Школяр, завдяки якому про Радомишль дізнався археологічний світ

У жовтні 1956 року в Радомишлі трапилась резонансна подія. Тут було відкрито Радомишльську стоянку первісної людини, що увійшла до переліку значних археологічних відкриттів. А першовідкривачами пам’ятки стали… учні міської школи №1, котрі того дня допомагали місцевому колгоспові кагатувати овочі.

Один з них – радомишлянин Ігор ОСАДЧИЙ – у той  пам’ятний жовтневий день 1956-го був у гурті школярів, які працювали на колгоспному полі, і мав прямий стосунок до означених подій. Адже безпосередньо став причетним до відкриття стоянки. Про те, як саме це відбулося, – як мовиться, з перших вуст.

– Я тоді навчався у восьмому класі, – розповідає Ігор Миколайович. – Того дня група школярів, до яких входив і я, працювала в місцевому колгоспі. До речі, у ті повоєнні роки упродовж вересня та до середини жовтня учні старших, а то й молодших класів, зазвичай працювали в колгоспах. Чоловіків було мало, на роботах у господарствах були зайняті переважно жінки, тож на допомогу приходили школярі. Ми збирали яблука, обривали хміль, піднімали льон.

В той день хлопців-старшокласників послали копати траншею під моркву, а дівчат – на обривання хмелю. Пригадується, довго визначали місце під кагат, голова колгоспу з бригадиром про щось сперечалися. Врешті обрали невелике підвищення. Кожному дали лопату, розставили нас і – до роботи.

Копали не глибоко, десь на сантиметрів 60-70. З нами було двоє вчителів – Іван Максимович Галушко і Аркадій Іванович Устинов.

Копаємо собі неквапом.

Раптом мій заступ на щось наштовхнувся в землі. Ще раз копнув… Бачу – якась біла кістка. Гукаю Галушка: «Іване Максимовичу, подивіться, тут щось є…»

Той у відповідь: «Осадчий, не копай більше, там може бути міна!..»

Але ж наше покоління, яке тепер називають дітьми війни, добре знало, що ні міни, ні гранати, ні снаряди ніколи не фарбують у білий колір. Тож тихенько дістаю цю кістку, показую вчителю.

«Це, – каже, – або коняча, або коров’яча, викинь її».

Але тут якраз підійшов Устинов, вчитель географії. Він, до слова, згодом переїхав до Києва, де певний час працював інспектором шкіл Київського МіськВНО.

«Ні, – відказує, – з цим треба розібратися».

Втрутився в розмову й бригадир. Врешті роботи зупинили, кістку забрали в школу, про знахідку повідомили в Житомирський краєзнавчий музей. Отак воно все й почалося…

І вже наступного року до міста над Тетеревом прибула археологічна експедиція на чолі із заступником директора Інституту археології І.Г.Шовкоплясом (згодом він очолив цей заклад). І невдовзі стало відомо про визначне археологічне відкриття – Радомишльську стоянку доби пізнього палеоліту, котра увійшла до різноманітних енциклопедій, історичних довідників, підручників, науково-дослідницьких праць.

Аудіорозповідь.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 3 жовтня 2006 р.

Газета «Зоря Полісся», 17 квітня 2020 р.

З любов'ю до рідного краю

«Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани». Ці слова М.Т.Рильського винесені в епіграф книги «У просторі і часі. Видатні постаті Житомирщини». Її автори М.Ю.Костриця і Г.П.Мокрицький добре відомі серед краєзнавців своїми численними дослідженнями, публікаціями, виданими монографіями, брошурами, книгами краєзнавчої тематики. А цим виданням, здійсненим Асоціацією інтелігенції області і обласною організацією Спілки журналістів України, започатковується серія книжок про рідний край під загальною назвою «Краєзнавча бібліотека».

