Світлина з Першої світової

   

Ось таке фото здавна висіло на стіні в оселі Боженків з Дітинця. Воно вважалося сімейною реліквією, адже попри надто дрібні постаті зображених на ньому військовиків у роду точно знали, що на чільному місці – їхній славний пращур Григорій Боженко, уроджений 1891 року в багатодітній родині належного до Дітинецького сільського товариства землевласника Лаврентія Івановича Боженка та його дружини Явдохи Василівни.

Світлину було зроблено в пору Першої світової війни. Про неї в СРСР майже не згадували, хоча, здавалося б, значною мірою саме «завдяки» їй на антивоєнних гаслах більшовики у 1917-му прийшли до влади. Та з погляду комуністичної ідеології –  то була «чужа» імперіалістична війна, на якій російська армія йшла у бій «за вєру, царя і отєчєство», а не «за родіну, за сталіна», як на Другій світовій.

Дарма що людські втрати на першій великій світовій бійні обчислюються істориками у 8,5 мільйона військових і 13 мільйонів цивільних. І чи не по кожному селу вже відкриті тепер для вільного доступу електронні архіви подають перелік загиблих на ній воїнів та тих, що повернулися додому скаліченими чи з пораненнями.

Григорія Боженка доля тоді вберегла. Натомість став він жертвою війни, що його вела з власним народом комуністична влада, і притому нібито вважався її представником, адже за авторитет і повагу був обраний земляками секретарем сільської ради. Проте у 1937-му «пильні органи» заарештували його за обвинуваченням «в причетності до контрреволюційної повстанської шпигунської організації». Одним з вагомих аргументів напевне була підтримка вояком  Української Народної Республіки та його участь у її військових формуваннях. Бо ж і дотепер прагнення українців до побудови власної незалежної держави вбачається росіянцями за чи не найбільший їхній злочин. Як зазначено в меморіальному виданні «Реабілітовані історією. Житомирська область», за постановою трійки при УНКВС по Київській області Григорія Лаврентійовича Боженка розстріляно 9 серпня 1937 року.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.

 

Будинок на розі

 

Коли мене років 50 з гаком тому увічнив фотооб'єктив на звісному радомишльському перехресті, й на гадці не малося, що обраний ним ракурс для міста слід вважати класичним. Адже повторює він відому світлину зі стародавньої фотолистівки – одну з тих, що були зроблені в повітовому Радомислі на початку ХХ століття і увічнили тогочасні міські краєвиди.

Нині в інтернет-мережах поширюються 23 таких листівки. З-поміж них і та, що зображує вулицю Присутствену.

До речі, за узвичаєними правилами української орфографії пишеться таке слово якраз без подвоєння літери «н», позаяк практично в усіх адресах та реєстрах розташовані на Присутственій сучасні місцеві домовласники, фопи та юрособи чомусь всякчас вказують її назву за російським стандартом з подвоєним «н».

Одначе за радянської пори обидві перехресні вулиці носили й інші наймення: Присутствена у часи «моєї» світлини наречена була іменем ХІХ партз’їзду (надзвичайно милозвучно, чи не так?), а перетинала її в ту пору вулиця Леніна (тепер і від своїх першопочатків – Мала Житомирська).

А в іншому особливої різниці за перші півстоліття фотовідбитки не зареєстрували. Наявний на обох знімках примітний будинок на розі, як і інші, що вишикувалися за ним.

Між тим, саме в цій будівлі й було видрукувано оті давні радомисльські поштові картки. Адже містилась тут відома в місті та за його межами друкарня підприємливого місцевого єврея Елі Заєздного. При ній діяли також книгарня та бібліотека.

Втім усі зазначені заклади тут започаткувало подружжя потомствених дворян Шиманських, що походили з Васильківщини. У 1885 році Павла Федоровича, що певний час служив приставом у Бердичівському повіті, перевели до Радомисля на посаду помічника повітового справника. Проте через кілька років він залишив чиновницьку службу зі сподіваннями досягти успіхів на комерційному поприщі.

