Така дивна й загадкова Нарба

 

Переглядаючи колись старовинні мапи, з приємністю й цікавістю віднаходячи на них, звісно, Радомишль, точніше – Радомисль, якщо зважати на минувшину, мою увагу привернула мапа венеційського картографа Паоло Форлані 1568 року. Власне, інакше й бути не могло. Адже на звичній притетерівській локації між Києвом та Житомиром у тому місці, де розташоване там поселення зазвичай латиницею позначалося як Radomisl, Radomijsl, Radomysl чи іншими варіаціями, на цій мапі стоїть напис «Narba».

Від нього відразу повіяло таїною й загадковістю, адже населеного пункту з такою дивною назвою у документальних джерелах ніколи зустрічати не доводилось. Водночас впевнювало переконання, що йдеться таки про Радомисль, адже саме його бачимо на цьому місці на іншій тогочасній мапі українських земель, відомій як «карта Мотіеля», датованій 1580 роком, та на звісній мапі Радзивіла 1613 року.

 

Радомисль на мапі Мотіеля…

 

…і Радзивіла.

Попри те, що дослідниками зверталась увагу на не завжди точні локації тих чи інших міст, містечок, річок, позначених на мапі Форлані, як, між тим, і на інших старовинних, не могла ж позначена десяток-півтора літ тому Нарба просто так зникнути. Так само не міг раптово та нізвідкіля з’явитися й Радомисль.

Зрештою, якраз часовим проміжком між двома картодруками окреслюється започаткування замкового міста Радомисля. Вже через рік після мапи Форлані, як фіксує історик Василь Ульяновський, Радомисль вперше згадується в історичних документах в якості церковної власності в особі Києво-Печерської лаври.

У 1579-му король польський та великий князь литовський Стефан Баторій за зверненням лаврського архимандрита Мелетія Хребтовича надав йому дозвіл на осадження на городищі над річкою Тетерів, де в неї річка Мика впадає, замка й міста. Дістали вони назву Радомисль, яка відтоді майже незмінно представлена на наступних графічних зображеннях регіону. Тож якраз Narba-Нарба найвірогідніше передувала його з’яві.

Що ж вона могла означати?

Слово «нарба» надзвичайно поширене у світовому вербальному розмаїтті, відтак лунає у багатьох мовах, вказуючи при тому на своє аж ніяк не слов’янське походження. Притому часто-густо йдеться про мови аборигенних народів Азії, Африки, Латинської Америки, які навряд чи відомі широкому загалу.

Для прикладу, німецькою, данською, латиською, литовською, люксембурзькою та поруч з ними амхарською (Ефіопія) та малаямською (Індія) воно тлумачиться як шрам. Чим не означення для скелястих берегів Тетерева?

Корсіканською Нарба перекладається як борідка, що з додаванням можна представити як таку-собі історію «з бородою».

У мальдівській, креольський, курдській, ряді індійських, індіанській та доволі екзотичних ілоканській (народність Філіпін), аймарській (Анди) та іже понад десяток з ними – означає руйнацію та нищення. Як тут не згадати поруйнований ординцями літописний Мичеськ-Микгород – історичний попередник Радомисля.

А є ще, скажімо, дитина (на казахській та вірменській), хлопчик (на ірландській), речі (на гренландській), тихий (на бенгальській). У народності кхоса з ПАР «нарба» означає ствердне «так» – хтозна, чи не тотожне назві кенгуру, що її так «іменували» австралійські аборигени візитерам, котрі цікавились дивовижною твариною, просто відповідаючи «не розумію». До всього, терміном «нарба» називають навіть наркотики (індонезійською) та пістолет (киргизькою), що, ясна річ, з жодного боку до нас не припасовуються.

Існує слово «нарба» у човнобудівній термінології поморської говірки. Хоч її тлумачник не пояснює, що воно саме означає, закидаючи лишень на котрийсь спосіб кріплення.

Присутня тимчасом Нарба і в топонімах. Вона зокрема є складовим придатком у назві двох знаних копалень Монте-Нарба – в Сардинії та Саксонії. Можливо, використання цього наймення в Радомислі слугує натяком на давні місцеві рудні та на гранітні поклади.

