Жінка – і ніжно, й ласкаво

 

У популярному в радянські часи романі Б.Ізюмського «Червоні погони», в якому розповідалося про вихованців суворовського училища, в одного з його юних персонажів, грузина за національністю, вчитель поцікавився, чому той постійно пише слово «женщина» (російською) через м’який знак – «женьщина». «А так виходить ніжніше й ласкавіше», – пояснив хлопчина.

Зовсім протилежні почуття виникають, коли нині повсюдно лунає запозичений термін «гендер», яким означають соціальну рівність чоловіків та жінок. Звучить він якось навіть грубовато, мимоволі вказуючи на чоловічу зверхність, бо аж ніяк не асоціюється з «жіночністю».  Втім це далеко не єдиний, хоча доволі промовистий приклад бездумного запозичення тих чи інших сучасних термінів, що ними чомусь надто полюбляють хизуватися теперішні політики та чиновники різних рівнів. Як, скажімо, вже суто жіночий термін «фемінізм», що ним ілюструють боротьбу жінок за рівноправність.

Хоча, здавалося б, куди простіше просто говорити про «жіночий рух». Це, зрештою, й зрозуміліше та, якщо хочете, жіночніше, і певною мірою традиційніше. Адже його витоки сягають попередніх епох нашого суспільного розвитку. Приміром, перші повідомлення про громадські ініціативи  жіноцтва зустрічаються на наших теренах ще у ХІХ столітті.

Застосовувалися вони і в колишньому СРСР. В тодішній системі соціальних інституцій певне місце відводилося зокрема «жіночим радам», що створювалися у трудових колективах, територіальних утвореннях тощо. Хоча їхні функції були здебільшого декларативними та керованими. І про боротьбу за соціальну рівність, звісно, не йшлося, адже в Радянській країні її, як такої, не могло бути за визначенням. Принаймні офіційним та законодавчим.

Наприклад, існували й регулювалися згори норми представництва жінок у радах усіх рівнів, різного роду громадських органах, комітетах тощо. Проте, якщо проаналізувати керівний склад владних чи господарських структур, то побачити жінок на найвищих посадах все ж було рідкісним явищем.

А опікувалися жіночі ради передусім визначенням місця жінки у загальнодержавних справах, створенням пільгових режимів праці та побутових, оздоровчо-профілактичних умов для жінок на виробництві та за його межами, турбувалися про зміцнення сім’ї, про допомогу багатодітним та молодим родинам, а також літнім жінкам, сім’ям загиблих воїнів,  вихованкам дитячих будинків, а ще – звертали увагу на виховання підростаючого покоління у шанобі до старших, їхніх побутових народних традицій, зокрема щодо відповідального ставлення до шлюбу, до материнства і т. ін.

Відтак, жіночий рух таки існував і всіляко пропагувався. Свідчення цьому – фотокартки із особистого альбому радомишлянки, вчительки-пенсіонерки Євгенії Кравчук. На ньому – учасники районного зльоту жінок, що у 1970-80 роки традиційно і з широким ідеологічним забарвленням проводилися на Радомишльщині.

 

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 2023 р.

 

Першодослідник української пісні

 

У 1834 році у Санкт-Петербурзі вийшла друком книжка «Українські народні пісні», підготовлена й упорядкована знаним українським етнографом та книговидавцем Михайлом Максимовичем. Примітно, що чи не вперше у цьому виданні стосовно пісенної творчості наших пращурів було вжито термін саме УКРАЇНСЬКОЇ народної пісні. До того в офіційному російсько-імперському вжитку їх зазвичай називали «малоросійськими». З таким означенням, для прикладу, сімома роками раніше побачила світ перша подібна збірка Максимовича.

Значною мірою такою світоглядною зміною слід завдячувати одному з його попередників на українознавчій етнографічній ниві – Зоріяну Яковичу Долензі–Ходаковському, як у більшості джерел офіційно іменовано цього дослідника, котрого відомий український учений Василь Доманицький назвав піонером української етнографії. За його словами, за кількістю зібраних фольклорних матеріалів він безперечно перевищував усіх своїх попередників на цій народознавчій ниві.