На тематичну спрямованість книги безпосередньо вказує підзаголовок. Розповідається в ній про видатних людей, чиє життя і діяльність пов'язані з Житомирщиною. На підставі архівних документів, різноманітних джерел, епістолярної спадщини, спогадів подається правдива розповідь про митців, учених, краєзнавців, громадських і державних діячів. Герої книги — М.Рильський і О.Довженко, В.Маяковський і О.Купрін, І. Фещенко-Чопівський і В.Векслер, Д.Штеренберг і Й.Маньковський, В.Кравченко і В.Бруховський, В.Липський і М.Усанович.

Двадцять нарисів увійшло до книги, двадцять подорожей у просторі і часі в ім'я збереження пам'яті, відродження духовності, зміцнення зв'язку поколінь. Адже чимало з імен, про які розповідає книга, були свого часу викреслені з вітчизняної культури або подавалися спотвореними. Не минула така участь і двох імен з цієї книжки, життя яких пов'язане з Радомишльщиною. Про поетесу Людмилу Волошку, уродженку Веприна, і її сестру Вероніку Морозівну розповідається в нарисі «Дві сестри». 

А дослідження «Будівничий української культури» присвячене І.Огієнку.

«Подібна книга може народитися тільки від любові, невгасимої любові до рідного краю, до людини і народу»,— пише у передмові до книги академік П.Тронько. І таку любов цілком засвідчують М.Костриця і Г.Мокрицький, що натхненно і наполегливо ведуть краєзнавчу діяльність. І ця їх праця, безумовно, знайде щирий і добрий відгук у широкого кола читачів, усіх, хто прагне ближче познайомитися з історією і культурою рідного краю.

Газета «Зоря Полісся», 28 вересня 1996 р.

Минається і спливає за водою…

Літо моє у дитинстві зазвичай проминало у бабусі, в Чудині. А який же то літній відпочинок без купання, без річки! Отож, днями пропадали ми на Тетереві. Місць, щоб скупатися, тоді на ньому було достатньо. І купалися то біля кладки, то коло млина, чи на Жужелі, а найчастіше — на Антоновій ямі. Хоча й лякала вона нас, дітлахів, своєю назвою. Бо розповідали старші, що на цьому місці начебто втопивсь колись котрийсь Антон, від якого й пішла ота назва. Річка тут і справді була глибокою, нуртувала в цьому місці вода, вказуючи на вир...

Наче й небагато часу сплинуло. А як невпізнанно змінився Тетерів. На жаль, у гірший бік. І нещодавно, коли проходив повз те місце, де колись була Антонова яма, не побачив уже й річки. Річище проклало собі інший шлях. Втім нині взагалі не знайти на Тетереві навіть натяку на яму. Недарма купальних місць на ньому, принаймні в межах району, майже немає. Адже практично будь-де річище можна перейти вбрід, не замочивши навіть штанів. Повсюдно з'явилися піщані острівці, перетворюючи могутню колись річку у такий собі рівчачок. Аж не віриться, що в стародавніх довідниках і енциклопедіях називають Тетерів судноплавною і лісосплавною рікою, наводять пристані, що колись тут існували. А хіба можна вгадати тепер назву річечки Вирва, що вказує на глибокі ями, вири?

Сучасні реалії Тетерева.

Минулося і спливло за водою. Обмілів нині Тетерів, бо викачують з нього нещадно воду для господарських і інших потреб. Екологи, приміром, стверджують, що Житомир для власного водозабезпечення використовує увесь дебет води, який несе до обласного центру головна водна артерія області. Потому, виходить, від міста тетерівським річищем течуть уже стоки… А ще – повсюдно позакидали млини, а з ними й греблі, що були мало не в кожному селі, даючи до всього й дармову енергію. Були загати — був тихий плин, затони, і, врешті, вода. Була й риба, яка, відомо, завжди шукає, де глибше. Нині ж стрімка течія і справді, мов у рівчаку, не зоставляє шансу на існування жодній заглибині.

Пригадується, на початку останнього десятиліття ХХ століття, коли машинобудівний завод готував майданчик під забудову житлового мікрорайону, намиваючи для нього пісок з Тетерева, виникли й сподівання на відновлення річки. І дійсно, очищене річище сягало до десяти метрів завглиб. Відразу ж з'явилися в цих місцях завсідники-рибалки. Але вистачило того очищення лише на якихось пару років. А потім і сліду не залишилося: швидка течія повернула все на круги свої, водночас виразно вказуючи нам на потребу комплексного порятунку водойми.

