пʼятниця, 22 жовтня 2010 р.

Григорій Корін. Поет з родини радомишлян Коренбергів

6 червня 2010 року в Москві у 85-річному віці пішов з життя російський поет і перекладач Григорій Олександрович Корін.


Під таким іменем знали його шанувальники російського поетичного слова. Та справжні прізвище, ім’я та по батькові митця були Годель Шабійович Коренберг. Змінив він їх не з конюнктурних причин, як вчиняють те  нерідко у богемних колах, щоби обрати собі милозвучні для прихильників наймення-псевдоніми. З Коренбергом таке відбулося з політичних мотивів на тлі антисемітизму в СРСР на початку п’ятдесятих, коли, побоюючись репресій,  євреї масово змінювали не лише імена та прізвища, а й намагалися взагалі приховати свою національність. З добрих намірів Коріним його зробили в редакції журналу «Літературний Азербайджан», публікуючи добірку віршів поета-початківця. Тамтешні співробітники, теж переважно євреї, не наважились публікувати твори автора з таким прізвищем. Схоже, вони навіть не усвідомлювали, що дали молодому даруванню прізвище знаного російського художника.
Це був другий (і, зазначу, не останній) випадок у житті Коріна, коли над ним  і його родиною зависала небезпека політичних переслідувань.
Вперше він це відчув ще у ранньому дитинстві, яке промайнуло в українському місті Радомишлі, більшість населення якого у першій половині двадцятого століття становили, одначе, євреї. Саме тут у 1926 році у звичайній єврейській родині Шаби Перцевича Коренберга і Михлі Янкелівни Хабінської народився третій хлопчик, якого батьки нарекли Годиком. Старших братів звали Перець (на честь діда по батьковій лінії) і Міля. До речі, старший з них своє єврейське ім’я Перець змінив на слов’янське Петро ще в шкільному віці через постійні глузування і кпини однокласників. Міля так само офіційно став Михайлом. Та це відбулося вже після того, як Коренберги вимушено залишили рідний Радомишль.


Батьки були неписьменними. І тривалий час Годель навіть не знав точної дати свого народження. Власне, в родині взагалі не були узвичаєно відзначати іменини. А тому по війні, оформлюючи цивільні документи, демобілізований фронтовик обрав днем свого народження день перемоги – 9 травня. Вже з роками донька поета докопалась таки до справжньої дати його появи на світ – 15 березня. Але змінювати записане в документах і анкетах Коренберг не став.
Найбільше в родині шанували діда Янкеля (батька матері). Він увесь свій вік пропрацював у Радомишлі лісником і часто брав онуків з собою до лісу, розповідав їм про дерева, навчав розпізнавати лісові трави та гриби, прищеплюючи хлопцям любов і шанобливе ставлення до природи та довкілля.  
А ще дід Янкель був старостою у місцевому молитовному будинку, який і містився у його хаті. Сюди приходили дорослі й поважні люди, які, звертаючись до Бога, хором читали молитов. То були перші прилучення Годика до піснеспівів, до поезій. І ота молитовна ритміка настільки зачаровувала душу хлопчика, що він мимоволі починав римувати власні молитовні фрази. Після меси її учасники всідалися за довгим столом пити чай, і маленький Годик роздавав усім шматочки коленого цукру…
У спогадах Григорія Коріна про дитячі радомишльські роки повсякчас зринали сусіди і рідні, яких він згодом, дорослим, немов упізнавав на колоритних полотнах Шагала, річка дитинства – Тетерів, міські вулички, що потопали в садках, гамірний міський базар з його лавками, багатолюддям і силою-силенною усілякої живності – птахів, тварин, з поміж-яких Годику найбільше подобалися лошата.


