо об’єктів Сонячної системи, увівши в обіг термін «карликові планети», астероїди та їм подібні дістали означення «малих тіл Сонячної системи». До таких тіл належить тепер і астероїд Радомишль, що рухається у головному поясі астероїдів, розташованому між орбітами Марса та Юпітера.

Відкрили його 7 жовтня 2004 року в Андрушівській астрономічній обсерваторії «Липневий ранок» – дітищі знаного українського астронома Юрія Іващенка. Тож завдяки досліднику-краянину до обігу космічних назв тепер входить і наш Радомишль.

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ – ДО ЗІРОК

Його родові корені між тим походять з Радомишльщини.

12 квітня 1961 року в Андрушівці в родині чайківчанина Миколи Марковича Іващенка, котрий на ту пору, маючи вже чималі набутки в журналістиці, працював там кореспондентом обласної газети, народився син. Дата його народження, що припала на день першого польоту людини у космос, не лише не залишила батькам іншого варіанту, як назвати новонародженого на честь піонера освоєння людством космічних просторів Юрія Гагаріна, а й десь підспудно обрала для хлопчини майбутній життєвий шлях, бо саме космічна наука астрономія стала згодом для Юрія Іващенка професією.

Позаяк певною мірою далися тут взнаки й материнські гени, адже мама була вчителем фізики та астрономії. Викладала вона їх школярам спочатку у Чайківці, куди її направили після закінчення Житомирського педінституту. Там і  познайомилась з майбутнім чоловіком, який через хворобу мусив залишити омріяну романтичну геологію і опановував у батьківській оселі ази газетярства. Потому молоде подружжя переїхало до Андрушівки, де Миколі Марковичу запропонували спробувати пера вже професійно. Звідти він почав свій журналістський шлях у місцевій газеті, згодом редагував її. З Андрушівщини, до слова, була родом дружина Наталія Володимирівна.

Як згадує Юрій Миколайович, коли йому щойно виповнилося десять, одного травневого вечора сиділи вони з мамою на ґанку під щедро усіяним зорями небесним склепінням. Мама почала розповідати синові про сузір’я, про далекі й незвідані космічні світи, про їх загадки і таємниці, що ваблять до себе людину, відколи звела вона у небо свій погляд, шукаючи відповідей на одвічні питання «Хто ми, звідки і куди рухаємося?». І вже через два роки хлопчина самотужки змайстрував із зібраних звідусіль лінз свій перший телескоп, завдяки якому зумів бодай трішки нахилити і небо, і зорі та планети  на ньому до себе. Відтоді прагнення якнайбільше дізнатися про Всесвіт та його світобудову стало для Юрка справді зоряною мрією.

Втілюючи цю мрію, він закінчив кафедру астрономії Київського держуніверситету. Затим працював у Головній астрономічній обсерваторії Академії наук України, захистивши дисертацію, у 1992-му став кандидатом фізико-математичних наук.

У кризові дев’яності українська астрономічна наука, як і її головна обсерваторія, опинилися на задвірках тодішньої державної політики. Юрій Іващенко змушений був податися в автосервісний  бізнес, благо, там знадобилося його володіння англійською. Водночас це дало змогу не лише, як мовиться, триматися на плаву, а й продовжити реалізацію тієї ж життєвої мрії, що всякчас потребувала матеріальної підтримки.

Тож своїх наукових уподобань молодий учений не полишив  і невдовзі ініціював створення в Україні власним коштом першої приватної обсерваторії. Їі будівництво почалося у 1998 році в селі Гальчин – передмісті Андрушівки. Ініціатива Іващенка дістала підтримку вітчизняної Академії Наук, котра передала Андрушівській обсерваторії купол та телескоп з колишньої спостережної бази українських астрономів у Приельбруссі, на використання яких держава грошей не мала.

12 квітня 2001 року центр астрономічних досліджень в Андрушівці, який назвали «народною обсерваторією», почав відлік своєї науково-дослідницької діяльності.

Одним зі своїх напрямків андрушівські астрономи обрали дослідження малих планет, перші з яких відкрили у 2003 році. Нині їх лік уже перевалив третю сотню, і за цим показником Андрушівська астрономічна обсерваторія увійшла до чільної двадцятки найпродуктивніших обсерваторій світу.

