Літературна Радомишльщина

широко представлена у вида­ному обласною організацією товариства книголю­бів у Житомирському видавничо­му підприємстві «Льонок» біобібліографічному довіднику «Літе­ратурна Житомирщина». Його упорядник В.Ф.Шинкарук зібрав короткі відомості про життя і творчість 445 письменників, що народилися, жили, вчилися, пра­цювали або ж перебували в на­шому краї.

Для зручності в користуванні статті про літераторів подані за територіальним принципом (тобто наведені по кожному району окремо) і за алфавітом.

У розділі «Радомишльський район» вміщено біографічні до­відки про 16 майстрів письменно­го слова. Це і добре, й не дуже відомі широкому загалові автори. Ті, чиє життя й творчість вже ста­ли надбанням історії, і ті, хто ще торує свій шлях до вершин майстерності. Головним критерієм, як зазначає упорядник у передмові, стала наявність у них окремої книги художніх чи художньо-публіцистичних творів, або член­ство у спілці письменників.

Серед авторів, чия життєва доля пов'язана з Радомишльщиною, названі наші шановні земля­ки Петро Сліпчук і Рива Балясна, Іван Стеценко і Іван Хитриченко, Валентин Мисько і Людмила Во­лошка, Микола Ярмолюк і Ва­лентин Струтинський. Їх життя і творчість знані в районі, як і тра­гічна доля поета Леоніда Левицького, котрий загинув при визво­ленні Забілоччя від фашистських загарбників і назавжди залишився в Радомишльській землі.

А от ряд імен читачі довідни­ка напевне відкриють для себе вперше. Це, зокрема, уродженці Радомисля поет і перекладач Абрам Веледницький (1894-1959), письменник-драматург, актор, ре­жисер і антрепренер Карл Зелінський (нар. 1803 – дата смерті не відома), поет Григорій Корін (справжнє ім'я Годель Коренберг, нар. 1926 р.).

Пов'язана з Радомислем життєва стежка інших відомих у літературному світі особистостей, таких, скажімо, як Марія Волконська. Знана дружина де­кабриста С.Волконського, котра, здійснивши громадянський подвиг, поїхала до чоловіка у заслання, стала героїнею багатьох художніх творів, залишила й свій слід у лі­тературі у вигляді «Записок». До одруження вона була Раєвською і є правнучкою М.Ломоносова, донькою героя Вітчизняної війни 1912 року генерала М.Раєвського. З нашим містом її пов'язує те, що у 1811-1812 рр. сім'я Раєвських мешкала саме в Радомислі.

А композитор і поет Денис Бонковський, який є автором ба­гатьох популярних пісень, що вважаються народними («Гандзя», «Нащо мені чорні брови», «Тро­пак», «Нудьга козача» та ін.), 1838 року працював канцеляри­стом земського суду в повітовому Радомислі. Польський драматург, чернець Сава Стрілецький закінчив свого часу Радомисльську духовну семі­нарію. А професійний революціо­нер і письменник Семен Сибіряков (Браверман), заарештований царським урядом 1907 р., на етапі біля Радомисля здійснив, проте невдало, спробу втечі.

Такі відомості, звичайно ж, збагачують і розширюють наші літературні уявлення, як і знання про минуле краю. Однак вони цілком можуть бути повнішими, бо наведений у довіднику перелік авторів можна доповнити іншими іменами.

Приміром, з древнім Радо­мислем, де була папірня Києво-Печерської Лаври, пов'язані долі першопрохідців українського письменства Єлисея Плетенецького, Памво Беринди, Захарія Копистенського, Пантелеймона Кохановського. На думку деяких дослідників, бував у місті Тарас Шевченко.

Відомо, що мав міцні родинні і ділові зв'язки з Радомислем ви­датний український діяч і мисли­тель Іван Огієнко, автор багатьох наукових і літературних праць. Єднають родинні стосунки з на­шим містом і відомого вченого-філолога, історика і фольклориста Василя Доманицького. У повоєнні роки в якості міністра освіти відвідував школи району Павло Тичина.

Залишив по собі, хоча й незначний, творчий доробок пись­менник, уродженець Радомисля Григорій Дєдов, чиє життя обірвалося на фронтах Великої Вітчизняної. На сцені Житомирсь­кого облмуздрамтеатру ставилися п'єси забілоччанина Івана Ломачука-Лукашевича.

Певний час жили і працювали в райцентрі знані нині автори Петро Федотюк і Василь Скуратівський (обидва були ко­респондентами «Зорі Полісся»). На Радомишльській землі тра­диційно з успіхом проходили творчі зустрічі з письменниками, інші літературно-мистецькі заходи, в яких брали участь майстри письменного слова з різних ку­точків України, сусідніх – нині не­залежних держав. Це, зокрема, Н.Тихий, Ю.Збанацький, А.Дрофань, І.Соболь, Є.Нарубіна, С.Тельнюк, Я.Мусенко, Г.Донець, Є.Кравченко, Д.Окийченко, І.Цюпа, М.Миценко, В.Канівець, Ю.Кругляк, П.Панченко, Л.Горлач, М.Сингаївський, Ю.Бедзик, П.Осадчук, П.Глазовий, Ю.Мушкетик, Д.Ткач, В. Кочевський, Г.Хаїт, Є.Березняк, М.Клименко, Є. Куртяк, М. Курильчук, Ол.Мусієнко, Д.Білоус, І.Гнатюк та інші.

Минуле Радомишля яскраво змальоване на сторінках творів Володимира Короленка («Історія мого сучасника»), Зінаїди Тулуб («Людолови»), Петра Панча («Гомоніла Україна»), Юрія Мушкети­ка («Гайдамаки», «Семен Палій»), Григорія Колісника («Полин чорний, мак гіркий»), Марії Марич («Північне сяйво»), Віктора Курочкіна («На війні, як на війні»), в художньо-публіцистичній мемуари­стиці воєначальників К.Моска­ленка, Г.Жукова, М.Наумова, О.Сабурова, Т.Строкача та інших.

Слід сподіватися, що в на­ступних випусках «Літературної Житомирщини» письменна ге­ографія нашого краю поповниться новими відомостями, котрі, безу­мовно, стануть в нагоді і вчите­лям, і любителям літератури, і краєзнавцям.

