Як прояв генів генія… Або – «За нашу і вашу свободу!»

 

Коли працював над цим дослідженням, пригадався анекдот пізньої радянської доби. Йшлося в ньому про чолов’ягу, котрий прийшов до ЗАГСу і повідомив про бажання змінити прізвище.

­– А з якої причини? – поцікавилась завідувачка.

– Я б хотів мати знамените прізвище, – відповів відвідувач.

– Яке ж саме?

– Лобановський!

– О-о-о!.. А у Вас яке?

– Лобачевський…

«О часи! О звичаї!» – слушно було б зіронізувати з цього приводу, зважаючи на те, як змінилися за століття громадські уподобання: аж ніяк не на користь наукових корифеїв. Адже прізвище Лобачевський носив всесвітньовідомий математик, творець неевклідової геометрії з ім’ям та по-батькові Микола Іванович. 

Микола Лобачевський.

От тільки ім’я його справжнього тата, виявляється, було зовсім не Іван.

Спираючись винятково на метричні та архівні джерела, сучасні дослідники біографії математичного генія довели, що біологічним батьком майбутнього світоча наук був Сергій Шебаршин, з яким, не діставши згоди на розлучення з Іваном Лобачевським, співжила мати Миколи. Хоча записаний при народженні він був таки Лобачевським і притому Івановичем (можливо, щоб убезпечити хлопця від тавра «незаконнонародженого» і пов’язаних із ним подальших проблем). З певними обумовленнями підтверджував це у своїх свідченнях і сам учений, не заперечуючи, таким чином, свою приналежність до цього роду. Втім, хтозна…

Дослідники генеалогії тимчасом зазначають, що Лобачевські тієї родової гілки походять з польських переселенців, які осіли на Волині. Чимало тамтешніх Лобачевських були священнослужителями і згадуються ще в документах XVIII століття.

Свою відданість Божим заповідям промовисто засвідчив зокрема представник роду відставний прапорщик Антоній Лобачевський, що оселився в Радомисльському повіті. Як зазначав у своїх історичних нарисах з історії Брусилова та його околиць Іван Огієнко, в перші десятиліття ХІХ століття Антоній Миколайович неодноразово робив чималі пожертви брусилівській Воскресенській церкві, а ще всякчас опікувався богадільнею при храмі – шпиталем для немічної бідноти.

Воскресенська церква в Брусилові.

З книги І.Огієнка «Українська культура» (1918 р.).

У 1821 році, вірогідно перед своєю смертю, добродійник у складеному духовному заповіті пожертвував цій богадільні 3 тисячі рублів асигнаціями. Попервах їх віддали під відсотки радомисльскому магнатові Антонію Злотницькому. Проте сума, що набігла за перші два роки, до шпиталю вчасно не дійшла. Тож кошти перевели спочатку в Приказ Громадської Опіки, а згодом реалізували на Державний безперервно прибутковий білет. Відсотки від пожертви використовувались священиками для ремонту будинку, його опалення, а також на одяг для бідняцтва ще й у другій половині ХІХ століття, навіть пізніше, попри те, що нерідко робилися спроби використати їх за іншим призначенням.

На ту пору знаним на Радомисльщині землевласником став син Антонія – Севастіан. Від батька від дістав у спадок маєтності в Баранівці Малинської волості Радомисльського повіту, де й мешкав з матір’ю Олександрою Данилівною (вона відійшла у засвіти в 1842-му). Свого часу ці землі перейшли до Лобачевського за борги від поміщиків Заліських.

Одружився Севастіан на доньці поміщика з Ходорів Пилипа Микульського – Філіцині, що успадкувала від батька частину угідь.

До речі, тамтешні землеволодіння дісталися тестеві Севастіана від колишнього магната Каетана Чайковського, у якого Микульський служив управителем маєтностей. По смерті бездітного і навдивовижу скупого володаря, що мав спадкові титули старости бахтинського і підкоморія венденського та величезні статки, Ходори попервах успадкував його племінник Симфоріан. Гульвіса та марнотрат, він, одначе, виявився нікудишнім господарем – розтринькав успадковане майно і заліз у борги. Фінал господарювання став трагічним: постріл у скроню в придорожній корчмі, можливо, й у тій, що здавна містилась у належній йому Красносілці. Маєток пішов на торги й дістався врешті колишньому його управителю.

Позаяк інший спадкоємець ходорівського можновладця і теж його племінник, відомий тогочасний політичний та військовий діяч і письменник Михайло Чайковський у своїх мемуарах тимчасом згадує й Микульського, з яким скупердяй-староста полюбляв просторікувати на історичні теми.

Севастіан та Філіцина Лобачевські мали 9 дітей: шестеро хлопців (Володимир, Ярослав, Гвальберт, Євген, Антон, Костянтин) і трійко дівчаток (Людвіка, Генрієта, Пелагея). У метричних книжках зазначено, що охрещені вони православними у церквах Пиріжків, Ворсівки, Заболотя. Хрещеними батьками для більшості з них стало подружжя Хоржевських, які володіли угіддями в Мірчі. Кумувалися Лобачевські й зі згаданими Заліськими і, звісно, Микульськими.

Коли у 1863 році на колишніх землях Речі Посполитої, анексованих Російською імперією, спалахнуло польське січневе повстання, несподівано долучилися до нього й радомисльські Лобачевські.

За спогадами Володимира, онука Севастіана Лобачевського, записаними зі слів бабусі Олександри, старший брат батька вірогідно під вливом своєї бабці-польки з Микульських втік з дому і долучився до повстанців, що сповідували промовисте гасло «За нашу і вашу свободу!». Старшим, відомо, в родині був Володимир. Одначе, у списках заарештованих бунтівників вказано Євгена Лобачевського, хоча йому на ту пору було лише 14.

Дід Севастіан тим часом вирушив на пошуки сина зі сподіваннями повернути його додому. Проте обидва були полонені російськими військами і постали перед судом. Дідове майно конфіскували, синів позбавили дворянських привілеїв і зарахували до міщан без права вступу до вишів. Втім Антон, Костянтин та Гвальберт згодом своє дворянство поновили.

Обох бунтівників доправили до Сибіру. Севастіан, проте, повернувся додому хворим після звільнення деяких засуджених у 1871 році і тоді ж 68-літнім скінчив свій вік. Сина помилували вже після вступу на престол Миколи Першого.

