Пісня, що зорею упала в серце

У Карпатах легенда є давня:

Як дівчина цвіт рути знайде,

То зустріне і долю, й кохання,

Бо чар-зілля до щастя веде.

Про легенду цю пісня чудова

Буде жити роки і віки.

В ній гармонія музики й слова -

Йвасюкові безсмертні рядки...

 

Ця пісня традиційно лунає нині на благодійних концертах, що проводяться в підтримку ЗСУ в різних куточках нашої України й на Радомишльщині зокрема. Додавала вона сил і надії учасникам буремних українських протестів у 2004-му і 2013-14-му. Разом з гімном України вона неодмінно заспівується футбольними уболівальниками на матчах збірної України, надихаючи футболістів на атакувальні дії. Її, як мовиться, впізнають з перших нот та перших слів, адже стала вона нашим знаним пісенним символом. І отак уже впродовж більше ніж півстоліття.

Йдеться про «Червону руту», що злетіла над Україною та світом у 1970-му, і відтоді її тріумфальний політ не припиняється.

Вперше публічно пісню Володимира Івасюка було виконано 13 вересня 1970 року на Театральній площі Чернівців у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою». Її проспівали сам автор і солістка місцевого джаз-ансамблю Олена Кузнецова. Як згадує виконавиця, на майдані тоді зібрався величезний натовп, що вибухнув овацією. І наступного дня «Червону руту» вже наспівувало все місто, а за ним – уся Україна. А її автор, на ту пору 21-річний студент Чернівецького медичного інституту, як мовиться, проснувся знаменитим.

Перше виконання «Червоної рути»: Володимир Івасюк і Олена Кузнєцова.

Втім сестра пісняра Оксана зазначає, що Володя працював над створенням цього невеличкого пісенного шедевру декілька років. Ще у 1967-му він у батьковій бібліотеці натрапив на працю українського етнографа й фольклориста Володимира Гнатюка «Коломийки» видання 1906 року. В одному з народних переспівів згадувалась чарівна «троєзільна червона рутонька», що, як з’ясував юнак, росла у Карпатах і, окрім цілющих властивостей, мала за переказами приворотну силу, а дівчина, яка її знайде та зірве, спізнає щасливе кохання. Отак і народилися всім відомі нині рядки «сонце-руту знайшла і мене зчарувала»... Притому поміж однокурсниками Івасюка розійшлося кілька варіантів слів до пісні, допоки не з’явився той остаточний, що й поширився світом.

Уперше автор виконав пісню вдома, і рідні, зачувши її, почувалися гордими й щасливими.

Цей пісенний твір увійшов до репертуару багатьох тогочасних виконавців. Мова не лише про українських, а й республік колишнього СРСР та зарубіжжя. Тривалий час вона посідала перші рядки популярності в усій східній Європі. Як зазначала свого часу під час нашого спілкування в Радомишлі народна артистка Оксана Білозір, мати в репертуарі українську пісню вважалося у 80-х ознакою якості колективу чи виконавця на союзному рівні. Водночас «Червона рута» дала потужний старт сучасній українській естрадній пісні, визначивши на багато років вагомий орієнтир, на якій рівнялися інші.

За підсумками Всесоюзного телефестивалю «Пісня-1971», що якраз тоді започаткувався, «Червона рута» стала його лауреатом. Це був, по суті, чи не єдиний випадок в історії «Пісні року», коли перемагала пісня самодіяльного автора і самодіяльних виконавців (її виконували солісти ВІА «Смерічка» Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, тріо яким склав сам Івасюк). І такий ось промовистий факт, що теж не має аналогів: після тріумфальної прем’єри «Червоної рути» фірма грамзапису «Мелодія», за часів СРСР державний монополіст у цій царині, одна за однією випустила платівки із записом пісні шістьох виконавців, і всі вони миттєво розійшлися між меломанами.

Стрімкий злет пісні остаточно визначив професійний шлях її автора. Адже вчився він на медика, мав схильність до живопису, але обрав таки музику. Професійну. Відтак позбувся свого «самодіяльного» статусу, що, за словами друзів, дещо його гнітив, і вступив до Львівської консерваторії. А вже у славному місті Лева започаткував творчу співпрацю з багатьма тамтешніми корифеями поетичного слова, бо попервах переважно поєднував музику з власними поетичними рядками.

Слідом за «Червоною рутою» Володимир Івасюк створив цілу низку надзвичайно популярних пісенних творів: «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», «Пісня буде поміж нас», «Балада про дві скрипки», «Два перстені», «Балада про мальви», «Лиш раз цвіте любов», «Я – твоє крило», «У долі своя весна», «Залишені квіти» (це, до речі, єдина пісня у спадщині митця, де на музику іншого композитора – Валерія Громцева – покладено його вірш) та багато інших, що дотепер не втрачають принадності на сценах і в ефірах. У творчому доробку з’явилися сюїти-варіації для оркестрів та хору, музика до театральних вистав.