Газета «Зоря Полісся», 17 листопада 1993 р.

Трагічні долі Троїцької церкви

Радомишляни називають цю мальовничу місцину на узбережжі Тетерева капличкою, маючи на увазі лагідне джерельце, вода з якого неквапом струменить до річки. Хоча каплицями зазвичай зовуть культові споруди — молитовні будівлі (або ж звичайні хрести), що встановлюються на кладовищах, колишніх місцях богослужінь і т. ін. Втім, вживання такої назви для цього міського куточка цілком доречне і невипадкове.

Адже саме тут на пагорбі стояла колись древня церква, названа на честь Святої Трійці, котра уособлювала в собі всю нелегку і трагічну історію Радомисля. Врешті історія самої церкви не менш трагічна. Кілька разів вона горіла разом із містом, але повсякчас відновлювалась, постаючи з попелищ. Та зруйнована руками ревних „червоних” атеїстів, уже так і не піднялась, утілившись у згадках лише в оте джерело.

Коли було збудовано церкву, невідомо. Можна лишень припустити, що це відбулося ще за далеких часів хрещення Руси. Адже християнські церкви попервах ставилися здебільшого там, де стояли колись язицькі символи — на знак перемоги над ними. Язицьким богам слов`яни ж переважно поклонялися у дещо віддалених від поселень місцях: на пагорбах, узвишшях, лісових галявинах тощо. Тож не виключено, що одним з місць культового поклоніння для мичан - жителів стародавнього Мичеська-Микгорода були якраз високі кручі на протилежному березі Мики. Коли припустити, що саме на цих пагорбах міг міститися древній монастир, „біля Мичеська лежащий”, то мав він, звичайно ж, і свою церкву. Хоча відома з історії й Микгородська каплиця св.Миколи (осіннього). А, можливо, збудували церкву пізніше, коли мичани оселилися на новому місці, що дістало назву Радомисля. Бо і сама історія заснування міста не має тим часом якихось конкретних документальних відомостей. Та ясна річ, що в містечку, яке здавна входило до маєтностей Києво-Печерської лаври, церква, звісно, була. От і в переліку тогочасних городян в історичних документах згадується міський священик, а серед заслуг архімандрита Плетенецького названо будівництво „домів Божих” у нашому краї.

Примітили Радомисльську церкву і козацькі літописці. А пов`язана ця літописна згадка з подіями, що передували селянсько-козацькому повстанню під  проводом полковника Семена Палія. Як зазначається в літописі С.Величка, коли 1693 року радомисляни тримали бік Палія, поляки здіснили напад на невелику козацьку дружину під орудою швагра Палієва – Сави. Козаки біля Свято-Троїцької церкви довго відбивалися від поляків, проте змушені були все ж відступити до Коростишева,

Та недовго стіни храму зберігали  сліди пролитої козацької крові. У середині ХVІІІ століття церква двічі горіла під час пожеж. Від вогню врятувалась лише дзвіниця і невеличка каплиця при цвинтарі.  Відбудована по тому 1733 року священиком Матвієм Кривицьким, Троїцька церква стала собором - кафедральним храмом уніатських митрополитів. Того ж року вона була освячена митрополитом Ф.Володковичем.

Художня реконструкція Свято-Троїцької церкви Радомисля у XVIII столітті, виконана І.Драгуном і Л.Тимошенком.

Ось окремі описи її, зроблені 1783 року деканом Чорнобильським Рубановичем,

„Церква... на горі при р.Мика, в місці від забудов різних віддалена... Побудована з дерева соснового при трьох верхах і куполах з трьома золотими хрестами; куполи покриті гонтою і дошками ошальовані з двома притворами. Вікон великих квадратних чотири, трохи менших три, крім того за великим вівтарем і під двома великими вікнами є три вікна круглих. У куполах по 4 невеликих квадратних вікна. Всі вікна загратовані, дверей сім, на залізних завісах. Підлога із соснових дощок.

Наверху хори. Амвон з лівого боку, оббитий червоним сукном. Між вівтарями Пресвятої Діви болісної та святої мучениці Варвари великий вівтар і вівтарі святої Варвари, святого Онуфрія, благословенного Іосафата. Цимборіум (дарохранильниця) на великому вівтарі і чотирьох побічних престолах дерев'яний, столярної роботи. На всіх вівтарях хрести, підсвічники, свічки та інше знаряддя є.

Дзвіниця із соснового дерева з коморою. Дзвонів великих і малих 5.

Цвинтар (погост) відгороджений плотом, довжиною 42 ліктя, шириною 36...”

Далі йде перелік церковного одягу, з більш ніж 150 найменувань, церковного посуду (срібні і позолочені чаші) з 80 найменувань, церковних книг (часослови, апостоли, Псалтирі). Деякі з книг, до речі, видрукувані були в Лаврській друкарні і, вочевидь, враховуючи їх древність, на папері з Радомисльськоі папірні. На багатьох фоліантах значилися їх колишні власники - сановні особи, церковні діячі.

Нижче до річки під горою між церквою і плебанією (садибою священика) збудував собі хатину церковний пономар. Там же містились церковна школа (училище) і шпиталь.

До собору було приписано дві каплиці: згадана Микгородська і ще одна в Чудині (весняного Миколи), діяли церковні братства.

За часів митрополії храм Святої Трійці в Радомислі був місцем багатьох урочистих богослужінь, відправ, церковних соборів за участю великої кількості духовенства, тут висвячували уніатських єпископів і священиків.

Та 1795 року уніатську митрополію в Радомислі було ліквідовано. Свято-Троїцький храм знову став православним, лишаючись окрасою міста. Його золотаві хрести здалеку привітно виблискували на сонці подорожнім.

У 1851 році церкву було дещо перебудовано, відбудовано згодом по новому й дзвіницю. Стала церква після того вже однобанною і влаштованою за православними канонами. В описі, зробленому 1864 року Л.Похилевичем, наводиться її штат, встановлений для повітових соборів, який складався з шести осіб: протоієрея, священика, діакона, дячка, пономаря і проскурного. З-поміж тогочасних служителів культу слід відзначити протоієрея Антонія Горановського, котрий надзвичайно багато зробив для розвитку духовності Радомисля у ХІХ столітті. Дячком церкви служив О.Соколовський. З цього роду вийшло на Радомишльщині декілька церковнослужителів. Відоме це прізвище у нашому краї і за його межами стало вже в часи українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Повсюдно  гриміла слава тоді про отаманів Соколовських, синів і дочку горбулівського дячка. Інший нащадок – син вишевицького дяка Луки Соколовського Петро став відомим воєначальником Червоної армії.