Тетерів є яскравим віддзеркаленням катастрофічного стану наших малих річок, які або зникають зовсім, або ледь нидіють. Непродумана меліорація, що знищила болітця, які живили ці річечки, розорення берегів, забруднення річок хімікатами і стоками від влаштованих на їх берегах та в заплавах вигонів чи таборів для худоби, неквапом роблять свою руйнівну справу.

Колись із нашої невеличкої мальовничої Черчі подорожні або городники, що порались неподалік, завжди пили воду, мов з криниці. А колишня слава радомишльського пива досягалась завдяки воді з Мики, що мала дивовижну придатність для виготовлення високоякісного напою. Чи наважиться нині хтось попити воду з цих річок? Хіба що самогубець. Бо уздовж тієї ж Черчі раз по раз виникають сміттєзвалища, а до Мики збігають майже всі нечистоти з Радомишля, включаючи каналізаційні стоки, скиди підприємств. А тому-то такою радістю стає впійманий рибалкою пічкур – риба, що є своєрідним індикатором чистоти води, адже у забрудненій не водиться.

Річечка Лутівочка.

У 1989-му водойми наші полегшено зітхнули, коли на хвилі демократичного піднесення через невиконання екологічних вимог та на догоду громадській думці було закрито в Радомишлі крохмальний завод, котрий був чи не найшкідливішим забруднювачем Мики й Тетерева. Та невдовзі залунали зітхання господарників і адміністраторів з цього приводу. Мовляв, матеріальних втрат від того, що ніде стало дівати гнилу бульбу з господарств, більше, аніж завдавав той завод шкоди природі.

Що ж, своя сорочка людям недалеким споконвіку була ближчою до тіла. Тим більше, коли матеріальні збитки: ось вони – у відчутно зменшених площах під картоплею, а якась там загублена річка, та ще й через десятки років, – хай це хвилює когось іншого.

Місце, де зливаються в один потік Мика і Тетерів.

Наразі крохмальників згодом «успішно» замінили інші отруювачі водойм – пивовари, земельні орендарі, комунальники та іже з ними.

Втім, руйнуючи довкілля наших річечок, ми самі мимоволі стаємо самогубцями. Адже саме вода споконвіку вважається уособленням життя, життєдайною силою, що породжує і ростить усе живе на землі. То чи варто й надалі затягувати зашморг, накинутий на власну шию? Чи не доречніше зупинити недбальство, застерегти і себе, і нащадків наших від непоправної біди, що день за днем невпинно наближається до нашого дому?

Давайте збережемо їх для нащадків

Бистріївка. Довжина 37 кілометрів (у межах району – 18 км). Ліва притока річки Мики (впадає біля м.Радомишля). Бере початок біля с. Стирти Черняхівського району. Площа водозбору 381 кв. км, лісистість басейну 35.01 кв. км (9,2 відсотка), заболоченість – 6,33 кв. км (1,66 відсотка). Середній річний стік 0,037154 куб. км. В Радомишльському районі протікає через Кайтанівку, Пилиповичі, Переміжжя, Брід, Бистріївку.

Білка. Довжина 40 кілометрів. Бере початок біля с. Кочерів. Права притока р. Тетерів. Ширина до 5 метрів. Похил річки 1 м/км. Площа басейну – 354 кв. км.  Долина трапецієвидна, шириною до 2 км, глибиною до 20 метрів. У верхів’ї поширені торфовища. Протікає через Забілоччя, Негребівку, Товсте, Таборище, Хомівку, Кримок.

Вирва. Довжина 33 км. Бере початок біля сіл Мірча і Меделівка. Ліва притока Тетерева (впадає біля с.Макалевичів). Глибина – 0,3-0,5 метра. Урізи води становлять 156 – 123 м. Ширина річища до 5 м. Швидкість течії 0,3-0,4 м/с.. Протікає через Федорівку, Вирву, Садки, Макалевичі.

