От вам і «чортики»…

 

Нашим краянам добре відомий оцей чудернацький плід із загнутими ріжками, що нагадують якір, котрий зустрічається у багатьох водоймах (переважно малопроточних), на річкових заводях. В народі його називають «чортовим» або «рогатим горіхом», «прогульником» тощо. Пригадую, що в пору мого дитинства між дітлахами іменували колючку, на яку натрапляли під час купання в річці чи на озері, «чортиком». А наукова назва цієї рослини, що, до речі, занесена до Червоної книги України, – водяний горіх.

І це справді горіх, адже його плід, що надійно захищений від водяних гризунів, не кажучи вже про рибу та водоплавних птиць, міцною оболонкою, надзвичайно смачний та поживний. Смажені водяні горішки аж до ХХ століття користувалися стійким попитом на ринках Європі, ними залюбки смакували, скажімо, як тепер ядрами їстівного каштана. Між тим, ще одна з його народних назв – водяний каштан.

У країнах сходу його й тепер вирощують тамтешні фермери, а селяни всякчас заготовляють про запас, пам’ятаючи про рятівні властивості цієї рослини за неврожаю харчових культур. На Європейських теренах тимчасом її майже знищили, недарма потрапила вона до червонокнижних реєстрів.

Позаяк, за твердженням українських біологів, у нас водяний горіх поступово відроджується, зважаючи на спорудження ставків, заболочення – тобто через появу стоячої води. У ній рослині легше втриматися коренями на дні та дати потомство. Саме в такій спосіб вона здатна розмножуватися.

Зазвичай після літнього цвітіння горішки зав’язуються і до осені дозрівають, відриваються хвилями від рослини. Коли листки, що щільно вкривають водну поверхню, та стебла згнивають, плоди падають на дно, де навесні проростають. Але далеко не всі, хоча така здатність зберігається у них до сорока років.

І коли влітку бачимо на водоймах щільний зелений листяний «килим», – утворений він якраз горіховою плантацією. 

Водночас проти таких заростів рішуче виступають іхтіологи та рибоводи, стверджуючи, що в надміру зарослих водяним горіхом водоймах надто низький рівень кисню у воді, і в спекотну пору це може спричинити до задухи та загибелі риби. Крім того, доволі тернисті стебла, крізь які часом доводиться «пробиратися» рибі, можуть залишати на ній хворобливі подряпини.

Разом з тим Червонокнижний статус не дає можливості навіть проріджувати горіхові зарості, адже за знищення однієї такої рослини передбачено майже 40 гривень штрафу.

Наразі, як і у будь-якій іншій сфері, слід шукати розумну рівновагу. Адже порушені природні засоби регуляції потребують створення вже штучних умов для взаємозбереження як рослинних, так і фауністичних видів.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 25 лютого 2022 р.

  

Радіоприймач з бабусиної скрині

 

Серед згадок про перебування в дитячі роки у своєї чудинської бабусі Лисавети закарбувався в пам’яті радіоприймач, яким у 1950 роки її, як передову колгоспницю, нагородили за участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Це був один з найкращих за дизайном радянських приймачів «Звєзда-54» (цифри якраз  означають рік початку його виробництва), що значно перевершував своїм зовнішнім виглядом поширені тоді «Рекорди», «Дніпри», «Урали» та їм подібні. Втім, як тепер відомо, цю модель, як і багато інших, СРСР просто «скопіював» з французького аналога.

Бабусин приймач, одначе, не працював, бо був захований у скрині. З одного боку – будинок у ті роки просто ще не був електрифікований. Хоча ще у квітні 1952 року Радомишльська райгазета повідомляла, що електрику вели у Чудин з Кримка, де діяла колгоспна гідроелектростанція. Але – прийшло це благо тільки в оселі артільних керівників, а до помешкань рядових колгоспників не дісталось. А з іншого – кожен наявний у користуванні радіоприймач, як, до речі, і телевізор, потребував реєстрації у Радомишльській райконторі зв’язку та внесення щорічної абонплати. І була вона немалою: за користування подібним індивідуальним хатнім ламповим приймачем, що належав до так званої першої категорії, слід було сплачувати 36 рублів. 