Зустрічається також твердження, що таким собі «тимчасовим» терміном «Narba» могли означати щось невідоме чи неусталене. З огляду на принагідне тогочасне відродження й новоосадження стародавнього Микгорода, котрий лише набував нової назви, його могли так умовно позначити на мапі без офіційного наймення.

Згадуване у королівському привілеї городище існувало, вірогідно, як залишки літописного Мичеська-Микгорода, і господарювали на ньому певно з давніх часів. Та коли Київська лавра вирішила прибрати поселення до своїх рук, постала потреба його легалізувати.

Позаяк у польській історіографії з подання Едварда Руліковського заснування Радомисля над Тетеревом датовано 1572 роком. А вже 1593-го однойменне замкове містечко подане в інвентарному реєстрі монастирських володінь.

Далебі загадковим і незрозумілим терміном скоріше за все означили Радомисль на мапі саме чужоземні картографи, щоправда, вірогідно, за місцевими свідченнями. Зрештою, Форлані, варто нагадати, був венеційцем. Цікаво, що венеційською мовою Google тлумачить Нарбу як «коло». Так її перекладають також сусідня лігурійська (генуезька) мова і ще з два десятки мов з усіх кінців світу – Африки, Північної Америки, Центральної Азії і навіть Латвії.

Здавалося б, до чого тут коло? Проте здавна у народних традиціях воно символізує зокрема початок і кінець, спільноту та єднання, відродження й життя, цілісність та досконалість, захист та священний простір. Згадаймо хоча б містичне захисне коло Хоми Брута у Гоголевому «Вії». Тож релігійна складова могла бути використана й для позначення нової церковної вотчини. А рознести повсюдну новину про нове монастирське поселення на кручах понад Тетеревом було до снаги мандрівним монахам.

Серед відомих поселень, які могли бути позначені у притетерівській місцині під назвою Нарба, зринає хіба що Коростишів. Проте відомий він під таким своїм найменням з 1499 року, а до ординської руїни начебто іменувався Хміничами.

З інших географічних припущень доводилося чути й версію про Негребівку, проте вона не витримує критики через те, що це поселення поблизу Радомисля було засноване як слобода у 1638 році, тобто через сім десятиліть після створення мапи Форлані. Заснував її (до речі, означивши власним прізвищем) та ще й спричинив ряд судових тяганин із сусідами, що угледіли порушення меж та належних їм володінь, тодішній державець лаврських маєтностей Іван Негребецький. Відтоді подеколи й позначалася Негребівка, Негребець або ж Негребка, на мапах 17-го й пізніших століть.

Вчувається, між тим, деяка схожість з відомим історичним містом Нарва, що в Естонії. Воно, як стверджують дослідники, дістало свою назву від однойменної річки, на якій розташоване, і що має кілька тлумачень, пов’язаних, одначе, з особливостями річища та потоку.

Примітно, що представлена на мапі Форлані ще одна Нарба, розташована на північ від «нашої» десь у білоруських болотах в чотирикутнику Глуськ, Слуцьк, Мінськ, Бобруйськ. Вочевидь, там розташовувалося так само незрозуміле для картографів поселення. Бо, всупереч присутності на території сучасної Білорусі теж річки з назвою Нарва (Нарев), вона є притокою Вісли і бере початок на заході в Біловезькій пущі. Тимчасом місцевість довкола міфічної білоруської Нарби за архівними джерелами кінця ХVI століття теж входила до володінь Києво-печерського монастиря. От вам і «церковне коло»!

 

Ще одна Нарба на мапі Форлані, що на білоруських просторах.

Тож, скоріше за все, годі шукати задокументовану Нарбу на наших теренах в писемних реєстрах тогочасних оселених місць.

Отаких цікавих загадок та версій подарувало нам дивне й таємниче поселення на радомишльському березі Тетереві з мапи Форлані. Втім однозначна відповідь захована таки у глибині віків.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2025 р.

 

Передовики з крохмального

 

Здавна присутній на календарі професійних свят День працівників харчової промисловості, що відзначається у третю жовтневу неділю. Свого часу до цієї галузі належав і Радомишльський крохмальний завод, котрий виробляв надзвичайно важливу продукцію – картопляний крохмаль, що завжди користувався попитом у громадян, тож, як і інші продукти харчування за часів СРСР часто-густо потрапляв до категорії дефіцитів.

