субота, 22 листопада 2014 р.

“Не зосталося ані хлібини, ані зернини…”

В небі кружляють круки.
Мор - від села до міста.
Богу здіймаю руки.
«Мамо, я хочу їсти…»
Вимели все до нитки
Прокляті активісти
З клуні, з хліва, з повітки.
«Мамо, я хочу їсти…»
Речі зібрали з хати,
Посаг, хустки, намисто,
Щоб за харчі продати.
«Мамо, я хочу їсти…»
Батько поніс і згинув,
Впав бозна-де безвісти.
Спи вже, моя дитино…
«Мамо, я хочу їсти…»
З’їли останні крихти,
Зілля й полову з листом.
Світ за очі б побігти…
«Мамо, я хочу їсти…»
«Мамо, я їсти хочу…»
Тиша…
      Ні встать, ні сісти…
Ледве вуста шепочуть:
«Мамо,.. я… хочу… їсти…
                 Ма…мо…..»

Володимир МОЛОДИКО.


Зустрічаючи цю надзвичайно привітну, енергійну і непосидючу жіночку, з нею не можна було не перекинутися слівцем, не розпитати про життя-буття, про враження від тих чи інших подій. Ольга Данченко завжди була в русі, у турботах. Влітку особливо, бо топтала майже щодня стежку до свого городу, якого завжди тримала в порядку, до лісу, звідки повсякчас поверталась з кошиками грибів чи ягід, оберемками лікарських трав, на яких добре зналася. Називала їх годувальниками, і обурювалась, коли хтось нарікав на безробіття чи безгрошів’я. Своїм прикладом доводила, що, маючи поруч і ліс, і город, голодним принаймні не сидітимеш. І важко було повірити, що за такої енергії та рухливості відмірювала вона вже свій дев’ятий десяток. Останній…
Ольга Олександрівна пішла з життя 27 квітня 2010-го. У день ганебної ратифікації російсько-української угоди по Севастополю. Хтозна, можливо серце відданої Україні патріотки не захотіло терпіти такої наруги над тим, чим вона жила і що любила понад усе, – над землею рідною. Вона надзвичайно раділа успіхам нашої незалежної держави, відкрито таврувала її недругів і московських лакуз, що хочуть знову опинитися в міцних обіймах старшого брата і повернути країну в минуле. Ця жінка добре знала справжню ціну того минулого, що виміряна мільйонами безневинно загублених людських життів у репресіях, голодоморах, засланнях. Їх вона сповна спізнала на собі, а ще безпосередньо могла порівняти своє «щасливе» радянське життя з життям «загниваючого заходу», коли була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Саме там, до речі, вперше почула правду про український голод. Про трагічні 1932-33-й роки веде вона мову у своїх спогадах, що залишились нам, як пам’ять, і як нагадування та застереження…


