«Довіряй, але перевіряй», або – Про суттєві зміни у точках відліку ряду наших стародавніх поселень

Коли йдеться про літопис того чи іншого населеного пункту, то, визначаючи дату його заснування, історики керуються певним правилом. Якщо дата заснування однозначно зафіксована в історичних джерелах, її, звісно, й беруть за початок відліку. Якщо ж такої дати не встановлено, то нею вважається перша відома писемна згадка про поселення.

Ясна річ, що за такого підходу роки першої згадки і справжньої дати заснування можуть суттєво різнитися. Адже коли поселення згадується в якихось документах, зазвичай там мова йде вже про цілком обжитий упродовж певного періоду його статус.

Втім життя, зрозуміло, теж не стоїть на місці, як і не припиняються ентузіастами-пошуковцями дослідження нашої минувшини. Відтак віднаходяться нові, невідомі раніше згадки, відповідно до яких села, селища чи міста «старішають», хоча можуть і «помолодшати», коли з’ясовується, що певну дату віднесено до історії поселення помилково. Трапляється часом і так, і тут нічого не вдієш.

Приміром, нещодавно потіївські краєзнавці віднайшли документ, який вказує на 1603-й, як рік заснування Потіївки. До цього ж припускалося, що закладено було це поселення 1584 року.

Не локалізуються з нашою Лутівкою віднесені до неї згадки під 1586 і 1591 рр., бо тоді ще цього села, схоже, не існувало.

Натомість завдяки пошукам вдалося «збільшити вік» Раковичів, Раївки, Негребівки, Вирви, Чудина, Малої Рачі й ряду інших сіл.

Тож, коли ведеш власне дослідження, варто звертатися до першоджерела (якщо є, звичайно, така можливість), а не до посилань на нього.

От і нинішнього року згідно з офіційно зазначеними датами, зокрема в академічній Історії міст і сіл УРСР, ряд сіл району мають визначати свої ювілеї. Скажімо, 600-ліття від часу першої писемної згадки – у літописі Ставків (Леніного).

В історії села, написаній свого часу місцевим краєзнавцем М.Кравченком, зазначається, що вперше Ставки згадуються під 1415 роком. Ймовірно використано ним посилання, наведені Л.Похилевичем у його «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» (1864 р.) та Ю.Кшивіцьким у «Словнику географічному Королівства Польського» (1890 р.), на «Історичні акти Західної Росіїї» (т.1, №26).

Одначе, коли відкрити вказане видання і уважно перечитати наведений там документ, безпосередньо назви «Ставки» у ньому не знайдеш.

Вочевидь, дослідники розтлумачили стосовно нього означення мешканців певного поселення, яких названо «істобчанами», а назва самого поселення  подається як «Істобки». При цьому в коментарі зауважено, що в оригіналі акту префікси записані з подвоєнням «у-ви» і злито з назвою: дослівно – «увистобчани», «увистобки». Тож, імовірно, з таких міркувань й віднесено цю згадку до наших Ставків (з огляду на можливу трансформацію «Стобки» - «Ставки»).

Між тим наведено в документі й ряд інших поселень сучасної Радомишльщини. Наразі 1415 рік стає поки що відправним для відліку історичного шляху Обліток, Ходорів, Макалевичів, Буглаків, Пилиповичів, Верлока. Притому – без умовностей «перекладу».

Йдеться в ньому також про Осечу - поселення з такою назвою, що розташовувалося біля сучасної Потіївки, дослідниками ототожнюється і з самою Потіївкою, і з Заньками.

А якщо зважати на певні обумовлення, то є підстави віднести до цього переліку й Чайківку. Одним з місць збирання медової данини актова книга називає «сщитківську» землю, належні до якої пилиповицькі й верлоцькі бортники (бджолярі). Враховуючи складнощі прочитання й розшифрування давньоруських письмен, запис «сщитківська» цілком логічно трансформується у «чайківську» з огляду ще й на географічне розташування, як сусіднього поселення для Пилиповичів та Верлока.

А от звернення до іншого відомого документа дає підстави Ставкам (і не тільки їм) збільшити свій вік відразу на кілька століть. Йдеться про широко згадувану в історії Радомишля дарчу грамоту князя Андрія Боголюбського, за якою давньоруський Мичеськ (Мик-город) у 1159 році даровано було Києво-Печерському монастирю. У повному тексті грамоти згадуються й навколомичські поселення, відомі донині, – Ставки, Кичкирі та Верлок. Відтак уже цю дату логічно брати за першу в їхньому життєписі.

Хоча історики вже давно дискутують з приводу достовірності грамоти Боголюбського, звернувши передусім увагу на непритаманний для княжої доби стиль викладу. Аргументацією у таких сумнівах є й те, що князь Андрій у 1159 році не володів Київщиною й наразі не міг «роздавати» не підпорядковані йому землі. До того ж «випливла» княжа «бомага» бозна звідки вже в кінці ХVІ століття, коли печерські архімандрити намагалися якимось чином узаконити свої володіння. 

Втім, як іноді іронізують самі історики, історія – це не те, що було, а що записане. І якщо виникають сумніви, то написаному слід вірити тільки тоді, коли сам переконаєшся у достовірності наведеного твердження.

Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 2015 р.