РАДОМИШЛЬ У ПОЛІСЬКИХ СТОЖАРАХ

Відкриття нових небесних тіл дало змогу Юрію Іващенку та його колегам втілити унікальний проект «Стожари батьківського краю» із складання «зоряної карти Житомирщини», за якою кожен куточок цієї Поліської землі отримав власний космічний оберіг – астероїд зі своїм найменням. Відтак зафіксовано було зокрема назви райцентрів, спираючись передовсім на їх історичні назви, як, скажімо, Горошки, Пулини, Звягель, Здвиженськ, а також деяких інших визначних і стародавніх населених пунктів житомирського краю.

Сторінка, присвячена астероїду Радомишль, з альбому «Стожари батьківського краю», виданого Андрушівською астрономічною обсерваторією.

– Для нас цей проект став не просто астрономічним реєстром орбіт відповідних небесних тіл, що несуть на собі топоніми Житомирщини, - розповідає Юрій Миколайович, – а спробою дослухатися до голосу наших предків, котрих оберігали у давнину небесні сузір’я, що й нині виблискують для краян променями віри, надії та любові…

Радомишль став однією з перших назв у цьому переліку – сьомим за ліком, а ця цифра, відомо, вважається щасливою. Хоча андрушівські дослідники наперед вибудували своєрідну чергу назв, заповнюючи її крок за кроком.

– Звісно, Радомишль був серед перших у нашому списку, – зазначає Іващенко. – Це моя батьківщина – батьківська земля й оселя, де я часто бував і буваю. Вражений його давньою й цікавою історією. Відтак особисто сформулював цитату про Радомишль, яку зафіксовано у Гарвардському реєстрі астрономічних назв. Це місто зростало та змінювалося на моїх очах…

Юрій Іващенко: «Всі діти люблять Оленя, полюбив з дитинства його і я. Тепер приводжу до нього своїх дітей».

Фото з родинного архіву Іващенків.

До Радомишля свого часу переїхали (можна сказати, що повернулися) батьки астронома і деякий час потому працювали – Микола Маркович так само кореспондентом обласної газети, Наталія Володимирівна вчителювала у школі №3. Тут вони і відійшли у засвіти. Мешкає у місті й зараз його сестра Ірина Миколаївна.

ЛЮДИНА ВСЕСВІТУ

А ще відкривачі з Андрушівки увічнили у зоряних назвах знаних діячів української культури  – Б.Ступку, Л.Костенко, А.Кузьменка (Скрябіна), А.Говорадла, М.Покропивного, Ю.Градовського. У царині астрономічних назв, як зізнається дослідник, подеколи мають свій вплив особисті симпатії, які, одначе, не виходять за рамки політики міжнародної астрономічної спілки.

Разом з тим, популяризуючи в космічних топонімах Україну і свій рідний край, Юрій Іващенко сповідує філософію космополітичного патріотизму, вважаючи, що любов до конкретного куточка на Землі слід поширювати далі –  за рамки свого міста чи села і навіть країни. Бо дехто, на жаль, вбачає свій патріотизм у тому, щоб викинути сміття з власного обійстя, села, району тощо – сусідові. А треба любити свою планету, як і Всесвіт загалом.

Власне, очолювана ним обсерваторія не обмежується лише відкриттям та дослідженням небесних тіл. Подальше виявлення нових далеких астероїдів для неї нині ускладнене все меншими їхніми розмірами, що непідвладні можливостям наявної апаратури. Натомість андрушівські астрономи долучились до міжнародної програми спостережень за так званим «космічним сміттям», що його «викинули» в космос земляни. Йдеться про виведені свого часу на орбіти штучні супутники землі, які відпрацювали свій ресурс, а то й перетворилися на уламки. Чимало з них блукають небесними просторами, становлячи загрозу для нашої планети, деякі притому оснащені ядерними реакторами.

 На цьому фото Андрушівський телескоп зафіксував розпад космічного корабля на орбіті і утворення космічного сміття.

