Місце останнього бою

В один з жовтневих днів 2019-го члени Житомирського історично-пошукового об’єднання «Пошук» обстежували місця боїв часів Другої світової війни в Новоград-Волинському районі. На одній з ділянок прилад раптом подав сигнал з характерними ознаками наявності в землі якихось металевих предметів, скоріше за все залишків зброї. Пошуковці взялися за лопати і невдовзі натрапили на дві артилерійські гільзи 122-мм калібру. Поруч з ними виявилися рештки загиблого червоноармійця (гільзи лежали у нього в ногах). При ньому було знайдено також хімічні олівці (ними бійці зазвичай писали листи додому), монети, ключик і (найважливіше!) солдатський медальйон, що дав добрі надії на встановлення особи загиблого.

Як розповіли згодом активісти «Пошуку», за декілька годин вони неподалік натрапили на залишки ще трьох воїнів. Один з них був офіцером (вірогідно лейтенант). В іншого полеглого перебували трофейні німецькі підсумки.

Вже надвечір металошукач знову видав потужний сигнал, за яким стало зрозумілим, що йдеться про велике захоронення полеглих. Роботи з ексгумації останків продовжили наступного дня. Тут виявили понівечені рештки 13 солдатів, що скоріше за все загинули під потужним артилерійським вогнем.  Поруч з останками бійців було знайдено мильницю, фляги, каски, протигази, ложки і ще сім медальйонів.

Через кілька днів вже архівні пошуки допомогли ідентифікувати двох загиблих воїнів. Ними виявилися уродженці Кіровоградщини: Дмитро Григорович Глінченко та Михайло Микитович Ковтун, які вважалися зниклими без вісти з липня 1941-го.

Загиблі були бійцями 549-го окремого батальйону зв’язку і 89-го окремого інженерного батальйону 41-ї танкової дивізії 22-го механізованого корпусу, що в липні 1941-го мужньо стримував шалений наступ ворога на Житомирщині.

В іменному списку безповоротних втрат командного і рядового складу мехкорпусу від 3 серпня 1941 р. зазначено, що Д.Глінченко вважається зниклим безвісти під час атаки 11 липня 1941-го біля села Соколівка. Водночас у скорботному реєстрі вказано 40 прізвищ військовослужбовців, що зникли безвісти там того ж дня. Серед них – Григорій Павлович Корченко, уроджений 1921 року в Облітках і мобілізований до війська Потіївським райвійськкоматом у сорок першому. Як сапер 89-го ОІБ, наш земляк означений у списку бойових втрат поруч з Глінченком. Наразі можливо, що серед знайдених пошуковцями останків червоноармійців є й він…

  

22-й мехкорпус, що входив до складу 5-ї армії Південно-Західного фронту, був у вирі бойових дій від 22 червня. Проте після безуспішних намагань стримати ворога і завдати йому контрударів біля Володимира-Волинського, Дубного, а затим Рівного, змушений був відійти на лінію Новоград-Волинського укріпрайону. Починаючи від 9 липня, частини корпусу прагнули відновити фланг армії по річці Случ. Завдавши ворогові контрударів, корпус не тільки виконав це завдання, а й узяв під контроль Київське шосе, зупинивши просування ним гітлерівців. Бої біля Соколівки якраз і були частиною цієї операції. У згаданому списку втрат, яких зазнали там підрозділи, крім 11 липня, вказано також 9, 13, 14, 17. 14 липня перелік загиблих поповнив зокрема командир взводу, лейтенант Віталій Іванович Заруцький, родом з Будилівки.

Втім втримати відвойовані позиції 5-й армії не вдалося. 15 липня після потужної артпідготовки та ударів авіації ворог, маючи чисельну перевагу, потіснив позиції оборонців Новоград-Волинського рубежа на північний схід.

Як зазначалося в доповідній записці Головного Автобронетанкового управління РСЧА від 15 липня 1941 р., матеріальна частина 22-го мехкорпусу, що залишилась, пройшла своїм ходом більше 1000 км, не маючи жодного дня для огляду чи ремонту, відтак передчасно вийшла з ладу. На озброєнні перебувало зокрема два танки БТ, 28 – Т-26, 17 бронемашин (на початку війни лише 19-а танкова дивізії, одна з трьох, що входили до складу корпусу, нараховувала 163 танків).

Позаяк 22 липня наявні сили корпусу були перекинуті на нові оборонні позиції в район Малина – в рідні місця загиблих Г.Корченка і В.Заруцького, що тривалий час перебували у списках зниклих безвісти…

Може, вдасться врешті встановити й їхній земний прихисток на місці останнього бою, адже пошукові роботи там тривають.

Газета «Зоря Полісся», 1 листопада 2019 р.

В ім’я Покрови Пресвятої Богородиці

Покров-омофор, яким Матір Божа захистила жителів Царгорода від ворогів, став одвічним символом її невпинного заступництва за увесь рід людський. Недарма свято Покрови є одним з найшановніших і найулюбленіших серед християн. На знак відданості своїй покровительці Пресвятій Богородиці Діві Марії цього дня освячувалося багато новозбудованих храмів, що діставали наймення Покровських.

Церковна статистика Київської єпархії ХІХ – початку ХХ століття засвідчує, що найбільш поширеними тут були якраз Покровські церкви. Таку назву мав кожен шостий храм на теренах губернії. І Радомишльщина не була винятком

У 1913 році з-поміж 28 церков, що діяли в населених пунктах теперішнього Радомишльського району, п’ять носили ім’я Покрови Пресвятої Богородиці.