 

Оголошення з Радомишльскої газети «Соціалістична перемога», 1952 р. 

Притому «живих» грошей колгоспники тоді не отримували («заробіток» їм нараховувався «трудоднями»). До того ж, ухилення від реєстрації та оплати каралося штрафом і навіть кримінальною відповідальністю. А ще – заохочувалися у цій каральній системі й такі собі «стукачі»: кожен, хто повідомляв про незареєстровану «в сусіда» радіоустановку, отримував винагороду в розмірі 20 відсотків від штрафної суми. Такий порядок діяв у Радянському Союзі ще з 1924 року, відколи почалися регулярні радіопередачі.

Існували «радіообмеження» і в роки Другої Світової. Вже на третій день німецького вторгнення Раднарком СРСР видав постанову про здачу всіх радіопередавальних і приймальних пристроїв в найближче поштове відділення у п'ятиденний строк «з метою недопущення використання засобів радіозв'язку ворожими елементами». Такі заходи діяли до 1945 року (потім в неокупованих районах приймачі власникам повертали). Подібну практику продовжили й гітлерівці: одним з перших наказів окупаційна влада зобов’язала населення здати у фельдкомендатуру всі наявні радіоприймачі, гучномовці та інші радіочастини. Адже й радянська, і німецька пропагандистські машини прагнули позбавити громадян отримання іншої інформації, крім офіційної, тобто – процензурованої.

По війні, до речі, з такою ж «благородною» метою в СРСР запровадили «глушіння» «ворожих голосів». Але про що сповіщали різного роду «Америки», «Свободи», «Бі-бі-сі» та інші «голоси», котрі мовили на «коротких» хвилях, розібрати було можна. І добре пам’ятаю, як дядько Микола, що проживав разом з бабусею, на пару з дідом Петрунькою (чоловіком бабиної сестри) жадібно вслухалися в зарубіжні повідомлення та коментарі з приводу вбивства американського президента Кеннеді.

На ту пору приймач та його хвильове радіо у родині вже офіційно ввели у дію, бо й світло з’явилося, і в 1962-му скасували абонплату. Але вона таки стягувалась, але іншим порядком.

Попервах відбулося одноразове подорожчання в торговельних мережах радіо і телеприймачів на 15 та 20 відсотків відповідно. А потім платню за трансляцію додавали вже до «заводської» вартості приймачів, перераховуючи її трансляторам радійних  та телепрограм.

Стосовно ж абонплати, то вона сплачувалась за користування радіоточками дротового радіомовлення (50 коп. на місяць), котрі були чи не в кожному помешканні, переважно на кухні. Мабуть, через те й називали їх «кухонними брехунцями», адже транслювалась ними перша програма радіо, що вважалась обов’язковою для всіх громадян.

До того ж, проводові мережі слугували доволі надійною системою оповіщення на випадок надзвичайних ситуацій. Втім вони усе ж віджили своє, і у 2010-му українські радіотранслятори офіційно оголосили їх про згортання. А вже наступного року в Радомишлі припинили мовлення редакції міського та районного радіо.

Позаяк ті, хто в радянську пору хотів «вільного» вибору, і хто й дотепер не втратив інтерес до радіопередач, послуговувалися й досі користуються хвильовими приймачами, що вдосконалювалися та поліпшувалися услід за технічним прогресом. Нині відпадає потреба і в них, адже радіомовлення стало складовою повсюдної та всеохоплюючої інтернетної павутини. Тимчасом приймачі «зі скрині», такі, скажімо, як бабусин чи подібний, викликають неабиякий інтерес у любителів антикваріату, адже стали справжніми раритетами.

 

 

 

Пригоди капітана Жеграя, що починалися в Радомислі, тривають

 

Залюблені в книгу радомишляни напевне не оминули читацькою увагою детективний твір знаного майстра жанру Василя Добрянського «Помилка капітана Жеграя», що побачив світ у 2020 році у видавництві «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля». Ним автор започаткував трилогію історико-пригодницьких романів, що висвітлюють авантюрні події 1918-го року – періоду Української держави гетьмана Павла Скоропадського. У першому з них саме за проханням ясновельможного відомий ще з царських часів київський сищик Клим Жеграй розбирався у повітовому місті Радомислі із загадковими подіями, пов’язаними зі зникненням німецьких солдатів та дружини місцевого можновладця генерала Савицького, а також шукав сліди викраденого червоною бандою золота з державної скарбниці.