Між тим, значилися «брати Лобачевські з Київщини» і серед учасників польського бунту 1830-31 років.

У 1877 році Микульські та Лобачевські перерозподілили між собою успадковані маєтності. На хуторах Малинівка та Бида біля Ходорів потім осіли з родинами Ярослав, Антон, Євген і Костянтин Севастіановичі. За реєстрами 1914 року обліковано там і володіння їхніх братів Гвальберта й Володимира.

А от щодо родин декого з них, то «вихованцями» неодруженого Антона Севастіановича (так зазвичай називали народжених поза шлюбом дітей) були записані Надія, Марія і Григорій Демченки. Ярослав, що теж вказаний нежонатим, мав, проте, сина Івана. Такий собі несподіваний радомишльський відгомін історії з походженням видатного математика…

Здобували освіту ходорівські Лобачевські переважно в повітовому місті. Приміром, за переписом 1897 року діти Євгена Антон, Йосип і Валентина зазначені учнями Радомисльського міського двокласного училища. До речі, квартирували вони під час навчання на вулиці Дворянській у міщанки Марії Семенівни Севрук, що теж походила з Микульських.

Невдовзі, втім, родина переїхала до повітового міста, де звела будинок на тодішній вулиці Граничній (тепер – Богдана Хмельницького). Він зберігся до наших днів.

Проте зазнали тутешні Лобачевські значних втрат під час епідемії тифу 1919-1920 років. Спочатку пошесть нещадно покосила малинівську рідню, а від них дісталась до родичів у Радомисль…

Радомисльську гімназію у 1919 році закінчив згаданий син Костянтина Лобачевського Володимир. Щоправда, на ту пору він теж був уже радомислянином. Адже, як писав згодом у листі до свого гімназійного товариша Миколи Осадчого, після смерті батька (той помер у 1909-му і був похований у Ходорах) мама з дітьми теж переселилась до Радомисля.

Володимир, якого з дитинства приваблювали довколишня природа і ліс, обрав собі зрештою й професію за уподобанням: він став лісівником. Закінчивши у Києві виш, дістав призначення у П’ятигорськ, де, зрештою, й осів. Старшиною-зв’язківцем пройшов війну від Сталінграда до Берліна, з чотирма бойовими нагородами був учасником параду Перемоги.

Лісівник Володимир Лобачевський із сином Ігорем та онуком Олексієм. 1962 р. 

Інші Лобачевські теж здебільшого розлетілися по різних краях. Втім залишилися їхні нащадки і в Радомишлі.

Зокрема про свій родовід, що походив від Лобачевських-Микульських, згадував свого часу в нашій розмові знаний радомишлянин-фронтовик і майстер-умілець Євген Кишковський, що пішов у засвіти в 2008-му. Він був єдиним сином у ходорівського подружжя Олександра Кишковського і Олімпіади Лобачевської та наречений на честь діда по матері. Між тим, їхня родина також виявилась причетною до польського національно-визвольного руху, але вже у революційному вирі 1917-1921 рр.

Коли Польща у 1918-му проголосила незалежність і почала з колишніх вояків царської армії польського походження формувати власне військо, пристав до нього й поручик Олександр Кишковський, залишивши в Радомислі вагітну дружину. Військове протистояння відродженої польської держави з більшовицькою Росією унеможливило його повернення додому, як і переїзд у «ворожу буржуазну Польщу» дружини із сином, якого він так ніколи й не побачив.

У 1939-му з початком Другої світової, першою жертвою якої стала Польща, поділена Німеччиною та СРСР, полк, у якому підполковник Кишковський був заступником командира, потрапив у радянський полон. Затим полонених етапували в Старобільський концтабір, а звідти навесні 1940-го почали доправляти до Харківського НКВС для таємного «виконання вироків» – пострілів у потилицю. Страчених потайки закопували у кварталі №6 Харківського лісопарку. У 2000 році на тому місці було відкрито Меморіал жертвам тоталітаризму, де встановлено меморіальну плиту пам’яті Олександра Кишковського. У 2014-му вклонилися їй його радомишльські нащадки.

  

Подружжя Кишковських – Олександр і Олімпіада. 

За гірким велінням долі фронтовий послужний список Євгена Кишковського, що пройшов усю Другу світову, починався у 1939-му саме в Польщі. Але його частина перебувала в резерві і в бойових діях участі не брала…

Називають Кишковські-Лобачевські й інших радомишлян зі своєї родинної гілки: Гаєвських, Ліннікових, Пашковських, Шуневичів, Кузьменків. Примітно, що знана у місті й за його межами вчителька Аліна Гаєвська (в дівоцтві Кишковська) викладала саме математику і вважалась одним із найкращих фахівців з цієї дисципліни на радомишльських теренах.

Так і не дочекавшись бодай звістки від чоловіка, Олімпіада Кишковська-Лобачевська вийшла заміж удруге і стала Лінніковою. Відійшла вона у засвіти в 1962-му і похована на старому міському цвинтарі.

А на кладовищі в Ходорах наразі збереглися поховання упокоєних тут Лобачевських – Севастіана та його сина Володимира. 

Газета «Зоря Полісся», 16 липня 2021 р.

 

Журналістські шляхи та орієнтири Сергія Хруленка

 

Серед друзів мого дитинства, що проминуло в будинку №1 (тепер – 3) по вулиці Шевченка (це будівля колишньої земської лікарні, побудованої 1907 року), був Дмитро з Хруленків. Навпроти жили його бабуся і дідусь, у яких він, киянин, зазвичай проводив літні канікули.

Діма у розмовах нерідко розповідав про діда, та, на жаль, у дитячій пам’яті мало що зафіксувалося. Проте запам’яталась його пристрасть до садівництва. Товариш часом запрошував оглянути в дідовому садку вишні, груші, персики, абрикоси, виноград, горіхи, і ці екскурсії влаштовував сам господар – Сергій Іванович. Коли раніше бачив його звіддаля, він уявлявся мені доволі суворим, а тут був цілком лагідним та приязним, наголошуючи, одначе, щоби не бігали садибою і не топтали грядки…

Більше про Сергія Івановича Хруленка я дізнався, коли пристав на журналістську ниву. На ту пору його серед сущих на цій землі вже не було (він відійшов у засвіти в 1982-му).