Однією з найдавніших серед них вважається Кичкирівська, перші згадки про яку датовані XVIII століттям. У 1770 році її збудували, як зазначається в тогочасних ревізіях, на  новому місці. Дата заснування попередньої тимчасом невідома, проте в Центральному державному історичному архіві зберігаються храмові метричні книги за 1732-1777 роки, що посувають хронологічні межі заснування церкви у Кичкирях принаймні на чотири десятиліття. У 1894 храм перебудували. У новому вигляді він дійшов до нас зафіксованим на світлинах. Один з небагатьох. Можливо, на цій фоторепродукції, що її свого часу зробив краєзнавець Олександр Пирогов, величне зібрання кичкирівців відбувається саме на свято Покрови.

  

Власне, саме у ХVIII столітті, коли Радомишль став осідком уніатської митрополії, у митрополичих володіннях було відновлено, побудовано чи перебудовано більшість храмів. Принаймні саме цією епохою відзначені відомі початкові відомості про їх існування.

В документах унійної митрополії наводяться й перші згадки про Потіївську церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Йдеться зокрема про закладання нової церкви у 1743 році та освячення в 1751-му. За стародавніми її описами історик-потіївчанин Леонід Тимошенко та художник Іван Драгун виконали малюнок-реконструкцію стародавнього храму.

В описах також зазначалося, що час його побудови невідомий. Згадується, проте, під 1742 роком давня церква у селі Вереміївці, що ототожнюється з Потіївкою (нині таку назву має однойменне урочище на потіївських теренах, де в давнину стояв кам’яний хрест). У 1845 році церкву в Потіївці відремонтували, а через 46 років перебудували. До Потіївської парафії входили також мешканці Обліток, Нової Буди, допоки в цих присілках на межі ХІХ-ХХ століть не постали окремі храми, а також Буків і Старої Буди.

1751 роком датовано побудову церкву в Кочерові на місті давнішої. Цей храм славився чудотворною іконою Божої матері. Перше диво, як зазначено в церковних реєстрах, тут явилося 1749 року при перенесенні образу з вівтаря для розміщення між іконами намісними. Проте під час візитації 1783 року священику було наказано підтвердити присутність благодаті Божої спеціальним декретом, інакше за самочинність міг позбутися сану. Це, напевне, було зроблено, позаяк паломництво до кочерівської ікони Богородиці тривало і в наступні роки. У 1890 році храм було перебудовано.

1756 року на місті давнішої звели нову Покровську церкву в Межирічці. Поновлювали її в 1850-му і 1896 роках. Храмовим святом упродовж віків була Покрова й для вірян Краснобірки, що належали до Межиріцької парафії. Проте в кінці ХІХ століття в присілку Краснобірка було збудовано церкву в ім’я Олександра Невського, приписану до Межиріцького храму. Примітно, що під побудову Краснобірської церкви використали придатний будматеріал з розібраної Покровської церкви в Кичкирях, що його там купила краснобірська громада.

У 1761 році стараннями борщівського володаря Михайла Третяка постала Свято-Покровська дерев’яна церква у Борщеві, де утворилась окрема парафія. Доти борщівські віряни належали до Чайківської церкви. Втім побудова храму спричинила суперечку між магнатами Рибінськими, які вважали Борщів своєю вотчиною, і згаданими Третяками. Вгамовував опонентів митрополит Флоріан Гребницький, зазначивши, що церква таки має бути побудована. Притому попервах Борщівський храм мав іменуватися в ім’я Архістратига Михаїла. Одначе дістав наймення Покровського, вочевидь – на день його освячення. Проте у 1804 році храм у Борщеві згорів внаслідок пожежі. Під богослужіння тимчасом переобладнали вцілілу дзвіницю. У такому вигляді церква, вірогідно, діяла до 1861 року, коли в селі було закладено новий храм.

У Радянську пору всі ці храмові споруди були поруйновані, або ж переобладнані «для потреб трудящих» – під клуби, як у Кичкирях чи Потіївці, чи для господарських потреб, як у Кочерові. Нещадних гонінь та репресій зазнали й священнослужителі.

Відновилися і відбудувалися церкви вже за часів незалежності, коли набуло розвою та шанування прадавнє Покровське свято. Засяяла новими барвами й традиція храмових празників - «медів», що вже постали як Дні села і наразі велично та самобутньо відлунюють у День Покрови Пресвятої Богородиці й у згаданих селах Радомишльщини.

Гімназисти останнього випуску

Перейти до попередньої публікації

У 1919 році радомисльська гімназія видала атестати зрілості останнім своїм випускникам. Був серед них і добре знаний радомишлянам середини ХХ століття педагог і громадський діяч Микола Іванович Осадчий.

Вчителював він у Борщеві (там, до речі, ступив на свою педагогічну ниву, плекав яку сорок літ), Глиниці, Кичкирях, Новаках (нині Коростенський район), у Радомишльській школі №4. Завідував Борщівською початковою школою,  Радомишльським дитячим містечком (дитбудинком), директорував у Вепринській, Раковицькій та першій міській школах.

У 1943-47 рр. він очолював міську раду, неодноразово обирався її депутатом. Входив до кола фундаторів міського історико-краєзнавчого музею, що відкрився у 1959-му. А через літ 25 разом з такими ж ентузіастами та однодумцями Микола Іванович домігся відкриття в місті Музею освіти, наповнивши його цікавими та унікальними експонатами. За байдужості й потурання чиновників той музейний заклад, на жаль, канув у Лєту разом зі своїм наповненням.  Втім написані М.Осадчим змістовні нариси з історії Радомишля та освітньої справи на Радомишльщині, на щастя, залишилися, як і деякі інші документи епохи, що їх дбайливо зберігають нащадки подвижника.

З-поміж них – і оця світлина того останнього гімназійного випуску. У верхньому ряду стоять (зліва направо): Д.Слабченко, М.Мацапура, В.Лядов, Г.Гарбаренко, Д.Прозоровський, Є.Рибак, М.Поліщук, М.Осадчий, Ф.Голецький. У другому ряду сидять І.Гавінський, Є.Іванов, М.Вінницький, класний наставник Г.М.Таргоні, Л.Туровець, В.Лобачевський, В.Лотоцький, С.Полінковський. Попереду на підлозі вмостились І.Шаціло, А.Крігер, І.Молдавський.