Та все ж найбільшої слави зажила «Червона рута», яку не без підстав називають пісенним гімном української ідентичності, адже вплинула вона на розвиток усієї української естради. Музикознавці стверджують, що до її появи українську музику розглядали переважно однобоко і суто з етнографічного погляду. А тут раптом стався її шалений вибух і розвій. Бо всі побачили що вона може бути модною, може бути стильною, може бути танцювальною.

Власне, завдячуючи Івасюковій пісні, неабиякого поширення набуло словосполучення «Червона рута». Таку назву має широковідомий Всеукраїнський пісенний фестиваль, запозичили її знані музичні колективи і не тільки. Приміром, у кризові дев’яності такою собі «квіткою надії» до відродження соціально-економічного розвитку Радомишля стала утворена в місті однойменна фірма, що успішно реалізувала ряд соціальних і господарських проєктів.

Подібні фото, як і ось ці, що їх зробив фотокореспондент газети «Зоря Полісся»  Микола Попович, мабуть, зберігаються в родинних альбомах багатьох радомишлян. Увічнено на них подію, що відбулась у місті в червні 1993-го. Тоді в Радомишлі було відкрито зону відпочинку «Острів». Облаштувало її на міському ставу якраз Акціонерне товариство «Червона рута».

Вусань в окулярах у центрі першої світлини – відомий житомирський письменник Олексій Опанасюк (він, на жаль, пішов за межу Вічності у 2011-му), що брав участь в урочистостях. До слова, того дня в міському парку проводилося також свято книги.

А 2022-го під час загальнодержавних заходів з дерусифікації нашої топоніміки ім’я Володимира Івасюка присвоєне одній із вулиць Радомишля. У ряді українських міст, між тим, з’явилися вуличні топоніми саме з назвою «Червона рута».

Світлій пам’яті Івасюка, що у 1979-му трагічно пішов з життя за так і не з’ясованих обставин, композитор Арнольд Святогоров і поет Віталій Близнюк присвятили щемну пісню «Відлуння вірності». У ній пісенне чар-зілля «Червоної рути» порівнюється із зорею, що упала в самісіньке серце українців...

Лише 30 років життя відміряла доля Володимирові Івасюкові. З жалем наразі доводиться міркувати, скільки ним не написано й недоспівано прекрасних творів, що напевне збагатили б українську культуру вагомим розмаєм неповторних і багатющих поетично-музичних перлин.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 19 травня, 14 липня 2023 р.

 

Хто у водоймі господар...

 

Останніми маловодними роками наші краяни вже дещо відвикли від повеней. Тож розлив навесні 2023-го місцевих річок і передусім Тетерева змусив триматися у всеозброєнні й готовності до надзвичайних ситуацій і відповідні служби, і місцевих жителів. Адже, як і зазвичай, вода підтопила ряд присадибних ділянок на притетерівських околицях Радомишля. Втім у багатьох місцях, куди річковий паводок не дістався, спричинили до цього передусім рясні дощі, що щедро лилися у квітні. Відтак переповнилися суміжні заливні та протічні озерця, рівень води в яких визначав у їхніх заплавах рівень ґрунтових вод.

Зрештою Тетерівська повінь поступово зійшла, а от околична на деяких ділянках залишилася, бо в прилеглому «рівневому» озерці вода чомусь не спадала. Місцеві мешканці швидко з’ясували причину. Високий рівень зберігався через загату, що її влаштувала на струмку, який витікав з озерця, родина бобрів, котра тут уже давно оселилась.

Тож змушені були відчайдухи-господарники вдатися до неординарних заходів і організовувати такий собі авральний «річковий десант», що дав змогу боброву греблю розібрати. Проте наступного дня загата була на своєму місці: проворні будівельники-бобри за одну ніч її не лише відновили, а й влаштували трохи вищою. Довелося водоскидну операцію проводити вдруге – і людям, ... і бобрам. Зрештою вода з городів і садків таки зійшла. Проте самобудна «гідротехнічна» споруда, знову влаштована спритними аборигенами водойми, біля неї зберігається, хоча вже дещо меншою.

Хоча рівень води тут однак зберігся трохи вищим від природного. Але, зважаючи на посуху, що владарює літньої пори останніми роками, це навіть на користь. Бо дає помітну ґрунтову вологу поживу прилеглим садово-городнім ділянкам.

Між тим, лапотворні гатки, зведені бобрами, зустрічаються у багатьох місцях нашого краю. Часом вони виглядають доволі могутніми, бо для греблі гризун використовує не лише товсте гілляччя, як в описаному випадку, а й доладні стовбури прибережних дерев, що їх вправно «під конус» перегризає зубами, ще й звалюючи саме в необхідному для будівництва напрямку.