Зі знаного роду пастирів і співців

До когорти найславетніших українців, широко знаних не лише на рідній землі, а й далеко за її межами, належить Олександр Антонович Кошиць. Втім доля розпорядилась так, що справді гучна слава прийшла до нього в закордонні, а в Україні на його ім’я, як і на імена багатьох інших відомих земляків, упродовж років радянського періоду накладене було табу. І лише за часів незалежності дізналися українці про славні діла і звершення Олександра Кошиця – видатного хормейстера, диригента, педагога, етнографа.

У буремному 1919-му він разом із заснованою ним Українською Республіканською капелою віїхав на гастролі європейськими столицями. В Україну, яку невдовзі знову захопила під своє ярмо Росія, тепер уже більшовицька, учасники колективу не повернулись...

Вивчився на богослова і обрав – музику

Народився Олександр Кошиць 12 вересня 1875 року на Черкащині .

Батько його, до речі, свого часу служив священиком у Тарасівці – сусідньому  селі з Керелівкою, батьківщиною Т.Шевченка, а сам Олександр товаришував з онучатим племінником Тараса – Григорієм. У Керелівській церкві тимчасом теж правив один з Кошиців – отець Григорій, у якого в дитинстві наймитував Шевченко, якраз тоді, коли йому «тринадцятий минало». А у тридцятирічному віці Тарас Григорович навіть посватався  до попівни Тодосі Григорівни, але дістав відмову.   

Мати походила з роду Маяковських, що згодом дав іншого знаного поета з українським корінням, хоча й не зовсім українця за духом. Напевне, саме від співочої материнської лінії перейшла до юного Сашка любов до рідної пісні. Та, власне, не могло бути інакше в родині, де здавна пісенні традиції тісно перепліталися із засадами духовності й релігійності.

Невипадково його першими музичними авторитетами були Д.Бортнянський і А.Ведель, композитори, що заклали основи української духовної музики. З їхніх творів починав маестро свою хорову практику.

Хоча у родині передусім бачили майбутнє Олександра Кошиця як духівника. І він пішов цією стежиною, закінчивши спочатку бурсу, потому духовну семінарію, а затим – академію. Відтак отримав учене звання кандидата богослов’я і обрав… музику. Щоправда, попервах – церковну.

Навички керування хором молодий регент поєднував з учителюванням і водночас постійно вдосконалював, бо у кожному навчальному закладі, де викладав, неодмінно вправлявся з хором. Це були різні гімназії, школи, пізніше - університет св.Володимира, жіноче училище духовного відомства,  імператорське музичне училище, Київська консерваторія. Притому траплялося, що устигав працювати у декількох закладах одночасно, а його хорові колективи іноді поєднувалися для спільних виступів.

Олександр Кошиць віддано зустрів українську революцію 1917 року і без вагань зголосився увійти до утвореної Центральною Радою Музичної Театральної комісії, що згодом стала Міністерством мистецтв. Втім чиновником він не став, бо  за дорученням Директорії узявся за організацію першої державної української хорової капели. А вже скорим часом уряд відрядив капелу за кордон для пропаганди українського національного музичного мистецтва.

Хоровий колектив Кошиця (з 1920 р. він став іменуватися Українським національним хором) з тріумфом проїхав через усю Європу. А коли стало зрозумілим, що повернення додому не буде, у 1922 році хор вирушив у турне американським континентом, де на нього чекав ще більший успіх.

Врешті спочатку в США, а потім у Канаді колектив дістав своє пристановище.

Тут мистецький талант Кошиця отримав належну славу і пошану завдяки численним концертним виступам, грамзаписам, що не лише переконливо пропагували в усьому світі українське музичне мистецтво, а й суттєво збагатили музичну й пісенну спадщину України.

Незважаючи на величезну популярність не лише як хормейстера, а й композитора, аранжувальника, музикознавця, Олександр Кошиць повсякчас сумував за Батьківщиною. Ці думки не полишали його до самої смерті, яка знайшла митця у Вінніпезі у 1944 році. Після кончини маестро його хористи назвали колектив іменем Кошиця, і він донині зберігає традиції свого засновника.

Відомо, що Олександр Антонович офіційно звертався за дозволом повернутися на рідну землю, але дістав відмову.

А у радянський Україні тимчасом через переслідування влади багато хто з представників славного роду навіть змушений був змінити прізвище.

Радомишльські гілки і шляхи Кошиців

Рід Кошиців, що має чеське походження, був надзвичайно розгалуженим. Те й не дивно, коли врахувати, що священицькі сім’ї зазвичай багатодітні. Олександр Кошиць між тим мав вісім братів і сестер.

Священнослужителі з роду Кошиців у ХІХ – на початку ХХ століття несли службу Божу в багатьох регіонах Київщини: у Києві, у Бердичівському, Звенигородському, Канівському, Київському, Липовецькому (там служив старший брат Олександра Митрофан), Уманському, Таращанському, Чигиринському та інших повітах.

Родинні зв’язки міцно єднали Олександра Кошиця і з Радомишльщиною. Втім, не лише сімейні, а й дружні.

