Стежки-доріжки Миколи Крепченка

Коли слухаєш убілених сивиною ветеранів Другої світової, які пригадують дні воєнних лихоліть, справжні фронтовики з-поміж них угадуються відразу. Бо той, хто дійсно пройшов фронтовими дорогами, оповідає саме про них, наводячи неповторні деталі та моменти, а не загальновідомі речі про бойовий шлях того чи іншого військового з’єднання, про що можна довідатися з будь-якого підручника або довідника. Пам’ять Миколи Васильовича КРЕПЧЕНКА зберігає безліч якраз отаких епізодів, безпосереднім учасником яких він був особисто на своєму тернистому життєвому шляху. І не тільки тих, що пов’язані з бойовими діями у Другій світовій війні. Адже то лише три роки його життя, що вже перейшло свою дев’яносту позначку. Та хіба з огляду на його струнку поставу і  військову виправку йому даси стільки… І вражає те, як легко і невимушено у такому поважному віці ветеран згадує прожите і пережите, не оминаючи жодного примітного факту.

З Миколою Васильовичем ми спілкувалися в одній з офісних кімнат готельного комплексу «Карпатія», де увагу не могла не привернути старовинна шабля на стіні. Крепченко хвацько і по молодечому узяв її до рук, розглядаючи зброю.

- Гарний клинок, - мовив. - У мене теж є одна подібна фронтова реліквія…

І далі розмова пішла і про неї, і про багато чого іншого, що й прислужилося до опублікованих отут розповідей про фронтові і мирні стежки-доріжки Миколи Крепченка.

Отож, Микола Васильович згадує…

КОРТИК ВІД ОБЕРСТА

Пригадується бій, за який мене нагородили орденом Червоного Прапора. По завершенню війни у мене було п'ять таких відзнак.

Коли ми форсували Одер, наш полк розгромив відбірний полк гітлерівців, а безпосередньо мій батальйон захопив командира полку з прапором, штабом і біля 150 солдатів. Під кінець війни наші солдати вже так навчилися воювати, що фольксштурмівський німецький полк розбили вщент. Німці відчайдушно опиралися, але наші обрушили на них стільки вогню, що ворог не витримав. Після бою бійці зусібіч ведуть до мене полонених різних звань та рангів.

Я допитував командира німецького полку. Сам його допитував, без перекладача, адже в школі й училищі сім років вивчав німецьку мову і дещо знав.

Тож прагну розпитати його, що це за полк і т. ін.  «Ві полк?». А полонений відповідає російською, з акцентом: «Я в 1914-му році був у Росії в полоні». Хочу його далі розпитувати, а він відказує: «Буду відповідати тільки російському полковникові». І все. Але ж ми вже теж стріляні горобці. Кажу ординарцеві: а ну піди-но побалакай з ним як слід, щоб він мені відповідав. Той пішов. Потім приводить його.

«Ваш солдат некультурний».

Кажу: це ми у вас навчились «культурі».

«Нон антверпен» - по німецькому каже. - Я буду відповідати тільки російському полковнику».

Раптом дивлюсь, що він якось дивно куйовдиться. Питаю ординарця: ти його обшукував?

«Ні».

Ото він починає знімати з полоненого мундир, а під ним – прапор! Штандарт! І що: поклали на стіл це знамено.

А німець каже: «Дозвольте мені попрощатися з прапором».

Господи, як він урочисто та хвилююче це робив! Згорнув полотнище, став навколішки, поцілував, віддав мені і промовив: «Хай пробачить мене велика Німеччина». І додав російською: «Більше мій полк не існує».

Звісно, я доповів про полоненого й трофей своєму командирові полку.

Його радості не було меж. «Прапора захопив, партизан, мать-перемать!». «Партизан» – то було мов би моє фронтові прізвисько.

Негайно з дивізії прибули люди. Їм той оберст не потрібен був, головне – прапор!

Через деякий час у газетах надрукували повідомлення, що розгромлений такий то полк, і його прапор захоплений. Командуючий  армією Каратєєв віддав наказ: нагородити орденами  весь батальйон. Мені вручили Орден Червоного Прапора, командирам рот і всім офіцерам  – ордени Вітчизняної війни першого ступеня, командирам взводів – другого ступеня, солдатам – ордени Червоної Зірки, командира полку нагородили орденом Суворова третього ступеня, а полкові присвоїли звання Одерського.

Собі на згадку я залишив кортика того німецького полковника, він у мене зберігається донині.

«ОДНАК, МИКОЛО, ВІЙНА БУДЕ…»

Як став військовим? Після школи я вступив до Рогачів-Волинського зоотехнікуму. Цей технікум раніше був у нашому селі Леніному (нині – Ставки). Мій батько ще там працював завгоспом. То він мене туди і нарадив, хоча у мене особливого бажання не було. А після закінчення технікуму написав я заяву у військове училище, пройшов медичну комісію. Ті, хто мав середню освіту, вступних екзаменів не здавали. Згодом мені повідомляють з військкомату: вас зараховано до Ташкентського військового училища. Я й поїхав. З України нас було 15. Їхали ми в Ташкентське танкове училище, а воно ще, виявляється, там тільки будується. Хоча командний склад був трохи сформований. Нам запропонували: або додому повертайтеся, або навчайтеся у піхотному. Воно, до речі, веде свій родовід ще з царських часів, як кадетське.  А тому мало добру навчальну базу, традиції тощо. Більша половина новоприбулих повернулась до домівок, а я подумав: вже все одно. Мені батько таке напутнє слово  сказав: «Однак, Миколо, війна буде, то краще бути командиром, аніж солдатом…»

Прибув я до піхотного, яким командував генерал Петров. Нам влаштували випробування з фізпідготовки. Я був невеликого зросту, то мене спитали: «На турніку щось можеш зробити?»

Я показав усе, що міг. Отак і зарахували мене до першої роти. Тих, хто був фізично слабким, відправили додому.

А навантаження були серйозні. 25-кілометрові марш-кидки імені маршала Тимошенка щонеділі. І це у шалену спеку: 30 градусів і більше. Серце ледь не вилітало з грудей. Хто не витримував – відраховували. Додому повертатися не хотів, тому тримався. Навчалися подеколи по 12 годин.

