Як Жигулі спотикалися об закордоння

 

З доброго дива назва «Жигулі» виявилась надзвичайно запитаною в колишньому СРСР. Бо саме цієї торговельної марки, для прикладу, удостоївся тогочасний популярний «народний» автомобіль – радянський «Фіат». Притому, що для автопрому таке наймення видавалося вкрай нелогічним, адже зазвичай машини називалися за якимось милозвучним іменником в однині. А тут раптом множина – та ще й приволзькі гори, навпроти яких на протилежному березі ріки якраз і розташувався Автоваз.

До речі, ім’я для італійсько-радянського автомобільного дітища обрали читачі журналу «За рульом», редакція якого влаштувала читацький конкурс. Перемогла в ньому назва «Лада», а «Жигулі» посіли друге місце. Проте очільники міністерства й автозаводу таки схилилися до «географічного» варіанту. І даремно. Адже невдовзі отримали міжнародну мороку. Коли експортний варіант «Жигулів» запропонували на закордонний авторинок, деякі держави, попри зацікавленість конструктивними особливостями моделі, категорично не сприйняли… її назву.

З’ясувалося, що в ряді країн вона була не те що немилозвучною, а й навіть некоректною. Скажімо, в арабському світі таким словом означають злодія, у романських мовах воно співзвучне з «жиголо», як прозивають гульвіс та жіночих утриманців, угорською взагалі звучить як непристойна лайка. Тому назву «Жигулі» залишили лише для внутрішнього ринку, а на зовнішньому продавалась «Лада».

Тимчасом закордонні витоки має й інша надзвичайно поширена торговельна марка, пов’язана із Жигулями. «Жигулівське пиво» теж за радянської доби дістало слави найпопулярнішого шумливого напою.

 Одначе започаткувалося його виробництво ще в добільшовицькі часи під назвою «Вієнскоє» («Віденське»). Виробляли такий сорт зокрема на Самарському пивоварному заводі (його офіційна назва – «Товариство Жигулівського пивоварного заводу в Самарі»), засновниками та власниками якого були австрійці на прізвище Вакано. До речі, один з них із іменем Альфред народився хоча і в Австро-Угорщині, але на українських теренах – на Тернопіллі.

Розроблене ними «Віденське» мало приємний солодовий аромат і колоритний зброджений смак з хмелевою гірчинкою. Відтак повсюдно воно припало до вподоби пивним гурманам, котрі часом називали його «золотим», зважаючи на колір. Тож завдяки своїй упізнаваності впевнено тримало пальму першості і навіть часом згадувалося на сторінках художніх творів (серед шанувальників напою називають зокрема С.Цвейга, В.Винниченка, О.Купріна та ін.).

«Віденське»-«Вієнскоє» стало візитівкою й відкритого у 1906 році Радомишльського пивоварного заводу «Пільзен». Його залюбки споживали любителі пива не лише на Радомишльщині, а й у повітах Київської, Волинської та інших губерній, навіть нібито й за кордоном. Збереглися притому оригінальні радомишльські етикетки «Вієнского». Десь ще у радянську пору, коли робився ремонт колишньої контори підприємства, на горищі знайшли чималий невикористаний свого часу запас етикеток «Віденського» пива. Вони швидко розійшлися по всіх усюдах і доволі широко дотепер представлені на аукціонах антикваріату.

 

А використовували їх вочевидь до 1934 року, допоки на теренах СРСР варили й розливали «Віденське». З переліку пивної продукції така назва зникла після відвідин Жигулівського заводу тодішнім наркомом харчопрому А.Мікояном, котрий вирішив, що пролетарям країни рад пити пиво з буржуазною маркою не годиться. Відтак популярний напій відтоді став іменуватися як «Жигулівське», хоча й залишилась для його приготування «віденська» рецептура. Проте, чого гріха таїти, дотримувалися її далеко не скрізь і далеко не завжди. Бо нарікань на низьку якість пива було, хоч греблю гати.

Стосувалося це й Радомишля, де теж головним напоєм на лінії розливу пивоварні значилося «Жигулівське», яке й увібрало на себе увесь критичний негатив.

  

Звісно, закарбувалось радомишльське «Жигулівське» й на етикетках підприємства. У різні роки вони мали різний дизайн. До речі, на тому, що використовувалося у 1980-ті, проглядається схожість з іще дореволюційним стилем «Віденського». Саме його згодом українські пивовари використали для відродження колишньої знаної австрійської марки.

 А інший символ «Вієнского» – орел – став у 1990-х емблемою радомишльської пивоварні, коли вона входила до складу агрофірми «Прогрес».

 

Стосовно ж «буржуазних» назв, змінених всесильним наркомом, то, потрапило під переінакшення також «Мюнхенське», яке найменували «Українським» (одне й друге також розливали на пивзаводі в Радомишлі).

 

Чимало теперішніх українських виробників пива, тимчасом, повернулося до першопочатків жигулівського і знов почало розливати знамените «Віденське», відновивши, при тому, на етикетках традиційний для нього шрифтовий логотип.