Виявляється, свого часу Хруленко стояв біля витоків радомишльського газетярства. У 1912-17 роках це був «Радомислянин», затим «Народнє діло» і «Радомисльськая газета», на сторінках якої й з’явилися його перші літературні спроби – поетичні. У ті роки він був учнем Радомисльської гімназії, що вважалась провідним навчальним закладом регіону.

Гімназист Сергій Хруленко.

Попри те, що народився в Коростишеві, Радомисль був для нього рідним містом, адже звідси йде його родовід. Хруленки згадуються тут ще в реєстрах XVIII століття, щоправда, як Крулі (Королі), що мали прізвисько Бородатих. Як розповідав згодом сам Сергій Іванович, їхні нащадки стали Круленками, а потім котрийсь «грамотій» з міськуправи переінакшив його діда-міщанина Панкрата Талимоновича вже на Хруленка.

Жила родина на теперішній Лутовецькій, щоправда, на тій її частині, що колись була з додатком «Мала»). Звідси й порозліталися по своїх гніздах діти (троє синів і донька). Всі вони, до речі, здобули освіту. Син Іван, закінчивши місцеве двокласне училище, знайшов собі роботу у Коростишеві, де влаштувався писарем у кам’янотесній майстерні італійця Ріцолатті. Там згодом і одружився, а невдовзі у Івана та Олени Хруленків народився син Сергій.

Початкову освіту здобув хлопець у Коростишівському міністерському училищі, продовжив гімназійне навчання вже в Радомислі. Бо, зрештою, родина вирішила осісти таки в повітовому місті. Сергієві, незважаючи на Коростишівське уродження, воно вже також полюбилося, адже у літню пору залюбки приїздив сюди на відпочинок до рідні. До речі, враження від своїх чи не перших таких дитячих відвідин він згодом висвітлив у нарисі «Радомисль повітовий», у якому яскраво змалював тогочасну палітру міста та окремі порядки, що в ньому панували. Хруленко з приємністю називає його чистеньким, із брукованими й порослими травою центральними вулицями, зі строкатими будинками і таким же населенням, вкладаючи водночас у ту «строкатість» соціальну нерівність містян.

У Радомишльському краєзнавчому музеї тимчасом зберігається копія купчої – нотаріального документа про придбання в 1911 році Іваном Хруленком земельного наділу в Радомислі на вулиці Бульварній (нині – Шевченка) у міщанина Яницького. Тут господарі звели гарний будинок з червоної цегли (він дотепер, принаймні ззовні, практично не змінився), у якому й проминуло майже все подальше життя Сергія Івановича.

Після закінчення у 1918 році Радомисльської гімназії Хруленко вступив на історико-філологічний факультет Київського універси­тету св. Володимира. Але через хворобу змушений був залишити навчання.

Натомість у березні 1919-го його запросили на посаду діловода у Радомисльський повітовий ревком, а через три місяці призначили завідувати повітовою друкарнею і працювати водночас відповідальним секретарем новоорганізованої місцевої газети «Вісті». Налагоджувати її випуск йому допомагали відомі на Радомишльщині вчитель-мовник Василь Куликівський, друкарі Іван Козловський, Никон Іваненко-Чопівський.

Відтоді за його участі виходили всі газети, що видавалися у ті роки під різними назвами в Радомислі, а затим і в Малині, що став центром новоутвореного округу, поглинувши Радомисль не лише адміністративно-територіально, а й кадрово.

Невдовзі Сергія Хруленка покликали до іншого окружного центра – Житомира. Тут газетяр з Радомисля за рекомендацією свого колишнього колеги по радомишльській «Трудовой звєздє» Михайла Примоста, що секретарював у «Радянській Волині»», став співробітником цієї газети – попередниці теперішньої «Житомирщини». У ній він працював кореспондентом, завідував відділом.

У цьому будинку в Житомирі містилась редакція газети «Радянська Волинь».

У 1932 році Сергій Іванович повернувся в рідний Радомишль, де відновився випуск місцевої районки під узвичаєною тоді ідеологічною назвою «Боротьба за соціалізм». Був він у ній і літпрацівником, і літредактором, і відповідальним секретарем, і заввідділом. А ще – вже сам передавав набутий досвід майбутнім гранословам – Івану Стеценку, Петру Сліпчуку, Риві Балясній. Разом з газетою пізнав і реформації, й реорганізації, і закриття, спричинене нацистською окупацією.

Хруленко перебував у евакуації в Оренбурзькій далині, де учителював, працював на військовому заводі і на пересильному пункті в розпорядженні уповноваженого Сталінградського фронту.

Після вигнання окупантів повернувся додому і на журналістську ниву, яку не полишив навіть після виходу на заслужений відпочинок, бо окрилена творчістю душа так само видавала публікації для рідної газети.

Був Сергій Хруленко, як кажуть, багатожанровим журналістом і літератором. У тридцяті роки він притому долучався до створення районного радіомовлення.

З-під його пера однаково вправно виходили нариси, репортажі, замальовки, публіцистичні роздуми, а окрім, так би мовити, «обов’язкової програми», – краєзнавчі розвідки, оповідання, п’єси, гуморески, поезії. Деякі з віршів поклали на музику місцеві самодіяльні композитори, і ті пісні лунали у концертних програмах артистів-аматорів. Свою писемну творчість він залюбки представляв у газетній літературній студії «Світанок», якою свого часу опікувалися звісні згодом майстри українського художнього слова Василь Скуратівський та Петро Федотюк.

Втім Хруленко й сам по собі вважався знаним метром. Адже перші його поетичні спроби з’явилися ще в гімназійні роки. Своїм навчителем житомирського періоду він із шанобою називав тамтешнього маститого колегу Івана Кочергу, якого прагнув наслідувати у творчості та працездатності.

Звичайно, його газетні публікації писалися й друкувалися «у дусі часу», не без обов’язкових для радянської преси ідеологічно-пропагандистських вкраплень. Проте були виваженими, точними, влучними. Ревно оберігав Сергій Іванович рідну українську мову, яку, за спогадами доброї пам’яті Анатолія Пилипенка, знав ґрунтовно й досконало, хоча, здавалося б, з освіти мав за плечима російськомовні училище, гімназію та частково університет. Позаяк всякчас займався самоосвітою і спонукав до цього колег.