Так само й теперішня астероїдна програма андрушівців тимчасом спрямована на ті об’єкти, що являють небезпеку для Землі, перебуваючи у загрозливій близькості від неї чи рухаючись у її бік. Іващенку та його колегам вдалося відкрити кілька астероїдів, які є потенційно небезпечними для нашої планети. Загалом стараннями усієї астрономічної спільноти їх лік іде на тисячі. Але, як зазначає Юрій Миколайович, найбільшу загрозу становлять ті, які ще не відкриті. Наразі продовжує він разом з однодумцями досліджувати ночами космос, поки людство спокійно спить, і щоб надалі могло спокійно спати.

Газета «Зоря Полісся», 21 липня 2017 р.

Таран у небі над Радомишлем

Вранці 22 червня 1941 року над Радомишлем у бік Києва пролетіли вервечки бомбардувальників. Тривогу в серця усіх, хто їх побачив, вселило не лише надмірне гудіння літаків, наповнених по вінця смертоносним вантажем, а й незвичні хрести на крилах. У страшні здогади про німецьке нашестя радомишлянам не хотілося вірити, але вони ще більше посилилися, коли  непроханих зайд почали атакувати червонозоряні  перехоплювачі, а потім вже й підтвердилися після офіційного повідомлення опівдні того дня про початок війни.

Як зазначає відомий києвознавець Дмитро Малаков (його життєпис, до речі, пов’язаний з Радомишлем), київська протиповітряна оборона на відміну від прикордонної не міркувала за принципом, «як би чого не сталося», а працювала по ворожих літаках на ураження, і при наближенні до української столиці «Юнкерсів» їм назустріч вилетіли радянські винищувачі. Саме їх бої з ворожими літаками спостерігали у небі жителі Радомишльщини.

У своїх спогадах колишній льотчик-винищувач Дмитро Панов, що влітку 1941-го захищав від ворожих літаків київське небо у складі 43-го винищувально-авіаційного полку (ця частина, між іншим, тієї пори використовувала польовий аеродром під Кочеровом), розповідає, що вранці першого дня німецько-радянської війни біля Радомишля ад’ютант ескадрильї молодший лейтенант Степан Кучеров вклинився у стрій німецьких бомбардувальників і одного з них збив, але винищувач був ущент рознесений стрілками з інших ворожих машин. Літак із убитим льотчиком упав неподалік від збитого ним німецького.

А в другій половині дня так само під Радомишлем льотчик з ланки Панова і його тезко Дмитро Зайцев здійснив повітряний таран – перший на Південно-Західному фронті.

Офіційна версія згодом повідомляла, що, безперервно атакуючи ворожий літак, молодший лейтенант Зайцев використав увесь боєзаряд. Щоб не дати ворогові втекти від переслідування, льотчик вирішив його таранити. Точно розрахувавши удар, він гвинтом відрубав хвостове оперення літака супротивника. Той втратив керування і впав.

Та насправді, пише Д.Панов у книзі «Росіяни на снігу. Доля людини на тлі історичної заметілі», таран стався зовсім випадково. І про це після приземлення відверто розповів однополчанам сам Зайцев. Пілотований ним винищувач І-16 (зазвичай його називали «Ішаком») був оснащений кулеметами «ШКАС», що мали відмінну скорострільність – біля 1500 пострілів за хвилину, тобто протягом хвилини безперервного вогню зброя відпрацьовувала свій ресурс. Тож після довгих черг кулемет треба було перезарядити, смикаючи кільця, які з’єднувалися з тросиками, розміщеними біля ніг льотчика.

Така оказія трапилась, коли Зайцев наздоганяв одного з німецьких бомбардувальників, що дали зворотного ходу і пішли на розворот. Льотчик вдалим маневром пришвидшив ходу, ковзнувши зі зниженням згори вниз, наблизився до ворожої машини, котра відстала від строю, та заходився поливати її кулеметним вогнем. І хоча «Юнкерси» мали доволі надійний захист від наших дрібнокаліберних кулеметів, атака вийшла вдалою: стрільця під заднім ковпаком біля хвоста, очевидно, було вбито. Його кулемет здійнявся «свічкою» і замовк. Припинився вогонь і з передньої кулеметної точки. Зайцев продовжив стріляти, і отут його кулемет зупинився. Діма нахилився, почав смикати за кільця перезарядки і на деякий час втратив спостереження за курсом. Тимчасом винищувач за кілька секунд наздогнав бомбардувальника і вткнувся своїм гвинтом у його хвіст. Як це іноді буває в житті – спеціально таку операцію повторити напевно б не вдалося. А випадково вийшло: гвинт винищувача зрубав руль повороту і руль глибини польоту бомбардувальника, який одразу клюнув носом вниз і полетів до землі. Зайцеву натомість вдалося вдало приземлитися.