Візня. Довжина 45 кілометрів (в межах району— 15 км). Складається з двох притоків, один з яких бере початок біля с. Нераж Черняхівського району, а другий - біля с. Клен. Права притока р. Ірші. Площа басейну 384 кв. км. Похил річки 1,2 м/км. Долина асиметрична, річище помітно звивисте. В Радомишльському районі протікає через Стару Буду. Новосілку, Нову Буду, Будилівку, Буглаки.

Глухівка. Довжина 19 кілометрів. Бере початок біля с. Глухів Перший. Річище нешироке. У верхів'ї до 1 м, в пониззі – до 4-5 метрів. Ліва притока Тетерева. В долині Глухівки біля с. Мала Рача розташований географічний центр Радомишльського району. У заплаві річки поширені торфовища. Протікає через Малу Рачу, Велику Рачу.

Дубовець (Дубовик). Довжина 34 км (в межах Радомишльського району – 1 км). Бере початок біля с.Струцівки Коростишівського району. Права притока Тетерева (впадає біля с.Рудні Городецької). Водозбір – 262 кв. км. Водоохоронна смуга 20 м. Урізи води становлять 200 – 143 м. Має декілька притоків. Протікає через Віленку, Вільню, Вільнянку, Квітневе, Царівку, Рудню Городецьку.

Коробочка. Довжина 18 км. Бере початок біля с.Чайківка. Ліва притока Бистріївки (впадає біля м.Радомишля). Глибина – 0,3-0,5 метра. Ширина річища до 5 м. Швидкість течії 0,3-0,4 м/с. Протікає через Чайківку, Борщів, Верлок.

Мика. Довжина 43 кілометри (в межах району – 15 км). Бере початок в околицях с. Високе Черняхівського району. Ліва притока р. Тетерів (впадає в Радомишлі). Глибина 0,5 – 2 метри. Урізи води становлять від 180 (в межах району від 150) до 137 метрів над рівнем моря. Ширина річища до 10 метрів. Площа водозбору 801 кв. км, лісистість басейну 99,5 кв. км (12,3 відсотка), заболоченість 11,07 кв. км (1,38 відсотка). Має 32 притоки загальною довжиною у 70 км. Середній річний стік 0,041785 куб. км. В Радомишльському районі протікає через Глиницю, Нову Юрівку, Кичкирі.

Мироч. Довжина 14,7 кілометрів. Бере початок біля с.Мірча на висоті 156 метрів над рівнем моря. Ліва притока Тетерева (падає біля с.Вишевичів). Максимальна глибина - 4 метри, ширина річища до 3,5 метра. Протікає через Меделівку, Вишевичі.

Тростяниця. Довжина 62 кілометри (в межах району — 4 км). Бере початок біля с. Крученець Черняхівського району. Права притока р. Ірші. Площа басейну 698 кв. км. Пересічна ширина в середній течії до 10 метрів. Характер рівнинний (похил води 1,2 м/км). Має 14 притоків (3 з них у районі). Дно переважно кам'янисте, береги місцями скелясті. В Радомишльському районі протікає через Вихлю, Гуто-Потіївку.

Шлямарка. Довжина 25 км. Бере початок біля с. Потіївки. Права притоки Візні (впадає біля с.Нянівки). Притоки – Драничка, Киянський (праві). Тече спочатку на південний схід і схід, від села Дубовик — на північний схід. Від польового путівця, що між Морогівкою й Неражем, і до гирла Шлямарка є межею між Радомишльським і Малинським районами. Площа водозбору 178 км². Похил 1,9 м/км. Долина шириною до 2,5 км, глибиною до 15 м. Заплава двостороння, завширшки до 200 м, частково заболочена. Річище слабкозвивисте, його ширина до 5 м. Протікає через Потіївку, Дубовик, Облітки.

Газета «Зоря Полісся», 18 вересня 1996 р.

«Жива вода - 96». Підсумки загальнонаціональної кампанії з охорони малих річок.
Київ: Національний екологічний центр України, 1997. с.26-27.