– Невисокий, худорлявий, хлоп'ячої тілобудови, швидкий у діях, дотепний у слові, дженджуристий, з вусиками, акуратно підстриженими за модою 30-х років, – так описував його Пилипенко, – він любив розповідати колегам розмаїті й весело-сумні історії з нашого минулого, з колишнього газетярського та суспільного життя, що поставали з його вуст у конкретних постатях, ділах, емоціях. Обговорював мовні, словотворчі й правописні аспекти…

Пенсіонером захопився Хруленко садівництвом, і настільки, що до своєї газетної жанрової палітри додав і цю іпостась. Залюбки пригощав редакційних колег дарами власного саду-городу, зокрема й домашнього виноробства, захоплення яким, як наголошував, перейняв від свого діда…

Сергій Іванович Хруленко у своєму садку. 1975 р.

Фото М.Поповича.

Його внесок у становлення радомишльської журналістики та преси був надзвичайно вагомим. Адже упродовж свого життя Сергій Хруленко вважався її яскравим та промовистим уособленням. І, дякуючи наставнику, не одне покоління місцевих газетярів прагнуло підтримувати й продовжувати пропаговані ним орієнтири та традиції.

Поховання Хруленків на старому міському цвинтарі Радомишля.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.

 

У гонитві за гонораром, або – Як народжувалися деякі сенсації та відкриття

 

За часів СРСР, відомо, платня у переважної більшості сфер була невисокою. Приміром, у 1970 році середня заробітна плата становила 122 рублі, через п’ять років зросла до 146, у 1980-му – до 169. В Україні притому вона була майже на 10 відсотків нижчою.

Середній рівень заробітку мали й журналісти. В 1970-80 рр. – десь у межах 120 рублів. Проте мали газетярі ще й певну надбавку до посадового заробітку – гонорар. Тобто, крім основної платні отримували ще й «стимулятор»  – близько 20-40 рублів на місяць (на прикладі райгазети).  За ідеєю, він мав би залежати від кількості «рядків», тобто обсягу написаного тим чи іншим газетярем упродовж місяця. Але ­– це могло б спонукати автора свідомо подавати матеріали якомога більшого розміру (благо, майстрів лити воду, тобто додавати пустопорожню балаканину, вистачає завжди). Крім того, підготовка невеликих за обсягом інформаційно-новинних матеріалів подеколи займає не менше часу та клопоту, ніж написання «глиби». Відтак «гонорарний фонд» зазвичай ділився майже порівну між пишучими співробітниками редакції, хоча й додавалися бонуси за кращі матеріали номера, тижня чи місяця, визначені колегіально.

Сплачувалися гонорари й позаштатним авторам, чиї дописи друкувалися в газеті. Становили вони десь у середньому рублів п’ять-десять за матеріал. А якщо їх буде більше – сумуйте, множте...

В межах району активні дописувачі були, як мовиться, на видноті. І їхні дописи в газету, звичайно, узгоджувалися, регулювалися, тож публікувалися вони здебільшого рівномірно.

Проте надходили в газету матеріали з усіх усюд неосяжного та неозорого  Союзу. І дізнатися «хто є ху» з тих дописувачів, як і достеменно перевіряти зміст написаного ними особливих можливостей не було. І цим уміло користувалися деякі спритники, отримуючи, звісно, й гонорари (їх, як було заведено, надсилали поштовим переказом).

Приміром, садівники-аматори повсюдно у місцевих ЗМІ пропагували власний досвід догляду за деревами та кущами, знавці лікарських трав – описували від «А» до «Я» цілющі рослини. Притому це було таки і цікаво, і пізнавально для читачів.

Як не прикро, але часом у такий спосіб спекулювалась військова тематика (з висвітлення подій тоді ще «Вєлікой Отєчєствєнной»), що надзвичайно широко була представлена на газетних сторінках.

Зокрема до певних річниць подавалися в газети переважно стандартні матеріали про бойовий шлях армій, дивізій, частин, що проходив зазначеними містами, назви яких просто змінювалися від місця виходу газети. У такий же спосіб пропагувалися й книжкові матеріали цієї тематики.

Для прикладу, у 1985 році побачило світ видання «Освобождєніє городов». В опублікованій газетній замітці було подано його анонс, загальну характеристику і, звичайно, витяг тексту, що стосувався Радомишля. А таких міст з теренів СРСР у книзі було представлено 727…

Подібні дописи кочували з газети в газету й опісля виходу в світ енциклопедичних чи довідкових видань передусім «географічного» спрямування, що мали конкретну прив’язку до міста чи регіону виходу газети. Втім у таких випадках автор, залишаючи загальні і спільні для всіх тексти, таки теж додавав достовірну інформацію про конкретний населений пункт чи щось із ним пов’язане.

Бо бувало й гірше, коли, маючи ту чи іншу нібито офіційну інформацію, заробітчанин просто прив’язував її до населеного пункту, в газету якого її надсилав, аніскільки не переймаючись тим, що вводить в оману і читачів, і навіть дослідників минувшини рідного краю.

Це зараз ми маємо інтернет. А тоді перевірити достовірність надрукованого можливості практично не було, особливо на периферії. Ще й досі, до речі, літні люди переповідаючи щось із прочитаного або почутого з ефіру, для авторитетності додають: це ж у газеті було написано (чи по телевізору сказали), наївно вважаючи, що все, про що там ідеться, є беззаперечною правдою.

Скажімо, у тому ж 1985-му «Зоря Полісся» надрукувала публікацію за підписом «члена спілки журналістів СРСР Александрова» (перевірити належність автора до шанованої спільноти так само займало б надзвичайно багато часу та зусиль). У ній ішлося про те, що на дні Чудського озера археологічна водолазна експедиція натрапила на пароплав, що був потоплений гітлерівцями під час десантної операції, яка проводилась тут радянськими військами у серпні 1944 р. Притому, діставши пробоїну, що спричинила сильну течу й занурення, екіпаж судна пішов на таран німецького сторожового корабля й потопив його. Археологи нібито прочитали напис на борту героїчного вантажника – «Радомишль».

На тлі тодішніх достовірних повідомлень, що теплоходові Дунайського пароплавства, який тієї пори було спущено на воду зі стапелів Ростоцької судноверфі, присвоїли наймення «Радомишль», це виглядало цілком закономірним – як продовження славної героїчної назви.