І вже у реєстрах 1892 року в місті означено друкарню, що належала Євфросинії Шиманській, та бібліотеку-читальню й книжкову лавку її чоловіка Павла.

Одначе комерція, схоже, не належала до переваг Шиманських. Відтак вони поступово збули згаданому Заєздному і друкарню, і книжне місце на розі. Тимчасом у переписних реєстрах 1897 року місцем проживання подружжя вказано будинок по вулиці Лікарняній (тепер – Міськради), що належав… тому ж таки Елі. Хоча мали Шиманські в Радомислі й власне помешкання на Чорнобильській вулиці, де оселився їхній син Андрій – мировий посередник Радомисльського повіту.

Натомість Шиманський у 1912 році став компаньйоном Заєздного, коли той започаткував першу міську комерційну газету «Радомисльскій Лісток об’явлєній Взаімная Польза». Виходила вона раз на два тижні  і друкувалась, звісно, в друкарні Елі Йосиповича, а її редактором був Павло Федорович. Втім проіснувало те рекламне видання недовго, бо його витіснило інше, що набуло куди більшої популярності – повітова газета «Радомислянін», заснована також 1912-го присяжним повіреним Хуною Фельдманом.

Та бізнес Заєздного залишався запитаним і доходним. Відомо, що друкувалися тут книжкові видання (недарма ж свого часу починав розкручуватися майбутній власник друкарні з палітурної справи), до книжкової додалась торгівля канцелярським крамом.

А у буремному 1917-му друкарня Заєздного отримала надзвичайно важливе і вигідне замовлення від повітової управи Української Народної Республіки: у ній друкувалися такі собі «радомишльські гроші» – контрмарки під державні виплати дружинам і сиротам вояків Великої війни (Першої світової) різного номіналу на загальну суму в мільйон рублів. Щоправда, ця справа виявилась надзвичайно відповідальною та ризикованою, і, поки не видрукували останню купюру, друкарня перебувала під суворим наглядом та військовою охороною. Але замовник із цим впорався…

Нині від будинку вже не лишилося й сліду. У 1980-ті його знесли «за ветхістю». Спочатку на тому місці влаштували міську Дошку пошани, затим уже в незалежній Україні встановили пам’ятний знак жертвам голодоморів. Згодом  з відкриттям відділення банку «Аваль» тут просто обладнано такий собі впорядкований куточок.

А от у радянський час у колишньому книжково-бібліотечному приміщенні працював популярний серед містян магазин коопзаготпрому, який називали «угловим»  (подеколи дехто означав його ближче до української вимови «вугловим»). Тут часто-густо продавалися продовольчі товари, що їх заготівельники закуповували в різних регіонах СРСР, зокрема в Середній Азії. Відтак для багатьох моїх ровесників він запам’ятався передусім смаколиками, що їх годі було шукати в інших торговельних закладах міста, – тахіновою та арахісовою халвою, нугою, пастилою та іншими подібними східними солодощами, драже з родзинками, тим же арахісом чи лісовим горішком, а також брикетиками розчинних концентратів кави та какао з молоком (такі собі попередники теперішніх «капучино», «3 в 1» тощо), що їх дітвора полюбляла просто гризти як цукерку. Дорослі навідувалися сюди за соліннями, свіжими овочами-фруктами, часом екзотичними, що іноді завозилися заготівельниками зі Сходу «справи тонкої», часто-густо ловили нагоду надибати в продажу дефіцитну заморожену рибу, оселедці та ін.

А ще ліворуч від входу в магазин зазвичай торгувала ятка з морозивом, що вироблялося на місцевому маслозаводі. Можливо, саме бажання поласувати ним і привело мене тоді на це перехрестя, що його й зафіксувала світлина. На згадку та на пошуки і роздуми…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.