Як зазначав Микола Осадчий у своїх гімназійних спогадах, дружні стосунки упродовж навчальних років та й потому він підтримував з Миколою Мацапурою, що став відомим шевченкознавцем, протягом багатьох років був директором Харківського, а затим Київського музеїв Тараса Шевченка, Семеном Полінковським – багаторічним головлікарем Павлівської психіатричної лікарні в Києві, Володимиром Лобачевським, що присвятив своє життя лісівництву і очолював Управління лісового господарства в Ставропольському краї.

Завдяки листуванню Осадчого з Лобачевським збереглась можливість не лише назвати останніх випускників з фотокартки, а й навести деякі свідчення про них.

Незважаючи на різнобарвний соціальний, майновий та й національний склад, між гімназистами складалися тісні та приязні стосунки. Вони, на жаль, загострились у революційну пору 1917-1921 років, коли почали виявлятися політичні розбіжності. Вчорашні однокласники часом опинялися по різні боки барикад. Дехто не сприйняв Жовтня та його комуністичних ідей, емігрувавши за кордон. Серед останніх, приміром, І.Гавінський, що був сином повітового справника.

У протистоянні з українським повстанським загоном Соколовських загинув Мендель Вінницький, що входив до керівництва місцевого більшовицького осередку.

Декого попри лояльність до нової влади не оминула хвиля репресивних гонінь. Така доля спіткала Рибака, що став хірургом, – сина знаного Радомисльського торговельника, чия лавка була в престижному місці на Соборному майдані. В.Лобачевський, зокрема, згадує про його ранні сіоністські погляди. Він, хоча й вступив до компартії, але під нищівний репресивний каток усе ж потрапив.

Жертвою репресій став один із братів Рудзевичів, які переїхали до Житомира, тож не змогли сфотографуватися разом з однокласниками. Немає на випускному знімку й О.Полянського, що теж залишив Радомисль, відсутні також П.Карпенко, С.Лядов, І.Шмульзон, В.Молодико.

С.Лядов і Шмульзон обрали тимчасом військовий фах, Поліщук присвятив життя хірургії. Мій однофамілець В.Молодико (дотичних родинних ліній, між тим,  на простежено) походив з поштових службовців (поштмейстери з таким прізвищем працювали свого часу зокрема в Горностайполі та Радомишлі).

Григорій Миколайович Таргоні прийшов працювати в гімназію в 1914 році. Він викладав російську мову та літературу. За радянської влади працював у школі №2 і вважався провідним фахівцем у викладанні цих предметів.

Описуючи навчальні будні, колишні гімназисти згадують передусім дружні взаємини, котрі збереглися на все життя. Адже не єдиними уроками запам’яталися їм гімназійні роки. Вони ходили один до одного в гості, знайомились із родинами, бували на сімейних торжествах. В гімназії влаштовувалися диспути, «суди», проводилися вечори, де читалися вірші та уривки з прозових творів, ставилися вистави. Іноді виступали справжні артисти.

Багато учнів свій вільний час проводили у бібліотеці, добре наповненою не тільки програмною літературою, а й пізнавальною, науковою, художньою. Подеколи влаштовувалися цікаві екскурсійні поїздки.

З гімназійних лав вийшло чимало кваліфікованих лікарів, інженерів, юристів, військових, викладачів, агрономів та ін. Рівень освіти, здобутий в гімназії, давав змогу знайти кваліфіковану роботу, впевненіше почуватися та орієнтуватися у багатьох життєвих аспектах.

Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.

У стінах Радомисльської гімназії

22 (за старим стилем 9) вересня 1909 року в повітовому Радомислі Київської губернії сталась непересічна подія, що підняла місто на значно вагоміший культурно-освітній рівень. Тут на Бульварній вулиці (нині – Шевченка) відкрилась чоловіча гімназія – навчальний заклад середнього освітнього рівня, що давав змогу його випускникам вступати до вишів. До того радомишляни здобували початкову освіту у міських вищопочаткових чоловічому та жіночому училищах, парафіяльних школах, діяли в повітовому місті також німецька школа та єврейські освітні структури.

Гімназія розрахована була на вісім основних класів і один підготовчий, тобто загальний навчальний цикл тривав дев’ять років.

Це не був привілейований навчальний заклад, адже за чинними на ту пору законодавчими нормами приймали до гімназії дітей усіх соціальних станів та національних груп. Проте їх кількість регламентувалась. Для євреїв, приміром, діяла шестивідсоткова квота. Низький відсоток відводився селянському прошарку.

Втім головними вимогами для вступу та здобування освіти були успішні вступні іспити, таке ж успішне навчання та плата за нього (вона упродовж існування закладу зросла від 30 до 60 рублів на рік, за підготовчий клас – 20 руб.).

Тож навчались тут діти купців, дрібних поміщиків, орендарів, а також чиновників, ремісників, селян, кваліфікованих робітників. Діти з бідних родин, що добре вчилися, здобували освіту безплатно. Звільнялися від оплати також третій та четвертий учень з родини, незалежно від її статків. Притому гімназистами ставали не тільки радомишляни, а й діти з інших місць — як з найближчих  сіл, містечок, так і з інших міст краю.

Очолювали гімназію директор та інспектор, що призначалися піклувальником Київського навчального округу (ним у 1909 р. працював титулярний радник Петро Зілов). За імперським штатом їм нараховувалась річна платня відповідно у 1800 та 1500 рублів. Крім того, казенним коштом вони забезпечувалися житлом, харчуванням та отримували особливу платню за уроки.

