В епіцентрі уніатства

1895 року у повітовому Радомислі відбулися пишні торжества з нагоди одного ювілею. За 100 років перед тим, коли Правобережна Україна була приєднана до Російської Імперії, Радомисль отримав статус міста. Та тогочасні урочистості присвячувалися іншому: з приєднанням краю до Росії тут скасовувалось уніатство.

Чергове шматування України її експансивними сусідами нині має зовсім інші відтінки, аніж, скажімо, в недалекі ще Радянські часи, коли воно напевне було б ушановано з усіма тодішніми помпезностями, притаманними подібним ювілейним датам. Без зловтіхи йдеться тепер і про уніатську греко-католицьку церкву, що реабілітована в правах і має право на діяльність в Україні, як і будь-яка релігія. А те, що Радомисль упродовж майже п'яти десятиліть був резиденціею уніатської митрополії - історичний факт, який, попри всі нещодавні ідеологічні тертя, заслуговує на увагу.

Отже, після Андрусівського перемир'я 1667 року, у відповідності з якими Київ, зокрема, відійшов під владу Росії, спроби греко-католиків утвердитися і зберегти в «матері міст Руських» власну резиденцію не мали успіху. Відтак 1746 року уніатська митрополія обрала для цього Радомисль - невелике містечко майже на кордоні з Росією. Напевне така обставина також враховувалась, щоби мати можливість влливати й на Лівобережжя.

Підходив Радомисль під резиденцію і з інших міркувань. Тут було де розмістити керівні органи митрополії: для цього цілком підходили будівлі замку, збудованого на високому пагорбі понад Микою. Сильними були й традиції церковного правління. Адже з давніх часів цей оселений пункт був власністю церкви православної в особі Києво-печерськоі лаври.

1682 року, проте, лаврські володіння навколо Радомисля були секвестровані польським королем Яном ІІІ Собеським і віддані в управління уніатам. Бо, як, зазначалося в королівському декреті, вони «без охорони й догляду дійшли до стану великого запустіння». Але осісти в Радомислі уніатська митрополія не поспішала, тому ще кілька десятиліть містечко надавалося в орендне володіння.

Інтерес уніатів до Радомисля посилився зі вступом 1723 року на митрополичий престол Атанасія Шептицького. І невдовзі Радомисль стає престольним містом украінської греко-католицької церкви та місцем постійного перебування тут уніатських митрополитів.

Тож православ'я було повністю вигнане. Церкви швидко обернули в уніатські, бо, прибравши лаврські володіння, митрополія звісно встановила в них свої порядки. Між іншим, назва Потіївки якраз і походить від прізвища одного з найревніших поборників унії митрополита Іпатія Потія, котрий, як вважається, тримав там резиденцію, а до того село нібито мало інші назви.

Врешті, слід віддати належне уніатам. За насадження уніатства вони взялися грунтовно і з розмахом. Історичні джерела свідчать, що більшість церков на Радомишльщині були закладені, збудовані, перебудовані або відновлені саме у ХVIII столітті, тобто в пору перебування тут уніатської митрополії. Це, зокрема, Михайлівська церква у Веприні (1721), церква Різдва Богородиці у Вишевичах (1726), Свято-Троїцька церква у Чайківці (1710), церква Воскресіння Христового у Ставках (1740), Покровська церква в Кочерові (1751), Михайлівська церква в Забілоччі (1752), Покровська церква в Кичкирях (1770), церква Різдва Пресвятої Богородиці в Межирічці (1753), Свято-Миколаївська церква в Чудині (1770), Свято-Троїцька церква в Макалевичах (1782), а ще храми у Верлоці, Заньках, Моделеві та інші.

Кафедральною церквою уніатських митрополітів став Свято-Троїцький собор у Радомислі, збудований 1730 року на місці колишньої православної церкви, що згоріла від пожежі. Розпочала митрополія й будівництво нового мурованого собору в своїй резиденції. 1783 року на міській площі митрополит Іасон Юноша-Смогоржевський заклав його перші камені.

Крім того в Радомислі започаткувався чоловічий монастир, відкрилась духовна семінарія. Припускається, що саме в ті часи було прокладено мережу підземних ходів під містом, що якраз і сполучали між собою всі ці уніатські установи та виходили за межі міста.