Зоріян Доленга-Ходаковський.

Малюнок К.Прека. 1818 р.

Як зазначає Максимович, він придбав відоме зібрання народних пісень покійного З.Я.Ходаковського, що відійшов у засвіти 1825 року, надзвичайно багате піснями обрядовими та особливо весільними. Їх видавець сповна використовував у своїх подальших пісенно-фольклорних виданнях, не завжди, як це не прикро, посилаючись на першозбирача їхнього походження. Приміром, у згаданому збірнику 1834 року посилання на Доленгу-Ходаковського наведено лише у славнозвісній думі про козака Байду, що дотепер входить до програм вивчення української літератури. Втім, можливо, мали місце тут причини цензурного характеру, адже пізніше з’ясувалося, що Зоріян Доленга-Ходаковський був зовсім не тим, за кого він себе видавав.

Насправді непосидючого пошуковця-етнографа звали Адам Чарноцький, що походив зі збіднілого білоруського шляхетського роду. Ще в шкільні роки хлопчина виявив інтерес до історії, до рідної народної поезії, до давніх сільських пісень, вірувань і звичаїв місцевого люду. «Сміялися не раз із нього, прозивали «zapaleńcem», коли він пильно допитував старих хліборобів про усякі вірування їх прадідів або з цікавістю прислухався до співів селянок», – пише В.Доманицький.

Після школи Адам удався до адвокатської діяльності, хоча й не зовсім була йому до вподоби. Натомість набув не лише непоганий заробіток, а й нагоду копирсатися в архівах, переглядати старовинні документи, зокрема й звичаєві.

Втім у 1808 році Чарноцький пристав на пропозицію одного зі своїх родичів і погодився вступити до Наполеонового війська, що в уяві багатьох тодішніх патріотів Південно-Західного краю могло звільнити польські, литовські, білоруські та українські землі від російського панування. Про свою згоду повідомив письмово, проте лист був прочитаний цензурою. Тож його автора заарештували, доправили до Петербурга й засудили до позбавлення шляхетства та рекрутування у військо. Кілька років дивізія, до якої його призначили, квартирувала в Омську, де, одначе, часу Адам не гаяв і за найменшої нагоди теж вивчав місцеві звичаї, мовні особливості, фольклор, топоніміку. А коли у 1811-му з’єднання із Сибіру передислокували в Бобруйськ, вояк втік звідти і таки став під польські хоругви Бонапарта.

Росіяни його порахували померлим (втікач імітував утоплення). Зрештою після відходу Наполеона Чарноцький потайки повернувся на батьківщину, але вже під іншими найменням та прізвищем. Так він і став Зоріяном Доленгою-Ходаковським – мандрівним дослідником та етнографом. Щоправда, ця діяльність для нього була справжньою і, до того ж, такою, до якої лежала душа, водночас давала змогу пояснювати подорожами ті чи інші біографічні пробіли пошуковця.

Офіційно на дослідницькому поприщі він засвітився з 1816 року. Відтоді його пошуки й мандрівки з торбою за плечима перебували на видноті. Вони охоплювали Волинь, Поділля, Галичину, Київщину, Полтавщину та інші регіони.

«Яке то щастя тинятися помежи людом, жити поетичним життям селян! Який же я щасливий в своїй свитині, з моєю убогою стравою, коли мені оповідають згадки свої, бажання свої! Між людом живе чеснота, між людом живе поезія! Зле серце має той, хто не кохає люду усією братерською любов’ю!» – записано було в його подорожньому нотатнику.

Двічі у 1817-18 роках шляхи Доленги-Ходаковського перетинали Київщину. І обидва рази одним з місць, де зупинявся етнограф, був повітовий Радомисль. У першу подорож він звідси потім рушив на Київ, а в другу – на Білу Церкву, притому на записаному другому маршруті ним названо Казенну Гуту (вірогідно йдеться про Гуту Забілоцьку, що розташовувалась на тому шляху) та Брусилів.