А значення собору Свято-Троїцький храм втратив через декілька років після означеного опису, коли на міській площі збудовано було Свято-Миколаївський храм. Та відправи проводилися і в старій церкві, яка мала своїх прихожан. До неї було приписано чимало жителів навколишніх сіл, зокрема, Лутівки, Рудні, Папірні, Глухова. Відомо й те, що парафіяни Свято-Троїцької церкви відмовлялися жертвувати свої кошти на потребу Свято-Миколаївського собору.

Свято-Троїцька церква на початку ХХ століття.

У громадянську війну, коли Радомисль неодноразово переходив з рук у руки ворогуючих сторін, чимало церковного начиння „загубилося” у вирі подій, а то й було відверто розграбоване. Частину цінного майна, рятуючи від грабунку, за деякими свідченнями, вивіз наш видатний земляк, тодішній міністр віросповідань України І.Огієнко. І хвилювання його про подальшу долю храму були небезпідставними.

В роки антирелігійного руху 20-х — 30-х років XX сторіччя міськвиконком спочатку вилучив церкву "для культосвітніх потреб", а у 1927-му році  її „на прохання пролетарів” взагалі розібрали „за ненадібністю на будматеріал”. Частину його, як розповідали старожили, використали при будівництві клубів у деяких селах, з іншого збудували склади на Торговельній площі (біля Заготльону). Але лаштували їх якось по варварському, недбало. І ще певний час стародавній і від того унікальний розпис храму нагадував про себе незафарбованими строкатими стінами будівель. А погляд із залишків котроїсь ікони слугував ніби німим докором безбожникам від влади за вандалізм і руйнацію віри.

Місце, де стояла Троїцька церква, зрівняли, як мовиться, з землею. Разом із цвинтарем, де поховані були переважно церковні діячі, деякі знані місцеві старости, війти, городничі. Ймовірно саме тут були віддані землі уніатські митрополити А.Шептицький, Ф.Володкович.

Згодом там збудувався голова міськради Лагутенко („святе” місце хіба ж буде порожнім!).  А криниця, з якої пили воду відпочиваючі, що проїздили через місто і зупинялися біля церкви, лишилася самотнім джерельцем – „капличкою”. Свого часу сквер біля нього впорядкували. Тут діяли сифонозаправна, човнова станція.  Потім запустіло й те.

А от у 1980-х роках у тодішнього міського й районного керівництва виник був задум влаштувати на терасі біля каплички новий танцмайданчик для молоді. Мовляв, існуючий тоді в парку розташований кощунно близько від кладовища. Але ж тут теж безпосередньо на місці колишніх поховань і церкви. На щастя, щось завадило.

Проте залишати це місце взагалі поза увагою теж не варто. Бо чи не найбільше воно підходить для встановлення пам'ятного хреста на вшанування загиблих жертв комуністичного режиму – тих, хто загинув голодною смертю у роки голодоморів, хто скінчив своє життя на Соловках чи інших Гулагах. На спомин про зруйновані храми і старовинні пам'ятки, і, врешті, пам`ять про те, як нещодавня система, крокуючи до „світлого майбутнього”, прагнула передусім витруїти наше минуле.

Газета «Зоря Полісся»,  16  жовтня 1993 р.

Наш польський «однофамілець»

Чи відомо вам, шановні, про те, що наш Радомишль має кілька «однофамільців»? Зокрема, є село Радомишль у Луцькому районі на Волині. А у Польщі в Мелецькім повіті існує містечко Радомисль Велький (тобто «великий»). До речі, і наш Радомишль, і його однойменники засновані, як свідчать історичні документи, у другій половині XVI століття. Очевидно, існувала в минулому якась історична закономірність, за якою всі ці населені пункти мають тотожне оригінальне і водночас рідкісне наймення. Відтак закономірною є й потреба навести мости єднання між громадами цих поселень у наш час.

Нещодавно радомишльський міський голова В.Капранчук надіслав звернення до бургомістра Радомисля Велького пана Ю.Рибінського. У ньому зазначається, що сама доля визначила, щоб наші міста були спорідненими, адже невипадково ще з XVI століття вони мають однакову назву, що вказує на їх зв’язок і близькість у минулому. Історикам і краєзнавцям ще належить встановити цей зв’язок і те, як і чому вони названі саме так.

А завдання теперішньої міської влади насамперед мають полягати в тому, щоб прокласти місток єднання між двома містами з минулого в сьогодення. Напевне можна і нині знайти багато спільного у становленні, розвитку, господарюванні, самоврядуванні, запозичувати і впроваджувати один у одного кращий досвід чи досягнення. Задля цього треба не так уже й багато — зустрітися для налагодження знайомства, аби обговорити наміри та перспективи дружби і співпраці, подальших ділових і дружніх взаємин між нашими громадами. В.Капранчук запросив бургомістра Радомисля Велького Ю.Рибінського відвідати наш український поліський Радомишль.

У відповіді, яка надійшла від польської сторони, пан бургомістр дякує за прагнення встановити зв’язки між нашими містами, погоджуючись із тим, що вже однакові назви міст спонукають до єднання. Сподівається влада Радомисля Велького й на подальшу співпрацю і обмін досвідом у функціонуванні органів самоврядування, на розвиток економічних зв’язків. Особливу увагу, на думку пана Ю. Рибінського, слід звернути на встановлення контактів між молоддю міст, учнів наших шкіл, котрі у недалекому майбутньому стануть до керма державно­го та регіонального управління. У вересні на екскурсію до України має відбути група учителів із Радомисля Велького, які, вірогідно, завітають до нашого Радомишля і зустрінуться тут зі своїми українськими колегами. Польська сторона сподівається, що налагоджені зв’язки між мешканцями двох Радомишлів будуть тривалими і плідними з користю для обох громад.