 

При потребі спритний гатник поділяє стовбурину на колодки певної довжини. Зрештою влаштовуються боброві загати за усіма будівельними правилами: подеколи з палями, конопаченням, зміцненням для надійності підпорками. Залишають ці гідробудівники й такі собі обвідні канали, аби споруду оминали потужні повеневі потоки.

Здебільшого одну невелику водойму обіймає одна боброва сім’я або й «холостяк», що самотужки цілком вправляються з водорегулюванням та обслуговуванням облюбованого ними «маєтку».

Цей гризун та його норов добре відомі на нашому Поліссі, бо бобер є давнім тутешнім поселенцем. Навіть прадавнім. Адже боброві останки, що на них натрапляли місцеві мешканці, сягають доби бронзи. Притому споконвіку бобри були тут об’єктом промислу для видобування хутра, що в середньовіччі слугувало такою собі одиницею оподаткування. Скажімо, у стародавній Руси, до якої належали й древлянські землі, окрім обов’язкової подимної данини, що накладалася на господарський двір – «дим», застосовувалося й так зване «полюддя», як натуральна форма розрахунку з княжим двором. До такої податі, та ще й доволі прибуткової, належало зокрема й хутро. Проте привілей полювання на бобрів надавався лише можновладцям, що влаштовували у своїх володіннях боброві гони.

Приміром, датоване 1545 роком писемне свідчення про село Булгаки (його ототожнюють із сучасними Буглаками на Радомишльщині) вказує на тамтешні «боброві гони, що належать дворянам Панковичам». Позаяк згадувані в історичних джерелах ареали бобрів подеколи ще й слугували орієнтиром для локалізації тієї чи іншої місцевості. А ще ці права власності законодавчо посилювалися нещадною покарою «браконьєрів», котрі зазіхали на приватні мисливські урочища. Скажімо, за Литовським статутом ласого на чужу звірину могли навіть стратити.

Втім отримані «патенти» на «боброві гони» використовувалися не лише для полювання. Господарі не просто оберігали своїх «годувальників», а й сприяли збільшенню їхнього поголів’я. Бобровим господарством зазвичай завідували такі собі «бобровники». Деякі з них залишили у згадку нащадкам про свою первісну професію похідне від неї прізвище, що зустрічається дотепер. Для прикладу, на межі ХІХ і ХХ століть служив у Радомислі поліційний наглядач Іван Бобровник.

Збереглася у наших краях й старовинна «боброва» топоніміка. До басейну Тетерева, приміром, належать річечки Жерев і Жерева. Таку ж назву мають розташовані на них однойменні села. Цими словами у давнину означали боброві угіддя.

У пору Речі Посполитої місцини довкола Радомишля, населені бобрами, перебували у церковних володіннях. Відомо про ревне оберігання своїх прав на боброві урочища Київськими митрополитами. У 1624 році за митрополитства Іова Борецького у гродському суді Києва розглядалась скарга про незаконний вилов бобрів у митрополичих маєтностях понад Тетеревом біля Мигалок. Згодом з подібного приводу, відстоюючи митрополичі привілеї, позивався Петро Могила, що мав у Радомислі заміську резиденцію.

Між тим, у давні часи водоплавних ссавців ототожнювали з рибами. Тож церква дозволяла їх вживати у їжу в піст. А тому боброве м’ясо, яке, до того ж, вважається дієтичним, постачали в монастирі та до дворів церковних ієрархів.

Одначе той давній попит на хутро й тушки бобрів, схоже, таки відчутно перевищував пропозицію. Адже, як зазначав у статистичному описі Київської губернії середини ХІХ століття цивільний губернатор Іван Фундуклей, на ту пору про давнє привільне існування бобрів на тутешніх теренах зосталися лише перекази, бо ця порода давно перевелась.

Століттям по тому біологи та лісівники почали відроджувати її штучним шляхом, завозячи бобрів до місць їх прадавнього перебування. На Радомишльщину, звісно, теж.

Потрапивши у своє звичне й облюбоване середовище, звір віддячив за турботу. Споконвічний природний гідротехнік добровільно узяв на себе функцію відновлення гребель, що здавна тримали на наших річечках водний рівень, підтверджуючи виплекане віками реноме господарів водойм.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 червня 2023 р.