 «Віденського», одначе, у лінійці сучасної продукції ПБК «Радомишль» немає, хоча, здавалося б, наявні для цього всі історичні підстави. Натомість пиво «Жигулівське» у реєстрах українських пивоварень присутнє. Воно, між тим, має для виробників певні економічні бонуси. Адже торговельна марка на нього, що належала Жигулівському заводу, була анульована – нібито з огляду на «пролетарське» походження. Втім, хтозна, чи не було це запізнілим визнанням згаданої наркомівської крадіжки. Як там арабською називають злодія?.. 

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 травня 2025 року.

 

Дбаючи про історико-культурну спадщину

 

Початок 2025 року приніс приємну й обнадійливу звістку для Радомишльської громади. Завдяки принциповій і послідовній позиції громадських активістів та небайдужих громадян, зокрема мешканців Раковицького, Забілоцького й інших сусідніх з ними старостинських округів, вдалося протидіяти намаганням ділків різного пошибу прибрати до рук родовище доломітів біля Негребівки, щоби перетворити надзвичайно мальовничу нині місцину на відпрацьоване й непридатне для життєдіяльності пустище.

Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України відмовило Товариству «Доломіне» у видобутку тут цих копалин. Обгрунтовуючи відмову у видачі висновку з оцінки впливу на довкілля планованої видобувної діяльності, екологи навели величезний перелік природоохоронних порушень, що ними прагнули знехтувати заявники.

І не тільки природничих.

Серед підстав для відмови з-поміж вагомих чинників вказано ігнорування розробниками чинного законодавства з охорони культурної спадщини. За їхніми твердженнями, на території об'єкта планованої діяльності (тобто, кар’єру) та в зоні безпосереднього впливу об'єкти культурної спадщини чи їх частини, об’єкти або предмети археологічної спадщини, знахідки археологічного або історичного характеру, об’єкти архітектурної спадщини та їх охоронні зони не обліковуються.

Натомість за реєстрами відділу культури та туризму Радомишльської міської ради, наданими Житомирською ОВА, на території Раковицького та Забілоцького старостинських округів обліковано вісім об’єктів культурної спадщини, які перебувають під охороною. Ось їх перелік.

1. Змійовий вал Х-ХІ ст. нашої ери, охоронний номер 1084, пам’ятка розташована на північно-східній околиці с.Раковичі, урочище «Бадзянівка».

2. Змійовий вал Х-ХІ ст. нашої ери, №1087, пам’ятка археології – за 1,5 кілометра на захід від села Негребівка.

3. Поселення Негребівка – І, епоха бронзи, Київська Русь, пізнє середньовіччя, №3865, пам’ятка археології – за 850-900 метрів на південний схід від Негребівки, лівий берег струмка.

4. Забілоччя – І, ранньозалізний вік, №3521, пам’ятка археології – за 1,5-1,6 кілометра на північний захід від Забілоччя, серед заболоченої місцевості (басейн ріки Білка).

5. Забілоччя – ІІ, епоха брони, пізнє середньовіччя, №3522, пам’ятка археології – за 1,1-1,2 кілометра на північний захід від Забілоччя, біля лісу, лівий берег річки Білка.

6. Забілоччя – ІІІ, епоха бронзи, пізнє середньовіччя, №3523, пам’ятка археології – за 1,2-1,3 кілометра на північний захід від Забілоччя та за 350-400 метрів на північний захід від колгоспної ферми, біля лісу, лівий берег річки Білка.

7. Забілоччя – ІV, епоха бронзи, №3524, пам’ятка археології – за 1,7-1,8 кілометра на захід від Забілоччя та за 500-550 метрів на південний захід від колгоспної ферми, біля лісу, лівий берег річки Білка.

8. Забілоччя – V, епоха бронзи, №3525, пам’ятка археології – за 1,5-1,6 кілометра на захід від Забілоччя та за 1,4 кілометра на південний захід від колгоспної ферми, біля лісу.

Відтак розробники не дослідили вплив будівельних, меліоративних, шляхових та інших робіт, що можуть призвести  до  руйнування,  знищення   чи   пошкодження  зазначених пам’яток. Відповідно до законодавчих вимог, такі роботи можуть виконуватися  тільки  після  повного дослідження цих об'єктів за рахунок коштів замовників зазначених робіт.

Втім, як зазначають активісти, боротьба триває.

Тож захищаймо і наше сьогодення, і наше майбутнє, і наше минуле!

З музейної колекції стародавніх артефактів, знайдених на території Раковицького старостинського округу.

 

Газета «Зоря Полісся», 28 березня 2025 р.

 

Народна артистка з Будилівки

 

Попри те, що життєві дороги водили Галину Сергіївну Ольшевську великими й малими містами та селищами України і колишньої Російської імперії та СРСР, першим рядком у її офіційній біографії, як народної артистки України, зазначено, що народилася мисткиня 29 листопада 1898 року в селі Будилівці тодішнього Радомисльського повіту в селянській родині.

Галина Сергіївна Ольшевська. Ніжин. 1940 р.