Саме на базарі майже весь свій час проводили його батьки, що були дрібними торгівцями. Торгівля давала їм змогу сяк-так утримувати родину. Та приватники  в ті роки ставали дедалі більше небажаними елементами для комуно-радянського ладу. До того ж проголошена в СРСР індустріалізація вимагала значних коштів, і їх влада часто-густо вишукувала шляхом «експропріації експропріаторів», тобто примусовим вилученням якраз у приватників, одноосібників та інших «непманів».
У Радомишлі почалися часті нічні облави та обшуки,  що нерідко завершувалися арештами й засудженням непокірних.
Однієї ночі особісти вдерлися до оселі Коренбергів, вимагаючи золота і коштовностей. У хаті перевернули все догори дригом, перемацавши майже кожну річ. Особливо ретельно непрохані гості обстежували підвал та горище, не полінувалися навіть перелопатити город, але з того, що їх цікавило, так нічого й не знайшли, і зі злістю залишили помешкання, натякаючи, що певно навідаються іще.  
Візит чекістів надзвичайно вразив сумирну родину. Вразив настільки, що не витримало такої наруги серце бідолашної бабусі, і вона померла під завісу обшуку.
Отоді батько, Шаба Коренберг, звелів усім негайно збирати найнеобхідніші речі, і на світанку, завантаживши дві підводи, родина подалась геть з Радомишля. Бабусю поховали вже дорогою…
Коренберги вирішили перебратися до Баку, де жили материні родичі, які у листах повсякчас кликали рідню до себе. Там нібито жилося легше і спокійніше.
Отак і залишився Радомишль для них лише у снах та споминах про кинуту і розорену оселю, про могили пращурів. Найбільше сумував за батьківщиною дід Янкель, що так і не прижився на новому місці. З тугою в очах він годинами просиджував біля вікна, мовчки і байдуже споглядаючи розпечене спекою каміння. І невдовзі помер…
Повернувся через багато літ до рідного Радомишля з родини Коренбергів лише Годель, який на ту пору вже був поетом Григорієм Коріним. Це сталося в 70-ті роки. І відвідини ті його болюче вразили. В лісі на могилах розстріляних у серпні 1941-го радомишльських євреїв він не знайшов жодної таблички, жодної згадки про своїх рідних, що стали жертвами голокосту. Уникали розмов на цю тему і ті з радомишлян, у яких гість прагнув хоч щось дізнатися про страшну трагедію. До речі, у «Книзі скорботи України» зі списками мирних жертв фашизму, виданій кілька років тому, серед страчених євреїв Радомишля зазначені й Хабінські, щоправда, лишень лаконічно й безіменно: три особи, двоє дорослих жінок і дитина.
Самотньо блукаючи вулицями рідного і водночас вже незнайомого йому Радомишля,  Корін містично вгадав місце, де колись стояв батьківський будинок. І саме тієї миті повз нього, розчуленого, процокало копитцями лошатко з його далекого дитинства…
Життя в Баку для родини Коренбергів теж складалося далеко не безхмарно. Не маючи постійної роботи, вони заледве зводили кінці з кінцями. У їхньому помешканні було лише дві кімнатки. У одній з них батько влаштував майстерню із шаповальським верстатом, за яким просиджував мало не цілодобово, в іншій мусили всі гуртом якось тулитися.
Аби матеріально підтримати родину, ще школярами почали підробляти діти. Допомагали батькові, шукали випадкового підробітку.
У старшого Петра-Переця виявився літературний хист. Його твори надрукували, і він надзвичайно радів першому отриманому гонорарові. Написаний ним кіносценарій схвально сприйняли на «Мосфільмі», його запросили на кіностудію. Хтозна, як там розвинувся б талант юнака, але надійшла повістка, і у 1940-му Петра призвали на службу до армії.
Багато в чому він слугував прикладом для молодших братів. Можливо, Годелеві поетичні спроби теж були прагненнями наслідувати брата. І коли почалась війна, хлопець почав оббивати поріг військкомату, прохаючи відправити його добровольцем на фронт. На ту пору вже воював середній брат Михайло. А от доля Петра була невідомою. Перед самісінькою війною частина, у якій він служив, перебувала біля німецького кордону і під час прикордонних бойових дій потрапила в оточення. Листи від нього надходили лише перші два місяці з початку війни.
Через рік військком таки погодився на умовляння, і сімнадцятирічного Годеля Коренберга направили вчитися на авіастрільця.
У лавах 11-ї новоросійської дивізії він визволяв Одесу, потім була Прибалтика і визволення Кенігсбергу. Саме там і завершилась для нього війна. 8 травня військам оголосили про капітуляцію фашистської Німеччини, а 9-го дивізію підняли на знищення залишків «Люфтваффе», аси якого відмовилися капітулювати і спробували врятуватися в Балтійських країнах. Годель був готовий до вильоту, але пілот, командир ланки, не став його брати з собою, мовляв, впораюся з недобитками один. Проте німці чинили шалений опір, і з того завдання ніхто не повернувся. Тож невипадково обрав Коренберг девяте травня своїм днем народження…
Отримавши демобілізацію, Годель поїхав додому, до Баку, не відразу. Передусім він завітав на Черкащину. Звідси, з-під Чигирина надійшла була остання звісточка від Петра. Доля старшого брата виявилась трагічною. Пробираючись до лінії фронту, він пристав до партизанів, був у них підривником, здійснив кілька диверсій. Під час однієї з таких вилазок німці його схопили. Двадцятирічного патріота повісили на чигиринському базарі. Відшукати місце поховання героя так і не вдалося.


