Не перша й не остання авантюра

Вранці 30 листопада 1939 року в радіомережах СРСР пролунало термінове урядове повідомлення ТАРС, у якому зазначалося, що «за наказом Головного Командування Червоної Армії, з огляду на нові збройні провокації з боку фінської воєнщини, з'єднання Ленінградського військового округу о восьмій ранку перейшли кордон Фінляндії на Карельському перешийку і у ряді інших районів…»

Відтак Радянський Союз продовжив реалізацію спільного з гітлерівською Німеччиною поділу Європи, обумовленого пактом Молотова-Рібентропа, за яким західні Україна та Білорусія, Бесарабія, країни Прибалтики і Фінляндія мали відійти до СРСР. До анексії фінських земель червона імперія перейшла відразу після «польського походу».

Формальним приводом для війни з Фінляндією (офіційно її, до речі, не оголосили) став «інцидент біля села Майніла», по якому фінські вояки нібито завдали сім артилерійських пострілів, внаслідок яких троє радянських бійців були вбиті і семеро поранені (між тим, жодного разу ніколи й ніде не було оприлюднено прізвища вбитих та поранених від «ворожих залпів» під Майнілою). І хоча фінська сторона рішуче заперечувала факт обстрілу зі свого боку, і, пропонуючи провести спільне розслідування, надала експертні висновки, що постріли відбувалися з радянської території, на це не зважали. Тим більше, що все йшло за заздалегідь розробленим планом, відступати від якого у керівництва СРСР не було жодних намірів.

Це вже в пострадянські часи стало достовірно відомо, що провокацію на радянсько-фінському кордоні вчинив підрозділ НКВС, який здійснив артилерійські залпи, притому аніскільки не підозрюючи, що стріляє по власних позиціях. Артилеристи за наказом випробовували нібито нові секретні снаряди, які спрямовувалися на таємний полігон, координати якого за отриманим розпорядженням виставили балістики. Снаряди, щоправда були, звичайними, а от координати – точними.

До цього кроку влада СРСР готувалась заздалегідь, повсякчас висуваючи фінській стороні нові й нові умови щодо розташування на її території військ та військово-морських баз, перегляду та пересування кордону тощо. Фіни не поступалися, адже їм було що втрачати. Тож очільники СРСР вирішили покарати непоступливих і незговірливих сусідів, готуючи вагомий привід.

До слова, вже під завісу свого життя керівник ленінградського тарсівського відділення Анцелович розповів, що запечатаний конверт з наведеним на початку текстом надійшов за два тижні до «Майнільського обстрілу» з приписом: «відкрити і зачитати за особливим розпорядженням…».

Тож формальні підстави для початку бойових дій знайшлися, проте бліц-кригу, на який сподівалась радянська воєнщина, готуючи переможний дарунок до 21 грудня – 60-річчя Сталіна, не вийшло. Фінська армія чинила впертий опір.

Нездоланою перешкодою для «легендарної й непереможної» Червоної Армії стала так звана лінія Манергейма. Незважаючи на величезні втрати, радянське командування вперто слало в криваві атаки нові й нові сили. Проте фінські війська воювали впевненіше і підготовленіше. Адже бойові дії велися в умовах надзвичайно сніжної й морозної зими. Не маючи належного екіпірування, червоноармійці діставали серйозні й часто-густо смертельні обмороження.

Учасник радянсько-фінської війни малорачанин Павло Гонтаренко спізнав на собі люту силу фінських морозів.

Фіни впевнено почувалися на лижах, добре знаючи місцевість та її особливості, організували розумну територіальну самооборону, надзвичайно ефективно використовували снайперів. До кінця лютого фінські лижні батальйони розгромили десять радянських дивізій.

Керівництво СРСР почало шукати винуватців катастрофи. «Стрілочниками» виявилося зокрема командування розгромленої 44-ї дивізії, яке прилюдно показово розстріляли.

Розгром 44-ї дивізії…

Дивізія та, до речі, формувалась і дислокувалась на Житомирщині. Примітно, що складовою її частиною стала колишня 41-а стрілецька кадрова бригада, що з січня 1921 року базувалась під Радомислем. У тогорічному травні це формування стало 132-ю стрілецькою бригадою з підпорядкуванням саме 44-й дивізії, що увійшла до складу 8-го стрілецького корпусу. У Радомишлі відтоді розташувався корпусний артилерійський полк. Він, щоправда, у фінській авантюрі участі не брав.

Покарали й багатьох інших «переможених та принижених» командирів.

Врешті, кинувши додаткові сили, Червона армія через три місяці таки здолала лінію Манергейма, змусивши фінів до поступок.

Проте й СРСР не мав ресурсів до повного переможного завершення війни, погодившись на мир. До того ж, Радянський Союз було виключено з Ліги націй, а Франція та Англія почали підготовку до висадки в Фінляндії спільного багатотисячного експедиційного корпусу.
   Загарбницькі дії СРСР щодо Польщі та Фінляндії переконливо засвідчили його спільні дії з Німеччиною у Другій світовій війні. І це нещодавно вкотре підтвердив у своїй резолюції Європарламент, поклавши відповідальність за розв’язання тієї кривавої світової бійні на Німеччину та Радянський Союз. До речі, приховувана агресія, створення маріонеткових «народного фінського уряду» та нібито підпорядкованих йому військових формувань виразно нагадують сучасну російсько-українську війну з відповідними висновками. 

За 105 днів зимової радянсько-фінської війни 1939-40 років Фінляндія втратила 24923 людини убитими і 43557 пораненими.

За офіційними даними міноборони РФ, втрати Червоної Армії вбитими і безповоротно зниклими воїнами становили 79427 чоловік, пораненими і обмороженими - 188476.

Фінська сторона називає 200 тисяч загиблих червоноармійців. Німецька розвідка оцінила загальні радянські втрати вбитими, пораненими і хворими в 430 тисяч військовослужбовців, і це вже ближче до істини, бо коли дещо відкрилися радянські архіви з’явились нові приголомшливі цифри: 200 тисяч загиблих та зниклих безвісти і 340 тисяч померлих від поранень та обморожень. Більше ніж півмільйона. Жахлива статистика.

