1931 року у видавництві пролетарських
письменників «Гарт» вийшла невеличка книжечка «Записки комунара», написана
Іваном Шилюком. У передмові до видання знаний літератор Кость Гордієнко
зазначив, що молодий автор, оповідаючи про
життя комуни імені Сталіна, створеній у селі Гришківка на Потіївщині
(тоді це був Потіївській район), виявив у цьому творі своєрідний літературний
хист. Він яскраво й талановито змалював хутірське життя комунарів, їхні
взаємини та характери, подав етапи зростання комуни, її значний політичний
вплив на село. Гордієнко відзначає спостережливість письменника-початківця,
його вміння використовувати різноманітні літературні засоби.
Важливим, на думку рецензента, було й те,
що подібні твори, написані професійними літераторами, зазвичай пишуться під
враженнями кількаденного перебування автора в комуні. Шилюк же є безпосереднім
членом комуни, до того ж комунаром-ударником, відтак описує її зсередини,
висвітлюючи щоденну кропітку роботу комунарів, процеси та проблеми, що
відбуваються і в ній, і навколо неї.
Твір було вибудовано з окремих нарисів, у
яких виразними художніми засобами розповідалося про комунарські будні, про
посівні, просапні, збиральні роботи, про організаційну побудову комуни та її
актив. Колоритно виписані у творі комунари Грищенки, Тишкевичі, Синицькі,
Дзюбенки, Янчуки.
Звісно, як учитель за фахом, розповів автор
про школу, створену в комуні, в якій, проте, навчалися не лише діти комунарів,
щоби впливати на родини одноосібників, незорганізованих бідняків. Прізвища
вчителя письменник, певно з етичних міркувань, не називає, але діти кличуть
його Іваном Семеновичем…
Іван Шилюк. 1931 р.
Іван Семенович Шилюк народився 1903 року в містечку
Янушполі (нині – Іванопіль) на
Чуднівщині у багатодітній селянській
родині. Вчився у місцевій ЦПШ,
затим закінчив семирічку, потому здобував освіту в Турчинівській агрошколі.
У 1926 році Іван поєднав свою долю із землячкою-полькою
Анастасією, в яку був закоханий ще з юнацьких літ.
Соціалістичні ідеї полонили тоді багатьох юнаків та
дівчат, котрі вбачали в них передусім рівноправ’я, прагнули побудови
справедливого ладу, вірили в можливість утворити на таких засадах окремі
самоврядні осередки, що дістали назву «комун». Молоде подружжя пристало до
такої комуни спочатку під Житомиром. Водночас більшість новоспечених комунарів
за політичною термінологією були «люмпенами», тобто тими, кого сам головний
ідеолог комунізму К.Маркс назвав найзнедоленішими прошарками, що нездатні,
одначе, самостійно діяти, не те, що будувати світле майбутнє. Тож багато хто
вважав, що класової свідомості та ініціативи їм додасть освіта.
Відтак у 1928-му подружжя вступило до Коростишівського
педтехнікуму, а через два роки, успішно закінчивши його, Настя та Іван Шилюки
були направлені вчителювати у Потіївській район. Працювали вони спочатку в Заньках, згодом – у самій Потіївці, а ще –
у невеличкому сільці Гришківка.
У створеній в останньому сільгоспкомуні ім. Сталіна саме
відкрилась школа для дітей комунарів, яких і почали навчати Шилюки.
У соціалістичному перетворенні радянською владою села це
була друга спроба комунізувати його. Перша, що проводилась на початку
більшовицького правління, завершилась голодним продовольчим крахом 1921-22 рр.
і нагальною потребою повертати сільгоспвиробництво на ринкові рейки.
У 1929 році більшовики знову проголосили негайний перехід
на суцільну колективізацію сільського господарства, зокрема до його комунних та
артільних форм.
Новоутворювана комуна засновувалась на усуспільненні
майна та праці всіх її членів. До неї увійшло передусім бідняцтво, що не мало
достатньо власних засобів та належних навичок самостійного господарювання.