Згодом, одначе, з’ясувалося, що замітки про знахідку на дні Чудського озера надрукували десятки районних газет. От тільки назви бойового катера різнилися: в залежності від місця публікації він ставав «Гжатськом», «Усурійськом», «Ровеньками» та їм подібними.

Про цю історію свого часу розповідалося на одній з компартійних ідеологічних нарад, як і про схожу замітку іншого «журналіста», що стосувалась письменника Георгія Дєдова, який, за твердженням «автора», народився в Радомислі Київської губернії. Відтак інформація про славного краянина, чиє життя трагічно обірвалось на Другій світовій під Будапештом, почала фігурувати в краєзнавчих та інших ресурсах.

Вже у нас час з’ясувалося, що письменник-журналіст з такою цікавою і водночас героїчно-трагічною долею дійсно був. Проте насправді народився він у Костромській губернії і до Радомишля, як і до інших міст, де його «оселив» заробітчанин, такого стосунку не мав. Ну, хіба що тепер опосередковано матиме – з огляду на цю розповідь.

Так що лаври Остапа Бендера надихали й окремих представників пишучої братії.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.

 

Радомисльська імперія Горенштейнів

 

У КОЖНІЙ ПРАВДІ ЗАВЖДИ Є ЧАСТКА ПРАВДИ

Про будинок Горенштейна, що в Радомишлі на вулиці Присутственій, та його властителя ходить чимало оповідок, переказів і легенд. Подейкують зокрема про дивовижну розсувну стелю у головній залі особняка, про підземні гроти у людський зріст, що вели з мурованого каменем могутнього підвалу будівлі до стародавніх радомисльських підземель, а ними – вже у різні кінці повітового міста. Поширена й розповідь про те, що на догоду своїй красуні-дружині господар хотів вимостити підлогу в її дамській кімнаті золотими монетами. Проте на них, відомо, були зображення царських осіб, відтак мусив він звернутися за дозволом до імператора. Дозвіл зі столиці таки надійшов, але зі застереженням: монети мали бути викладені руба. Таку розкіш Горенштейн, попри його фантастичні статки, дозволити собі не міг.

Колишній будинок Горенштейна у 1954 р. Вигляд з двору.

У 1962-му.

Світлина 1992 р..

Врешті й без того ця будівля була справжнім мистецьким витвором, до якого нібито долучилися престижні італійські майстри, що зовні оздобили споруду ліпним декором, у покоях влаштували візерунчасту паркетну підлогу, колоритно розписали плафони та стіни, виклали в кімнатах каміни і грубки з художнього кахлю.

А щодо багатств магната, то, коментуючи їх, єврейські музики, скажімо, із задрістю переповідали історію про те, як знана бердичівська клезмерська капела Педоцера (Холоденка) заробила в Радомислі на весіллі у Горенштейнів три тисячі рублів – шалені на ті часи гроші.

Наразі важко сказати, де тут вигадка, а де дійсність, бо тотожні твердження пов’язані з багатьма колишніми палацами, маєтками та їх грошовитими власниками.

Хоча деякі залишки колишньої розкоші ще могли побачити учні школи №6, яка містилась у будинку Горенштейна в 1946-1974 роках (а перед тим будівлю обіймав профспілковий клуб). У їхніх розповідях, щоправда, лишилися поодинокі спогади про розсувну не стелю, а стіну актової зали та влаштовані у простінках віконні засуви, про дійсно величезний підвал, де навіть планувалося влаштувати спортзал, про окрайці забіленого розпису на стінах і стелі та єдиний вцілілий камін, що вже слугував грубкою.

На задньому тлі - розсувна стіна актової зали. Світлина 1967 р.

Камін у шкільному фойє. 1950 р.

Втім мала місце й цілком реальна історія, яка трапилась у 1960-х. Одного дня до навчального закладу завітав гість, який представився столичним кореспондентом, що нібито зацікавився старовинною спорудою. Поблукав коридорами, класами, у підвал навіть зазирнув. А потім у тому ж таки підвалі в стіні завгосп виявив якийсь пролом, що виразно вказував на залишки сховку. Тож відразу виникло небезпідставне припущення, нібито котрийсь із нащадків Горенштейна повернувся до рідного дому за захованими тут свого часу цінностями чи коштовностями.

Ким він був і з якої горенштейнівської родової гілки походив, – сказати важко, позаяк Горештейн жив у повітовому місті зовсім не один, як і будинків, власниками яких значилися Горенштейни, теж було декілька. І, хтозна, чи не навідувалися таємничі відвідувачі й до інших помешкань…

 

У ПОШУКАХ ЗОЛОТОЇ ЖИЛИ

Це прізвище стало відомим на радомисльських теренах в середині ХІХ століття, коли після селянської реформи 1861 року сорокарічний купець Нафтула Герарійович Горенштейн придбав на зруб усі лісові угіддя в колишніх Приборських маєтностях Горватів. Лісовий промисел попервах був головною сферою інтересів підприємливого єврея з містечка Олександрії, що на Рівненщині.

Єврейські дослідники тлумачать таке прізвище похідним від назви австрійського поселення Горнштейн, іудейські потомки мешканців якого поширилися світом як Горенштейни, Горинштейни, Горнштейни. До речі, у Радомислі представники цього роду в різних джерелах теж подаються у подібних варіантах написання. Дослівно ж перекладається таке наймення як ріг («горн») з каменю («штейн») або ж за іншою версією – камінь первосвященика Гарона. В обох прикладах основою є камінь.

Проте не каміння, що згодом стало однією з промислових візитівок житомирського Полісся, привабило Нафтулу на обширах Радомишльщини, а інше сировинне багатство краю. Передусім лісопромисловцями значилися у реєстрах і він, і його нащадки. Хоча нещадне вирубування й вирізання лісів змушувало їх та їм подібних ділків шукати не тільки нові лісові ділянки, а й нові можливості для доходу.

Недарма купецтво здавна вважалося мандрівною справою, тож змінював Горенштейн міста, села і містечка, вишукуючи в Радомисльському повіті свою чергову золоту жилу.

Попервах у Любовичах він орендував у місцевого поміщика В.Морозова гуральню та смолокурню, у Гуті-Купному, що біля Білої Криниці, – склозавод у Браницьких.