Втім радянська сторона на свої втрати ніколи особливо не зважала. «Баби ще народять…» - цей вислів радянського воєначальника Жукова вже став хрестоматійним.

Після бою. «Баби ще народять…»

Серед загиблих на тій ганебній війні були й радомишляни. Ось їх перелік за відомостями «Книги пам’яті України» та архівних джерел:

Антонюк Микола Кирилович, 1917 р.н., с.Кочерів. Червоноармієць. Зник безвісти 1 березня 1940 р.

Антонюк Микола Леонович, 1917 р.н., с.Кочерів. Червоноармієць. Загинув 10 березня 1940 р. Похований у м.Вііпурі (Виборг).

Барановський Антон Йосипович, 1917 р.н., с.Біла Криниця. Червоноармієць. Зник безвісти у 1940 р.

Бернацький Михайло Степанович, 1917 р.н., с.Раївка. Червоноармієць. Зник безвісти 13 січня 1940 р.

Біда Адам Сергійович, 1918 р.н., с.Котівка. Червоноармієць. Зник безвісти у січні 1940 р.

Білорус Григорій Терентійович, 1911 р.н., с.Межирічка. Червоноармієць 27-го стрілецького полку 7-ї стрілецької дивізії. Помер від ран 10 березня 1940 р. Похований у районі Виборзького шоссе (Російська Федерація).

Борисюк Іван Іванович, 1911 р.н., с. Глухів Перший. Червоноармієць, стрілець 4-го окремого розвідбатальйону 44 СД. Загинув у бою в 1939 р.

Власючук Степан Миколайович, Потіївський район. Червоноармієць 104-го артполку 14-ї армії. Загинув 11 січня 1940 р. Похований біля с.Териберка Мурманської обл. (Російська Федерація).

Валухов Григорій Андрійович, 1916 р.н., с.Вихля. Командир відділення 136 СП 97 СД, Загинув 10 березня 1940 р. Похований на південному березі р.Вуоксі.

Войтенко Олександр Аврамович, 1917 р.н., с.Велика Рача. Молодший командир 301-го ГАП Резерву Головного командування 7-ї армії. Загинув 21 січня 1940 р. Похований біля селища Перк’ярві (нині - Кириловське Ленінградської обл.).

Галькевич Микола Михайлович, 1916 р.н., с.Став-Слобода. Червоноармієць. Зник безвісти.

Гуленко Іван Іванович, 1918 р.н., с.Ставки. Червоноармієць 5-го мінометного батальйону. Загинув у бою 11 лютого 1940 р.

Євдокименко Матвій Петрович, 1910 р.н., с.Меделівка. Червоноармієць. Загинув у бою 26 лютого 1940 р.

   Зарудний Микола Якович, 1915 р.н., м.Радомишль. Червоноармієць. Помер від ран 18 серпня 1940 р.
   Кішка Антон Андрійович, с.Русанівка. Червоноармієць 252 СП 70 СД. Загинув у бою.

Конончук Андрій Мойсейович, 1914 р.н., с.Заболоть. Червоноармієць 23 АП 7 СД. Зник безвісти 24 лютого 1940 р.

Конончук Олександр Михайлович, 1916 р.н., с.Заболоть. Червоноармієць. Зник безвісти.

Коптенко Василь Михайлович, 1918 р.н., с.Заболоть. Червоноармієць 302 ГАП РГК 7 А. Помер від ран 23 січня 1940 р., похований біля селища Бабошкіно (Російська Федерація).

Кравченко Микола Іванович, 1915 р.н., с.Кочерів. Червоноармієць. Зник безвісти у лютому 1940 р.

Кузьменко Яків Кирилович, 1909 р.н., м.Радомишль. Червоноармієць 23 АП 7 СД. Загинув у бою 15 лютого 1940 р.

Кузьменко Яків Микитович, 1912 р.н., с.Вишевичі. Червоноармієць. Зник безвісти.

Кушніренко Іван Васильович, 1918 р.н., с.Кочерів. Червоноармієць. Зник безвісти в березні 1940 р.

Лехно Андрій Григорович, 1914 р.н., с.Веприн. Молодший командир. Зник безвісти.

Лисенко Іван Юхимович, 1910 р.н., с.Меделівка. Червоноармієць 23 АП 7 СД. Загинув у бою 25 лютого 1940 р.

Лисенко Н.С., 1919 р.н., с.Вишевичі. Червоноармієць 278 МСП 17 МСД. Загинув у бою 16 лютого 1940 р.

Матюшенко Антон Петрович, с.Кичкирі. Червоноармієць 23 АП 7 СД. Загинув у бою 21 лютого 1940 р.

Муравейник Федір Савелійович, 1910 р.н., Радомишльський район. Червоноармієць 23 СП 7 СД. Загинув у бою 7 лютого 1940 р.

Нагорний Йосип Омелянович, 1908 р.н., с.Заболоть. Молодший командир. Зник безвісти 1 лютого 1940 р.

Олійник Костянтин Никодимович, 1915 р.н., с.Ставки. Червоноармієць. Зник безвісти.

Остапенко Микола Тихонович, 1919 р.н., с.Борщів. Молодший командир. Зник безвісти.

Потійчук Микола Іванович, с.Став-Слобода. Червоноармієць 220 ГАП 7 СД. Загинув у бою 28 лютого 1940 р.

Пуденко Тихін Давидович, 1905 р., с.Мала Рача. Червоноармієць 283 СП 87 СД. Загинув у бою 12 березня 1940 р.

Радченко Василь Миколайович, с.Забілоччя. Червоноармієць 255 СП 123 СД. Загинув у бою 8 лютого 1940 р.

Твердюк Степан Ничипорович, 1916 р.н., с.Ставки. Червоноармієць 4-го лижного ескадрону 11-го стрілецького корпусу. Загинув у бою 13 січня 1940 р.

Рибак Давид, 1915 р.н., м.Радомишль. Червоноармієць 35 СП 44 СД. Загинув у бою 7 січня 1940 р.

Рихальський Михайло Петрович, с.Ляхова (Осички). Червоноармієць 257 СП 7 СД. Зник безвісти.

Шевченко Василь Сергійович, 1917 р.н., с.Вишевичі. Червоноармієць. Помер від ран 20 лютого 1940 р.