КУРСЬКЕ ХРЕЩЕННЯ

Моє бойове хрещення відбулося на Курській дузі. Там наша оборона тяглась вглиб на 120 кілометрів. Це на такій відстані були повсюдно викопані траншеї. Бо командування знало: тут основна битва буде. З нашої дивізії, яка налічувала 17 тисяч бійців (з Середньої Азії вона прийшла), за три тижні залишилося півтори тисячі активних штиків. Уявляєте, що то за бій був.

Враження залишились від боїв на Курській дузі: небо чорне від розривів зенітних снарядів по літаках. То наші летять, то німецькі. Знаєте, як ото воронячі зграї в небі. Отаке під Прохорівкою небо було, геть чорне.

Німецькі танки пройшли через наші бойові порядки, танків сорок. Ми знали, що глибина нашої оборони досить велика. Якщо ми не зуміли зупинити, то далі артилерія їх обов’язково підіб’є й зупинить. Головним нашим завданням було втримати піхоту. І ми її відрізали й не пустили.

Десь через пару годин чотири німецькі танки повертаються. Це вже наші їм дали прочухана. А на тих танках - то башта покороблена, то ствол понівечено, то ще щось негаразд. На Курській дузі німці зосередили усі свої бойові сили. Тоді вони вперше застосували «Тигри» і «Фердинанди». «Тигр», відомо, мав 20-сантиметрову лобову броню. 45-міліметрові гармати їх не брали, а 76-міліметрові могли завдати удару лише вбік по гусеницях. Інакше зупинити їх було неможливо.

Коли ми пішли в наступ, то побачили по лісах обладнані суціль склади озброєнь і боєприпасів. Було видно, що вони таки сподівалися прорвати нашу оборону.

А які величезні втрати несла наша армія! Під Білгородом загинув командуючий Фронтом.

Мене тоді теж поранило. Коли я потрапив з пораненням до медсанбату, там було до двохсот поранених. Якщо на ношах проставлено паличку, бійця можна оперувати. Якщо хрест – все, допомогти неможливо, помирає.

У мене було побито обидві руки, тому пересуватися міг. Прийшов до знайомого дивізійного фельдшера. Кажу, зроби мені перев’язку. Він питає: а укол тобі робили? Ні, кажу. Тоді давай зробимо від правця, а перев’яжу тебе пізніше, зараз ніколи, бо комбата оперуємо.

Зморений хірург вийде з операційної, витре піт (це ж було влітку), впаде на траву і кілька хвилин відпочиває. Це неможливо передати словами, скільки людей гинуло. Такого побоїща, як було під Курськом, я вже до кінця війни не бачив.

На Дніпрі було скрутно й важко. На Одері теж сутужно доводилося, та все ж не так. Земля двиготіла й гула. Майже все навкруг було встелене залізом від розривів снарядів. Ідеш і раз по раз на осколки наступаєш.

Думалося, що там уже зроду потім нічого не сіятиметься. Як же орати оте залізне місиво?

А скільки солдатської крові пролилося, Господи!

Після Курської дуги німці вже не наступали, але розумно відходили і тримали оборону. Та як би помірковано ворог не чинив, ми, оті молоді безвусі комбати, отримали вже такий бойовий вишкіл, що стережись.

Повертаюсь я після поранення до батальйону, а там - майже всі нові обличчя. До цього я командував взводом, а новий командир полку каже: «Будете командувати батальйоном». А я ще ж зовсім «зелений» лейтенант. А він додає: «Ви добре закінчили військове училище, тож приймайте батальйон. До того ж відзначилися в бою…».

А як я відзначився… Була оборона. Німці пішли у наступ. Перший і третій взводи відступили, а я не бачив, що вони відійшли, тому мій взвод залишився. І я теж вів вогонь то з одного, то з іншого кулемета. Так і зупинили німців. І вони вперед не посунулися. Ми весь час тримали їх під безперервним вогнем.

Коли комбат дізнався, що тут взвод воює, повернув сусідів назад на свої позиції. Вкупі з пораненням мене нагородили орденом Червоної Зірки. Отже я перестрибнув відразу з командира взводу до командира батальйону. Так що ротою командувати не довелося. Тож до кінця війни й командував батальйоном. Можливо, піднятися вище, завадили поранення.

Я за війну був сім разів поранений, відповідно – госпіталізований.

Одужавши, повертався у свою частину, тобто дезертирував. Як? А отак. З госпіталю направляли до якоїсь частини, але я вирушав у свою. Юридичною мовою це означало дезертирство, як неприбуття у пункт призначення. Але був наказ Сталіна: тих, хто у такий спосіб «дезертирував» у свою рідну частину, – не судити. І так вчиняли не лише офіцери, а й солдати.

Отож повертався я завжди у свій батальйон. Але ним уже командує хтось інший. Потім його поранили – і я знову приймаю командування до наступного поранення. Отакі своєрідні рокіровки відбувалися.

Я пройшов з боями від Курської дуги зі Сходу на Захід всю Україну, Молдавію й Румунію, форсував Дніпро, Дністер, Прут.

Потім нашу частину перекинули у Західну Україну й Польщу, де форсували Віслу, затим Одер, і вздовж Берліна – до Праги.

ВВАЖАВСЯ ЗНИКЛИМ БЕЗВІСТИ

На Курській дузі у нас у батальйоні німецька розвідка як «язика» викрала солдата Алієва. Мене, звісно, сварили за це. Але втихомирилося. А вже під час боїв у Румунії з німецького боку на наші позиції перебігло вісім радянських військовополонених. Їх привели до мене в землянку. Починаю допитувати. А один з них: «Здравія жілаю, таваріщ лєйтінант», з таким східним акцентом. Дивлюсь: Алієв! Таким радісним і благальним поглядом дивиться на мене. Що робити? Я ж знаю, що їх усіх до Сибіру відпровадять. Тоді я про отих сімох повідомляю телефоном у полк і відправляю туди, а Алієва командирові господарського взводу доручив видати форму та поставити їздовим. Й наказав мовчати. «Зрозумів, товаришу капітан». Ось так Алієв і залишився живим. Коли його полонили німці, за документами він вважався зниклим безвісти. І начальник четвертого відділу, згодом прискіпівся до мене: звідки взявся Алієв, про нього ж уже й рідним були повідомили що він пропав безвісти. А він же у тебе в батальйоні. У мене, кажу. Він нікуди й не пропадав, тут був. «Отакої, - каже «особіст», - а я його вже списав...»

