Легендарні й суперечливі початки Лутівки, або – Де вбили воєводича Люта?

І написано ж у давньоруському літописі під роком 975.

«Коли Свенельдич, на ймення Лют, вийшовши якось із Києва лови діяти, гнав за звіром у лісі, узрів його Олег і спитав: «Хто се є?» І сказали йому: «Свенельдич». І, напавши, він убив його, бо й Олег діяв був лови. І через це постала ненависть межи ними, Ярополком і Олегом, і завжди мовив Ярополкові Свенельд, хотячи відомстити за сина свого: «Піди на брата свойого, і візьмеш ти волость його один»…

Отже року 975-го Лют, син знатного шведського воєводи Свенельда, який перебував на службі у київських князів ще з часів Ольжиного правління, вирушив на «звірині лови», тобто – на полювання. Випадково чи ні, але втрапив воєводич на мисливські угіддя, що належали до Древлянського князівства. До того ж саме тієї пори полював там древлянський князь Олег. Він приходився онуком княгині Ользі, яка вогнем і мечем упокорила бунтівних древлян в році 946-му, і був поставлений тут княжити своїм батьком – князем Святославом. Тож зазіхань на власні маєтності Олег не потерпів і вбив непроханого зайду.

Більшість дослідників сходиться на думці, що Олег розцінив Лютові лови у його володіннях, як спробу повторити намагання князя Ігоря, що, як відомо, був убитий древлянським князем Малом через додатково накладені на древлян податі. Попри те, що Ольжине придушення древлянського бунту засвідчувало залежність Древлянського князівства від Київського, князівське правління і відповідні його атрибути, в тому числі й територіальні, за древлянами зберігались. Відтак дії Люта мали всі ознаки порушення княжих привілеїв і врегульованих між двома князівствами відносин. Данину підлеглі сплачували зверхникові передусім хутровими шкурами, котрі якраз і добувалися у місцях мисливських ловів. Тому спроби пожитися на них означали у ті часи по суті загарбницькі претензії на землеволодіння.

Аналізуючи цей літописний факт, історики припускають різноманітні його тлумачення й версії, вбачаючи зокрема й можливу провокацію з боку киян-полян чи навіть сторонніх сил, як привід для розпалювання міжусобної війни (і вона таки спалахнула) та зростання впливу на Київських проводирів варязьких наймитів.

Проте історичні дослідження доволі суперечливі щодо ототожнення самого місця, де сталась фатальна зустріч Олега й Люта. Приміром, Л.Похилевич у своїх «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії», посилаючись «на думку деяких», зазначає, що село Лютіж поблизу Вишгорода отримало свою назву за іменем Люта, вбитого Олегом на тому місці. Таке твердження зберігається і в сучасному викладі історії цього поселення.

Одначе сумнівною у цій версії є насамперед стверджувана таким чином належність Лютежа до Древлянської землі. Принаймні стародавній Вишгород і його околиці у літописах називають «Ольжиним градом», а відтак він входив до полянського племінного союзу. Водночас дивує й полювання у цій місцевості князя Олега, надто задалеко від свого осідного міста Вручия (Овруча). З іншого боку – чи дозволили б древляни назвати поселення на своїй землі іменем ворога, й навпаки: чи стали б поляни ховати Люта на території сусіднього князівства? Бо саме Лютіж вважається вірогідним місцем, де було захоронено норовливого воєводича.

Позаяк є всі підстави припускати, що смертельна сутичка відбувалась на древлянських Мичеських землях, які безпосередньо межували з давньоруською Київщиною (приблизно такі ж граничні окреслення у XVIII-XX століттях мав Радомисльський повіт Київської губернії). Межовим розподілом між сусідніми Древлянським і Києво-полянським князівствами слугували річки Тетерів, Здвиж та Ірпінь.

Місця, де відбувалися княжі полювання – «лови звірів» - у сиву давнину називали «звіринцями». Відомий, наприклад, з часів Київської Русі звіринець Києво-полянських князів, розташований в передгір’ї між Дніпром і Печерськими пагорбами. Свого часу там у печерах, що отримали назву Звіринецьких, містився монастир, подібний Лаврському.