   Шкідченко Григорій Іванович, 1914 р.н., м.Радомишль. Молодший командир. Зник безвісти.
   Вічна пам’ять жертвам великодержавних амбіцій комуно-радянського режиму, чию загарбницьку агресивну політику його послідовники ведуть донині.

Газета «Зоря Полісся», 29 листопада 2019 р.

Голодомор: свідчення очевидців злочину

Страшні події 1932-33 років навіки закарбувалися у народній пам’яті попри те, що впродовж радянської доби про це заборонялося не те, що розповідати, а навіть згадувати. Тож свідчення очевидців не лише дозволяють зрозуміти, що ж відбувалося у ті страшні часи, а й є незаперечним доказом злочину державного масштабу. 

Ці розповіді краян, що пережили лихоліття голодомору, свого часу записали учні міської школи №5, опитавши своїх рідних, близьких, сусідів, знайомих. Нині вони зберігаються у фондах Радомишльського народного краєзнавчого музею.

Олександр Іванович ГОНЧАРЕНКО,

1922 р.н., с.Мінини

«У 1932 році батька заарештували за те, що закопав у хаті зерно, яке «червона мітла» нещадно вимітала в усіх селян. Він, мабуть, відчував, що насувається голод, тому думав передусім, як вижити родині. Мені було найважче, бо залишився з мачухою, від якої не те, що їжі, а й ласкавого слова ніколи не чув. Сором зізнаватися, але як настала голодна пора, то, щоби вижити, промишляв по чужих хатах. Вистежував, коли господарів не було вдома, і залазив через вікно до якоїсь господи, а там скоріш до печі, до казанка, щоб хоч щось попоїсти. Одного разу зловила мене господиня на гарячому і добряче віддубасила. Потім порався по городах, вишукуючи у землі бодай якусь невикопану морквину, цибулину чи ще щось, що можна було б з’їсти. А по селу, мов тіні, пересувалися опухлі від голоду люди, в чиїх очах читалося одне – їсти, їсти, їсти… Тих, хто помирав, як скотину кидали в одну яму, засипали яку, коли вона наповнювалась. У школі вчителі побачили, що я геть виснажений, і, знаючи ставлення до мене мачухи, поклопотали, щоб мене взяли в дитячий будинок у Радомишлі. Це й урятувало від голодної смерті».

Записав Максим Міненко.

Галина Порфирівна ІВАНЕНКО,

1921 р.н., с.Краснобірка

«У родині нас було шестеро – тато, мама і четверо дітей. Тяжко жилося, то батьки віддали мене до дядька Грицька, щоби допомагала їм по господарству й за те харчувалась у них. Одного разу увечері, коли поверталась додому, наштовхнулась на мішок із зерном, що його хтось ненароком загубив поночі. Можливо, його вирішив переховати заможний сусід, що жив неподалік. Те, що нам таке добро перепало, виглядало казкою. Але не в радість воно вийшло. Допавшись до хліба і наївшись його надміру, найстарший брат Василь відразу помер. А невдовзі хтось той мішок викрав. Через тиждень по тому померли дві мої сестрички – Надя і Катя, а за ними й батьки пішли на той світ. Лише одна я врятувалась від голодної смерті…»

Записала Антоніна Прокопенко.

Надія Григорівна КОНОНЕНКО,

1923 р.н., с.Раковичі

«Коли прийшов голод, мені було лише десять рочків. Мене тоді саме прилаштували пасти череду. Тож люди, що виганяли худобу, клали мені в торбинку хто що міг – млинці з трави, бурякову гичку, щавель, борошно із жолудів. Батько час від часу ходив у Хомівку, де продавав чи міняв деякі домашні пожитки на продукти: передусім на хліб та сіль. Із заробленої хлібини дорогою з’їдав невеликий шматочок, а решту ніс додому і давав кожному по одному разу її вкусити – матері, мені і двом сестричкам. Та все ж у голодовку мої сестри Ганна та Антоніна померли. По сусідству з нами жила родина Конопляних, то у них умерли всі діти. Голод забрав також донечку в моєї двоюрідної сестри».

Записала Ольга Ясь.

Надія Павлівна ІЛЬНИЦЬКА,

 1927 р.н., с.Борщів

«Нас у батьків було дев’ятеро, один одного менший. Як було прогодувати таку ораву… Що нам тоді тільки не доводилося їсти, аби не померти з голоду. Полову та січку товкли в ступі і пекли коржі, додавали до них також конюшину, горобиний щавель, картопляні лушпайки. З мерзлої картоплі та зілля варили сякий-такий борщ. Дуже мерли тоді люди. Пам’ятається, що за два дні у селі померло відразу сорок людей. Сусіди за склянку солі віддавали дорогі речі, домоткані килими. Віддавали за харчі хто що мав. Та братика вберегти не вдалося, опух і помер. У старшого брата померла донечка. То їх так разом і поховали в одній могилі…»

Записала Олена Ткаченко.

Ганна Ничипорівна КОБЕРНИК,

1914 р.н., м.Радомишль

«Дуже тяжко було виживати в голодні роки великій родині з восьми душ. Батьки жили не дуже бідно. Але в тридцять третьому вимели до зернини і до крихти всі припаси, забрали корову, яка була справжньою годувальницею. Я з братом і сестричками змушені були ходити просити милостиню. Хто щось поїсти давав, хтось – копійчину… Жах огортає й сльози на очі навертаються, коли згадуються ті роки  і постають перед очима опухлі дитячі тільця, яких звозили та зносили на кладовище…»

Записала Вікторія Денисенко.

Ярослава Йосипівна БЕРНАЦЬКА,

1930 р.н., с.Кримок

«Батько був шевцем, і ця його робота давала змогу добувати хоч щось із харчів. А ще мама виміняла свої золоті сережки на пуд сала. Тому сяк-так трималися, хоча перед голодовкою у нас відібрали коней, воза. У ті роки люди виживали, як могли. Збирали в полі житні колоски, гнилу картоплю… З півсела нашого тоді вимерло. З нашої рідні вижив з усієї сім’ї тільки один хлопчик, якого ми забрали до себе. Навіть згадувати про те жахіття страшно».

Записала Юлія Блінова.