На жаль, як вказує Василь Доманицький, приписи про місця запису пісень зроблено фольклористом далеко не коло кожної пісні, як і немає жодної хронологічної дати, яка б дала змогу відстежити маршрут дослідника і в такий спосіб ідентифікувати можливе місце походження твору.

Обставини його справжнього життєпису почали випливати вже після смерті. Позаяк вони особливо не вплинули на інтерес до його наукової й зокрема етнографічної спадщини. Проте лише 1974 року у Києві вийшла її найповніша збірка – «Українські народні пісні в записах Зоріяна Доленги-Ходаковського». Хоча, знову таки, краєві походження пісень залишилися «за кадром».

До речі, ця книжка теж була процензурована, але вже «з етичних міркувань», залишивши неопублікованими так звані сороміцькі весільні пісні, що, попри застороги ревнителів моралі, становлять значний фольклорний доробок наших пращурів. І не тільки. Адже дотепер лунають у народних обрядах. Зрештою у 2001 році вони усе ж вийшли друком окремим розділом у збірнику «Бандурка. Українські сороміцькі пісні». Примітно, між тим, що більшість із них була записана саме на Поліссі. Як зазначив упорядник книжки фольклорист Микола Сулима, те, що співається народом, не може від народу приховуватися, бо така позиція «нічого, окрім пирскання в кулак, не досягає».

Тимчасом коло наукових інтересів Доленги-Ходаковського охоплювало не лише етнографію. Він цікавився й займався історією, географією, топонімікою, археологією, підтримуючи зв’язки з багатьма діячами і відповідними науковими й дослідницькими установами та осередками. Сам теж виглядав далеко не дилетантом у цій царині, адже був зокрема членом-кореспондентом Варшавського товариства друзів наук, московського товариства історії та старожитностей російських. Широковідомим його зробила опублікована у 1818 році праця «Праслов’янщина до християнства».

Відомо, що висловлював він свої зауваги з приводу окремих топонімічних невідповідностей та інших сумнівних тверджень «Історії держави Російської» Миколи Карамзіна архієпископові Євгенію Болховітінову та самому авторові. Євгеній поправки сприйняв критично і категорично заперечив. Натомість Карамзін визнав деякі Зоріянові доводи слушними і дещо у своїх рукописах скорегував, а ще підтримав впливовий історик його ініціативу щодо археологічної подорожі росією та слов’янськими землями (зверніть увагу, що слов’янські та російські землі тут розділено!), яка була профінансована державною казною.

Та в Україні все ж головним чином в ньому вбачають етнографа і фольклориста. Саме до цієї спадщини Зоріяна Доленги-Ходаковського переважно зверталися й звертаються науковці та пошуковці. Тут варто зауважити, що його нотатки й подорожні записи зберігаються в різних архівах України, Польщі та росії, представлені вони також в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 лютого 2023 р.

 

Світлина з Першої світової

   

Ось таке фото здавна висіло на стіні в оселі Боженків з Дітинця. Воно вважалося сімейною реліквією, адже попри надто дрібні постаті зображених на ньому військовиків у роду точно знали, що на чільному місці – їхній славний пращур Григорій Боженко, уроджений 1891 року в багатодітній родині належного до Дітинецького сільського товариства землевласника Лаврентія Івановича Боженка та його дружини Явдохи Василівни.

Світлину було зроблено в пору Першої світової війни. Про неї в СРСР майже не згадували, хоча, здавалося б, значною мірою саме «завдяки» їй на антивоєнних гаслах більшовики у 1917-му прийшли до влади. Та з погляду комуністичної ідеології –  то була «чужа» імперіалістична війна, на якій російська армія йшла у бій «за вєру, царя і отєчєство», а не «за родіну, за сталіна», як на Другій світовій.