 

Звитягу героїв Крут продовжили повстанці

 

Легендарний Крутянський бій, що був чи не найпершим епізодом російсько-української війни 1918-1922 років, дотепер залишається вікопомним символом протистояння українців російській збройній агресії, яка нині набула свого нового масштабного продовження.

Проте в пору протистояння проголошеної незалежної української держави московитським більшовицьким окупантам, що посунули у 1918-му придушувати українську національно-визвольну революцію, мав місце ще один маловідомий військовий епізод, пов’язаний з Крутами.

У липні 1919 року армія Української Народної Республіки об'єдналася з Українською Галицькою армією і почала визвольний наступ на Київ.  Об’єднане українське військо просувалося на столицю із заходу й півдня. А з півночі їм надавали підтримку повстанські війська Чернігівщини під орудою отамана Ангела. Його «Курінь смерті» повинен був зокрема оволодіти Крутами та найближчими до них залізничними станціями. На жаль, більшовики дізналися про ці плани, і їх сповна зреалізувати не вдалося.

Ангелівці, як і загони отаманів Зеленого та Дмитра Соколовського та інші, котрі оперували на Київщині і з якими координувалися наступальні дії, були вагомою складовою тодішнього руху українського опору російській навалі. Тимчасом Дмитра Соколовського, а невдовзі і його наступника – брата Василя підступно вбили більшовики, тож соколовцями у київській звитязі командувала їхня сестра Олександра-Маруся.

 

Повстанські отамани: Євген Ангел, Данило Терпило (Зелений), Дмитро Соколовський.

Саме після січневого 1918 року бою під Крутами і наступних трагічних для УНР подій в Україні почали формуватися повстанські загони – такі собі прообрази сучасних добробатів і підрозділів тероборони, котрі відстоювали українську вольницю та незалежність, взаємодіючи з армією УНР та Директорією.

Постать Ангела, що контролював зі своїм військом значні території півночі України, як і інших повстанських отаманів, була значною мірою спаплюжена та спотворена більшовицькою пропагандою, що означала їх винятково як бандитів. Скажімо, в радянському кінохіті «Ад’ютант його превосходительства» 22-річного отамана Ангела, котрий здобував освіту в міністерському та кадетському училищах і попри свій вік мав певний військовий досвід, зобразили таким собі пристаркуватим малограмотним дурником.

Та для народних мас отамани були символом протидії російській «червоній» та «білій» агресії і мали широку повсюдну підтримку. А після смерті у тій борні повстанських проводирів знаходилися послідовники, котрі продовжували боротьбу з окупантами від їхнього імені, аби підтримувати народний дух до опору ворогові. Відомо, зокрема, про численних «отаманш Марусь», про нові й нові повстанські загони «Ангела», що раз-по-раз відроджувалися у багатьох регіонах України.

Чим не аналогії із теперішнім звитяжним та легендарним «привидом Києва»…

Тож поширені перекази про діяльність котрогось загону Ангела на Радомишльщини можуть мати під собою цілком реальні підґрунтя.

Між тим, справжній чернігівській отаман Євген Ангел був за походженням болгарином, відтак узвичаєна болгарська форма написання прізвища, втім як і зросійщена, – Ангелов. До речі, саме у такій формі воно присутнє на сучасних радомишльських теренах.

 

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2023 р.

 

«Від Сяну до Дону…»

 

21 січня 1990 року Україну сколихнула небачена доти Всеукраїнська національно-патріотична акція. У переддень 71-ї річниці проголошення вікопомного акту Злуки Української та Західно-Української Народних Республік, що відбувся 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва, представники усіх регіонів України вишикувалися від Івано-Франківська до Львова, а звідти – через Тернопіль, Рівне й Житомир до української столиці, утворивши «Живий ланцюг» єдності завдовжки понад 770 кілометрів. Акція на його підтримку пройшла також у Харкові.

«Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Узявшись за руки, його учасники ваговито продемонстрували Соборність України на шляху до незалежності. Тож акція промовисто засвідчила, що саме цим шляхом рухатиметься відтепер Україна, незважаючи на шалений опір тодішньої комуно-радянської системи.

На Житомирщині оргкомітет з улаштування «Живого ланцюга» очолював ставчанин Василь Овсієнко, переслідуваний і гнаний владою правозахисник, багаторічний політв’язень, співорганізатор Української Гельсінської спілки, історик та літописець українського правозахисного руху. Долучилися до неї в Кочерові й окремі радомишляни.

Щоправда, місцевих патріотів на безперервний ланцюг не вистачало, тож на деякі житомирські ділянки прибули активісти зі Львова й Івано-Франківщини, де подеколи ланцюг складався з кількох рядів. Між тим, саме на «заїжджих» спрямовували своє невдоволення представники місцевого компартійного «антиланцюгового десанту»: мовляв, навіщо приїхали сюди «будоражити народ».

Втім, як згадує тогочасні події В.Овсієнко, коли у 1988-му після звільнення з ув’язнення він повернувся у рідне село, на Житомирщині, окрім нього, не було жодного члена Української Гельсінської групи. На диво, на «дисидента» і донедавна «особливо небезпечного рецидивіста» вже не чинилося жодного тиску, відтак почувався цілком вільним і прагнув розгорнути бодай якийсь проукраїнський учин. Але у своїх Ставках (тоді – Леніне) це виявилося марною справою. За півтора року не зміг зібрати докупи й трьох чоловік, щоб утворити осередок Товариства української мови, не те що Народного Руху чи УГС. П’яні до нього підходили, а тверезі обминали.

– Більшості людей до цього було байдуже, а зі своїми симпатіями люди про всяк випадок не поспішали: час непевний. Інерція страху – це надовго. У селі я не зажив популярності. Адже мною тут 15 років людей лякали! – ділиться спогадами Василь Овсієнко.

Зрештою в Житомирі йому таки вдалося знайти прихильників. І, готуючи Ланцюг єднання, вони зуміли розбурхати місто, попри те, що деякі організації не вірили в успіх «Живого ланцюга» і трималися осторонь акції. Навіть у самому проводі НРУ ініціатор акції Михайло Горинь насилу переміг песимістів.

– Ми були із синьо-жовтими прапорами, то бабусі вздовж доріг падали на коліна, молилися. Вони пам’ятали ще Українську Народну Республіку. І ось вона повертається! – згадує Овсієнко. – А вже по тому, коли автомобіль оргкомітету об’їздив вулиці Житомира з двома величезними національними прапорами (вони тоді видавалися дивом, бо ж офіційно були забороненими), а я гукав з машини у мегафон патріотичні гасла і запрошував житомирян на мітинг на стадіоні «Спартак», – це був тріумф!

Вже на стадіоні політв’язень з двадцятирічним стажем галичанин Дмитро Синяк,  що прибув тоді до Житомира, стояв і плакав серед розгорнутого розмаїття прапорів: «Чи я думав, що доживу до такого, щоб повен Житомир наших знамен! Я ж тут лісами ходив з боївкою…»

Василь Овсієнко на велелюдному мітингу в Радомишлі 18 лютого 1990 року.

Лишень через місяць після «Живого Ланцюга»…

День 22 січня тепер є шанованим державним святом – Днем Соборності. Проте до 1990-го пересічні громадяни УРСР такого слова й не чули, і про Універсали Центральної Ради та Злуку УНР і ЗУНР та боротьбу українців за свою вольницю упродовж майже усього ХХ століття почали потроху дізнаватися саме завдяки отому пам’ятному «Ланцюгові».

Той ланцюг надійно тримає нас у протидії російській збройній агресії дотепер. Адже Україна таки стала соборною та неподільною!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2023 р.

