Струн гітарних передзвони…

У той лютневий вечір 1972 року радомишльська молодь поспішала до Будинку культури. З нагоди Дня Радянської Армії там мала відбутися зустріч команд КВК («Клубу веселих і кмітливих»), що завдяки телебаченню саме набував усебічного поширення й популярності. У цю дотепну й цікаву гру грали повсюдно - у навчальних закладах, у виробничих колективах, у місті й на селі. Того дня на сцені БК зійшлися змагатися в дотепності та винахідливості молоді трудівники машинобудівного заводу й меблевої фабрики. Звісно, що гаряче підтримували учасників представники цих підприємств, друзі. Одначе потрапити до залу змогли далеко не всі (вхід був тільки по запрошеннях). Втім підвищений інтерес до дійства був додатково викликаний ще однією інтригуючою обставиною: під час змагання мав відбутися дебютний виступ новоутвореного вокально-інструментального ансамблю мебльовиків (за узвичаєним тоді регламентом проведення турнірів КВК команди представляли номери художньої самодіяльності від свого колективу). У Радомишлі такий молодіжний музичний гурт було утворено вперше.

Попри «залізну завісу», котра щільно оберігала радянську молодь від проникнення «чужих для неї» зразків так званої «масової культури», бітломанія охопила  усі неосяжні простори СРСР. Послідовники легендарної ліверпульської четвірки брали до рук гітари у виробничих, сільських, армійських, шкільних, училищних чи інститутських клубах, «червоних куточках», аудиторіях.

Саме електрогітари стали головною ознакою нового жанру. Їх зазвичай було три: ритм, соло і бас. Проте на додачу до класичного «бітлівського» складу (гітари та ударні інструменти) вітчизняні гурти додавали до них електроорган – «іоніку», як її називали. Наявність іоніки, власне, й засвідчувала статус та рівень колективу. Бо якщо електрогітари, барабанну установку й звукові підсилювачі цілком успішно клепали самодіяльні умільці (приміром, до звичайної акустичної гітари лаштували самопальні звукознімачі – їх здебільшого виготовляли із електромагнітних котушок телефонних чи їм подібних навушників, дехто просто кріпив на гітарну деку поширений тоді плаский магнітофонний мікрофон), то іоніка кустарям була не під силу. Цей синтезатор потрібно було купувати, проте коштував він немало, тому й утворювалися більш-менш успішні ВІА там, де підприємство чи установа не скупилися з придбанням інструментів.

Пригадую, як уперше вживу почув спів під гітару популярних віашних пісень у виконанні ровесника-киянина Дмитра, який влітку на канікулах традиційно гостював у Радомишлі у свого дідуся Хруленка, що жив по сусідству. Столичний юнак натхненно виспівував бітлівську «Girl», а ще – «Альошкіну любов», Івасюкові «Червону руту» та «Я піду в далекі гори».

Ці пісні полонили серце, коли лунали по радіо (на телебачення ВІА потрапляли вряди годи), з грамплатівок. Їх повсюдно копіювали, переспівували всі, хто мав музичний хист та інструменти.

З товаришем Русланом Осипою, батьки якого саме придбали магніторадіолу «Романтика», ми навіть спробували зробити власну «обробку» ще одного хіта «Beatls» – «Yesterday». Цей пристрій дозволяв одночасно здійснювати магнітофонний запис з платівки і під’єднаного мікрофона – такий собі варіант поширеного нині «карооке». Відтак під платівку з інструментальною версією твору я наспівав англійський та російський тексти, що були опубліковані в популярному тогочасному молодіжному журналі «Ровесник». А потім ще й давали слухати свій витвір іншим. Жаль, звичайно, що не зберігся той наївний і, мабуть, дещо примітивний запис…

Магніторадіола «Романтика» ще подекуди використовується любителями не тільки ретро-музики, а й її первинних носіїв та відтворювачів.

Втім електронна музика прийшла до Радомишля раніше. У 1960-х духовий оркестр на танцювальному майданчику в міському парку змінив естрадний інструментальний ансамбль, у складі якого поруч з духовою, але вже джазовою групою (труба, тромбон, саксофон чи кларнет), з’явились електрогітара, ударна установка. У його супроводі популярні пісні виконували солісти – Борис Шуневич, Валентина Глухівська, Валентина Спіцина та інші. Цей колектив Будинку культури як напівпрофесійний був уже представлений і в офіційних концертах, оглядах та фестивалях самодіяльної народної творчості.

Танцмайданчик у міському парку Радомишля. 1960-ті роки.

Естрадний ансамбль Радомишльського Будинку культури (1976 р.): Юрій Амєлін, Анатолій Домбровський, Аркадій Бойко, Володимир Бакуємський, Йосип Зузанський, Анатолій Ратушний, Григорій Власенко, Борис Лінгович.

Хоча юним, які поміж-себе називали танцмузикантів (не в образу їм) «старцями»,  уже хотілося іншого – того, що лунало під гітару на лавах у парку чи біля власних воріт, під’їздів, на березі річки, лісовій галявині тощо.

Тож меблева фабрика стала першим підприємством міста, де ініціатива молоді утворити власний ВІА, дістала підтримку. Гітари взяли до рук Сергій Коломієць, Віктор Черніков і Василь Старжинський, ударну установку «осідлав» Володя Тьоса. На іоніці спочатку пробував себе ватажок фабричної молоді Геннадій Копилевич, але опісля поступився юному музичному таланту Сашкові Павленку, який ще навчався у школі. Першим солістом  колективу був Віктор Сергієнко.

Соліст ВІА мебльової фабрики Віктор Сергієнко.

Одначе попервах цей ансамбль, що мав сучасне електронне звучання, не в повній мірі відповідав, так би мовити, узвичаєним «законам жанру», за якими музиканти повинні були самі співати чи бодай підспівувати. Осучаснення відбулося з приходом до колективу нового керівника – Юрія Ніколаєва, який змінив С.Коломійця. Додалися до складу гурту й дівочі голоси учениць школи №6 – Наталі Лукашенко та Галини Уварової. Наталка змінила на іоніці Павленка, що виїхав на навчання, а Галя тимчасом долучала скрипкові переливи до музичної палітри колективу, котрий до того ж перестав бути безіменним і обрав собі назву «Время».

ВІА мебльової фабрики «Время» (зліва направо): Василь Старжинський, Наталя Лукашенко, Юрій Ніколаєв, Галина Уварова, Віктор Черніков. 1974 р.