Посадовий оклад вчителя становив 60 рублів за річний курс уроку, через п’ять років роботи в одній гімназії платня зростала до 75 руб. Класні наставники додатково отримували в рік 160 рублів, а вчителі латини – 100. Наглядач опікувався учнями переважно в позаурочний час.

Всі вчителі, наглядач та інспектор входили до педагогічної ради, очолюваної директором, де розглядалися навчальні та виховні питання.

Директор, звісно, головував і в гімназійному господарському комітеті, у складі якого перебували інспектор та троє обраних на трирічний термін вчителів.

Першим директором Радомисльської гімназії був призначений Микола Лукич Сеферовський. Він закінчив Київський університет св.Володимира, відлічуючи свій педагогічний стаж з 1873 року. За фахом був учителем російської мови та літератури.

У 1916-му директором гімназії призначили Миколу Федоровича Даденкова, що закінчив Ніжинський педагогічний інститут. Його фахом була педагогіка. Її він згодом викладав у згаданому виші, став звісним ученим, професором.

У період Центральної Ради директором працював Борис Максимович Білецький, випускник Варшавського університету, зусиллями якого в навчальному закладі було впроваджено викладання української мови та літератури, українською почали читатися й деякі предмети. За Гетьманату гімназію знову очолив М.Даденков.

Серед перших викладачів гімназії були законовчитель Петро Іванович Робаківський, вчителі Роман Йосипович Красуський (математика), Созонт Васильович Соколовський (підготовчий клас і співи), Михайло Венедиктович Тарасюк (чистописання й малювання), Іван (Йоган) Карлович Куфельд (німецька мова), Олександра Степанівна Юркевич (французька мова), Іван Іванович Кошоровський, Степан Демидович Шадрін. Письмоводителем (діловодом) служив брат міського голови Василь Костянтинович Гринцевич.

Одначе заїжджі педагоги здебільшого надовго тут не затримувалися. Тож надалі педагогічний колектив поповнювали Володимир Іванович Гусовський (інспектор, викладач російської мови та літератури), Семен Іванович Вишневський і Олександр Данилович Костецький (наглядачі), Михайло Володимирович Феофілов (історія), Олександр Всеволодович Носов (математика), Петро Іванович Куклін (географія та природничі дисципліни), Ернест Фрицович Вейдеман (німецька мова), Петро Васильович Соколов (російська мова та література), Андрій Андрійович Русаков (латина), Григорій Никанорович Хребтов (гімнастика), Михайло Юхимович Головань (письмоводитель), Степан Костянтинович Коломацький (законовчитель), Олександр Гнатович Сахаров (малювання), Михайло Дмитрович Бартничук (співи), Микола Іванович Воробйов, Євген Єфремович Іваненко, Андрій Давидович Нечипоренко, Софія Вікторівна Мошинська та інші.

Гімназійним лікарем був тогочасний очільник медичної галузі в місті Юлій Гродецький.

Педагоги також мали переважно вищу університетську освіту. Хоча деякі з них були дивакуватими в оцінці знань гімназистів. Могли, скажімо, виставити всьому класові «одиниці», щоб на наступному уроці виправити їх на… «четвірки» (оцінювалися учні за п’ятибальною системою), часом намагалися підловити учня на незнанні. Додаткові заняття не практикувалися, натомість ті, хто їх потребував, мусили звертатися до репетиторів.

З відкриттям у 1913 році в Радомислі жіночої гімназії її директором вважався очільник чоловічої. Ряд викладачів чоловічої гімназії притому працювали в жіночій за сумісництвом.

У 1912 році, коли в п’яти основних та у підготовчому класі навчалося 145 учнів, а працювало в школі 14 педагогів, на утримання гімназії було відпущено з державної казни 23607 рублів (у т.ч. 6000 – від міста), від сплати за навчання надійшло 5480 руб., інших надходжень було 453 руб. 16 коп. Таким чином загальні витрати на утримання закладу становили 29540,16 руб.

Через чотири роки кількість учнів зросла до 270, а загальний кошторис збільшився до 40,9 тис. руб.

Як зазначав у своїх спогадах випускник гімназії Максим Карбовський, до всіх гімназистів, навіть до тих, хто навчався у підготовчому класі, вчителі і директор зверталися винятково на «Ви». Про жодні фізичні покарання для тих, хто завинив, не могло бути й мови. Позаяк за провину учнів виставляли з класу під час уроку, залишали на годину чи дві після уроків (це називалось «зоставити без обіду на годину чи дві»). Більш суворим покаранням був карцер. У такому випадку учня, що завинив, за розпорядженням директора або педагогічної ради у недільний день залишали в будь-якому класі з ранку до восьмої вечора без сніданку і обіду. І, нарешті, найсуворішим покаранням вважалося виключення з гімназії за неуспішність або тяжку провину. Проте без пустощів і покарань, звісно, не обходилося.

Вимагалося суворе дотримання дисципліни гімназистами й поза стінами навчального закладу. Взимку після восьмої вечора, а влітку після десятої гімназист міг перебувати на вулиці або в громадському місці тільки в супроводі старших (батьків, їх знайомих, старшого брата, дядька). Наглядач постійно перевіряв, чи вдома у пізню пору учні, котрі приїздили на навчання з інших місць, не мали батьківського нагляду і мешкали на квартирах.

Позаяк у гімназії виховували ввічливість, вміння поводитися в товаристві, за столом, вчили танцювати, виховували поважному та лицарському ставленню до дівчат і жінок, повазі до вчителів, батьків, старших, літніх людей, всіляко прищеплювали учням почуття гуманізму.

Майже всі випускники гімназії продовжували освіту далі. За час існування гімназії у ній відбулося чотири випуски – з 1916 по 1919 роки. Припинила вона свою діяльність зі встановленням Радянської влади.