Сторінки історії школи №3 (№6)

1 вересня 1946 року в Радомишлі було відкрито школу №6 (нині — №3).

До 1917 року викладання у школах Радомишля і повіту велося винятково російською мовою. Мовні потреби «малоросів», які становили більшість населення повіту, імперськими чиновниками ігнорувались. І лише після Лютневої революції 1917 року українська мова здобула право на офіційне застосування, у тому числі й у закладах освіти. І вже після громадянської війни відкриті в Радомишлі школи стали україномовними, існували в місті також єврейська школа, відбиваючи демографічний склад міського населення.

Проте після Другої світової війни у Радомишлі оселилося чимало росіян, направлених сюди для відновлення народного господарства. У місті також було дислоковано військових. Зрозуміло, що влада мусила вдовольнити «русскоязычное население». Відтак 1946 року було виріше­но відкрити в Радомишлі школу з російською мовою навчання. Вона стала на той час у місті шостою за ліком.

1946 рік. Учні школи №6 на святковій листопадовій демонстрації.

Ще одне святкування Жовтня вже років десять по тому.

До речі, розмістили нововідкриту школу у приміщенні колишньої єврейської. Та будівля, що стояла на місці нинішнього житлового двоповерхового котеджу, до нашого часу не збереглась. 

Шкільна піонерська лінійка. У верхньому правому куті світлини – будівля початкових класів.

Школа ця була так званою «прогресивною». Тобто попервах вона мала лише три початкових класи, додаючи з кожним роком по одному: у 1947 - 1948 навчальних роках їх було чотири, далі – п’ять і т.д. Тож згодом школа перейшла у нові приміщення (тепер тут адміністративний будинок райлікарні).

Початкові класи, проте, й надалі містились, там де починалась школа №6. Лише коли у 1967-му до 50-річчя Жовтневої революції було прибудовано додаткових два поверхи з вісьмома класними кімнатами, у тій будівлі розмістили шкільні виробничі майстерні.

Майданчик спостереження за природою.

На уроці початкової військової підготовки...

... та фізкультури.

Юннати школи мали свою кролеферму.

Виїзд на допомогу колгоспникам.

У 1951 році школа №6 стала семирічною, а в 1954 — відбувся перший випуск десятикласників.

20 юнаків і дівчат тоді отримали перші атестати зрілості, видані Радомишльською середньою школою №6. Серед них були й перші шкільні медалісти. «Золоту» медаль одержав Леонід Мовчанюк, «срібні» — Віталій Савінкін, Ідея Бровська, Юлія Герасько, Бася Маркман.

Останній дзвоник 1965-го.

1972 р. Першотравень. 

У 1974 році школа знову змінила своє помешкання, «переїхавши» до приміщень, які звільнила колишня СШ №2 (нині гімназія). До речі, це одна з найстаріших освітніх споруд у районі, яка протягом усього свого існування з початку ХХ століття слугувала за призначенням. Свого часу тут містилося чотирикласне міське училище (символічно, що воно, як зазначалося вище, було теж російським), затим — згадана друга десятирічка. І на наведених знімках видно, що принаймні зовні будинок майже не змінився.

Водночас з переїздом змінено було й номер школи на вільний третій (школа №3, котра вже була колись у Радомишлі, припинила своє існування ще в 1950-і роки).

А в умовах незалежної України дещо змінився профіль школи. З наданням українській мові статусу державної, а батькам — права обирати мову навчання, в школі спочатку з’явилися навчальні класи з українською мовою викладання предметів. Поступово всі класи стали україномовними, а відтак — і школа загалом.

Притому освітній заклад не втратив ані свого авторитету, ані високих освітніх показників.

Втім, традиції високої якості знань були закладені в школі ще з початку її заснування. Так, у 1946 - 1947 навчальному році школа №6 мала найвищий показник у районі за числом переведених учнів — 98 відсотків.