Виматюкався, і на тому, хвалить Богу, усе й скінчилося. А як би випливло все, дісталося б мені на горіхи... Але що на фронті втрачати, окрім своєї голови. Після війни Алієв писав мені. Мене, пише, дома не чекали. Він листів додому не слав, я йому заборонив. Кажу, мовчи, щоб менше галасу було.. Коли демобілізують, тоді приїдеш…

СМЕРТЬ ЧАТУВАЛА НА КОЖНІМ КРОЦІ

У нашому батальйоні були стрілецька рота, кулементна рота, мінометна рота, взвод зв’язку... Повноцінний батальйон мав налічувати 400 бійців. Бувало ж, що після втрат зоставалося живими до семи десятків особового складу. Тоді солдатів передавали іншому батальйонові, а я десь тиждень з офіцерами - командирами рот формував новий батальйон. Командири взводів, як правило, були сержанти, лейтенант  - командир взводу тримався переважно тижнів два-три, хоча один командир взводу провоював зі мною всю війну.

Ми разом закінчили Ташкентське училище, разом починали з командирів взводів, а потім я став командиром батальйону, а він так і залишився у моєму підпорядкуванні командиром взводу. Боязкуватий був, тому, мабуть, і  вцілів. Як у наступ ідемо – зник, а прорвали оборону – з’явився. Де був - невідомо. 

Питаю: «Ванько, ти де був?»

«Як де? Зі взводом».

Кажу: не бачив тебе, замкомвзводу бачив, а тебе – ні.

«То, може, я де до вітру відлучався..».

Сходило воно весь час якось йому з рук... І жодного поранення не мав. Отак війна закінчилась, а у нього - жодної нагороди. Щоправда, тоді наказ вийшов, хто з офіцерів не має нагород, представити до нагородження орденом Червоної Зірки.

Дванадцять чоловік з Ташкентського училища були направлені разом зі мною до нашого полку. Ми від Курська з отим Іваном удвох пройшли поруч всю війну. Ляхович, був такий, залишився ще жити, проте після поранення зостався калікою.

На Курській дузі я вперше смерть на власні очі побачив, коли командирові роти перебило руку. А з мого взводу тоді нікого не залишилося. Мене поранило в трьох місцях. І, знаєте, за 15 днів усе чистісінько зажило, жодного загнивання! Таке враження, ніби якийсь імунітет вироблявся до поранень.

Прийшов з госпіталю, а нікого з моїх солдатів уже немає серед живих. Солдати в мене були узбеки. Замкомвзводу Камський, теж з Узбекістану, був тяжко поранений, його відпровадили до тилу, і на фронт він уже не повернувся. Згодом став міністром торгівлі Узбецької РСР.

По війні надіслав він мені листа: «Приїзди, зустріну й пригощу як міністр, створю найкращі умови для відпочинку». Але я так і не вибрався.

Моїм однокашником по училищу був колишній міністр оборони Союзу С.Ахромєєв. Той самий, що покінчив життя самогубством після путчу 1991-го. Хоча я його по училищу не знав (нас випустили одночасно п’ятсот лейтенантів), я навчався у першій роті, а він – у п’ятій. Теж листом запрошував на зустріч. Не поїхав...

ТІЛЬКИ ВПЕРЕД

Дніпро я форсував південніше Кременчуга.

Коли ми захопили село Дніпрокам’янку, всіх місцевих чоловіків було мобілізовано. Їх відправили у такий собі тимчасовий табір у плавнях. Там поповнення обмундировували і протягом тижня навчали військовій підготовці. Траплялося, що не вистачало одягу, то зустрічалися новобранці, скажімо, замість пілоток у шапці. Потім усіх відразу на передній край. А що за тиждень-другий навчишся...

Бувало й таке. Прийде в батальйон поповнення, солдатів 70, уночі, а наступного дня уже залишаються чоловік 30 з усього батальйону. Бо десь з 10-ї ранку ворожа авіація як почне бомбити, і так до вечора, що й голови не зведеш. Одні відлітають, інші прилітають. А затим - наступ. Нам же відступати нікуди. Кожен усвідомлює, що мусимо триматися…

Коли вночі доводилося вести маршем батальйон, то дуже важко боротися з дрімотою. Солдати якось там між собою домовлялися-чергувалися. А мені як? Сідав верхи на коня, щоб у сідлі хвилин надцять передрімати. Підмінити мене просив свого начштабу. Він був до війни викладачем топографії у військовому училищі. То карту читає чудово, а от зорієнтуватися на місцевості та ще поночі – не може. Пройде метрів двісті, а йому видається, що всі чотириста. Отож будить: «Вибач, я заблукав». Питаю: «Скільки я спав?». «Хвилин десять...»

1967 кілометрів за курвіметром (це такий прилад, що вимірює кроки) я пройшов пішки фронтовими дорогами (такі підрахунки ми зробили по війні з бойовими побратимами). І тільки вперед.

«ГЕРОЙ»-ОСОБІСТ…

Під час боїв у Румунії моєму батальйонові довелося одну сопку «здавати» вісім разів. Вранці о десятій годині німці атакують і нас вибивають. Вночі ми штурмом її знову відвойовуємо. Наступного дня ситуація повторюється. Комдив вирішив з’ясувати, чому так відбувається, що Крепченко не може втримати позицію і щодня її здає. Для розслідування прибули інструктор політвідділу майор Шапкін і співробітник НКВС. Прибули вони, як зараз пам’ятаю, біля дев’ятої ранку. А о 10-й німці зазвичай нас атакували.

- Ось, – кажу цій інспекції, – зараз німці підуть у наступ, то будемо стримувати бійців, щоб не залишали позицій.