Зрештою оренда швидко виявилась для нього явищем тимчасовим, відтак поступово прибуткові виробництва Нафтула прибирав до своїх рук. Під завісу ХІХ століття став зокрема співвласником потужної Малинської паперової фабрики, перейшов до його володінь згаданий склозавод, належали йому смолокурні в Яхнівці, Купному і Глибочку, цегельня в Деміївці, млин у Кримку, лісопильні в Іванкові, Клевані та Вишевичах, шкірзавод у Радомислі… А ще – був він на радомисльських теренах першим євреєм-землевласником, придбавши після реформаторського 1861-го десятину землі на приміському Микгороді.

Малинська паперова фабрика. Світлина початку ХХ ст.

ЗБУДУВАЛИСЯ НА НАЙПРЕСТИЖНІШИХ ВУЛИЦЯХ

У повітовому Радомислі Нафтула, зрештою, й осів, звівши собі будинок в центрі міста на перехресті Малої Житомирської та Лікарняної.

Поруч у двох сусідніх будинках проживали доньки магната – Біна і Хана. Перша була заміжньою за Мошком Авербухом – власником найбільшого в місті парового млина, що колись діяв на місці колишньої заготконтори. Зять, до речі, орендував у тестя млин у Кримку. Чоловіком Хани був ще один подільник Горенштейнів – теж лісопромисловець Моісей Маргуліс.

А от на Присутственій збудувалися сини Нафтули – Євель, Берко та Герарій. Останньому батько передав свої справи, коли з літами занедужав.

Герарій якраз і мешкав в овіяному легендами та оповідками будинку з усією величенькою родиною – дружиною Товбою, синами Менделем, Мошком, Мотелем, Хаїмом, Ейкелем з невісткою Хайкою, доньками Мотлею і Брандлею із зятем Срулем, трьома внуками і однією онукою. Чималенька сімейка (як-ніяк 15 душ!) потребувала, звісно, належного обслуговування. Тож мали вони домашнього вчителя – ним був запрошений з Коростишева Дуви-Мошко Штейнбер, двох нянечок, двірника-садівника, куховарку, особистого кучера.

Світлини будинку 1962 і 1964 рр.

Втім подібну обслугу тримали й інші Горенштейни, що так само були багатодітними. В родині Євеля, приміром, зростало одинадцятеро дітей (сини Абрам, Йось, Янкель, Шлем, Мордко, Ароль, дочки Тауба, Рухля, Фрейга, Блюма, Ривка, Перля), у подружжя Маргулісів – сім (донька Брайдля і сини Хаскель, Йосип, Давид, Меєр, Герарій і Шулим).

В обійсті Герарія Нафтуловича, між тим, було ще два будинки. В одному з них мешкала челядь, в іншому квартирував кучер. За ними починався й садок Горенштейнів, що розкинувся до вулиці Лікарняної. Він став основою для закладання в 1931 році в Радомислі міського парку.

У колишньому Горенштейнівському садку учні школи №6 облаштували садово-городні дослідні ділянки.

Щодо інших маєтностей Горенштейнів на Присутственій, то, за твердженнями старожилів, їм належали тут колишні приміщення міліції (міліція, між тим, там влаштувалась відразу після більшовицької осілості у 1919-му, а зараз у цьому будинку розташовані зокрема терцентр та архів) і сьомої школи (затим поліклініки).

Колишнє приміщення міліції.

Поліклінічну споруду, одначе, розібрали під будівництво нового медзакладу, що триває вже третій десяток літ. Дещо раніше, у 1982-му, було знесено й будинок Нафтули, на якому так само проглядалися архітектурні та оздоблювальні особливості, колоритний стиль, що був притаманний усім будинкам Радомисля ХІХ–ХХ століть, зокрема й тим, що належали Горенштейнам.

В радянський час у ньому містилися райвно, станція юних техніків, краєзнавчий музей у пору його заснування, а ще – дитяча консультація та молочна кухня. Потому райспоживспілка збудувала на його місці типову коробку з металу і скла, у якій облаштували кав’ярню «Вітерець».

Старший син Нафтули – Шмуль мешкав у будинку, що велично, як згадують очевидці, височів на Старокиївській на місці збудованої двоповерхової «хрущовки».

Його спалили гітлерівці у 1943 р. перед відходом з міста. Зовні він виглядав фактично копією горенштейнівського будинку на Присутственій. З приходом до влади більшовиків у ньому розмістився особливий відділ розквартированої в місті червоноармійської бригади, а згодом в цій будівлі облаштували Піонерпалац. Між тим, тут досі збереглась бетонна чаша, що в «піонерські часи» була фонтаном.

Належала Горенштейнові й розташована поруч неподалік на Малій Київській будівля, де мешкала родина банника міської лазні.

За відомостями 1897 р., у співвласності Горенштейна та Маргуліса перебувало в Радомислі ще два будинки на Великій Житомирській. Ці помешкання вважалися прибутковими і здавалися під найм.

Цікаво, одначе, що більшість радомисльських будинків цієї заможної родини були зведені у формі літери «Г», чи то вказуючи на першину прізвища, чи символізуючи фамільний ріг. Проглядається тимчасом писана «г» на візерунчастому піддашку, що ним оздоблено вхід до помешкання Герарія.

 

ЧИНБАРНЯ – ЯК ОЗНАКА ВЕЛИЧІ

Свій шкірзавод Нафтула Герарійович збудував 1867 року на Радомисльській Рудні. Вичинка і переробка шкір здавна була поширеним ремеством у повітовому місті та довкола нього. У першій половині ХІХ століття з розвитком промислового виробництва саме чинбарство тривалий час вважалося тут головним мануфактурним елементом. Недарма Радомисль нарівні з Бердичевом називали осередком шкіряного діла на Київщині, що промовисто підтверджувалося виробничими статистичними зведеннями та історичними реєстрами.

Фігурують у них, приміром, схожі за розмірами та технологіями шкірзаводи Ренке, Гарбарова, Ястрембовича, Кіпніса, Барана, Лося, Каганського. Більшість власників цих підприємств трималися переважно спільно. Дарма що конкурували, проте родичалися, кумувалися, вочевидь погоджуючи між собою обсяги виробництва та ринки збуту продукції.