Будинок чоловічої гімназії зберігся і нині залишається в Радомишлі одним з небагатьох зразків архітектурної забудови початку ХХ століття. Припускається, що його міг спроектувати архітектор Федір Олтаржевський, що на ту пору обіймав посаду архітектора Київського навчального округу. Вказує на це й те, що стиль радомишльської гімназійної будівлі схожий з іншою відомою спорудою зодчого – Галицькою синагогою в Києві.

У різні роки в колишніх гімназійних стінах функціонували соціально-економічна професійна школа, сільгосптехнікум, військова школа. У 1959 році тут облаштували школу-інтернат для дітей-сиріт, а після розформування інтернатного закладу з 2013-го діє санаторна школа.

Читати далі про гімназистів останнього випуску

Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.

Йшов другий місяць війни…

«У Потіївському районі, Житомирської області, частини Червоної Армії під час відходу знищили міст через річку Тростяниця. Фашистські війська витратили чимало часу і зусиль на будівництво нового мосту. Дізнавшись про це, партизанський загін, який оперував в районі села Миньківка, здійснив сміливий напад на охорону мосту і знищив збудований німцями міст. В одному з сіл партизани розстріляли куркуля Лісовського, залишеного фашистами в якості сільського старости, і зібрали ряд цінних відомостей про розташування німецьких військ. На основі здобутих відомостей наша авіація успішно розбомбила позиції німецької дивізії та мотомехполку».

Таке повідомлення Радінформбюро пролунало в ефірі увечері 13 серпня 1941 року, на 53-й день війни…

Так само, як Радянська Армія у Другій Світовій готувала плани бойових дій винятково на ворожій території, там так само планувалося розгортати й партизанський рух. Притому до початку Німецько-радянської війни можливі партизанські дії на своїй території розглядалися як зрадницькі та поразницькі. «Якби ще 20 червня 1941-го хтось заїкнувся про те, що підпільну боротьбу в разі нападу гітлерівської Німеччини доведеться вести в Україні, Білорусії, Прибалтиці чи під Смоленськом, того б назвали панікером, з усіма відповідними наслідками», – зазначав згодом начальник Українського (радянського) штабу партизанського руху Т.Строкач. Тож стрімкий наступ гітлерівців у червні 1941-го змусив радянське керівництво спішним порядком корегувати й ці плани.

Фронт швидко котився на схід. 18 липня гітлерівські війська вступили на Потіївщину. А за два тижні перед тим з Києва до Потіївки потайки прибула машина зі зброєю, яку передали місцевому лісникові Кузьмі Дружинському, що порядкував у Миньківській лісовій дачі. Там, у лише йому відомих лісових закапелках, й було обладнано потаємні схрони, адже саме наглядачу цих угідь доручили очолити створений для протидії гітлерівцям, що наближалися, винищувальний загін. Та майже відразу довелося «вини-щувачам» перейти на нелегальне партизанське становище.

До складу загону увійшли перевірені й особисто знані Дружинським земляки – Григорій Шлямар, Йосип Гуринович, Іван Макарчук, Олександр Журавський, Володимир Кравченко,  Олексій і Тетяна Осипови, Адам Денисенко, Андрій Плющ, Спиридон Бабак та інші, був поруч з батьком син Микола.

Під Малином тимчасом точилися запеклі бої. Їх вели з ворогом 87-а та 45-а стрілецькі дивізії, мужньо утримуючи рубежі, що перешкоджали посиленому ворожому наступу на Київ. Гітлерівці прагнули подолати заслін із річки Тростяниці, відновлюючи міст через неї, що його перед відступом зруйнували  червоноармійці.

До речі, тримав там оборону підрозділ чайківчанина, старшого політрука  Марка Остапчука, що налагодив взаємодію із загоном Дружинського. На партизан поклали завдання будь-що перешкодити відновленню переправи. Втім, коли вони потайки підійшли до місця, загарбники вже завершили зведення нової дерев’яної споруди. Тож, оточивши доволі численну мостову варту з усіх боків, партизани з настанням сутінків відкрили вогонь. Імітуючи напад з неочікуваного ворогом місця, їм поталанило заманити в ту пастку та перестріляти головні сили охоронців і навіть полонити кількох з них, у тому числі й офіцера, що командував вартою. Невдовзі міст запалав, а месники з почуттям виконаного обов’язку відійшли до свого табору разом з «язиками».

Про прихоплений «трофей» зв’язковий повідомив Остапчукові. Під ранок до загону прибув перекладач з кількома червоноармійцями. Допитавши полонених, вдалося дізнатися про подальші плани та дислокацію противника. І вже наступного дня ворожі позиції успішно бомбила радянська авіація. А до фронтових штабів полетіла звістка про успішну партизанську операцію та інші їхні дії. Її й оприлюднило згодом Радінформбюро.

Але на ту пору партизанського командира та його бойових товаришів уже не було серед живих.

Під потужним наступом гітлерівців радянські війська все ж змушені були відступити. Партизани Дружинського хоча й залишилися на самоті із загарбниками і, до того ж, без зв’язку, зуміли, проте, ще пошкодити міст через Візню, провести кілька диверсій. Натомість каральні загони ворога, оточивши ліси довкола Миньківки, почали їх ретельне прочісування. Одначе, знайшовши кілька лазівок, месникам, пощастило вислизнути з кільця. Та арештів вони не оминули.

4 серпня у своїй хаті були схоплені Кузьма та Микола Дружинські, яких розстріляли на одній з лісових розвилок дорогою на Нераж, потрапили до лабет й інші їхні побратими. 24-х перших партизан та колишніх активістів було розстріляно карателями зокрема в Заньківському лісі…

Кузьму та Миколу Дружинських іхні рідні та односельці згодом перепоховали на Миньківському кладовищі у братській партизанській могилі.