Дарма що людські втрати на першій великій світовій бійні обчислюються істориками у 8,5 мільйона військових і 13 мільйонів цивільних. І чи не по кожному селу вже відкриті тепер для вільного доступу електронні архіви подають перелік загиблих на ній воїнів та тих, що повернулися додому скаліченими чи з пораненнями.

Григорія Боженка доля тоді вберегла. Натомість став він жертвою війни, що його вела з власним народом комуністична влада, і притому нібито вважався її представником, адже за авторитет і повагу був обраний земляками секретарем сільської ради. Проте у 1937-му «пильні органи» заарештували його за обвинуваченням «в причетності до контрреволюційної повстанської шпигунської організації». Одним з вагомих аргументів напевне була підтримка вояком  Української Народної Республіки та його участь у її військових формуваннях. Бо ж і дотепер прагнення українців до побудови власної незалежної держави вбачається росіянцями за чи не найбільший їхній злочин. Як зазначено в меморіальному виданні «Реабілітовані історією. Житомирська область», за постановою трійки при УНКВС по Київській області Григорія Лаврентійовича Боженка розстріляно 9 серпня 1937 року.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.

 

Будинок на розі

 

Коли мене років 50 з гаком тому увічнив фотооб'єктив на звісному радомишльському перехресті, й на гадці не малося, що обраний ним ракурс для міста слід вважати класичним. Адже повторює він відому світлину зі стародавньої фотолистівки – одну з тих, що були зроблені в повітовому Радомислі на початку ХХ століття і увічнили тогочасні міські краєвиди.

Нині в інтернет-мережах поширюються 23 таких листівки. З-поміж них і та, що зображує вулицю Присутствену.

До речі, за узвичаєними правилами української орфографії пишеться таке слово якраз без подвоєння літери «н», позаяк практично в усіх адресах та реєстрах розташовані на Присутственій сучасні місцеві домовласники, фопи та юрособи чомусь всякчас вказують її назву за російським стандартом з подвоєним «н».

Одначе за радянської пори обидві перехресні вулиці носили й інші наймення: Присутствена у часи «моєї» світлини наречена була іменем ХІХ партз’їзду (надзвичайно милозвучно, чи не так?), а перетинала її в ту пору вулиця Леніна (тепер і від своїх першопочатків – Мала Житомирська).

А в іншому особливої різниці за перші півстоліття фотовідбитки не зареєстрували. Наявний на обох знімках примітний будинок на розі, як і інші, що вишикувалися за ним.

Між тим, саме в цій будівлі й було видрукувано оті давні радомисльські поштові картки. Адже містилась тут відома в місті та за його межами друкарня підприємливого місцевого єврея Елі Заєздного. При ній діяли також книгарня та бібліотека.

Втім усі зазначені заклади тут започаткувало подружжя потомствених дворян Шиманських, що походили з Васильківщини. У 1885 році Павла Федоровича, що певний час служив приставом у Бердичівському повіті, перевели до Радомисля на посаду помічника повітового справника. Проте через кілька років він залишив чиновницьку службу зі сподіваннями досягти успіхів на комерційному поприщі.

І вже у реєстрах 1892 року в місті означено друкарню, що належала Євфросинії Шиманській, та бібліотеку-читальню й книжкову лавку її чоловіка Павла.

Одначе комерція, схоже, не належала до переваг Шиманських. Відтак вони поступово збули згаданому Заєздному і друкарню, і книжне місце на розі. Тимчасом у переписних реєстрах 1897 року місцем проживання подружжя вказано будинок по вулиці Лікарняній (тепер – Міськради), що належав… тому ж таки Елі. Хоча мали Шиманські в Радомислі й власне помешкання на Чорнобильській вулиці, де оселився їхній син Андрій – мировий посередник Радомисльського повіту.

Натомість Шиманський у 1912 році став компаньйоном Заєздного, коли той започаткував першу міську комерційну газету «Радомисльскій Лісток об’явлєній Взаімная Польза». Виходила вона раз на два тижні  і друкувалась, звісно, в друкарні Елі Йосиповича, а її редактором був Павло Федорович. Втім проіснувало те рекламне видання недовго, бо його витіснило інше, що набуло куди більшої популярності – повітова газета «Радомислянін», заснована також 1912-го присяжним повіреним Хуною Фельдманом.