За словами Д.Панова, протаранений «Юнкерс» упав біля Радомишля, і невдовзі на летовище привезли закривавлені комбінезони німецьких льотчиків, які загинули при катастрофі, та кулемети з німецького бомбардувальника – вочевидь для піднесення бойового духу.

Цій же меті безумовно повинно було сприяти й поширення інформації про мужній вчинок льотчика Зайцева. Та попервах молодого лейтенанта гнітила надмірна увага політпрацівників, фронтових кореспондентів, які наполегливо ліпили з  нього узагальнений образ геройського радянського пілота. Врешті пропаганда свою справу зробила: 2 серпня, коли ситуація під Києвом почала критично загострюватися, був підписаний Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння молодшому лейтенанту Зайцеву Дмитру Олександровичу звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» за номером 356 зі стандартним формулюванням – «за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецьким фашизмом і виявлені про цьому відвагу та геройство».

Герой Радянського Союзу Дмитро Олександрович Зайцев.

Щоправда, поширена разом з нагородою офіційна версія різнилась від тієї, яку, посилаючись на зізнання самого героя, переповів його командир. І не тільки в обставинах самого бою, а й у інших деталях. Зазначалося, приміром, що героїчний вчинок відбувся 4 липня, що протаранений ворожий літак упав на околиці Києва, а двоє членів екіпажу падаючого «Юнкерса» вистрибнули з парашутами і потрапили в полон.

Та якщо для льотної справи Радомишль цілком може вважатися київською «околицею», то про полонених у перший день війни у Києві, а не майже за 100 кілометрів від нього німецьких льотчиків, збитих зовсім не Зайцевим, відомо з багатьох джерел, зокрема і з публікацій згаданого Д.Малакова. Адже вони теж стали вагомим ідеологічним об’єктом.

Вочевидь, зважаючи на наведені суперечності, пропагандистська кухня попрацювала ретельно. Втім у супровідних документах щодо представлення до вищої державної нагороди Д.Зайцева підтверджується, що німецький літак був збитий і згорів, і йдеться саме про бомбардувальник Ю-88, а не розвідник,  як це подавалося в пізніших довідкових джерелах.

Можливо, колись (звісно, що не в радянські час) розставив би тут усі крапки над «і» сам герой, проте до перемоги він, на жаль, не дожив, хоча й прагнули його уберегти для безпосереднього передавання свого досвіду молодим льотчикам.

Згодом Дмитра Зайцева перевели в одну з тилових авіаційних частин, де літати випадало вряди-годи, а потім вже у званні майора призначили льотчиком-інпектором з техніки пілотування Військово-повітряних сил Північного фронту.

Подейкували, що Зайцев, котрий за відомостями Енциклопедичного довідника «Герої Радянського Союзу» мав у послужному списку 130 бойових вильотів і 13 збитих ворожих літаків, як і чимало інших офіцерів-тиловиків знічев'я причастився до чарки, і це, можливо, й призвело до його трагічної загибелі. 1 жовтня 1944 року під час тренувального польоту керований ним літак розбився в авіакатастрофі. Пілот загинув, його останки поховали у рідній Тулі, ушанувавши по тому як героя-земляка за всіма належними канонами.

Війна, якої «не було»

«Двадцать второго июня ровно в четыре часа

Киев бомбили, нам объявили, что началася война...»

Ця невибаглива пісня, що співалась на мотив популярного «Сінєво платочка», після 22 червня 1941 року поширилась усіма просторами «вєлікого і могучєго» СРСР.