Носії звіку доволі поширеного на тутешніх теренах прізвища Ольшевських належать до давнього шляхетського роду, занесеного до родословних книг дворян Волинської та Київської губерніій ХІХ-ХХ ст. На межі століть представники однієї з його гілок мешкали зокрема у Вислянці, Вихлі, Будилівці. У переписних та ревізьких реєстрах вони означені хліборобами із приміткою, що переселилися на Радомишльщину з Житомирського повіту. 

З Житомиром був пов'язаний наступний життєвий період майбутньої актриси. Потрапила вона до губернського центру Волині вже трирічною після передчасної смерті матері і жила у тітки. Жінка працювала прислугою у вчителя гімназії. У його будинку дівчинка вперше зустрілась зі справжніми акторами, що полонили її душу. Про її освіту відомо, що виховувалась вона у дитячому будинку і навчалась у сільськогосподарський школі.

У Житомирі в 1915 році Галина Ольшевська із захопленням відвідала вистави професійного театрального колективу М.Рудикова, що прибув сюди на гастролі. Цікаво, що свого часу виступала у складі цієї трупи уславлена Марія Заньковецька. Під час виступів колективу в Чернігові їм присвятив газетну публікацію Іван Кочерга, що згодом став відомим драматургом та театральним критиком. Вочевидь, не залишив він без уваги гастролі мандрівного театру і в Житомирі, де на ту пору жив та працював.

Вистави Рудиківців йшли на «браво». І їх Галина не просто відвідала, а й долучилась до виступів колективу. Не без успіху беручи участь у шкільні роки в самодіяльних драматичних та хорових гуртках, будилівська дівчина просто марила театром. І коли випала нагода спробувати свої сили у складі трупи, вона, як розповідала згодом, «відчула новий для себе світ і приваблюючу красу світла рампи». Відтак без вагань вирушила разом з мандрівними лицедіями.

Щоправда, не мала юнка жодних документів, тож її затримали й етапом повернули додому в Житомир. Але притягальна сила сценічного мистецтва виявилась сильнішою. Врешті, оформивши потрібну метрику, Ольшевська за кілька тижнів приєдналась вже до іншої мандрівної трупи, й відтоді сцена і театр стали головним покликанням та справою її життя.

Проте творче становлення було вкрай нелегким. За зізнаннями актриси, допікали часті виснажливі переїзди, побутова невлаштованість мандрівного «кочування», подеколи доводилося перебиватися надголодь, а ще дбати про сценічне вбрання (його тогочасні актори добували самотужки).

Тож професійною школою, як зазначала Галина Сергівна, були для неї саме життя та тогочасні митці. З-поміж них – славетні М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Заньковецька, а також Ф.Шаляпін, А.Вяльцева, Н.Плевицька, яких мала щасливу нагоду бачити й чути на сцені. Першими наставниками й навчителями Ольшевська називала своїх старших і досвідченіших колег – Г.Затиркевич-Карпинську, М.Рудикова, Г.Кохановську, М.Садовського, Алексієнко, Гордієнко.

 

Умань. 1918 р.

Зрештою мандрівний етап лишився позаду, і вже стаціонарні творчі дороги актриси пройшли через театральні колективи Умані, Миколаєва, Зінов’євська (нині Кропивницький). З останнього утворився звісний Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, як він іменується нині, що з ним Галина Ольшевська нерозривно поєдналася. Вона стала провідною актрисою чернігівської сцени, здобувши заслужену славу й визнання публіки.

Їй однаково були підвладні й драматичні, й комедійні ролі. У їх переліку зокрема – Терпилиха («Наталка Полтавка» І.Котляревського), Устя Шурай («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), Ганна Петрівна («Не судилося») і мати («Маруся Богуславка» М.Старицького), Лимериха («Лимерівна» П.Мирного), Мелашка («Наймичка» І.Карпенка-Карого), Іваниха («У неділю рано зілля копала» О.Кобилянської), Лариса («Плацдарм» В.Ірчана), Варвара («Богдан Хмельницький» О.Корнійчука); Леді Мільфорд («Підступність і кохання» Ф.Шиллера); Господиня («Кам'яне гніздо» Г.Вуолійокі), Бабуся («Снігова королева» Г.Андерсена). За свою майже півстолітню сценічну діяльність вона зіграла близько 300 ролей.

У 1949 році Галині Ольшевській присвоїли звання заслуженої артистки УРСР, а у 1957-му – народної.

Її нагороджено орденом Трудового Червоного прапора, медалями. У 1956-59 рр. вона була депутатом Чернігівської обласної ради, де входила до складу постійної культурно-освітньої комісії.

Галина Ольшевська. 1954 р.

У 1963-му актрису урочисто провели на заслужений відпочинок, проте спочивати на лаврах Ольшевська не бажала і ще деякий час працювала режисером Черкаського облмуздрамтеатру. На черкаській сцені вона поставила п’єсу І.Карпенка-Карого «Безталанна», яку досконало знала ще з початків своєї артистичної діяльності у мандрівних трупах, а потім за роллю Ганни, що її упродовж багатьох років майстерно виконувала в Чернігові.

Вірним другом і супутником життя для Галини Сергіївни був партнер по сцені Андрій Андрійович Андрієнко (Земськов). Подружжя входило до фундаторів Чернігівського театру, де разом грало у виставах, у пору Другої світової виступало у фронтових концертних бригадах.