 

Підтримуючи й оберігаючи своє

 

У листопаді 2022-го їй виповнилося 88. Але вона так само бере до рук голку з барвистою ниткою, і, стібок за стібком, тканина поволі наповнюється квітучим розмаїттям – маками, трояндами, волошками, півоніями тощо, сповненими різних відтінків та кольорів. Притому, попри поважний вік, вишиваючи, досі не послуговується окулярами.

Вишиває Людмила Іванівна Поливач з 16-літнього віку, відтак закохана в це дивовижне ремесло вже 72 роки. Як розповідає майстриня, перейняла вона його від однієї приїжджої жінки. Коли побачила її роботи, як мовиться, вмить була ними уражена і відтоді прикипіла до вишивання усім своїм єством.

Між тим, її перша самостійна картина досі на чільному місці і у первозданній пофарбованій рамці, яку колись виготовили майстри зі столярного цеху, що свого часу діяв у Хомівці – її рідному селі. Ними відтоді обрамлювалися майже всі творіння вишивальниці. 

Її мама також вишивала, але – хрестиком. А от гладь стала захопленням для доньки на все життя. Позаяк з нитками колись було сутужно, знаходила вихід, висотуючи їх із кольорових стрічок, які колись українські дівчата вплітали у вінки та коси. Вони тимчасом досі зберігають свій особливий стрічковий блиск. До речі, подеколи у давнину для гладі, що за твердженнями етнографів, має більш давні традиції, використовували й жіноче волосся різних відтінків.

Опанувала жінка з часом різні гладдєві техніки. З особливою охотою та приємністю вишиває квіти. Картинами з ними було прикрашено усі стіни її родинного помешкання в Хомівці. Нині вони потроху перекочовують до обійсть дітей та онуків по багатьох куточках світу, зокрема й у Радомишль, де біля них тепер притулилась Людмила Іванівна. 

   

Нащадки, на жаль, у свій час мистецтво вишивання від неї не перейняли, і про це далебі жалкують. Та, як зізнаються, намагаються бодай тепер надолужити згаяне. Адже переконалися, що вишивка – це сучасно, це модно, це стильно. І нині, придбавши сукню, блузу чи й навіть сумку або скатертинку-ранера, залюбки роблять бабусі замовлення на їхнє оздоблення вишиваним малюнком. Відтак виглядають ті речі набагато привабливіше й багатше. Натомість завдяки сучасним мереживним та цифровим технологіям помічниці вишукують для непосидючої майстерниці нові цікаві сюжети й зразки, нитки будь-яких кольорів та відтінків, супутні компоненти, вибір яких нині величезний.

А потім з приємністю спостерігають за її вправними впевненими рухами, вслухаючись до того ж у голос рідної людини, що зазвичай під час вишивання виводить якусь пісню, з тих, що пройшли через усі її життєві літа. Адже співала колись юнкою в школі, в дівоцтві – на вечорницях, згодом – у сільському хорі.

Як зазначає онука майстрині Олена Яцьківська, бабусина творчість усякчас слугує для нащадків життєвим орієнтиром і оберегом, допомагаючи долати будь-які життєві перепони чи незгоди…

Вісімдесят восьмої для Людмили Іванівни осені її роботи демонструвалися в Радомишльському народному краєзнавчому музеї, отримавши захоплені та схвальні відгуки відвідувачів закладу. До того ж, чимало місцевих вишивальниць залюбки долучилися до влаштованого під час виставки майстер-класу хомівківської майстрині.

Адже, як прокоментувала творчість своєї талановитої землячки одна з них – Галина Косановська, чим більше нас намагаються позбавити власної ідентичності, унікальності й життя взагалі, – тим більше хочеться підтримувати, захищати та пропагувати своє.

А Людмилі Іванівні – многії літа й нових творчих і життєвих надбань у добрі та мирі!

 

Газета «Зоря Полісся», 6 січня 2023 р.