Проте мало хто замислювався, що початкові слова її не узгоджуються, одначе, з історичною дійсністю. Адже бомбили Київ хоч і на світанні, але не о четвертій ранку, а урядове повідомлення про початок війни взагалі пролунало по радіо лише опівдні. Власне, лукавив перед власним народом і Нарком закордонних справ В.Молотов, який озвучив заяву радянського уряду про напад Німеччини на Радянський Союз, коли у його зверненні йшлося зокрема про наступ німецьких військ без оголошення війни. Бо, як тепер відомо, німецька дипломатія таки вручила радянському уряду відповідні документи, в яких оголосила СРСР війну, пояснюючи це порушеннями радянською стороною договору про ненапад та інших міждержавних угод, підривними діями проти Німеччини та Європи, підбурюванням антифашистських сил, концентрацією величезної кількості сил на кордоні для нападу на Німеччину і т. ін.

Втім суперечності з приводу початку тієї війни та її причин випливають уже з трактування цього кривавого протистояння як «Великої Вітчизняної». Саме з таким заголовком надрукована була 23 червня у газеті «Правда» передова стаття одного з провідних більшовицьких ідеологів Є.Ярославського, після якої й з’явилося це означення.

З одного боку таку назву для підйому патріотичного духу запозичили за аналогом франко-російської війни 1812 року, у якій бойові дії, що велися в тодішніх межах Російської імперії, назвали саме Вітчизняною війною. Та на цьому схожість з подіями початку ХІХ століття завершується. Бо офіційно скінчилась та війна, коли війська Наполеона залишили територію Росії. Втім російські війська пішли за Бонапартом далі вглиб Європи, добиваючи спільно із союзниками. Проте ця військова місія навіть у російській історіографії уже іменувалась «закордонними походами».

Слід підкреслити, що війна 1812 р. значною мірою була реакцією Наполеона і його спільників на загарбання Росією та іже з нею Польщі внаслідок так званого третього її поділу. І це майже повністю повторило причини початку Другої світової, коли Радянський Союз у парі з «дружньою» Німеччиною за наслідками пакту Молотова-Ріббентропа здійснили по суті четвертий поділ Польщі. За протоколами пакту між Німеччиною та СРСР було таємно розподілено сфери впливу і нові кордони між цими країнами, польської території між якими вже не повинно було існувати. І цей план дав «зелене світло» німецькому походу на Польщу 1 вересня, а радянському – через 17 днів по тому.

Відтак з іншого боку – термінологією «Великої Вітчизняної» Радянський Союз прагнув відгородитися від своєї причетності не те що до розв’язання Другої Світової, а й навіть участі у ній. Бо, як би не відхрещувалися від цього факту тодішні й теперішні імперські ідеологи, польська кампанія означала офіційний вступ СРСР у Другу світову війну. Для його виправдання тоді було запроваджено термін «Визвольний похід Червоної Армії у Західну Україну й Західну Білорусь 1939 року», а нині офіційна Росія притримується тези про «введення радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусь у ході війни Німеччини з Великобританією і Францією, що почалась». Такий собі варіант «закордонних походів». Світова історіографія тимчасом застосовує тут оцінки, які дали після цього вторгнення тогочасні польські військові і політичні діячі, розцінивши напад СРСР на Польщу як «удар ножем у спину, що повністю змінив положення держави».

Цей удар виконували сформовані у складі Київського військового округу спеціально для Польського походу три армійські групи: Одеська, Вінницька й Житомирська. Остання комплектувалась переважно з призовників Житомирської області. Ці бойові дії, тим більше як війна, особливо не афішувалися, а наголос передусім робився «на здійсненні віковічної мрії українського народу жити в одній вільній державі».

Але – на війні, як на війні. Польські війська, попри офіційні заклики не вступати у бій з червоними частинами, все ж намагалися чинити опір. Проте сили були нерівними, тим більше, що у багатьох випадках Червона Армія координувала свої дії з Вермахтом, як це було при взятті Львова, Бреста та інших міст. До речі, невеличкий польський гарнізон легендарної Брестської фортеці утримував позиції від наступу і німецьких, і радянських військ не менш мужньо, ніж потому його захисники у 1941-му. Навіть коли у Бресті 22 вересня проходив ганебний радянсько-німецький військовий парад на честь спільної перемоги над Польщею і встановлення нових кордонів між двома агресорами, поляки все ще утримували фортецю. Залишили вони її через декілька днів, коли закінчилися всі боєприпаси.