З іншого боку – присутність такого  промислового об’єкта на радомишльських теренах давала змогу місцевим колгоспам відвантажувати вирощену ними картоплю безпосередньо в районі, а не везти світ за очі. Більше того – приймали крохмальники на переробку так звану несортову бульбу – дрібну, пошкоджену, некондиційну, яка в іншому випадку вряди-годи могла піти на годівлю худобі або ж просто бути утилізованою. Зрештою, вхідний контроль сировини діяв таки доволі прискіпливо.

Завод цей уже давно, як мовиться, канув у Лєту. У 1989 році його закрили через порушення підприємством екологічних вимог, адже річка Мика та довкілля постійно забруднювалися відходами, розповсюджуючи по місту нестерпний сморід. Нині, щоправда, «смердючі аромати» нікуди не поділися, адже час від часу поповнюються іншими джерелами.

А стосовно колишньої «крохмалкі», що по народному так називали в Радомишлі завод понад Микою, то, як і на кожному підприємстві у часи СРСР, тут велося так зване трудове суперництво, що іменувалося «соціалістичним змаганням», визначалися й відзначалися передовики виробництва. Їхні портрети заносилися на Дошки пошани, пропагандистькі стенди, фото, крім того, публікувалися в пресі. Радомишльська районка «Зоря Полісся» не була винятком.

І добре знали свою справу фотокореспонденти, що до цифровізації та комп’ютеризації відігравали значну роль у процесі творення газети. Останнім з могікан на цій посаді був доброї пам’яті Микола Попович.

Фотокор Микола Попович.

Досконало він володів усіма технологічними тонкощами фотосправи, як то режими експозиції, знімання та обробки, особливостей та добору потрібних фотоматеріалів. Знався у тодішньому «фотошопі» – колажах, ретуші. Був чудовим майстром репортажної, портретної, пейзажної зйомки, або ж так званої «постановочної» – коли гуртові людей потрібно було надати не статичну, а живу й динамічну «картинку». Серед його персонажів час від часу ставали й трудівники крохмального заводу.

Чимало таких світлин збереглося в редакційному архіві. Представлені у цій в публікації – теж з доробку Поповича. Їх віднайшов серед родинного спадку колишнього редакційного фотокора і подав до газети радомишлянин Олександр Пирогов. Цим знімкам уже понад сорок літ.

Отже, на першому фото – бригада з виготовлення сухого крохмалю, очолювана В.Мазуркевичем, що, як зазначалося в газеті, працює під девізом «Жодного відстаючого поруч» і неодноразово досягала найкращих результатів у роботі серед інших таких осередків підприємства. До складу цього невеличкого виробничого підрозділу входили (зліва направо): пакувальники Надія Сергіївна Іваненко та Володимир Ілліч Лісовець, апаратник і бригадир Володимир Андрійович Мазуркевич, лаборантка Валентина Євгенівна Сахневич.

На іншій світлині – працівниці станції з перетирання картоплі: гідротранспортувальниця Олена Павлівна Михайлішина і машиністка Лідія Андріївна Вовк.

 

Тож згадаймо і цих трудівників та трудівниць, і знаного фотомайстра, який увічнив їх для історії.

 

Газета «Зоря Полісся», 10 жовтня 2025 р.

 

Згадуючи першу вчительку

 

У спогадах вдячних учнів усякчас зберігається в пам’яті перша вчителька. На цій світлині 1956 року з альбому радомишлянки Людмили Довгополової (вона у першому ряду в центрі) – учні першого класу Радомишльської школи №6 зі своєю вчителькою Поліною Йосипівною Гориловською.