  

P.S. Людмила Іванівна Поливач пішла за межу вічності 8 грудня 2023-го. Світла їй пам’ять…

 

Ось такі проникливі прощальні слова написала про неї онука Олена Яцьківська.

«Її життя було складним і водночас чудовим, наповненим турботами та любов'ю, яку вона безмежно обожнювала.

Незважаючи на важку працю, щоденні турботи, наша бабуся завжди знаходила час і віддавала своє серце великим, яскравим квітам, які вишивала понад 70 років. Кожен шов став кольоровою нотою в історії її життя.

У вересні 2022 року, коли їй було вже 88 років. і вона продовжувала творити, ми влаштували виставку картин нашої бабусі. Її очі сяяли щастям, бо ці квіти – це її власне життя, відображене на полотні. Я пам'ятатиму її радість та вдячність, яку вона відчувала в той особливий день.

Квіти нашої бабусі не лише прикрашали її дім, але також стали частиною інших життів у різних куточках світу. У моєму оточенні – на стінах, столах, в моєму одязі, кожен день я ношу її вишиту сумку на роботу. Ці квіти завжди будуть жити, тривати в спогадах, як невмирущий символ її тепла й таланту.

Моя бабуся завжди була відкритою, щирою та доброю. Зі своєю великою родиною – 3 дітей, 7 внуків, 9 правнуків – вона створювала особливий світ, де пам'ять про неї буде жити довго. Борщ з печі, пиріжки, квіти, будинок – це ті часточки, які я триматиму в серці назавжди.

Спочивай з миром, бабусю…

Всі, хто знався з тобою, завжди будуть згадувати тебе теплим словом».

Із сучасним поглядом на видатного мислителя та митця

 

До палітри зимових свят в Україні 2022-23 років, затьмарених, на жаль, російською військовою агресією, додалися й ювілейні заходи з відзначення 300-ліття від дня народження видатного українського філософа-мислителя, богослова й митця Григорія Сковороди. Один з них підготував і представив землякам талановитий радомишлянин, заслужений майстер народної творчості Василь Волівач.

– Особа Григорія Сковороди мене привабила й захопила своєю незбагненністю, самобутністю, вільнодумством, тому вона помітно вирізняється з-поміж українських діячів не лише тогочасної доби, а й інших епох, – розповідає пан Василь. – Відтак виник задум створити серію графічних портретів видатного українця, спираючись на відомі живописні його зображення.

Виконав їх майстер чорним мітником на звичайній лляній мішковині, обрамленій в старовинному стилі декоративною деревиною. Слід зазначити, що до роботи над серією Волівач вже доволі опанував цю техніку, виконавши у такий спосіб портрети українських проводирів, отаманів, кобзарів. Їх схвально сприйняли й оцінили відвідувачі Експозиції-майстерні Василя Волівача, з приємністю відкривши для себе з-поміж численних мистецьких надбань господаря й образотворчу. Експонувалися вони в ряді музеїв, виставочних місць. 

Представляючи радомишлянам свій художній сковородинський доробок, автор залюбки розповідає про історію творення кожної роботи, що мовби простежують життєвий шлях генія думки з юних літ і до поважного віку. Портрети, виконані та представлені Василем, мають, крім того, вагоме символічне спрямування.

Особливо – на тлі нинішньої російської військової агресії. Адже попри те, що 300-ліття Сковороди цьогоріч увійшло до офіційного переліку пам’ятних дат ЮНЕСКО, агресори зробили і його своєю мішенню, знищивши музей мислителя у Сковородинці, де Григорій Савич жив до скону віку, зруйнувавши пам’ятник у Харкові. Для московських зайд він теж є уособленням вільного й свободолюбного українського духу, який, за твердженнями російських ідеологів вторгнення в Україну, має бути винищений під корінь. Проте коріння наше надзвичайно міцне і витримане віками опору та боротьби завдяки й таким національним символам як Григорій Сковорода. 