  

Французькі мотиви Ставків

 

Знаний колекціонер, меценат та пошуковець Олексій Шереметьєв ось уже декілька років займається порятунком і відновленням колишнього палацу графів Дуніних-Вонсовичів у Ставках Радомишльської громади. Збудовано його було в кінці XVIII ст. (до речі, цеглини, що перекладалися під час реконструкції стін, марковані 1792 роком) тодішнім володарем Адамом Дуніним-Вонсовичем, що свого часу був шамбеляном (камергером) при дворі польського короля. А от старший син пана Адама – Станіслав, котрий провів у Ставках дитячі та ранні юнацькі роки, – пристав на службу до французького імператора Наполеона Першого Бонапарта, притому був його ординарцем та перекладачем у російській кампанії 1812 року.

Певною мірою саме особлива місія графа Станіслава Дуніна-Вонсовича спонукала Олексія та його команду додати до історичного й мистецького забарвлення ставківського маєтку французьку складову.

Слід зазначити, що наполеоніка займає особливе місце у колекціях звісного «Музею Шереметьєвих». Серед його перлин – одна з коштовних копій із оригіналу посмертної маски Наполеона, що її було зроблено через два дні після його смерті особистим лікарем Франсуа Антомаркі. Не менш цінний артефакт – гіпсовий частково позолочений бюст імператора Бонапарта, виконаний за бронзовим оригіналом італійського скульптора Лоренцо Бартоліні.

Музейні французькі експонати виставлялися в колишньому палаці Дуніних-Вонсовичів під час дійств та фестивалів, що тут влаштовуються. Ставківські маєтності, до того ж, ставали місцем військово-історичних реконструкцій наполеонівських війн, які організовувала громадська організація «Департамент воєнно-культурної антропології».

Втім варті уваги родзинки має й сам мистецький маєток у Ставках. Як розповів музейний фахівець Олексій Руденко, під час відновлювальних робіт у палаці було виявлено деякі елементи архітектурного декору, що свого часу оздоблювали інтер’єри цього «шляхетського гнізда». Серед них – і ось такий гіпсовий плафон розміром 64х38см із барельєфним зображенням грифона: міфічної істоти з тілом лева, крилами й головою орла або іншого хижого птаха.

Грифони були поширеним декоративним мотивом у скульптурі й образотворчому мистецтві античних Греції та Риму. Саме звідти вони «перелетіли» до стилю «ампір», що виявився водночас і вершиною, і завершальним акордом класицизму, де також посіли місце одного з найпопулярніших персонажів при оздобленні творів архітектури, інтер’єрів, декору меблів тощо.

За словами музейника, в барельєфі із грифоном зі Ставків відчувається вплив знаменитих французських майстрів епохи ампіру – Шарля Персьє (1734–1838) та П’єра Франсуа Леонара Фонтена (1762–1853).

І в цьому, з огляду на беззаперечний зв’язок родини Вонсовичів в особі графа Станіслава з Францією, теж проглядається певна закономірність.

А так виглядав колишній палац Дуніних-Вонсовичів у 1975 році, коли в ньому розташовувався дитячий туберкульозний санаторій. 

 

Газета «Зоря Полісся», 19 травня 2023 р.

 

«В день авансу і зарплати…»

 

     Жінка ця – ну, просто клас!
     Для усіх немовби мати,
     Промінь сонячний для нас –
     В день авансу і зарплати…

Ці іронічні віршовані рядочки, що спливли в пам’яті, присвячувалися працівницям бухгалтерської сфери, які, попри виконувані ними різноманітні фінансово-економічні функції, в уяві багатьох асоціювалися передовсім з нарахуванням та виплатою заробітку.

Зазначені дні вважалися майже святковими, а визначені виплатні дати – 12 та 27, чи 15 та 30 числа – на підприємствах, в установах та організаціях знали як «отченаш». І дотримувалися їх неухильно. Адже несвоєчасна виплата трудівникам заробітної плати, як і авансу (так зазвичай називали платню за першу половину місяця), в СРСР розглядалась як надзвичайна подія, і до порушників застосовувалися найсуворіші заходи. Керівник, скажімо, міг відразу попрощатися зі своєю посадою. Відтак касири та відповідні бухгалтерські працівники оперативно повідомляли керівництву про те, що хтось не прийшов отримати платню. У такому випадку, аби підстрахуватися, зароблене надсилали поштовим переказом на домашню адресу відсутнього.

У деяких виробничих структурах, зокрема будівельних, робота ряду підрозділів мала виїзний характер, коли доводилися працювати на об’єктах, віддалених від адміністративного розташування контори. У такому випадку зарплату відрядженим дільницям чи бригадам доправляли безпосередньо до місця їхнього перебування.

Саме такий момент і зафіксовано на світлині, що її було вміщено в ювілейному альбомі колишньої Шляхово-експлуатаційної дільниці №630, яка базувалась у Радомишлі. Альбом цей присвячувався 50-річчю «Великого Жовтня» і зберігається в краєзнавчому музеї Радомишля.