Примітно, що наведення мостів єднання між нашим Радомишлем і його польським «однофамільцем» відбувається на тлі деякого загострення україно-польських відносин, спричинених 60-ю річницею Волинської трагедії. Доречно у зв’язку з цим було б простежити, чи не зачепила вона й волинський Радомишль. Відголосками радянсько-польського протистояння стала 1946 року й зміна назви нашого Радомишля, що до того теж іменувався Радомислем. До речі, назва ця, на думку багатьох мовознавців, має саме польське походження, оскільки всі три Радомисля в пору їх заснування входили до складу польської держави. А на Радомишльщині 1946 року також «позбулися» своїх історичних наймень села, назви яких так само вказували на польські корені: Ляхова (нині Осички), Шлямарка (Стара Гребля), Янівка (Іванівка).

Минуле, звичайно, треба пам’ятати, але не для розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а задля того, щоб не повторювати колишні помилки й не допускати подібного в майбутньому. І згадувати полеглих слід у скорботі, а не у гніві. Тож на таких засадах варто нам розвивати взаємини з нашими сусідами та ще й, судячи з назви, можливими «родичами ».

І насамкінець ще декілька слів про польський Радомисль. Це містечко є адміністративним центром гміни (за польським адміністративно- територіальним устроєм країна поділяється на воєводства, воєводства — на повіти, а повіти — на гміни), до якої входить тринадцять населених пунктів. Населення гміни становить 13,5 тисячі мешканців, безпосередньо у Радомислі Велькому мешкає 2,5 тисячі осіб. Територія гміни — 159,8 км². Власне, самі поляки стверджують, що їхній Радомисль є великим лише за назвою. Такий придаток містечкові надав 1907 року Сейм Галиційський у Львові, аби відрізнити його від Радомисля над Бугом (на Волині, що тоді також була польсько-галицькою територією) і уникати поштових помилок.

Сучасний Радомисль Велький має декілька давніх історичних пам’яток, серед яких ринок, що слугує в містечку вже кілька століть, збудований у XVIII столітті костьол, будинки XVIII-XIX століть. Багато стародавніх споруд привертає увагу туристів і відвідувачів у населених пунктах гміни.

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2003 р.

Ліки, перевірені тисячоліттями

У 1995 року в Радомишлі відкрився фітоцентр Євгена ТОВСТУХИ, академіка оригінальних ідей. Відо­мий в Україні лікар-фітотерапевт, автор багатьох науково-популярних праць з народної медицини, з нагоди відкриття фітоцент­ру і по тому приїздив до Радомишля, вів тут прийом хворих. І всім, хто зустрічався тоді з лікарем Товстухою, впадала в очі його зовнішність, що аж ніяк не відповідала поважному вже вікові. Моло­жаве обличчя цілком здорової людини переконує і вселяє віру в нього, як у народного лікаря. Адже більшість своїх рецептів і порад щодо здорового способу життя він перевірив на собі. Життя ж подвижника не було безхмарним, як ніколи не буває воно легким у геніїв.

Мені випала приємна нагода у короткі хвилини пере­починку Євге­на Степановича поспілкуватися з ним і взяти у нього інтерв’ю.

– Євгене Степановичу, цілительство, народна медицина уявляється багатьом як дар Божий. А коли він прийшов до Вас?

– До себе нинішнього я йшов усе своє життя. Починав же нав­чання, якщо можна так сказати, у батька, у матері, у наших су­сідів. Власне, дитинство, яке про­майнуло у селі Новоселиця на Чернігівщині, дало безліч прик­ладів звичаєвого права і неписа­них законів співжиття нашого на­роду. А як тоді лікували? Коли хтось занедужав, сходилися сусі­ди, несли що в кого було. Ліку­вали словом, приходили ворож­бити і знавці молитов, а ще – ча­рівники і чарівниці із зіллями. І починалося лікування. Оці дитячі враження, які закарбувалися у свідомості, у студентські роки допомогли усвідомити й таке яви­ще, як народна медицина.

Вчився я у медичному інститу­ті. Проте дивувало, що отриму­ючи від наставників і вчителів доладні знання з фахової меди­цини, лишалась поза увагою фі­тотерапія. Потім, коли я почав практикувати як дипломований лікар-терапевт, що вивчив близько двох тисяч рецептів таблеток і порошків з довідників та призна­чав їх хворим, то зрозумів: які ці ліки на диво шкідливі. Вони можуть зняти на деякий час якісь хворобливі симптоми, дати тимчасове полегшення, але принести величезну згубу. Це, певно, і схилило остаточно вибір у бік народної медицини.

– Української народної?

– Так, саме української. Бо зараз бачимо чимало недореч­них потуг насадити у нас якісь китайські чи індійські засоби лі­кування, голковколювання і таке інше. Але ми забуваємо, що психіка у нас інша, відмінна від монголо­їдної раси. І переносити меха­нічно те, що складалося віками на сході чи деінде на наш грунт – марні сподівання. Воно не приживатиметься, і, більше того, мо­же завдати шкоди. Адже кож­не лікування специфічне. Лікуєть­ся не стільки недуга, скільки па­цієнт –людина з її значним ду­ховним світом, часто ущербле­ним, коли йдеться про хворого. Тому потрібні впливи надзвичай­но всеосяжні й надзвичайно ін­тимні та уважні. Українці з пра­давніх часів виховані на своїх специфічних традиціях: культури, медицини, техніки, ужиткового мистецтва, високих чеснот наро­ду, і їх треба повсюдно відрод­жувати.

– Тобто, бути в гармонійній єдності з етносом?

– Безумовно. Народна медици­на – до того ж не чисто меди­цина, а величезний пласт куль­тури. І наближався я до нього через вивчення музики, образо­творчого мистецтва. Свого часу київські середньовічні спудеї ка­зали: щоб стати лікарем, треба спочатку стати бакалавром мистецтв. Та й народна медицина сягає в глибину віків, доходячи до нас через літописи, давні повір’я, вірування, обряди, фо­льклор. Власне, коли почав до цього підступатися, навіть бояз­ко було: чи під силу мені таке.