Біля 10-ї годині почався шалений артилерійський обстріл наших позицій, за яким мали німці нас атакувати. Артпідготовка завершилась, і я гукнув інспекторам: «Гайда за мною!». Проте побіг слідом лише Шапкін, а отой контррозвідник шаснув із сопки донизу. «Ах ти ж, кажу, сякий-такий, злякався!». Вихоплюю пістолет і стріляю услід. Випустив всю обойму, але не влучив. Та цього разу втримати сопку нам таки вдалося. Після цього Шапкіна нагородили орденом Вітчизняної війни, а про мене і наш батальйон як завжди «забули». Та, власне, це й не сприймалося, як героїзм, бо таке нам випадало мало не щодня.

Втім, цей епізод пригадався мені вже по війні на зустрічі ветеранів у Дніпропетровську. На ній я зустрів Шапкіна. Відразу традиційні обійми, привітання, обмін люб’язностями. По тому почали згадувати фронтові дні. Я запитав, чи пам’ятає він ту сопку, за яку отримав ордена, і як я тоді стріляв по «особісту». І тут відчуваю, що він щосили натиснув мені на ногу ногою.

– Ти чого це? – питаю.

А він мені пошепки: «Он він поруч сидить!..».

І, певно, почув отой «герой» нашу розмову та накивав п’ятами, бо більше ми його на тій зустрічі не бачили.

ДОДОМУ!..

Під час військових дій у Румунії я був контужений. Повз мене пролетів снаряд (по танку стріляли), і мене хвилею різко відкинуло вбік. Не знаю, чи далеко, бо втратив свідомість. Потім піднявся, начебто й при силі, а в руках нічого втримати не можу. Звернувся у медсанбат. Звідти мене направили у Бельці в госпіталь, звідтіля – у фронтовий госпіталь на консультацію. Розповідаю там, що і як. Наливають мені в склянку води: «На ось, випий...»

А лікар як вдарить кулаком по столі. Склянка й випала з рук.

«Так, - кажуть, - погані твої справи. Ми тобі призначимо на місяць відпустку при частині. Ти воювати не можеш».

Я приїхав до комдива з тими паперами і кажу: відпустіть додому на Житомирщину. А він: будь ласка, їдь.

Потім приїжджаю у полк. А там всім уже оголосили, що Крепченко їде у відпустку. Відразу всі мені назносили подарунків, грошей надавали десь з пів-речового мішка: хто п’ятсот рублів, хто менше ...

До речі, зарплату на фронті платили стовідсотково. Як правило, усі підписувалися на позики державні. Дехто додому надсилав. А мені куди було слати, коли рідний край під німцем. То я спочатку слав перекази по 500 рублів своїй дівчині. Познайомився з нею на Курській дузі. Думав, загину, то дав їй свою Ставецьку адресу. Сказав: як війна закінчиться, я на тобі одружусь. І прохав: як тільки дізнаєшся з газет, що Радомишль звільнили, напиши листа. Вона справді написала. Мої рідні відповіли їй, що я живий.

Я справді збирався по війні з нею одружитися. Але її евакуювали на Урал, де вона певний час працювала. Потім збігла звідти, повернулась на Курщину у свій райцентр Шебекіно, по тому її десь направили на шахти. А по війні зв’язок перервався. Пробував слати їй листи, але відповідей не було.

Коли ми, фронтовики, збиралися по війні в Прохорівці (саме там ми з нею й познайомилися), я відшукав її. Вона впізнала мене. У неї вже було двоє дітей – дорослі доньки. Кажу: «Чого ж не чекала мене?».

- А, - відказує, - ти ж офіцер, то я тобі не рівня, хіба б ти одружився зі мною?..  Чоловіків після війни мало було. А так трапився доладній парубок, то й вийшла заміж...

Отож, приїхав я додому у відпустку з отими грішми, а там - біднота і злидні страшенні... Батько потім писав: дякую синку, що допоміг родині нашій.

Де батько воював і де я, ми не знали, хоча з батьком постійно листувалися, і два його листи в мене зберігаються й донині. Хоча вже достоту стліли. Пам’ятаю, в останньому листі батько написав: ми з тобою вже не бачились три роки...

А із Сандоміра його командир штабу надіслав мені повідомлення (певно, з розповідей батька він знав, що я офіцер): ваш батько загинув. І ми ж були на Сандомірському плацдармі зовсім на недалекій відстані одне від одного, і не знали про це. Якби знаття, я б залюбки навідався б до нього і забрав до себе в батальйон, прилаштував би їздовим. Хай би собі їздив біля мене, може й уберігся б від смерті...

НЕНАВИСТЬ БУЛА СТРАШЕННОЮ

У перші дні, коли ми увійшли в Німеччину, надзвичайно важко було стримувати бійців, що прагли вимістити свою лють на цивільних німцях, настільки ворожим було ставлення до них. Силу доводилося застосовувати для стримування. Доходило до того, що стріляли над головами бійців.

Я забороняв розстрілювати полонених. Особливо євреям. Вони, як правило, палали шаленою люттю до фашистів.

Якось ми захопили у полон 12 німців, і парторг батальйону Гільдін Юда Маркович відразу заходився їх розстрілювати з пістолета. Я йому кажу: стій, навіщо полонених розстрілюєш. А він: це помста за брата, за рідню. А я відказую: коли сам упіймаєш – стріляй, а цих – не зачіпай.

 Він на мене за це образився. Знаю, скаржився «особістам». Енкаведист прийшов до мене (він загалом тямущою людиною був), почав розпитувати. А я йому: Суворов казав полоненого не зачіпати.

А взагалі ненависть страшенною була.. Попервах, пригадується, і насильство було, і що завгодно. Більше того, ще й деякі офіцери приклад подавали. Одному з них, єврею, згадую, уже п’ять десятків літ було, а туди ж - над двома жінками позбиткувався.

Кажу йому: «Ти вже старий хрич, що ж ти робиш?!»

А він: «Вони над моєю нацією гірше знущалися…»

За тиждень-другий потроху вгамувалися.