Зі своїм завданням капітан успішно впорався, тож разом з довірою гетьмана отримав нові відрядження.

Спочатку – в Білу Церкву, де відбувається дія другої книжки серії – «Трибунал апостолів» (вона вийшла друком минулоріч). Там йому довелося розплутувати вервечку вбивств, що їх учиняла таємна організація з назвою повісті. Відбувалися події зокрема в тамтешніх маєтностях магнатки Браницької, чиї володіння, між тим, сягали й Радомишльщини.  У творі, до того ж, хоча й мимохідь, але згадуються радомисльські пригоди вправного криміналіста.

А потім він вирушив до самого Берліна. Днями письменник анонсував вихід книжки «Скриня для гетьмана», що продовжує розповідь про Жеграєві пригоди цього разу в столиці Німеччини. Тут він шукає сліди терористів, які готують замах на Скоропадського, і, притому, причетні до наркоторгівлі. Тож долучаймося до читання нових пригод охрещеного Радомислем слідця.

Втім Василь Добрянський, за його словами, нині міркує над тим, а чи не перетворити історико-пригодницьку серію, що набула популярності, в тетралогію. Так що будемо слідкувати за подальшою творчістю талановитого оповідача.

 

 

 

В пам’ять про звитяжців-танкістів

 

Танкова битва, що розгорнулась у листопаді-грудні 1943 року на рубежі Чоповичі – Фастів, належить до найбільших танкових баталій Другої світової. За деякими оцінками, у ній з обох сторін протидіяло не менше сталевих монстрів, ніж під Прохорівкою на Курській дузі.

Одним із важливих оборонних пунктів для Радянської армії були Заньки, де німецьким танковим асам (а сюди Вермахт перекинув з Італії елітну танкову дивізію «Адольф Гітлер», озброєну найпотужнішими на ту пору «Тиграми») протистояла 12-а Гвардійська танкова бригада. Тут хоробро та мужньо тримала оборону танкова рота цієї бригади.

 

З нагородного листа Героя Радянського Союзу

Василя Єрмолаєва:

«Командир танка Т-34 12-ї Гвардійської танкової бригади, молодший лейтенант. Рік народження 1924. Народився у станиці Псебай Краснодарського краю. Рідні проживають у ст. Кримській Краснодарського краю. В Червоній армії з 15.5.42 р. Призваний Мостовським РВК. Участь у бойових діях по захисту СРСР з 6 грудня 1943 р. – 1-й Український фронт. Загинув 7.12.43 р.

Командир танка Т-34 молодший лейтенант Єрмолаєв в селі Заньки на своєму танку вступив у бій проти чисельно переважаючих сил противника. В цьому нерівному бою тов. Єрмолаєв своїм умінням досконало володіти зброєю  і стійкістю, виявленою в бою, знищив 4 танки і до 30 чол. піхоти. Противник, розлютований стійкістю радянського танкіста, і незважаючи на свої втрати, вдруге здійснив атаку, посилену важкими танками типу «Тигр», але й це не зламало бойового духу тов. Єрмолаєва. Змінивши бойову позицію та вміло замаскувавшись, танк влучним вогнем підбив ще два танка «Тигр». У цьому бою танк тов. Єрмолаєва загорівся. «Вперед» – дав команду тов. Єрмолаєв, і екіпаж, натхненний героїчними подвигами свого командира, на палаючому танку рушив на таран проти німецького танка «Тигр». При зіткненні обидва танка вибухнули. Смертю Героїв загинув екіпаж тов. Єрмолаєва.

За стійкість і мужність, виявлені в бою з німецькими окупантами, тов. Єрмолаєв гідний урядової нагороди «Герой Радянського Союзу», посмертно…»

 

Подання на присвоєння високого звання було зроблене 9 січня 1944-го, а указ Президії ВР СРСР підписано тогорічного 25 серпня.