Та бізнес Заєздного залишався запитаним і доходним. Відомо, що друкувалися тут книжкові видання (недарма ж свого часу починав розкручуватися майбутній власник друкарні з палітурної справи), до книжкової додалась торгівля канцелярським крамом.

А у буремному 1917-му друкарня Заєздного отримала надзвичайно важливе і вигідне замовлення від повітової управи Української Народної Республіки: у ній друкувалися такі собі «радомишльські гроші» – контрмарки під державні виплати дружинам і сиротам вояків Великої війни (Першої світової) різного номіналу на загальну суму в мільйон рублів. Щоправда, ця справа виявилась надзвичайно відповідальною та ризикованою, і, поки не видрукували останню купюру, друкарня перебувала під суворим наглядом та військовою охороною. Але замовник із цим впорався…

Нині від будинку вже не лишилося й сліду. У 1980-ті його знесли «за ветхістю». Спочатку на тому місці влаштували міську Дошку пошани, затим уже в незалежній Україні встановили пам’ятний знак жертвам голодоморів. Згодом  з відкриттям відділення банку «Аваль» тут просто обладнано такий собі впорядкований куточок.

А от у радянський час у колишньому книжково-бібліотечному приміщенні працював популярний серед містян магазин коопзаготпрому, який називали «угловим»  (подеколи дехто означав його ближче до української вимови «вугловим»). Тут часто-густо продавалися продовольчі товари, що їх заготівельники закуповували в різних регіонах СРСР, зокрема в Середній Азії. Відтак для багатьох моїх ровесників він запам’ятався передусім смаколиками, що їх годі було шукати в інших торговельних закладах міста, – тахіновою та арахісовою халвою, нугою, пастилою та іншими подібними східними солодощами, драже з родзинками, тим же арахісом чи лісовим горішком, а також брикетиками розчинних концентратів кави та какао з молоком (такі собі попередники теперішніх «капучино», «3 в 1» тощо), що їх дітвора полюбляла просто гризти як цукерку. Дорослі навідувалися сюди за соліннями, свіжими овочами-фруктами, часом екзотичними, що іноді завозилися заготівельниками зі Сходу «справи тонкої», часто-густо ловили нагоду надибати в продажу дефіцитну заморожену рибу, оселедці та ін.

А ще ліворуч від входу в магазин зазвичай торгувала ятка з морозивом, що вироблялося на місцевому маслозаводі. Можливо, саме бажання поласувати ним і привело мене тоді на це перехрестя, що його й зафіксувала світлина. На згадку та на пошуки і роздуми…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.

 

Звитягу героїв Крут продовжили повстанці

 

Легендарний Крутянський бій, що був чи не найпершим епізодом російсько-української війни 1918-1922 років, дотепер залишається вікопомним символом протистояння українців російській збройній агресії, яка нині набула свого нового масштабного продовження.

Проте в пору протистояння проголошеної незалежної української держави московитським більшовицьким окупантам, що посунули у 1918-му придушувати українську національно-визвольну революцію, мав місце ще один маловідомий військовий епізод, пов’язаний з Крутами.

У липні 1919 року армія Української Народної Республіки об'єдналася з Українською Галицькою армією і почала визвольний наступ на Київ.  Об’єднане українське військо просувалося на столицю із заходу й півдня. А з півночі їм надавали підтримку повстанські війська Чернігівщини під орудою отамана Ангела. Його «Курінь смерті» повинен був зокрема оволодіти Крутами та найближчими до них залізничними станціями. На жаль, більшовики дізналися про ці плани, і їх сповна зреалізувати не вдалося.

Ангелівці, як і загони отаманів Зеленого та Дмитра Соколовського та інші, котрі оперували на Київщині і з якими координувалися наступальні дії, були вагомою складовою тодішнього руху українського опору російській навалі. Тимчасом Дмитра Соколовського, а невдовзі і його наступника – брата Василя підступно вбили більшовики, тож соколовцями у київській звитязі командувала їхня сестра Олександра-Маруся.

 

Повстанські отамани: Євген Ангел, Данило Терпило (Зелений), Дмитро Соколовський.

Саме після січневого 1918 року бою під Крутами і наступних трагічних для УНР подій в Україні почали формуватися повстанські загони – такі собі прообрази сучасних добробатів і підрозділів тероборони, котрі відстоювали українську вольницю та незалежність, взаємодіючи з армією УНР та Директорією.

Постать Ангела, що контролював зі своїм військом значні території півночі України, як і інших повстанських отаманів, була значною мірою спаплюжена та спотворена більшовицькою пропагандою, що означала їх винятково як бандитів. Скажімо, в радянському кінохіті «Ад’ютант його превосходительства» 22-річного отамана Ангела, котрий здобував освіту в міністерському та кадетському училищах і попри свій вік мав певний військовий досвід, зобразили таким собі пристаркуватим малограмотним дурником.

Та для народних мас отамани були символом протидії російській «червоній» та «білій» агресії і мали широку повсюдну підтримку. А після смерті у тій борні повстанських проводирів знаходилися послідовники, котрі продовжували боротьбу з окупантами від їхнього імені, аби підтримувати народний дух до опору ворогові. Відомо, зокрема, про численних «отаманш Марусь», про нові й нові повстанські загони «Ангела», що раз-по-раз відроджувалися у багатьох регіонах України.

Чим не аналогії із теперішнім звитяжним та легендарним «привидом Києва»…

Тож поширені перекази про діяльність котрогось загону Ангела на Радомишльщини можуть мати під собою цілком реальні підґрунтя.

Між тим, справжній чернігівській отаман Євген Ангел був за походженням болгарином, відтак узвичаєна болгарська форма написання прізвища, втім як і зросійщена, – Ангелов. До речі, саме у такій формі воно присутнє на сучасних радомишльських теренах.

 

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2023 р.

 

«Від Сяну до Дону…»

 

21 січня 1990 року Україну сколихнула небачена доти Всеукраїнська національно-патріотична акція. У переддень 71-ї річниці проголошення вікопомного акту Злуки Української та Західно-Української Народних Республік, що відбувся 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва, представники усіх регіонів України вишикувалися від Івано-Франківська до Львова, а звідти – через Тернопіль, Рівне й Житомир до української столиці, утворивши «Живий ланцюг» єдності завдовжки понад 770 кілометрів. Акція на його підтримку пройшла також у Харкові.

«Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Узявшись за руки, його учасники ваговито продемонстрували Соборність України на шляху до незалежності. Тож акція промовисто засвідчила, що саме цим шляхом рухатиметься відтепер Україна, незважаючи на шалений опір тодішньої комуно-радянської системи.

На Житомирщині оргкомітет з улаштування «Живого ланцюга» очолював ставчанин Василь Овсієнко, переслідуваний і гнаний владою правозахисник, багаторічний політв’язень, співорганізатор Української Гельсінської спілки, історик та літописець українського правозахисного руху. Долучилися до неї в Кочерові й окремі радомишляни.

Щоправда, місцевих патріотів на безперервний ланцюг не вистачало, тож на деякі житомирські ділянки прибули активісти зі Львова й Івано-Франківщини, де подеколи ланцюг складався з кількох рядів. Між тим, саме на «заїжджих» спрямовували своє невдоволення представники місцевого компартійного «антиланцюгового десанту»: мовляв, навіщо приїхали сюди «будоражити народ».

Втім, як згадує тогочасні події В.Овсієнко, коли у 1988-му після звільнення з ув’язнення він повернувся у рідне село, на Житомирщині, окрім нього, не було жодного члена Української Гельсінської групи. На диво, на «дисидента» і донедавна «особливо небезпечного рецидивіста» вже не чинилося жодного тиску, відтак почувався цілком вільним і прагнув розгорнути бодай якийсь проукраїнський учин. Але у своїх Ставках (тоді – Леніне) це виявилося марною справою. За півтора року не зміг зібрати докупи й трьох чоловік, щоб утворити осередок Товариства української мови, не те що Народного Руху чи УГС. П’яні до нього підходили, а тверезі обминали.

– Більшості людей до цього було байдуже, а зі своїми симпатіями люди про всяк випадок не поспішали: час непевний. Інерція страху – це надовго. У селі я не зажив популярності. Адже мною тут 15 років людей лякали! – ділиться спогадами Василь Овсієнко.

Зрештою в Житомирі йому таки вдалося знайти прихильників. І, готуючи Ланцюг єднання, вони зуміли розбурхати місто, попри те, що деякі організації не вірили в успіх «Живого ланцюга» і трималися осторонь акції. Навіть у самому проводі НРУ ініціатор акції Михайло Горинь насилу переміг песимістів.

– Ми були із синьо-жовтими прапорами, то бабусі вздовж доріг падали на коліна, молилися. Вони пам’ятали ще Українську Народну Республіку. І ось вона повертається! – згадує Овсієнко. – А вже по тому, коли автомобіль оргкомітету об’їздив вулиці Житомира з двома величезними національними прапорами (вони тоді видавалися дивом, бо ж офіційно були забороненими), а я гукав з машини у мегафон патріотичні гасла і запрошував житомирян на мітинг на стадіоні «Спартак», – це був тріумф!

Вже на стадіоні політв’язень з двадцятирічним стажем галичанин Дмитро Синяк,  що прибув тоді до Житомира, стояв і плакав серед розгорнутого розмаїття прапорів: «Чи я думав, що доживу до такого, щоб повен Житомир наших знамен! Я ж тут лісами ходив з боївкою…»

Василь Овсієнко на велелюдному мітингу в Радомишлі 18 лютого 1990 року.

Лишень через місяць після «Живого Ланцюга»…

День 22 січня тепер є шанованим державним святом – Днем Соборності. Проте до 1990-го пересічні громадяни УРСР такого слова й не чули, і про Універсали Центральної Ради та Злуку УНР і ЗУНР та боротьбу українців за свою вольницю упродовж майже усього ХХ століття почали потроху дізнаватися саме завдяки отому пам’ятному «Ланцюгові».

Той ланцюг надійно тримає нас у протидії російській збройній агресії дотепер. Адже Україна таки стала соборною та неподільною!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2023 р.

 

Підтримуючи й оберігаючи своє

 

У листопаді 2022-го їй виповнилося 88. Але вона так само бере до рук голку з барвистою ниткою, і, стібок за стібком, тканина поволі наповнюється квітучим розмаїттям – маками, трояндами, волошками, півоніями тощо, сповненими різних відтінків та кольорів. Притому, попри поважний вік, вишиваючи, досі не послуговується окулярами.

Вишиває Людмила Іванівна Поливач з 16-літнього віку, відтак закохана в це дивовижне ремесло вже 72 роки. Як розповідає майстриня, перейняла вона його від однієї приїжджої жінки. Коли побачила її роботи, як мовиться, вмить була ними уражена і відтоді прикипіла до вишивання усім своїм єством.

Між тим, її перша самостійна картина досі на чільному місці і у первозданній пофарбованій рамці, яку колись виготовили майстри зі столярного цеху, що свого часу діяв у Хомівці – її рідному селі. Ними відтоді обрамлювалися майже всі творіння вишивальниці. 

Її мама також вишивала, але – хрестиком. А от гладь стала захопленням для доньки на все життя. Позаяк з нитками колись було сутужно, знаходила вихід, висотуючи їх із кольорових стрічок, які колись українські дівчата вплітали у вінки та коси. Вони тимчасом досі зберігають свій особливий стрічковий блиск. До речі, подеколи у давнину для гладі, що за твердженнями етнографів, має більш давні традиції, використовували й жіноче волосся різних відтінків.