Втім комуна, утворена в Гришківці, дещо різнилась за
своїм складом, тому що це село було засноване в кінці ХІХ століття як слобода.
Означення «слобода» вважається похідним від усім зрозумілого слова «свобода»,
символізуючи вільне поселення. Селяни, що після реформи 1861 року отримували
землю за межами своїх сіл, утворювали
нові осідки, які називалися слободами. Здебільшого це були працелюбні вправні
господарі, що трудились, як мовиться, не покладаючи рук, нерідко об’єднані у
Селянське Товариство. За відомостями 1891 р. в Гришківській слободі
налічувалося 44 мешканці, котрі мали в користуванні 132 десятини землі,
обробляючи ріллю за прогресивною трипільною системою.
На 1900 рік в Радомисльському повіті нараховувалося 35
слобід, три з яких було в Потіївській волості. Про колишнє слобідське
господарювання гришківців подекуди згадується і в «Записках комунара».
* * *
Об’єднувала комуна в Гришківці трохи більше півсотні
працездатних селян, з яких постійно працювали по господарству 28. Було тут дві
рільничих бригади по 6 трудівників. Та у пору важливих польових кампаній на
роботу виходили всі. Разом з усіма у полі працювали й медичні сестри-жалібниці,
й лимарі, і вчителі, і кухарі (мала комуна, до речі, пересувну кухню і навіть
кузню). Поралися вони на 790 гектарах землі, яку обробляли 18 пар коней, а
згодом з’явився й свій «трахтор».
Власним коштом і суворими руками побудували комунари клуб-їдальню,
житловий корпус, гамазей (зерносховище), стайню, школу, почали зводити молочну
ферму з власної цегли, адже доглядали 225 голів худоби, облаштовувати водогін з
артезіанської криниці. При школі діяв агрогурток, навчальний заклад до того ж
мав свої городні ділянки.
Перепочинок у полі. Потіївщина. 1930-ті роки.
Врешті, підсумовуючи описаний у книжечці рік комуни,
автор не без гордощів зазначає, що зібраного врожаю пшениці (124 пуди з
десятини) слобода ще не знала.
Гришківська комуна навіть зорганізувала свою філію в
Облітках.
Саме на такій оптимістичній ноті й завершується твір.
Здавалося, прогресивна форма господарювання мала б
успішно розвиватися й надалі. Однак зіткнулися невдовзі підприємливі хлібороби
з новою «продрозкладкою», надмірною «директивізацією» та регламентацією, не
маючи змоги самостійно розпоряджатися не те, що майном, а й вирощеним,
зібраним, щоби продавати на свій розсуд. Адже, як висловився один з персонажів
Шилюкових «Записок…», навіть за «торбу з милом», що ним дехто торгував по
селах, лунали погрози Соловками.
Відтак наказала «довго жити» й Гришківська комуна, бо
невдовзі і комунари, і ті, хто не хотів до них приставати, тобто – середняки,
одноосібники, як кваліфікувала таких «незгодних» із соціалістичним перетворенням
села комуно-радянська влада, примусово були загнані до колгоспу «Друга
п’ятирічка», що утворився у тій же Гришківці.
Тих, хто продовжував опиратися, із тавром
«куркулів-екпертників» ліквідовували як «злісних класових ворогів», виселяли у
«не надто віддалені» місця Російської Півночі, або ж позбавляли усіх засобів до
існування, відправляючи на «виселки» - неугіддя.
Саме так вчинили зі згаданими у «Записках комунара»
Пилькевичами, Севруками, Корзунами, Вишнівськими та іншими, що не хотіли
підкорятися примусовому усуспільненню й опинилися на зловісних Соловках. У
1937-38 рр. у колишньому комунному селі
до скорботного переліку репресованих додалися колгоспниця Марія
Сінькевич, одноосібник Григорій Шавловський.
«Куркульське» майно та землі зазвичай відбиралися й
передавалися до тих же комун чи новостворюваних колгоспів. Власне, перелік
власності гришківських комунарів підтверджує такі реквізиції.