А впродовж життєпису школи її учні — повсякчас серед переможців районних, обласних, всеукраїнських предметних олімпіад. За роки існування заклдаду з його стін вийшло 39 «золотих» і 42 «срібних» медалісти (станом на 1996 р.). Так само традиційно мала школа добре озброєних знаннями випускників, котрі продовжували навчання у вузах, технікумах, а потім стали знатними фахівцями, вченими, майстрами своєї справи. Загалом, путівку в життя отримали тут більше тисячі учнів. Гордістю школи №6 (№3) називають науковців Пароконну Н.К., Білошицького В.М., Комара Л.Є., Жудру О.П., Нарожну Р.М., Лаврушенко Л.Ф., Селезньова Е.Л. Чудовими організаторами і керівниками виробництва зросли Пароконний В. К., Білозерський О.Л., Ковальський Є.М. та ін. На мистецькій ниві уславились співачка Давиденко М.М. і актриса Ніколаєва Л.Д. Чимало випускників школи присвятили себе військовій службі. Серед них — ректор Академії прикор­донних військ України, генерал Олексієнко Б.М., генерал-лейтенант Черномордін С.О.  Вічно пам’ятатимуть земляки воїна-інтернаціоналіста Кондратьєва О.О., котрий поліг смертю героя на афганській війні, полковника Збройних сил України Мельника В.І., що загинув у 2017-му в авіакатастрофі у зоні російсько-української війни. На шану загиблим воїнам на приміщенні школи встановлено меморіальні дошки.

Весь цей перелік є передусім свідченням високої кваліфікації та педагогічного хисту вчительського складу. І в історію школи золотими літерами вписані педагоги з великої літери, котрі всі ці роки з покоління в покоління плекали своїх вихованців, сіючи у їхніх душах розумне, добре, вічне. Перелік цей може бути довгим, але не можна тут не назвати таких відомих на Радомишльщині вчителів, як Гаєвська А.Я., Ганжа К.Ф., Іщенко Ю.Й., Куликівський С.В., Криворук М.О., Когут В.С., Лобасенко Г.М., Ліберман Т.Б., Лучник О.І., Мальована Т.І., Мельник Г.А., Орел А.Г., Павленко М.Г., Погоняєва О.П., Ружанський В.П., Романенко Є.Г., Солдатова Н. І., Скуратівський В.Ф., Сіденко О.Ф., Тарасевич Ю.П., Том Г.Д., Циндровська Г.Д., Чернишевич С.С, Чирикова Н.Д., Шевченко О.Ф., Шкідченко І.К., Шкулій Ф.Ф.

Певно, їх подвижництво надихнуло на бажання стати педагогами колишніх випускників школи, а потім її вчителів — Іщенко Н.Е., Твардовську Н.Ф., Швець О.А., Шерстову І.О., Новохатько О.В., Хабарову С.В., Козлову С.А., Дудківську О.І., Кравцову Н.В., Сутковенко Н.М., Балашова Ю.О., Несененко Н.В., Герасимович М.Г. та інших.

У школах міста, району, в інших місцях викладали і викладають вихованці школи. Серед них зокрема сімейна династія — заслужений вчитель України Осадкіна Ю.Ф., Герасько М.Ф., Осадкіна Н.А., а також Безсудна Н.О., Булгакова Л.Я., Бойко Т.А., Карпик Н.В., Єгор’єва Н.В., Данилюк Н.А., Миколайчук Т.В., Онопрієнко Н.В., Селезньова О.Л., Руденко А.П., Чернишевич І.С., Черніченко О.О., Шара Р.Я., Шерстова Т.О. і багато-багато інших їхніх колег.

Організація справи у будь-якій установі (і школа тут не є винятком) значною мірою залежить від рівня керівництва нею. Можна сказати, що шостій-третій школі і тут пощастило. Бо очолювали її не лише добрі організатори, а й висококваліфіковані педагоги: Гориловська П.Й. (1946-1947), Хованська В.П. (1948-1952), Роговченко Г.М. (1953-1956), Іщенко Е.К. (1956-1958), Варламов В.П. (1958-1959, 1966-1973), Зініна О.Д. (1960-1966), Сигеда 3.І. (1974-1984) Петровський С.А. (1984-1986, 2004-2005), Степанішина Т.І. (1986-2003), Шутка В.І. (2003-2004), Сташенко В.А. (2005-2016), Мельник Н.Г. (з 2016-го).

Своїм «віком» школа начебто й поступається 6агатьом іншим освітнім закладам району та міста. Але упродовж своєї історії вона стала помітним явищем у навчально-виховній сфері Радомишля. І це сповна підтверджують усі, хто з гордістю називає школу №3-№6 своєю рідною альма-матер.

Газета «Зоря Полісся», 4 вересня 1996 року (доповнено).

Промені світла Василя Овсієнка

«Історія – це, на жаль, не те, що було, а те, що написане. Якщо знаючі люди не напишуть правду, то прийдуть інші і напишуть так, як їм потрібно. Ось тому я й написав ці свідчення – щиро й нелукаво...» Такий дарчий напис залишив на подарованій мені свого часу невеличкій книжечці «Світло людей» її автор – знаний правозахисник, наш земляк Василь Овсієнко. То була перша книжка його спогадів-нарисів про Василя Стуса, Оксану Мешко, Юрія Литвина та інших, таких як і сам автор, в’язнів сумління. Тих, для кого, як співається у відомій сучасній пісні, найбільшою провиною була любов до України – тобто, до її народу, до її волі і мови.

Оте видання стало прологом і своєрідним анонсом до двотомника під такою ж назвою, що побачив світ 2005 року у Харкові. Майже на семи сотнях сторінок умістилися розповіді про багатьох відомих і невідомих подвижників українського національно-визвольного руху другої половини двадцятого сторіччя, котрі, як і Овсієнко, кращу частину свого життя провели за колючим дротом, нерідко перебуваючи там до скону днів. В переліку цих славетних імен – Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл, Петро Григоренко і Микола Руденко, Олекса Тихий і Михайло Хейфец, Микола Горбаль і багато-багато інших. Розповідаючи про них, автор підкреслює, що це були не поодинокі бунтарі і «блаженні» та божевільні, як їх намагалась подати компропаганда, а широкі і розгалужені маси свідомих і послідовних патріотів.

Василь Овсієнко детально розкриває цю сторінку нашої історії, яка в комуністичні часи всіляко приховувалась і замовчувалась, як викреслювались із вжитку імена тих, з ким ці сторінки могли уособлюватися. Правозахисна діяльність і дисидентство, що виникли на хвилі «хрущовської відлиги» і шістдесятництва, полонили тоді і молодого Василя – студента Київського університету. Полонили настільки, що він без вагань до них пристав, і вів  цю справу упродовж усіх наступних своїх тернистих літ, продовжує й досі, хоча часи вже, здавалося б, змінилися.

Примітно, що подає Овсієнко в книзі автобіографічну розповідь «Мої університети», оповідаючи про свій родовід, про своє рідне село Ставки, сучасну назву якого – Леніне - він не сприймає і напевне ніколи не сприйме. Розповідає про земляків – щирих і нещирих, добрих і лихих. Незважаючи, що чимало потерпав він і на своїй прабатьковій землі, автор, проте, не проминає нагоди розповісти про історію села, відкриває деякі її невідомі сторінки, несподівано пізнані і досліджені ним, зокрема, під час перебування у місцях «не дуже віддалених».

Передбачаю, одначе, що далеко не всім оця Овсієнкова праця і мовлена ним правда буде до вподоби, як не до вподоби багатьом вірнопідданим прислужникам режиму була свого часу його правозахисна діяльність, яку вони мусили таврувати, душити й присікати, крокуючи в ногу з системою. І таврували, і присікали, і душили. Автор називає всіх, аби країна знала і цих своїх «героїв». Щоправда, багатьом з них подібні одкровення давно вже, як ними ж і мовиться, «по барабану», адже й за часів незалежності їхній статус не змінився, бо отримали вони пристойні посади і пенсії, а до них - численні пільги, почесні звання та привілеї. Але в цьому якраз і полягає один з парадоксів нашої суверенної дійсності, коли ті, хто виборював волю України відкрито, словом чи й зброєю, досі залишаються «ворогами народу» і «злочинцями». Адже у багатьох зосталися не скасовані судимості, не зняті сфабриковані надумані та безглузді звинувачення  (до слова, у Василя Овсієнка – теж). Ті ж, хто фабрикував їхні справи або ж спонукав до цього інших, а потім голосував за незалежність порухом руки і мало не з переляку, з огляду на московське подавлення серпневого путчу Єльциним, тепер ходять ледь не в національних героях. Мабуть, тому й дотепер так лякає декого з провладних мужів слово «націоналізм», тому й зчинився такий галас навколо закликів до порозуміння і примирення колишніх воїнів радянської армії і вояків УПА.