Між тим, жодної світлини Кузьми Дружинського не збереглося для нащадків. Марно намагався віднайти їх свого часу дослідник історії партизанського та підпільного руху на Потіївщині Анатолій Онищенко. Як з’ясувалося, маючи досвід підпільної боротьби ще з революційних часів, завчасно подбав лісник і про таку конспірацію: сподіваючись, вочевидь, на тривалу підпільну боротьбу, перед приходом окупантів перевідав рідних та близьких, непомітно вилучивши у них усі свої фотокартки, які потім спалив.

Проте народна пам’ять збереглась про мужнього патріота-командира та його загін, що діяв лише 17 днів.

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2019 р.

Партизани, що розмовляли українською, видалися чекістам підозрілими

В архівних фондах Російського Міністерства оборони, де зберігаються відомості про особовий склад Радянської Армії, що брав участь у Другій світовій війні, він досі числиться серед зниклих безвісти. Зокрема в донесенні обліково-статистичного управління Наркомату оборони СРСР від 18 грудня 1943 року зазначено, що з лейтенантом Василем Никифоровичем Панасенком, який з 14 квітня 1941 року командував танковою ротою 44-го окремого розвідувального батальйону 44-ї дивізії, зв’язок втрачено в 1941-му році…

На сільському кладовищі в Гуті Забілоцькій на Братській могилі воїнів, що поклали тут свої голови в оборонних і наступальних боях листопада-грудня 1943 року, на невеликому обеліску, спорудженому ще 1959 року, прилаштовано меморіальну табличку з фото та написом: «Лейтенант Панасенко Василь Никифорович (Сєдов) 1914.01.01 – 1943.25.07». На жаль, на збляклій з часом світлині залишилися лише ледь помітні обриси силуету…

  

Позаяк дата смерті радянського лейтенанта аж ніяк не співпадає з періодом запеклих осінньо-зимових боїв 1943-го, а подане у дужках друге прізвище Сєдов дає певні конспіративні натяки. Втім саме так називали командира таємничого партизанського загону, що діяв у пору окупації в Радомишльських і Коростишівських лісах. А означена таємничість пов’язана була з обставинами загибелі Сєдова та його бійців. Згадки про це у відкритих джерелах почали з’являтися лише в незалежній Україні.

Завісу мовчання та таємності перервав зокрема у 1998 році секретар Всеукраїнського об’єднання ветеранів і очільник Житомирської обласної структури цієї організації Володимир Плотницький. За оприлюдненою ним інформацією, влітку 1943 року в Радомишльських лісах радянські чекісти-десантники поглумилися над командиром місцевого партизанського загону Василем Сєдовим і його бійцями, бо ті, бачте, розмовляли українською мовою, а отже були вони, мабуть, націоналістами…

*     *     *

Уроджений в селі Залізному на Донбасі Василь Панасенко перебував на службі в Червоній Армії з 1936 року. Він закінчив військове училище  і служив в одній із частин у Токмаку, що в Киргизії. Звідти у квітні 1941-го молодого командира перевели в новосформовану і розгорнуту в литовському прикордонні 44 дивізію (попередню розформували після ганебного розгрому на Фінській війні). Проте стрімкий наступ гітлерівських військ 22 червня призвів до нової відчутної поразки розташованих на кордоні радянських військ, їх подеколи панічного відступу, оточення та полону.

Панасенко невдовзі опинився у сумнозвісному Житомирському концтаборі, звідки його змогла «викупити» Надія Форманюк – молода жіночка з Минійок, що на Коростишівщині. В гурті багатьох інших солдаток вона напитувала серед полонених своїх рідних і зглянулась над змарнілим бійцем, що назвався Василем Сєдовим.

В селі всі їх відтак сприйняли як чоловіка й дружину. Оклигавши, Василь роззнайомився з місцевим людом. Згодом з ним навело контакти місцеве підпілля, і саме йому, як офіцерові, запропонували очолити невелику партизанську групу.

Згаданий колишній підпільник-партизан і літописець партизанського та повстанського руху на Житомирському Поліссі В.Плотницький в своїх спогадах оповідає про це угруповання як про загін «Васьки Сєдова». За його словами, партизани роздобули зброю і здійснили напад на комендантський склад, де обзавелися провіантом, кіньми і навіть бричкою, схилили на свій бік власівців з підрозділу РОА, що воювали на боці гітлерівців.

Базувалися сєдовці спочатку у Левківських лісах, на тамтешньому Березовому Болоті. Проте після потужної облави, влаштованої німцями у перші червневі дні 1943-го, зазнавши втрат, передислокувалися у Коростишівсько-Радомишльські лісові масиви. Між тим, тут загін суттєво збільшився кількісно, об’єднавшись з партизанською розвідгрупою на чолі з лейтенантом «Чайкою», що прийшла з Білорусії. Під орудою Сєдова було вже за півсотню бійців.

Директор Коростишівського краєзнавчого музею Володимир Слівінський розповідає, що загін Сєдова, який у офіційних реєстрах іменувався Коростишівським партизанським загоном, у 1943-му оперував з північного боку Києво-Житомирського шосе, здійснюючи вилазки на цю стратегічну трасу. Протилежний бік шляху тримав під прицілом знаний загін Цендровських.

За твердженням В.Плотницького, в групі «Чайки», одначе, було кілька бійців, десантованих до партизанських лав з «Великої землі», що зазвичай трималися відокремлено від загального гурту. А ще у сєдовців викликало підозру, що новоприбулі цікавилися, чому загін спілкується між собою лише українською, чому не має радянських розпізнавальних знаків. До того ж «Муравйов», котрий позиціонував себе як старший групи десантників, раз по раз намагався заводити розмови про «вільну Україну», натякаючи, що нібито є її прихильником. Між бійцями з цього приводу почали виникати конфлікти.