В 1746 році (за деякими джерелами у 1762) в Радомислі облаштувалась консисторія - керівний адміністративний і судовий орган, що відав майном, метричними справами, розглядав певні злочини проти релігії та церкви, віровідступництво і т. ін.

Радомисль став місцем проведення уніатських церковних соборів, синодів, на які з’їжджалися сотні делегацій з усіх єпархій. Тут рукопокладалися й висвячувалися єпископи і священики. Мабуть, упродовж всієї своєї історії не бачив Радомисль стільки сановних гостей.

1783 року в митрополії відбулося пишне святкування монарших іменин, у якому взяли участь коронний гетьман К.Браницький, воєвода Руський Ф.Потоцький, папський нунцій у Польщі Р.Косцішевський. Всіх гостей тоді нараховувалося 115.

Резидування в Радомислі митрополітів Греко-католицької Церкви всіляко сприяло його розбудові й розвиткові. У містечку й навколо нього діяли папірня, тартак (лісопильня), гамарня, рудні, гути, кузні, броварня, цегельня, млини, поташеві та інші промисли. Тут були корчма, постоялий двір. Тому невипадково у багатьох історичних джерелах йдеться про піднесення Радомисля у ХVIII столітті.

А відбувалося це за митрополитства Флоріана Гребницького (1748 - 1762), Пилипа Володкевича (1762 - 1778), Лева Шептицького (1778 - 1779), Іасона Смогоржевського (1779 – 1788). Л.Шептицький та І.Смогоржевський були поховані в Радомислі. Останнім митрополитом, який тут резидував, був Теодосій Ростоцький (з 1788р.), що після загарбання Лівобережжя Росією і наступного скасування уніатства був інтернований у Петербурзі, де й доживав віку.

Тож намагання митрополіі утвердити свою присутність на українських землях виявилися марними. Чи не найпершими ворогами вважали уніатів гайдамаки, учасники антишляхетських повстань. Кілька разів «скубли» Радомисль 1750 року гайдамацькі загони І.Подоляки, С.Письменного, А.Лоханки, І.Карандаша, Р.Колодки. Спрямовували свій гнів проти уніатської церкви та її очільників учасники Коліївщини.

Чимало повстанців опинилося тоді у в'язниці радомисльськоі консисторіі. Тут зокрема піддавали допитам і тортурам духовних проводирів народного гніву - православних священиків і ченців, серед яких був знаний ігумен М.Значко-Яворський (Мельхіседек). Наказ про суд над ним віддавав особисто П.Володкевич.

Втім і без того митрополія почувалась у Радомислі далеко не безпечно. Хоча після гайдамацьких набігів тут з 1751 року було організовано хоругву (міліцію). Поступово в  другій половині ХVIII ст. почала виказувати свій апетит на Правобережжя російська військова сила, яка офіційно прибула сюди для допомоги в придушенні селянських бунтів. Тож відчували на собі Радомисль і уніати в ньому розбійничі напади загонів князя Мещерського, генерала Кречетнікова, полковника Фадєєва. Відтак повернення православ'я «на круги своя» після російського загарбання краю було неминучим. Після 1795 року в Радомислі так і сталося.

Але не скрізь. Деякі церкви на Радомишльщині лишалися ще певний час уніатськими. Благочинним усіх греко-католицьких церков Київської губернії був священик Чоповицької (тоді Радомисльського повіту) церкви. Тільки у 1839 році за його «сприянням» уніатство в цих приходах приєдналося до православ'я. Зокрема стали православними церкви у Моделеві, Заньках, Борщеві, Горбулеві та ряд каплиць у різних маєтках. Так скінчилась історія уніатства на Радомишльщині.

Радомисль. Краєвид на собор і стару церкву. Фото початку ХХ століття.

I хоч як не прагнули викреслити цю сторінку з історії міста, донині збереглися в Радомислі споруди, зведені тут уніатами (будівля школи № 5 та Будинок культури). Нагадують час від часу про себе проваллями загадкові підземелля. Завдяки народній назві «капличка» передається з покоління в покоління пам'ять про місцезнаходження головного уніатського храму. Уніатські корені є в родоводі деяких наших відомих земляків (Незабитовські, Соколовські та інші).