А загалом коли увійшли в Німеччину, було якесь відчуття свята. Не лише тому, що відчували наближення кінця війни. Вражала німецька дійсність, що не йшла в жодне порівняння з нашим злиденним довоєнним життям. Боже мій, які там багаті будинки, з прикрасами, з візерунками!.. Зайдеш у будь-який дім, глянеш, а там декілька шаф стоїть з чистесенькою вишуканою білизною. Дивишся на посуд – очі розбігаються, які багатющі сервізи... Притому це в селі. І куди б не зайшов – все є і все необмежено: поїсти, випити, їй-бо відчуваєш таке собі свято на душі, хоч і війна навкруги.

ПРО ГЕРОЇЗМ СПРАВЖНІЙ І УДАВАНИЙ

Бойовий досвід важить дуже багато. Бо вже не здригаєшся від розривів снарядів, як мовиться, знаєш: «твій» снаряд летить чи ні. Тому поволі під час канонади вже спокійно перемовлялися між собою...

А коли хтось вихваляється штиковими боями, то чесно скажу: воював я два з половиною роки, але штикових сутичок не бачив. І не чув про них від справжніх фронтовиків. Ті ж, що перебували на фронті вряди-годи, за розповідями перебували у всіх можливих колотнечах, і героїчні подвиги творили, і в штикові атаки ходили звісно теж. Ясна річ, брешуть.

Який був героїзм? Йде наступ. Хтось із бійців кулеметом подавив вогньову точку ворога, хтось виявив хоробрість і сміливість. Такий героїзм, приміром, на моїх очах продемонстрував комвзводу лейтенант Васеньєв, коли бої вже велися в Німеччині. З будинку на нього наскочили сім озброєних гітлерівців, а у Васеньєва у руці лише наган. То він миттю уклав з нього усіх сімох ворогів. Я не встиг навіть зорієнтуватися, щоб витягти свій пістолет. За це його нагородили медаллю «За відвагу». Для офіцера це була дуже почесна нагорода. Важила більше ордена. Як колись надзвичайно почесно було для офіцера царської армії удостоїтись солдатського Георгіївського хреста.

Під час війни нагородами особовий склад відзначався виключно за стійкість, мужність і героїзм виявлені в боях, тому й важать фронтові нагороди надзвичайно багато. Не те, що у повоєнний час, коли ордени й медалі почали роздавати вже скоріше на знак шани, до ювілеїв, дат тощо. А у нинішні часи взагалі йде не виправданий і не зовсім зрозумілий зорепад нагород.

ПЕРЕМОГА!!!

Війну я закінчив у Чехословаччині, під Прагою, в містечку Ліса над Лабою.

16 квітня 45-го дістав поранення. Це було моє сьоме поранення за війну. Тож смерть весь час чатувала на мене. Але Бог вборонив. Коли поранили всьоме, за теорією ймовірності восьмого поранення не могло бути, мене вже повинні були вбити. Це я так собі підрахував, бо трохи вивчав вищу математику, а там є такий закон кореляції. Тож сьомого травня в черговий раз  прийняв батальйон, аж тут і війна закінчилась.

8-го ми пішли в наступ у напрямку Ліси. Раптом мене викликає до  телефону командир полку, і каже: «Синку, німці капітулювали. Наша перемога. Вишикуй батальйон і оголоси – ми перемогли». Я собі тримаю трубку і не знаю: вірити чи ні. Навіть не можу передати той стан. Знаєте, у людини всяка радість може бути, а от подібна випадає раз у житті.

Ми припинили наступ, я дав команду шикуватися. Коли оголосив слова комполку, у бійців шок – цілковита тиша. Нічичирк. Що там переверталося у них у голові, можна тільки здогадуватися. Більшість, як і я думають: а, раптом, неправда. Адже тільки-но вели бій. Та хтось таки вигукнув «Ура!». Вигук той підхопили всі, і почалась стихійна стрілянина вгору.

І у кожного відчувалась невимовна радість та відчуття ейфорії. Недарма, пригадую, вже по війні під час зустрічей з бойовими побратимами подейкували:

–   От дали б нам тоді команду, то після Берліна аж до Мадрида безперешкодно дійшли б…

Отаким був для мене кінець війни.

 Микола Крепченко на святкуванні Дня Перемоги в Радомишлі.

БЕРЕГЛИ КОЖНОГО СОЛДАТА

 З підписанням акта про капітуляцію бойові дії, проте, не завершилися. Ще до 12-го травня мали збройні сутички з окремими ворожими угрупуваннями, до яких наказ про капітуляцію не дійшов, і вони продовжували чинити опір. Але той опір був уже несуттєвим. Власне, то вже була не війна. Коли німці відкривали вогонь, ми під кулі вперед не йшли. Спокійно собі окопалися, викликали артилерію. Піднялися, якщо нема опору, рушаємо далі. Тут уже берегли кожного солдата.

Хоча в останні дні війни теж прагнули вберегти особовий склад. Ми розуміли, що вищим командирам потрібно було якнайшвидше завершити переможно війну, а нам треба було ще й бійців берегти.

Вже по війні згадували якось із моїм бойовим товаришем Вершиніним, теж комбатом, такий ось епізод. Відчуваємо, що має бути наступ, але артпідготовки немає. Треба йти під відкритий кулеметний вогонь. І команда: зранку – у наступ. Тоді ми домовляємося із сусідніми батальйонами і влаштовуємо «сабантуй». Це нашою фронтовою термінологією означало: відкриваємо по німцях вогонь з кулеметів, автоматів, гвинтівок. Вони нам так само відповідають. І лунає суцільна перестрілка. Командування питає: як там? Кажемо: повземо. Начальство ж теж не надто прагнуло бути на передовій. А стрілянина триває. Чекаємо ночі. Повечеряли, а наказ же залишається чинним.

Між собою домовляємося: рівно об 11-й переходимо в наступ. Бійці вже знали цю нашу тактику. Тож в обумовлений час виходимо з окопів. Навкруги тихо. Лише де-не-де пролунає постріл. Рушаємо на німецькі позиції. І як тільки німці нас помічають, ми відкриваємо шалений вогонь. Спантеличений противник уже навіть голови не може підвести. А коли увірвалися в німецькі порядки, починається справжній наступ. Отаким чином і берегли бійців. Хоча начальство таких дій  не схвалювало, називало це партизанщиною.