Федір Федорович ХМІЛЬ, 1923 р.н., с.Бистріївка

«Навесні 33-го у наш двір одного дня три підводи заїхало, а на них чоловік тридцять зі зброєю та піками залізними. Тими піками вони все подвір’я проштрикували, шукали, може, десь якісь припаси приховали. Відібрали все, що ми мали. Але, слава Богу, шкуру конячу під лоханкою не знайшли. Ото вона нас і врятувала. Різали її потроху, кидали у воду, варили і виходила така собі юшка. Поки вистачило, їли кукурудзу. Потім ми з братом Остапом перетрушували залишки соломи, вишукували там і ловили мишей, що також ішли в їжу. Якось натрапили на сховище їжаків. Це була вдача, бо на цілий місяць нам їх вистачило. Споживали бруньки на деревах… Я тоді ходив до школи, то з кожним днем дітей там було все менше й менше. А коли залишилась лише третина учнів, вчитель сказав більше на навчання не приходити… Була така хата в селі, що тринадцять душ жило в тій родині, і всі померли. Голод забрав двох моїх двоюрідних братів – учителів…»

Записала Антоніна Прокопенко.

Газета «Зоря Полісся», 22 листопада 2019 р.

Забутий Герой

Одного березневого дня 1930 року селяни Мірчі стали свідками розправи над родиною вправного і працелюбного господаря Олександра Андрієнка, якого проголосили куркулем. Голова сільради прилюдно зачитав постанову опертрійки при Волинському окружному відділі ДПУ про позбавлення селянина виборчих прав і виселення в райони Півночі. Таке ж покарання, як синові «куркуля-екпертника», винесли й старшому з дітей Степанові. Відтак з нехитрими пожитками подружжя Андрієнків разом із дітьми під міліційним наглядом посадовили на підводу і повезли на залізничну станцію Малин. Молодшому Олександрові минав лише дванадцятий рік, тож за віком він був неосудним, проте мав вирушити у «віддалені райони СРСР» на спецпоселення разом з батьками…

У 1928 році з огляду на продовольчі  проблеми, що все частіше почали виникати, СРСР взявся рішуче впроваджувати колективізацію, аби зробити створювані «колективні господарства» слухняними виконавцями усіх більшовицьких директив. Проте примусове усуспільнення майже повсюдно наштовхнулося на спротив, призвідниками якого влада визначила куркулів та близьких до них «контрреволюціонерів». Вождь усіх народів Сталін поставив притому конкретне завдання: ліквідувати куркульство як клас.

Йшлося, одначе, поки що не про фізичну ліквідацію. Усіх, хто заважав створенню колгоспів, не бажаючи йти до них, виселяли «у райони Півночі», як штампувалося це опертрійками відділів ДПУ у відповідних постановах щодо неблагонадійних. І хоча і в народі ці «райони» називали так само узагальненим поняттям «Соловки», йшлося, власне, про значно ширші обшири висилок – адже місць із суворими кліматичними та природними умовами на неосяжних просторах СРСР вистачало.

У такий спосіб радянська влада вбивала відразу двох зайців. Передусім позбавлялась «соціально-небезпечних елементів» (а до них тимчасом додали ще й колишніх «петлюрівців», дворян, поміщиків, жандармів, служителів культу, актив національних колоній) у розвинених і обжитих регіонах, що без господарського та самодостатнього активу ставали слухняними й покірними. Водночас ділова та соціально-активна жилка виселених давала змогу майже задарма піднімати по суті цілину в Сибіру, на Алтаї, в Середній Азії.

25 березня 1930 року секретар парткому Волинської округи доповів нагору, що «відповідно до одержаної директиви намічено до виселення 2000 чол. – куркулів та контрреволюційного елементу». На ту пору директивне завдання в окрузі було вже майже реалізоване, адже «червоні» репресивні жорна почали його виконувати ще з кінця лютого. Потрапили до них і Андрієнки.

Місцем пристановища виселених мірчанців стало село Краснопольє, що заховалося у Мінусінській улоговині степової зони далекої Хакасії, оточеній Саянськими та Алтайськими гірськими хребтами. Саме цей регіон довелося освоювати засланим сюди з усіх усюд «куркулям та іншим СНЕ». Тож місцеве корінне населення доповнили українці, білоруси, мордва, німці. На новому місці прибулих уже не запитували, вступати їм до колгоспу чи ні, позаяк було зрозумілим, чим загрожувала така відмова. Адже не мали вони ані майна, ані землі, тож без колгоспу приречені були на голодну й холодну смерть. Відтак їх розподілили між двома утвореними тут господарствами: «Красний плуг» і «Нацмєн пролєтаріата». Андрієнків призначили до першого з них, де вони й почали сумлінно трудитися, адже споконвіку були навчені селянській праці.

Мінусінський степ.

Картина В.Сурікова.

Слід зазначити, що попри суворі тамтешні зими, коли морози подеколи сягають 40-50 градусів, мінусінське  літо доволі тепле і навіть спекотне. Позаяк сільськогосподарське виробництво, отримавши достатню робочу силу, почало потроху розвиватися. Закінчивши школу, став колгоспником і молодший з Андрієнків – Олександр, притому передовим та авторитетним.

У 1941-му його мобілізували на війну, а коли в 1945-му повернувся додому, 27-річного фронтовика обрали головою правління господарства. І, успадкувавши батькову хазяйновитість, господарював Олександр Олександрович сумлінно та самовіддано.

За підсумками роботи в 1947 році колгосп на 500-гектарній площі зібрав пшеницю з середньою врожайністю 18 цнт./га, а на високоврожайній ділянці в 40,1 гектара урожайність сягнула 30,9 центнера на кожному гектарі. Ці показники для сибірських умов були дорогого варті. Тим більше, що гарно вродили також жито і льон.

Досягнення не залишилися непоміченими, і Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1948 року Олександрові Олександровичу Андрієнку було присвоєне звання Героя Соціалістичної праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і молот». Через рік голова колгоспу «Красний плуг» О.О.Андрієнко вдруге був нагороджений орденом Леніна – вищою державною нагородою Радянського Союзу. Прикрашали його груди й інші бойові та трудові відзнаки…

  

На жаль, на батьківщині Героя праці про свого славного земляка практично забули. Хоча згадано його мірчанське уродження в Житомирському томі «Історії міст і сіл Української УРСР», є публікації в архівах райгазети «Зоря Полісся» про відвідини Андрієнком рідного села і зустрічі зі школярами в 1970-х роках.

