Село: було, є. Буде?

Останніми роками ЗМІ рясніють повідомленнями про те, що за роки незалежності з мапи України зник 641 сільський населений пункт, зокрема 40 селищ і 601 село. Притому за відомостями управління у зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування Апарату Верховної Ради України, з 1991 по 2012 роки в Україні зникло 528 сільських населених пунктів, серед яких 34 селища й 494 села у зв’язку з відсутністю у них жителів. Водночас через об’єднання з іншими населеними пунктами або через включення їх у межі міст чи селищ міського типу зникло 113 сільських населених пунктів, серед яких 6 селищ і 107 сіл. Житомирщина, позаяк, входить до переліку областей, де за ці роки вимерло найбільше сіл – 45.

Статистика, звичайно, сумна, але, слід зазначити, що тенденція до скорочення сільського населення і відповідного зменшення кількості сільських поселень притаманна не лише для Української держави, а є загальносвітовою. За даними ООН, у 2008 р. вперше в історії кількість жителів міст перевищила кількість жителів сільських районів, і, за прогнозами, чисельність сільського населення в усьому світі, на відміну від населення міст, й надалі зменшуватиметься, як відповідно й кількість сільських поселень.

Втім, в Україні ситуація із зникненням сіл виникла аж ніяк не після 1991 року. Принаймні на теренах Радомишльщини за цей період її практично непомітно.

Скажімо, останній офіційний довідник адміністративно-територіального поділу, що видавався обласною радою у 2011 році, подає в складі Радомишльського району 82 населених пункти, серед яких – місто Радомишль, смт Біла Криниця та 80 сіл. У 2013 році до цього переліку додалося смт Городок.

Попередній реєстр зразка 1995 року, що певною мірою зафіксував наш адміністративний стан на початку незалежності, наводив у районі 83 населених пункти, з яких 81 – сільські. Втратила Радомишльщина за ці роки лише одне поселення – йдеться про село Соснова Поляна, що підпорядковувалося міській раді. Постановою Верховної Ради України у 2002 році воно включено в межі Радомишля і стало вулицею Мічуріна. Власне, саме поселення лишилося на місці, зазнав змін винятково його адміністративний статус.

До слова, у 1990-х Облітківська сільрада подавала пропозиції щодо зняття з обліку села Стара Гребля (колишня Шлямарка) і включення його в межі Обліток, однак у Верховній Раді їх відхилили.

Врешті останнім ліквідованим на Радомишльщині селом став Незнаніж Вишевицької сільради, знятий з обліку у 1985 році за відсутності жителів.

А тепер порівняймо, як змінювалась кількість сільських поселень на наших обширах у ХХ столітті.

За точку відліку беремо 1900 рік, послуговуючись тогорічним «Списком населених місцевостей Київської губернії», що був виданий Губернським статистичним комітетом. В межах сучасного Радомишльського району в ньому подано 141 сільський населений пункт. З огляду на наведену на початку їх сучасну кількість значна частина цих поселень своє існування припинила.

Тут слід зауважити, що у Російській імперії сільські поселення за адміністративним статусом мали свій особливий поділ. Найвищими за рангом були села. Їх характерною ознакою вважалась зокрема наявність у населеному пункті самостійної церкви. За згаданим «Списком…» сіл наведено 17 – Борщів, Веприн, Верлок, Вишевичі, Забілоччя, Кичкирі, Кочерів, Макалевичі, Межирічка, Мінини, Моделів, Ставки, Заболоть, Заньки, Потіївка, Чайківка, Чудин. До теперішнього часу «не дожили» лише Мінини, що їх у 1960 році «приєднали» до Леніного.

Якщо церкви не було, або місцевий храм був приписаним до котроїсь головної церкви, таке поселення іменувалося «сільцем» (російською – «дєрєвня»).

Статус сільця у 1900 р. мали 57 населених пунктів: Березці, Біла Криниця, Білка, Буглаки, Будилівка, Бухтіївка (нині – Садки), Велика Рача, Вирва, Вислянка, Вихля, Глиниця, Голубівка, Городище (Мирне), Гришківка, Гута-Забілоцька, Гута-Купне, Гута-Потіївська, Дубовик, Журавлинка, Заміри, Дітинець, Кайтанівка, Киянка, Котівка, Краснобірка, Красносілка, Кримок, Лутівка, Ляхова (Осички), Мала Рача, Мар’янівка, Меделівка, Микгород, Миньківка, Мірча, Млинок, Морогівка, Негребівка, Нова Буда, Новосілка, Облітки-Шлямарка, Папірня, Переміжжя, Пилиповичі, Прибуток, Раївка, Раковичі, Рудня-Городецька, Рудня Заньківська, Русанівка, Ставецька слобода, Стара Буда, Степанівка, Стовпець-Букачі, Теклянівка, Ходори, Хомівка, Юрівка (Нова Юрівка).

Гута-Забілоцька.

Світлина початку ХХ ст. з фондів Коростишівського історико-краєзнавчого музею.

У радянський час зникли з мап Гута-Купне (це було, власне, робітниче селище, розбудоване довкола склозаводу Браницьких-Горенштейнів, який припинив свою діяльність з приходом більшовиків), Степанівка (розташовувалася на теренах теперішньої Вишевицької ОТГ), Вислянка (Гуто-Потіївське староство), Голубівка і Киянка (Миньківське), Млинок (Облітківське), Рудня Заньківська (Заньківське), Стовпець-Букачі (Потіївка). Згадуються в пізніших реєстрах і сільце Нова Гребля біля Негребівки та подібне поселення з чудернацькою назвою Німеччина-Ямне поблизу Русанівки.

Але отака «німецька» назва, певно, виникла невипадково. Адже вагому роль у тогочасному сільськогосподарському виробництві відігравали землеробські колонії, що поширилися на українських землях в кінці ХІХ століття. Утворювали їх переважно німецькі колоністи, що орендували землі у місцевих аграріїв. Станом на 1900 рік їх було обліковано 23: Дубовець, Красно-Лози і Негребівська (біля Раковичів), Райки (Вишевицька волость), Великий ліс, Вербівка, Жиловець, Карлівка, Коробочка, Ведмежі Лози, Папірня, Ставецька, Холявка (Кичкирівська волость), Великий Марильчин, Клен, Климівка, Липовець, Малий Марильчин, Мар’янівка, Морогівська, Романівка, Філонівка (Потіївська волость) з кількістю населення здебільшого в межах 50-150 жителів.