Тож свій слід уніатський період по собі таки зоставив.

Газета «Зоря Полісся», 22 грудня 1993 р.

Літературна Радомишльщина

широко представлена у вида­ному обласною організацією товариства книголю­бів у Житомирському видавничо­му підприємстві «Льонок» біобібліографічному довіднику «Літе­ратурна Житомирщина». Його упорядник В.Ф.Шинкарук зібрав короткі відомості про життя і творчість 445 письменників, що народилися, жили, вчилися, пра­цювали або ж перебували в на­шому краї.

Для зручності в користуванні статті про літераторів подані за територіальним принципом (тобто наведені по кожному району окремо) і за алфавітом.

У розділі «Радомишльський район» вміщено біографічні до­відки про 16 майстрів письменно­го слова. Це і добре, й не дуже відомі широкому загалові автори. Ті, чиє життя й творчість вже ста­ли надбанням історії, і ті, хто ще торує свій шлях до вершин майстерності. Головним критерієм, як зазначає упорядник у передмові, стала наявність у них окремої книги художніх чи художньо-публіцистичних творів, або член­ство у спілці письменників.

Серед авторів, чия життєва доля пов'язана з Радомишльщиною, названі наші шановні земля­ки Петро Сліпчук і Рива Балясна, Іван Стеценко і Іван Хитриченко, Валентин Мисько і Людмила Во­лошка, Микола Ярмолюк і Ва­лентин Струтинський. Їх життя і творчість знані в районі, як і тра­гічна доля поета Леоніда Левицького, котрий загинув при визво­ленні Забілоччя від фашистських загарбників і назавжди залишився в Радомишльській землі.

А от ряд імен читачі довідни­ка напевне відкриють для себе вперше. Це, зокрема, уродженці Радомисля поет і перекладач Абрам Веледницький (1894-1959), письменник-драматург, актор, ре­жисер і антрепренер Карл Зелінський (нар. 1803 – дата смерті не відома), поет Григорій Корін (справжнє ім'я Годель Коренберг, нар. 1926 р.).

Пов'язана з Радомислем життєва стежка інших відомих у літературному світі особистостей, таких, скажімо, як Марія Волконська. Знана дружина де­кабриста С.Волконського, котра, здійснивши громадянський подвиг, поїхала до чоловіка у заслання, стала героїнею багатьох художніх творів, залишила й свій слід у лі­тературі у вигляді «Записок». До одруження вона була Раєвською і є правнучкою М.Ломоносова, донькою героя Вітчизняної війни 1912 року генерала М.Раєвського. З нашим містом її пов'язує те, що у 1811-1812 рр. сім'я Раєвських мешкала саме в Радомислі.

А композитор і поет Денис Бонковський, який є автором ба­гатьох популярних пісень, що вважаються народними («Гандзя», «Нащо мені чорні брови», «Тро­пак», «Нудьга козача» та ін.), 1838 року працював канцеляри­стом земського суду в повітовому Радомислі. Польський драматург, чернець Сава Стрілецький закінчив свого часу Радомисльську духовну семі­нарію. А професійний революціо­нер і письменник Семен Сибіряков (Браверман), заарештований царським урядом 1907 р., на етапі біля Радомисля здійснив, проте невдало, спробу втечі.

Такі відомості, звичайно ж, збагачують і розширюють наші літературні уявлення, як і знання про минуле краю. Однак вони цілком можуть бути повнішими, бо наведений у довіднику перелік авторів можна доповнити іншими іменами.

Приміром, з древнім Радо­мислем, де була папірня Києво-Печерської Лаври, пов'язані долі першопрохідців українського письменства Єлисея Плетенецького, Памво Беринди, Захарія Копистенського, Пантелеймона Кохановського. На думку деяких дослідників, бував у місті Тарас Шевченко.

Відомо, що мав міцні родинні і ділові зв'язки з Радомислем ви­датний український діяч і мисли­тель Іван Огієнко, автор багатьох наукових і літературних праць. Єднають родинні стосунки з на­шим містом і відомого вченого-філолога, історика і фольклориста Василя Доманицького. У повоєнні роки в якості міністра освіти відвідував школи району Павло Тичина.