Як фаховий і знаний музикант, Волівач додає, крім того, до своїх оповідей про філософа й митця музичне забарвлення. Адже відомо, що той грав на бандурі, скрипці, гуслях, флейті. Є підстави вважати Сковороду композитором, позаяк його музичному авторству належать деякі пісні, що подекуди сприймаються як народні. Водночас покладено на музику ряд поетичних творів Григорія Савича, чия найвідоміша поетична збірка недарма іменується «Садом Божественних пісень». Десяту пісню з неї «Всякому городу нрав і права», інтерпретовану І.Котляревським, що увійшла до опери М.Лисенка «Наталка Полтавка», Василь виконав під супровід інструментів, котрими якраз і володів Сковорода. Ці інструменти, між тим, виготовлені майстром-радомишлянином власноруч.

А от оригінальний первісний текст цієї відомої пісні взяв до свого ювілейного репертуару керований Волівачем гурт креативного фольку «Релікт», інтерпретуючи в сучасній фольк-роковій обробці й інші піснеспіви ювіляра. Виступ колективу, до складу якого разом з керівником входять Сергій Галицький (барабани) і Сергій Статкевич (козобас), став приємним доповненням вернісажу. Ці музики нині активно презентують Радомишльську громаду на обласному і всеукраїнському рівнях.

Упродовж майже трьох грудневих тижнів музично-художня виставка радомишльського митця «В Саду Божествених Пісень» демонструвалась у Домі Української культури в Житомирі. Дві картини циклу Василь Волівач подав по тому на благодійний Різдвяний аукціон, що відбувся в Радомишлі, кошти від якого спрямовано на потреби ЗСУ.

Відтепер одна з цих графічних робіт матиме «прописку» в інтер’єрі Радомишльського опорного ліцею. Наразі слугуватиме приверненню уваги ліцеїстів до непересічної особистості Григорія Сковороди, як одного з духовних і моральних орієнтирів та авторитетів нашої нації.

 

 

 

 

Подорожі «Щедрика» та Олександра Кошиця

 

У 1919-1922-му роках почалося тріумфальне підкорення світу славнозвісним українським «Щедриком» – справді безсмертним творінням композитора Миколи Леонтовича.

4 жовтня 1922 року у найпрестижнішому концертному залі США Карнеґі-хол у Нью-Йорку Український національний хор, керований уславленим Олександром Кошицем, представив цей музичний шедевр американським глядачам. Його виконання викликало зливу овацій захопленої публіки, що змусила хористів ще і ще співати надзвичайно мелодійну й переливчасту Різдвяну щедрівку-колядку. Відтоді «Щедрик» набув небаченої всесвітньої популярності  і став неодмінним атрибутом Різдвяних дійств. Його мелодія лунає у концертних залах, звучить у популярних мюзиклах, кінофільмах Різдвяної тематики тощо. І поширився твір завдяки капелі Кошиця не тільки за океаном. Адже ті американські виступи сторічної давнини віншували кількарічні гастролі хору всією Європою. І повсюдно твір виконувався «на біс».

Олександр Кошиць (у першому ряду в  центрі) зі своїм славетним хором. Прага, 1919 р.

Втім, утворений українським урядом 1919 року хоровий колектив, що вирушив тоді у європейське концертне турне, змушений був упродовж кількох років подорожувати світом, допоки не дістав своє пристановище за океаном. Адже про повернення додому, де до влади прийшли більшовики, що переслідували й нещадно карали усіх причетних до пропаганди українських національних ідей, не могло бути й мови.

Позаяк життєпис Олександра Кошиця сповна був зітканий з поїздок та подорожей. Примітно, що одна з них промайнула свого часу Радомишльщиною, з якою митець був, крім того, пов’язаний родинними й дружніми зв’язками.