У бухгалтерові-касирові (у центрі знімка) відразу впізнав Олександру Гаврилівну Золотарьову-Радовільську. У мої дитячі роки для нашої родини вона була сусідкою по комуналці. Пройшла, між тим, німецько-російську війну. І за дивним збігом (а, може, й ні) була на фронті санінструктором окремого дорожньо-експлуатаційного батальйону.

Можливо, читачі публікації впізнають ще когось із цієї фотокартки…

Свого часу в ШЕДі (його в ті роки зазвичай іменували російською абревіатурою ДЕУ, як відому уже тепер автівку) працювала й моя мама. Базувалась ця фірма на перетині сучасних вулиць Карпенка та Купальної (її територія «спускалась» до річки, а останнім ці виробничі площі обіймав лісоторговельний склад), і опікувалась дорожнім господарством регіону. Будувала й обслуговувала зокрема ділянку Варшавки, доглядала й утримувала в Радомишлі міст через Тетерів, спочатку старий дерев’яний, а потім і залізобетонний, та інші мостові споруди на автошляхах Радомишльщини.

Між тим, тогочасна статистика зазначає, що у 1967 році середня зарплата в СРСР становила 100 рублів, для робітників промислових галузей – 132 рублі. Некваліфікований персонал отримував «мінімалку» (в межах 50 руб.). Приблизно такий заробіток, вочевидь, нараховувався й шляховим працівникам ШЕДу. І, як бачимо, підвозився.

Сьогодні, коли зарплата перераховується працівникам на банківські картки, «доставка на місце» вже не актуальна. Водночас відповідальність керівництва за невиплату заробітку так само передбачає каральні адміністративні й навіть кримінальні наслідки. Їхнє застосування, щоправда, часто-густо блокується заплутаними й суперечливими юридичними процедурами та тяганинами.

 

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2023 р.

 

P.S. Після публікації цієї світлини в газеті відгукнулась на неї 90-літня радомишлянка Віра Киселевич-Безпала. Жінка впізнала на фото … вантажівку за номером 02-10. На іншій, що мала номер 02-09, колись саме в «ДЕУ-630» працював її чоловік. Втім, як розповіла Віра Василівна, починав він з легковика: був водієм директорської машини, коли новопризначеним керівником дільниці став Федір Можарівський. А потім, як родина почала будувати хату, пересів на вантажного ЗІСа.

Звісно, знайома була вона з Олександрою Золотарьовою. Згадує, що товаришували з моєю мамою і дружиною директора Павлою Можарівською. Одного разу жінки завітали до нас засівати на Новий рік, і були ті відвідини радісними та веселими…

«Приємно згадувати гарне минуле, особливо порядних і добрих людей, які тобі зустрічалися…» – підсумувала Віра Киселевич-Безпала.

 

У битві за урожай

 

Восени 2022-го ЗМІ подивували українців повідомленнями про оголошену в лукашенківській білорусі мобілізацію на битву за урожай. Йшлося зокрема про примусове залучення на збиральні та інші сільськогосподарські роботи робітників, держслужбовців, студентів і навіть школярів.

Старшому поколінню наших співгромадян це нагадало часи СРСР, коли міський «дармовий» ресурс широко мобілізовувався на допомогу колгоспам, які, попри значну, в порівнянні з сьогоденням, кількість «закріпаченого» сільського населення, самотужки із доведеними згори планами з усім обсягом робіт не справлялися.

Відтак практично цілорічно допомагали селу трудівники підприємств, установ, організацій, навчальних закладів та ще й військові.

Весна зокрема починалась з перебирання картоплі та іншої городини з кагатів, влітку оголошувався аврал на косовицю або на сапання кормових буряків, городини тощо. Та й узимку без містян аграрники не обходилися, адже їх залучали зокрема на заготівлю хвойної лапки – соснових гілочок, що використовувалась як вітамінна добавка для приготування комбікормових сумішей. Та все ж головна «битва» стартувала із початком жнивно-збиральної кампанії. Відтоді районні служби справно складали рознарядки – куди, коли і скільки трудового ресурсу мало направлятися на збирання помідорів, огірків, картоплі, моркви, буряків та іншого, на піднімання льонотрести чи на обривання хмелю.

Саме на хмелеплантації зроблено ось такі світлини, що їх показала колишня працівниця машинобудівного заводу Тетяна Алєксєєнко, що разом із колегами по роботі займається суто «виробничими» справами.

В незалежній Україні з переведенням аграрного сектора на ринкові рейки про таку практику швидко забули. Сучасні сільгосптовариства і фермерські господарства, застосовуючи новітні технічні засоби та технології, справно обходяться власними силами й засобами. І всупереч поширеним у нас хибним уявленням, що «сільське господарство занепадає разом із селом», поля засіваються і врожаї збираються, а Україна стала одним із найпотужніших гравців на світовому аграрному ринку. Запроваджений з ініціативи ООН «зерновий коридор» для зняття російської блокади українського збіжжя промовисто засвідчив, що наша держава годує чи не півсвіту.