Примітно, що на колишніх древлянських теренах теж зберігся давній топонім з назвою Звіринець. Так у давнину звалося лісове урочище, що розкинулося на берегах невеликої річечки. Згодом назву Звіринець дістав і хутірець, розбудований там, який півстоліття тому увійшов у межі села Лутівка Радомишльського району та залишився тепер в означенні однієї з околиць Радомишля.

А згадана річечка, що перетинає прилутівське звіринецьке урочище, здавна теж має назву Лутівка (Лутівочка). Між тим у деяких давніх документах наводиться її назва як Лютівка. З огляду на особливості слов’янського словотворення така трансформація є доволі поширеною. То чи не нарекли її так у давнину для означення місцини, де й було вбито літописного Люта?

У всякому разі інших вірогідних тлумачень про походження назви Лутівка бракує. Бо поширене щодо цього посилання на річечку Лутівку (Лутівочку) однак потребує пошуку першовитоків.

Ось такою є нині легендарна річечка Лутівочка.

Ось такий несподіваний зворот дістає легендарна літописна оповідка про смерть воєводича Люта. Це, звичайно, лише припущення і далеко не беззаперечне. Хоча, як і будь-яке інше, має право на існування. Тим більше, що усталена версія теж містить чимало суперечностей. Слід зауважити й те, що відомі випадки знайдених на лутівських теренах прадавніх артефактів.

Врешті в історії Лутівки потребує переосмислення й інший широко розповсюджений факт. Йдеться про так звану першу згадку села в історичних джерелах. З подання того ж Л.Похилевича тут за точку відліку взято рік 1691-й, коли універсалом гетьмана І.Мазепи від 8 серпня хутірець Лутава було надано Києво-братському монастирю після того, як ним самочинно заволодів полковник К.Солонина. Цю дату потому було повторено й у академічній «Історії міст і сіл України», інших виданнях.

Водночас у розповіді про село Карпилівка Приборської волості (сучасний Іванківський район) Похилевич наводить посилання на запис гетьмана І.Самойловича від 19 травня 1686 року, яким віддавалися грунти при Карпилівці з хутором Лутавою тому ж таки Братському монастиреві.

Проте ці місцевості, що входили до Радомисльського повіту, з давніх давен належали до володінь Києво-Печерського монастиря. Тож присутність на їхніх теренах маєтностей іншої монашеської обителі, хай навіть і на окремо взятому хутірці, виглядає сумнівною. До того ж назва Лутава, хоча й співзвучна з Лутівкою, проте в інших історичних джерелах на наших теренах не присутня.
    Зрештою юрисдикція гетьмана Мазепи, як і Самойловича, у наведені роки поширювалась лише на Лівобережжя. Та, виявляється, у гетьманських актах йдеться про хутірець Лутаву, який розташований в абсолютно іншому регіоні – нині це село Козелецького району на Чернігівщині, підпорядковане тамтешній Карпилівській (!) сільській раді. Козелецькі землі, між тим, якраз і вважалися вотчиною Київського полковника К.Солонини. Тож тут Л.Похилевич на багато років ввів в оману збирачів історії радомишльської Лутівки, втім, як і іванківської Карпилівки.

Разом з тим є у їхньому літописі й ось такий цікавий збіг: у 1913 році поміщиця Марія Вешнівська мала 1155 десятин землеволодінь у Карпилівці Приборської волості і в … Лутівці - Кичкирівської.

Наразі доводиться нашим лутівчанам брати на озброєння іншу дату першої писемної згадки про своє село. Такою поки що з певними обумовленнями можна вважати 1682 рік, коли за переліком маєтностей, які за королівським привілеєм відійшли від Печерського монастиря уніатській церкві, обліковано млин з одним жорном і залізним заводом (руднею) при річці Лутівці, належні до Радомисля (до речі, у виписці про це, зробленій 1754 р. у Київській губернській канцелярії, яку подано в описі документів архіву західноруських уніатських митрополитів, якраз зазначено назву Лютівка). Певно, навколо цих виробництв потому й почало розбудовуватися поселення.

А вже як осідне село Лутівку названо в акті візитації радомисльської церкви Святої Трійці, кафедрального собору уніатської митрополії, від 1783 року.

  

Прадавні древлянські мотиви у сучасній  Лутівці.

Але історичні пошуки можуть безумовно внести свої зміни й корективи, бо будь-які дослідження неодмінно призводять до нових пізнань та відкриттів.

Газета «Зоря Полісся», 5 лютого 2016 р.