Для Людмили Михайлівни вона була однією з найулюбленіших шкільних учителів, що вирізнялась однаковим ставленням до всіх без винятку учнів, оточуючи їх увагою та любов’ю, прищеплюючи прагнення до навчання і обдаровуючи знаннями. Перша вчителька організовувала захоплюючі позакласні заходи, «тимурівські» команди, влаштовувала цікаві й пізнавальні екскурсії Радомишлем та його околицями, кращі учні закріплювалися за тими, хто не встигав у навчанні. Запам’яталась і така оригінальна форма відзначення успіхів школярів в навчанні чи позакласних заходах: з цього приводу класовод надсилала їхнім батькам вітальні телеграми. Втім слалися вони усе ж не через телеграфістів, а передавалися учнями, і  писалися, звісно, від руки, хоча й на справжніх телеграфних бланках. Одначе успіх і позитивний ефект справляли неабиякий.

Поліна Йосипівна стояла біля витоків цього навчального закладу, що відкрився у 1946 року. Вона була його директором упродовж 1946-1948 років і вела один з класів.

Учениця першого шкільного набору доброї пам’яті Юлія Феодосіївна Герасько (Осадкіна) згадувала тогочасних вчительок початкових класів як молодих, гарних, але згорьованих війною, у невибагливому, майже військовому форменому вбранні, та водночас ерудованих, інтелігентних, добрих педагогів.

Про таких народна мудрість стверджує, що вчитель лише відчиняє двері до знань, а заходить у них кожен сам. І ці двері вони упродовж усієї своєї педагогічної діяльності завжди тримали відчиненими.

 

 

Газета «Зоря Полісся» від 10 жовтня 2025 р.

 

 

В окупаційну пору Другої світової промисловість Радомишля виконувала замовлення Вермахту

 

У ніч з 4 на 5 серпня 1943 року радянське партизанське з’єднання під орудою нашого земляка Івана Хитриченка здійснило зухвалий штурм Радомишля, розгромивши місцевий окупаційний гарнізон. Залишаючи по тому місто, партизани, одначе, завдали, за їхніми звітами, чималої шкоди ворогові, знищивши сільськогосподарську техніку для збирання врожаю, запаси пального, спалили міст через Тетерів. А ще було виведено з ладу електростанцію та радіовузол, телефонний і телеграфний зв’язок, заводи «Сільмаш» та маслоробний, суконну фабрику (на її виробничих площах згодом містився крохмальний завод) і склади з сукном для потреб Вермахту.

Відомо, проте, що у пору нацистської окупації під час Другої світової війни Радомишльська суконка виконувала також замовлення сільськогосподарських машиновиробників Німеччини, щоправда, під військовим контролем.

Як зазначає коростишівський краєзнавець Дмитро Дубівка, про це йдеться у Військовому щоденнику озброєнь за 1942 рік. Як бачимо, реєстри держзамовлень – далеко не сучасний винахід, та й статистичні рукописи, образно кажучи, теж, виявляється, не горять.

Отже, закарбовано, що дві фабрики ковдр у Радомишлі та Коростишеві, які раніше отримували замовлення від Відділу постачання Вермахту, за погодженням з Інспекцією з озброєнь до 1 вересня 1942 р. мали виготовляти цукрові фільтрувальні тканини та тканини для комбайнів CLAAS, які щойно прибули. Відділ постачання Вермахту наголосив, що це не повинно відбуватися за рахунок виробництва постільної білизни, яке гарантовано контрактом.

А на світлині, що зберігається в історичних анналах всесвітньовідомої машинобудівної компанії, продукцією якої нині залюбки послуговуються й українські аграрії,  - зернозбиральний і снопов'язальний комбайн CLAAS (MBD) розробки 1936 року.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 жовтня 2025 р.

 

На знаному перехресті: чайна, ресторан, їдальня, банк, магазин…

  

Так сьогодні виглядає одне з найголовніших і найвідоміших радомишльських перехресть на перетині Малої Житомирської та Присутственої вулиць і Соборного майдану.

Якщо порівняти це місце із зображенням більш ніж столітньої давнини, видрукуваним на відомій фото листівці Радомишля початку ХХ століття, та навіть світлинами 1980-х, то можна цілковито стверджувати, що змінилося воно невпізнанно.

 

Світлина Віктора Березюка.

Притому зміни ці сталися в останнє тридцятип’ятиріччя, коли спочатку розібрали будинок на розі і на його місці облаштували міську Дошку пошани, а потім замість давньої двоповерхівки спорудили Центр зайнятості.