Між тим, останній лист рідні Василя Єрмолаєва отримали від нього в жовтні 43-го, ще коли юнак навчався у Ленінградському танковому училищі, тож попервах вважали його зниклим безвісти…

 

З нагородного листа Героя Радянського Союзу

Андрія Тимофєєва:

«Механік водій танка Т-34 3-го батальйону 12-ї Гвардійської танкової бригади, сержант. Рік народження 1918. Народився у Москві, де й проживають рідні. В Червоній армії з 8.5.43 р. Призваний Краснопресненським РВК м.Москви. Участь у бойових діях по захисту СРСР з 6 грудня 1943 р. – 1-й Український фронт. Загинув 7.12.43 р.

Механік-водій танка Т-34 сержант Тимофєєв у складі свого екіпажу в селі Заньки вступив у бій проти чисельно переважаючих наступальних сил піхоти і танків противника. Вправно володіючи технікою керування танком і перебуваючи під потужним танковим та артилерійським вогнем противника, тов. Тимофєєв своїм умілим маневром водіння сприяв командирові танка у знищенні впродовж півторагодинного бою 4 німецьких танків Т-4. Обійнявши новий рубіж оборони і добре замаскувавши свій танк, через відкритий люк тов. Тимофєєв корегував вогонь по танках, що насідали, посприявши підбиттю ще двох танків.

Відбиваючи атаки піхоти й танків противника і не маючи прикриття власної піхоти, танк виявився оточеним ворогом і був підпалений. Як кращий син народу і патріот нашої Батьківщини, на палаючій машині тов. Тимофєєв пішов на таран німецького танка Т-6, при зіткненні обидва танка вибухнули.

Сам тов. Тимофєєв від вибуху загинув смертю хоробрих. За виняткову сміливість та відвагу, виявлені в бою, за вміле використання танка у сутичці з ворогом, завдяки чому було знищено 7 танків і 30 піхотинців противника, тов. Тимофєєв гідний урядової нагороди «Герой Радянського Союзу», посмертно…»

 

Поховано звитяжців у Братській могилі, що на Заньківському сільському цвинтарі, де встановлено пам’ятний обеліск. А на згадку про танкові баталії, які точилися тут на початку зими 1943-го, в центрі села застиг на п’єдесталі справжній танк, що свого часу прибув сюди власним ходом.

 

 

 

Увічнено героїзм танкістів і засобами філателії. Свого часу Міністерством зв’язку СРСР було випущено маркований конверт, присвячений подвигові В.Єрмолаєва та А.Тимофєєва.

 

 

 

Газета «Зоря Полісся», 24 грудня 2021 р.

 

З присвятою Огієнкові

 

Про щирого українця Івана Івановича Огієнка розповідає книжка з однойменною назвою, що побачила світ, передуючи 140-річному ювілеєві нашого геніального земляка. Підготувала її вчителька української мови Борщівської школи Галина Римар, долучивши до творення своїх доньок Дарину і Катерину (художнє оформлення).

До слова, це вже друга друкована праця Галини Римар, присвячена Огієнкові. Десятиліттям раніше до тодішнього його 130-річчя від дня народження вона організувала і провела загальношкільну виховну годину «Щирий українець Іван Іванович Огієнко». Її сценарій та відповідні рекомендації до проведення й увійшли до книжечки, що стала методичним посібником для подібних просвітницьких заходів з ушанування видатного громадського й церковного діяча, ученого, богослова, педагога.

І примітно, що такі дійства стають дедалі більш поширеними, як зростає в усвідомленні українців велич і геній Огієнка та його невимірної наукової, публіцистичної, духовної й мистецької спадщини. Популяризації цього безцінного спадку та імені людини, яка все своє життя присвятила служінню Україні та її народові, й присвячена книжечка з переказами Огієнкових спогадів та творів сучасних дослідників Огієнкіани – Миколи Тимошика, Володимира Святненка, вже покійного Олексія Опанасюка. 