Кажуть зараз, що Жуков був жорстоким, але який він мав величезний авторитет! І не тільки він. Взагалі авторитет командира в армії був надзвичайно високим. Я, наприклад, своєму командирові полку вірив як Богу. Так само сприймали й мене мої бійці. Моє слово на полі бою для них було непорушним законом: що сказав, те треба виконувати. І в цьому теж була одна із складових нашої перемоги.

Чи справді Жуков був жорстоким? Мабуть, що так. А я яким був? Хіба піднімати солдатів в атаку і вести їх під кулі на вірну смерть, це не жорстокість? Доводилося й стріляти над головами молодих бійців, щоб привести до тями. І мені так само інколи діставалося від комполку, коли не міг підняти батальйон в атаку. А як інакше було діяти, щоб перемогти... М’яким на фронті бути неможливо.

Інша справа, що не знали ми тоді правди про репресії, розстріли неповинних і т.ін. Отой наш «сабантуй» - то був порятунок особового складу.

А якось довелося іти в розвідку боєм. Це було раз у житті, але з пам’яті той епізод не витруїти, бо втратив третину батальйону. Скільки потому листів надходило з проханнями розповісти, як загинув батько, син, брат. А що я міг відписати, коли на власні очі не бачив, у яку мить це сталося, як загиблого підбирали, куди відвозили тощо. Писав, те що було: батальйон вів розвідку боєм, третина особового складу загинула. Отак...

А для чого розвідка боєм робилась? Щоб виявити вогневу систему супротивника. Спочатку велась артпідготовка, а потім йшла вперед піхота, щоб виявити, звідки ворог стрілятиме. Зате наступні залпи гармат були вже прицільними.

Негуманно це і жорстоко. А що вдієш?

Пригадую, ще в училищі, коли німці були під Москвою і, здавалося, ось-ось візьмуть столицю, ми все одно не втрачали віри в перемогу. Міркували так: ну й що, як візьмуть Москву і намагатимуться йти далі, але ми все одно їх здолаємо.

Хто б там що не казав, але величезну роль відігравали політпрацівники. Це був другий автомат. Сьогодні дехто прагне принизити чи применшити їхній внесок у перемогу. Але для мене і тих, хто пройшов війну на передньому краї, – їхній авторитет незаперечний.

Для прикладу, у моєму батальйоні було багато узбеків. І полковий пропагандист теж був узбеком. То диву давався, як він вдало на рідній їм узбецькій мові піднімав бойовий запал бійців, як умів знайти потрібні слова, щоб налаштувати на бій і на відсіч ворогові. Та й недарма, мабуть, німці в першу чергу серед полонених розстрілювали політруків, комуністів, агітаторів.

Коли надходив наказ наступати, ми з моїм замполітом Лівенцевим Миколою Семеновичем завжди розподіляли, кому йти до якої роти для розмов з бійцями. І знаєте, відчували, що такі агітбесіди не були марним. Бойовий дух особового складу відчутно піднімався. І багато тут важив уже сам факт, що на передову до солдатів прийшли безпосередньо командир і замполіт.

… Дуже жалкую, що не зосталося в мене жодних фронтових фотознімків. У Чехословаччині їх вкрали. Вони лежали в моєму планшеті, дуже гарному, до речі, і коли спав, хтось відрізав ремені і поцупив. А там крім фотокарток був ще й щоденник, якого я вів з Курської дуги і до кінця війни. У ньому було все моє фронтове життя, згадки про фронтових друзів, з якими пліч-о-пліч воював і які на моїх очах гинули. Як, скажімо, лейтенант Нізовських, з яким ми товаришували ще з Ташкентського училища. Наші ліжка були поруч. Разом ми з ним після поранення потрапили до госпіталю.

- Колю, - казав, - я, мабуть, помру.

- Та що ти, Саню, будеш живий-здоровий.

- Ні, - відказує, - відчуваю, що помираю, прощавай...

У нього було поранення в живіт. Зробили операцію, але безуспішно. І помер, бідолаха, напередодні перемоги у 1945-му...

ПОДАРУНОК СОЮЗНИКІВ

У Празі випала нагода зустрітися із союзниками. У ресторані. Це вже було після перемоги.

З міста Ліса на Лабою ми вирішили поїхати німецькими мотопедами до ресторану. Грошей мали достатньо, видали нам їх кронами чеськими. Приїхали. Заходимо до ресторану. Вершинін бере відразу до рук меню на трьох аркушах, гортає: «Оце, каже, оце...» І добрячий перелік склав. Треба ж ті крони потратити, бо що потім з ними робити. Сидимо собі, обідаємо.

Коли бачимо: заходять чотири відвідувачі в іноземній формі. На німецьку не схожа, з американцями теж зустрітися не випадало. Врешті розібралися: англійці. Вершинін щодо випивки був тертим, не те що я. Ото він наливає собі склянку горілки і мені. Я десь із третину подужав, а він випив усе. Закушуємо. Бачимо, англійці – двоє чорношкірих і двоє білих – спостерігають за нами. Самі п’ють, як мовиться, по п’ять крапель і нічим не заїдають, лише палять.

Врешті, коли трохи підпили, один з них підходить до нас і пробує зав’язати розмову. Англійською нічого второпати не можемо. Тоді потроху починаємо розбиратися німецькою, якою я  дещо розумів. Врешті порозумілися, що вони хочуть відвести душу, а грошей бракує. Тоді ми замовляємо ще горілки, щоб пригостити союзників. Вершинін наливає англійцям теж по склянці. Негр бере гранчака у дві руки й перехиляє. Трохи посидів і впав додолу. Його витягли на вулицю, щоб прийшов до тями. А ми ще посиділи трохи.

Коли розходилися, один із союзників звернувся до мене: подаруй на згадку орден. Показує на Червону Зірку, у мене їх тоді було три. «Ні, кажу, нагород не віддам, бо надто пам’ятні вони для мене». Тоді вказує на кокарду на  кашкеті: «А оце?».

«Це, - кажу, - будь-ласка». Знімаю і дарую.