Нафтула Горенштейн знехтував цим своєрідним співтовариством, що видавалося вже мало не кустарним, перевершивши місцевих шкіропромисловців значно потужнішими обсягами власної шкіряної мануфактури. Його шкірзавод на тривалий час став провідним промисловим підприємством повітового міста. У 1883 році на ньому було вироблено 2000 дублених шкір та 1000 – юхти на 35 тисяч рублів відповідно з волових та яловичих шкір. Ці показники були значно вищими, ніж у радомисльських конкурентів. Притому для переробки було використано 18000 пудів дубової кори, 1200 пудів – вапна. Готова продукція підприємства вивозилась у Київ, Житомир, Бердичів, Фастів, Білу Церкву, збувалась на ярмарках, торгах тощо.

В кінці ХІХ століття прибутковою чинбарнею володів уже син Нафтули – Герарій. Її річний оборот на ту пору становив 164,5 тис. рублів, працював на підприємстві 41 робітник під орудою керуючого Фроїма Каца. Перероблялося тут 12500 шкір на рік – це майже стільки ж, скільки разом на 11 всіх інших шкіряних мануфактурах Радомисля та його околиць. У 1913 році річні обсяги зросли вже до 200 тисяч.

Клеймо Горенштейнової чинбарні.

Неподалік шкірзаводу обабіч Київського шляху Горенштейн звів будиночок, що його містяни вважали дачним. Подейкували, одначе, що оселився у ньому позашлюбний син магната з матір’ю. Помешкання їм після революційних лихоліть врешті й дісталося.

Між тим, збереглась у ньому цікава реліквія – клаптик чи вибіленої шкіри, чи чогось подібного, схожий на якийсь ярлик або бирку, з написом староєврейською мовою.

Розтлумачити напис виявилося справою непростою. Врешті знавці іудаїки прочитали на ньому означене ім’я та прізвище, а, може, й прізвисько – Йоаель Цабрирон, вказуючи, що це могла бути пам’ятка про новонародженого, або ж навпаки – епітафія.

 

НЕ ШКІРОЮ ЄДИНОЮ

Шкіряне лідерство Горенштейна в Радомислі згодом зійшло нанівець, коли у 1915-му на хуторі Сухарка Акціонерне Товариство «Т.М.Апштейн і сини», очолюване іншим метким євреєм і теж Київським купцем Тев’є Апштейном, збудувало в Радомислі новий потужний шкіряний завод. Він працював на потреби фронту і став найпродуктивнішим у губернії, скооперувавши, до того ж, власників інших невеличких сухарських чинбарень у підприємство, працювало на якому до 150 робітників.

Та, мовби відчуваючи появу міцного й беручкого конкурента, Горенштейни на ту пору обіймали провідні позиції не тільки у виробництві шкір, а й у інших сферах фінансово-господарської діяльності повітового Радомисля. Позаяк син Євеля Йось збудував у 1904-му в Радомислі фабрику шинельного сукна, яку в народі називали «суконкою». Діяла вона в місті до 1949 року. Власне, спалена в серпні 1943-го радянськими партизанами фабрика по війні ледь жевріла, намагаючись вже під назвою «бавоняно-ткацької» бодай відновити колишні потужності. Однак – безуспішно. Тож на цих площах невдовзі запрацювала не менш сумнозвісна «крохмалка»…

Опанували Горенштейни в Радомислі й банківську сферу. 1903 року вони вклали капітал у перший в Радомислі «Громадський банк», а через чотири роки Берко із зятем Мошком Авербухом стали співзасновниками найбільшого в повіті «Радомисльського товариства  взаємного кредиту».

У 1905-му брати Горенштейни (Шмуль, Берко, Євель та Герарій) відкрили лісозавод в Оцителі Іванківської волості, що за зведеннями 1913 року входив до найбільших у губернії. На ньому працювало 30 робітників, а за рік вироблялося дощок на 20 тисяч рублів.

Онук Нафтули Абрам Євелевич збудував лісопильню у Вишевичах.

Надалі підприємливі нащадки Нафтули Горештейна поширили свою діяльність й на Печерські пагорби, бо ж недарма успадкували від нього статус Київських купців 1-ї гільдії. Такий суспільний стан, до речі, передбачав наявність не менше ніж 50 тисяч рублів капіталу. Водночас – першогільдійці-євреї отримували права вільного проживання в Києві, якого звичайні їхні одновірці були позбавлені. Відтак Самійло і Зел Нафтуловичі, а іже з ними Шмуль, син Берка, у губернському місті й осіли. Останній тримав бакалійну лавку на Подолі. За реєстрами 1914 року, Герарій мав у губернському центрі два торговельних заклади: на Хоревій він крамував папером, а на Спаській – шкірою. Євель торгував мануфактурою в престижному Гостиному дворі, посудом на Верхньому Валу, дровами – у дніпровській гавані. Зел тримав крамницю на Новій вулиці.

А згадане на початку гучне й розкішне Горенштейнівське весілля навіть потрапило на олівець видатному єврейському письменнику Шолому Алейхему. Опосередковано на нього натякається в сатирично-гумористичному циклі-повісті в листах «Менахем-Мендл», де Горенштейни цілком вгадуються під багатіями-заводчиками Радомисльськими  – ділками надзвичайно азартними, гарячими і «дуже охочими до заводів, хоч би то був і млин, аби лиш труба та гудок». Одного з них для кращої впізнаваності класик вивів під іменем Нафтула. Саме його онука персонаж твору, що заробляв на життя сватаннями, називає навдивовижу вигідною партією: золоте дно і дядько-мільйонер. Тож, вишукуючи обранця для доньки не менш грошовитого київського багатія Елі Чорнобильського, що зажадала отримати нареченого, «мов зіроньку з неба, знавця більшого, ніж лікар, гарного, як Йосиф-прекрасний, розумного, наче Соломон-мудрий, вільного від призову, з родини незаплямованої, та ще й з грішми без ліку», заповзятливий сват щонайперше вирішив телеграфувати в Радомисль.

Разом із величезними статками Горенштейни здобули на Радомисльських теренах і закономірний авторитет. Займалися вони благодійністю, були представлені у самоврядних місцевих структурах.