Його добрим товаришем по духовній семінарії був Іван Бєляновський, син чудинського священика о.Лукіана. У своїх спогадах Кошиць згадує поїздку до Чудина під час канікул у вересні 1895 р. Із захопленням він описує «маленьке  й дуже симпатичне» місто Радомисль, оточене довкруж «казковим старим лісом з мачтовими соснами», не менш вражаючі краєвиди, що відкрилися йому з кручі священицької садиби в Чудині: «широченний луг, по якому в’ється Тетерів, а за кілометрів три починаються ліси, скільки око обхватить, і щезають на обрію темною синьою хмарою». Два тижні відпочинку справили на Олександра незабутні враження, бо випала гарна нагода скупатися «у чудовій чистенькій воді Тетерева», побродити «по широченних безконечних лугах у високій пишній траві», половити рибу волоком.

А коли поверталися до Києва підводами о.Лукіана, дорогою священик ще й справив Кошицеве двадцятиріччя.

Наступного року, по закінченню закладу, Олександр з друзями-семінаристами відгуляв на весіллі свого чудинського товариша.

Ось саме таким побував у Чудині двадцятирічний семінарист Олександр Кошиць.

Світлина 1895 р.

Інший його приятель та однокурсник Олександр Гороновський згодом служив у Радомислі мировим суддею.

Між тим ще 1744 року на Радомишльщині осіла одна з родових гілок Кошиців. На початку ХІХ століття У Радомислі ніс священицьку службу Федір Ничипорович Кошиць, його брат Мефодій служив у Городському (до тамтешньої церкви приписані були також «радомишльські» села Мінини та Рудня Городецька, яку подекуди називають і Мінинською).

У Радомисльському повіті почав пастирську місію й молодий священнослужитель Іван Іванович Кошиць.

У церкві в ім’я Святої Трійці в Радомислі у 1848 році було освячено його шлюб з Анастасією Георгієвою, уродженою Гапанович. Тоді ж він був рукопокладений у священицький сан. Потому отця Іоанна направили нести службу Божу спочатку до парафії села Рожів Брусилівської волості, а через деякий час - до Кочерова.

Кочерівська церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці вважалась однією з найдавніших на Радомишльщині, побудована вона була у 1751 р. на місці стародавньої. Славився храм чудотворною іконою Божої Матері, вік з’яви тут першого дива сягав середини ХVІІІ століття. Тож новопризначений настоятель продовжив добрі справи і церкви, і парафії, а за сумлінну службу невдовзі був нагороджений священицькою скуфією.

У 1884 році Кочерів відвідав митрополит Київський і Галицький Платон. У храмі Владика вклонився чудотворній іконі Кочерівської Божої матері, попросив миру і Божої благодаті для парафіян, благословивши їх.  Високопреосвященніший також завітав до господи місцевого священика І.Кошиця та благословив боговіддану родину.

Гідно продовжив подвижництво отця Іоана син Олександр – тезко майбутнього музичного корифея. Уроджений 1850 року у Рожеві, він, як і всі Кошиці, зростав на боголюбивих традиціях.

Спочатку ніс службу у Березівці Радомисльського повіту (нині – Садове Коростишівського району). До цієї парафії входили також села Радомишльщини -  Переміжжя, Кайтанівка й Журавлинка.

У 1885 році за труди й сумління єпархіальною радою був нагороджений набедреником. А через три роки, після смерті батька, священик Олександр Кошиць дістав архіпастирське благословення і був переведений до Кочерова. Тут у 1890 р. його стараннями храм було оновлено. У 1908 р. о.Олександра призначили благочинним церковного округу і нагородили наперсним хрестом, а у 1913 р. возвели в сан протоієрея.

Священиком став його син Костянтин. У 1913 р. молодого пастиря перевели у розпорядження Радомисльського благочинія з Сухумської єпархії і направили на службу Божу до Унина Розважівської волості. Примітно, що на Кавказі свого часу вчителював і маестро Олександр Кошиць.

Священнослужителі з роду Кошиців смиренно несли пастирську службу, незважаючи на революційні лихоліття  та потрясіння. Проте репресії та гоніння, які випали на їх долю за Радянської влади, коли масово руйнувалися і закривалися храми, зробили служителів культу ізгоями на рідній землі. Бо, як записано в одній зі сфабрикованих слідчих справ: «колишній священик, на день арешту – без певних занять».

В обласному меморіальному виданні «Реабілітовані історією» названо трьох представників священицької династії Кошиців, репресованих у лиховісні 1930-ті. У переліку жертв – Іван Варфоломійович Кошиць з Городського.

Цією трагічною сторінкою їхній радомишльський родовід обривається.

Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 2015 р.

Газета «Житомирщина», 23 лютого 2016 р.

Грані надбань пошуковця і майстра

У 2002 році побачила світ книжка Геннадія Цвіка «Історія Радомишля», що стала по суті першим друкованим виданням, присвяченим історичному життєпису нашого стародавнього міста. Звичайно, будь-яка історична чи краєзнавча праця приречена на подальше оновлення. Адже і життя не стоїть на місці, і дослідження минувшини додають нових відкриттів й доповнень до літопису.

Та й, власне, те, що повоєнний період радомишльської історії у першій праці краєзнавця умістився лише в три сторінки, вже саме по собі натякало на потребу розширення її обсягів.

І за тринадцять літ, що минули, історик (а Г.Цвік  працює вчителем історії та права Радомишльської гімназії) значно доповнив літопис історичного минулого рідного міста. Дещо зі своїх досліджень він, як член Національної спілки краєзнавців України і голова районного об’єднання товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка, публікував у районній газеті «ЗоряПолісся», виносив на науково-краєзнавчі конференції, у яких брав участь. Це промовисто засвідчило друге – виправлене і доповнене видання «Історії Радомишля», яке у серпні 2015-го побачило світ.