Наша Україна – дивний регіон, дивна планета на Землі. На ній стільки лікарських рослин, стіль­ки різнотрав’я, що вистачило б для усього людства. Я обійшов майже всю Україну, все Поліс­ся. І всюди у нас, як кажуть, під ногами безліч ліків. Це і той же подорожник – справжня скарбниця ліків, або легендарний дивосил, відомий ще з прадав­ніх часів. І як Україна впродовж віків відроджується з руїн поне­волювачів, так і її рослини пов­сякчас чіпляються за нашу землю, через насіння йдуть до наступних поколінь, щоб оберігати здоров’я.

– Але ж треба вміти й вико­ристати їх?

– Звичайно. Будь-який розвиток етносу і використання лікарських рослин іде найперше від чарів, від магії. Мої рецепти, примі­ром, перевірені часом, чотирма десятиліттями пошуків і знахідок. І знову ж таки, використовують­ся традиційні, не якісь екзотич­ні рослини. До того ж, не зас­тосовуємо у наших фітоцентрах ніяких рослин, що мають отруйні ознаки. Тож використовувати наші рецепти може практично кожен.

– На прийом до Вас у Радо­мишлі, бачив, прийшли люди в міліцейських погонах. Чи не ди­вує це? Адже, чув, доводилося Вам добряче потерпіти від вла­ди…

– Знаєте, з міліцією у мене стосунки складалися якось лад­но. А перепадало мені перед­усім від реакційних чорносотен­них сил колишньої системи – КПРС і КДБ. Їхні представники у своїй ненависті до українців до­ходили до справжнього маразму, коли «націоналістичними» вважа­лися рослини і дерева, як то м’ята, калина, рута. Відтак до на­ціоналістів було зараховано й мене, за те, що захоплювався народознавством. Через це бу­ло заведено кілька томів наду­маних справ, було стеження, бу­ли постійні перепони й відверті диверсії, коли, наприклад, під­палили ці мужі дві повітки із зібраними мною лікарськими рослинами. Тут діяв синдром не­доброї пам’яті Трохима Лисенка, який вважав, що в «нашей стране рождаются не народы, а организмы». Отож і втовкмачували, що «достаточно иметь советский народ, которому не нужны украинские песни, украинский язык, украинская народная медицина».

Міліція ж мене не чіпала, тож і нині не тримаю зла. До речі, серед моїх пацієнтів свого часу був колишній міністр Андрій Василишин, інші міліцейські керівни­ки.

– А щодо стосунків із владою, то ситуація нині змінилась?

– У незалежній державі інак­ше й бути не може. Є можли­вості працювати, діяти, видавати книжки. Як мовиться, вийшов з підпілля і сам, і наука, якою займаюся, тобто фітотерапія. Проте і в колишні лихі часи від­чував підтримку і допомогу – моральну, матеріальну. Відтак зав­жди вірив у свій народ. А допо­магають мені й нині. Ось цей наш центр у Радомишлі, хіба не свід­чення такої допомоги з боку місцевої влади, місцевого сіль­госппідприємства? Адже він пот­рібен людям.

До мене і до наших фітоцентрів нерідко звертаються лю­ди, що пройшли вже всі етапи – від дільничного лікаря до НДІ. Тож допомагаємо, маємо резуль­тати, маємо вдячність від пацієн­тів. Бо стикаємося з безліччю людських нещасть, які також штовхають думку, не дають зас­нути інтелекту. На щастя, є те­пер можливість вільно працювати, віддавати свої знання людям. Тільки в останні три роки нарешті поба­чили світ мої книги з фітотера­пії. Закінчив, зокрема, велику працю «Фітотерапевтичні засоби проти радіації», вийшли праці «Як зупинити смерть», «Раджу ліки, перевірені тисячоліттями», підручник «Українська народна медицина» тощо.

– Одна з останніх Ваших книг – «Кришталева чара» містить рецепти алкогольних напоїв на тра­вах. Чи не суперечить це Вашо­му негативному ставленню до пиятики?

– Я непримиренний противник пияцтва і надмірного вживання алкоголю. Це згуба і отрута для людського організму. Бо, потра­пляючи у кров, алкоголь виво­диться з неї не раніше, ніж через два тижні, вражаючи за цей час не один життєдайний орган. Та й ставлення до п’яниць здавна в народу надто негативне. Народ­на філософія забороняє вживати спиртні напої дітям, дівчатам, вагітним, годувальницям, людям похилого віку, хворобливим лю­дям та іншим. Однак уживання напоїв здав­на в традиціях нашого народу, їх п’ють на святах, весіллях, ро­динах, також на похоронах, по­минках, а ще по завершенні ва­жливих робіт. У численних обря­дах частування хмільними на­поями є таким собі рушійним важелем ритуального дійства. Але наш народ вживав спокон­віку спиртне не для «чистого» сп’яніння, а задля то­го, щоб запашними настоями ві­дігнати «злих духів». На зимові свята вживали горілчані настої на травах ще й для збагачення організму в цю пору вітамінами.

Тож і в пропонованих мною рецептах, реконструйованих за прадавніми технологіями, йдеть­ся про лікарські препарати, при вживанні яких треба обов’язково дотримуватися дози. Втім, міру потрібно відчувати у всьому нашому житті.

– Що б Ви, насамкінець, побажали радомишлянам?

– Любіть свою землю, нашу рідну Україну. Це неповторний світ краси, сили і величі. Вона вимагає нашої щоденної уваги, любові, пекельної праці та антидотів. Отож, настав час розігну­ти торс, розправити рамена, ски­нути столітнє рабство моноідеології. Ідіть вузенькою стежкою, не ховайтеся у льохи та темні комори, не вичікуйте: а що бу­де далі. Не залазьте на україн­ську фортецю – піч і під кожу­ха з довгою вовною, не затикай­те зовнішніх слухових проходів, щоб бути глухими до нових віянь часу. А вмийтеся! Прий­діть до природи і довкілля. Во­ни ваші друзі і рятувальники.

Газета «Зоря Полісся», 13 травня 1995 р.

Місце спочинку. Та чи вічного?

ТЕ, ЩО ПОБАЧИВ, ніяк не вкладається в голові. Поруч з центральною алеєю старовинного міського кладовища розкопано одну з могил. Зовні це майже не помітно, бо поховання зроблене в невеликому склепі. Проте збоку видно отвір, який веде попід кам’яну плиту вглиб, де видніються вже й сліди цього вандалізму: розкидані якісь речі. Хоча отвір не дуже й великий, але не лишає сумніву, що ним скористалась людина.