Оповідаючи доступною і дітям, і дорослим мовою про довге і насичене подіями та випробовуваннями тернисте життя Івана Огієнка, передовсім про його дитячі роки, Римарі-Кученки  зазначають, що  все почалося з маленької хатинки в містечку Брусилові тодішнього Радомисльського повіту, де в ніч старого Нового 1882 року Бог подарував Івану та Єфросинії Огієнкам шосту дитину. Найперші піші дороги Іванка були разом з мамою до Радомишля, Водотий, Дубрівки, Соловіївки, Бишева, Києва… Саме мама виховувала і ставила дітей на ноги, бо батько зарано відійшов у засвіти, зазнавши смертельної травми.

Мудрими вчителями й наставниками для допитливого хлопчика були також його бабуся Якилина, вчитель місцевої школи Іван Сливка, священик Никанор Сташевський, дзвонар Лаврін, солдат – охоронець панського маєтку. А ще формували його особистість довколишня природа, Церква і навіть зірки, осяваючи шлях до майбутніх життєвих висот.

Після школи Іван вирішив стати лікарем, щоб допомагати людям своїми вміннями та знаннями. А що був він сином солдата тодішньої царської армії, отримав змогу безкоштовно навчатися на фельдшера у військовій школі. Затим служив у Київському військовому шпиталі, а щоб вступити до вишу, склав іспити на атестат зрілості при Острозькій гімназії. Відтак став студентом Київського університету. Спочатку медичного факультету, а потім – історико-філологічного.

Аби щось заробити і собі на життя та ще й мамі дещо надіслати, займався репетиторством (у Києві, Брусилові, Радомислі).

До наукових здобутків Івана Огієнка належать ступінь магістра і звання університетського приват-доцента, членство і співзасновництво у «Семінарії російської філології» (української тоді просто не могло бути), Українського народного та Українського державного університетів. Професор Огієнко став фундатором і першим ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету, одним із активних діячів новоствореної Української Академії Наук, мережі національних вищих навчальних закладів. Як політик був міністром народної освіти УНР, міністром сповідань, головноуповноваженим уряду УНР.

Після поразки української революції 1917-22 рр. Іван Іванович опинився в еміграції. Проте й на чужині залишався відданим українській справі, будучи професором теологічного факультетуту Варшавського університетуту, а опісля чернечого постригу – єпископом, архієпископом, митрополитом Холмським і Підляським, першоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді.

Родина Огієнків видала в закордонні величезну кількість українських книжок – підручники, посібники, брошури з історії України та рідної мови, теологічні та службові церковні праці. І примітно, що нині вони стають надбанням українців в самій Україні. Попри небезпеку для рідних, що зосталися на рідній землі, знаходив можливість потайки підримувати з ними листування та зв’язки…

«Я робив, що міг, решту дороблять наступники, – написав митрополит Іларіон (Іван Огієнко). – Служба народові, як і кожна праця – це ЦІЛЬ НАШОГО ЖИТТЯ. Без цього світ не може належно існувати і щасливим не буде. Господь-Творець дав нам цей світ, щоб ми належною службою Йому розбудовували його так, аби він став справді щасливим для всіх нас».

З огляду на те, що авторка й упорядниця книжки філологиня, значне місце у ній відведено Огієнковим мовознавчим науковим напрямкам. До речі, він одним з перших мовознавців аргументував вживання прийменника «в», а не «на» Україні, наголошуючи, що «мусимо прийняти тільки вираз «в Україні», як кажемо: в Росії, в Італії… , викинувши остаточно і з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення - рабську форму «на Україні». Певно тому, так виклично й уперто ігнорують її російські сучасні (і не тільки) зверхники та ідеологи.

Але, як мовиться, нам своє робить. І дороговказом тут має слугувати залишений митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком) мовний заповіт – «Найперші рідномовні обов’язки українців!», що його видрукувано в книжці.

1. На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну, більше того - як честь своєї нації. Хто не береже чести своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.

2. Розмовляй у родині своїй тільки рідною мовою. Це принесе тобі правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбільшого обов'язку щодо свого народу.

3. Хто в родині своїй розмовляє не рідною мовою, той стоїть на дорозі до мовного винародовлення, – найбільшого непрощеного гріха проти свого народу.