Виходимо з ресторану, а союзники вказують на один зі своїх «Віллісів» (вони приїхали трьома машинами): ця машина вам у подарунок, забирайте. То ми мотопеди залишили, а повернулися «Віллісом». Ця машина потім з Чехословаччини до Львова була разом з нашим батальйоном. А там дізнався про неї генерал, командир дивізії, і забрав собі.

Так чинилося тоді досить часто, як мовиться: що попові можна, то дякові – зась. Пригадується, до одного з наших комбатів потрапив чудовий трофейний акордеон, на якому грав – заслухаєшся. Дізнався командир дивізії – забрав. Командирові полку сподобається чийсь годинник – віддай. За рангом все розподілялося.

Коли ми вже поверталися додому після перемоги, масово гнали худобу з Німеччини: овечки, корови, коні. Наші – репатрійовані. Там, бачиш, п’ять-шість бійців жене на Україну овечу отару, голів триста чи й тисячу. Армія Крайова здійснювала напади, відбирала. Ми дорогою надавали підмогу. Ну, яку допомогу... Шукаємо, де вони. Поляки, звісно, відступають. Моєму батальйонові, зокрема, одного разу поставили завдання відвоювати десь із півтисячі відібраних АК овечок. Овечок ми повернули дівчатам, котрі їх супроводжували, а поляки втекли.

Гнали винятково німецьку високопродуктивну худобу – чорно-білих корів (у німців інших не було), коні – барбансони, потужні, з кремезними ногами. Вони загалом повільні, але перевозили добрячі хури вантажу. Були, щоправда, й легші. Дуже багато гнали худоби...

Ешелонами вивозили заводське обладнання.

За чутками, чималенькі трофеї вивозило армійське командування.

ВОЮВАЛИ ВОНИ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ...

А по війні півтора року воював я з бандерівцями.

До речі, якось у 2005-му телефонував мені з Канади син командира бандерівської сотні Малино, з яким я воював, і повідомив, що його батько помер. Розумієте, ми воювали, були по різні боки, а по війні зберегли дружні стосунки і зла одне на одного не тримаємо.

Линда, начальник упівської боївки, не знаю де. А Малино ми захопили – мундир, його орден відібрали.

Після 2000-го ми з ним зустрічалися в Житомирі. Одразу запитав: де орден? Кажу: віддав.

А він у відповідь: «А я в цей час сидів у Львові у тому ж залі, де й ви, у формі майора, і бачив, як ти здавав ордена. Чув, як командувач округу сварив вас за те, що ви пиячите, з бандерівцями не ведете боротьбу, а ти піднявся й кажеш: «Як не ведемо!», і приніс мій орден. Командувач на те: «Ну, не всі п’яниці. Дехто воює нормально».

Бачите, який Малино відчайдуха був, не злякався переодягнутися і прийти, так би мовити, у самісінький епіцентр.

Не відаю, звідкіля він дізнався про мою адресу. Зустріч наша відбулась у Житомирі на залізничному вокзалі. Він був із сином і ще з якимось невідомим мені чоловіком. Ми з Малино спілкувалися, згадували дещо, а його супутники сиділи мовчки й слухали. Йому було 89 і він каже: я приїхав помирати на Батьківщину. Але помер у Канаді. Поїхав до сина і там помер…

Спочатку я ставився до бандерівців вороже, бо вважав їх бандитами. А коли я їхню літературу почитав... Що воно таке? Величезний список у газеті розстріляних німцями бандерівців. Там-то і там-то вели бойові дії з польською Армією Крайовою... Такий-то ешелон пустили під укіс... Такий-то ешелон з нашими людьми, яких збиралися вивезти до Німеччини, захопили і звільнили бранців... То це ж, виходить, ті самі партизани.

Знаєте, свою думку про них змінили не тільки ті, хто були за національністю українцями. Росіяни теж. Ось той же Вершинін, мій приятель, він корінний росіянин, казав: ми ж усі слов’яни. Ну, вони за вільну Україну воюють.

Ті, хто воював проти бандерівців, до них вороже не ставляться. Маю на увазі звичайних стройових військових. Кедебісти - то інша справа. То, як мовиться, їхній хліб був знешкоджувати «ворогів народу».

А ми, фронтовики, відчували, що це такі ж українці як і ми, і воювали вони за волю України.

Та й опір їхній був закономірним. Адже я сам став свідком насильницької колективізації, коли приїхали з району уповноважені і зігнали всю худобу докупи. Усуспільнили, значить. Всі розійшлися по домівках. Вранці бачать: селяни знову всіх корів, коней позабирали по господах. А через два дні приїжджають вантажівки, і все село – до Сибіру.

Або таке. За підписом Берії ширилися серед населення листівки такого змісту: припиняйте опір, складайте зброю, і вам усе простять.

Отой згаданий Линда під’єднується до мого польового телефону і дзвонить:

–   Миколо, я хочу здати боївку. Зі зброєю. Куди прийти і як?

–   А ти сам як?

–   Я боївку приведу.

–   Тоді приводь в Оглядів біля церкви на курган.

Це було якраз на Різдво 1946-го року. Навкруги все засніжено, морозно... Я виїхав до кургану. Навкруги ми виставили замасковані кулемети, на горищах, на сінниках.

Бачу: дійсно з лісу йде вервечка людей. Підходять. Ми виходимо до них зі зброєю на плечах. Вони свою зброю поскладали, як годиться. І ми їх на своїх підводах відправили до Лопатина, де їх розмістили у якомусь готелі, видали паспорти і люди розійшлися по домівках.

Десь через півтора місяці Линда знову під’єднується:

–   Ну, Миколо, де моя боївка? Усіх до Сибіру відправили...

Як так можна було?

Одного разу я допитував трьох бандерівців, яких ми упіймали. Один з них розповів, що закінчив Львівську політехніку (я вже пізніше дізнався за прикладом КПІ, що то був за заклад), інший – Краківську. Тобто, люди були освіченими. Розмовляю з львів’янином. Мова його українська чиста, з ледь помітним польским акцентом.

–   За що ти воюєш?

–   За вільну Україну.

–   То вона ж і так вільна.

–   Пане капітане, де ж вона вільна.

І починає пояснювати. Я слухаю його й захоплююсь його мовою, його знаннями, його ерудицією.