Колонії мали певний самоврядний статус, вирізнялися ефективним і умілим господарюванням, за колоністами зберігалося громадянство країн, звідки вони прибули. Проте з початком Першої світової війни імперський уряд значно обмежив їх у правах, нерідко в них реквізували продовольство, використовували колоністів як заручників, зрештою значну частину німецького населення депортували вглиб Росії. Тож деякі з колоній припинили своє існування, деякі заселилися місцевими малоземельними селянами.

Подібна ситуація виникла і з початком Другої світової війни, після якої колонії остаточно втратили свій статус. Втім німецькі колоністи зазнали значних переслідувань і в роки комуністичних репресій 1930-х рр.

Існували в Радомисльському повіті також дві єврейські колонії, на початку ХХ ст. утворилась і чеська – Вівче, що як село збереглась донині. А про колишні німецькі колонії нагадують своїми назвами лише теперішні села Клен, Мар’янівка (існує тепер з додатком Нова) і Філонівка. Від колонії Романівка бере свій початок село Городчин.

Вільний статус мали також слободи – їх офіційно значилося три. Борщівська, Миколаївка (на Потіївщині) і Чайківська. У Борщеві й Чайківці так зараз іменують сільські кутки – вулиці, що колись були окремими поселеннями. А Ставецька слобода, що подана в реєстрі 1900 р. як сільце, підпорядковуючись свого часу за радянської доби Ленінській сільраді, стала іменуватися Став-Слободою, аби не нагадувати про історичну назву сільрадівського села – Ставки.

Значного поширення набули на межі ХІХ-ХХ століть хутірські господарства. За «Списком…» 1900 року їх на радомишльських землях нараховувалося 27. У цьому переліку – хутори Ведмедівка, Вишевицька Рудня, Гераськів ліс, Купне, Малинівка, Нехворощ, Нова Гребля, Осове, Спорне, Таборище, Цибель, Юзефівка (Вишевицька волость), Литвинівка, Новосельці, Серединка, Соболів, Храпанівка (Кичкирівська волость), Білий ліс, Дмитрів, Климівка, Косюка, Красна Нива, Крево, Перешкода, Рихальського, Трилядне, Филимонова (Потіївська волость). Слід зазначити, що приміські хутори (Кевлич, Сухарка, Гарбарів), як і село Рудня, входили в межі Радомишля і окремо тоді не обліковувалися.

Відчутно стимулювала утворення хуторів Столипінська аграрна реформа, що, використовуючи економічно-фінансові чинники, дала змогу хутірським селянам позбутися общинних та їм подібних суперечностей, як то – черезсмужжя, довгоземелля, переділи тощо.

Оранка на Лутівському Звіринці.

Фото початку ХХ ст. з Радомишльського краєзнавчого музею.

У роки перших радянських адміністративно-територіальних реформ їх лік перевалював уже за сотню, на порядок перевищуючи теперішню загальну кількість сіл у районі: Берчук, Бистріївка, Боричево, Верби, Гале Болото, Данилівка, Коськове болото, Коло Мосту, Нивка, Протереби, Роздол, Селна (підпорядковані тодішній Борщівській сільраді), Білі Піски, Червоний острів (Велика Рача), Глухів Третій, Столипків, Річка (Стольників), Філончиків (Мала Рача), Багно, Буди, Гилів, Груд, Замір’я, Кобинка, Кругле, Перше травня, Погреби, Худелів ліс (Веприн), Глухів Перший, Гале Болото, За Долиною, Шабадаївка, Рикова, Чубаря (Верлок), Руденька (Біла Криниця), Голіївка, Козинське, Колосівка, Пасіка, Осів, Незнаніж (Вишевичі), Салівський, Марильчин (Вихля), Липовець (Стара Буда), Берки, Копилів (Забілоччя), Сандрич, Холявка (Гута Забілоцька), Заболоцький, Королівка (Заболоть), Перешкода, Барвінок, Вишальне, Драни (Заньки), Дегтярня, Кам’яноломня, Коробочка, Куренище, Потереби, Солом’яні печі (Кичкирі), Голий, Довгий, Шахарня, Брід (Глиниця), Котівський (Котівка), Земляна Гребля, Кочерівський, Кушнірів (Кочерів), Зарудище, Литвинівка, Ропецький (Репіїівка), Соболів, Корінець, Шулемиха (Поташня), Храпанівка (Став-Слобода), Малинівка, Борки, Заруддя, Перше Травня (Краснобірка), Гераськів Ліс, Казимирівка, Цибель, Колодежне, Кримоцькі хутори, Нехворощ, Грузька, Поруб, Шия, Кримоцьке лісництво, Просище, Барак (Кримок), Глухів Другий, Звіринець (Лутівка), Млинковий, Бухтіївська дача, Руднище (Макалевичі), Ганночки, Глибока Долина, (Межирічка), Кошарки, Трилядне, Верес, Миньківський (Миньківка), Дуброва, Зубовський, Мироч, Острів, Попик, Приміроч (Мірча), Буда, Гарбузівка, Гребелька, Долів, Жолоб, Козинське, Копці, Круцеве Болото, Мироч, Прядчине Болото, Топільце (Меделівка), Новосілка (Нова Буда), Ямне (Дітинець), Ляхівський, Сінний, Сива Лоза (Осички), Рихальського (Русанівка), За Бором, За Річкою, Романів-Ворівськ, Ставок, Чорнело, Солдатський (Пилиповичі), Вівче, Поруби, Науменка (Потіївка), Топільня (Раковичі), Довга Гребля, Марків Рівчак (Раївка), Гордів, Жиловець, Лиса Гора, Сандрич, Дощате (Негребівка), Райки, Товсте (Раївка), Соболів, Ставочок, Жадок (Ставки), Бесідки, Вежа, Кругле Болото, Лан, Левківка, Мінинський, Чаща (Мінини), Хатки, Чайківська Рудня (Чайківка).