Згодом, коли вийшов на заслужений відпочинок, Олександр Андрієнко повернувся в Україну, щоправда, осів він на Київщині.

Хтозна, можливо, таке переселення давало нагоду остаточно позбутися «куркульського»  минулого, яке, одначе, нагадувало йому про себе і в геройському Краснопольї, і в Мірчі. У приірпінському Ворзелі 5 квітня 1998-го він і скінчив свій земний шлях.

У 2018 році в Абакані було випущено книгу «Трудовая доблесть Хакасии» про жителів республіки, удостоєних звання Героїв Соціалістичної праці, до якої увійшла розповідь і про Олександра Олександровича Андрієнка. До речі, саме того року 21 листопада виповнилося 100 літ від дня його народження.

Газета «Зоря Полісся», 15 листопада 2019 р.

Місце останнього бою

В один з жовтневих днів 2019-го члени Житомирського історично-пошукового об’єднання «Пошук» обстежували місця боїв часів Другої світової війни в Новоград-Волинському районі. На одній з ділянок прилад раптом подав сигнал з характерними ознаками наявності в землі якихось металевих предметів, скоріше за все залишків зброї. Пошуковці взялися за лопати і невдовзі натрапили на дві артилерійські гільзи 122-мм калібру. Поруч з ними виявилися рештки загиблого червоноармійця (гільзи лежали у нього в ногах). При ньому було знайдено також хімічні олівці (ними бійці зазвичай писали листи додому), монети, ключик і (найважливіше!) солдатський медальйон, що дав добрі надії на встановлення особи загиблого.

Як розповіли згодом активісти «Пошуку», за декілька годин вони неподалік натрапили на залишки ще трьох воїнів. Один з них був офіцером (вірогідно лейтенант). В іншого полеглого перебували трофейні німецькі підсумки.

Вже надвечір металошукач знову видав потужний сигнал, за яким стало зрозумілим, що йдеться про велике захоронення полеглих. Роботи з ексгумації останків продовжили наступного дня. Тут виявили понівечені рештки 13 солдатів, що скоріше за все загинули під потужним артилерійським вогнем.  Поруч з останками бійців було знайдено мильницю, фляги, каски, протигази, ложки і ще сім медальйонів.

Через кілька днів вже архівні пошуки допомогли ідентифікувати двох загиблих воїнів. Ними виявилися уродженці Кіровоградщини: Дмитро Григорович Глінченко та Михайло Микитович Ковтун, які вважалися зниклими без вісти з липня 1941-го.

Загиблі були бійцями 549-го окремого батальйону зв’язку і 89-го окремого інженерного батальйону 41-ї танкової дивізії 22-го механізованого корпусу, що в липні 1941-го мужньо стримував шалений наступ ворога на Житомирщині.

В іменному списку безповоротних втрат командного і рядового складу мехкорпусу від 3 серпня 1941 р. зазначено, що Д.Глінченко вважається зниклим безвісти під час атаки 11 липня 1941-го біля села Соколівка. Водночас у скорботному реєстрі вказано 40 прізвищ військовослужбовців, що зникли безвісти там того ж дня. Серед них – Григорій Павлович Корченко, уроджений 1921 року в Облітках і мобілізований до війська Потіївським райвійськкоматом у сорок першому. Як сапер 89-го ОІБ, наш земляк означений у списку бойових втрат поруч з Глінченком. Наразі можливо, що серед знайдених пошуковцями останків червоноармійців є й він…

  

22-й мехкорпус, що входив до складу 5-ї армії Південно-Західного фронту, був у вирі бойових дій від 22 червня. Проте після безуспішних намагань стримати ворога і завдати йому контрударів біля Володимира-Волинського, Дубного, а затим Рівного, змушений був відійти на лінію Новоград-Волинського укріпрайону. Починаючи від 9 липня, частини корпусу прагнули відновити фланг армії по річці Случ. Завдавши ворогові контрударів, корпус не тільки виконав це завдання, а й узяв під контроль Київське шосе, зупинивши просування ним гітлерівців. Бої біля Соколівки якраз і були частиною цієї операції. У згаданому списку втрат, яких зазнали там підрозділи, крім 11 липня, вказано також 9, 13, 14, 17. 14 липня перелік загиблих поповнив зокрема командир взводу, лейтенант Віталій Іванович Заруцький, родом з Будилівки.

Втім втримати відвойовані позиції 5-й армії не вдалося. 15 липня після потужної артпідготовки та ударів авіації ворог, маючи чисельну перевагу, потіснив позиції оборонців Новоград-Волинського рубежа на північний схід.

Як зазначалося в доповідній записці Головного Автобронетанкового управління РСЧА від 15 липня 1941 р., матеріальна частина 22-го мехкорпусу, що залишилась, пройшла своїм ходом більше 1000 км, не маючи жодного дня для огляду чи ремонту, відтак передчасно вийшла з ладу. На озброєнні перебувало зокрема два танки БТ, 28 – Т-26, 17 бронемашин (на початку війни лише 19-а танкова дивізії, одна з трьох, що входили до складу корпусу, нараховувала 163 танків).

Позаяк 22 липня наявні сили корпусу були перекинуті на нові оборонні позиції в район Малина – в рідні місця загиблих Г.Корченка і В.Заруцького, що тривалий час перебували у списках зниклих безвісти…

Може, вдасться врешті встановити й їхній земний прихисток на місці останнього бою, адже пошукові роботи там тривають.

Газета «Зоря Полісся», 1 листопада 2019 р.

В ім’я Покрови Пресвятої Богородиці

Покров-омофор, яким Матір Божа захистила жителів Царгорода від ворогів, став одвічним символом її невпинного заступництва за увесь рід людський. Недарма свято Покрови є одним з найшановніших і найулюбленіших серед християн. На знак відданості своїй покровительці Пресвятій Богородиці Діві Марії цього дня освячувалося багато новозбудованих храмів, що діставали наймення Покровських.