Ми ж, каже, вас 39-го року зустрічали як братів. А в сороковім році що вийшло? Нас до Сибіру. Вуйка – до Сибіру. Ойця забрали, не знаю й де. Я, пане капітане, веде далі, згинути в Сибіру не хочу. Помру краще тут за вільну Україну.

Ми його відправили органам. Потім дізнаюся, що повісився він у КПЗ в Лопатині..

То хіба це бандити?

Якось кедебісти мені сказали, що біля Оглядова у лісі в такому то місці є схрон. Ми пішли на пошуки і там таки його знайшли. Підняли кущ ліщини, а під ним бункер з хлопцями. Гукаємо до них: здавайтеся, бо закидаємо гранатами. Звідти відповідають: подумаємо. Та раптом з бункера долинула урочиста й хвилююча пісня, якої я раніше зроду не чув. Уже потім дізнався, що то був наш теперішній гімн «Ще не вмерла Україна». І – пролунали вибухи. Усі семеро себе підірвали. То це хіба бандити?

Я це все бачив на власні очі, то хіба я, українець, не зміню своєї думки про цих людей, моїх співвітчизників-українців?

Я раніше мовчав. Змушений був мовчати, бо коли б привселюдно висловив своє ставлення до ОУНівців, був би там, де й вони.

Правда, бандерівці мене поранили в ногу. Вони здійснили напад на наш підрозділ в Оглядові, де я перебував. Але нас, фронтовиків, не так легко було захопити зненацька. В мій бік випущено було автоматну чергу. І куля влучила в палець.

Линда дзвонив мені. Я, каже, хотів тебе в полон захопити, але не вийшло.

Часто перемовлялися. Спілкувалися чистою українською. Він, щоправда, мене зрадником України називав.

Кожний батальйон контролював декілька сіл. Командир полку був у центрі, а ми навкруги в селах. Між батальйонами прокладений був польовий телефонний зв’язок. До отого кабелю він і під’єднувався. А де саме, ніхто не знав. Десь, мабуть, разів шість спілкувалися ми з Линдою таким чином. Він своїми подвигами вихвалявся, я своїми. З часом агресії до них у мене вже не було. У моїй уяві вони були такими ж бійцями опору, як і радянські партизани. І зміни у свідомості відбулися у всіх офіцерів. Ми довіряли один одному, відкрито про це говорили між собою. З солдатами, щоправда, таких розмов не вели, остерігалися стукачів.

Служив у нас командир роти Федір Ковальчук, теж з Житомирщини, справжній щирий українець, та націоналістичні почуття в ньому проглядалися досить виразно з самого початку. Він і на мене впливав. Я попервах навіть сварився з ним через це. Він мені таку пісню співав бандерівську: «Хлопці, підемо в город Борислав...», щось там таке.

Після війни ми з ним листувалися. Він був начальником пожежної команди. Двох синів мав: один офіцер, а інший, як він казав, – «разгільдяй», п’яничка... Вже нема його, помер. Він, як і я, 1921-го року народження…

Боротьба з угрупуваннями ОУН вимагала зовсім інших підходів, ніж бойові дії на фронті. Тут уже доводилося шукати, влаштовувати засідки тощо. Цим безпосередньо керувало НКВД. Коли збирали нас на нарадах у Львові, між армійськими офіцерами ходили розмови про те, що енкеведисти переодягалися в бандерівську форму та влаштовували погроми місцевого населення під виглядом оунівців. Але місцеві люди, вочевидь, це все відчували. І попри подібні провокації Радянську армію однак не підтримували. Всі мешканці Західної України допомагали винятково бандерівцям. Більше того, це вже я взнав добре, постійно забезпечували вояків УПА харчами. Там існував такий порядок: сьогодні ви несете харчі у таке-то місце, завтра - ви в таке-то місце, і так далі. І один одного нізащо не викаже. Та, власне, й конспірація діяла там така, що про місця подібних зв’язків знали тільки ті, кого це стосувалося. Інші – ні.

Або таке. Коли формували дивізію «Галичина», потрібно було набрати 17 тисяч вояків. А добровольців записалося з місцевої молоді 80 тисяч. Чому? Та наш уряд сам винен в тому, що чинився такий опір, і не сприйняли люди Радянської влади. Бо не треба було примусову колективізацію впроваджувати, не треба було до Сибіру ешелони з людьми гнати... Не вони ж прийшли до нас свої порядки запроваджувати, а ми туди пішли, як кажуть, зі своїм статутом. А тамтешні люди цього не сприйняли.

Коли хтось з ветеранів починає клясти бандерівців, я завжди запитую: «А ти бачив хоч одного справжнього бандерівця? Ти розмовляв з ним? Чи знаєш, в ім’я чого він воював?». Тут радянська пропаганда таки зіграла свою роль, коли ними мало не дітей лякали. І це витруїти із свідомості затурканих таким чином людей і досі надзвичайно важко.

Ми ж не дикі азіати, ми ж слов’яни, ми повинні одне одному вибачити за завдані кривди. Так, був такий час, що українці воювали по різні боки барикад, одні – свідомо, інші, може, й ні. То нині вже пора примиритися. Треба врешті дбати про єднання нації, про єднання українського народу.Погляньте на поляків: для них це не просто слова: «та проше пана, для мєня польска – пшевише всєго». Чи всі наші українці зможуть так сказати про свою Вітчизну? На жаль, ні.

Або взяти тих же росіян. Вони живуть думками про Росію. А багато з наших співвітчизників, перш ніж щось сказати чи зробити, в першу чергу думають не про інтереси України, а про те, як до цього поставляться в Москві.

Чомусь у Франції чорношкірий вихідець з Африки гордовито називає себе французом. От коли б таку гордість про свою країну висловлював кожен українець...

Мій зять, до речі, росіянин. То він розповідає, що коли приїжджаємо до Москви, про нас кажуть: приїхали українці. Дарма, каже, що за національністю я росіянин, все одно нашу родину вважають українською. І він погоджується врешті. Бо й я, зізнаюся, тут певним чином впливаю, щоб не забували діти й онуки про свій родовід.

Ось така картина виходить...

Газета «Зоря Полісся», 2011-2012 рр.