У цьому переліку хуторами названо й деякі нещодавні закинуті колонії та урочища, що близькі за своєю сутністю до хутірських господарств. 1900 року статус урочищ, тобто невеликих поселень, що розташовувались у природно відокремленій місцевості, офіційно мали Бодзялівка (між Великою Рачею та Кримком), Гордів, Дзюбиха, Лиса Гора, Сандрич, Семиверстна, Фащівка, Чадовець, Чащі, Шаламиха в Кичкирівській волості. Слід додати  сюди й урочища Круцький Колодязь, Перегони, Цегельня, Шумова, що входили до Березцівської сільради у 1920-30-х рр., Шайка – до Межиріцької, Лящі – Мірчанської. Урочищами, до речі, подеколи називають також місцини, де колись існували поселення.

А ще ж як окремі населені пункти значилися Мінинський фільварок, Котівська, Михаловських, Русанівські Перша і Друга ферми, що являли собою віддалені від основного поселення сільськогосподарські виробництва з житловими спорудами – теж такі собі хутори. Цікаво, що такий приклад спробували впровадити й більшовики: у 1929 році до Вепринської сільради належало поселення з назвою комуна «Червона зоря».

Власне, такі адміністративні одиниці як фільварки, ферми, хутори, колонії, урочища, слободи, лісові дачі у радянський період взагалі зникли з обігу. Хоча населення в них нараховувалося подекуди більше, ніж у деяких теперішніх селах. Скажімо, у хуторах, урочищах, на фермах, фільварках мешкало від 10 до сотні-півтори мешканців, у колоніях, слободах – і того більше.

Втім для більшовицької влади усі хуторяни та подібні їм «самостійники» стали небажаним елементом у здійсненні політики суцільної колективізації. Наступ на хутори дещо стримався в період НЕПу, а потім до 1941 року їх практично ліквідували. З іншого боку – окультурені працелюбними хуторянами колишні неугіддя були ласим шматком для незаможників, комунарів та їм подібних колективістів. Відтак хутірські одноосібники в першу чергу потрапляли під розкуркулення, висилку на Соловки та репресії. Нерідко, відокремлені та ще й примусово ізольовані, їхні родини найчастіше вимирали під час голодомору 1932-33 років.

Назву «хутір», проте, продовжували носити окремі сільські поселення, скоріше – за інерційним недоглядом. Та поступово усунули й це. У 1960 році за постановою облвиконкому, що починалась промовистими словами «у зв’язку із зселенням хуторів…», останніми ліквідованими з них в Радомишльському районі стали Пасіка, що його приєднали до Вишевичів, Котівський (Котівка), Райки (Раївка), Звіринець (Лутівка), Коробочка (Верлок), а хутори Жадок і Ставочок Ленінської сільради просто «вилучили з обліку»… Відтоді у нас лишилися тільки села. З колишніх хутірських до них нині належать Бистріївка, Брід, Глухів Перший і Глухів Другий, Осів, Спірне, Таборище.

Так що занепад села почався ще задовго до української незалежності і став наслідком радянської аграрної політики. Її жахливими проявами були ще й голодні 1921-23 та 1946-47 роки, що разом з жертвами 1932-33-го та вкупі з репресіями і воєнними лихоліттями поховали традицію багатодітних родин. Скажімо, після Другої світової війни в СРСР почали спішним порядком створюватися інтернати для дітей, яких не могли утримувати батьки, йдеться передусім про сільських вдів, що залишилися після загибелі чоловіка з малими дітьми.

Для прикладу, у 1900 році на один сільський двір припадало в середньому більше п’яти жителів, а в 1973 – вже в межах трьох.

Мабуть, недарма в пору «розвинутого соціалізму» в офіційних виданнях заборонялося друкувати кількість населення в малих містах і селах, аби не показувати їхній «ріст». Відкрийте хоча б «Історію міст і сіл УРСР», де таку статистику подано тільки в розрізі сільрад.

Притому радянське закріпачення селян скасували в СРСР лише у 1976 році, коли із запровадженням паспортів нового зразка жителям сіл дозволили їх вільну видачу, а відтак – вільно обирати місце проживання. Адже без паспорта сільська людина не могла нікуди переїхати, влаштуватися на роботу, оселитися тощо, тобто була безправною і залежала винятково від волі «пана» в особі голови колгоспу.

Довідка на дозвіл видати колгоспникові паспорт. 1958 р.

Такий порядок офіційно було запроваджено відповідними постановами Раднаркому СРСР у 1932-33 рр. (зверніть увагу, що то роки саме голодного приниження й упокорення українського селянства). Залишити колгосп селянин міг тільки у випадку призову на армійську службу або організованого набору «на соціалістичні будови».

Услід за «паспортизацією», між тим, почали впроваджувати в сільському господарстві й засоби механізації та автоматизації, бо до того, складається враження, ручну працю, що потребувала багато робочих рук, підтримували штучно, аби забезпечувати селян роботою.

Заготівля сіна в колгоспі. 1980-ті рр.

Сьогодні, для порівняння, один сучасний збиральний комбайн цілком замінює до десятка колишніх «Нив», які, до всього, ще й раз по раз ламалися, а теперішня комп’ютеризована й автоматизована тваринницька ферма обслуговується кількома операторами. Не побачите тут і заплав з гною та багна, що робили неодмінним вбранням колишніх колгоспників чоботи та «кухвайку»…

«Благоустроєний» тваринницький комплекс. 1979 р.

Прийшла нині техніка і в особисті господарства сільських мешканців.

Та все ж доводиться з жалем констатувати, що кількість сіл чисельністю до 50 жителів продовжує невпинно зростати. В районі у 2020-му належали Буглаки (36 мешканців, за відомостями Вікіпедії), Вівче (35), Городчин (31), Дорогунь (22), Журавлинка (41), Клен (32), Красносілка (42), Мирне (28), Нова Мар’янівка (36), Спірне (43) …

Хоча останніми роками спостерігається й зворотний процес. Із великих міст з огляду на значно дорожче міське життя на свою батьківщину починають повертатися вихідці із сіл, що обживають покинуті батьківські домівки, оселяються тут дачники. І ця категорія поселян поки що до офіційного обліку місцевих жителів не входить.

Тож які будуть села, і якими вони стануть через десяток-другий років, прогнозувати важко. Бо, схоже, державних мужів це особливо й не цікавить.