Церковна статистика Київської єпархії ХІХ – початку ХХ століття засвідчує, що найбільш поширеними тут були якраз Покровські церкви. Таку назву мав кожен шостий храм на теренах губернії. І Радомишльщина не була винятком

У 1913 році з-поміж 28 церков, що діяли в населених пунктах теперішнього Радомишльського району, п’ять носили ім’я Покрови Пресвятої Богородиці.

Однією з найдавніших серед них вважається Кичкирівська, перші згадки про яку датовані XVIII століттям. У 1770 році її збудували, як зазначається в тогочасних ревізіях, на  новому місці. Дата заснування попередньої тимчасом невідома, проте в Центральному державному історичному архіві зберігаються храмові метричні книги за 1732-1777 роки, що посувають хронологічні межі заснування церкви у Кичкирях принаймні на чотири десятиліття. У 1894 храм перебудували. У новому вигляді він дійшов до нас зафіксованим на світлинах. Один з небагатьох. Можливо, на цій фоторепродукції, що її свого часу зробив краєзнавець Олександр Пирогов, величне зібрання кичкирівців відбувається саме на свято Покрови.

  

Власне, саме у ХVIII столітті, коли Радомишль став осідком уніатської митрополії, у митрополичих володіннях було відновлено, побудовано чи перебудовано більшість храмів. Принаймні саме цією епохою відзначені відомі початкові відомості про їх існування.

В документах унійної митрополії наводяться й перші згадки про Потіївську церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Йдеться зокрема про закладання нової церкви у 1743 році та освячення в 1751-му. За стародавніми її описами історик-потіївчанин Леонід Тимошенко та художник Іван Драгун виконали малюнок-реконструкцію стародавнього храму.

В описах також зазначалося, що час його побудови невідомий. Згадується, проте, під 1742 роком давня церква у селі Вереміївці, що ототожнюється з Потіївкою (нині таку назву має однойменне урочище на потіївських теренах, де в давнину стояв кам’яний хрест). У 1845 році церкву в Потіївці відремонтували, а через 46 років перебудували. До Потіївської парафії входили також мешканці Обліток, Нової Буди, допоки в цих присілках на межі ХІХ-ХХ століть не постали окремі храми, а також Буків і Старої Буди.

1751 роком датовано побудову церкву в Кочерові на місті давнішої. Цей храм славився чудотворною іконою Божої матері. Перше диво, як зазначено в церковних реєстрах, тут явилося 1749 року при перенесенні образу з вівтаря для розміщення між іконами намісними. Проте під час візитації 1783 року священику було наказано підтвердити присутність благодаті Божої спеціальним декретом, інакше за самочинність міг позбутися сану. Це, напевне, було зроблено, позаяк паломництво до кочерівської ікони Богородиці тривало і в наступні роки. У 1890 році храм було перебудовано.

1756 року на місті давнішої звели нову Покровську церкву в Межирічці. Поновлювали її в 1850-му і 1896 роках. Храмовим святом упродовж віків була Покрова й для вірян Краснобірки, що належали до Межиріцької парафії. Проте в кінці ХІХ століття в присілку Краснобірка було збудовано церкву в ім’я Олександра Невського, приписану до Межиріцького храму. Примітно, що під побудову Краснобірської церкви використали придатний будматеріал з розібраної Покровської церкви в Кичкирях, що його там купила краснобірська громада.

У 1761 році стараннями борщівського володаря Михайла Третяка постала Свято-Покровська дерев’яна церква у Борщеві, де утворилась окрема парафія. Доти борщівські віряни належали до Чайківської церкви. Втім побудова храму спричинила суперечку між магнатами Рибінськими, які вважали Борщів своєю вотчиною, і згаданими Третяками. Вгамовував опонентів митрополит Флоріан Гребницький, зазначивши, що церква таки має бути побудована. Притому попервах Борщівський храм мав іменуватися в ім’я Архістратига Михаїла. Одначе дістав наймення Покровського, вочевидь – на день його освячення. Проте у 1804 році храм у Борщеві згорів внаслідок пожежі. Під богослужіння тимчасом переобладнали вцілілу дзвіницю. У такому вигляді церква, вірогідно, діяла до 1861 року, коли в селі було закладено новий храм.

У Радянську пору всі ці храмові споруди були поруйновані, або ж переобладнані «для потреб трудящих» – під клуби, як у Кичкирях чи Потіївці, чи для господарських потреб, як у Кочерові. Нещадних гонінь та репресій зазнали й священнослужителі.

Відновилися і відбудувалися церкви вже за часів незалежності, коли набуло розвою та шанування прадавнє Покровське свято. Засяяла новими барвами й традиція храмових празників - «медів», що вже постали як Дні села і наразі велично та самобутньо відлунюють у День Покрови Пресвятої Богородиці й у згаданих селах Радомишльщини.

Гімназисти останнього випуску

Перейти до попередньої публікації

У 1919 році радомисльська гімназія видала атестати зрілості останнім своїм випускникам. Був серед них і добре знаний радомишлянам середини ХХ століття педагог і громадський діяч Микола Іванович Осадчий.

Вчителював він у Борщеві (там, до речі, ступив на свою педагогічну ниву, плекав яку сорок літ), Глиниці, Кичкирях, Новаках (нині Коростенський район), у Радомишльській школі №4. Завідував Борщівською початковою школою,  Радомишльським дитячим містечком (дитбудинком), директорував у Вепринській, Раковицькій та першій міській школах.

У 1943-47 рр. він очолював міську раду, неодноразово обирався її депутатом. Входив до кола фундаторів міського історико-краєзнавчого музею, що відкрився у 1959-му. А через літ 25 разом з такими ж ентузіастами та однодумцями Микола Іванович домігся відкриття в місті Музею освіти, наповнивши його цікавими та унікальними експонатами. За байдужості й потурання чиновників той музейний заклад, на жаль, канув у Лєту разом зі своїм наповненням.  Втім написані М.Осадчим змістовні нариси з історії Радомишля та освітньої справи на Радомишльщині, на щастя, залишилися, як і деякі інші документи епохи, що їх дбайливо зберігають нащадки подвижника.