У програмі урочистостей з нагоди Дня незалежності помітне місце посіла презентація книжки, що відбулась за участю городян, громадськості у районному Будинку культури.

Як зазначила ведуча заходу завідувачка міської бібліотеки Катерина Гарбаренко, книжка напевне знайде належне місце у кожній бібліотеці нашого регіону, і не лише громадській, а й особистій. Притому, що розрахована вона на читачів різного віку. Адже цілком закономірне прагнення кожної свідомої людини знати витоки й корені не лише свого роду, а й рідного краю, міста чи села.

Розповідаючи про «Історію Радомишля», бібліотекар Ольга Завіна звернула увагу присутніх на чималий обсяг книжки – 382 сторінки. У порівняно з першим виданням він зріс більше, ніж утричі, умістивши значно розширені відомості до восьми розділів. Ними охоплено зокрема «сиву давнину», що дійшла до нас завдяки археологічним знахідкам, літописним згадкам, легендарним переказам, історичні періоди литовсько-польської доби та російського імперського панування. Значна увага приділена автором національно-визвольній боротьбі українського народу у 1917-1921 і наступних роках. Докладно, і притому під різними кутами зору, висвітлено радянський період, його замовчувані раніше сторінки, у тому числі й події Другої світової війни, повоєнного часу.

Примітно між тим, що у розповідях про повоєнний Радомишль, як свідчать наведені посилання на першоджерела, дослідник послуговувався переважно газетним архівом «Зорі Полісся». Тож це є переконливим підтвердженням, що публікації районки, попри певні ідеологічні нашарування в різні періоди її виходу, сповна були і залишаються віддзеркаленням подій у місті й районі.

Звичайно, слід віддати належне авторові за величезні пласти «перелопаченого» матеріалу, не лише газетного, а й архівного, книжкового, довідникового, свідчень краян. І слова вдячності за краєзнавчу працю з високою оцінкою книжки висловили Геннадію Цвіку редактор видання, краєзнавець Валерій Косенко, кандидат історичних наук, доцент Житомирського Національного агроекологічного університету Геннадій Махорін, кандидат історичних наук, член правління обласної організації Спілки краєзнавців Василь Тимошенко, голова обласної організації товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка Святослав Васильчук, письменник і правозахисник Василь Овсієнко, голова районної ради Віктор Міхненко, міський голова Олександр Ткачук, директор Радомишльського ліцею №1 ім.Т.Шевченка Євген Орехівський, член правління столичної громадської організації «Земляцтво житомирян» Валерій Фісун, депутат міської ради Василь Забігайло, науковий співробітник Інституту археології НАН України Олеся Кононенко.

Напевне підтримають добрим словом книжку й читачі, котрі її читатимуть. Бо, власне, будь-яку друковану працю потрібно читати, саме в цьому й полягає її призначення. І не лише, щоб збагатитися знаннями та пізнаннями, а й висловити авторові свої відгуки, пропозиції або навіть зауваження. Адже жоден дослідник не застрахований від помилок чи неточностей. Є вони і в працях Г.Цвіка.

Наразі друге видання «Історії Радомишля» спонукатиме до подальших краєзнавчих досліджень нашої давнини. Як і перше. Адже за тим прикладом прийшли до нас згодом книжка Людмили Гладиш «Радомишль. Ключі від міста», чотиритомник «Незгасний вогонь пам’яті», підготовлений авторським колективом, очолюваним доброї згадки Петром Жудрою.

Та й Геннадій Цвік свої краєзнавчі дослідження примножує. У новій його книжці висвітлено історію міста до 1991 року, тобто до здобуття Україною незалежності. Соціально-економічні характеристики теж переважно обмежуються 1980-ми роками. Певно, це є черговим своєрідним натяком автора, що продовження історичного літопису Радомишля безумовно буде.

Завершуючи розповідь про презентацію видання, не можна не згадати про колоритне мистецьке обрамлення дійства. Музичні історичні ілюстрації натхненно виконав талановитий юний радомишльський бандурист Дмитро Швець, привернула увагу присутніх виставка краєзнавчої літератури, підготовлена міською бібліотекою. А ще одну грань таланту Геннадія Цвіка продемонстрував представлений доробок його різьблених робіт по дереву. І примітно, що тематика виробів тісно пов’язана з історичними й краєзнавчими уподобаннями художника і пошуковця, котрий свою любов до рідного краю промовисто доносить землякам пером та різцем.

Книжку «Історія Радомишля» представляє автор - Геннадій Цвік.

З «Історією Радомишля» знайомляться Василь Овсієнко та Святослав Васильчук.

Світлини Валерія Косенка.

Газета «Зоря Полісся», 4 вересня 2015 р.

Сава Стрілецький та його комедія з Радомислем

У 1869 році у «Київських єпархіальних відомостях» було надруковано п’єсу «Комедія уніатів з православними». Написав її доти маловідомий священик Сава Стрілецький. Щоправда, у 1796-1799 роках він працював викладачем у Києво-Могилянській академії. Якраз цим періодом, вочевидь, і окреслюється час написання комедії. Знайшов її рукописний текст, виконаний польською мовою, у паперах своїх родичів богослов та історик церкви Лев Мацеєвич, він же переклав його російською.

Сюжет твору побудовано на діалогах, сутність і мораль яких розкривається відомими приказками: «не підмажеш – не поїдеш», «і з чортом упораєшся», «людина передбачає, а Бог – визначає», «голодній кумі – хліб на умі» тощо. Ведуть їх між собою духовні особи – уніатські сурогат (представник вищого владного духовенства), декан (благочинний), аспірант (священик без парафії) та православні - благочинний, протоієрей, а також двоє селян.

А йдеться між ними передусім про те, як отримати парафію священику без місця, як поскубти грошовитих (і не тільки) парафіян, та як, врешті, пристати від унії до православ’я, щоб зберегти при цьому за собою тепленьке священицьке місце. Ось такі основні теми, висвітлені та висміяні у п’єсі Савою Стрілецьким. Зрозуміло, що негативними персонажами виведені у ній представники уніатської церкви.

На час написання «Комедії…» приниження уніатів, звісно, виглядало актуальним. Адже саме після 1795-го року, коли унійну митрополію в Російській імперії було ліквідовано (уніатського митрополита Теодосія Ростоцького, котрий резидував у Радомислі, 1795 року доправили в Петербург, де інтернували), потрібно було ще й переконливо довести хибність та неприйнятність унії на імперських теренах (йдеться насамперед про території, загарбані у 1793 році Катериною Другою після Третього поділу Польщі, – Лівобережжя України й Білорусі, Литва, Польща). Цій меті слугувала й п’єса С.Стрілецького. Присвятив він її та передав православному митрополиту Київському і Галицькому Єрофію Малицькому, потрапивши потому під його покровительство. Саме Високопресвященніший влаштував Стрілецького викладачем польської мови у підпорядкованій йому Києво-Могилянській академії, ще й обдарував на майбутнє настоятельським місцем в одному з монастирів.

Одначе слід звернути увагу на те, що автор комедії власною особою до 1796 року був унійним священнослужителем. Це документально підтверджено зокрема записом про призначення субдіакона Сави Стрілецького до Хрестовоздвиженської церкви села Бужанки, лисянського деканату, що зафіксований в «Описании документов архива западнорусских униатских митрополитов. 1701-1839.»

 Відтак він висміяв порядки та звичаї, що панували в середовищі, до якого й сам належав. Наразі з цього приводу можна додати до наведених у комедії численних приказок ще одну: «легко моралізувати і бути розумним заднім числом». Бо якщо ж панотець Сава був свідком таких неподобств, то чому не викривав їх тоді, коли служив унійній церкві, а вдався до цього вже після того, як перейшов у православне лоно? До речі, саме таким кроком уніатського декана й завершується п’єса.

Втім, якби не означення її головних персонажів як уніатів, не підкреслення їхнього польського походження, то їх цілком можна було б сприйняти за православних, адже греко-католики спиралися переважно на православні служебні традиції. А недоліки, подані у п’єсі, повсякчас мали місце і в православному середовищі, до якого врешті пристав Сава Стрілецький.

Цей крок таки суттєво змінив його біографію, додавши до неї ряд помітних епізодів.

Народився він 1765 року в селі Жидівська Гребля Таращанського повіту (назва за сучасними мірками некоректна, проте такою значилась його офіційна назва в давнину, нині – це Чапаєвка Таращанського району) в родині священика. Феодор, батько Сави, служив унійним деканом (чи, бува, не з нього писав він свого персонажа?). Син, звісно, наслідував батьків шлях служіння Богові, пройшовши, щоправда, через тернисті й непрості горнила випробувань та вибору. Після смерті свого покровителя митрополита Єрофія С.Стрілецький ніс священицьку службу на Київщині, викладав у Подільській семінарії. Під час війни 1812 року був священиком у гусарському полку, отримавши сан протоієрея. А як померла дружина Олена, під ім’ям Созонта подався в монахи. Певно, згадалося тут Єрофієве піклування, бо отримав він архімандритство у Могилеві на Дніпрі. З літами, щоправда, відійшов від керівництва тамтешньою монастирською єпархією та усамітнився у знаній Мотронинській обителі, де й завершив свій земний шлях року 1828-го. 

Та все ж чи не найвагомішим життєвим звершенням Сави Стрілецького стала написана ним «Комедія уніатів з православними», завдяки якій зосталося його ім’я на скрижалях історії.

Свідчень про те, чи ставилась п’єса на сцені, тимчасом не збереглось. Можна лишень припустити, що таку постановку могли здійснити спудеї Могилянки, де викладав автор і котрою опікувався Владика Єрофій. Бо тодішні провідні театральні кола вона навряд чи зацікавила. Принаймні невисокий художньо-літературний рівень твору відзначила згодом у своїй рецензії на опубліковану Л.Мацеєвичем комедію газета «Кієвлянін», вказавши водночас на її досить важливий історичний інтерес, як типовий погляд сучасника, а тим більше колишнього уніата, на події, що відбувалися в українському церковному середовищі на межі XVIII-ХІХ століть.

Примітно, між тим, що персонажі комедії декілька разів у своїх розмовах ведуть мову про Радомисль, як місцеблюстительство уніатської митрополії, про її очільників, про радомисльську семінарію. У ній, до речі, навчався й сам С.Стрілецький. Запис про це зроблено в його викладацькій могилянській справі.

Про те, що Сава Стрілецький закінчив радомисльську семінарію, зазначає у своїй бібліографічній довідковій книжці «Літературна Житомирщина» філолог і літературознавець доброї пам’яті В.Шинкарук. Він, одначе, не подає дати народження і по-батькові драматурга, наведені Л.Мацеєвичем, тож, скоріше за все, не послуговувався його дослідженнями.

Відтак до переліку семінаристів, встановлених сучасними дослідниками історії уніатської семінарії в Радомислі, слід без сумніву додати й Саву Стрілецького.

Припускається, що уніатська духовна семінарія в Радомислі містилась у цій будівлі на розі Великої Житомирської та  Старокиївської.

Врешті, попри недоліки і суперечності, п’єса «Комедія уніатів з православними» увійшла до анналів літературних надбань тієї пори, а для радомишлян вона знаменна ще й тим, що події у ній та навколо неї безпосередньо пов’язані з минувшиною рідного краю.

Газета «Зоря Полісся», 7 серпня 2015 р.

“І хай ліва рука твоя не відає, що чинить права…”

У 1860 році вийшло третє, доповнене видання Шевченкового «Кобзаря». Поет давно виношував задуми щодо перевидання своєї збірки, але ніяк не міг назбирати необхідної суми коштів. Врешті після знайомства Тараса Григоровича з відомим фабрикантом та меценатом Платоном Симиренком той пожалував потрібні 1100 рублів. Відтак книжка побачила світ. Проте її вихід спричинив до розриву дружніх стосунків та листування між Шевченком і Симиренком.

Як зазначає Олександр Кониський, біограф Т.Шевченка, «побачивши, що на «Кобзарі» -  «коштом Платона Симиренка», останній вельми ремствував на Тараса, бо, даючи гроші на видання, він не бажав, «щоб відала лівша про те, що діє правша», і після того вже не став відповідати Тарасові». Оповідач, одначе, уточнює, що дорікати тут напевне варт не Шевченкові, а його оточенню, котре, знаючи Симиренкову натуру, не застерегло поета він мимовільного рекламування свого благодійника.

За спогадами сучасників, Платон Симиренко був людиною надзвичайно доброю, скромною та смиренною у вірі, і він гарно знав наведену євангельську заповідь, сутність якої в тому, що, коли робиш добрі справи, не варто пишатися ними, тим більше - робити їх напоказ.

От би таку вірність Господнім і моральним настановам та теперішнім «доброчинцям»!  
    Перегляньте більшість виданих нині книжок (йдеться не про комерційні часописи чи бестселери класиків жанру, а передусім про твори авторів-початківців або так званої місцевої тематики, у тому числі й радомишльської). У них зазвичай містяться цілі сторінки, а то й розділи, присвячені «меценатам», завдяки яким ті видання були видрукувані.
     Так само без чималенького переліку спонсорів та коштодавців не обходиться сьогодні будь-яке повідомлення про мистецький або спортивний захід. Повсюдно тиражуються згадки про «добродійні» дарунки соціальним, медичним, освітнім закладам. Їх чисельність особливо зростає напередодні та під час виборчих перегонів.

Пригадується, як після кожного «подарунка» одного з «гречкосіїв», що, до речі, промовисто демонстрував свою прихильність до християнства, до редакції газети слідом відразу надходили подяки від колективів, які той «добродій» обдарував. Коли ж пояснили, що йдеться тут про таке собі рекламування діяльності претендента на обрання, відтак за законом він сам повинен оплачувати ці публікації з власного виборчого фонду, уклінний потік припинився. Певно, ще й тому, що подібного роду вдячні прояви мали друкуватися під грифом «політична реклама», прямо вказуючи таким чином, як слід розуміти і саму подяку, і те, за що її висловлювали. Між тим автор однієї з отих віддяк зізнався, що й справді не знав, як виявити дяку за дійсно вартісну допомогу (чиїм коштом вона робилась насправді, – то вже інша тема), наразі в оточенні кандидата йому вказали відверто: треба написати про це в газеті.

Останнім часом набирає поширення тенденція вдячності на адресу посадовців різного рівня (за що б ви думали?) за виконану роботу, передбачену власними службовими обов’язками. Міліціонерам дякують за розкриті злочини, медикам – за надану медичну допомогу, рятувальникам – за загашену пожежу, освітянам – за належне викладання предмета і навчання дітей, комунальникам – за впорядкування території чи ліквідацію аварії на мережах, столоначальникам – за оформлення документів тощо. А що: лунають подекуди пояснення, - міг же не врятувати, не розкрити, не навчити, не оформити… Але для усіх цих категорій такі дії є безпосереднім виконанням своїх професійних функцій, за яку вони отримують  заробітну платню. Відтак, якщо одним за це дякують, то їхні колеги, виходить, не працюють?! З іншого боку подібні вчинки дуже вже нагадують такий собі «вдячний хабар».

Тож і розцвітає вся оця «благодійна корупція», яку ми самі ж пропагуємо та підтримуємо своїми публічними подяками і славословіями.  А «дурний» приклад, відомо ж, має схильність до наслідування, охоплюючи дедалі ширші верстви охочих до легкої слави.

Якось газета надрукувала замітку про впорядкований комунальниками технологічний майданчик біля однієї з багатоповерхівок у місті. Добрим словом було згадано й тамтешнього мешканця, котрий допоміг у виконанні робіт. За кілька днів після публікації «добротворець» пожалівся: «Ви ж мене тільки трішки згадали, а я ж там зробив і те, й те, й те…» - почав перераховувати. Коли ж, перервавши той перелік, розповів йому наведену на початку історію з «Кобзарем», співрозмовник замовк і далі вже не продовжував. Добре, якщо зрозумів…

Нерідко навздогін за тією чи іншою опублікованою подякою лунають причитання і вибачення, що когось забули і не згадали подячним словом: це ж образиться тепер людина.

А мені тим часом спала на думку розповідь колеги про радомишлянку, яка в одній з яток скуповувала чоловічу білизну, футболки та їм подібне. На питання, навіщо їй стільки, жінка зізналась, що відправляє ці речі нашим воякам у зону АТО, водночас вона категорично заперечила пропозицію написати про це в газеті. Бо ж не задля реклами робить добру справу, а за велінням совісті.

Це приклад уже з нашого сьогодення. З цього приводу пригадалися цитати з газет столітньої давнини, у яких оповідалося про ті чи інші доброчинні вчинки. Зазвичай вони завершувалися фразою: «Благодійник побажав залишитися невідомим…» Чим не промовистий зразок для наслідування сучасним «добродіям»?

Я невипадково у цих роздумах брав у лапки усіх таких «доброчинців», «благодійників» та їм подібних. Бо коли добро справді чиниться за покликом душі й серця, щиро і по доброті людській, воно не потребуватиме за це афішування та широко оприлюднених вдячних слів. Потрібно чинити добро заради самого добра, а не задля марнославства.  

Газета «Зоря Полісся», 31 липня 2015 р.

Таємниця смерті Миколи Архиповича

Доля Миколи Георгійовича Архиповича була такою ж суперечливою та водночас трагічною, як і епоха, у яку він жив.

Народженому в потомственій священицькій родині, йому, здавалося б, був уготований шлях служіння Богові. Та, ніби відчуваючи лихоліття та соціальні потрясіння, що насувалися на його рідну землю з початком ХХ століття, він обрав своєю життєвою справою ратну службу.

Ось яку біографічну довідку про нього подано зокрема у книзі Я.Тинченка «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)». (Київ, 2007 р.)

  

АРХИПОВИЧ Микола Георгійович

(6.12.1869—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Народився у м. Радомишль тодішньої Київської губернії. Витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду при Володимирському Київському кадетському корпусі, закінчив військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища (1892), служив у Санкт-Петербурзькому гренадерському полку (Варшава). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898). Служив в Одеській військовій окрузі, викладав у Тверському кавалерійському училищі (1903–1905). Був начальником штабу 12-ї піхотної дивізії (1905–1909). Викладав в Олександрівському військовому училищі (Москва, 1909–1911). З 04.11.1911 р. — начальник штабу 3-ї стрілецької бригади (м. Жмеринка), полковник. З 1914 р. — командир 74-го піхотного Ставропольського полку. З 26.06.1915 р. — начальник штабу XXXIX армійського корпусу. З грудня 1915 р. — начальник 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З березня 1916 р. — генерал-майор, командир бригади 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З 20.10.1916 р. — начальник 12-ї Сибірської стрілецької дивізії. За Першу світову війну був нагороджений орденами Святого Георгія IV ступеня (24.04.1915), Святого Георгія III ступеня (23.09.1916), Георгіївською зброєю (10.12.1915).

Восени 1917 р. зголосився до розпорядження Українського Генерального Військового Комітету Центральної Ради та був членом комісії з організації військових шкіл при головній шкільній управі військ Центральної Ради. З 12.03.1918 р. — член державної комісії з організації української армії. 17.01.1919 р. відмовився обіймати командні посади в Дієвій армії УНР.

У вересні 1919 р. був мобілізований до Збройних Сил Півдня Росії, перебував у резерві командного складу ЗСПР при штабі військ Київської, а згодом Новоросійської областей. Подальша доля невідома — після евакуації білих з Північного Кавказу у березні 1920 р. до Криму не прибув: або загинув, або залишився на території, зайнятій червоними.

У життєписі знаного військовика зазначено, що народжений він у Радомислі Київської губернії 1869 року. Саме тут при Свято-Троїцькій церкві починав священицьку місію його батько Георгій Максимович. Дід Максим Андрійович ніс пастирську службу в Озерянах, а затим у Городському, де й скінчив свій земний шлях якраз тоді, як з’явився на світ Божий онучок Миколка. До речі, матушці Домникії Іванівні потому єпархіальним керівництвом було призначено грошову допомогу.

А дитинство майбутнього вояка проминуло в Озерянах Радомисльського повіту (нині – Нові Озеряни Брусилівського району), куди отця Георгія Архиповича направили священствувати у тамтешній церкві в ім’я Архістратига Михаїла. Боголюбиву озерянську пастирську родину навіть запримітили «Київські єпархіальні відомості», описуючи архіпастирську поїздку митрополита Київського і Галицького Платона до Радомисльського повіту у 1884 році. Як зазначало видання, зустрічали Високопреосвященнішого у Ставищах біля церкви священнослужителі та парафіяни з багатьох навколишніх сіл.