Можливо, величезна глядацька підтримка, яку дістали мебльовики зі струнами, пришвидшила з’яву вокально-інструментального ансамблю і на машзаводі. Утворений там ВІА «Красные закаты» організував самобутній митець Микола Сичевський, що був пристрасним фотографом, цікавим поетом. Трагічний випадок, який стався на полюванні у грудні 1994-го, перервав його життєву стежину й недоспівану творчу пісню.

У 1973-му ВІА організувався у «Сільгосптехніці». Спочатку його очолив музикант-баяніст Володимир Бабенко. Якраз тоді житомирська музична фабрика почала виробляти електробаян «Естрадін» – синтезатор, що мав широкий спектр звукових імітаторів, наслідуючи зокрема й іоніку. Тож його залюбки опанували самодіяльні музичні гурти, у тому числі й цей. Але по справжньому колектив СГТ «зазвучав» коли дещо інертного Бабенка змінив чудовий музикант Георгій Краснопольський (він теж грав на «Естрадіні»). До складу ансамблю, що виступав з концертами не тільки на рідному підприємстві, а й у його філіях, сільських підрозділах тощо, входили Анатолій Вдовенко, Борис Галінський, Валерій Молодико, Сергій Коломієць (прийшов з ВІА меблевої фабрики), Михайло Шинков. Приєднувався до репетицій та виступів цього гурту і автор цих рядків.

ВІА «Сільгосптехніки» на «Новорічному вогнику» 29 грудня 1974 р.

З’явилися вокально-інструментальні ансамблі у сільських клубах – в Осичках, Білій Криниці, Потіївці.

Зрештою вокально-інструментальний жанр здобув не лише промовисту популярність, а й офіційне владне визнання. Приміром, у 1974 році на районному огляді художньої самодіяльності було відзначено змістовні виступи ВІА машинобудівного заводу і меблевої фабрики (керівники Микола Сичевський та Юрій Ніколаєв), їх солістів – Н.Войтенко, Н.Лукашенко та Г.Уварової. Хоча неодмінною умовою для участі в таких фестивалях чи офіційних концертах була виконання ансамблем так званих «пісень громадянського звучання». Недарма у звітах про подібні заходи всякчас зазначалося, що «у репертуарах самодіяльних колективів переважали твори про Комуністичну партію, Радянську Батьківщину, дружбу народів СРСР, Ленінський комсомол».  Мебльовики зокрема на концертах у БК виконували відомі твори воєнної тематики – «Журавли», «Шли солдаты».

Створено було ВІА і у районному Будинку культури. Відтак саме він уже супроводжував танцювальні вечори, що влітку проходили на танцмайданчику в міському парку, а взимку – у залі БК. У 1980-х роках їх провідним голосом став соліст ансамблю Володимир Нагорний.

Поступово вокально-інструментальні колективи охопили не лише сценічні, а й весільні майданчики, без проблем опанувавши відповідний обрядовий репертуар. Весілля «під естраду» ставали своєрідною ознакою престижності гуляння. Притому з часом обслуговували шлюбні дійства й заїжджі колективи. Зокрема про свої «весільні гастролі» на Радомишльщині якось згадував народний артист України Анатолій Говорадло (ВІА «Світязь»).

Позаяк радомишльська сцена приймала багато професійних і навіть знаних колективів, що працювали у вокально-інструментальному жанрі. Тут, приміром, виступали «Товтри» з Хмельницького, «Квадро» з Донецька, «Беркут» з Івано-Франківська, «Орбіта» з Сум, «Збруч» та «Альбом» з Тернополя, той же луцький «Світязь», київські «Кобза», «Нюанс», «Київ», «Зелений вогник» з Черкас, місцеві житомирські «Мріяни» та «Древляни», навіть «закордонні» - «Вогні Баку», «Гарун» з Вірменії, ленінградські ансамблі під керуванням О.Сумарокова та Ю.Мосеічева.

Сягнули музичних висот у цьому жанрі й деякі радомишляни. Потіївчанин Георгій Мілієнко, що робив свої перші музичні спроби на Потіївській сільській сцені, згодом став відомим музикантом, працював у популярних в СРСР віашних колективах «Добры молодцы», «Ватра».

Гастрольні шляхи Георгія Мілієнка перетиналися з багатьма знаними колективами й виконавцями, як от з керівником та лідером легендарних «Піснярів» Володимиром Мулявіним.

Олександр Безпаленко з Чудина, який брав участь у шкільній художній самодільності, під час служби в армії співав у складі звісного хору ім. Александрова, а потому став учасником культового вокально-інструментального ансамблю «Лейся, песня», удостоївся звання Заслуженого артиста Росії. Вихованка радомишльської музичної школи Людмила Рудь виступала у складі відомого грузинського ВІА «Іверія». Наталія Ковальова-Герасимчук, що була солісткою ВІА районного будинку культури, на професійному рівні як співачка перемагала у престижних пісенних фестивалях та конкурсах. Професійною співачкою стала згадана вище Галина Уварова, щоправда, виступаючи у складі славетного житомирського хорового колективу «Орея», віддала перевагу традиційній музичній класиці.

«Велику» сцену підкорили колишні учасники вокально-інструментального ансамблю «Акван», що був створений у школі №3, Анатолій Биков та Костянтин Яновський. Биков працював солістом Тульської філармонії. Яновський став композитором та режисером, свого часу був музичним керівником відомих українських ВІА «Водограй», «Беркут». Костя, на жаль, після тяжкої хвороби пішов з життя на злеті життя і творчості у 46-річному віці.

Цікаво, що в ансамблі «Водограй» помічений ще один радомишльський слід. У 1970-х роках солісткою цього колективу була Олена Радомишельська, пращури якої напевне походили з Радомишля.

А з Миньківки веде родинне коріння звісного музиканта-флейтиста Георгія Гарбара, учасника відомих українських ВІА «Кобза» та «Мальви».

Серед знаних ентузіастів вокально-інструментальної творчості місцевого рівня слід також назвати Анатолія Домбровського, Аркадія Протасеню, Леоніда Комара, Юрія Ковальова, Володимира Гаранжу, Миколу Ляпунова.

Одначе: нові часи – нові звичаї, як нові ритми й нові музичні стилі. Наразі на зміну ВІА прийшли гурти, проте сутність ансамблевого співу й музики від нового означення не змінилась, попри те, що сповідували вони різні музичні напрями – диско, джаз-рок, рок, фольк тощо. А ще – синтезатори нового покоління давали змогу одному музикантові імітувати звучання цілого оркестру та, до всього, самотужки робити різноманітні аранжування. Затим технологія карооке узаконила так звану «фанеру», тобто спів під фонограму, використовуючи яку співаки взагалі обходяться без «живого» музичного супроводу.