Про це Овсієнко теж веде мову у своїй книзі, зазначаючи, що не почуває «в собі ненависті ні до кого з людей. Лише жаль і любов...». І водночас він дякує Богові, що звів його з кращими людьми того часу, котрі якраз і випромінюють винесене в заголовок СВІТЛО ЛЮДЕЙ, яке за авторським задумом має бути з кожним, хто читатиме книгу.

Василь Овсієнко передав свій двотомник до громадських та шкільних бібліотек Радомишля, до місцевого музею і осередку «Просвіти», де з ними може ознайомитися кожен. А ще просвітяни спільно з автором провели у радомишльському краєзнавчому музеї презентацію книги для громадськості. Цей захід засвідчив значний інтерес радомишлян і до книги, і до її автора, до його тернистого подвижницького шляху у відстоюванні незалежності України та демократичних засад на українських теренах.

Радіопередача «Студії «Радомишль», червень 2006 р.

Перепильнував...

Колишній санітар райлікарні Семен Петрович Новиченко довгий час був уособленням розвитку медичної галузі в місті і районі. 20-річним юнаком почав він у 1908 році свій трудовий шлях у нововідкритій тоді в Радомишлі на вулиці Бульварній (нині Шевченка) земській лікарні. І відтоді незмінно сумлінно виконував свою благородну місію на ниві охорони здоров’я, незважаючи на будь-які соціальні потрясіння. Недарма ж був удостоєний звання «Відмінник охорони здоров’я».

Він часто розповідав цікаві історії з минулого, згадував колег, з якими доводилося працювати, і які свого часу в пору військових протистоянь революційної пори врятували йому життя.

Це було навесні 1920-го. Перед приходом до Радомисля польських військ Пілсудського хворих і поранених червоноармійців, аби врятувати від полону, було випущено з лікарні. За це Новиченка піддали тортурам.

Пораненого, його порахували за вбитого і віднесли до моргу. Тільки на третю добу санітари, що зайшли до приміщення, виявили свого колегу живим і негайно занесли до операційної. Майже місяць боровся він зі смертю. І невдовзі знову приступив до своїх обов’язків.

Любив санітар розповідати один епізод, що стався з ним після вигнання з Радомисля гітлерівців у 1944 році. Час тоді був воєнний, тривожний. У навколишніх лісах рейдували угруповання ОУН-УПА, тому відповідні органи вимагали повсюдної пильності.

Якось уночі, коли С.Новиченко чергував у лікарні, до будинку під’їхав легковик. З нього вийшло четверо, підійшли до дверей і гучно постукали, вимагаючи відчинити. Пильний черговий негайно зателефонував у міліцію та повідомив, що до приміщення прагнуть потрапити невідомі особи.

Відтак лікарню хутко оточила оперативна група (міліція в ту пору містилась неподалік) і затримала приїжджих. Після перевірки документів з’ясувалося, що одним із цих непроханих гостей був … тодішній міністр охорони здоров’я УРСР.

- Я чекав прочуханки, - розповідав згодом санітар, - але міністр натомість потиснув мені дружньо руку та ще й пожартував на додачу…

А у 1958 році з нагоди 50-річчя роботи С.П.Новиченка в Радомишльській лікарні надійшло на його адресу з міністерства привітання.

Газета «Зоря Полісся», 19 червня 1996 р.