Доросла чи підліток, - мабуть, не так важливо. Адже в будь-якому випадку є свідченням неблагополуччя в нашому суспільстві, яке з'явилося, одначе, не сьогодні. Бо культ пам'яті і святого поклоніння перед померлими у роки насильницького атеїзму і боротьби з вірою у всіх її проявах теж поволі витруювався з людських сердець. Тож відомі випадки глумління над могилами, коли звідти викрадалися й руйнувалися надгробки, вирубувалися посаджені рідними небіжчиків дерева...

Пригадуються й дитячі враження від «відвідин» фамільного склепу на «польському» кладовищі, де вже тоді було виразно видно сліди новітньої цивілізації: порушені мідні домовини, сплюндроване приміщення і т. ін.

Відібравши у людей віру, влада й сама давала численні приклади варварства, неповаги до поховань, котрі руйнувалися одночасно з церквами, каплицями. Вже ледь угадуються могили на закинутому микгородському цвинтарі, очевидно, чекає така ж доля згадане католицьке або іудейське, зовсім не залишилося ніяких слідів від некрополя, що був біля зруйнованої в 1920-і роки Троїцької церкви (на узвишші понад джерелом, що відтоді й дістало назву «Капличка»).

Дивно і водночас боляче, що не залишено згадки про поховання загиблих городян у пору громадянської війни, що були біля школи-інтернату поруч з Братською могилою часів Великої Вітчизняної. Про те, де поховали тих, хто загинув від рук більшовиків у ту ж громадянську чи пізніше, в часи репресій або голодомору, взагалі практично неможливо дізнатися, не кажучи вже про поховання пізніших відвертих ворогів і загарбників.

До 1917 року, як свідчать історики, про кладовища в однаковій мірі піклувалися церква і держава, окрім догляду за похованнями всіляко пропагувалися й шана до пам'яті померлих, повага до місць їхнього спочинку. Потім церкву від держави відділили, як і від кладовища. А в держави, що ледь устигала зводити кінці з кінцями, сюди здебільшого руки не доходили. І поки жило покоління, що пам'ятало своїх небіжчиків, могили доглядалися. У кого ж не було родичів або полишали рідні місця, рятуючись за кордоном від нових революційних порядків, слідкувати за похованням вже, по суті, й не було кому. Та й ідеологічні забобони, певне, відштовхували, адже йшлося про могили колишніх «гнобителів», «царських чиновників», «буржуїв», «панів», «білогвардійців» і просто «інтелігентиків», як згодом — «непманів», «куркулів», «ворогів народу» і т. ін.

Ще сяк-так піклувалась про порядок на кладовищі, поки воно було діючим, сім’я, що жила тут. Тепер і того не лишилося.

І стоять німим докором знесені докупи масивні чавунні пам’ятнички, що колись ставилися на могилах померлих радомислян. Деякі з них лише символізують колишні поховання, затерті сучасними масивними огорожами.

Пригадується, як декілька років тому ніяково почувалася місцева влада, коли нащадки радомислян-емігрантів, що завітали до рідного міста вклонитися землі предків, марно намагалися щось відшукати на міських цвинтарях.

Добре (а може, й навпаки, з огляду на такий жалюгідний стан), що збереглися подекуди прізвища небіжчиків, як повітових військових начальників О.Діоманді, М.Фітінгера, чи покоління місцевих юристів, вчителів Меленевських, або звичайних подружжь Андрєєвих, Вощиніних... А ще багатьох інших, від чиїх могил і слідів не лишилося, бо зрівнялися пагорбки, а пам’ятнички хтось завбачливо і «по-господарськи» переставив на свіжі поховання, затерши написи. Або — смітник, влаштований у північно-східному кутку кладовища на чиїхось могилках, що поширюється з кожним роком, поглинаючи під себе нові невідомі поховання наших земляків.

Чим завинили вони перед нами, що так нещадно наша доба стерла місце їхнього останнього притулку, яке не стало, як це не прикро усвідомлювати, місцем вічного спочинку. Бо порушено, приміром, спокій у 24-річної матері та її восьмирічного сина Григор’євих (саме ця могила підкопана якимсь манкуртом). І що сподівався він там знайти, з огляду на особи, тим більше, вік небіжчиків?

А чи отримали спочинок ті з померлих, на чиї останки мимоволі нерідко наштовхувалися, коли здійснювали останніми роками поховання з південного боку кладовища, тобто там, де й був раніше вхід до нього. До речі, коли вже ухвалено було рішення про закриття кладовища, поцікавився його подальшою долею в одного з причетних до цього осіб. У відповідь почув, що як зійде одне-друге покоління, цвинтар зрівняють із землею, і тоді... знову можна буде ховати на ньому померлих. По-блюзнірському і гірко звучить. Але це дійсність, це, врешті, нинішній світогляд, вихований системою у багатьох з нас. Адже, скажімо, тільки останніми роками чимало наших співгромадян, що входили до керівної обойми, стали відкрито відвідувати могили предків під час «провід», «гробків» та ін.

Чи змінимо ми себе? Чи змінимо своє ставлення до тих, хто назавжди пішов від нас, і до їхніх могил? Чи будемо врешті жити за неписаними й писаними законами цивілізованого світу, де кладовища споконвіку вважаються найсвятішими пам’ятками, місцями скорботи, де кожен повинен замислитися над сутністю буття, плинністю життя, згадувати і пам'ятати своїх ближніх. Чи ж будемо ми такими?..

Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 1993 р.

Кахлі з будинку Горенштейна

Коли наприкінці сімдесятих повернувся до рідного міста (після навчання і служби в армії) і влаштовувався на роботу, за встановленим порядком треба бу­ло пройти медогляд. Тож із ціка­вістю завітав до поліклініки. Цей інтерес був викликаний передусім тим, що медзаклад розмістився у приміщеннях колишніх шостої (яку я закінчив кілька років перед тим) й сьомої шкіл.

Відтак мимоволі зробив екскурсію коридорами по­ліклініки, вгадуючи за новоутво­реними кабінетами колишні класи, лабораторії, кімнати, бібліотеку, вчительську. Особливо вабила «стара» школа. Двоповерхова прибудова з'явилась вже 1967 року «з нагоди 50-річчя Жовтня» і була таким собі типовим витво­ром масової архітекту­ри й будівництва радянського періоду. А от величним старим будинком й справді можна було помилуватися.