Газета «Зоря Полісся», 7 серпня 2020 р.

На трасі Олімпійського вогню

Поширене і колись, і тепер гасло «Олімпійський рік не лише для олімпійців», яке закликає долучатися до занять фізкультурою та спортом усіх громадян, у 1980 році дістало на наших теренах ще й інше означення. Адже тогорічного 11 липня Радомишльщиною пройшла естафета Олімпійського вогню до ХХІІ-ї московської Олімпіади, тож краяни-радомишляни мали змогу у такий спосіб приєднатися до олімпійського дійства. І ця нагода дійсно була унікальною з огляду на те, що й Олімпійські Ігри проводяться лише раз на чотири роки, і вибір країн, де вони влаштовувалися, зовсім не великий.

Нині, звичайно, побувати безпосередньо на змаганнях Олімпіади, де б вона не проводилась, значно легше: придбай путівку – і вперед. А в ті роки «залізної радянської завіси» про закордон можна було тільки мріяти. Проте у 1980-му  зануритися в олімпійський змагальний  вир можливість була, адже за рознарядкою Радомишльський район також отримав певну кількість путівок, що розподілялися компартійними та комсомольськими комітетами.

Врешті путівок виявилося навіть більш, ніж планувалося попервах. Адже у зв’язку з військовою агресією СРСР в Афганістані (радянські війська увійшли туди 1979-го), західні країни бойкотували московські ігри. Відтак відмовилися від поїздки в СРСР не лише спортсмени, а й чимало потенційних глядачів із закордону.

Олімпійські Ігри проходили з 19 липня по 3 серпня в Москві та інших містах СРСР – Києві, Ленінграді, Мінську (там відбувалися матчі олімпійського футбольного турніру) і Таллінні (парусна регата). 

Факел ХХІІ-ї Олімпіади спалахнув за місяць до її офіційного відкриття – 19 червня у давньогрецькій Олімпії, і звідти він почав свій шлях до Москви – дорогами Греції, Болгарії, Румунії, затим Молдови та України. Несли його спеціально відібрані факелоносці – насамперед спортсмени і фізкультурники, активісти. Кожен етап – кілометр.

Факелоносці Житомирщини на трасі Київ-Житомир.

Світлина Миколи Сичевського.

10 липня Олімпійський вогонь прибув у Житомир, де в його урочистій зустрічі на головному стадіоні обласного центру взяла участь делегація з Радомишльського району.

А наступного дня представники майже всіх колективів та сіл Радомишльщини стали свідками проходження естафети вогню територією району – на трасі Житомир-Київ біля Кочерова.

Першим проїздить автобус супроводу естафети з факелоносцями.

Радомишльський відрізок був невеликим: лише три кілометри: 87-й, 86-й, 85-й. Представляли район три факелоносці і вісім асистентів – учнів школи №2 (всі вони, до речі, напередодні естафети пройшли спеціальний навчально-тренувальний збір у Бердичеві). 

Естафету приймає Петро Кострицький.

На першому етапі вогонь прийняв від коростишівців і проніс Петро Кострицький – механік міжколгоспбуду, один з кращих легкоатлетів району. Його супроводжували Валентина Литвиненко та Сергій Ярмоленко.

Стартує перший радомишльський етап.

П.Кострицький бере старт.

На другому – факел палахкотів у руках Володимира Шатила (вчитель Заболотської та Малорацької шкіл, кандидат у майстри спорту) в супроводі Сергія Степанишина та Наталії Бацук. 

  

Естафета Олімпійського вогню: від Володимира Шатила - Валерію Суздальцеву.

На третьому – факелоносцем був інструктор ДСТ «Колос» Валерій Суздальцев з Ніною Пархоменко та Володимиром Корбутом.

В.Суздальцев: світлина на згадку.

Між тим, міг стати радомишльським і 88 кілометр – серед претендентів на нього був Анатолій Вдовенко, футболіст-першорозрядник, робітник заводу капронових виробів. Але – обрали іншого. А от супроводжували його таки радомишляни – Зінаїда Мороз та Михайло Міненко.

На пам’ять учасникам естафети залишилась форма з олімпійською символікою (її розробляла японська фірма «Mizuno» – офіційний постачальник екіпірування Олімпіади-80) та факели (факелоносцям).

Один з факелів передали на зберігання в міський краєзнавчий музей. Він став у нагоді для запалювання символічного Вічного вогню під час урочистих та жалобних заходів у меморіалі Пам’яті.

Швидкоплинне естафетне дійство тимчасом завершилося концертними виступами.

Радомишляни вітають Олімпійську естафету.

Факелоносець – Василь Степаненко з Малина.

І того ж дня на честь події в Радомишлі урочисто було відкрито новозбудований Палац спорту (нині спорткомплекс «Динамо»), що через сорок літ після свого відкриття готується цьогоріч знову зустрічати новосілля – тепер уже після капітальної реконструкції.

Палац спорту в Радомишлі. 1980 р.

Використано фото з колекції Бориса Шльоміна.

Розбійне літо 1909-го

В середині червня 1909 року тогочасні провідні київські часописи («Кієвская мисль», «Рада», «Кієвскіє вєсті», «Утро» та ін.) повідомили приголомшливу і водночас вкрай трагічну новину: під Радомислем вчинено жахливий розбійний напад на подорожню балагулу (так у ту пору називали кінний запряг з критим або й відкритим возом, яким перевозили пасажирів з багажем), що їхала з повітового міста в Брусилів. Шістьох осіб притому було вбито.

Загалом їхало на балагулі восьмеро: фурман (так називали візників цих транспортних засобів) і сім пасажирів. Двом з них вдалося уникнути розправи. Один з тих, що врятувався, - Шлема Криденцер потім розповів подробиці трагедії.

Найнявши за фурмана (єврейських візників, до речі, переважно так само іменували балагулами) 45-річного Давида Кожуховського, в ніч з 8 на 9 червня ярмаркувати до Брусилова вирушило п’ятеро радомисльських євреїв-крамарів. Найдосвідченішим з них, можна сказати, був Шулим Хандрос, що мав 48 років, інші – початківці, адже було їм від роду від 14 до 20: Арон Барановський, Давид Житник, Давид Хандрос і сам Криденцер. Компанію їм склали 16-літній брусиловець Спиридон Сидоренко, який, щойно склавши випускні іспити в Радомисльському міському училищі, повертався до отчої домівки, а також шестирічний хлопчик, що його батьки попрохали балагулу відвезти до брусилівської рідні.