- Я народжена у 1924 році, тож у пам’яті збереглися і голодні роки, і ті, що їм передували. Наша родина жила у Веприні, де здавна люди доладу господарювали. Батько мав наділ у дванадцять гектарів землі (це й рілля, і луг, і ліс), був він ще й пайовиком Білокриницького склозаводу. Дбаючи про майбутнє дітей, жителі Веприна, Вишевичів, Межирічки і Білої Криниці на свої пайові внески побудували те підприємство. Якби держава не націоналізувала завод, землю, то селяни самі б давали ладу, і наші люди не стали б такими «старцями», як їх зробила радянська влада й та, що її змінила.
У моїх дитячих спогадах збереглись добре доглянуті й багаті на врожаї поля, поки людей силоміць не загнали в колгосп. І вправлялися селяни обробляти землю кіньми, а не трактором. Удобрювали посіви гноєм, а не хімією, бо й худоби достатньо тримали. Пригадую, мене батько змалечку залучав гній угрібати, коли мене, можна сказати, ще з розори не видно було, бо й до школи не доросла. Працювали, не покладаючи рук, то мали й урожаї гарні. Крім того давали землі відпочити, залишаючи угіддя «під пар». Визначалися самі: де буде жито, овес, картопля, а де – «пари».
Через Веприн на Іршу до залізниці повсякчас у жнивну пору безперервним потоком рухалися валки із збіжжям. Те зерно й зараз у мене перед очима – чистесеньке, перевіяне, без жодної смітиночки й пилиночки. Тільки таке заготівельники приймали Пригадую, що також сіно відправляли залізницею, овес, бо армія тоді була переважно кінна.
 Це все було ще до колгоспів. Коли ж почалась колективізація, спочатку думалося, що то тільки для бажаючих. А першими хто пішов у колгосп – ті, що працювати не хотіли, хто байдикував, землю свою в оренду іншим віддавав. Потім вже почали людей туди силоміць заганяти.
У 1932-му раптом комори спорожніли. Весь урожай із села вивезли, бо Москва призначала все нові й нові контрактації, але чомусь ніхто за вивезене не розраховувався. Навпаки почали ходити по хатах і забирати у людей останнє, що вони для себе залишили. 
Я з братами і сестрами сиділа на печі, коли аж десять душ активістів прийшло до нас у хату. Їх очолював представник з району Придибайло. На все життя я його запам’ятала. Інші були свої, місцеві. Люди називали їх «червоною мітлою». Почали нишпорити по всіх кутках – у піч заглядають, у комору, збиралися навіть земляну долівку в хаті колупати. Все їстівне, що находять, усе чистісінько забирають. Батько й на гадці не мав, що таке може трапитися, то нічого не таїв і не приховував. Хазяйнував, працював до сьомого поту на землі, справно платив податки, розраховувався по всіх платежах, бо ж думав, що все буде по закону. І таких доладніх господарів у селі було чимало. Тож усе позабирали – й реманент, худобу, вози. Дарма що багато чого з відібраного потім попалили, але ж – відібрали.
А на зиму в хаті не зосталося ані хлібини, ані зернини.  Як же ж голодно було! Що ми тільки не пережили і не переїли. Гнилою картоплею харчувалися, яблуками гнилими. Все, що жувалося, йшло у їжу…
Збирали в лісі жолуді. Їх трохи вимочували затим сушили, щоб від лушпиння очистити. Мололи їх у млині і з тої маси пекли щось на зразок хліба. Чорні були ті перепічки, як смола, і зуби від того у всіх чорніли.
Ліс дуже виручав. Лисички того року вродили, то ходили збирали. Іноді випадала щаслива нагода зловити їжака. Ні горобців навкруги вже не було, ні вужів, все що живе попадалося, все переловили і поїли.
У матері в скрині було трохи цінного краму – одежа, прикраси. Батько їздив аж у Росію продавати ті речі в Торгсін, обмінювати на продукти. Пригадую, мамину гарну велику заквітчану хустку він виміняв за 15 фунтів кукурудзи. Кукурудза була найходовішим харчем, бо була дешевшою за інше зерно. Мати товкла її й варила нам з неї таку собі колотушу.
Люди блукали як скляні, часом йшли бозна-куди і безсилі просто падали на дорозі. Часом похоронні команди підбирали таких немічних і знесилених й везли до ями. Казали: «Воно все одно вже помре…»
Коли навесні сніг зійшов, намагалися щось відшукати у полі. Діти, як вороння, полювали на бодай якісь залишки минулорічної картоплі. Але навіть перемерзлу й гнилу відбирали наглядачі. Так само пильно боронила сторожа поля, коли зазеленів ячмінь. От принесемо гуртом з десяток тих картоплин. Мати сяк-так їх обсмажить, бо жиру теж не було ані граминки. Отож «понаїдалися» - і знову на пошуки їжі.