Та на цьому синтетичному комп’ютерному тлі не втратили своєї притягальної сили й колишні класичні ВІА, що на межі тисячоліть почали набувати ностальгійної популярності з традиційним для них стилем і репертуаром. Деякі з них, переспівуючи переважно розкручені й добре пізнавані пісні минулих років,  відновили не лише свою діяльність, а бодай частково й попередній склад.

У 2014 році в Радомишльському будинку культури  утворився ВІА «Терен». До його складу увійшли Анатолій Домбровський, Володимир Нагорний,  Анатолій Боренко, Юрій Сидоренко, Сергій Катерленко, Сергій Мазуркевич, беруть участь у виступах колективу Юрій Ніколаєв, Юрій Ковальов, Віталій Домбровський.

ВІА «Терен»: 2014 і 2018 рр.

А гітарні акорди й перебори тимчасом полонили наступні покоління радомишльських музик. У грудні 2017-го місцеві прихильники й шанувальники гітари влаштували в місті святковий концерт до Дня гітариста та гітарної музики. Серед його головних дійових осіб поруч з метрами були талановиті музиканти «нової хвилі» – Андрій Гаранжа, Давид Огородник, Анастасія Ткаченко.

І знову, як колись, лунають на сценічних майданчиках пісні й мелодії під неповторні та колоритні струн гітарних передзвони…

Лютеранська кірха в Радомишлі

У жовтні 2017 року світова християнська спільнота не оминула увагою 500-ліття Реформації, яка започаткувала протестантську гілку християнства. Один з нових релігійних рухів, пропагований Мартіном Лютером, дістав назву лютеранства. Особливого розповсюдження воно набуло в Німеччині, звідки й почало ширитися світом.

За відомостями Київської православної єпархії 1882 р., присутність лютеран та інших протестантських течій на її теренах відзначена лише у Києві. Водночас фіксувалося широке представництво штундистів, щоправда поки що лише у південних регіонах.

Кількість протестантів почала відчутно зростати в кінці ХІХ столітті з масовою колонізацією краю. Чимало німецьких колоній було засновано в Радомисльському повіті та довкола самого повітового міста.

І вже у статистичних зведеннях 1897 року у Радомисльському повіті обліковано 3447 лютеран. У 1900 р. у самому Радомислі їх налічувалося 11, 124 німецьких підданих проживали на околиці міста в колонії Папірня.

Тож 1901 року в Радомислі була заснована лютеранська парафія. Проте свого приміщення для служб вона попервах не мала, тому належала до київської Євангелічно-лютеранської кірхи.

Першим парафіяльним пастором став Еріх Гуткевич (1873-1956). Уроджений у Ліфляндії, він закінчив теологічний факультет Дерптського університету, який готував лютеранських пасторів і проповідників (у цьому закладі, до речі, навчалися всі радомишльські священнослужителі цієї релігійної громади; тепер Дерпт – Тарту, Естонія). Пасторську діяльність почав у Москві, а потому ніс службу в повітовому Радомислі.

Тут на Бульварній вулиці (тепер Шевченка) парафіяни збудували молитовний дім, який за узвичаєною традицією водночас слугував і житлом для священнослужителя.

  

Поруч в особняку на Петрівській (нині дитсадок №4) мешкала заможна родина Фон-Йорків, котрі були вихідцями з німецьких земель і ймовірно теж сприяли будівництву  в місті кірхи.

Колишній будинок Фон-Йорків.

Так само як і обраний у 1900 році очільником повітового дворянського зібрання Віктор Унгерн-Штернберг, нащадок давнього німецького баронського роду, генерал-майор російської армії, який після виходу у відставку оселився в Радомислі.
Слід зазначити, що пастирі-лютерани зазвичай багато мігрували, відтак часто змінювалися. У 1904 році лютеранська парафія в Радомислі стала самостійною, а на пасторську службу заступив Альфред Келлер (1867-1951). Народився він на Херсонщині у родині пастора. Проповідницьку діяльність починав у Ревелі (нині Таллінн), потім разом з батьком служив у Катериненштадті на Поволжі  (зараз це місто носить назву Маркс), затим – у Томську, Барнаулі.

Після Радомисля А.Келлер був пастором у Луганську, Новочеркаську. А у 1921 році виїхав з радянської Росії й осів у Франції в Ельзасі, де ніс службу у парафіях кількох міст. З початком Другої світової війни, коли в тому краї активізувались пронімецькі настрої, пастор Келлер був ув’язнений. Проте за німецької окупації вийшов на волю і продовжив служіння.

Тимчасом у Радомислі у 1908 році Келлера змінив Йоганнес Куфельд (1868-1919) – один з найвідоміших лютеранських місіонерів на теренах Російської імперії. Походив він із поволзьких німців, навчався у Саратовському початковому училищі і Казанській гімназії, яку закінчив зі срібною медаллю. На факультеті богослов’я  Дерптського університету здобув вищу освіту (його навчання тут було увінчане золотою медаллю).

Пасторську службу починав у Саратові. А потому як проповідник вирушив неосяжними імперськими просторами «від колонії до колонії». Притому цікавився він історією колонізаторського руху, яку згодом висвітлив у написаній книжці.

Врешті пристав місіонер до Радомисля з його численними навколишніми німецькими поселеннями.

Як зазначає дослідник лютеранства на українських землях К.Крамер, Йоганнес Куфельд дуже добре знав своїх колоністів. Для них він був не лише богословом, а щирим, чесним  і відкритим у спілкуванні порадником, батьком і братом. Парафіяни шанували його і за глибокі знання, і за привітне й добре мовлене до них слово. Бувало воно при потребі вимогливе або ж приперчене гумором. Він розумівся і на робітничій, і на селянській справі, і на родинних клопотах та турботах. Його будинок завжди був відкритим для вірян, котрі мали там прихисток і підтримку в тяжку хвилину. 

Ґрунтовна вища освіта дала йому змогу, крім того, викладати німецьку мову в чоловічій гімназії Радомисля, що була відкрита у 1909 році і містилась по сусідству з кірхою.

У спадкоємиці радомисльських колоністів Л.Штирмер зберігається копія з метричної книги 1911 року із записами про народження її пращурів. Засвідчені вони якраз Й.Куфельдом.