Слід зазначити, що влітку 1943-го рейдувала Притетерівськими лісами ще одна партизанська сила – похідна група УПА «Романа» (Кудрі), котра завдавала клопотів не лише гітлерівцям, а й радянським спецслужбам. Відтак десантура НКВД, що, діставши серйозний вишкіл у спецшколах, вирушала у партизанські райони для диверсійних та контр-розвідувальних операцій, отримувала, крім того, завдання виявляти підрозділи упівців та ліквідовувати їх.

Адже після Сталінградської битви, коли настав перелом у війні, Центр поставив вимогу партизанським загонам значно посилити підривну й диверсійну діяльність. За архівними відомостями, в партизанські формування України було заслано біля 400 співробітників НКВС, у тилу ворога діяли спеціальні чекістські групи, що, крім того, здійснювали агентурне обслуговування, виявляючи серед партизанів ворожих елементів та зрадників.

Позаяк чергова суперечка між групами виникла під час переходу загону Сєдова на Радомишльщину. Біля Гути Забілоцької вона завершилась трагічно. Після словесної перепалки з боку «муравйовців» раптом пролунали постріли, від яких загинули Сєдов та двоє його бійців, проте черги у відповідь прошили й самого «Муравйова», і його оточення. Решта сєдовців тимчасом розпорошилася.

Над Надією Форманюк, що була в загоні разом з чоловіком, чекісти хотіли позбиткуватися. Але жінка змогла вирватися від них і щодуху побігла в ліс. Услід засвистіли кулі, одна з яких її поранила.

Тамуючи біль, бідолашна тікала подалі від пострілів. Врешті дісталась вона до невеличкого лісового джерельця, припала спраглими вустами до життєдайної води і… знепритомніла.

Наступного дня на закривавлену Надію натрапила група «Романа», якій вона розповіла про те, що сталося. Надавши жінці допомогу, упівці доправили її до своєї перевіреної явочної хатини в Кримок.

Після цих трагічних подій партизанський загін Сєдова своє існування припинив. Члени його групи тимчасом пристали до з’єднань С.Маликова, М.Наумова та інших. «Чайка» притому навіть увійшов до керівного складу одного з них.

*      *     *

Колишні бійці партизанського загону Василя «Сєдова» (Панасенка), які пережили війну, так само підтверджували факт загибелі свого командира і бойових товаришів під час нічного трагічного зіткнення під Гутою Забілоцькою двох партизанських груп.

А на табличці, що на Гуто-Забілоцькому погості, услід за прізвищем Панасенка, означеному цифрою 1, гравіровано також позначки 2 і 3, вказуючи, вочевидь, на похованих тут разом із «Сєдовим» ще двох партизанів з його групи, прізвища яких залишилися невідомими.

Достеменно невідомо й те, як склалась подальша доля дружини партизанського командира. В архівах, однак, зазначено, що у жовтні 1944 року Житомирський обласний військовий комісаріат надав Надії Кузьмівні Форманюк засвідчену ним довідку Токмацького райвійськкомату Киргизької РСР, у якій вказується, що її чоловік Василь Никифорович Панасенко, перебуваючи на фронті, пропав безвісти в 1941 році. У повідомленні, крім того, вказано, що цей документ є підставою для клопотання про призначення жінці пенсії на підставі наказу Наркомату оборони СРСР №220. Між тим, у складеному в грудні 1943 року переліку офіцерського складу частин діючої армії, що підлягали виключенню зі списків, як зниклі безвісти, в інформації про В.Панасенка місцем проживання його дружини Н.Форманюк названо виправно-трудову колонію НКВД…

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2019 р.

Ставецький палац та його зодчий

Надзвичайно вагому новину повідомив нещодавно мені пошуковець та дослідник старовинних маєтків житомирянин Ігор Довбиш. Він надіслав фотокопію сторінки з книжки польського письменника-мемуариста та історичного публіциста Євстахія Івановського «Спогади минулих років» («Wspomnienia lat minionych»), на якій йдеться про архітектора, що спроектував палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках. Ним був Ян Рембертович.

Ось що оповідає про нього автор «Спогадів»:

«Рембертович з академії Краківської був не тільки досконалим геодезистом, а й архітектором. Залучався він комісією казенною до виготовлення різних планів, до побудови каналів у Литві для організації сполучення між Балтійським та Чорним морями. Плани ті через ліквідацію Речі Посполитої реалізовані не були. Після поділу Польщі переїхав на Україну, де займався вимірюваннями.  За свої розробки та роботу отримував гарну винагороду, тож заробив чималий капітал. Орендував великі угіддя в маєтностях Ілінських, але швидко витратився на господарчих оборудках і повернувся до проектування.

Він виміряв усі володіння гетьмана Браницького, залучив до геодезичних робіт молодих сільських хлопців, які вміли читати й писати. Тож Білоцерківщина зі своїх підданих отримала власних геодезистів.

Затим осів у Коростишеві, де мав власну садибу. Був землевпорядником у тамтешніх маєтностях. За його малюнками було побудовано палац Вонсовичів у Ставках, цвинтарну готичну погребальну каплицю Моршковських у Ходоркові. Виконав гарний план костелу в Мошнах для графа Воронцова, що був одружений з графинею Браницькою і мав намір новий костел побудувати, але цей задум не втілився. Для цього плану Воронцов замовив йому в Лондоні геодезичні інструменти».

Втім у розповіді Івановського зодчий ставецького «палацику» (так дослівно написав мемуарист) вказаний просто Рембертовичем. Звали ж його Яном. Саме Ян Рембертович означений під 1790 роком в списку геодезистів, яким Його Королівською величністю надано привілей на здійснення такої діяльності (отримання привілею було запроваджене в 1788 р.).