З-поміж них – і оця світлина того останнього гімназійного випуску. У верхньому ряду стоять (зліва направо): Д.Слабченко, М.Мацапура, В.Лядов, Г.Гарбаренко, Д.Прозоровський, Є.Рибак, М.Поліщук, М.Осадчий, Ф.Голецький. У другому ряду сидять І.Гавінський, Є.Іванов, М.Вінницький, класний наставник Г.М.Таргоні, Л.Туровець, В.Лобачевський, В.Лотоцький, С.Полінковський. Попереду на підлозі вмостились І.Шаціло, А.Крігер, І.Молдавський.

Як зазначав Микола Осадчий у своїх гімназійних спогадах, дружні стосунки упродовж навчальних років та й потому він підтримував з Миколою Мацапурою, що став відомим шевченкознавцем, протягом багатьох років був директором Харківського, а затим Київського музеїв Тараса Шевченка, Семеном Полінковським – багаторічним головлікарем Павлівської психіатричної лікарні в Києві, Володимиром Лобачевським, що присвятив своє життя лісівництву і очолював Управління лісового господарства в Ставропольському краї.

Завдяки листуванню Осадчого з Лобачевським збереглась можливість не лише назвати останніх випускників з фотокартки, а й навести деякі свідчення про них.

Незважаючи на різнобарвний соціальний, майновий та й національний склад, між гімназистами складалися тісні та приязні стосунки. Вони, на жаль, загострились у революційну пору 1917-1921 років, коли почали виявлятися політичні розбіжності. Вчорашні однокласники часом опинялися по різні боки барикад. Дехто не сприйняв Жовтня та його комуністичних ідей, емігрувавши за кордон. Серед останніх, приміром, І.Гавінський, що був сином повітового справника.

У протистоянні з українським повстанським загоном Соколовських загинув Мендель Вінницький, що входив до керівництва місцевого більшовицького осередку.

Декого попри лояльність до нової влади не оминула хвиля репресивних гонінь. Така доля спіткала Рибака, що став хірургом, – сина знаного Радомисльського торговельника, чия лавка була в престижному місці на Соборному майдані. В.Лобачевський, зокрема, згадує про його ранні сіоністські погляди. Він, хоча й вступив до компартії, але під нищівний репресивний каток усе ж потрапив.

Жертвою репресій став один із братів Рудзевичів, які переїхали до Житомира, тож не змогли сфотографуватися разом з однокласниками. Немає на випускному знімку й О.Полянського, що теж залишив Радомисль, відсутні також П.Карпенко, С.Лядов, І.Шмульзон, В.Молодико.

С.Лядов і Шмульзон обрали тимчасом військовий фах, Поліщук присвятив життя хірургії. Мій однофамілець В.Молодико (дотичних родинних ліній, між тим,  на простежено) походив з поштових службовців (поштмейстери з таким прізвищем працювали свого часу зокрема в Горностайполі та Радомишлі).

Григорій Миколайович Таргоні прийшов працювати в гімназію в 1914 році. Він викладав російську мову та літературу. За радянської влади працював у школі №2 і вважався провідним фахівцем у викладанні цих предметів.

Описуючи навчальні будні, колишні гімназисти згадують передусім дружні взаємини, котрі збереглися на все життя. Адже не єдиними уроками запам’яталися їм гімназійні роки. Вони ходили один до одного в гості, знайомились із родинами, бували на сімейних торжествах. В гімназії влаштовувалися диспути, «суди», проводилися вечори, де читалися вірші та уривки з прозових творів, ставилися вистави. Іноді виступали справжні артисти.

Багато учнів свій вільний час проводили у бібліотеці, добре наповненою не тільки програмною літературою, а й пізнавальною, науковою, художньою. Подеколи влаштовувалися цікаві екскурсійні поїздки.

З гімназійних лав вийшло чимало кваліфікованих лікарів, інженерів, юристів, військових, викладачів, агрономів та ін. Рівень освіти, здобутий в гімназії, давав змогу знайти кваліфіковану роботу, впевненіше почуватися та орієнтуватися у багатьох життєвих аспектах.

Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.

У стінах Радомисльської гімназії

22 (за старим стилем 9) вересня 1909 року в повітовому Радомислі Київської губернії сталась непересічна подія, що підняла місто на значно вагоміший культурно-освітній рівень. Тут на Бульварній вулиці (нині – Шевченка) відкрилась чоловіча гімназія – навчальний заклад середнього освітнього рівня, що давав змогу його випускникам вступати до вишів. До того радомишляни здобували початкову освіту у міських вищопочаткових чоловічому та жіночому училищах, парафіяльних школах, діяли в повітовому місті також німецька школа та єврейські освітні структури.

Гімназія розрахована була на вісім основних класів і один підготовчий, тобто загальний навчальний цикл тривав дев’ять років.

Це не був привілейований навчальний заклад, адже за чинними на ту пору законодавчими нормами приймали до гімназії дітей усіх соціальних станів та національних груп. Проте їх кількість регламентувалась. Для євреїв, приміром, діяла шестивідсоткова квота. Низький відсоток відводився селянському прошарку.

Втім головними вимогами для вступу та здобування освіти були успішні вступні іспити, таке ж успішне навчання та плата за нього (вона упродовж існування закладу зросла від 30 до 60 рублів на рік, за підготовчий клас – 20 руб.).

Тож навчались тут діти купців, дрібних поміщиків, орендарів, а також чиновників, ремісників, селян, кваліфікованих робітників. Діти з бідних родин, що добре вчилися, здобували освіту безплатно. Звільнялися від оплати також третій та четвертий учень з родини, незалежно від її статків. Притому гімназистами ставали не тільки радомишляни, а й діти з інших місць — як з найближчих  сіл, містечок, так і з інших міст краю.

Очолювали гімназію директор та інспектор, що призначалися піклувальником Київського навчального округу (ним у 1909 р. працював титулярний радник Петро Зілов). За імперським штатом їм нараховувалась річна платня відповідно у 1800 та 1500 рублів. Крім того, казенним коштом вони забезпечувалися житлом, харчуванням та отримували особливу платню за уроки.

Посадовий оклад вчителя становив 60 рублів за річний курс уроку, через п’ять років роботи в одній гімназії платня зростала до 75 руб. Класні наставники додатково отримували в рік 160 рублів, а вчителі латини – 100. Наглядач опікувався учнями переважно в позаурочний час.