4. Бережи своє особове ім'я й родове прізвище в повній національній формі і ніколи не змінюй їх на чужі. Найменша тут зміна – то вже крок до винародовлення.

5. Кожний, хто вважає себе свідомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної літературної мови.

6. Кожний свідомий член свого народу мусить завжди допомагати всіма приступними йому способами розвиткові культури своєї літературної мови.

7. Кожний свідомий член народу мусить добре розуміти й ширити головне рідномовне гасло «Для одного народу – одна літературна мова й вимова, один правопис».

8. Кожний свідомий член нації мусить добре знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу.

9. Де б ти не жив – чи в своїм ріднім краю, чи на чужині, – скрізь завжди мусиш уживати тільки однієї соборної літературної мови й вимови, тільки одного спільного правопису, тим ти покажеш, що ти свідомий син своєї об’єднаної нації.

10. Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова в цілому світі – то мова рідна.

11. Кожний свідомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рідної мови не тільки вдома, але й скрізь, де можливо.

12. Кожний свідомий громадянин мусить щедро підтримувати свої національні періодичні й неперіодичні видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан національних видань – то могутня сила народу й забезпечення розвитку рідної мови, а висота їх накладу – то ступінь національної свідомости народу.

Лауреат премії імені Івана Огієнка поет і науковець Олег Гринів у своїй лауреатській промові зазначив: «Найбільше незахищені в Україні самі українці.. Їх вже звинувачують у тому, що вони прагнуть мати в своїй державі свою мову! Де ще таке можна знайти?.. Запитаймо в нашого краянина Івана Огієнка, який віддав життя для однієї ідеї!.. Відповідь знаходимо в його працях. Праці Огієнка – заповіт нам, його духовним нащадкам… Хай допомагає нам Творець!»…

Пам’ятник митрополиту Іларіону (Івану Огієнку) в Житомирі.

Багатюща духовна і наукова спадщина ученого та духівника нині повертається в рідну Україну, вертаються поетичні й прозові твори. Доносять краянам правдиве слово про свого геніального земляка місцеві дослідники, краєзнавці, письменники та поети (до речі, присвятила йому власні поетичні рядки, опубліковані в книжці, й Галина Римар). Повернулося додому його славетне ім’я, втілившись у пам’ятники та пам’ятні знаки, у топонімічні назви. Названо на честь Івана Огієнка вулицю і в Радомишлі.

Радомишляни біля пам’ятника Івану Огієнку в Брусилові.

 

Газета «Зоря Полісся», 14 січня 2021 р.

 

Волинські приколи Леоніда Гайдая

 

Пригадуєте кумедний епізод з культової радянської кінокомедії «Діамантова рука» про те, як під час показу мод брюки Геші Козодоєва через «маленьку технічну неув’язку» ніяк не хотіли «за легким порухом руки» перетворюватися «в елегантні шорти»? Представляючи цей літній комбінований костюм з назвою «Універсал-69», ведуча дефіле не без гордощів підкреслила, що він отримав заохочувальну премію на міжобласному форумі сучасного одягу в Житомирі.

В іншому фільмі блискучого майстра комедійного жанру Леоніда Гайдая «Операція «И» персонаж Михайла Пуговкіна, виконроб, на оглядовій екскурсії будівельним майданчиком, влаштованій для направленого сюди на перевиховання засудженого на 15 діб здоровила, серед досягнень будівельно-монтажного управління, до колективу якого «тимчасово вливався» хуліган, наводить вражаючу статистику: це управління «побудувало таку кількість житлової площі, що дорівнює десяти таким містам як Волинськ!..»

Напевне, називаючи периферійні міста, сценаристи, до яких належав і сам Гайдай, прагнули певною мірою зіронізувати над «визначними досягненнями» модельєрів та будівельників. Та чи випадково їхній вибір припав саме на Волинський регіон, що, як виявляється, був далеко не чужим для режисера, скоріше навпаки?..