Хлопчина, зручно вмостившись у ногах пасажирів, відразу вклався спати. Решта неквапом про щось перемовлялися, перекидалися оповідками. Ніч була тихою, спокійно було і в довколишньому лісі.

Та раптом, коли вже скоро мали проминути ліс, з гущавини притьмом вибіг невисокого зросту чоловік з револьвером у руці, спритно скочив на підніжку і почав впритул розстрілювати всіх подорожніх. Одного за одним миттєво нападник поклав фурмана і п’ятьох пасажирів. Криденцерові куля влучила в руку, але, тамуючи біль, він прикинувся мертвим.

З першим же пострілом коні рвучко зупинилися і немов заклякли. Покінчивши стріляти, розбійник почав нишпорити у речах і кишенях забитих, стягуючи своїх жертв з балагули. Вмітивши, що той зосередився на черевиках однієї з них, Криденцер непомітно підвівся і прожогом кинувся в ліс. Услід йому пролунали постріли, але, на щастя, невлучні. Поранений тимчасом побіг у бік Кочерова до розташованої неподалік придорожньої корчми. Вже дорогою йому стрілись відразу декілька зустрічних балагул. Криденцер зупинив їх і розповів про розбійний напад. Гурт повернувся до Кочерова, чекаючи світання.

Заледве почало розвиднюватися, вервечка балагул вирушила у бік Радомисля. За сім верств до міста в лісі відкрилась моторошна картина: на дорозі лежало четверо мертвих, ще двоє були в балагулі, що стояла поодаль у лісі. На декому з них було розірвано одяг (вірогідно убивця шукав заховані гроші), зняв нападник зі своїх жертв кілька пар взуття. Біля одного з убитих стояв переляканий хлопчик, що, безперестанно плачучи, не міг зронити й слова. З’ясувалося, що він спав настільки міцно, що не зреагував на нічний розбій. На щастя, не вмітив його й душогубець.

Фурмани склали тіла мертвих на балагулу і повезли в Радомисль. Про зухвале вбивство відразу сповістили поліцію, і до місця трагедії виїхали повітовий справник, місцеві судові слідчі, товариш прокурора, інші поліціянти, а також загін стражників, що почав прочісувати довколишній ліс. Результатом пошуків, одначе, стали лише зібрані стріляні гільзи від револьвера.

Криденцера тимчасом шпиталізували в повітовій земській лікарні. Згодом він дав свідчення про те, що сталося, й описав розбійника: той був невисокого зросту, в широкополому картузі.

Підрахували слідчі й «здобич» грабіжника. У фурмана Кожуховського було при собі 36 рублів, за які він сподівався купити на ярмарку коня. Інші пасажири мали на руках по два-три рублі, адже везли продавати крам, сподіваючись щось заробити...

Між тим, зухвале вбивство під Радомислем поповнило жахливу низку подібних випадків, що прокотилися того року нашим краєм. Тотожний нічний грабіжницький напад на балагулу с пасажирами, жертвами якого стали четверо осіб, було вчинено на дорозі з Макарова на Бородянку. Так само шістьох подорожніх на балагулі застрелив невідомий розбійник на шляху Коростень – Житомир. Врешті знову таки під Радомислем було вбито німця-техніка та єврея-візника, що доправляв його на станцію Ірша. Закордонний фахівець встановлював на одному з радомисльських підприємств нове обладнання. За виконану роботу йому сплатили кругленьку суму: дві тисячі рублів. Щоправда, мав він при собі лише 200, бо решту завбачливо надіслав додому. Втім убивця спокусився й на це.

Перелічені криваві події об’єднувала примітна деталь, яка вказувала на те, що описані розбійні напади вчинив, можливо, один злочинець: душогубець був невисокого зросту і користувався револьвером. Відтак людський поголос невдовзі пов’язав зазначені трагічні випадки з особою відомого злочинця Кривуши. За кілька років перед тим його засудили на довічну каторгу за зухвале вбивство козачого вахмістра на прикиївській (на ту пору) Куренівці. Відбував він покарання на Сахаліні. Але, як стало відомо, під час російсько-японської війни головорізові якимось неймовірним чином вдалося звідти втекти.

Ходили чутки, що Кривуша осів десь під Києвом і час від часу влаштовує криваві розбійні вилазки. Власне, поліція теж попервах притримувалась такого припущення, адже кривавий утікач, за її відомостями, якраз і послуговувався під час нападів револьвером. Між тим, дехто з тодішніх розбишак часом навмисне представлявся Кривушею, чий «авторитет» наводив на жертв іще більшого жаху.

Та 28 червня під Радомислем стався новий розбійний випадок. Біля Раковичів лісові грабіжники здійснили збройний напад на двох місцевих німців-колоністів. Одного з них зухвальці вбили, а другого поранили. Втім на захист потерпілих приспіли їхні односельці, що виявилися не слабкодухими. Двох нападників їм вдалося спіймати, а третій, якого вони переслідували мало не до Радомисля, втік. Затриманих під посиленою вартою доставили в радомисльську поліцію.

Впіймані злочинці виявилися мешканцями села Високе Брусилівської волості. Вони забожилися, що жодного стосунку до попередніх розбійних наскоків не мають, вказавши, проте, що вчинила їх банда Матченка, яка орудувала на Київщині та її пограниччі.

Це вже був певний мотузок, який сищики почали потроху розплутувати. Хоча невдовзі раковицькі колоністи розповідали, що один з них раптом стрів у лісі самого Матченка і потайки рушив за ним услід. Бандит крокував з револьвером під пахвою і спокійнісінько смакував із шапки зібраними ягодами. Потім зайшов на тартак (лісопильню), перемовився там з кимось і пішов, розчинившись у лісовій гущавині. Свідок кинувся до стражників, але ті чомусь до його слів поставилися байдуже…

А на початку липня Радомислем пішов поголос, що жорстоку шайку душогубців вдалося врешті спіймати, хоча при затриманні вони чинили збройний опір. Проте все це виявилося черговими роздмуханими чутками. Насправді ж у Житомирі поліція тоді затримала такого собі грабіжника Скидоненка, що теж перебував у колі підозрюваних. Його передали для упізнання радомисльським поліціянтам. Але ті особи, які стверджували, що бачили вбивцю на власні очі, у ньому нападника не впізнали.