Подружжя на сцені.

Чоловік гарно співав, виконував музичні партії в спектаклях і пісенні номери. Він також був удостоєний звання заслуженого артиста України. Упродовж багатьох літ супружжя товаришувало з М.Крушельницьким, І.Мар’яненком, з якими вони спільно працювали у Харкові, та іншими знаними сценічними метрами.

Як і дружина, Андрієнко свого часу теж починав свій творчий шлях у пересувних театральних колективах. Окрім роботи на сцені, знімався в кіно. Відомим став зокрема за роллю Пенкрофа у фільмі «Таємничий острів» (1940 р.), помітними були його кінороботи у картинах «Перший хлопець», «Гори моя, зоря», «Родина Коцюбинських». Хоча був на 5 років молодшим від Ольшевської, пішов він у Вічність роком раніше.

Андрій Андрієнко (праворуч) у ролі Пенкрофа в фільмі «Таємничий острів».

Галина Ольшевська відлетіла у засвіти 7 листопада 1972-го. Упродовж усього свого творчого життя вона залишалась вірною мистецьким заповідям, що отримала від уславлених майстрів сцени: шукати, творити і зростати у міцному зв’язку із життям та своїм народом, як і належить справді народній актрисі.

 

Світлини з фондів Держархіву Чернігівської області. 

Газета «Зоря Полісся», 7 березня 2025 р.

Постаті рідного краю: історія та сучасність. Науковий збірник «Велика Волинь». Вип.67. Бердичів, 2025. с.194-197.

 

З життєпису героя Крутянського бою

  

   З року в рік обставини вікопомного бою під Крутами набувають дедалі чіткіших обрисів, як і додаються нові й нові факти до життєписів його звитяжців. Одним з відомих Героїв Крутів є Павло Кольченко – 21-річний чотовий студентської сотні, що потрапив у полон до більшовиків і був ними замордований.

   У 2018-му мені разом із земляками-просвітянами випала нагода взяти участь у відкритті пам’ятного знака Павлові Кольченку в селі Заріччя теперішньої Ружинської громади Бердичівського району Житомирської області (до 1960 р. село називалося Баламутівкою), встановленому на подвір’ї тамтешньої школи.

Просвітяни та громадський актив на відкритті пам’ятного знака Павлові Кольченку в селі Заріччя.

   Зарічани вважають загиблого крутянця своїм земляком. Позаяк після героїчної загибелі гімназиста директор закладу надав його батькові Івану Опанасовичу скорботну довідку, в якій вказано місце проживання Кольченків ­– село Баламутівка Сквирського повіту Київської губернії.

   Попри те, що в ряді джерел зазначається, що в Баламутівці нібито й народився герой, достовірних підтверджень факту народження не наводилося. Тож дата й місце уродження мужнього крутянця донедавна залишалися суттєвими «білими плямами» в його біографії. І ось нарешті завіса невідомості дещо прочинилася.

   У переписних реєстрах 1897 року мені вдалося натрапити на запис про родину Кольченків, що мешкала в селі Сестринівці Козятинської волості Бердичівського повіту (ДАКО, ф.384, оп.15, спр.58, арк.189). Нині Сестринівка входить до складу Козятинської громади Хмільницького району Вінницької області.

    У сім’ї налічувалося десятеро осіб. Глава родини Іван Опанасович (йому на ту пору було 38) служив продавцем у місцевій «монопольці», як у просторіччі називали казенні винні лавки. Він і його 37-річна дружина Надія Гаврилівна походили з села Буринь тодішнього Путивльського повіту Курської губернії (тепер – місто в Конотопському районі на Сумщині), де й були прописані і належали до стану поміщицьких селян.

   Мали вони шістьох синів – одинадцятирічного Івана, дев’ятирічного Олександра, семилітка Миколу, п’ятирічного Василя, трилітка Пилипа і наймолодшого – одномісячного Павла. Разом з Кольченками мешкали мати Надії Гаврилівни Тетяна Юхимівна Барсукова та племінниця Лідія Барсукова (теж уроджені в Бурині).

    А от по поселеннях, де народжувалися хлопці, цілком можна простежити міграцію родини. Старший прийшов на світ у Гатчині, що під Санкт-Петербургом, наступні – вже на Бердичівщині: спочатку трійко – у Волоських Мехеринцях (зараз – Махаринці), дальший – у Малій Чернявці, а місцем уродження Павла вказано якраз Сестринівку.

    Іван Опанасович мав за плечима службу у війську, адже перебував у запасі. Зазначено, до того ж, що був письменним, а освіту здобув «у полку». Можливо, з військовою службою якраз були пов’язані гатчинська та інші «подорожі» родини. Наступний переїзд до Баламутівки, ймовірно, був пов’язаний з новим місцем роботи через запровадження у 1914 році перед світовою війною «сухого» закону і закриття винних лавок.

   Важливість освіченості він, зрештою, спізнав на собі, позаяк подбав, аби зростали такими й діти. Відтак Іван у 1897 році навчався в 1 класі початкового містечкового училища (найближчі такі заклади діяли в Козятині та Білилівці), Олександр – у церковно-парафіяльній школі (вочевидь при місцевій Свято-Покровській церкві).