Народжений на Російському Далекому сході Леонід Йович Гайдай мав, проте, український родовід. Його батько походив з Полтавщини і належав до давнього козацького роду, коріння якого вело до знаних старшин Горленків та Домонтовичів. Був він залізничником, відтак занесла його служба аж в Амурський край, де в родині тимчасом шанувалися українські традиції. Зрештою, недарма режисер згодом реалізував свій давній задум і таки екранізував класичний твір свого геніального земляка Миколи Гоголя «Ревізор».

Позаяк інша родова гілка вела з Чернігова… до Житомира. Саме в цьому місті – центрі Волинської губернії – на початку ХХ століття жила родина відомого українського музиканта, фольклориста і громадського діяча Михайла Гайдая. Його донька Зоя – знана українська співачка, народна артистка УРСР та СРСР – в Житомирі зростала й здобула освіту.

Між тим, частина Чернігівщини, прилегла до Полтавських земель, дотепер залишається регіоном, де проживає найбільше Гайдаїв. А загалом за сучасними реєстрами їх в Україні нараховується понад п’ять тисяч.

Поширеним було це прізвище в ХІХ-ХХ столітті й на Радомишльщині. Його носії зокрема мешкали в селах Радомисльського повіту, що за дивним збігом розташовувалися уздовж шляху з Києва на Житомир – Рожеві, Небелиці, Ставищах, Брусилові, мов би вказуючи на міграційний Волинсько-Поліський напрямок розселення Гайдаїв, а також у віддаленому від них Торчині Потіївської волості. Дехто з них притому поєднався родинними узами з повітовим Радомислем.

Втім, попри козацьке походження, прізвище Гайдай за своїм тлумаченням пояснює не військові, а цілком цивільні регалії, означаючи чабана або ж погонича волів. Тож його повсюдне поширення на українських теренах сповна закономірне. І на наших – теж.

 

 

Попереду йшли штрафники

 

У березні 2017-го на теперішньому міському кладовищі за належними християнськими та загальнолюдськими канонами захоронили останки двох радянських воїнів, що на них натрапили двома роками раніше в одному з обійсть на Микгороді, де господарі виконували земляні роботи. Експертиза визначила, що загиблими були жінки. Полягли вони вірогідно у грудні 1943 року, бо під час попередніх боїв за Радомишль потужних бойових дій на цій міській околиці не велося. А в наведеному випадку тіла вбитих, скоріше за все, закидало землею від розриву снаряду, тож їх потім не знайшли… 

За хронікою тогочасних подій, запеклі бої навколо міста розгорнулися, починаючи з 7 грудня.

Після першого вигнання загарбників з Радомишля, коли з-під відвойованого Києва їх, що майже не чинили опору, відкинули аж за Житомир, гітлерівці, згрупувавши значні сили, посилені з’єднаннями з західних фронтів, перейшли у контрнаступ із намірами повернути собі Київ. Зайнявши Житомир, війська Вермахту атакували Радомишль.

З півночі місто обороняли 336-а, 271-а, а також 328-а стрілецька дивізія під орудою полковника Івана Павловського, яку, переформовану й перепорядковану першій гвардійській армії 1-го Українського фронту, перекинули в Україну з Північно-Кавказького фронту. Попри відчайдушний опір радянських військ втримати ворога не вдалося. Під загрозою оточення оборонці змушені були залишити Радомишль. Але й гітлерівці, знову увійшовши в місто 13 грудня, далі не просунулися, їх зупинили інші з’єднання першої гвардійської та інших армій Фронту.

24 грудня з початком Житомирсько-Бердичівської наступальної операції після майже годинного потужного артилерійського та авіаційного обстрілу перша армія повела наступ на Радомишль.

З28-а дивізія перебувала у другому ешелоні, окрім одного-єдиного батальйону, кинутого на прорив ворожої оборони за підтримки 1103-го стрілецького полку. Їм було наказано оволодіти південно-західною околицею міста. 25 грудня, із кровопролитними боями закріпившись на Микгороді, батальйон успішно форсував річку Мику біля пивзаводу і до полудня захопив два міських квартали.