Опанувала жінка з часом різні гладдєві техніки. З особливою охотою та приємністю вишиває квіти. Картинами з ними було прикрашено усі стіни її родинного помешкання в Хомівці. Нині вони потроху перекочовують до обійсть дітей та онуків по багатьох куточках світу, зокрема й у Радомишль, де біля них тепер притулилась Людмила Іванівна. 

   

Нащадки, на жаль, у свій час мистецтво вишивання від неї не перейняли, і про це далебі жалкують. Та, як зізнаються, намагаються бодай тепер надолужити згаяне. Адже переконалися, що вишивка – це сучасно, це модно, це стильно. І нині, придбавши сукню, блузу чи й навіть сумку або скатертинку-ранера, залюбки роблять бабусі замовлення на їхнє оздоблення вишиваним малюнком. Відтак виглядають ті речі набагато привабливіше й багатше. Натомість завдяки сучасним мереживним та цифровим технологіям помічниці вишукують для непосидючої майстерниці нові цікаві сюжети й зразки, нитки будь-яких кольорів та відтінків, супутні компоненти, вибір яких нині величезний.

А потім з приємністю спостерігають за її вправними впевненими рухами, вслухаючись до того ж у голос рідної людини, що зазвичай під час вишивання виводить якусь пісню, з тих, що пройшли через усі її життєві літа. Адже співала колись юнкою в школі, в дівоцтві – на вечорницях, згодом – у сільському хорі.

Як зазначає онука майстрині Олена Яцьківська, бабусина творчість усякчас слугує для нащадків життєвим орієнтиром і оберегом, допомагаючи долати будь-які життєві перепони чи незгоди…

Вісімдесят восьмої для Людмили Іванівни осені її роботи демонструвалися в Радомишльському народному краєзнавчому музеї, отримавши захоплені та схвальні відгуки відвідувачів закладу. До того ж, чимало місцевих вишивальниць залюбки долучилися до влаштованого під час виставки майстер-класу хомівківської майстрині.

Адже, як прокоментувала творчість своєї талановитої землячки одна з них – Галина Косановська, чим більше нас намагаються позбавити власної ідентичності, унікальності й життя взагалі, – тим більше хочеться підтримувати, захищати та пропагувати своє.

А Людмилі Іванівні – многії літа й нових творчих і життєвих надбань у добрі та мирі!

 

Газета «Зоря Полісся», 6 січня 2023 р.

  

P.S. Людмила Іванівна Поливач пішла за межу вічності 8 грудня 2023-го. Світла їй пам’ять…

 

Ось такі проникливі прощальні слова написала про неї онука Олена Яцьківська.

«Її життя було складним і водночас чудовим, наповненим турботами та любов'ю, яку вона безмежно обожнювала.

Незважаючи на важку працю, щоденні турботи, наша бабуся завжди знаходила час і віддавала своє серце великим, яскравим квітам, які вишивала понад 70 років. Кожен шов став кольоровою нотою в історії її життя.

У вересні 2022 року, коли їй було вже 88 років. і вона продовжувала творити, ми влаштували виставку картин нашої бабусі. Її очі сяяли щастям, бо ці квіти – це її власне життя, відображене на полотні. Я пам'ятатиму її радість та вдячність, яку вона відчувала в той особливий день.

Квіти нашої бабусі не лише прикрашали її дім, але також стали частиною інших життів у різних куточках світу. У моєму оточенні – на стінах, столах, в моєму одязі, кожен день я ношу її вишиту сумку на роботу. Ці квіти завжди будуть жити, тривати в спогадах, як невмирущий символ її тепла й таланту.

Моя бабуся завжди була відкритою, щирою та доброю. Зі своєю великою родиною – 3 дітей, 7 внуків, 9 правнуків – вона створювала особливий світ, де пам'ять про неї буде жити довго. Борщ з печі, пиріжки, квіти, будинок – це ті часточки, які я триматиму в серці назавжди.

Спочивай з миром, бабусю…

Всі, хто знався з тобою, завжди будуть згадувати тебе теплим словом».