Саме до цього року він ніс служіння Господнє у повітовому Радомислі. Потому його запросили до Миколаєва, де пастор Йоганнес і спочив у Бозі. Серце священнослужителя зупинилося під час служби в тамтешній кірсі.

Наступним настоятелем радомишльської кірхи став Емануель Берг (1872-1944). Він був сином пастора, що служив у Москві. Здобувши теологічну світу, Емануель ніс службу в Харкові, в Юзівці (Донецьк).

Його дружина Стела походила із Унгерн-Штернбергів. Відтак маршалок радомисльського повітового дворянства імовірно й посприяв переїзду сюди своїх родичів – подружжя Бергів. До слова, у 1919 році колишнього предводителя, що у 75-річному віці нібито являв загрозу радянській владі, чекісти розстріляли в Радомислі. 

З початком Світової війни німці із прифронтових регіонів були виселені вглиб Росії. Не оминула така доля й багатьох радомисльських колоністів.

У 1915-17 рр. пастор Берг разом з парафіянами перебував на поселенні у Харківській губернії. До Радомисля він уже не повернувся і надалі проповідував Божі заповіді у Кременчуці та Полтаві, звідки у 1932 р. після закриття тамтешньої кірхи виїхав до Німеччини. Жив у Потсдамі, де й завершив свій земний шлях.

В Радомишльській кірсі служби відновились за Гетьманату, коли Українська держава підтримувалась головним чином німецькою збройною силою. Але свого пастора парафія тривалий час не мала. Лише 1927 року служити тут став Адольф Єнде (нар. 1881 р.), син кравця з сусіднього Коростишева. Ще 1829 року в цьому містечку Радомисльського повіту відкрилась суконна фабрика, до роботи на якій попервах залучили німецьких  поселенців.

Адольф закінчив Немирівську гімназію, у Дерпті здобув богословську освіту. Певний час учителював в німецьких колоніях на Волині. Згодом ніс проповідницьку місію у Криму, звідки повернувся на рідну Радомишльщину.

Проте його служіння в Радомислі було нетривалим. У 1928 році за рішенням міськради лютеранську кірху було закрито. За деякими свідченнями пастор Єнде виїхав до Німеччини і жив у Берліні.

Можливо, це врятувало пастиря від репресій, яким було нещадно піддано служителів культу і німців у кривавих 1930-х. Останнім зазвичай фабрикували звинувачення у контрреволюційній діяльності та шпигунстві. За таких «підстав» репресували зокрема брата радомисльського пастора Вальдемара Карловича Єнде, який жив у Коростишеві і працював слюсарем у місцевому дитячому будинку. Його заарештували у 1937-му, щоправда, як іноземного підданого вислали за межі СРСР.

Натомість у Радомислі будівлю колишньої кірхи переобладнали під житловий будинок, що використовується у такому призначенні донині. Попри те, що будівля зусібіч обліплена верандочками, прибудовами, свої первісні обриси вона цілком зберегла.

За переписом 2001 року в Радомишльському районі мешкало лише 30 німців, поодинокі родини яких зареєстровані у різних населених пунктах. Наразі, зважаючи на сповідувані протестантами засади «домової церкви»,  потреби у відновленні лютеранської кірхи вочевидь немає.  Позаяк нині діють у місті та селах району кілька протестантських євангельських парафій різноманітних течій.

Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 2017 р.

У прагненні вирватися з «братніх» імперських обіймів

Українська національно-демократична революція, що після повалення самодержавства взяла курс на автономізацію України, всякчас відчувала спротив російського тимчасового уряду намаганням українців самостійно порядкувати й господарювати на своїй землі. Така протидія ще більше посилилась після жовтневого 1917 р. більшовицького перевороту. Під його впливом Центральна Рада у Третьому Універсалі проголосила Українську Народну Республіку, що входитиме до Російської Федерації рівних і вільних народів.

За цим Універсалом територія УНР охоплювала Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську і Таврійську (без Криму) губернії. Населення Воронежчини, Курщини та Холмщини свою приналежність до України мало визначити за власною волею (слід зазначити, що українці становили на зазначених землях переважну більшість).

Натомість очолюваний В.Леніним Раднарком у висунутому в грудні українському уряді ультиматимумі оголосив війну Українській Народній Республіці, утворивши у Харкові альтернативну Центральній Раді «Всеукраїнську Центральну Раду Депутатів» та інспірувавши в Україні ряд більшовицьких повстань, що провокували громадянське протистояння. На їх підтримку у січні 1918 року на Київ посунули значні московські військові cили, очолювані М.Муравйовим, В.Антоновим-Овсієнком, О.Єгоровим.

Якщо спалахи більшовицьких виступів на місцях гасилися досить успішно,  то до організованої військової навали влада УНР, що попервах сповідувала пацифістські ідеї відмови від власних збройних сил та потреби утримання лише народної міліції, виявилась неготовою. Відтак, як зазначає у своїх спогадах член Центральної Ради, голова Радомисльської повітової управи Микита Мандрика, про «потребу негайної мобілізації, де лише можна», в уряді почали говорити тільки тоді, коли більшовицькі війська наближалися до Києва. Та й то – здебільшого в кулуарах чи в нарадах «з поточного моменту». У його пам’яті залишився молодий студент Володимир Шульгин, який збирав свій студентський курінь до виступу під Крути. Ніхто тоді ще не усвідомлював усієї трагічної безнадійності такого виступу, бо ще не було віч-на-віч зустрічі з потужною червоною ордою, що йшла з Москви безпощадно вбивати усіх прихильників української державності. Першими це відчули на собі мужні й безмежно віддані Україні захисники Крутів, які гинули на полі бою чи поранені й полонені були добиті загарбниками. 

Як не прикро, але перешкодою в протидії ворогові часто-густо ставали нещодавні фронтовики, переважно зі зброєю, що зголошувалися до служби в українській армії. Як згадує Мандрика, одягнуті вони були здебільшого в темно-руді шинелі, сірі шапки, а також козацькі папахи й запорозькі шлики, проте були сповна задурманені «братською» пропагандою. Коли комісар Центральної Ради на Харківщині С.Тимошенко спішно повертався потягом до Києва, в Полтаві його затримали українці-вояки і почали допитувати: куди й чого він їде. Затриманий пояснив, що є представником уряду і їде до Києва за військовою підтримкою для протидії  московській навалі, та йому сказали: «Отже, не поїдете! То йдуть до нас наші брати, яких на фронті та сама воша їла, що й нас!» Лише з великими труднощами, хоча й з утратою дорогоцінного часу, він таки дістався до Києва.