    Саме в цьому храмі й був охрещений новонароджений Павло Кольченко.

   На мій запит у Державному архіві Вінницької області повідомили, що в метричній книзі Сестринівської Свято-Покровської церкви за 1897 рік (ф.Д-904, оп.2, спр.170, арк.237зв.-238) є запис за номером 2 про хрещення 18 січня новонародженого 15 січня 1897 року Павла. Його батьки – запасний унтер-офіцер Іван Опанасович Кольченко з волосного центру Буринь Путивльського повіту Курської губернії, який мешкає в Сестринівці, та його дружина Надія Гаврилівна, обоє православного віросповідання.

   Обряд хрещення провели священник Григорій Левитський та псаломник Антон Брояківський.

   Хрещеними батьками Павла вказані: Воронезької губернії Землянського повіту села Донської Негочівки запасний фельдфебель Сергій Михайлович Буслов і Михалина Матвієва – дружина Давида Романчука, селянина села Стремигород Радомисльського повіту Київської губернії (нині - Коростенський район).

   Тож не без приємності сприйняв останній факт, що життєпис Павла Кольченка проклав стежину й до моєї рідної історичної Радомишльщини.

    Між тим, 23-річний Давид Романчук у переписних списках села Стремигород 1897 року згаданий ще неодруженим. Відомо, що займався він візництвом і проживав вочевидь у батьківському будинку з матір’ю-удовою та молодшими від нього двома братами і двома сестрами. Старший брат Йосип зі своєю родиною мешкав окремо.

   Що стосується вказаної у метриці Давидової дружини, то за тогочасними правописними канонами по батькові зазвичай записувалося не так, як нині, у формі «-ович» для чоловіків та «-івна» чи «-ївна» – для жінок, а за належністю до батька, тобто чий син або чия дочка. Тож з огляду на, можливо, ще не узаконені шлюбні стосунки подружжя запис «Матвієва» може тлумачитись і як прізвище, і як по батькові дружини. У Стремигороді, між тим, мешкало дві родини Матвієвих, проте Михалини серед них не зареєстровано, як немає в сільському реєстрі відповідної Матвіївни. Та й узагалі в тамтешньому переписі дівиця чи жінка з цим не надто поширеним ім’ям не значиться.

    Тимчасом у Сестринівці жінка з ім’ям Михалина прописана. Вона, щоправда, по батькові Леонтіївна, 35-річна й заміжня, за віросповіданням католичка, уроджена в Махнівці.

   Наразі звідкіля походить Павлова хрещена – невідомо, і залишається лишень гадати, де та на яких шляхах зустрілася вона з Давидом Романчуком (можливо, таки візницьких), як і те, що її привело в Сестринівку.

  Водночас проглядається радомишльський зв’язок і через особу сестринівського священника, адже представники широко поширеного на Київщині духовного роду Левитських у ХІХ-ХХ століттях несли службу Божу в ряді храмів Радомисльського повіту. Зокрема – в Борщеві, Верлоці, Мигалках, Межирічці, Містечку, Пиріжках, Потіївці, Чоповичах, Янівці.

   Повертаючись до освітньої теми, варто додати, що Микола, брат Павла Кольченка, став учителем. Після закінчення у 1910 році Учительського інституту (вірогідно Київського) він викладав у Житомирському чотирикласному міському училищі. В освітніх реєстрах 1916-го вказаний учителем підготовчого класу 5-ї Київської гімназії. Павло, як відомо, спочатку в Києві навчався у 4-й, а з 1917 року – в новоутвореній Другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського Братства.

   Примітно, що тодішнім колегою Миколи Кольченка по гімназійному педколективу був Микола Даденков, що через рік очолив гімназію в Радомишлі. А законовчителем римо-католицької віри 4-ї гімназії у пору навчання в ній Павла Кольченка працював ксьондз Болеслав Блехман, який у 1923-1927 рр. був настоятелем костелу Антонія Падуанського в Кримку, служив, крім того, у Вишевичах, а також Радомишльським католицьким деканом.

   Втім маємо підстави стверджувати, що походив звісний Герой-крутянець з родини запасного військового. Відтак і сам виявив ратну звитягу, захищаючи у 1918-му від московсько-більшовицьких зайд рідну Україну.

«Історична правда»

«Жінка» була, є і буде

 

Принаймні у цьому впевнила радомишльських шанувальників звісного журналу «Жінка» (колись це був часопис «Радянська жінка») головна редакторка видання Тамара Маркелова. У лютому 2025-го вона зустрічалась у Публічній бібліотеці-медіатеці Радомишля з шанувальниками популярного щомісячника.

Представляючи легендарний журнал, що веде свій відлік з 1920 року, і який пам’ятають та добре знають у кожній українській родині, пані Тамара  розповіла про його історію та сучасне становище, окреслила перспективи видання. Вона торкнулася доль жінок, які були представлені на сторінках журналу, сучасних, актуальних тем, які тут висвітлюються.

Гостя подарувала бібліотеці книги та журнали і зазначила, що часи змінилися, але народна любов до широкославного видання залишилася, журнал продовжує жити, виходить друком, а колектив редакції докладає значних зусиль, щоб популярність та авторитет друкованого слова зростали. Адже це дуже важливо, коли матеріали викликають резонанс, коли слова знаходять відгук у читачів, коли бачиш справжню зацікавленість і суголосність в очах тих, до кого звертаєшся…

Такий відгук гостя побачила і в очах радомишлянок. У своїй давній любові до часопису сповідувалися зокрема Людмила Гладиш, Галина Кученко-Римар, Наталія Косатенко, Ніна Ястрембович, Євгенія Кравчук, Надія Пивоваренко, що вела зустріч. По жіночому ніжні й ліричні пісні подарували присутнім народний хоровий колектив «Пісні моєї душі» та вокалістка Мар'яна Дацюк.

Творча зустріч з Тамарою Маркеловою стала справжнім гімном ЖІНЦІ - жінці-берегині, жінці-матері і «Жінці» – журналу, що теж надихає на добро, любов і гаразди, які допомагають нам у скрутні часи стійко триматися й перемагати.

Гостя побувала у Свято-Миколаївському храмі, де її екскурсоводами були благочинний о.Василь Коліщак і паніматка Анастасія, відвідала місцеву туристичну перлину – замок-музей «Радомисль».

 

Поділившись своїми враженнями від перебування на радомишльській землі, котрих вистачить не на один номер, Тамара Маркелова зазначила, що тільки радісні мислі виникають від згадки про час, проведений у затишному поліському місті, про його привітних, відкритих і гостинних людей.

До речі, в цьогорічному січневому номері вміщено розповідь про Білокриницьку гімназію, про цікаву історію цього навчального закладу, про жінок, які учителювали у ньому в різні роки. А вже лютневий випуск, як і обіцяла пані Тамара, так би мовити, по гарячих слідах висвітлює редакційну поїздку в Радомишль і оповідає про місто та чудових людей, які живуть у древньому Радомишлі, займаються творчим дозвіллям та допомагають рідним Збройним Силам.

      

 

 

Газета «Зоря Полісся», 7 березня 2025 р.

  

Хокейні баталії в Радомишлі

  

Написане в заголовку у тих, хто народився в останні років сорок, викличе напевне подивування. Проте десятиріччями раніше з-поміж спортивних ігор, якими залюбки захоплювалися тодішні радомишляни, одне з чільних місця обіймав саме хокей. Дарма що має ця гра сезонний – тобто, зимовий характер, та ще й обмежена погодними примхами. Бо й колись стійка морозна погода випадала не завжди, а останніми роками – й поготів. Та коли сковувало кригою водойми, передусім ставки чи озера, спортивно налаштована молодь ловила момент і за першим покликом своїх ватажків миттєво очищала при потребі лід від снігу, розмічала на ньому імпровізоване ігрове «поле», ставала на ковзани, брала до рук ключки й починала ганяти шайбу.

Втім на відміну від футболу, для гри в який часом достатньо було лише м’яча, бо ганяти його цілком можна й босоніж, хокей потребував особливого екіпірування. Насамперед – ковзанів, з якими було сутужно. Справжні хокейні, що їх у просторіччі називали «канадами», вважалися неабияким скарбом. Більш доступними були так звані «дутиші», призначені для хокею з м’ячем (бенді). Вони мали пряме лезо, на відміну від «канад», у яких воно на кінцях заокруглювалося. А ще у хід йшли «англійки» – низенькі, тоненькі й пласкі, дуже зручні для воротарів, як і навчальні двополозні, або чи не найпоширеніші тоді – «снігури», з круглим «носом». Бігові, призначені для перегонів, називали «ножами». Ковзани були «голими» – окремішніми, їх самотужки гострили точилом чи напилком та здебільшого прив’язували до взуття мотузками, дротом тощо.

Дехто не без успіху кріпив заклепками чи гвинтиками до черевиків, чобіт, часом без жалю позбуваючись підборів, і навіть до валянок – останнє знову таки було підхожим для стражів воріт, до того ж слугувало ще й захисними щитками. Для захисту також застосовували звичні тоді куфайки, ватні штани, танкові шоломи.

Ключки попервах вирізували з дерева – дощок, фанери. Підробляючи, підсобляли в цьому майстри з радомишльської меблевої фабрики. Використовувалися, якщо хто мав, і круглі ключки для бенді. Надалі, з набуттям популярності хокейної гри на наших теренах, з’явилися фабричні ключки у відділі спорттоварів універмагу. Але вироблялися вони тоді з пласкими гаками. І тут пішла голота на вигадки, аби зробити їх зігнутими, як у справжніх «профі», щоби завдавати шайбі під час кидка кращого підйому й обертання: гачки розпарювали в окропі й самотужки підгинали. Їх, крім того, обгортали ізолентою. Дефіцит справжніх гумово-металевих шайб у стихійних баталіях поповнювали дерев’яними чи підхожими камінцями. 

Зрештою зростання інтересу до гри на льоду у 1970-му спричинило до спорудження на міському стадіоні Радомишля вже справжнього хокейного майданчика з відповідними розмірами, обгородженого належними дерев’яними бортиками. Його зазвичай називали «коробкою».