У творі І.Шилюка закономірно вжито щодо незгодного
«куркульства» узвичаєне в ті часи означення як «шкідників», «глитаїв».
Водночас на
сторінках книжки виразно проглядаються не приховувані факти доносів,
«стукацтва», навіть фальсифікацій, котрі, щоправда, подаються як викриття
підривної діяльності куркулів, коли зниклі з комуни інструменти (чи, бува, не
ті, що реквізовувалися під час розкуркулення?), раптом чомусь опинялися на
видноті в черговому «куркульському» обійсті.
Врешті мимохідь згадується в напевне доладу
процензурованій книжечці про поширений нікудишній рівень господарювання в
багатьох директивно утворених колективних господарствах, де йдеться, приміром,
про те, що розпався СОЗ (товариство
спільного обробітку землі) у сусідній Ляховій (Осички), пустували землі в
Горбулеві, Теклянівці, Прибутку, інших довколишніх селах, на хуторах. Навів
автор й, мабуть, не без підстав поширене в ту пору уявлення про комуни та їм
подібні формування, коли один з невдоволених зазначає:
– Хочу головою в комуну встроїтись, бо робить не
хочеться…
Іван Шилюк, звісно, переконливо спростовує таке
твердження, ставлячи у приклад діяльну працю разом з усіма голови комуни
Олександра Дідківського.
* * *
Через рік після виходу «Записок комунара» у вересні 1932
р. Потіївська райгазета «За соціалістичні темпи» надрукувала лист до редакції
котрогось «Тарасенка». У ньому твір, що його написав молодий
письменник-початківець Іван Шилюк про комуну ім.Сталіна, названо шкідливим,
оскільки змальовано у ньому одного з
фундаторів комуни О.Дідківського -
соціалістичним активістом та вправним господарником, що заслуговує державної
нагороди. Насправді ж, за словами дописувача, керував комуною великий куркуль,
що зорганізував її з корисливою метою, чинив у ній злочини, мав зв’язок зі
спекулянтами, а потому розікрав комуну і втік.
Така публікація у ті роки по суті ставала для автора
книжки смертним вироком, адже й сам твір, за газетними висновками, підлягав
вилученню із вжитку та знищенню.
Втім, попри вказівку про вилучення
видання з користування, як свідчать теперішні електронні каталоги, книжка
І.Шилюка «Записки комунара» таки зберігається у провідних книгозбірнях. Свого
часу залишив її примірник у родинній бібліотеці Борис Пивовар, представник
знаної на радомишльських теренах династії педагогів. У 1930-х він теж
учителював на Потіївщині і вочевидь особисто був знайомий з колегою-вчителем
Іваном Шилюком.
Врешті, коли над самим письменником нависла загроза фізичного знищення, усвідомив він, що
далеко не всі із супротивників комуни були «ворогами народу». А прагнення
самостійно господарювати на землі аж ніяк не можна вважати злочином.
* * *
Результати примусового усуспільнення та фізичного
усунення й наступного знищення найпрацелюбнішого і господарського селянства
далися взнаки голодного 1932-33. На власні очі Іван Шилюк побачив на Потіївщині
усі жахіття наслідків директивного соціалістичного господарювання, що
обернулося народними муками, голодними смертями величезної кількості селян.
Двадцять таких жертв достеменно встановили лише через шість десятиліть після
трагедії у Заньківській сільраді, якій підпорядкована Гришківка. У сумному
реєстрі – Михайленки, Сидоренки, Клименки, Жембровські, Зігмани, Розуни,
Марчуки, Комарчуки, Барвінські. Є в ньому й згадувані серед колишніх комунарів
Дзюбенки – батько та двоє малолітніх діток…
Трагедія голодомору наскрізно вразила
душу учителя й молодого письменника, вразила настільки, що письменство він на
певний час полишив, бо написати правду про потрясіння власні і людей, що стали
жертвами голодних та каральних лихоліть, змоги не мав. Точніше, йому б такого
просто «не дозволили».