Про те, що під більшовицький вплив потрапив і дислокований 1917 року в Радомислі піхотний полк Армії УНР з кулеметною командою, зазначає тодішній очільник місцевих більшовиків Володимир Ядолов. Побоюючись переходу полку на бік більшовиків, командування вивело його з міста. Відтак пробільшовицька Рада робітничих і солдатських депутатів (селянство її не підтримувало, тому представлене у цій раді не було) оголосила відозву про взяття нею влади. Це відбулося доволі мирно, хоча за словами того ж Ядолова, більшовики, на відміну від інших політичних сил, за прикладом і за підтримки своїх російських зверхників готувалися й до силового захоплення влади, формуючи загони Червоної гвардії. Вже пізніше вони перекваліфікувалися у партизанські загони і перейшли до відкритої збройної боротьби з Українською державою.

Врешті українці, що в ту пору подекуди опинялися по різні сторони барикад, зазвичай між собою могли таки порозумітися, не вдаючись до зброї та інших насильницьких дій. «Товаріщ маузер» почав ставати «переконливим аргументом» вже після зовнішнього більшовицького збройного втручання.

Приміром, голова Радомисльського пробільшовицького повітревкому К.Гелевей у своєму щоденнику щиро зізнавався, що, коли до Коростишева прибув уповноважений від українського уряду Олекса Соколовський зі своїм загоном, місцевих більшовиків, що відмовилися підкорятися київській владі, обеззброїли цілком спокійно, без застосування сили, і в переважній більшості відпустили. Примітно, що українська комендатура і більшовицький ревком спокійно сусідствували в одному приміщенні. Заарештованого Гелевея на його прохання Соколовський теж відпустив на ніч додому. Під розписку, аби той поклопотав про хвору матір. Проте наступного дня промосковські активісти вдалися таки до зброї і підступно вбили О.Соколовського, коли він ішов до них на перемовини.

Позаяк той же М.Мандрика також наводить випадок, коли разом з однодумцями діставався з Радомисля до Центральної Ради. Подорожнім вдалося майже безперешкодно проминути в Києві і більшовицькі, і прогетьманські кордони, де їм вірили на слово.

Московська військова агресія, одначе, спонукала Центральну Раду ухвалити 22 січня 1918 року свій Четвертий Універсал, яким Українська Народна Республіка проголошувалась незалежною державою. І на міждержавних переговорах, що проходили у Бресті, країни Четверного союзу в лютому 1918 року визнали незалежний державний статус УНР і підписали з нею мирний договір.

На ту пору Київ, як і Радомисль та ряд інших міст, були захоплені московськими зайдами. Проте з огляду на підписані у Бресті домовленості, на яких поставила підпис і більшовицька Росія, «червоні» війська змушені були все ж відступити, хоча й ненадовго.

Трагічні події сучасної російсько-української війни значною мірою є віддзеркаленням того, що відбувалося у 1917-1918-му й наступні роки української революції. Тепер, як і століттям тому, маємо серед українського населення чимало прикладів прихованої, а то й відвертої підтримки «братніх» російських та іже з ними сил, зрад, колабораціонізму, а ще – розгубленості, а подекуди й безпорадності влади. Водночас імперські амбіції та засоби стосовно прагнення України до незалежності у московських зверхників були й залишаються такими ж підступними та ворожими. Недарма насамперед з ними пов’язують відомий вислів Бісмарка, що жодні угоди з Росією не варті й паперу, на якому вони написані.

Газета «Зоря Полісся», 19 січня 2018 р.

Радомишльський спадок архітектора Безсмертного

Як і будь-яка інша галузь мистецтва, архітектура спирається на авторське право, що засвідчує візуальну та конструктивну неповторність, особливість будівлі або споруди. Проте архітектурні творіння, у порівнянні, скажімо, з літературними, музичними чи образотворчими, мають, на жаль, значно менші терміни й можливості для їх збереження у первозданному вигляді.

Відтак годі дивуватися, що архітектурна спадщина радомишльської минувшини нині малочисельна (і, як не прикро, має тенденції до подальшого скорочення – передусім з огляду на небажання її оберігати). Хоча, приміром, зберігаються у свідченнях, а подекуди навіть світлинах, згадки про палаци Купернацьких, Любанських, Злотницьких, про синагогу і Троїцьку церкву, міську управу й театр, ресторани «Берлін», «Синій птах» та інші, які свого часу були поруйновані війною або вандалами в рясі «страїтєлєй новава міра», що сповідували гасло «війна – палацам».

Звісно, кожна з цих та їм подібних оригінальних і самобутніх споруд не з’явилась сама по собі зусиллями будівельників. Адже навіть у популярній колись невибагливій пісеньці «Што нам стоїт дом построїть» йдеться про те, що для початку треба накреслити план майбутньої будівлі, а вже потім прокладати рейки і пускати ними кран. Тобто, всяка споруджувана будова починається з її архітектурного обрису.

Отож, як і тепер, колись громадські монументальні споруди мали свого автора – зодчого, який спочатку побачив їх у своїй мистецькій уяві, а потім зобразив на папері у кресленнях, проектах, розрахунках, що втілювалися вже у реальні збудовані будинки, особняки, громадські заклади.

У Радомишлі тимчасом лише поодинокі давні споруди мають своїх віднайдених розробників-архітекторів. Відомо зокрема, що зодчим колишніх митрополичих палат є Кілярський, Свято-Миколаївського храму – Микола Юргенс, папірнянський млин спроектував Костянтин Тарасов. Навіть монументальні будівлі, що з’явилися у місті в радянський період, залишаються безіменними у їх авторстві. У відкритих джерелах хіба що наведено ім’я архітектора М.Семененка, який разом зі скульпторами спроектував пам’ятник Леніну, що був встановленій на центральній площі міста у 1974 р. Статую, тобто роботу скульпторів, через чотири десятиліття у 2014-му з п’єдесталу скинули. А сам п’єдестал, що є невід’ємною частиною того ж таки пам’ятника, залишили, встановивши на ньому новий символ нової епохи, навколо якого ламалося і досі ламається чимало списів.

До речі, питання тут до правознавців, як таке узгоджується з архітектурним авторським правом на п’єдестал. Втім у СРСР зазвичай над будівельним проектом працював штат архітекторів-проектувальників. Автором відтак називали головного архітектора проекту або керівника проектної групи.

Продовжуючи ж мову про архітекторів, які творили у Радомишлі, слід додати до їх переліку Володимира Андріановича Безсмертного (1861-1940) – одного з найвідоміших київських зодчих кінця ХІХ – початку ХХ століть, який водночас зробив вагомий внесок у розбудову й інших українських сіл і міст. У творчій спадщині цього митця та цивільного інженера значиться і Радомишль.

Відомий науковець-києвознавець Дмитро Малаков у своїй книжці «Архітектор Безсмертний. Доцільність і естетика» наводить докладний авторський доробок зодчого. У переліку його робіт подано арештний будинок у Радомишлі. Йдеться про будівлю, відому радомишлянам як тюрма.

Проектував він в’язничну споруду, обіймаючи посаду завідувача губернського будівельного відділу. Примітно, що поруч з В.Безсмертним у цій структурі у 1893-1901 рр. працював діловодом Іван Меленєвський, чиї родинні зв’язки тісно пов’язані з Радомишлем. У повітовому місті жили і працювали чимало представників цього давнього шляхетського роду, що походить із села Мелені, яке свого часу входило до Радомисльського повіту. Належав тоді до цього відділу і згаданий вище К.Тарасов.

А що стосується «тюрми», то у ХІХ столітті в Радомислі спочатку діяла так звана «арештантська рота», з другої його половини – «тюремний замок», що містився у будівлях, де століттям по тому облаштувалась філія заводу «Маяк». Проте, як зазначав у своїх спогадах радомишлянин М.Карбовський, приміщення тюремного замку не відповідало осучасненим вимогам пенітенціарної системи. Приміром, за нормами імперського Статуту 1890 р. про утримання під вартою на одного бранця повинно було припадати не менше двох кубічних сажнів повітря (9,7 кубометра).

Відтак за проектом В.Безсмертного у Радомислі (як, до речі, і в деяких інших повітових містах Київської губернії – Бердичеві, Василькові, Липовці) споруджено було нову будівлю для ув’язнених. Вона мала традиційне для подібних закладів планування: по обидва боки коридору з вікнами у торцях розташовувалися камери для арештантів. У напівпідвалі, як зазначає Д.Малаков, вірогідно містилися карцер, кухня та побутові приміщення.

У переліку архітектурної спадщини Володимира Безсмертного радомисльська в’язниця датована 1900 роком.

Першим начальником нової тюрми став колезький секретар В.Ваштевич, який перед тим ще з 1885 року керував тюремним замком. Потому начальники Радомисльської тюрми змінювалися мало не щорічно. У 1901-1915 рр. цю посаду обіймали А.Ботвиновський, С.Ткач, М.Кіхно, А.Дружинович, І.Хороненко-Алєксєєв, С.Тимофєєв, П.Вронський, Ю.Звягінцев, Г.Чернявський. 

Можливо, на таку змінюваність впливало повітове Товариство піклування про тюрми, утворено у відповідності зі згаданим Статутом для громадського нагляду за місцями ув’язнення. До нього зокрема входили повітовий предводитель дворянства, повітовий лікар, товариш прокурора, міський голова, повітовий протоієрей та шановані громадяни (в різні роки громаду в цьому органі представляли Д.Кішка, Ф.Похилевич, Т.Шкідченко, П.Меленєвський, К.Гіжицький, Н.Горенштейн, Р.Вержбицький).

Однак про вагомий вплив громадськості на функціонування арештного закладу, мабуть, вести мову не доводиться. Бо переповнена була в’язниця, скажімо, під час революційних протестних подій 1905-1907 рр., під час бунту мобілізованих на імперіалістичну війну у 1915-му.

У 1918-1920 рр., коли в Радомишлі неодноразово змінювалась влада, ті, хто брав її до рук, передусім випускав на волю в’язнів з тюрми, а згодом, натомість, наповнював її вже своїми супротивниками. Комунорадянська влада таких називала «ворогами народу», і їх у в’язниці всякчас перебувало по вінця, особливо у пік репресій 1937-1939 рр.

У червні 1941-го в’язні радомишльської тюрми стали у місті першими жертвами німецько-радянської війни. Коли гітлерівські війська стрімко наближалися до Радомишля, усіх ув’язнених охоронники вивели на тюремне подвір’я і розстріляли. Можливо, побоюючись, щоб не перейшли на бік ворога. Бо на початку війни такі випадки були непоодинокими. Та й зустріли німців у Радомишлі не як окупантів, а як поважних гостей: із хлібом-сіллю. Але невдовзі гостинність втілилась у влаштований довкола тюрми концтабір, де тримали попервах радянських військовополонених.

Восени 1941-го лави бранців поповнили активісти ОУН. 21 листопада українські патріоти провели жалобний мітинг у с.Базар, вшанувавши пам’ять розстріляних там червоними котовцями у 1921-му році українських вояків з Другого зимового походу генерала Ю.Тютюнника. Усіх учасників акції у Базарі було заарештовано, частину з них доправили до Радомишля. Чимало з них знайшли тут вічний прихисток.

Водночас ув’язнених у пору окупації тримали й у колишніх присутствених місцях на Червоній площі (нині територія школи №5). Після вигнання окупантів той концтабір свою діяльність продовжив. Тепер у ньому вже утримували полонених німців, угорців, словаків, поляків, французів. Начальником табору, який функціонував до 1947 р., був нещодавній фронтовик Андрій Бородько, між тим, пристрасний фотолюбитель, що вже у 1960-х рр. зробив наведену світлину колишньої тюрми.

На ту пору ця споруда бовваніла на території тодішнього міжколгоспбуду («Райагробуду»), якому, одначе, не належала. Будівельники, щоправда, подеколи використовували її для складських потреб. Аж у 1988 році, після того, як райвиконком таки передав будівлю колишньої тюрми військовому відомству, тут облаштували районний військовий комісаріат. А коли на тлі проросійського роззброєння України таку військово-мобілізаційну структуру взагалі мало не ліквідували, будинок переобладнали під районний суд, що тепер у ньому й функціонує. Певною мірою споруда продовжила своє первісне призначення слугувати каральній системі, щоправда, вже не для покараних, а для тих, хто карає.

Газета «Зоря Полісся», 12 січня 2018 р.

Як і звідки прийшла до нас ялинка на зимові свята

«У лісі, лісі темному… росла собі ялинонька,.. що горить на весь палац…»

Ця невибаглива пісенька, написана  на опублікований 1903 року вірш Р.Кудашової (російською – «В лесу родилась елочка»), вже більше століття є неодмінним учасником Різдвяно-новорічних свят, засвідчивши прихід на них як головного атрибута святкової ялинки. Тож, як бачимо, традиція святкувати Різдво та Новоріччя під ялинкою поширилась на наших теренах не так і давно.