Залишив по собі, хоча й незначний, творчий доробок пись­менник, уродженець Радомисля Григорій Дєдов, чиє життя обірвалося на фронтах Великої Вітчизняної. На сцені Житомирсь­кого облмуздрамтеатру ставилися п'єси забілоччанина Івана Ломачука-Лукашевича.

Певний час жили і працювали в райцентрі знані нині автори Петро Федотюк і Василь Скуратівський (обидва були ко­респондентами «Зорі Полісся»). На Радомишльській землі тра­диційно з успіхом проходили творчі зустрічі з письменниками, інші літературно-мистецькі заходи, в яких брали участь майстри письменного слова з різних ку­точків України, сусідніх – нині не­залежних держав. Це, зокрема, Н.Тихий, Ю.Збанацький, А.Дрофань, І.Соболь, Є.Нарубіна, С.Тельнюк, Я.Мусенко, Г.Донець, Є.Кравченко, Д.Окийченко, І.Цюпа, М.Миценко, В.Канівець, Ю.Кругляк, П.Панченко, Л.Горлач, М.Сингаївський, Ю.Бедзик, П.Осадчук, П.Глазовий, Ю.Мушкетик, Д.Ткач, В. Кочевський, Г.Хаїт, Є.Березняк, М.Клименко, Є. Куртяк, М. Курильчук, Ол.Мусієнко, Д.Білоус, І.Гнатюк та інші.

Минуле Радомишля яскраво змальоване на сторінках творів Володимира Короленка («Історія мого сучасника»), Зінаїди Тулуб («Людолови»), Петра Панча («Гомоніла Україна»), Юрія Мушкети­ка («Гайдамаки», «Семен Палій»), Григорія Колісника («Полин чорний, мак гіркий»), Марії Марич («Північне сяйво»), Віктора Курочкіна («На війні, як на війні»), в художньо-публіцистичній мемуари­стиці воєначальників К.Моска­ленка, Г.Жукова, М.Наумова, О.Сабурова, Т.Строкача та інших.

Слід сподіватися, що в на­ступних випусках «Літературної Житомирщини» письменна ге­ографія нашого краю поповниться новими відомостями, котрі, безу­мовно, стануть в нагоді і вчите­лям, і любителям літератури, і краєзнавцям.

Газета «Зоря Полісся», 17 листопада 1993 р.

Трагічні долі Троїцької церкви

Радомишляни називають цю мальовничу місцину на узбережжі Тетерева капличкою, маючи на увазі лагідне джерельце, вода з якого неквапом струменить до річки. Хоча каплицями зазвичай зовуть культові споруди — молитовні будівлі (або ж звичайні хрести), що встановлюються на кладовищах, колишніх місцях богослужінь і т. ін. Втім, вживання такої назви для цього міського куточка цілком доречне і невипадкове.

Адже саме тут на пагорбі стояла колись древня церква, названа на честь Святої Трійці, котра уособлювала в собі всю нелегку і трагічну історію Радомисля. Врешті історія самої церкви не менш трагічна. Кілька разів вона горіла разом із містом, але повсякчас відновлювалась, постаючи з попелищ. Та зруйнована руками ревних „червоних” атеїстів, уже так і не піднялась, утілившись у згадках лише в оте джерело.

Коли було збудовано церкву, невідомо. Можна лишень припустити, що це відбулося ще за далеких часів хрещення Руси. Адже християнські церкви попервах ставилися здебільшого там, де стояли колись язицькі символи — на знак перемоги над ними. Язицьким богам слов`яни ж переважно поклонялися у дещо віддалених від поселень місцях: на пагорбах, узвишшях, лісових галявинах тощо. Тож не виключено, що одним з місць культового поклоніння для мичан - жителів стародавнього Мичеська-Микгорода були якраз високі кручі на протилежному березі Мики. Коли припустити, що саме на цих пагорбах міг міститися древній монастир, „біля Мичеська лежащий”, то мав він, звичайно ж, і свою церкву. Хоча відома з історії й Микгородська каплиця св.Миколи (осіннього). А, можливо, збудували церкву пізніше, коли мичани оселилися на новому місці, що дістало назву Радомисля. Бо і сама історія заснування міста не має тим часом якихось конкретних документальних відомостей. Та ясна річ, що в містечку, яке здавна входило до маєтностей Києво-Печерської лаври, церква, звісно, була. От і в переліку тогочасних городян в історичних документах згадується міський священик, а серед заслуг архімандрита Плетенецького названо будівництво „домів Божих” у нашому краї.