Передував цьому роком раніше просто розчищений від снігу простір на стадіоні,  декілька разів политий водою, де «бортиками» слугували утрамбовані снігові кучугури. Виготовлені були з металу й справжні хокейні ворота. Як зазначав з цього приводу у газеті «Зоря Полісся» тодішній голова спорткомітету Рудольф Левін, ініціаторами була міська молодь, що зорганізувалась у шкільні та вуличні хокейні команди.

У першому товариському матчі на, можна сказати, офіційному майданчику збірна міста впевнено перемогла суперників з Чайківки. Райгазета, що не оминула увагою цю подію, писала, що радомишляни були краще підготовленими, вони швидко пересувалися по катку, легко маневрували, частіше атакували ворота своїх суперників. Звідси й результат – 20:4. А ще зазначалося, що попри тріскучий мороз підтримати хокеїстів прийшло чимало вболівальників.

 

Фрагмент першої хокейної зустрічі на радомишльському стадіоні. 1969 р.

Фото Олега Волотовського.

Майданчик містився там, де тепер облаштовано міні-футбольне поле зі штучним покриттям. Попервах заливати його водою допомагали пожежники, згодом до стадіону підвели водогін.

Відтак у радомишльських ентузіастів хокею з’явилась можливість і тренуватися, і грати у цілком пристойних, як на той час, умовах. Й не лише для особистого задоволення. Час від часу суперничали між собою міські й руднянські хокеїсти. А створена хокейна збірна міста невдовзі зіграла на обласному рівні.

У тому ж 1970 році в Радомишлі пройшов хокейний турнір першості обласної ради ДСТ «Колос». Суперниками радомишлян, що вже мали більш-менш пристойну амуніцію, були хокеїсти Житомира, Олевська й Черняхова. Житомирян господарі перемогли 3:2, а от суперникам з Черняхівського району поступилися 2:3 і в підсумку стали другими. Тож перший офіційний млинець видався не таким уже й глевким. Щоправда, невдовзі радомишльська команда, представлена переважно учнями школи №6, тримала вдома екзамен із тодішнім лідером обласного хокею житомирським «Спартаком», і тут досвідчені житомиряни наочно вказали господарям на їхній рівень, перемігши з рахунком 6:1.

Та урок пішов на користь, бо через рік радомишляни вже впевнено виграли обласну першість товариства «Колос», реваншувавшись у черняхівців і перемігши олевських хокеїстів. Увійшли до складу збірної облради товариства, що в обласній першості області серед ДСТ посіла третє місце, – Владислав Кульчицький, Володимир Яницький, Анатолій Камишев, Олександр Ходаковський, Борис Шльомін, Олег Євграшин. До когорти тогочасних радомишльських хокеїстів належали також Юрій Петровський, Юрій Балашов, Петро Дяченко, Вадим Хохлов, Валерій Самоплавський, Володимир Роговченко, Валерій та Леонід Молодики, Володимир Сич, Євген Кукушкін, Олександр Статкевич, Анатолій Богайчук, Олег Білозерський, Леонід Березівський, Петро Лисогор, Віктор Фролков, Григорій Шкідченко, Юрій Гарбаренко, Борис Воробйов, Олександр Бурба, Віктор Рипік, Петро Донгалевський, Володимир Онищук, Володимир Горбачов, Віктор Боженко, Сергій Довгаленко, Володимир Ангелов, Сергій Бучельников та інші.

 

 

Радомишльські хокеїсти 1970-х: Володимир Роговченко, Григорій Шкідченко, Леонід Березівський, Анатолій Камишев, Борис Шльомін, Олександр Бурба.

 

До кидка готується Леонід Молодико.

Утворилися хокейні команди і в поселеннях Радомишльщини. У 1977 році хокей увійшов до програми Перших зимових спортивних ігор району. Першість на них вибороли хокеїсти райцентру, що представляли райспоживспілку, друге місце посіла вишевицька команда, третє – великорацька. Через три роки на обласних таких змаганнях радомишляни стали третіми. Суперничали на обласному рівні й хокеїсти Білої Криниці.

У 1979-му розігрувався Кубок міста, перемогу в якому святкував «Спартак» (завод капронових виробів). До слова, саме капроновики опікувалися  в ті роки стадіоном, у тому числі й хокейною коробкою. Того ж року проводилися дитячі змагання на призи клубу «Золота шайба» (аналог футбольного «Шкіряного м’яча»), де юні радомишляни по тому змагалися в обласній першості.

У хокей грали, звісно, хлопчаки, парубки, старші за віком чоловіки. А переважно вечорами при світлі прожектора на ковзанах каталися на стадіоні й представниці прекрасної статі, прагнучи подеколи повторювати найпростіші піруети своїх кумирів з фігурного катання.

Пробували свої сили радомишляни і в ковзанярському спорті. Були навіть намагання організувати ковзанярську секцію у спортшколі, але через погодні примхи і відсутність належних тренувальних умов від цієї ідеї відмовились. Хоча практичні заняття на льоду юні ковзанярі проводили на Льодовому стадіоні в Києві. Між тим, ковзанярі Радомишля, яких готувала тренер ДЮСШ, майстер спорту з ковзанярських перегонів Наталія Пузікова, у 1981 році посіли друге місце в області.