Тож по праву руку від початку Малої Житомирської з трьох перших будинків до нашого часу «дожив» лише один, та й той суттєво змінив свій первозданний вигляд.

Нині в ньому міститься магазин одягу, а перед тим там розташовувалося відділення банку «Аваль» («Райффайзен-банку»).

 

Далебі свого часу це був один з найпопулярніших закладів громадського харчування, як іменували цю сферу в часи СРСР. Починався він колись із так званої чайної, вказуючи на своє первісне безалкогольне призначення, натомість тривалий час мав статус ресторана (до будівництва у 1962 р. на майдані двоповерхової торговельної споруди з відповідним закладом на другому поверсі). Втім тривалий час містяни називали його здебільшого «верхньою забігайлівкою» або «верхнім генделиком» (таким чином у радянську пару охрестили торговельні місця, де продавали на розлив спиртні напої). Саме так, бо були ще й «нижні»: одна з них містилася на розі теперішніх вулиць Троїцької та Купальної, а після її закриття титул перейняла інша, що стала сучасною «Династією».

Чого гріха таїти, фінансовий план подібні «злачні місця» виконували передусім завдяки «розливу». Зрештою, аби позбутися сумнозвісної «злачності», у 1980-му було зроблено спробу повернути заклад до «тверезого способу життя». Тут виконали капітальний ремонт, реконструювавши обідню залу і запровадивши потокову лінію обслуговування відвідувачів, оновили інвентар та посуд. Після капітального ремонту він усе ж став «Їдальнею» (певний час на ньому ще красувалась вивіска «Варенична», що за своїм призначенням мала насамперед поживно й смачно годувати трудящих.

Попервах так і було (це засвідчують й пропоновані тогорічні світлини), але згодом означені вище фінансово-економічні важелі таки знову почали брати гору.

 

 

Світлини Миколи Поповича.

Із запровадженням ринкової економіки будівля перейшла до приватника, котрий нібито мав наміри відкрити там пивбар. Але потім вирішив за краще перепродати, тож заклад отримав суто фінансове, але – вже банківське спрямування. Втім, згодом таки повернувся до своїх торговельних початків.

 

 

Наше національне надбання

  

На тлі повсюдного засилля та поширення в культурній і не тільки сферах різного роду «шоу» та «шоуменів» цілком логічним, як це не прикро, виглядає те, що майже непоміченим промайнув в Україні столітній ювілей видатного співака Дмитра Гнатюка. Втім подія ця сповна підпадає під означення всесвітньої. Й не лише тому, що мав співак світову славу. Його вважають власним надбанням у кількох європейських державах, і там, до речі, соті роковини виконавця теж увагою не оминули. 

Народився він на Буковині – в краї, де здавна переплітаються й уживаються різні народи. В пору народження 25 березня 1925-го майбутнього митця його рідне село Мамаївці (нині Чернівецька область) входило до Румунського королівства, тож хлопчина добре знав румунську, бо ж навчався у румунській школі. Проте рідною завжди вважав саме українську мову, адже народився в українській селянській родині. І коли ще підлітком прилучився до художньої самодіяльності й організував театральний гурток, першою зіграною ним виставою стала «Сватання на Гончарівці» з невмирущої української сценічної класики.

Власне театральне мистецтво й проклало шлях виконавцеві до співочих вершин. Після Другої Світової війни, в окопах якої отримав контузію, він став артистом звісного Чернівецького обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської. Там були вражені його вокальними здібностями й порекомендували до навчання у Київській консерваторії, де він навчався у знаменитого Івана Паторжинського. По тому Дмитро Гнатюк став солістом Київської опери, з якою був пов’язаний майже чотири десятиліття як виконавець, режисер і очільник. У найпопулярніших виставах театру він виконував провідні партії, що зробили його всесвітньо популярним оперним виконавцем.

Віддано і з любов’ю Гнатюк ставився до народної пісні, співпрацюючи, до того ж, з уславленими хоровими й музичними колективами. Його голосом звучить практично вся золота українська пісенна класика – відомі ще з ХІХ століття «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка місячна», «Місяць на небі», «Зоре моя вечірняя», і вже ближчі до нас у часі «Пісня про рушник», «Два кольори», «Києве мій», «Марічка», «Черемшина», «Пісня з полонини», «Летять ніби чайки», «Очі волошкові», «Чорнобривці» і багато інших, увічнені зокрема на понад тридцяти грамплатівках.

Мав він безліч різноманітних нагород, відзнак та регалій, але найголовніше – шалену народну популярність. Вона промовисто підтверджувалась у кожному концертному дійстві популярного виконавця – чи на столичних «великих» підмостках, чи в периферійному клубі або будинку культури, а то й просто неба. І ніколи не виказував бодай щонайменших ознак «зіркової хвороби».

Непересічною подією в культурно-мистецькому житті Радомишля став виступ геніального виконавця у 1984 році на сцені місцевого БК. Дмитро Гнатюк дав тут концерт у супроводі не менш легендарного музичного колективу – Державного духового оркестру під орудою Василя Охріменка з його солістами-вокалістами, серед яких, до речі, був теж нині відомий майстер співочої сцени народний артист України Фемій Мустафаєв. Опікування молодими талантами, між тим, – теж вагома риса знаного корифея.

Та публіка, звісно, йшла саме на Гнатюка. І він її сподівань не змарнував. Хоча, чого гріха таїти, трапилося під час його виступу пару курйозних моментів. Скажімо, під час виконання артистом одного з пісенних номерів раптово відключилась електрика. Оркестр у темряві змовк, а от Дмитро Михайлович продовжив спів, наче нічого й не відбулося, і коли світло відновилося, зал вибухнув оваціями.

Згодом я цікавився у тодішнього директора БК Миколи Глущенка, чи не було це такою собі «домашньою заготовкою на глядача». Микола Олександрович категорично заперечив, зазначивши, що відключення було справжнім – аварійним і непередбачуваним. Натомість прокоментував він інший епізод виступу Гнатюка, що виглядав уже прокольним. Під час виконання культового натоді «Дня Побєди» співак раптом забув текст пісні і кілька рядків просто промугикав мелодію, а потім таки продовжив зі словами.

«Дожився, старий п…, – вибачаючись, скрушно сповідався після концерту виконавець директорові. – Сотні разів співав на концертах цей твір, а тут на тобі – мов, заклинило!»

Втім радомишльські глядачі сприйняли цей факт з порозумінням, винагороджуючи кожний вокальний твір бурхливими оплесками. А знамениту «Гандзю» співак виконав «на біс». Притому, тоді ще було невідомо, що цей пісенний шедевр, точніше його автор Денис Бонковський, має безпосередній стосунок до радомишльського історичного минулого.

До речі, у Радомишлі Дмитро Гнатюк гастролював ще й у статусі депутата Верховної Ради СРСР. Як зізнавався згодом співак, жодна його депутатська зустріч з виборцями не обходилась без співу, бо в цьому він передусім вбачав своє служіння народові, підтверджуючи це також своєю діяльністю у багатьох національних та міжнародних громадських організаціях, товариствах, фондах, комітетах тощо. А свою громадянську проукраїнську позицію Дмитро Михайлович згодом промовисто висловив беззаперечною підтримкою Помаранчевого Майдану та Революції Гідності.

Світова велич Гнатюка яскраво засвідчувалась його тріумфальними виступами у багатьох країнах світу по всіх континентах. У знаменитому Нью-Йоркському «Карнегі-Хол» глядачі обдаровували його такими шаленими й затяжними аплодисментами, що довелося організаторам влаштувати ще й третє відділення концерту. Під час тривалих гастролей в Австралії та Новій Зеландії зароблені ним гонорарні кошти становили півмільйона доларів. Проте за радянськими законами вони належали державі. Маестро за свої виснажливі виступи отримав лише 20 тисяч рублів.

Об’їздив він, звісно, увесь СРСР. Далебі неодноразово йому надходили спокусливі пропозиції з Москви, але свій вибір він завжди робив на користь натхненно оспіваних ним Києва та рідної України.

Дмитро Михайлович Гнатюк упродовж усього свого життя був відданим пропагандистом і захисником української культури та мистецької спадщини, до яких і сам заслужено увійшов.