Примітили Радомисльську церкву і козацькі літописці. А пов`язана ця літописна згадка з подіями, що передували селянсько-козацькому повстанню під  проводом полковника Семена Палія. Як зазначається в літописі С.Величка, коли 1693 року радомисляни тримали бік Палія, поляки здіснили напад на невелику козацьку дружину під орудою швагра Палієва – Сави. Козаки біля Свято-Троїцької церкви довго відбивалися від поляків, проте змушені були все ж відступити до Коростишева,

Та недовго стіни храму зберігали  сліди пролитої козацької крові. У середині ХVІІІ століття церква двічі горіла під час пожеж. Від вогню врятувалась лише дзвіниця і невеличка каплиця при цвинтарі.  Відбудована по тому 1733 року священиком Матвієм Кривицьким, Троїцька церква стала собором - кафедральним храмом уніатських митрополитів. Того ж року вона була освячена митрополитом Ф.Володковичем.

Художня реконструкція Свято-Троїцької церкви Радомисля у XVIII столітті, виконана І.Драгуном і Л.Тимошенком.

Ось окремі описи її, зроблені 1783 року деканом Чорнобильським Рубановичем,

„Церква... на горі при р.Мика, в місці від забудов різних віддалена... Побудована з дерева соснового при трьох верхах і куполах з трьома золотими хрестами; куполи покриті гонтою і дошками ошальовані з двома притворами. Вікон великих квадратних чотири, трохи менших три, крім того за великим вівтарем і під двома великими вікнами є три вікна круглих. У куполах по 4 невеликих квадратних вікна. Всі вікна загратовані, дверей сім, на залізних завісах. Підлога із соснових дощок.

Наверху хори. Амвон з лівого боку, оббитий червоним сукном. Між вівтарями Пресвятої Діви болісної та святої мучениці Варвари великий вівтар і вівтарі святої Варвари, святого Онуфрія, благословенного Іосафата. Цимборіум (дарохранильниця) на великому вівтарі і чотирьох побічних престолах дерев'яний, столярної роботи. На всіх вівтарях хрести, підсвічники, свічки та інше знаряддя є.

Дзвіниця із соснового дерева з коморою. Дзвонів великих і малих 5.

Цвинтар (погост) відгороджений плотом, довжиною 42 ліктя, шириною 36...”

Далі йде перелік церковного одягу, з більш ніж 150 найменувань, церковного посуду (срібні і позолочені чаші) з 80 найменувань, церковних книг (часослови, апостоли, Псалтирі). Деякі з книг, до речі, видрукувані були в Лаврській друкарні і, вочевидь, враховуючи їх древність, на папері з Радомисльськоі папірні. На багатьох фоліантах значилися їх колишні власники - сановні особи, церковні діячі.

Нижче до річки під горою між церквою і плебанією (садибою священика) збудував собі хатину церковний пономар. Там же містились церковна школа (училище) і шпиталь.

До собору було приписано дві каплиці: згадана Микгородська і ще одна в Чудині (весняного Миколи), діяли церковні братства.

За часів митрополії храм Святої Трійці в Радомислі був місцем багатьох урочистих богослужінь, відправ, церковних соборів за участю великої кількості духовенства, тут висвячували уніатських єпископів і священиків.

Та 1795 року уніатську митрополію в Радомислі було ліквідовано. Свято-Троїцький храм знову став православним, лишаючись окрасою міста. Його золотаві хрести здалеку привітно виблискували на сонці подорожнім.

У 1851 році церкву було дещо перебудовано, відбудовано згодом по новому й дзвіницю. Стала церква після того вже однобанною і влаштованою за православними канонами. В описі, зробленому 1864 року Л.Похилевичем, наводиться її штат, встановлений для повітових соборів, який складався з шести осіб: протоієрея, священика, діакона, дячка, пономаря і проскурного. З-поміж тогочасних служителів культу слід відзначити протоієрея Антонія Горановського, котрий надзвичайно багато зробив для розвитку духовності Радомисля у ХІХ столітті. Дячком церкви служив О.Соколовський. З цього роду вийшло на Радомишльщині декілька церковнослужителів. Відоме це прізвище у нашому краї і за його межами стало вже в часи українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Повсюдно  гриміла слава тоді про отаманів Соколовських, синів і дочку горбулівського дячка. Інший нащадок – син вишевицького дяка Луки Соколовського Петро став відомим воєначальником Червоної армії.