Та час ішов, а зухвалі вбивства так і лишалися нерозкритими.

Втім слідство продовжувало наполегливі пошуки, вивчаючи передусім кримінальні зв’язки та оточення Матченка, можливі місця їхнього таборування тощо. Ретельно прочісувалися лісові пустки, сховища, крок за кроком звужувалися кола пошуків. Опитували криміналісти місцевий люд, зокрема пастухів про всіх підозрілих осіб, яких ті помічали в довколишніх лісах, чи, бува, не просили харчів або іншого.

І ось нарешті один із погоничів з околиць Хабного сповістив, що в лісі його перестрів напарник Матченка – Овсій Недогибченко, за яким так само тягнулась лиха розбійницька слава, – і попросив принести йому наступного дня кілька хлібин. Пастух погодився, але відразу повідомив поліцію. Відтак лиходія вдалося заарештувати. Притому сталося це 8 червня: рівно через рік після радомисльської трагедії.

Вже 14 червня закутого в кайдани вбивцю доставили в Радомисль. Мав він 25 років, був невисоким, худорлявим, непоказним на вигляд, але з нутром ката і нелюда. На допитах заарештований зізнався в усіх скоєних розбійних злочинах і убивствах, у тому числі й радомисльських, виказав він і своїх поплічників, а також тих, у кого часом переховувалися бандити, і хто їх підгодовував.

Тож чекала на нього шибениця на звісній київській Лисій горі, де зазвичай виконувалися вироки закоренілим убивцям, засудженим до смерті.

Газета «Зоря Полісся», 10 липня 2020 р.

Як ми під Малином уже були…

З оприлюдненням Мінрегіоном проєкту майбутніх районів Житомирщини, за яким в області передбачено створення чотирьох районів: Житомирського, Бердичівського,  Новоград-Волинського і Коростенського – у сусідньому Малині активізувався і владний, і громадський рух за утворення на обласній мапі п’ятого району – Малинського: в складі теперішніх Брусилівського, Малинського, Народицького і Радомишльського районів.

Для Радомишля подібна ситуація, власне, не нова. Двічі в своїй історії Радомишль підпорядковувався Малину. Остання така реформація, що проходила у 1962-1964 роках ще на пам’яті старших поколінь радомишлян. Реформа була недовгою, проте за її підсумками Радомишль зазнав і соціально-економічних, і територіальних втрат.

Малину, одначе, це відкрило шлях до статусу міста обласного підпорядкування.

Подібна пертурбація проходила й під час адміністративно-територіальної реформи 1923 року. Тоді було ліквідовано Радомисльський повіт, що за своїми розмірами (9533 кв. км) становив майже третину сучасної Житомирської області, охоплюючи ряд сучасних районів Житомирщини та Київщини. Натомість центром новоствореного округу став Малин. Хоча на ту пору населення Радомишля становило біля 13 тисяч, а Малина – 7,4. Як наслідок, у 1923 році Радомишль – понизили в статусі він став селищем міського типу (на щастя, лише на кілька років). Малин же проклав собі шлях до статусу міста. Радомишльський район, до того ж, майже на сорок років позбавили виходу до залізниці.

А от як оповідалося про ту реформу і новий понижений статус нещодавнього повітового міста (друга категорія міст Російської імперії за тодішньою класифікацією, для порівняння – зараз ми вже аж у сьомій) 1924 року в київській газеті «Пролетарська правда».

«Про принади сполучення між Радомислем і Малином багато разів писалося ще в «добрі старі часи», коли Радомисль, так би мовити, задавав тон, адже був повітовим містом, а Малин – незначним зубожілим містечком. Чимало часу з того часу спливло, і ролі змінились. З живого, квітучого міста з населенням у 20000 жителів Радомисль перетворився у «заштатне» містечко з обгорілими після пожежі, що сталась у ньому в червні 1922 року, вулицями, позбавленими будь-якого життя, згорілим минулого року відомим всій Київщині паровим млином (кол. Авербуха), із закритим нещодавно великим шкіряним заводом ВУКС і декількома сотнями безробітних.

Малин же став центром величезного за своїми розмірами округу, де зосереджені установи, розкидані по всій території «куцого» містечка.

Як окружний центр, Малин, здавалося б, повинен був не тільки «розворушитися» і привести себе у «належний вигляд». Що не кажи, але сором хоча б перед тим же Радомислем залишатися «нечупарою», яким він перебував упродовж кількох десятиріч, потопаючи у багнюці і глибоких калюжах. А між тим, все зосталося без змін: ті ж брудні немощені вулиці, ті ж смердючі калюжі води (по коліна), ті ж безсоромні гуляння «по місту» обивательських корів, кіз і свиней…

Чим, скажіть, не «культурне» місто?

Правда малинці вихваляються своїм парком, справжні родзинки якого нещодавно описувалися у «Пролет. Правді». Але цей парк, – на жаль! – єдине варте уваги місце в Малині, і більше йому пишатися нічим.

А що вже казати  про дорогу між Радомислем і Малином! Про ці піски, ями, вибоїни… Про знамениту «місцину» біля паперової фабрики, де взагалі вже не важко собі й шию зламати… А переїзд через загату?

І, дивна річ, ніхто, рішуче ніхто, не подумає про те, що треба ж, нарешті, все це виправляти. Забувають, що вже скоро настане осінь, і потрібно завчасно подбати про відновлення і виправлення поруйнованих доріг.»

А це, до речі, несподіваний допис про дорогу Радомишль – Малин у газеті «Коростишівські вісті» в липні 1942-го. Втім були ми тоді під іншими «господарями»…

Хорист із бунтівною міткою

Напевне першим знаним з історичних джерел співочим талантом на радомишльських теренах слід вважати такого собі Йосипа МИТИНСЬКОГО. Щоправда, відомості про нього містяться в надто сумному для української історії документі. Згадано колишнього радомисльського півчого у Коденській книзі судових справ – архівному зібранні протоколів польського військового суду в Кодні, що фіксував допити заарештованих учасників Коліївщини, а також судові вироки щодо них, серед яких переважали смертні.