Врешті українці й донині шанують прадавній звичай, що панував тисячоліття, зустрічати Різдвяні свята у хаті з дідухом, а з дерев наші пращури поклонялися передусім вербі, подекуди – дубові.

А от святкування Різдва з ялиною, сосною, ялицею чи іншими хвойними деревами запровадили у середньовіччі германські народи. З Німеччини Різдвяна ялинка й почала ширитися світом.

У Росії її разом з іншими європейськими новаціями, зокрема з літочисленням від Різдва Христового, спробував узаконити Петро Перший. Проте тільки з першої половини ХІХ століття, коли за сприяння остаточно знімечченого імператорського дому німці активно селилися на імперських просторах у якості урядовців, магнатів, фахівців, ремісників, колоністів, ялинка поступово почала ставати різдвяним святковим атрибутом. Попервах її так і називали «німецькою».

Невдовзі ялинка від «домашньої» поширилась і у публічні заклади – дворянські зібрання, благодійні, клубні, театральні установи. Одначе – столичні, бо на периферії трималися прадавніх Різдвяних традицій.

Врешті до світської ялинкової моди згодом приєдналась і церква. Про це свідчить, наприклад, одне з найперших публічних святкувань Різдвяної ялинки на Радомишльщині, що відбулося у переддень Нового 1913 року. Повітове духовенство влаштувало його у Малинській двокласній церковно-парафіяльній школі. Про цю подію розповів у «Київських єпархіальних відомостях» священик  Свято-Миколаївського собору Радомисля ієрей Лев Шулькевич, що взяв участь у торжествах.

Як зазначає часопис, настоятель Олександро-Невської церкви Малина отець Федір Яворський, що опікувався школою, не пошкодував зусиль і коштів, аби шкільне свято вийшло якомога цікавішим та привабливим, і щоб уперше влаштована в цій школі ялинка виглядала святковою й ошатною.

Він замовив в одній із Санкт-Петербурзьких фірм безліч різноманітних  ялинкових прикрас та дивовиж, подбав і про гостинці для дітей, підготувавши святкові пакуночки із солодощами та подарунками

Величезна класна зала, як і вся будівля школи, була розкішно декорована. Стіни прикрашали гірлянди з ялинових та ялицевих гілок, штучних квітів. Винятково привабливо виглядав портрет імператора, вбраний зеленню, квітом та прапорцями.

Урочистості тривали з 5-ї вечора і до 22-ї години. Святкова програма була представлена чудово. Лунали вірші, пісні, виконувалися танці. Особливо відзначився злагодженим співом шкільний хор, до якого також долучився церковно-півчий. Деякі номери на вимогу глядачів виконувалися по декілька разів.

Захопленню і радощам дітвори не було меж. Неповторну, незвичайну радість випромінювали обличчя і дітей, і їхніх батьків. За словами Л.Шулькевича, дитячі оченята всякчас сяяли, наче зіроньки Божії у зимову морозну ніч.

На святі були присутніми також місцева й повітова інтелігенція, вчителі з багатьох парафіяльних та міністерських шкіл. Публіка була неабияк вражена торжеством. Попри величезне нагромадження люду, порядок на святі був зразковим.

Під завісу святкової програми завідувач школи роздав учням подарунки, цукерки, ялинкові прикраси.

Святково-розважальне дійство безперечно стало живим і світлим струменем у розміреному й дещо одноманітному буденному шкільному житті, тож з благословення церкви мало ширитися й продовжуватися.

Проте вже через три роки, напередодні зустрічі Нового 1917 року, Синод Російської православної церкви з огляду на війну з Німеччиною заборонив ялинкові свята. Але ця заборона була суто формальною, бо святкова ялинка досить міцно увійшла у новітні родинні та й громадські традиції.

Церковне несприйняття тимчасом підхопили й більшовики, так само поширивши заборону на влаштування Різдвяних ялинок, називаючи її «буржуазним та релігійним пережитком». А у розпал антирелігійної кампанії, що почалась 1927 року, вже й Різдво було викреслене з переліку офіційних свят. Втім у переддень зустрічі 1936 року радянські лідери спішно реанімували свято ялинки, поєднавши його з новорічним.

Примітно, між тим, що описане малинське свято відбувалося 27 грудня, на третій день Різдва Христового. Ортодоксальна Росія, на відміну від решти цивілізованого світу, на ту пору все ще жила за Юліанським календарем. Календарний «новий стиль» в Росії, як і в Україні, ввели лише у 1918 році. Проте православна церква на російських, українських, білоруських та деяких інших землях і досі живе «за старим стилем». З одного боку це додає плутанини у встановлення тих чи інших історичних та й духовних дат, а з іншого – мимоволі підіграє радянському намаганню під час зимових свят змістити акцент з Різдва на Новоріччя. Адже майже увесь християнський світ спочатку святкує Різдво Христове (25 грудня), а вже потім Новий Рік.

Тож і встановлюють ялинку до Різдва, а не до Нового Року. Можливо, поволі такий принцип візьме гору та знову повернеться й до нас.

Людина, яка повірила у себе і спонукає до цього інших

У 16-річному віці Олег Іваненко опинився на інвалідному візку, який відтоді став для нього головним засобом пересування. Але прикутим до візка Олег не став, довівши і собі, і оточуючим, що «обмежені можливості» аж ніяк не означають обмежені діла й життєві звершення, бо, навіть не маючи змоги ходити ногами, можна на них «міцно стояти». Нині він – відомий спортсмен-паралімпієць, якому належить кілька рекордів, досягнень і почесний титул «Залізна людина», а також цілком успішний у житті юрист, меценат, активіст, громадський діяч, депутат Київської обласної ради.

…Біда несподівано прийшла у дім великорачан Валерія Іваненка  та Євгенії Войтенко, котрі після одруження перебрались на Київщину до Броварів, де й осіли. Під час відпочинку у таборі їхній син Олег стрибнув з берега у воду в незнайомому місці, що виявилося мілководним, і, як наслідок, - важка травма шийного відділу хребта й інвалідність.

– Це я так «похизувався» перед дівчиною, яку зустрів на оздоровчій базі у Купальське свято, –  вже з деякою іронією розповідає Олег нині про біду, що сталась із ним. – Дівчина навіть не глянула у мій бік і пішла собі. А на мене потім натрапили рибалки, проте подумали спочатку, що п’яний…

Висновки лікарів були невтішними. У кращому випадку, казали ескулапи, зможе сидіти у візку. Проте не погодилися з таким вироком ні сам Олег, ні його батьки, котрі вся свої зусилля спрямували на реабілітацію сина. Рідні постійно чергували біля нього в лікарні. Щоби бути поруч із хлопцем, батько навіть залишив керівну посаду.