А значення собору Свято-Троїцький храм втратив через декілька років після означеного опису, коли на міській площі збудовано було Свято-Миколаївський храм. Та відправи проводилися і в старій церкві, яка мала своїх прихожан. До неї було приписано чимало жителів навколишніх сіл, зокрема, Лутівки, Рудні, Папірні, Глухова. Відомо й те, що парафіяни Свято-Троїцької церкви відмовлялися жертвувати свої кошти на потребу Свято-Миколаївського собору.

Свято-Троїцька церква на початку ХХ століття.

У громадянську війну, коли Радомисль неодноразово переходив з рук у руки ворогуючих сторін, чимало церковного начиння „загубилося” у вирі подій, а то й було відверто розграбоване. Частину цінного майна, рятуючи від грабунку, за деякими свідченнями, вивіз наш видатний земляк, тодішній міністр віросповідань України І.Огієнко. І хвилювання його про подальшу долю храму були небезпідставними.

В роки антирелігійного руху 20-х — 30-х років XX сторіччя міськвиконком спочатку вилучив церкву "для культосвітніх потреб", а у 1927-му році  її „на прохання пролетарів” взагалі розібрали „за ненадібністю на будматеріал”. Частину його, як розповідали старожили, використали при будівництві клубів у деяких селах, з іншого збудували склади на Торговельній площі (біля Заготльону). Але лаштували їх якось по варварському, недбало. І ще певний час стародавній і від того унікальний розпис храму нагадував про себе незафарбованими строкатими стінами будівель. А погляд із залишків котроїсь ікони слугував ніби німим докором безбожникам від влади за вандалізм і руйнацію віри.

Місце, де стояла Троїцька церква, зрівняли, як мовиться, з землею. Разом із цвинтарем, де поховані були переважно церковні діячі, деякі знані місцеві старости, війти, городничі. Ймовірно саме тут були віддані землі уніатські митрополити А.Шептицький, Ф.Володкович.

Згодом там збудувався голова міськради Лагутенко („святе” місце хіба ж буде порожнім!).  А криниця, з якої пили воду відпочиваючі, що проїздили через місто і зупинялися біля церкви, лишилася самотнім джерельцем – „капличкою”. Свого часу сквер біля нього впорядкували. Тут діяли сифонозаправна, човнова станція.  Потім запустіло й те.

А от у 1980-х роках у тодішнього міського й районного керівництва виник був задум влаштувати на терасі біля каплички новий танцмайданчик для молоді. Мовляв, існуючий тоді в парку розташований кощунно близько від кладовища. Але ж тут теж безпосередньо на місці колишніх поховань і церкви. На щастя, щось завадило.

Проте залишати це місце взагалі поза увагою теж не варто. Бо чи не найбільше воно підходить для встановлення пам'ятного хреста на вшанування загиблих жертв комуністичного режиму – тих, хто загинув голодною смертю у роки голодоморів, хто скінчив своє життя на Соловках чи інших Гулагах. На спомин про зруйновані храми і старовинні пам'ятки, і, врешті, пам`ять про те, як нещодавня система, крокуючи до „світлого майбутнього”, прагнула передусім витруїти наше минуле.

Газета «Зоря Полісся»,  16  жовтня 1993 р.

Наш польський «однофамілець»

Чи відомо вам, шановні, про те, що наш Радомишль має кілька «однофамільців»? Зокрема, є село Радомишль у Луцькому районі на Волині. А у Польщі в Мелецькім повіті існує містечко Радомисль Велький (тобто «великий»). До речі, і наш Радомишль, і його однойменники засновані, як свідчать історичні документи, у другій половині XVI століття. Очевидно, існувала в минулому якась історична закономірність, за якою всі ці населені пункти мають тотожне оригінальне і водночас рідкісне наймення. Відтак закономірною є й потреба навести мости єднання між громадами цих поселень у наш час.