Втім за браком морозів і ковзанок хокейні та ковзанярські баталії поступово згасли. Адже хокей і катання на ковзанах стають надбанням винятково майданчиків зі штучним льодовим покриттям, яких в Україні обмаль.

Одначе морозна зима 2017-го поновила інтерес до хокею і дала змогу хокеїстам Радомишльщини стати на лід, аби підготуватися до проведеного тогоріч відкритого обласного чемпіонату, що проходив у Житомирі на ковзанці ТЦ «Глобал». Новостворена команда «Радомишль-Потіївка» здобула перемоги над суперниками з Полонного Хмельницької області та Бердичева, поступилась чемпіонові турніру – житомирянам і в підсумку стала третьою. Примітно, що серед кращих у команді були ветерани Олександр Ходаківський та Анатолій Кобилянський, котрі починали свої хокейні «університети» ще у 1980-ті, засвідчивши, що набуті колись ковзанярські навички зберігаються дотепер.

 

Автор на ковзанці київського стадіону «Динамо». 1976 р.

А світлини, представлені тут, – з колекції колишнього спортсмена й хокеїста зокрема, а згодом дослідника історії радомишльського спорту доброї пам’яті Бориса Шльоміна та з власного зібрання автора.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 лютого 2025 р.

 

Від каплиці – до костелу

 

Доволі поширеною в інтернеті є світлина, підписана як католицький храм у Житомирі на Крошні (на верхньому фото). Насправді на ній – костел у Радомишлі. В цьому неважко переконатися, оглянувши подану нижче поштівку з друкарським написом «г. Радомысль. Костел». Адже збігаються на світлинах не лише обриси споруди, а й «обрамлення»: дерева, бічний антураж тощо.

Власне, по деревах можна визначити, що житомирська світлина – давніша. Бо на «молодшому» фото, що було видрукуване в радомишльській друкарні Е.Заєздного, деревця вже доволі підросли.

Житомиряни датують свій відбиток кінцем ХІХ століття, радомишльський - це початок ХХ-го. Відомо, що житомирське фото, яке нібито зберігалось у котрійсь із житомирських родин, виготовлене з матеріалів одеського фотографа та підприємця Йосипа Покорного і обрамлене в паспарту. В кінці ХІХ століття в Житомирі діяло його представництво фотографічних бланків та художньої літографії. Зрештою слід подякувати житомирянам за віднайдене та збережене чудове якісне фото Радомишльського костелу.

Що стосується католицького храму на Крошні, то його збудовано було 1908 року. Він діє дотепер і за своєю архітектурою суттєво різниться від давнього радомишльського.

 

Костел Святого Вацлава на Житомирській Крошні.

Світлина з мереж.

В історіографії відкриття костелу в повітовому Радомишлі датовано 1804 роком. Спочатку він діяв як католицька каплиця, підпорядкована Коростишівському костелу, а з 1820 року – Вишевицькому. Дослідник радомишльської минувшини історик Леонід Тимошенко, посилаючись на архівні джерела 1847 та 1869 років, зазначає, що спорудили її в будівлі колишнього митрополичого будинку. Притому засвідчено спорудження каплиці у «башті» митрополичих палат та «з матеріалу кам’яної брами». Ініціював будівництво ксьондз Залінський. Фінансувалося воно коштом парафіян, попри їхню незначну кількість.

З огляду на останній чинник місцева влада неодноразово клопотала перед губернськими чиновниками про її закриття для можливого облаштування в будівлі навчального закладу. Одначе згоди на це не давалося. Більше того, у 1914 році з утворенням Радомишльського деканату католицький храм у Радомишлі став костелом. Проте невдовзі в часи войовничого атеїзму його закрили за узвичаєним у ту пору формулюванням: за відсутності священнослужителя. Адже усіх їх піддавали нещадним репресіям. 

Відкрили храм у 1945-му, але знову ненадовго. У 1954-му його переобладнали під будинок культури, що функціонує в колишній культовій споруді дотепер.

Натомість з відновленням незалежності України, з огляду на ухвалені законодавчі акти про повернення реквізованих радянською владою культових споруд відповідним конфесіям, за погодженням з римо-католицькою громадою їй надали під приміщення для богослужінь і культових відправ будівлю колишньої районної бібліотеки. До речі, розташована вона поруч з будинком культури, і, можливо, частково видніється на «житомирській» світлині костелу.

Власним коштом віряни відремонтували й привели до ладу споруду, що тепер іменується каплицею Святого Станіслава. А в грудні 2018 року Радомишльська міська рада надала парафії дозвіл на розробку детального плану території по вулиці Міськради (поруч з адмінбудівлею сільгосптовариства «Нива») для спорудження нового храму. Хтозна, можливо, при проєктуванні культової споруди буде враховано й історичний вигляд колишнього радомишльського костелу.

 

Газета «Зоря Полісся», 7 лютого 2025 р.