 

Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2025 р.

 

Громадський кореспондент, що став отаманом повстанців

Національна бібліотека ім.В.Вернадського оцифрувала і виклала у вільний доступ примірники газети «Народне діло», що зберігалися у її фондах. Це було україномовне друковане періодичне видання народних організацій Радомисльського повіту, засноване в червні 1917 року після створення в повіті виконавчих органів Української Центральної Ради.

28 номерів газети, переданих з колишнього Українського наукового інституту книгознавства, що діяв у 1922-1936 рр. при Головній Книжковій палаті, охоплюють період з 11 серпня до 7 листопада 1917 року. Той невеликий, але вагомий історичний проміжок сповна можна означити порою пробудження української національної свідомості та гідності, коли започатковувались засади незалежної України. «Народне діло» стало ефективним агітатором та пропагандистом українства, відстоювало і підтримало його свідомі й дієві сили.

Притому повітове видання всіляко прагнуло спиратись на актив своїх дописувачів з місць, неодноразово наголошуючи, що для збільшення розміру газети (вона виходила переважно на двох сторінках і лише вряди-годи на чотирьох), як і обсягів інформацій та публікацій у ній з найвіддаленіших куточків повіту, а також задля зміцнення зв’язків з сільськими читачами останні повинні підтримувати газету своїми звістками і дописами із сіл.

І, слід зазначити, коло громадських кореспондентів «Народного діла» зростало. Серед його загалу привертає увагу дописувач із Горбулева – Олекса Соколовський, що повідомляв зокрема про діяльність та проблеми тамтешнього осередку «Просвіти», волосної управи, вів мову про потребу підтримки народних проукраїнських діячів на тодішніх виборах повітової управи, про протидію самогоноварінню, вітав відкриття у Горбулеві української гімназії. Можливо, йому належать і матеріали, надруковані в газеті під псевдонімом О.Лесь.

   

 

На ту пору Олексі було лише 17. Проте вже тоді в ньому вчувалася активна громадянська й національна позиція, спрямована на відстоювання справедливості та соціальної рівності.

А вже через рік наймолодший син з родини дяка Горбулівської церкви Тимофія Соколовського за закликом «Українського національного союзу» зібрав ватагу з кількох сотень місцевих козаків, з якою долучився до антигетьманського повстання, вигнавши гетьманську варту з Радомишля. По тому соколовці підтримали повітового комісара Директорії Юліана Мордалевича у боротьбі проти московських більшовицьких зайд, яким так само дали відкоша на радомишльських теренах.

У перші дні січня 1919-го загін Олекси Соколовського за дорученням Директорії прибув до Коростишева, щоб переконати пробільшовицькі сили, які взяли верх у містечку, виконувати урядові накази. Відтак місцевих верховодів було взято під арешт. Притому без жодного пострілу. Проте заарештованого очільника Коростишівського волревкому К.Гелевея Олекса відпустив на ніч додому, де у того, за його словами, була хвора матір, що потребувала догляду. Відпустив під чесне слово. Мовляв, хай іде, а назавтра обміркуємо, що і як.

Та слова Гелевей не дотримав. Натомість підняв своїх прихильників, які вже вдалися до зброї. Олексу Соколовського вони застрелили на мосту через Тетерів, де отаман сподівався провести з бунтівниками перемовини.

Але боротьбу за українську справу, за яку Лесик віддав своє молоде життя, загін продовжив: уже під проводом старших братів Василя та Дмитра, а затим молодшої сестри Олександри. І в тій борні усі вони поклали свої голови…

Місце останнього спочинку Олекси Соколовського тривалий час вважалося невідомим. Звісно, що за радянських часів про нього й не згадували. Та в незалежній України імена звитяжців повернулися з небуття, і їм віддано належну шану.

За переказами рідних, що потайки передавалися з покоління в покоління, Олексу поховали поруч із сестрою Вірою та батьком біля Горбулівської Покровської церкви. Віднедавна на могилі отамана – пам’ятник. Виготовив його скульптор з Коростишева Віталій Рожик, а кошти надав письменник Василь Шкляр – автор роману-бестселера «Маруся» про родину Соколовських.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2025 р.