Але й радянські війська зазнали чималих втрат. Офіційно названо 795 загиблих, 59 зниклих безвісти, більше двох тисяч поранених.

Справжнє чорне лихо опустилося після цього «закордонного визвольного походу» на близьке нам селище Чоповичі (нині Малинський район), що свого часу належало до Радомисльського повіту. До тодішнього Чоповицького району за час польської кампанії надійшло 93 похоронки, у тому числі 50 – до самого селища. Загинули на тій війні 48 призовників з Андрушівського району, 27 – з Малинського. Вочевидь саме з цих райвійськкоматів було залучено найбільше поповнення для Житомирської армійської групи.

У реєстрі втрат Польського походу Червоної Армії й Іван Іванович Сташенко з Вишевичів, який пропав безвісти.

Тобто, ще майже за два роки до початку «Великої Вітчизняної» наші згорьовані земляки вже сповна оплакували своїх синів, чоловіків, братів, батьків, які чомусь не увійшли до переліку жертв, опублікованому у багатотомній «Книзі пам’яті», бо то, як вважалося, була не наша війна, і нібито взагалі не війна.

Випадково чи ні, але у цьому сумному мартирологу чимало прізвищ, які вказують на польські корені їх носіїв. Деякі з них знані й на Радомишльщині – Бернацькі, Білошицькі, Дідківські, Іваницькі, Недашківські, Скуратовські, Сушицькі, Ходаковські… У той же час у лавах Польської армії воювало чимало етнічних українців, що мешкали на території Польщі. Отак волею диктаторів всі вони опинилися в різних окопах.

Польські втрати були куди більшими: 3500 загиблих, 20 тисяч поранених, більше 450 тисяч полонених, чимало з яких потому таємно було страчено у Катині, Харкові, таборах Гулагу.

1939 рік. Радомишль. Повернення Червоної Армії з Польського походу.

На декілька років Польща як держава зникла з історичної карти світу.

А скільки людських доль нещадно було переламано внаслідок цього «визвольного походу» та наступного «добровільного волевиявлення» населення Західної України, засвідченого Декларацією про встановлення Радянської влади в Західній Україні і постановою з проханням прийняти її до складу СРСР та воз’єднання з Українською РСР. Ці документи затвердили обрані трудящими Народні збори 27 жовтня – через місяць і десять днів після офіційного вступу туди Червоної Армії.

Про те, як забезпечуються під дулами автоматів «вільні волевиявлення»,  ми нині добре знаємо за прикладом анексії Росією українського Криму, де «вільний» вибір кримчан забезпечували «зелені чоловічки», яких там не було, допоки їх не легалізував Кремль.

А про наслідки розповів у своїх спогадах ветеран Другої світової, полковник у відставці радомишлянин Микола Крепченко, який у 1945-46 роках, виконуючи наказ, вів бойові дії у Західній Україні з підрозділами УПА. Він у цьому, до речі, публічно покаявся й закликав до цього інших, заслуживши шану навіть тих, з ким тоді мусив воювати. Микола Васильович пригадав розмову з бандерівцем, котрий потрапив у полон.  

  «Ми ж, – казав полонений, – вас 39-го року зустрічали як братів. А в сороковім році що вийшло? Всіх нас до Сибіру. Вуйка – до Сибіру. Ойця забрали, навіть не знаю й де він. А я згинути в Сибіру не хочу. Помру краще тут за вільну Україну». Потім стало відомо, що повісився він у в’язниці.

Або таке. Коли формували дивізію «Галичина», потрібно було набрати 18 тисяч вояків. А добровольців записалося з місцевої молоді 80 тисяч! Чому? Та радянський уряд сам винен в тому, що чинився такий опір, – робить висновок М.Крепченко, –  бо не сприйняли люди Радянської влади. Не треба було там примусово колективізацію впроваджувати, не треба було до Сибіру ешелони з людьми гнати... Не вони ж прийшли до нас свої порядки запроваджувати, а ми туди пішли, як кажуть, зі своїм статутом. Тамтешні люди цього не сприйняли».