Всі вчителі, наглядач та інспектор входили до педагогічної ради, очолюваної директором, де розглядалися навчальні та виховні питання.

Директор, звісно, головував і в гімназійному господарському комітеті, у складі якого перебували інспектор та троє обраних на трирічний термін вчителів.

Першим директором Радомисльської гімназії був призначений Микола Лукич Сеферовський. Він закінчив Київський університет св.Володимира, відлічуючи свій педагогічний стаж з 1873 року. За фахом був учителем російської мови та літератури.

У 1916-му директором гімназії призначили Миколу Федоровича Даденкова, що закінчив Ніжинський педагогічний інститут. Його фахом була педагогіка. Її він згодом викладав у згаданому виші, став звісним ученим, професором.

У період Центральної Ради директором працював Борис Максимович Білецький, випускник Варшавського університету, зусиллями якого в навчальному закладі було впроваджено викладання української мови та літератури, українською почали читатися й деякі предмети. За Гетьманату гімназію знову очолив М.Даденков.

Серед перших викладачів гімназії були законовчитель Петро Іванович Робаківський, вчителі Роман Йосипович Красуський (математика), Созонт Васильович Соколовський (підготовчий клас і співи), Михайло Венедиктович Тарасюк (чистописання й малювання), Іван (Йоган) Карлович Куфельд (німецька мова), Олександра Степанівна Юркевич (французька мова), Іван Іванович Кошоровський, Степан Демидович Шадрін. Письмоводителем (діловодом) служив брат міського голови Василь Костянтинович Гринцевич.

Одначе заїжджі педагоги здебільшого надовго тут не затримувалися. Тож надалі педагогічний колектив поповнювали Володимир Іванович Гусовський (інспектор, викладач російської мови та літератури), Семен Іванович Вишневський і Олександр Данилович Костецький (наглядачі), Михайло Володимирович Феофілов (історія), Олександр Всеволодович Носов (математика), Петро Іванович Куклін (географія та природничі дисципліни), Ернест Фрицович Вейдеман (німецька мова), Петро Васильович Соколов (російська мова та література), Андрій Андрійович Русаков (латина), Григорій Никанорович Хребтов (гімнастика), Михайло Юхимович Головань (письмоводитель), Степан Костянтинович Коломацький (законовчитель), Олександр Гнатович Сахаров (малювання), Михайло Дмитрович Бартничук (співи), Микола Іванович Воробйов, Євген Єфремович Іваненко, Андрій Давидович Нечипоренко, Софія Вікторівна Мошинська та інші.

Гімназійним лікарем був тогочасний очільник медичної галузі в місті Юлій Гродецький.

Педагоги також мали переважно вищу університетську освіту. Хоча деякі з них були дивакуватими в оцінці знань гімназистів. Могли, скажімо, виставити всьому класові «одиниці», щоб на наступному уроці виправити їх на… «четвірки» (оцінювалися учні за п’ятибальною системою), часом намагалися підловити учня на незнанні. Додаткові заняття не практикувалися, натомість ті, хто їх потребував, мусили звертатися до репетиторів.

З відкриттям у 1913 році в Радомислі жіночої гімназії її директором вважався очільник чоловічої. Ряд викладачів чоловічої гімназії притому працювали в жіночій за сумісництвом.

У 1912 році, коли в п’яти основних та у підготовчому класі навчалося 145 учнів, а працювало в школі 14 педагогів, на утримання гімназії було відпущено з державної казни 23607 рублів (у т.ч. 6000 – від міста), від сплати за навчання надійшло 5480 руб., інших надходжень було 453 руб. 16 коп. Таким чином загальні витрати на утримання закладу становили 29540,16 руб.

Через чотири роки кількість учнів зросла до 270, а загальний кошторис збільшився до 40,9 тис. руб.

Як зазначав у своїх спогадах випускник гімназії Максим Карбовський, до всіх гімназистів, навіть до тих, хто навчався у підготовчому класі, вчителі і директор зверталися винятково на «Ви». Про жодні фізичні покарання для тих, хто завинив, не могло бути й мови. Позаяк за провину учнів виставляли з класу під час уроку, залишали на годину чи дві після уроків (це називалось «зоставити без обіду на годину чи дві»). Більш суворим покаранням був карцер. У такому випадку учня, що завинив, за розпорядженням директора або педагогічної ради у недільний день залишали в будь-якому класі з ранку до восьмої вечора без сніданку і обіду. І, нарешті, найсуворішим покаранням вважалося виключення з гімназії за неуспішність або тяжку провину. Проте без пустощів і покарань, звісно, не обходилося.

Вимагалося суворе дотримання дисципліни гімназистами й поза стінами навчального закладу. Взимку після восьмої вечора, а влітку після десятої гімназист міг перебувати на вулиці або в громадському місці тільки в супроводі старших (батьків, їх знайомих, старшого брата, дядька). Наглядач постійно перевіряв, чи вдома у пізню пору учні, котрі приїздили на навчання з інших місць, не мали батьківського нагляду і мешкали на квартирах.

Позаяк у гімназії виховували ввічливість, вміння поводитися в товаристві, за столом, вчили танцювати, виховували поважному та лицарському ставленню до дівчат і жінок, повазі до вчителів, батьків, старших, літніх людей, всіляко прищеплювали учням почуття гуманізму.

Майже всі випускники гімназії продовжували освіту далі. За час існування гімназії у ній відбулося чотири випуски – з 1916 по 1919 роки. Припинила вона свою діяльність зі встановленням Радянської влади.

Будинок чоловічої гімназії зберігся і нині залишається в Радомишлі одним з небагатьох зразків архітектурної забудови початку ХХ століття. Припускається, що його міг спроектувати архітектор Федір Олтаржевський, що на ту пору обіймав посаду архітектора Київського навчального округу. Вказує на це й те, що стиль радомишльської гімназійної будівлі схожий з іншою відомою спорудою зодчого – Галицькою синагогою в Києві.

У різні роки в колишніх гімназійних стінах функціонували соціально-економічна професійна школа, сільгосптехнікум, військова школа. У 1959 році тут облаштували школу-інтернат для дітей-сиріт, а після розформування інтернатного закладу з 2013-го діє санаторна школа.

Читати далі про гімназистів останнього випуску

Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.