Відтак, попри те, що закінчив заочно Московський
літературний інститут ім.Горького, Шилюк вступив до Житомирського педінституту,
де над ним укотре нависла загроза потрапити під криваві жорна репресій. До
виявленого тут невсипущим пильним оком НКВС буржуазно-націоналістичного кубла
«ворогів народу» потрапили керівники,
викладачі і навіть студенти навчального закладу. Івана лиха доля знову
оминула, хоча з поля зору органів він не випав – і як син репресованого, і за
те, що наважився перевідати батька, котрий з кайлом та лопатою під прицілом охоронників
працював в примусовій трудовій «комуні» - на «світлій соціалістичній
будові» Біломорсько-Балтійського каналу.
Відчуваючи, що затягується зашморг на шиї, Шилюк
скористався набором вчителів у Західну
Україну, що «приєдналась» до СРСР за пактом Молотова-Рібентропа, який
благословив черговий, тепер уже радянсько-німецький поділ Польщі. Рятівним для
нього стало місто Заліщики на Тернопіллі, де Іван Семенович працював викладачем
місцевої городничо-садівничої школи-технікуму.
Цим він певним чином наслідував описаний у газетній
замітці «приклад» свого гришківського «героя-невдахи» Дідківського і зміг
уникнути репресій. Як і де склалась доля колишнього очільника комуни, невідомо.
Між тим його родина так само жила собі у Гришківці. Син Іван працював у колгоспі,
потому у Другу світову був мобілізований до Червоної Армії, а у 1944-му загинув
під м.Волочиськ.
* * *
Іван Шилюк того року вступив до Війська Польського, до
речі, разом із сином. З початком німецько-радянської війни родина переїхала під
Варшаву до родичів дружини, де вже остаточно осіли та доживали віку.
Демобілізувавшись у 1946-му, Іван Семенович викладав у
технікумі, дописував до газет, поновив літературну діяльність.
А з Радянської України знову надходили сумні звістки про
чергові голодні повоєнні роки, про розгортання нових репресій проти інакодумців
та «шкідників»…
Якраз правдиве й особисто пережите висвітлення тематики
побудови соціалістичного ладу радянського зразка, з усіма перегинами й
спотвореннями, стало основою подальшої творчості письменника. Значуще вказують
на це назви його книг, виданих у Польщі – «Сирена з мечем», «Лихоліття», «Вітре
буйний», «Син Голгофи», а ще – «Серце монаха»,
«Гімн Православ’ю», «Двораменні Хрести». Останні засвідчують, що у
свідомості Івана Шилюка відбувся ще один суттєвий злам, бо у «Записках
комунара» він з глузливою іронією описує колишніх місцевих служителів культу. Тепер же священик отець Павло став одним з
провідних героїв та моральних авторитетів чи не найголовнішого у літературній
спадщині письменника твору - «Голод», що вийшов у 1989 році. У ньому автор
висвітлив зокрема й те, свідком чому був у 1932-33 роках на Поліссі.
- Боже! Яким ця земля гріхом завинила, що й місця не
зосталось чесним людям на могили? Це ж бо і є страшний суд, як в святому
писанні. Кат у генералісимівській мантії вчинив серед голів жнива криваві. То
голодом відтяті черепи творили знак «вождевої» тропи у літо тридцять третє… Це
не в біблейській діялось пустині, а на очах Європи, на нашій чорноземній
Україні.
З такими словами зносив до неба руки пастир, тавруючи
жахливе винищення режимом власного народу.
Звісно, у вуста свого героя вклав автор особисті погляди
й переконання. Вони промовисто висвітлені Іваном Шилюком у багатьох інших його
літературних творах – прозових і поетичних. Як і у ось цих рядках з вірша
«Хресна дорога нашого слова»:
А в
культівські оті страшні тридцяті,
Коли
весь край трудився, як в імлі,
Скільком
невинним довелось сконати
За
рідне слово правди на землі…
Іван Шилюк таки доніс слово правди землякам, щоправда,
його книги ще чекають свого видання в Україні.
Газета «Зоря Полісся», 25 листопада 2016 р.
Світлини з родинного архіву Пивоварів-Шльоміних.
Немає коментарів:
Дописати коментар