«Бурячки» збирали. Так називали зілля з білими солодкуватими корінцями, їх також запікали в печі. Цвіт акації рвали, щавльовник, висушували, перетирали на «пиріжки», які, звісно, розлазилися, тож їли ложками. А ще - коріння татарнику вживали, соснові бруньки.
Ліс для нас справді був рятувальником. Можна лишень уявити, як бідували українці в степах. Невипадково там жертв голоду було набагато більше, як і випадків людоїдства.
Вже після голоду поїхали наші родичі на станцію Барвинівка, що на Полтавщині, переселятися, то розповідали, що застали геть порожні села. Заходили в пусту хату, господарі якої вимерли, й жили.  Начулися там розповідей, коли батьки вбили і з’їли сина, який повернувся додому з армії. Діти батьків різали. І це на таких багатющих землях!
Аж нарешті таки дочекалися жнив, коли жито почало потроху наливатися стиглим колосом. Сподівалися, що тепер хоч із зеленого зерна щось можна буде зготувати. Та де там: все було під пильною охороною, дарма що нібито й на твоїй землі воно росло.
Та все ж якось жінки упросилися, аби хоч трохи погодувати дітей, що мерли найбільше. В нашій родині мій брат помер з голоду. Йому було 14. То на свій наділ таки змилостивилися пустити.
Мати нажала невеликий снопик тих колосків, принесла додому. Висушила у печі. А ми вже не можемо дочекатися, що ж воно з того та приготується. Мама змолола ті зернини. Перетерла і спекла нам коржа. Але відразу не дала, замкнула в скриню, щоб простиг. А пахощі по хаті йдуть, що шлунок перевертають. Мій хрещений тримав бджоли, то вділив нам склянку меду. Ото мати відламала кожному по шматочку коржа. Вмочила у мед і роздала усім. Господи, який же він був смачний! Решту знову заховала в скриню. Бо якби дала увесь, ми напевне віддали б Богу душу, бо опухлі ми ходили, змарнілі, знесилені. В мене з опухлих ніг наче як рідина якась текла.
А потім уже й у школі дітям організували «обіди». Столи змайстрували на подвір’ї, вдень роздавали по тарілці юшки, у якій п’ять пшонин плавало і шматочок картоплі в лушпинні. Про хліб тим часом мови ще не було. Ще й примовляли нам при цьому, що хліба нема, бо його шкідники й куркулі поховали та понищили. А юшечка – то турбота про нас комуністичної партії.
Під хвилю розкуркулення потрапила тоді родина маминого дядька з Федорівки У них була гарна хата з дерев’яною підлогою, господарство. Його відразу забрали на Біломорканал. Там він і згинув. Родину вигнали на вулицю. Попередили, якщо котрась рідня прийме до себе хоч дитину, то їх теж виселять. Все ж приходили до нас, то крадькома їм виносили щось поїсти. Багато розкуркулених сімей ховалося по лісах. Потім їм наказали виїхати за межі України.
Наші рідні подалися десь на Ленінград. Згодом, як приїздили, з подивом розповідали, що там і близько не було голоду. То тільки на Україну таке лихо радянська влада наслала.
Лише в 34-му почали ми потроху відходити від голодних потрясінь. Тоді вже й на склозаводі почали пайовикам видавати продуктові пайки – борошно. Згадується, як у  Пасху сиділи ми на печі, чекаючи на матір, яка пішла по пайок, і гризли сирі буряки. Мама прийшла, швиденько замісила тісто. І у перший день Великого Свята хліб пекла.
Тож гірко слухати, коли десь лунає, що ніякого голодомору у нас не було.
Вперше правду про голод 33-го я почула  в Німеччині, куди мене вивезли у 1942-му. Працювала я там у заможних господарів. Якось розговорилися з хазяйкою, а вона й каже: «Та ви ж нічого не знаєте, що у вас відбувалося!» І розповідає про наш голод, про людоїдство й інше.
Я розказала, як у нас все вимітали з садиб, через те й голодували люди.
А вона й розповіла, як у 33-му, коли в Україні вмирали від голоду, німецьким селянам розвозили й безкоштовно роздавали зерно. «Три машини, – каже, - до нас приїхало: з житом, пшеницею і ячменем. Питають: куди вам висипати? Та у нас достатньо свого, відказуємо. А вони: нам наказали у кожне обійстя завезти, бо в Україні такий урожай, що ніде хліб дівати… А ми ж не знали, що там у вас насправді діялося. То й висипали. Коли через деякий час дізнаємося, що в Україні з голоду люди людей почали їсти. Німці тоді усю свою лють на комуністах вимістили, котрі довели ваших людей до голодної смерті, щоб у нас такого не сталося.»
Я тоді ще підлітком була і в політиці не розумілась. Але таки усвідомила, що штучно нас Москва штовхнула до голодної смерті. А таке знущання над людьми забуттю і прощенню не підлягає.

Записано в листопаді 2007 р.

Газета «Зоря Полісся», 21 листопада 2014 р.



Немає коментарів:

Дописати коментар