Як зазначено в справі «гайдамаки Йосипа Митинського, дяка, Шваччиного брата» від 15 грудня 1769 року, затримали його на дорозі з Вінниці на Очеретне й Погребище біля села Босий Брід (названі тут і далі села лежали переважно на межі Київщини, Поділля та Волині) уманські надвірні козаки, бо не мав при собі жодних документів. Спочатку тримали його в Попудні, а звідти спровадили у Кодню. Між тим, при затриманні Йосип пояснив, що простував саме туди.

На допиті невільник розповів, що має 33 роки від роду, уроджений у Красилові (нині – Хмельницька область) в родині місцевого возного (так іменувався ту пору судовий виконавець) Данила Митинського та його дружини Тетяни.

Позаяк гарно співав, віддали його в Радомисль на службу до митрополита Київського, що там резидував (у 1762-1778 рр. предстоятелем унійної митрополії був Пилип Володкевич). Вірогідно, тоді й наставили Данила на дяка. Втім був він при митрополитові не лише кліриком-хористом, а й шафарем – збирачем податків.

Три роки провів Йосип у митрополії, а потому повернувся в Красилів, де певний час жив у дядька. Затим півроку служив у Янові в протопопа Заблонського, який залучав його до візитації церков.

Цю місію перервала хвороба, яка тривала зиму й літо 1769-го, що їх дяк Митинський вимушено провів в Очеретному. Остаточно видужавши, мандрував він різними парафіями, де брав участь у богослужіннях по кілька днів на тиждень. Потім оформив собі паспорт у Красилові й надумав вирушити у Кодню, де, відчував, знедоленим потрібна і духовна, і пісенна розрада. Зрештою потрапив туди вже не зі своєї волі, а силоміць. Та ще й під шибеницю. Попервах таки лише «під», бо саме на цим ешафоті 7 січня 1770-го ув’язненому всипали 300 ударів різками. Адже своє гайдамацтво Йосип Митинський заперечував, посилаючись при цьому на свого покровителя ксьондза Скальського з Ліщин, а жодних доказів його бунтівної діяльності у трибуналу не було.

Над покараним невільником з чудовим півчим голосом зглянулись сановні шляхтичі Слотвинські, що прихистили забитого (йдеться, певно, про чашника житомирського 1766-1772 рр. Никодима-Казимира та його жалісливу дружину Ядвигу). Але бути придворною співочою пташкою в клітці він, мабуть, не забажав і, коли загоїлися рани, вирушив мандрувати далі.

Певний час перебував у Мирополі, вчителював у Любарі. А влітку непосидючий дяк-співець знову опинився в Коденському ув’язненні. Тепер вже під іменем Йосипа … Швачки(!). Саме цим прізвищем називався Митинський, вдаючи себе за двоюрідного брата (по тітці) бунтівного козацького отамана Якова Швачки. Притому ще й вихвалявся, що має під Хмільником власний п’ятитисячний загін, з яким скоро буде різати ненависну шляхту, євреїв, попів. Аби якось прогодувати себе і десь пристати на ніч, за вечерю й покрівлю виписував дбайливим господарям «лібертації» – охоронні грамоти на час наступного походу сюди повсталих гайдамаків.

Третього травня Митинський під тією ж легендою надав «лібертацію» в селі Погорілому, що на Уманщині, місцевому ксьондзу Корналію Плісовському, в якого зупинився на ночівлю. На папірці він написав: «Був тут Йосип Швачка… Будучи убогим, отримав вольницю у найяснішої монархині цариці Катерини Олексіївни генерала Битова, жодної кривди не чинив, тільки відпочив і пішов з Богом». Про свого непроханого нічного гостя, що сполохав і підняв на ноги родину, яка спочивала, та з погрозами вимагав їжі й горілки, священик повідомив російським військовим.

Царські карателі, що допомагали польським придушувати повстання, затримали «Йосипа Швачку» в місцевій корчмі. Під канчуками та свідченнями Плісовського і наданої йому «лібертації», показами інших «потерпілих» дяк підтвердив мовлене ними, пояснивши це лише намаганнями прикритися своєю належністю до гайдамацтва бажанням поїсти й випити. А коли мешканці ставилися до його слів підозріло, відразу забирався геть. Та йому не повірили, доправивши спочатку до Яблунців та Межибожа в комендатури російські. Там московські кати допитували Митинського вже по повній. Відтак під тортурами він «зізнався», що справді є Шваччиним кузеном і був у його війську, що забив тільки двох євреїв.

Тож відправили його до Коденської ями, де катування продовжилися.

Жодних заперечень і виправдовувань суд до уваги не взяв. 5 липня 1770 року з колишнього радомисльського співця здерли два паси шкіри, а через два дні бідолашного четвертували…

Вадим Доброліж.

«Козацька доля. Кодня».

Як пише в книжці «Швачка – фенікс українського духу» дослідник Коліївщини Євген Букет, свідчення Йосипа Митинського про його гайдамацтво історики здебільшого до уваги не беруть, і не лише тому, що вони були вибиті катуваннями (до речі, в джерелах ХІХ століття такі зізнання означено терміном «корпоральні»). В історичних документах жодних згадок про діяльність бунтівних козацьких загонів Якова Швачки, а тим більше Йосипа, не значилося, хоча виступало під прізвищем легендарного фастівського полковника Микити Швачки, одного з очільників Коліївщини, чимало відомих і невідомих ватажків. Позаяк подеколи на дяка й співця Митинського вказують, як на приклад участі в гайдамацькому русі не лише «холопства та бидла», як це колись трактувалося, а й представників аристократичних кіл.

Тож Йосип Митинський скоріше за все був трагічною жертвою власного обмову. Та безсумнівною залишається оповідь про чудового півчого, чий чистий проникливий спів свого часу вражав радомислян, лунаючи під склепіннями Радомисльського Свято-Троїцького храму.

Газета «Зоря Полісся», 12 червня 2020 р.

Добра путь, книго!

Шановні читачі блогу!

З приємністю представляю вам друкований первісток свого багаторічного краєзнавчого доробку – книгу історико-краєзнавчих розвідок у минувшину рідного Радомишля «Місто з глибини віків», що нещодавно побачила світ у житомирському видавництві «Бук-Друк» (Видавець О.О.Євенок). 