До речі, на уроках, які проводилися в ньому, ми, учні, так і робили – подовгу розглядали залишки розпису стін і плафонів у класних кімнатах, уявляючи собі прийоми і торжества, які влаштовувалися тут першим власником будинку. Від цих фантазій відволікали зде­більшого вигук чи зауваження вчителя. А ще кортіло, щоб не­одмінно, бодай на день, запрацю­вав вхід до школи через масивні різьблені дубові двері, що вели прямо з вулиці. Біля цього колишнього парадного входу до будинку збереглися й залишки кованої металевої огорожі.

А як тягло нас до підвалу з могутніми склепіннями. Вчителі фізкультури, між іншим, навіть свого часу виношували ідею влаштувати в підвалі спортзал, якого школі бракувало. У підвалі трива­лий час зяяв отвір – проламаний вхід до таємничих радомишльських підзе­мель. Потім його замурували, бо хтось із учнів начебто усе ж спробував себе в якості «спелеолога» і поподорожував тим гротом. Треба сказати, підземні ходи навколо будинку пізніше ще не раз нагадували про себе несподіваними проваллями біля школи з боку парку.

Та чи не найбільше вабила око грубка, що, казали, колись була каміном у просторій залі. В шко­лі у цій кімнаті теж був улаштований актовий зал, як і нині в поліклініці.

Обкладено піч було чудовими художніми  кахлями з чудернаць­кими малюнками-мініатюрами. То й справді виглядало невеличким дивом, витвором рук людських. Для нас, не розбещених пишністю дітей 50-60, навіть звичайнісінькі кахляні плитки були за дивину. А тут – така розкіш...

Де їх роздобув перший госпо­дар будинку, – невідомо. Та, ясна річ, не поскупився. До речі, згодом з різного роду архівних матеріалів довідався, що наша школа містилася в одному з бу­динків мільйонера Нафтули Горенштейна. Як і сьома, сусідня восьми­річка, між іншим, теж (нині цей будинок уже знесений під бу­дівництво нової поліклініки).

До речі, про нашу шкільну споруду ширилося чимало різноманітних переказів і чуток, нібито мала будівля в одній з кімнат розсувну стелю і дах, звідки господарі спостерігали за зоряним небом, а підлога у залі була вимощена золотими червінцями. Щоправда, одне з «див» будинку Горенштейна збереглося й донині. Йдеться про масивні засувки, обладнані у товщі стін, поруч з віконними отворами, якими при потребі щільно затулялися вікна. Учителям це зокрема давало змогу влаштовувати на уроках посеред білого дня показ кіно- чи діафільмів тощо.

Будували й оздоблювали дім з каміном італійські майстри.

Взагалі ж найбагатшому фабрикантові Радомишля (він був власником суконної фабрики і шкірзаводу) належало в місті п'ять чи не найбільших будинків. Окрім двох «шкіль­них» – ще нещодавнє приміщення міліції, а також будинок, де довгий час колись містилися рай­вно, дитяча консультація, кра­єзнавчий музей, станція юних техніків. Він стояв на розі вулиць Малої Житомирської і Міськради й був розібра­ний у 1980-х роках «за старістю» (на цій світлині, зробленій в його останні дні, ще певною мірою зберігаються обриси споруди). 

П'ятий, що ве­лично, як згадують очевидці, ви­сочів на Старокиївській на місці збудованої двоповерхової «хрущовки», підпалений фашистами у 1943 р. перед визволенням міста радянськими військами. У довоєнні роки в ньому містився піонерський палац. Зовні він був фактично копією горенштейнівського будинку на Присутственій.

Частину цих будинків Горенштейн здавав по найму. Будівлі, одначе, всі були дерев'яни­ми і «на віки» не тягли. Недарма збереглося донині лише два. А люди, видно, справді були за­можними. Збудувалися ж на найпрестижніших у той час вулицях міста: Присутственій, де розта­шовані головні міські й повітові установи, Олександрівській (Малій Житомирській), Великій Київській (нині – Старокиївська) – в’їзній візитівці Радомисля. Наве­дений перелік про щось таки свідчить.

Про багатства і заховані скарби Горенштейнів також досі ходять легенди. До речі, старожили розповідали, що по війні хтось із нащадків Горенштейнів таки завітав до отчого дому. Щось там оглянув, поблукав класами, зазирнув у підвал і потому несподівано зник. А в підвалі, казали, після цього візиту віднайшли залишки тайни­ка.

Певно, якби міг той паросток можновладців, то й каміна прихо­пив би з собою. Він був того вартий. Втім це зробили інші. Бо під час нового огляду, тоді, в 78-му, ні грубки, ні дивовижних кахлів у поліклініці вже не було.

Довідався я про їх долю вже пізніше, коли в журналістсь­ких справах був якось у кабінеті тодішнього головлікаря О. Чорнія. Йшлося в нашій розмові про те, наскільки непродумано, замість нового будівництва, тулили медзаклади у пристосованих при­міщеннях, знівечуючи їх самобутній первозданний вигляд. І раптом мій співрозмовник витягнув десь із закутка камінну кахляну цеглину. То все, що залишилося, пояснив господар кабінету. Коли здійснювався «ремонт» при пере­обладнанні школи під поліклініку, камін розібрали, а кахлі з нього нібито перекочували до Житомира на дачу когось із «світил» обласної медицини.

А ота єдина цеглина залишилася як згадка. А ще, мабуть, як докір, що не вміємо оберігати навіть ті крихти колишньої величі і краси, що отримали від минулого.

Газета «Зоря Полісся», 2 грудня 1992 року.

Невтомний дослідник, натхненник, організатор

20 вересня 2002 року виповнилося 60 років від дня народження і 40 років науково-педагогічної діяльності відомого українського ученого і громадського діяча, кандидата географічних наук, доцента, завідувача кафедри природничо-математичних дисциплін Житомирського обласного інституту післядипломної освіти, президента Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині, голови обласних організацій Українського географічного товариства та Всеукраїнської екологічної ліги Миколи Юхимовича КОСТРИЦІ.