До травми юнак був активним спортсменом, займався у знаній Броварській школі плавання, тож загартування допомогло швидше долати нерухомість. Валерій Іванович поставив за мету не лише вберегти синові його колишню спортивну форму, а й зміцнити її. Про ноги вже, звісно, не йшлося (у нього, крім того, не працює спина, тріцепси, не рухаються пальці), але були руки, були інші м’язи, тож вправи з гантелями, штангою стали обов’язковими. В Олеговій кімнаті було влаштовано спеціальні тренажери. Він учився по новому тримати ручку в руках і писати нею, рухати носом шахові фігури, а тим більше – плавати.

Невдовзі Олег таки повернувся у плавання, але вже паралімпійське. Він дев’ять разів поліпшував у цій дисципліні рекорди України, став майстром спорту, входив до складу збірної країни, встановив світовий рекорд з плавання батерфляєм на дистанції 50 метрів із затримкою повітря (без жодного вдиху).

Спортивний гарт допоміг впевненіше почуватися й у «цивільному» житті. Услід за візком спортсмен успішно осідлав спеціальну автівку з ручним управлінням, якою сам упевнено керує.

У 2002 році Олег Іваненко закінчив Київський національний економічний університет і  став магістром права, відкрив власну нотаріальну контору. Добуті знання він до того ж спрямував на допомогу таким як і сам інвалідам та іншим незахищеним верствам, надаючи їм безкоштовну юридичну підтримку. А ще – заснував у Броварах Центр соціально-трудової, професійної та медико-соціальної реабілітації «Прагнення», якими (бо тепер їх два – дорослий та дитячий) гуртом опікуються Іваненки, переймаючись зокрема трудовою та фізичною «терапією», проведенням фізкультурно-спортивних та культурно-масових заходів для інвалідів та дітей, уражених ДЦП.

Навколо спортсмена та ентузіаста почали гуртуватися однодумці, послідовники, що об’єдналися під такою ж назвою у громадську організацію інвалідів з ураженням  опорно-рухового апарату. Адже він знав, як діяти у найскладніших життєвих ситуаціях, знав, що потрібно робити, тому не міг не передавати свій досвід іншим.

– Саме з прагнення до здійснення будь-якої мрії, досягнення будь-якої мети починається віра у свої сили, – розповідає Олег Валерійович. – Щоб людина знову набула впевненості в собі та відчула  повноцінну жагу до життя, іноді потрібен лише невеличкий поштовх, позитивний імпульс або звичайна дружня підтримка чи порада.

Це він сповна спізнав на власному прикладі. І цей його приклад якраз і став для сотень інвалідів отим життєствердним поштовхом. ГО та Центр «Прагнення» втілили та реалізували більше двадцяти соціальних проектів, що допомогли багатьом людям «з обмеженими можливостями» реалізувати себе як особистість і відчути себе повноцінними й дієздатними людьми. Одним з таких проектів була співпраця з громадськими і благодійними організаціями воїнів АТО, спрямована на соціальну реабілітацію українських вояків, що стали інвалідами. О.Іваненко першим з людей на візку побував безпосередньо в зоні АТО.

Невдовзі Олега Іваненка було відзначено званням лауреата Національної премії «Гордість країни» у номінації «Особисті досягнення», його обрали головою громадсько-політичного об’єднання «Київська обласна асамблея інвалідів». Він був обраний депутатом обласної ради, доносячи до чиновників найвищого рівня специфіку проблем, аби вони втілювалися у розроблювані ними рішення, документи, соціальні програми, спрямовані на те, щоб ставало комфортнішим життя людей з особливими потребами.

Громадська та меценатська діяльність забирали все більше часу, тому з активного «великого», хоча й інвалідного, спорту, що потребував багаторазових щоденних тренувань, довелося піти. Натомість активних спортивних занять Олег не залишив, вийшовши водночас за межі одного тільки плавання.

Влітку 2017-го вся країна спостерігала за 228-кілометровим тріатлонним марафоном для людей «на візку», який провів Олег Іваненко, встановивши національний рекорд. Упродовж 35 годин і 15 хвилин спекотного червня він спочатку проплив чотири кілометри по Дніпру (від Московського мосту до мосту «Метро»), затим на хендбайку – велосипеді з ручним  приводом – проїхав 182-кілометрову відстань від Києва до села Кіпті Чернігівської області та назад, і нарешті на інвалідному візку подолав класичну марафонську дистанцію у 42 км на Олімпійському спорткомплексі столиці, фінішувавши на Хрещатику. Це досягнення було занесене до Книги рекордів України.

А через півтора місяця непосидючий спортсмен здійснив ще одну заповітну мрію, підкоривши найвищу українську вершину – Говерлу. Щоправда, долати цей підйом Олегові допомагали дванадцять важкоатлетів з Виноградова, які несли його нагору на переобладнаному рибальському стільчику і під палючим сонцем, тож давалося це їм вкрай нелегко. Як і під час марафону, поруч були рідні, друзі, підтримували ентузіастів зовсім сторонні люди, підбадьорювали, обливали водою. Першими, звісно, обіймали і вітали сина батьки.

Валерій та Олег Іваненки на Говерлі.

Іваненки, до речі, всякчас тримають зв’язок з рідною Великою Рачею, з тамтешніми друзями, рідними, односельцями. Із приємністю Валерій Іванович та Євгенія Степанівна нещодавно взяли участь у святі села, постійно приїздить сюди, щоб вклонитися могилам своїх пращурів і Олег.

Подружжя Іваненків (у другому ряду) на святі села у Великій Рачі. Серпень 2017 р.

Коментуючи синові досягнення, Валерій Іваненко зауважив, що ніколи не потрібно казати «не можу», «я хворий», просто треба змусити себе відірвати, даруйте, одне місце від дивану.

Батьки Олега справді змогли у важкий час переконати сина у цьому, вони повірили у нього, змусивши і його повірити у себе.

Так, потрібно передусім вірити у себе, - наголошує і сам  мужній чоловік, який довів і собі, й іншим, що інваліди - це не люди з обмеженими можливостями, навіть якщо їх так і узвичаєно називати. Ці можливості безмежні, упевнює він власним прикладом, готуючись тимчасом до підкорення нових вершин.

Газета «Зоря Полісся», 8 грудня 2017 р.