Втім спогади про участь у масовій «битві за урожай» у багатьох зосталися доволі романтичними. Адже заїжджі помічники здебільшого не перевантажувалися, розглядаючи часом поїздку в колгосп як такий собі «пікнічок» з трудотерапією, звідки ще й випадало навіть заробити копійчину та дещо з врожаю задарма прихопити додому. Школярі і студенти теж були не проти у законний спосіб пропустити уроки та пари заради сільського «культпоходу». Та й солдатики раділи несподіваній нагоді вирватися зі служби на цивілку.    

Але кожен повинен передусім виконувати власну роботу й власні обов’язки. Інакше матимемо такий собі величезний колгосп, де, як це було в роки нашого «світлого минулого», не обходитимемося без батога та погоничів на усіх рівнях.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2023 р.

 

 

Першотравневий зошит Андрія Бондаренка

 

На цей зошит декілька років тому натрапив тодішній директор Радомишльського народного краєзнавчого музею Сергій Галицький, копирсаючись у запасниках. Зовні, здавалося б, такий собі звичайний, учнівський, часів СРСР, з Лєніним на обкладинці…

Належав він колись котромусь Бондаренку Андрію, як свідчить напис на титульному аркуші. Проте, хто він і де саме навчався, інформації немає. Хоча зміст зошита вказує, що був учнем однієї з шкіл Радомисля (саме так подано назву міста у письмових роботах школяра). Вочевидь, зошит з української мови, бо наведено в ньому відповідні вправи та твори заданої тематики. Останні, притому, являють певний інтерес, адже поглядом Андрія висвітлюють окремі події з життя тогочасного міста.

Стосовно конкретного часового періоду, то йдеться, скоріше за все про рік 1925-й. Позаяк в одному з творів учень згадує пам’ятник Карлу Марксу в місті, що його було встановлено саме того року. Інша письмова робота під назвою «Якою повинна бути нова людина» висвітлює тези з відповідної статті Григорія Зінов’єва – одного з «полум’яних революціонерів» та провідних більшовицьких діячів, члена політбюро ВКП(б) і очільника Комінтерну (цікаво, що його справжнє прізвище за батьком було Радомисльський, вказуючи на походження пращурів з наших країв).

 

Після критичного виступу на партійному з’їзді в грудні 1925-го проти Сталіна та його найближчого оточення Зінов’єва наступного року позбавили усіх партійних і державних посад. Тож по тому учні цитувати його «праці» вже напевне не могли. Адже Лєнін, посміхаючись з обкладинки зошита, звісно, мав надихати своїм примруженим поглядом шкільну дітвору на успішне навчання задля побудови світлого комуністичного майбутнього. На підтвердження – портрет обрамлений не лише письмовим та навчальним приладдям, а й більшовицькою символікою.

Як свідчать вказані вихідні дані, надихав цей витвір мільйон школярів. Саме таким накладом виготовили його за замовленням №28 на «Государственной писчебумажной фабрике «Герой Труда» в місті Добруш, що в Гомельській області Білорусії. Щоправда, у 1919-1926 роках цей регіон Москва приєднувала до РРФСР. Саме в той період і було зорієнтовано виробництво зошитів на загальносоюзні потреби, недарма ж текст на обкладинці видрукувано російською. А відтоді підприємство вважалося провідним виробником зошитів та іншого подібного учнівського приладдя на союзних теренах. За відомостями 1970 року, Добрушськими зошитами користувався кожен сьомий учень СРСР.

На останній сторінці, як зазвичай велося, – метрична система мір і табличка множення. Дарма, що сам зошит – «у лінійку», тобто призначений не для математики, а для гуманітарних дисциплін.

 

А ще – у вихідних поліграфічних відомостях, надрукованих за радянським стандартом, наведено втаємничений напис «Упол. Улит. №683». Такою позначкою шифрувалась радянська цензура, що здійснювалась у всіх поліграфічних та видавничих структурах. В наведеному зошитному випадку йдеться про уповноваженого Уліту - управління у справах літератури і видавництв, яке зазвичай називали цензурним органом. Її представники в областях позначалися як «облліт», в районах – «райліт». Остання позначка, скажімо, міститься на примірниках Радомишльської райгазети, виданих у 1920-30-х роках. Між тим, вже аж у 1966-му його офіційно перейменували «за умовчанням» – на управління з охорони державних таємниць у пресі.