«Приклад глибокого, виваженого підходу до висвітлення історії рідного краю ведуть радомишльські краєзнавці на сторінках районної газети «Зоря Полісся». Тематичні сторінки «Край рідний» можна без перебільшення назвати справжньою енциклопедією рідного міста і району...». Таку високу оцінку в обласній пресі свого часу дав праці радомишльських краєзнавців президент Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині, кандидат географічних наук Микола Костриця. І у лютому 1995 року на загальних зборах Товариства було відзначено досвід висвітлення краєзнавчої тематики в радомишльській райгазеті, який рекомендувався для втілення в інших ЗМІ області. Радомишляни стали переможцями й обласного краєзнавчого конкурсу «Земля моїх батьків», який проводився Товариством дослідників Волині і газетою «Радянська Житомирщина» з нагоди 200-річчя Волинської губернії.

Краєзнавча робота, відомо, тримається здебільшого на ентузіазмі, тож будь-яка підтримка заслуговує на увагу і надає наснаги до нових пошуків і досліджень. А краєзнавці Радомишля піклування з боку Миколи Юхимовича відчувають постійно, відколи відродився в регіоні краєзнавчий рух. Сталося це вже в умовах незалежної України, коли, згуртувавшись навколо райгазети, місцеві патріоти, краєзнавці-подвижники повели пошукову роботу з вивчення історії, легенд, переказів, географії, етнографії, топоніміки, пам’яток, життєпису славних уродженців краю тощо. За підтримки М.Костриці радомишльські краєзнавці О.Пирогов, Г.Цвік, Л.Тимошенко і автор цих рядків були учасниками ряду всеукраїнських і міжнародних науково-краєзнавчих конференцій, їх дослідження увійшли до наукових збірників, залишившись у спадок для нащадків.

Краєзнавчі матеріали місцевих пошуковців якраз і знайшли своє втілення у тематичній краєзнавчій сторінці «Край рідний», щиро підтриманій президентом Товариства Дослідників Волині. І в тому, що вже побачили світ більше двох сотень її випусків, є й його заслуга. Серед авторів історико-краєзнавчих публікацій були місцеві пошуковці Л.Гладиш, О.Годорожа, С.Горобець, М.Іващенко, О.Леонова, Р.Майстренко, І.Пасічник, О.Пирогов, М.Рогозюк, Вс.Скуратівський, В.Фесай, Г.Цвік, П.Човнюк, Б.Шльомін, люди різних професій (журналісти, вчителі, культпрацівіники, медики, виробничники), а також знані земляки й учені з інших регіонів — П.Білоус, В.Василевський, В.Кулаківський, П.Таргонський, Л.Тимошенко, В.Фісун, закохані у рідний край і окрилені метою якомога більше дізнатися про його минувшину та сучасність та розповісти про це іншим.

Видруковано було в «Краю рідному» й розповіді Миколи Юхимовича Костриці про відомих краян, чий життєвий шлях був пов’язаний з Радомишльщиною, — М.Миклухо-Маклая, К.Квітку, П.Роговича. Опублікувала радомишльська райгазета рецензії та відгуки на його книги «Географія Житомирської області», «У просторі і часі. Видатні постаті Житомирщини», котрі були схвально поціновані читачами.

Слід зазначити, що радомишльська тема присутня у багатьох публікаціях, наукових працях і дослідженнях М.Костриці. У доробку ученого й невтомного пошуковця-краєзнавця — біографічні оповіді про династію вчених-металургів А.М. і А.А.Бочварів, чий родовід ведеться з повітового Радомисля, про відомого архітектора А.В.Добровольського, про будівничих української державності— видатного ученого, богослова й патріота І.Огієнка і міністра урядів УНР та Директорії І.Фещенка-Чопівського, чиї життєві стежини промайнули нашим краєм, про уродженку Веприна поетесу Л.Волошку та ін. Про радомишльський регіон і його краян не раз згадується у наведених вище та інших книжках, що вийшли з-під пера Миколи Юхимовича.

Приміром, у «Географії Житомирської області» наведено історичну довідку про наш райцентр, уміщено історичний герб міста. Подаються в книжці прізвища учених і краєзнавців, котрі досліджували регіон. З теплотою автор згадує одного з ентузіастів краєзнавства на Радомишльщині, організатора і першого директора місцевого краєзнавчого музею, на жаль, покійного вже О.Ф.Мельника. У згаданому навчальному посібнику розкривається походження назв ряду населених пунктів, як-то Рудні, Гути, Слободи, а ще — Дубовик, Осички, Березці, Заболоть, Брід, Біла Криниця, Білка, Поташня, Папірня та ін. Подано докладні відомості про головну річку області і району — Тетерів, згадуються й легендарні радомишльські дуби. І, звичайно ж, викладені в книзі особливості географічного району, до якого входить Радомишльщина.

Краєзнавці Радомишля залюбки послуговуються «Історико-географічним словником Житомирщини», «Енциклопедією Житомира» та добіркою «Монастирі Волині», співавтором і співупорядником яких є М.Костриця. Ці праці теж містять багато цінних відомостей та пізнавальних і довідкових матеріалів з минувшини Радомишльщини.

М.Костриця (третій зліва) в президії  міжнародної конференції «Радомишль та його історія».

Відтак радомишляни мають усі підстави до того, щоб вважати за честь Миколу Юхимовича своїм учителем і земляком. Хай же буде плідною його подальша життєва доля і хай множаться лави його учнів та послідовників, щоби стиралося якомога більше плям з нашого історичного минулого.

Радомишльська бібліографія праць Миколи Костриці

Краєзнавців скликає Малин // Зоря Полісся.-1996.-13 бер.

Син людства // Зоря Полісся.-1996.-17 серп.

Невтомний дослідник поліської флори (у співавторстві з П.Таргонським) // Зоря Полісся.-1997.-19 лют.

Наша рідна Житомирщина (до 60-річчя Житомирської області) // Зоря Полісся.-1997.-17 вер.

Климент Квітка на Радомишльщині // Зоря Полісся.-1999.-16 лют.

Газета «Зоря Полісся», 21 вересня 2002 року.

Актуальні проблеми географії, екології, історії  Великої Волині.

Academia на пошану доцента М.Ю.Костриці.

Науковий збірник «Велика Волинь», т.27, с.68-70.