У мемуарній літературі йдеться зокрема про бойову звитягу в цих боях старшини медичної служби Лідії Акимченко, що виявила мужність та героїзм під час штурму міста. В книжці «Варшавська червонопрапорна», присвяченій бойовому шляху 328-ї, автор – колишній командир одного з її артилерійських дивізіонів Петро Дудінов зазначає, що, перебуваючи увесь час серед наступаючих військ, які атакували південну околицю Радомишля (Микгород), мужня медичка подала допомогу 32 бійцям та командирам і безпосередньо брала участь в атакуючих діях. За твердженнями оповідача, 21-річну Лідію нібито нагородили орденом Слави третього ступеня. Однак у вільно доступних натепер військових архівах відомості про цю нагороду відсутні.

Натомість є свідчення про нагородження у серпні 1943 року саніструктора 328-ї дивізії Акимченко Лідії Кононівни медаллю «За відвагу». Звитягою вона відзначилась у боях на північному Кавказі. Під час запеклих триденних боїв за одну із сопок під шквальним вогнем ворога мужня медсестра надала допомогу 50 пораненим, яких евакуювала з поля бою в санітарну частину. Притому в короткі хвилини перепочинку встигала заряджати диски та стрічки для кулеметників і автоматників. У нагородних документах вказано, що вона воює у складі 97-ої ОАШР. Наведена абревіатура означає: окрема армійська штрафна рота…

Потрапила до неї Акимченко в тогорічному червні за вироком військового трибуналу Грозненського військового гарнізону. За спробу дезертирства її засудили до 8 років таборів.

Позаяк «спроба дезертирства» могла означати, скажімо, несвоєчасне прибуття у військову частину у визначені терміни, в тому числі внаслідок оточення, самовільне залишення позицій, поля бою чи навіть розташування підрозділу тощо. Можливо, з Лідією сталося щось подібне. Між тим, разом з нею під трибунал, що особливо не вникав у ті чи інші обставини за браком часу (за наявною статистикою, тільки втікачів-дезертирів через суди та трибунали за роки війни пройшло понад мільйон), потрапили ще четверо жінок-санінструкторів.

Втім за чинною тоді практикою засудженим пропонувалося замість визначеного вироком терміну відслужити кілька місяців у штрафному підрозділі. Вісім років ув’язнення при цьому прирівнювалися до двох місяців служби штрафником. По тому з тих, хто вижив, судимість знімалась, а якщо виявив героїзм – то й раніше.

Акимченко, схоже, не лише погодилась, а й після завершення двомісячного строку продовжила воювати у штрафній роті, адже медаллю її нагородили через чотири місяці після винесення вироку. Штрафників, як правило, не нагороджували, бо заохоченням уже саме по собі вважалося зняття судимості.

Між тим, штрафні підрозділи формувалися з постійного і так званого змінного, тобто «штрафного» особового складу, що зазвичай оновлювався майже після кожного бою. Санінструктори, звісно, в них повинні були бути обов’язково постійно, тим більше, що з вересня 1943-го за відповідною директивою Генштабу вже заборонялося направляти засуджених чи дисциплінарно покараних жінок до штрафбатів.

Після боїв за Радомишль згадок про подальший бойовий шлях Лідії Акимченко немає. А в Ростові-на-Дону на неї чекала мама…

Надвечір 26 грудня гітлерівців було вибито з Радомишля. Затим формування 328-ї дивізії розгорнулися на рубежі Кичкирі – Березівка з готовністю повести наступ на Житомир.

Тимчасом загиблі в оборонних і наступальних боях за Радомишль в листопаді-грудні 1943 року воїни 328-ї поховані в семи братських могилах у місті та на його околицях разом із бойовими побратимами з 59-ї, 121-ї, 127-ї, 228-ї, 304-ї, 271-ї, 316-ї, 336-ї, 350-ї стрілецьких дивізій та інших військових формувань.

Братська могила на Микгороді.

Кількість радянських бійців, що навік зосталися в радомишльській землі незнайденими з позначкою в реєстрах бойових втрат як «зниклі безвісти», напевне так і залишиться невстановленою. Хоча майже щороку пошуковці знаходять у місцях важких боїв останки полеглих. Проте – як невідомих...

 

Газета «Зоря Полісся», 24 грудня 2021 р.