Нафтула, Євель і Герарій у різні роки обиралися до міської думи. Берко і Шмуль опікувалися громадською Талмуд-Торою і хедером. Горенштейнівськими коштами значною мірою було побудовано та забезпечено діяльність єврейської лікарні. Хоча, мабуть, їх усе ж бракувало. Бо коли  хід спорудження медзакладу, що йшло до завершення, оглянув губернатор Павло Ігнатьєв, єврейська громада звернулась до нього за казенною фінансовою допомогою. Потрібні асигнування він пообіцяв і слова, зрештою, дотримав, натомість іронічно перепитав: «А що, ваші багатії Горенштейни вже зубожіють?»

Відомим був у Радомислі зведений на Лікарняній перед родинним садком молитовний будинок Нафтули Горенштейна, що його утримувала родина. Нафтула Герарійович до самої своєї смерті був членом повітового відділення Комітету громадського піклування про тюрми (помер він у 1899-му в 79-річному віці).

Молитовний будинок Горенштейнів на Лікарняній вулиці.

Малюнок 1904 р. (rapoportal.com).

 

КОЛИ ЗАТРІЩАЛИ ІМПЕРІЇ

Хтозна, чи не прискорила його відхід у світ інший судова тяганина, що велась на межі ХІХ-ХХ століть за добре ім’я родини та власну репутацію знаного на імперських обширах купця, лісопромисловця та фабриканта. Спричинив до неї такий собі міщанин Шая-Герш Котляр, що крамарював шкірами, придбаними на Радомисльському шкірзаводі Нафтули, і згодом заборгував Горенштейнову немаленькі кошти, підтверджені доказами. Боржник натомість вдався до шантажу: у різних місцях не лише Київщини, а й інших Російських губерній (Катеринославській, Ковенській тощо) почали з’являтися судові позови проти Нафтули, його сина Герарія, що перейняв від старого і підупалого батька усі справи, та невістки Тойби (дружини Герарія).

Позивачі за однаковим сценарієм стверджували, що означені Горенштейни продавали їм у присутності свідків дорогоцінні речі та коштовності, що насправді виявлялися дешевими підробками. У судах, щоправда, ці звинувачення, розсипалися мов мильні бульбашки, бо викликані на розгляд «потерпілі» та «свідки» відхрещувалися від заяв та свідчень, які були написані невідомою особою, підтверджували, що з Горенштейнами зовсім незнайомі та жодних стосунків з ними ніколи не мали і про якісь нібито куплені ними цінності вперше чують. Проте за черговою закритою справою невдовзі з’являлась нова. Врешті приватний повірений (адвокат) при Радомисльському з’їзді мирових суддів Натан Герценштейн, що захищав інтереси Горенштейнів, встановив, що за цими позовами стоїть саме Котляр. В особистій розмові той прохопився, що позови припиняться, коли Горенштейни замість вимагання сплати боргу сплатять йому кругленьку суму, з якої він пообіцяв чималу частку Герценштейну, якщо той переконає Нафтулу та сина. Адвокат вдав, що погодився, проте висловив сумнів, що пристануть на такі умові Горенштейни, адже справа про борг для них беззаперечно виграшна. І тоді Котляр сказав передати їм лише два слова: «Київ – каблучка», натякнувши на чергову тяганину з нібито «підробленим» перснем, що слухалась у київському суді. А ще додав, що заганяє Горенштейнів по судах усієї Росії, допоки ті не приймуть його пропозицію.

Здавалося б, Котляр виказав себе, тож за наклепи і шантаж на нього подали до суду. Проте шантажиста суд присяжних виправдав, оскільки його свідчення не мали інших належних доказів, окрім тверджень адвоката, а позовні заяви, що подавалися на Горенштенів у судові інстанції, були написані не його рукою. Але – наклепи таки припинилися.

Однак уже по смерті Нафтули судові розборки почали точитися навколо спадщини небіжчика. По різні боки феміди тепер опинилися його вдова Маріам (вона була другою дружиною магната  і на 16 років молодшою від нього) та діти, з’ясовуючи у судах правоздатність спадкодавця у час складання заповіту: чи перебував тоді при здоровому глузді і твердій пам’яті настільки, щоби свідомо висловлювати власну волю. Удовиця вважала себе обділеною, хоча отримала від синів-спадкоємців значно більше, ніж їй дісталося б за законом – 50 тисяч грішми з правом пожитєвого проживання в особняку Горенштейна, і свого часу підписалась під таким майновим розподілом. Проте повірені в якості заперечного аргументу її підпису послались зокрема на незнання позивачкою російської мови, бо ж була вона уродженою в Румунії…

Втім з настанням нового століття почала давати тріщини не лише монолітна імперська Росія, а й радомисльська імперія Горенштейнів. І справа була не тільки у суперечках за мільйонні горенштейнівські активи (його спадок, до речі, тільки готівкою налічував 500 тисяч рублів). У революційному вирі 1907-1907 рр. услід за більш-менш демократичними і мирними мітингами, страйками та їм подібними актами громадянської непокори, що охопили й підприємства династії, змусивши власників піти на фінансові та соціальні поступки, прокотилися насильницькі захоплення угідь та майна, погроми, пограбування, підпали, самосуди тощо. Не проминули ці здебільшого стихійні явища й нащадків Нафтули та їхньої власності.

Тривожним дзвінком для родини стала трагічна звістка з Києва, де було вчинено розбійний напад на магазин Шмуля, якого зловмисники тяжко поранили, і невдовзі він помер. Скоріше за все не знічев’я згоріла в губернській столиці й паркетна фабрика Горенштейнів. У жовтні 1907-го від підступів паліїв на руднянській гарбарні Герарія в Радомислі пішло за вогнем на кілька тисяч рублів дубової кори.

Врешті пролетарі, захопивши владу, це підприємство одним з першим у повітовому місті просто націоналізували. Така ж долі спіткала й інші їхні прибуткові володіння. Адже з утвердженням верховенства більшовиків на російських імперських теренах утвердилась нова імперія – радянська, місця в якій Горенштейнам та іншим колишнім можновладцям не було. Тож подалися вони у нові світи: якомога далі від своїх радомисльських володінь, але передусім – від погромів, реквізицій, експропріацій та інших суспільних потрясінь.

Проте – не всі. Означене це прізвище у скорботному реєстрі жертв голокосту – радомишльських євреїв, розстріляних у серпні 1941-го. А в 1970 році на кіркуті в Радомишлі було поховано 69-річного Лазаря Ізраєлевича Горенштейна – правнука легендарного Нафтули.