Слід сказати, що професія Рембертовича за версією Івановського подана польскою «geometra», що дослівно перекладається як геодезист. Власне, геодезія як наука почала набувати розвитку у 17 столітті, коли було винайдено барометр та зорову трубу. Завдяки останній на озброєнні землевпорядників та будівничих з’явилися перші спеціальні геодезичні інструменти – нівелір та теодоліт. Ймовірно якраз про такий інструментарій для Рембертовича попіклувався М.Воронцов.

У ХVIII столітті геодезист був уже поширеним і затребуваним фахівцем на європейських теренах. На нього покладалося встановлення меж, вимірювання та картографування земельних територій, їх ландшафтне впорядкування та інше.

Відомо також, що як фаховий землевпорядник Ян Рембертович у 1782 році був залучений каштеляном кам’янецьким Л.Швейковським для владнання земельного спору з Четвертинськими з приводу розмежування суперечливого лісового масиву. Проєкт врегулювання Рембертович підготував, зазначивши, проте, що частина лісу є спадщиною Четвертинського. І це засвідчено відповідними документами. Відтак ті ділянки їм належать законно, а тому будуть задокументовані у їхній власності. Фахівець наголосив, що вчинити інакше не може, бо це буде «чистою фабрикацією», за що доведеться відповідати перед судом. Тобто, репутаційні ризики для нього важили більше, ніж матеріальні чи покровительські чинники. Недарма запрошений він був до роботи в маєтностях Браницьких, Воронцова, Олізарів, виявивши хист і в архітектурному плануванні. До речі, Я.Ліпоман, коли став управителем Білоцерківських володінь великого коронного гетьмана Ф.-К.Браницького, рекомендував господареві для землевпорядкувальних робіт Я.Рембертовича як найкращого тогочасного фахівця у цій сфері.

Цікаво, що в польській історіографії першої половини ХІХ ст. згадується інший Рембертович і теж з технічним профілем – Кароль, що вірогідно міг бути Яновим племінником. Він входив до Польського Корпусу військових інженерів і очолював саперний батальйон, а у 1830-31 рр. брав участь у Листопадовому повстанні, щоправда, потрапивши у полон, публічно відновив присягу російському імператорові. Його нащадки означені в реєстрі дворян Київської губернії 1906 р. 

Між тим, у «Спогадах минулих років» про Яна Рембертовича розповідається в розділі, присвяченому іншому Яну – Ваксману, впливовому шляхтичеві, що певний час мешкав у Приворотті, а затим спорудив маєток у Романівці Брусилівської волості Радомисльського повіту. Івановський, власне, переповів мемуарні спогади, залишені Ваксманом, що підтримував дружні зв’язки з місцевою знаттю – Т.Чацьким та його секретарем і економом Я.Ліпоманом, К.Свідзінським, Г.Олізаром, Й.Булгаком, Е.Михаловським, а також Рильськими, Єрличами, Чайковськими, митрополитом Євгенієм Болховітіним та іншими. Долучався до цього аристократичного товариства Рембертович, належали до нього й власники ставчанського маєтку Дуніни-Вонсовичі.

Вочевидь, Ваксман і сам бував у Ставках, залишивши невеликий опис тамтешнього маєтку. Його окрасою, зазначає він, був ошатний будинок, довкола якого розкинувся парк з віковими гарними деревами, липовими алеями. На садибі містилась також кам’яна католицька каплиця.

Палац у Ставках. 1912 р.

Власник Ставків граф Адам Дунін-Вонсович тривалий час служив у Варшаві, маючи титул шамбеляна Його Королівської величності (російський аналог камергера), нагороджений був орденом Святого Станіслава. До ставчанських володінь входили також Мар’янівка, Ставецька Слобідка та Юрівка. Належали Вонсовичам, крім того, маєтки на Волині – у Волиці Костянтинівського повіту, де мешкала Адамова мати Франциска, та Темногайцях Кременецького (там осідав рідний брат Францішек). Одружений Адам був на Анні-Марії з Немиричів.

Молодший син Йозеф з дружиною Елеонорою мешкали у Ставках. Якраз він і запросив Рембертовича до спорудження родинного палацу. Старший – Станіслав – служив у польському війську, а згодом пристав на службу до французького імператора Наполеона і під час Російського походу 1812 року перебував ординарцем та походним перекладачем Бонапарта.

Йозеф тимчасом теж був не надто лояльним до російського режиму, позаяк долучився до згаданих бунтівних Листопадових подій. На покару частину його ставчанських маєтностей конфіскували в казну, а згодом розпродали іншим власникам. Останньою спадкоємицею Вонсовичевих володінь стала Адамова донька Кордуля, що вийшла заміж за Прота Чайковського – ще одного з примітних персонажів та співавторів оповідей Івановського. Він зокрема залишив свідчення про Коліївщину та загін Бондаренка, мав наміри висвітлити обставини Кичкирівської «змови» Хоржевських під час повстання Т.Костюшка. Втім зоставив по собі цікаві й курйозні бувальщини та оповідки і сам каштелян Адам. До речі, писав про нього Генрик Ржевуський, називаючи «польським бардом». Зазвичай вважали його надзвичайно шанованою, шляхетною, милою й приємною людиною, що ставала душею будь-якого товариства. Він пересипав свої розповіді чи замальовки жартами, анекдотами, надаючи їм неповторного колориту.

І добре, що всі ті нотатки потрапили до рук Євстахія Івановського, теж уродженого на Житомирщині – в Халаїмгородку Бердичівського повіту (нині Городківка Андрушівського району). Додав він до них інші рукописні та усні свідчення, що втілилися в цілу низку друкованих праць про  історію, як Речі Посполитої, так і українських земель, на яких і сам жив та творив. Свої праці літератор друкував під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz. Цінними видаються його посилання на недоступні архівні матеріали чи ті, які вже взагалі не існують.

Наразі слід віддати належне Є.Івановському за подвижництво, за збережені сторінки далекої минувшини, на яких і донесені до нас згадки про ставецький палац та його зодчого.