Здавалося б, що мала оберігати цензура на учнівському зошиті, власне, на його обкладинці? А не скажіть! Хрестоматійними, для прикладу, є проколи, коли на якихось там звичайнісіньких товарних бирочках замість «Лєнінград» чи «Сталінград» з недогляду друкарів проскакували написи «Лєнінгад» та «Сталінгад», що видавалося спрямованою ідеологічною диверсією (на «Петрогад» особливої уваги, мабуть, не звернули б).

Колись мама розповідала мені про пригоду, яка сталась за часів школярства у голодні передвоєнні 1930-ті в її рідному Чудині. Одного разу до школи завітали «уповноважені» з району і, перетрусивши учнівські торбинки, вилучили з них усі новенькі зошити з останньої отриманої партії. Всі вони були з портретом Сталіна.  Але з’ясувалося (звісно, шепталися про це по закутках), що на зображенні «вождя всіх народів» пильне око могло вмітити невеликий графічний хрестик. Хрест! На портреті головного комуніста та атеїста!! Та таке неможливо уявити!!!

Втім, з огляду на розгул тодішніх репресій, передбачити наслідки «злочинного недогляду» для всіх, хто був задіяний у тому поліграфічному ланцюжку, було неважко.

От і на музейному зошиті з Добруша «Герой Труда» міг раптом перетворитися на «Хероя Туда (або Пруда)» чи щось подібне, а «пісчебумажная» фабрика стати «піщебумажною» з багатозначними натяками… Тож не таке вже й просте походження наведеного учнівського зшитка.

На жаль, особа його власника залишається невідомою. Одначе, хтозна, можливо, щось повідомлять обізнані з життєвою долею цього нашого краянина нащадки-радомишляни…

Тимчасом цікавими будуть для читачів учнівські твори Андрія Бондаренка, що, висвітлюючи деякі моменти нашої тодішньої минувшини, є водночас свідченнями тогочасної епохи (тогочасніні правописні особливості збережено).

 

 

Перше Травня

Теплий весняний день. Сонце вже високо підбилося на небі. На футбольному майданчику зібралися учні майже зо всіх шкіл, щоб звідсі разом рушити на маніфестацію. По-між кущами, по-під деревами, на майданчику – скрізь шниряють дітячі постаті. Нема того куточка, де-б їх не було.

Але ось подано сигнал шикуватися в ряди. Почалась метушня. Нарешті сяк-так вишикувались і притихли. Пролунав барабан, загойдались прапори й, не дуже стройними рядами, всі рушили на вулицю ім. Шевченка, щоб там, з’єднавшись з иншими організаціями, рушити на Червоний Майдан, де малося відбутись урочисте святкування.

На вулиці вже вишикувались червоноармійці: піші, кінні, з гарматами, щоб теж зіллятись з маніфестацією. Якесь радісно-погорде почуття підіймалося в грудях, дивлячись на це «наше» військо.

Десь недалеко заграла музика і, через деякий час, показалися перші ряди міських організацій. По річці голів плили прапори, усміхаючись своїми лозунгами весні, квітам, сонцеві, посилаючи через його привіт своїм далеким закордонним, поневоленим браттям.

А річка все плила, здавалось, що кінця їй не буде. Нарешті маніфестація рушила на Червоний Майдан.

Першими йшли стрункими лавами піонери, потім учні, робітники, службовці, а ззаду гуркотів своїми гарматами дивізіон. На майдані всі розташувалися кругом пам’ятника К.Марксу.

Почалися промови, привітання.

По закінченні офіціяльної частини всі розійшлися, хто куди.

А ввечері святкування закінчилося кіном, яке демонструвалося на майдані під відкритим небом.

 

 

Обслідування м.Радомисля. Новий побут

Побут мешканців м.Радомисля під впливом революційної боротьби і, взагалі, революції змінився не дуже різко. Особливо це помітно на сільсько-господарському населенні м.Радомисля. Старий побут пустив глибоке коріння в їхньому буденному життю. Це виявляється у їхньому відношенні до революційних свят, у ставленні до релігії й т. ин. Червоне проміння смолоскипу Революції не змогло ще розвіяти темряву старого побуту.

«Старих свят не святкують, а нові свої хочуть завести. Хочуть, щоб люди Бога скоріше забули ». І відзначають вони революційні свята тільки «для людського ока», роблячи в закутку яку-небудь роботу. Але прихильником таких думок з’являється лише старе покоління. До старого дерева трудно прищепить молоді нові зразки.

Самі ж консервативні представники молодого покоління сільсько-господарського населення м. Радомисля не можуть не схилитися перед величністю Революції. Вони мимохіть захоплюються широким помахом крил нового побуту, нового життя і стають його прихильниками. Де-кілька років назад ніхто із них і не подумав-би справити червоне весілля і червоні хрестини, а тепер це можна вже стрінути досить часто.