  

Ви мали змогу ознайомитися з багатьма із цих досліджень на сторінках цього блогу, в Радомишльській райгазеті «Зоря Полісся» та в інших виданнях, а тепер до вашої уваги їх оновлена й доповнена книжкова версія, притому ряд публікацій друкуються вперше.

Дякую всім, хто надихав, сприяв і підтримував видання книжки, – моїм рідним, колегам, однодумцям, тим, хто допомагає у краєзнавчих пошуках. Особлива вдячність – депутату обласної ради Миколі Григоровичу та його помічникові Василеві Забігайлу, обласним владним структурам, що спонукали до втілення задумів у реальність.

Позаяк перепрошую майбутніх читачів за певні недоліки – коректурні, технічні, орфографічні, що, на жаль, лишилися непоміченими при підготовці видання до друку. Втім маю сподівання, що вийде й продовження, де подібних огріхів вдасться уникнути, адже до книжки увійшло лише 77 розповідей з кількох сотень, які маю в доробку, притому досліджуються нові теми з нашої давнини, наразі готуються і творяться нові краєзнавчі публікації. Тож – хай далі буде.

І добра путь тобі, книго!

5 червня 2020 р. книги місцевих авторів, що їх було видано у 2019-му коштом обласного бюджету, презентувалися в Житомирській обласній раді. Усі презентовані видання поповнять бібліотечні фонди області.

«Через переслідування людиною…»

З-поміж ссавців, які зникли з українських лісів за останні століття, зоологи чи не найпершою називають росомаху. Колись її визначали мешканкою саме північних українських регіонів – передусім Полісся та сполучних з ним білоруських лісових угідь. У середині ХІХ століття цих тварин помічали зокрема в Біловезькій пущі. Є свідчення про забитих 1878 року росомах під Овручем та Слуцьком.

Так, саме забитих, бо всякчас людина, вмітивши цього звіра, прагнула його якнайшвидше знищити, адже росомах вважають надзвичайно лютим хижаком: траплялися випадки, що вони нападали навіть на овець, кіз, оленів, здебільшого розгризаючи їм горло і випиваючи кров. Приміром, на початку 1943 року фінські часописи повідомляли, що одна росомаха загризла в Лапландії 80 (!) оленів з одного стада. Та й справді ці звірі є навдивовижу сильними як для своїх розмірів – 75-85 см завдовжки. Притому в природному середовищі конкурувати за здобич з ними може хіба що вовк. Проте від його нападу росомаха легко може втекти на дерево. Ведмеді зазвичай уникають сутичок зі свою меншою подобою (в давніх описах росомаху називають схожою на ведмедя, тільки десь наполовину меншою).

Втім ця тварина належить до родини куницевих, тож і рухлива, і вправна, і витривала (галопуючи, може без перепочинку подолати до півтора десятка кілометрів), і дереволазна, і водоплавна.

Позаяк найбільше клопотів росомасі завдає людина. Недарма звір, як правило, селиться у малозалюднених місцях, до того ж належить до так званих солітарних тварин, що живуть усамітнено й відокремлено  від інших особин. За спостереженнями, одна росомаха контролює територію в кількасот квадратних кілометрів, не допускаючи сюди інших «родичів». Відтак рідкісними вони є в щільно заселених і обмеженими лісовими ресурсами регіонах.

Нещадне й неконтрольоване вирубування поліських лісів у ХІХ та на початку ХХ століть і переслідування людиною, що заселяла заліснені простори, гнало росомаху на пошук нових місць проживання, де вона, проте, знову могла потрапити під приціл «гомо сапієнс». Недарма вкупі з винищенням людьми найбільшу загрозу для неї становить втрата місця проживання.

Тож і стали ці ссавці на наших теренах спочатку рідкістю, а потім зникли зовсім.

У 1934 році тогочасний провідний україномовний часопис Галичини «Діло», що видавався у Львові, посилаючись на радянського зоолога Василя Полікарповича Храневича, писав, що одну з росомах, яких востаннє бачили в Україні, вбили перед війною (Першою світовою) під Радомишлем на Київщині, а після війни – під Проскуровим, що на Поділлі, куди вони часом теж «набігали». Відтоді на українському Поліссі росомахи вже не зустрічалися. Та й на білоруському, власне, теж, не кажучи вже про інші регіони України.

Втім переслідувань з боку людей, що істориками характеризуються як політичні репресії комуністичного режиму, зазнав на собі й сам учений. У пору, коли на його дослідження посилалась «закордонна буржуазна газета»,  Василь Храневич вже перебував в ув’язненні за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до міфічної контрреволюційної повстанської та шпигунської Української військової організації (УВО), яка «ставила собі завданням збройним шляхом повалити радянську владу, відновити буржуазно-шовіністичну Велику Соборну Україну». Він нібито виховував студентів у «націоналістичному антирадянському дусі, займався шкідництвом у сільському господарстві, створював контрреволюційні осередки в селах під час проведення наукових експедицій». А ще – впроваджував у своїх підручниках, що до речі, високо були оцінені фахівцями, та у навчальному процесі  «націоналістичні винаходи» – українську наукову термінологію (Василь Полікарпович викладав у Кам’янець-Подільському сільгоспінституті). Багато його наукових праць потім вилучили з обігу і знищили. До пізніших звинувачень на адресу вченого додалися ще й цитування праць українського науковця у закордонні, наводячи це як додатковий аргумент для продовження його тюремно-табірних термінів…

Примітно, що у 1917-1919 роках працював Василь Храневич на Київщині. Зокрема у Київському Губернському земстві він опікувався луківництвом та культурою боліт. Вочевидь тоді й побував він на Радомишльщині, де дізнався про місцеві ареали росомах, на які посилався в подальших дослідженнях.

У 1919 році молодого вченого направили на рідне йому Поділля, призначивши приват-доцентом у створений славним сином Радомисльського повіту Іваном Огієнком Кам'янець-Подільський державний український університет.

Остання інформація про Храневича датована 1939 роком, коли після чергового перегляду справи він отримав ще 15 років таборів і був відправлений у Воркуту. Подальша його доля невідома.

Газета «Зоря Полісся», 12 червня 2020 р.