Перець Коренберг.

Про те, що дізнався, Годель повідав лише братові Михайлу. Батькам про героїчну Петіну смерть брати вирішили не розповідати, аби не ятрити їхні й без того зранені серця. І до скону днів вони вірили у синове повернення. 
Про життя і голгофу Петра Коренберга написав документальну повість письменник-публіцист І.Хацкевич…
Повоєнне життя Годеля Коренберга  почалося теж з поневірянь. Його вабили до себе література, журналістика. На війні він деякій час працював у фронтовій газеті, заміняючи загиблого співробітника, опублікував там декілька власних віршів. Але у редакціях, куди звертався фронтовик-переможець та ще й при нагородах, ввічливо відмовляли. Довелося знову йти у підсобники до батька. Врешті Годелеві таки вдалося влаштуватися у редакцію газети «Минчегаурский строитель».
У Мінчегаурі Коренберг одружився з І.Ліснянською, майбутньою поетесою, лауреатом Державної премії. Згодом молоде подружжя переїхало до Баку, де в них народилась донька Олена (майбутня письменниця Олена Макарова). Працюючи в редакції «Бакинского рабочего», Годель налагодив співробітництво з кількома газетами і журналами, де друкувалися його вірші.
Відтоді й став він Григорієм Коріним. І коли на початку 60-х родина перебралась до Москви, у доробку молодого поета було вже дві виданих збірки віршів, було членство у Спілці письменників. Відтак література стала його професією й роботою.
У творчій спадщині поета 13 поетичних збірок, публікації в журналах, численні переклади. Хоча видавали його в радянські часи неохоче. Після подій 1968-го року в Чехословаччині, під час яких Корін перебував у перекладацьких справах у Празі і дивився на все, що відбувалося тоді там зсередини і певною мірою очима своїх тамтешніх друзів, які ставились до радянського вторгнення аж ніяк не прихильно, він потрапив до когорти «неблагонадійних».
До того ж поезія Коріна не надто вкладалась в усталені тодішні ідеологічні канони, які вимагали передусім апологетики й оспівування суспільного ладу. Його вірші були ліричними, іронічними й легкими, що захоплювали читача оригінальністю, та водночас простотою і близькістю до розмовної мови. Вважається, що саме він започаткував у сучасній російській поезії тему «розмов з Музою». Його творчість формувалась у дружніх стосунках і спілкуванні з такими поетичними метрами, як Арсеній Тарковський, Булат Окуджава, Анастасія Цвєтаєва, Марія Петрових.
Саме Тарковському Корін завдячував, що відбувся як поет. Посприяла цьому, як згадував митець, подарована йому Тарковським рідкісна книга про Франциска Асизського, канонізованого християнського проповідника, яка просто перевернула його світогляд. До речі, той томик рідні Григорія Коріна (Годеля Коренберга) поклали поетові до труни…

Газета «Зоря Полісся», 22 жовтня 2010 р.



Від автора.  Тут подано оригінал дослідження, бо, на жаль, у газеті зроблені недоречні скорочення, що подекуди спотворили зміст, а також перекручення. Зокрема Анастасію Цвєтаєву, про яку там не відали, «зробили» Мариною, більш відомою.

Немає коментарів:

Дописати коментар