За підрахунками науковців, тільки у 1939-40 рр. із Західної України до Сибіру чи Казахстану було депортовано біля 320 тисяч осіб.

А наступною війною до початку «Великої Вітчизняної» для Радянського Союзу стала фінська авантюра, що подавалась теж відокремлено від Другої світової, як «відповідь на агресію проти СРСР буржуазної Фінляндії». Та це вже, як мовиться, інша історія, хоча по суті з тотожними намірами і такими ж ганебними й трагічними наслідками.

Свято єднання міської громади

18 жовтня 1987 року до Радомишля вперше прийшов «День міста», що відтоді став улюбленим та очікуваним святом для всієї міської громади.

Проходив він на велелюдному головному міському майдані, котрий у ту пору, щоправда, іменувався Червоним, зважаючи на провідний радянський колір. Був, звісно, заідеологізованим, як і всі подібні тодішні масові заходи. Приміром, виставка дитячих виробів іменувалась «Ярмарком солідарності», засвідчуючи у юних радомишлян «високий рівень радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму». Хоча самі хлоп’ята в ігровій формі організували таки народний ярмарок із «закликайлами», колоритними «продавцями» й «продавчинями» та іншими атрибутами. А вже справжній «дорослий» розпродаж наїдків, гастрономії та кулінарії так само у народному стилі влаштував комбінат громадського харчування, що тоді був монополістом у цій сфері. Втім, нині ці функції не менш ефективно виконують різного роду підприємці.

Започаткувались у той час й інші традиції, що продовжуються дотепер. У дитячому середовищі – це конкурси малюнків на асфальті, виставки виробів гуртківців Станції юних техніків та інших позашкільних закладів дитячої творчості. Старші натомість влаштували виставку товарів, що вироблялися на підприємствах міста. На ній були представлені виготовлені машинобудівниками могутні лісовози та інші лісозаготівельні машини, споживчі зразки продукції підприємства, розмаїття виробів майстрів меблевого цеху,  швейної фабрики, заводу капронових виробів, лісопереробної галузі, випічка та смаколики хлібозаводу.

Згадки про День міста у 1987-му

На жаль, ця традиція, здається, вже втрачена безповоротно, бо товаровиробників тих у нас зараз майже не лишилося. Для радомишлян, одначе, то було й справді виставкою, бо на прилавках місцевих магазинів такого товарного набору вони тоді чомусь не бачили.

У минулому залишився й бадьорий та піднесений марш-парад духових оркестрів. Водночас були й тепер зостаються притаманні цьому святу різноманітні концерти, спортивні змагання, ігри, конкурси тощо.

Спочатку святкували восени, вінчаючи трудовий і зокрема сільськогосподарський рік, орієнтуючись, попри тодішні компартійні ідеологічні тертя, на улюблене в народі свято Покрови. Проте не трималися конкретного числа, а обирали ближню до цього дня неділю. Але осінь та ще й у жовтні – пора вередлива. Тож траплялося, що через негоду заплановані гуляння зривалися, переносилися, а то й зовсім відкладалися. Врешті у кризові дев’яності про загальноміські святкові дійства забули взагалі. Відновили День міста вже у 2006-му, наповнивши його новим змістом та новими барвами, і поступово перенесли святкування до так само відновленого після кількарічних занедбань міського парку.

Обрали притому й іншу дату свята, приурочивши його до дня Трійці. З одного боку – це літо, з іншого – гарантований державний вихідний. А ще – данина прадавній традиції Радомишля, головним храмом якого упродовж багатьох віків була саме церква в ім’я Святої Трійці.

Наразі це загальноміське свято було і зостається днем єднання радомишлян, демонстрацією їх умінь, талантів, працьовитості, бажання робити свій внесок для розвитку і добробуту цього мальовничого та квітучого поліського куточка, де вони живуть, трудяться і відпочивають.

Газета «Зоря Полісся», 2 червня 2017 р.