У робітничого населення м.Радомисля, якому більш безпосередньо доводиться мати сутички з новим побутом та життям держави, старі погляди та побут більше змінилися. Натерпівшись за старого часу від експлуатації буржуазії, робітники м. Радомисля, щоб запобігти тепер будь-якій експлуатації та щоб у спільній праці полекшити своє матеріальне становище, організовуються в різні спілки, союзи. Багато вже таких союзів мається у м.Радомислі. А це вже дуже великий крок вперед, бо, колективно працюючи, колективно захищаючи свої інтереси, самий відсталий робітник колективізується. Але все ж таки, не зважаючи на все це, багато лишок старого побуту залишилося ще тут.

Та виростає вже молоде юнацьке покоління, яке виросло серед революційної боротьби й научилось любити Революцію за її широке могутнє життя, за її вільний новий побут. Організації ЮП та Комсомолу ще більше вдосконалюють це юнацьке покоління в обороні своїх інтересів, інтересів своїх братів, в будуванні нового життя, нового побуту. І прийде час, коли це юнацьке покоління замінить старе, високо підійме своїми дужими руками стяг нового життя, сонце нового побуту розвіє темряву старого, і новий побут у всій своїй красі запанує у м.Радомислі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 28 квітня 2023 р.

 

Вовчими слідами

Ось що писалося 1853-го року в «Київських губернських відомостях».

В Радомисльському повіті, багатому на ліси, з’явилися вовки, що не лише нападають на рогату худобу та овечок, але навіть кидаються на людей. Їхня зухвалість під час нападів дивовижна.

У маєтку князя Любомирського близько опівночі вовк підібрався до хутора місцевого селянина, щоб дістатися овечок. Дворові собаки накинулися на нього з гавкотом і оточили біля дверей хатини. На гавкіт собак вийшов господар, проте ледь відчинив двері, як вовк кинувся йому на груди. Селянин, не розгубившись, ухопив хижака за вуха і почав гукати дружину, що притьмом вибігла з сокирою і зарубала звіра в руках у чоловіка. Вовк не був із скажених, але виглядав змореним від голоду та старості.

Шинкар слободи Комарівка Мойсей Піоро перед світанком почув на подвір’ї незвичайний вереск свиней. Здогадуючись, що на них напав хижий звір, він побіг їх захистити. Але вовк, облишивши свиней, кинувся на шинкаря, вирвав йому праву щоку з оком, завдав декілька поранень на тілі, а  потім побіг на обійстя казенного селянина Йосипа Кошолата.

Там почав душити дворових собак, і, коли Кошолат вибіг їм на підмогу, вовк кинувся на нього та вирвав на обох ногах частини тіла,  а сину його Івану прокусив підборіддя. Потім напав на селянина Дениса Снітка, що лежав під скиртою, і, вкусивши його за руку і ногу, побіг на подвір’я селянина Степана Забачного. Напав там на свиней, але був убитий з рушниці господарем будинку.

Поранені вовком перебували на лікуванні у міській лікарні Радомисля; двоє з них померли від сказу.

А пропоновану світлину зроблено через 140 літ по тому в березні 1993-го. На ній – впольована єгерями лісгоспу та місцевими мисливцями пара вовків. Їх помітили у Білківському лісництві, де хижаки пошматували диких кіз.  Тамтешній лісовий люд подейкував, що вочевидь наближалися й до поселень, бо ночами часом з незрозумілих причин заходилися гавкати собаки. Мисливствознавці тоді зазначали, що вовкулаки були зайдами, бо в тодішньому Радомишльському районі їхніх лігвищ не помічалося.

Тогорічна зима виявилась «щедрою» на непроханих сіроманців. За три місяці перед тим єгері застрелили трьох вовків в угіддях Краснобірського лісництва поблизу Меделівки. Тоді, до речі, натрапили на них випадково, коли під час планового відстрілу дичини підранена стара вовчиця раптом вискочила на єгеря О.Іващенка. І той не розгубився, вклавши її прицільним пострілом. Та була вона не сама, бо інші учасники того полювання повідомили, що помітили якихось звірів, схожих на великих собак.

Відтак підозрілу ділянку оточили та почали «промацувати». І мисливське відчуття не підвело. Невдовзі пролунали постріли, й на землі розпласталися ще дві, але вже молоді незвані гості. Влучили в хижаків А.Маркевцев і О.Пузіков.

 

Між тим, трохи раніше поширилося повідомлення про сполохане вовче сімейство під Чоповичами Малинського району. Можливо, звідти й подалися вони на Радомишльщину. Втім тодішню часом непередбачувану появу хижих звірів у неосілих раніше для них місцях фахівці здебільшого пов’язували з їхньою міграцією з Чорнобильської зони у пошуках поживи.

Газета «Зоря Полісся», 9 грудня 1992 р., 7 квітня 2023 р.