Під час зустрічі Владика підкликав до себе діточок, що стояли у велелюдді, і звелів їм прочитати молитви ранкові та символу віри. Тим, хто читав гарно й без помилок, він дарував хрестики та срібні монети. З-поміж удостоєних подарунків особливо відзначив митрополит доньку озерянського священика Архиповича. Можливо, був там серед гурту і його старший син Микола. Хоча на ту пору 15-річний підліток сповна штудіював училищні науки.

Отець Георгій старанно дбав про належну освіту і своїх дітей, і дітей парафіян. Недарма у 1897 р. його було винагороджено єпархіальною радою за «труди по школі».

А тим часом Микола Архипович уже впевнено опановував військову справу та навчав її засадам майбутніх військовиків. На практиці застосовувати набуті знання йому довелося у горнилі світової бійні, що спалахнула 1914-го року. Тож його військовий досвід потому був надзвичайно вагомим для формування українського війська. Наразі генерал Архипович активно долучився до цієї важливої справи.

Учасники Третього українського військового з'їзду. Листопад 1917 р.

Одначе після повалення Гетьманату П.Скоропадського, що певною мірою спричинило багатовладдя, а по суті - безвладдя на українських обширах, він, складається враження, розчарувався в можливостях української революції, а відтак – відійшов від військових справ. Вочевидь ситуація, що склалась на той час в Україні, служити якій він зголосився у 1917 році, та навколо її війська, що так і не здобуло належної організації, централізації та дисципліни, не сприймалась його єством справжнього фахового воїна.

Ймовірно, Микола Георгійович сподівався знайти десь собі затишок до втихомирення ситуації в Україні, а тому, коли розбурхану українську столицю зайняли більшовицькі війська, подався до рідного міста свого народження, де вочевидь, збереглися й певні зв’язки. У Радомислі він почав викладацьку діяльність у місцевій жіночій гімназії. Схоже, що прихистив Миколу Архиповича тодішній заступник завідувачки закладу Олексій Меленєвський, котрий також знайшов тут собі пристановище в буремні революційні роки, залишившись без роботи у Києві.

Але ситуація повсякчас змінювалась. У серпні 1919-го після наступу вояків УНР і ЗУНР більшовиків було вигнано з Києва, натомість вони закріпилися в Радомислі. Відтак на території, зайнятій «червоними», генерал Архипович опинився вже восени 1919 року, тоді як у Києві в цей час владарювала якраз «біла» денікінська армія А.Денікіна

Попри наведене біографічне твердження про його мобілізацію у вересні 1919-го до «білих» військ Півдня Росії, несподіваний запис виявлено в протоколах засідань педагогічної ради Радомисльської жіночої гімназії, що зберігаються в районному історико-краєзнавчому музеї Радомишля. У протоколі від 10 жовтня 1919 р. зазначено, що викладачеві М.Г.Архиповичу доручено викладання географії України у 5-му (один урок) і 6-му (два уроки) класах.

Навчальний рік, що зазвичай починався у жовтні, зважаючи на військові дії, було дещо відтерміновано. Втім наступних записів у книзі протоколів бракує, та, власне, й сама жіноча гімназія у Радомислі невдовзі припинила своє існування, реорганізовуючись у третю трудову школу.

Будівля колишньої  Радомисльської жіночої гімназії.

Нині тут  міститься музична школа.

Водночас робота навчальних закладів у Радомислі опинилась під постійною увагою новоутворених більшовицьких культурно-просвітницької колегії, повітового відділу народної освіти та шкільної комісії, котрі почали ретельно фільтрувати вчительські кадри. До того ж посилюються каральні заходи стосовно ворожих радянській владі елементів. Наразі особа знаного «воєнспеца» навряд чи могла довго лишатися непоміченою.

То чи відбув Микола Архипович з Радомисля на службу в «Білу» армію? Якщо так, то, звісно, лише таємно, з огляду на пильне око «червоної» влади, і важко сказати, чи зумів він прослизнути через фронтові порядки. Якщо ж ні, - то, напевне, потрапив у поле зору «чека», і чим це в такому разі скінчилося, передбачити нескладно.

Відтак не виключено, що таємницю зникнення і смерті генерала Архиповича слід, можливо, шукати у Радомишлі.

Газета «Зоря Полісся», 10 липня 2015 р.

Радомишль - наш дім

Ставки змінили не лише назву

 

Стародавні Ставки змінили у 2015-2016 роках не лише наймення, позбувшись назви Леніне, під якою жили, починаючи з 1924-го, впродовж дев’яти з лишком десятиліть. 20 травня 2015 року за повернення селу його історичного імені одноголосно проголосувала сесія сільради, а 4 лютого 2016-го відповідну постанову ухвалила Верховна Рада України.

На хвилі національно-історичного відродження ставчани визначили для села й новий символ та орієнтир, встановивши в червні 2015 р. пам’ятник Т.Г.Шевченку – національному генієві і пророку українців. Звели його коштом ТОВ «Радомишльська овочева компанія». Погруддя Кобзаря виготовив відомий скульптор Влад Волосенко, котрий тут мешкав і мав свою творчу майстерню.

Як розповів митець, над бюстом Шевченка він працював у буремні дні Майдану, відтак саме ці трагічні й водночас величні події втілилися у відтворений ним образ поета – гордий, вольовий, нескорений і водночас суворий.

Тож нагадуватиме Тарас тепер своїм ставецьким односельцям, «чиї сини» вони, «яких батьків», аби більше не забували, що «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

 

«Наш Радомишль», 1 липня 2015 р.