Нещодавно радомишльський міський голова В.Капранчук надіслав звернення до бургомістра Радомисля Велького пана Ю.Рибінського. У ньому зазначається, що сама доля визначила, щоб наші міста були спорідненими, адже невипадково ще з XVI століття вони мають однакову назву, що вказує на їх зв’язок і близькість у минулому. Історикам і краєзнавцям ще належить встановити цей зв’язок і те, як і чому вони названі саме так.

А завдання теперішньої міської влади насамперед мають полягати в тому, щоб прокласти місток єднання між двома містами з минулого в сьогодення. Напевне можна і нині знайти багато спільного у становленні, розвитку, господарюванні, самоврядуванні, запозичувати і впроваджувати один у одного кращий досвід чи досягнення. Задля цього треба не так уже й багато — зустрітися для налагодження знайомства, аби обговорити наміри та перспективи дружби і співпраці, подальших ділових і дружніх взаємин між нашими громадами. В.Капранчук запросив бургомістра Радомисля Велького Ю.Рибінського відвідати наш український поліський Радомишль.

У відповіді, яка надійшла від польської сторони, пан бургомістр дякує за прагнення встановити зв’язки між нашими містами, погоджуючись із тим, що вже однакові назви міст спонукають до єднання. Сподівається влада Радомисля Велького й на подальшу співпрацю і обмін досвідом у функціонуванні органів самоврядування, на розвиток економічних зв’язків. Особливу увагу, на думку пана Ю. Рибінського, слід звернути на встановлення контактів між молоддю міст, учнів наших шкіл, котрі у недалекому майбутньому стануть до керма державно­го та регіонального управління. У вересні на екскурсію до України має відбути група учителів із Радомисля Велького, які, вірогідно, завітають до нашого Радомишля і зустрінуться тут зі своїми українськими колегами. Польська сторона сподівається, що налагоджені зв’язки між мешканцями двох Радомишлів будуть тривалими і плідними з користю для обох громад.

Примітно, що наведення мостів єднання між нашим Радомишлем і його польським «однофамільцем» відбувається на тлі деякого загострення україно-польських відносин, спричинених 60-ю річницею Волинської трагедії. Доречно у зв’язку з цим було б простежити, чи не зачепила вона й волинський Радомишль. Відголосками радянсько-польського протистояння стала 1946 року й зміна назви нашого Радомишля, що до того теж іменувався Радомислем. До речі, назва ця, на думку багатьох мовознавців, має саме польське походження, оскільки всі три Радомисля в пору їх заснування входили до складу польської держави. А на Радомишльщині 1946 року також «позбулися» своїх історичних наймень села, назви яких так само вказували на польські корені: Ляхова (нині Осички), Шлямарка (Стара Гребля), Янівка (Іванівка).

Минуле, звичайно, треба пам’ятати, але не для розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а задля того, щоб не повторювати колишні помилки й не допускати подібного в майбутньому. І згадувати полеглих слід у скорботі, а не у гніві. Тож на таких засадах варто нам розвивати взаємини з нашими сусідами та ще й, судячи з назви, можливими «родичами ».

І насамкінець ще декілька слів про польський Радомисль. Це містечко є адміністративним центром гміни (за польським адміністративно- територіальним устроєм країна поділяється на воєводства, воєводства — на повіти, а повіти — на гміни), до якої входить тринадцять населених пунктів. Населення гміни становить 13,5 тисячі мешканців, безпосередньо у Радомислі Велькому мешкає 2,5 тисячі осіб. Територія гміни — 159,8 км². Власне, самі поляки стверджують, що їхній Радомисль є великим лише за назвою. Такий придаток містечкові надав 1907 року Сейм Галиційський у Львові, аби відрізнити його від Радомисля над Бугом (на Волині, що тоді також була польсько-галицькою територією) і уникати поштових помилок.

Сучасний Радомисль Велький має декілька давніх історичних пам’яток, серед яких ринок, що слугує в містечку вже кілька століть, збудований у XVIII столітті костьол, будинки XVIII-XIX століть. Багато стародавніх споруд привертає увагу туристів і відвідувачів у населених пунктах гміни.

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2003 р.