Його добрим товаришем по духовній семінарії був Іван Біляновський, син чудинського священика о.Лукіана. У своїх спогадах Кошиць згадує подорож до Чудина під час канікул у вересні 1895-го. Компанію йому склав семінарист Григорій Тучапський. Грицько, до речі, згодом став супутником майбутнього маестро чи не у всіх його концертних та гастрольних мандрах. Він володів чудовим голосом, навчався професійному співові в Італії і увійшов до Кошицевої капели як артист та перший помічник керівника й хормейстера.

З Києва парубки їхали Житомирським шосе кінним диліжансом (омнібусом). У Кочерові найняли поштових коней і «подались у гущавину розкішного соснового лісу», яким дістались Радомисля. Там знову взяли коней і пізнім вечором були вже в Чудині.

 З приємністю оповідач описує «маленьке й дуже симпатичне» повітове місто, оточене довкруж «казковим старим лісом з мачтовими соснами», не менш вражаючі краєвиди, що відкрилися йому з кручі священицької садиби в Чудині: «широченний луг, по якому в’ється Тетерів, а за кілометрів три починаються ліси, скільки око обхватить, і щезають на обрію темною синьою хмарою». 

Сучасний Чудинський краєвид.

Хоча попервах село йому не сподобалося: на піску, біднувате, з не такими чепурними хатами як на рідній Черкащині Кошиця та «дивними огорожами з дрючків». Та потім юнак був заворожений умитими росою ранковими пейзажами, «свіжими, привабливими, під ясним теплим осіннім сонцем, що непереможно тягнули до себе, і від яких не можна було відірвати очей».

Два тижні відпочинку справили на нього незабутні враження, бо випала гарна нагода скупатися «у чудовій чистенькій воді Тетерева», побродити «по широченних безконечних лугах у високій пишній траві», половити рибу волоком.

А коли поверталися до Києва підводами о.Лукіана, дорогою священик ще й справив Кошицеве двадцятиріччя.

Зворотний маршрут, між тим, проходив уже так званим Гостомельським шляхом, що ним у давнину зазвичай добирався до Києва люд з цього радомисльського куща. Зокрема з Чудина він вів первісним лісом з височенними соснами через Кримок – Хомівку – Забуяння – Королівку – Гостомель.

Наступного року, після закінчення закладу, Олександр відгуляв у серпні на весіллі свого чудинського товариша (його обраницею була донька священика з прикиївської Борщагівки Лідія Бортовська). І, як це було заведено, весілля те гуло мало не тиждень.

Іван Біляновський після одруження, що зазвичай передувало хіротонії, почав дияконську службу в Свято-Миколаївському соборі Радомисля, а з 1898 року священствував у парафіях Київського та Чигиринського повітів.

Серед весільного гурту друзів-семінаристів був також Олександр Гороновський, що згодом служив у Радомислі мировим суддею.

Тимчасом ще 1744 року на Радомишльщині осіла одна з родових гілок Кошиців. А з-поміж пращурів майбутнього музичного світоча згадується зокрема малоземельний православний шляхтич Андрій, котрий у 1774-му через скруту продав родинний маєток у Виступовичах на Овруччині та оселився по тому в сусідньому Радомисльському повіті. Тут нащадки священницького роду Кошиців несли зокрема службу Божу в Радомислі, Городському, Кочерові.

Саме завдяки представникові цієї уславленої фамілії  хормейстерові, диригентові, композиторові та аранжувальникові Олександру Кошицю український «Щедрик» з року в рік неодмінно лунає по всіх усюдах у різдвяно-новорічні свята. І нині, звичайно, теж.

До речі, 4 грудня 2022-го в тому ж Карнеґі-хол концертною програмою за участю українських хорових колективів відсвяткували столітній ювілей прем’єрного виконання «Щедрика» в Америці. Між тим, ця дата ювілейна й для самого твору Миколи Леонтовича, але вже 120-річна: перша його музична редакція датована 1902 роком.

Газета «Зоря Полісся», 9 грудня 2022 р.

А це - «Щедрик» у радомишльському виконанні: