Марія та Іван – найпопулярніші радомисльські імена півтора століття тому

 

За демографічними підрахунками райвідділу РАЦС, у 2020-му році на Радомишльщині новонародженим найчастіше давали імена Матвій, Денис, Іван, Микита, Соломія, Мілана, Вікторія, Вероніка, Злата, Марія…

Цікаво, а яким іменам для своїх діток радомисляни віддавали перевагу в минулому? Ось, скажімо, як виглядала іменна ситуація 150 років тому. Її ілюструє зокрема метрична книга Радомисльського собору Святої Трійці за 1871 рік, адже в ту пору ведення метричних записів про народження (тут, власне, йдеться передусім про охрещення), одруження (вінчання), смерть покладалося на церкву.

Радомисльська церква Святої Трійці. Фото початку ХХ століття. 

Втім документи Свято-Троїцької церкви подають лише відомості про імена новонароджених в родинах парафіян храму, тобто мирян православної віри, і не є повним віддзеркаленням тодішнього поширення імен в Радомислі, адже подібні реєстри так само вели в ту пору й інші конфесії. До відома, статистика 1870 року засвідчує, що з 8517 жителів 51 відсоток жителів міста були іудеями, 45 відсотків – православними, 3 – католиками, 1 – інших віросповідань.

І коли за метричним записами йшлося про 160 народжених і охрещених у храмі дітей (75 хлопчиків і 85 дівчаток), то це був лише певний їх відсоток стосовно всіх новонароджених у місті. Позаяк охрещено було православними кількох діточок зі «змішаних», переважно православно-католицьких родин. А ще охрестився в ім’я Антона 11-річний римо-католик, син місцевого дворянина з іменем Роберт, приєднаний до православ’я.

Притому хрестили у Свято-Троїцькій церкві не лише радомислян, а й діток приписаних до неї парафіян з Лутівки, Папірні, Микгорода, Рудні, Сухарки, Кевлича та інших довколишніх сіл.

Зрештою, ведучи мову про порівняння з теперішніми іменами, послуговуватимуся лише православною статистикою, оскільки нині на наших теренах саме до цієї віри відносить себе переважна кількість населення.

За узвичаєною тоді традицією новонароджених нарікали за іменами святих або інших небесних покровителів, чиє пошанування відбувалося в дні уродин чи хрестин немовляти. Відтак двоє хлопчиків, яких охрещували в перші новорічні дні, дістали наймення Василів, а дівчинку нарекли Василиною. Адже діяв тоді лише юліанський календар – «старий стиль», як його називають тепер, і «другий празник – Святого Василя» – припадав на перший день Нового року. Відповідно хрестилися й інші січневі іменинники – Тетяни, Григорії, як і більшість новонароджених в наступні дні та місяці року. Примітно, що зазвичай малюків прагнули охрестити вже в найперші дні життя, тож від уродження до хрестин проминало переважно до трьох днів.

Загалом у переліку наводиться 72 імені, що їх надавали того року новонародженим. Позаяк «популярність» певних з них пояснюється з одного боку їх кількістю у різні дні в святцях: приміром, чи не найчастіше представлені серед майбутніх небесних покровителів Марії та Івани, що, так би мовити, стали переможцями тогорічного рейтингу (такими іменами охрещені відповідно 11 та 8 діточок). А з другого – впливала кількісна народжуваність діток у певні дні. Бо вийшло, що на вересневий день Лисавети припадало відразу п’ять новонароджених дівчинок, так само чотирьох Михайлів – на 21 листопада. Дещо не пощастило натомість Миколам: по одному охрещено у дні весняного й зимового святителя. А Віри, Надії та Любові взагалі не представлені.

Услід за Марією та Іваном найбільше новонароджених хрестилися іменами Єлисавета (6), Євдокія, Олександр (по 5), Михайло, Параска, Софія, Степан, Тетяна (4), Агафія, Андрій, Василь, Володимир, Ганна, Єфросинія, Зіновія, Наталія, Олена, Ольга, Павло, Федір, Феодосія (3), Анастасія, Акилина, Данило, Дарія, Дмитро, Євген, Йосип, Леонтій, Макар, Микола, Петро (2). По одному разу надано 38 імен, серед яких цілком сучасні Віктор, Георгій, Ілля, Кирило, Максим, Олексій, Роман, Семен, а також Антоніна, Євгенія Ірина, Катерина, Ксенія, Марта, Юлія тощо. Можна сказати – класика, бо екзотичних імен на зразок деяких теперішніх, ясна річ, немає, хоча й у ті часи радомисляни не вибирали, приміром, не зовсім звичних не тільки для сьогодення Єротиїд чи Акакіїв, що наводяться у святцях. Одначе представлені тоді були й рідкісні як натепер Андронік, Васса, Купріян, Спиридон.

Щодо іншої статистики народжуваності, то «найурожайнішим» місяцем у 1871-му видався січень, у якому народилося 17 діток, у вересні новонароджених було 16, у травні й грудні – 15, а найменше – у лютому, квітні й серпні: по 11.

Не оминає півторастолітньої давнини реєстр і незвичної з погляду сьогодення категорії «незаконнонароджених» дітей, тобто – позашлюбних. Таких упродовж року було 10. Але примітно, що саме ними означені обидва в тому році випадки народження близнюків.

Зважаючи на наведену чисельність жителів міста, народжуваність можна вважати досить високою (для порівняння – торік у Радомишльському РАЦСі, тобто по всій міській громаді за втричі більшого населення, зареєстровано було 189 малят).

Водночас вкрай сумною виглядає у 1871 році статистика дитячої смертності. Тогоріч померло 42 дитини віком до 15 років. Найуразливішими виявилися найменшенькі: в перший рік життя померло 16 немовлят, одно – п’ятилітніх діток: 23…

А повертаючись знову до уподобаних наймень, привертає увагу факт, що і в давнину, і тепер свідомо й навіть несвідомо прагнуть батьки нерідко надати новонародженим імена своїх пращурів: як з найближчого покоління, так і з давнішого. Свідомий вибір у таких випадках зазвичай робиться із шани до предка, що був успішним у житті чи уславив родовід своїми добрими справами та звершеннями, залишивши по собі добру пам’ять, аби їх перейняло й продовжило дитя. На таких традиціях, врешті, й тримається рід людський.

 

Хрестини.

Картина відомих сучасних українських майстрів пензля Олексія Кулакова та Наталії Папірної експонувалась у Радомишльській галереї «Карпатія-АРТ» на виставці художників, що проходила в лютому-березні 2011 року. Це полотно нині прикрашає інтер’єр готелю «Карпатія» в Радомишлі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 квітня 2021 року.

  

«Вчителько моя…»

 

Освіта, схоже, чи не найперша державна галузь, до роботи в якій у Російській імперії дозволили залучати жінок. Позаяк спричинило до цього насамперед запровадження жіночої освіти як такої. Початок їй було покладено реформами 1861 року, притому йшлося не тільки про навчання та освітнє виховання дівчаток із селянських чи міщанських верств, а й дворянства, де жінки, всупереч розповсюдженим уявленням, мали рівні права з чоловічою половиною на управління маєтностями, а це, зрозуміло, вимагало певного освітнього рівня. Втім у переписних тогочасних реєстрах, подаючи відомості про освіту, жінки-дворянки переважно вказували: «домашня». Бо ж дворянство могло собі дозволити розкіш тримати домашнього вчителя чи вчительку або гувернантку.

Врешті ще XVIII століття на імперських теренах існували училища шляхетних дівчат, але – поодинокі і для найвищого аристократичного світу. Згодом їх коло поширилося, хоча йшлося про приватні чи доброчинні заклади, не державні. А ще за реформаторським положенням 1864 року жінкам надавалося офіційне право вчителювати.

Відтак на хвилі згаданих реформ дістали законодавчий статус спочатку міністерські жіночі училища, а з 1868 р. – гімназії. Проте шлях до їхнього відкриття часом бував задовгим.

Скажімо, у повітовому місті Радомислі Київської губернії, казенна жіноча освіта набула офіційного статусу в 1869 році, коли в місті відкрилося міське чоловіче й жіноче училище з окремими класами для обох статей. До першого класу нововідкритого закладу пішло, однак, лише 8 дівчаток. Та поступово їхній контингент відчутно зріс. У 1899 р. в училищі навчалося 123 дівчини, у 1909-му – 170 (майже нарівні з хлопцями). А через три роки кількість дівчаток вперше переважила (156 проти 154).

Попервах навчали дівчаток чоловіки, а жінки були наглядачками – такими собі піклувальницями. З 1876 року тривалий час працювала наглядачкою і, до того ж, викладала малювання Олександра Молчанова, що закінчила Павлівський інститут шляхетних дівчат, її помічниця Аделаїда фон Левен мала гімназійну освіту. Викладали жінки насамперед рукоділля: в перші роки – Марія Квітницька, з 1896 року – Лідія Прокопенко-Чопівська, випускниця училища, що закінчила, крім того, школу крою.

«Моїм коханим учням…» - такий напис залишила 26 грудня 1898 року вчителька Вікторія Бернацька на світлині, зробленій у радомисльській фотомайстерні Миколи Дубравського.

Фото з Радомишльського краєзнавчого музею. 

Разом з хлопцями навчалися дівчатка і в національних освітніх закладах. Приміром, у восьми німецьких міністерських школах, що відкрилися в колоніях довкола Радомисля (Казимирівська, Негребівська, Папірнянська, Філонівська, Шнуроволісна та ін.), за відомостями 1899 року рахувалося 99 дівчаток.

Єврейські дівчата тим часом вчилися у відкритому 1893 року в будинку Артеменка на вулиці Дворянській (нині - Горького) єврейському жіночому приватному училищі, яке утримувала Хая-Клара Рацька. В анкетах зазначалося, що засновниця закінчила курс міського училища.

Сучасна вулиця ім.Горького із забудовою кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Ще через три роки запрацювала в повітовому місті школа праці для дівчат усіх станів, завідувала якою Юлія Васькова. 

Втім у школах нижчого рівня, зокрема церковно-парафіяльних, навчання хлопчиків та дівчаток теж було спільним. Скажімо, за реєстрами 1882 року в ЦПШ Радомисльського повіту дівчатка становили 10 відсотків до складу всіх учнів (власне, такий показник обліковано і загалом по губернії), хоча в школах на території, окресленій межами нещодавнього Радомишльського району, їх було значно менше – 5 відсотків.

Разом з тим саме на Радомишльщині було відкрито першу ЦПШ для дівчаток – така школа почала працювати у Ставках після відкриття в селі земського училища. Останнє заснувала тут у 1887 р. меценатка й просвітниця Ольга Вангенгейм.

Ольга Вангенгейм зі Ставецькими школярами.

Цікаво, що у ній працював майже суціль жіночий вчительський колектив: разом із фундаторкою навчали тут діток Єлизавета Воронкова, Надія Савіна, Софія Пашкова, Марія Островська, Олімпіада Пащенко (перші троє по смерті фундаторки в різні роки завідували школою), потому Ольга Титова, Марія Калиновська, Віра Щербина.

Надія Савіна, що свого часу завідувала Ставецькою школою, в радянський час учителювала в Радомислі у Руднянській школі.

Примітно, що в ці роки почали з’являтися і в церковних школах вчителі-жінки, переважно – доньки або дружини місцевих священиків, котрі до того разом з дячками одноосібно становили учительський персонал ЦПШ. Єпархіальною радою зокрема відзначалися за старання й завзяття вчительки Н.Біляновська (Чудин), О.Буткевич (Ставки), О.Квітницька (Котівка), Н.Комарівська і М.Меленєвська (Юрівка), Є.Таргоній (Лутівка).

Поступово і в земських школах жіноцтва серед учительського складу ставало дедалі більше.

У 191З році міське двокласне училище реорганізували в  окремі чоловіче та жіноче вищі початкові училища. В жіночому навчалося 100 дівчаток, завідувала ним Софія Верниківська, викладаючи також історію та географію, разом з нею вчителювали Олена Сеферовська (математика), Раїса Куликівська (крій та шиття), Олександра Пашкова (іноземна мова, вона єдина з-поміж жінок на ту пору викладала також і в чоловічому училищі).

 

Жіноче вище початкове училище вірогідно містилось у цій будівлі.

Вчителі та учні жіночого училища. 1902 р.

Природничим дисциплінам навчала дівчаток Олена Мельничук, котра у радянську пору обиралась депутатом першого скликання Верховної Ради УРСР і першою на радомишльських теренах була удостоєна звання заслуженого вчителя.

Олена Мельничук.

У міському однокласному училищі на вул. Бульварній (тепер  Шевченка), що відкрилось 1913 року, викладали Аделаїда Соколовська (у тому ж році її було нагороджено золотою медаллю «За старання» на Аннинській стрічці), Надія Сокольвак (рукоділля).

В сільських земських училищах навчали дітей Лідія Костецька та Анастасія Гусакова (Борщів), Антоніна Мількова (Веприн), Ольга Сташевська (Мірча), Євгенія Рузі (Глиниця), Євгенія Здоренко-Пащевська (Забілоччя), Ольга Чикіна (Кримок), Ірина Ахтирська (Нова Буда). При Борщівському училищі, опікувалась яким місцева поміщиця Юлія Єремієва, крім того, було відкрито окремі класи рукоділля для дівчаток.

Той же 1913-й був означений запровадженням в Радомислі вищого гімназійного рівня жіночої освіти. До речі, випускники гімназій отримували право вчителювати в училищах – школах.

Між тим, ще напередодні відкриття в Радомислі чоловічої гімназії (1909 р.) тодішній міський голова Феодосій Гринцевич звернувся з клопотанням до губернатора, щоби в новому закладі дозволили спільне навчання хлопчиків і дівчаток (до 4 класу). Міністерство народної освіти, проте, таку пропозицію не підтримало. Натомість через чотири роки в місті відкрилась жіноча гімназії. Для неї збудували власне приміщення на вулиці Присутственій (нині тут мистецька школа).

Будівля колишньої жіночої гімназії в Радомислі на вулиці Присутственій.

Завідувала закладом Валентина Годованюк, викладали в ньому жінки-вчителі З.Ісаєвич, Н.Конахевич, М.Гертопан, В.Гертопан, А.Доманицька, С.Лисицька, А.Костецька, А.Юркевич, Н.Долгушина. До всього, опікувалися гімназистками так звані «класні дами» (наглядачки): Т.Бадаєва, М.Гарбарова, А.Кубицька, О.Туржанська.

Радомисльські гімназистки зі своїми вчительками. (maloratsky-vinitsky.weebly.com)

Та працювала Радомисльська жіноча гімназія лише до 1919-го року, коли її закрили більшовики. А згодом туди переїхали комуністичний райпартком і райвиконком.

У радянський час, проте, жіноцтво сповна опанувало освітню сферу, і тепер вчительську професію цілком можна вважати «жіночою», позаяк чоловіки тут явно в меншості. Зрештою саме жінкам насамперед присвячують поетичні та пісенні твори, звернені до освітян. Згадаймо хоча б неперевершену Малишкову «Вчителько моя», що не втрачає своєї популярності попри плин років і поколінь.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 березня 2021 р.

Незабутній голос дитинства і українського радіо

 

Серед найпопулярніших українських мультиків представники різних поколінь практично одностайно називають знаного «Капітошку», що досі зберігає свою популярність та привабливість попри те, що пішов йому вже п’ятий десяток (ця анімаційна стрічка вийшла на екрани у 1980-му). Тільки на офіційному ютуб-каналі «Укранімафільму» вона має майже 11 мільйонів переглядів. Зворушила глядачів не лише дружба Вовченятка, що намагався стати страшним, з життєрадісною крапелькою дощу – Капітошкою, а й лагідний голосочок дощового створіннячка, що наспівувало невибагливу пісеньку.

Співав улюблений мультяшний герой голосом вокалістки Олени Слободяник. Втім її спів, що надзвичайно часто лунав зокрема в радіоефірах (тривалий час вона працювала солісткою хору Українського радіо), теж часто-густо залишав виконавицю «за кадром».

А шлях до професійного співу починався для Олени Модестівни з села Осички, що на Радомишльщині. Відтак її походження, можна сказати, також із води, адже перейменували колись це поселення за назвою річечки Осечі, що в давнину протікала у цих краях. Щоправда, історична назва села до 1946 року було Ляхова. Тут і народилась в багатодітній дружній і працьовитій селянській родині Ковальських 14 січня 1938 року донечка, яку нарекли Оленкою.

Її чудовий голос привернув до себе увагу земляків ще у шкільні роки, тож вона зазвичай заспівувала у шкільному і сільському хорах.

– Уявіть лишень, які тоді були хори – до сімдесяти учасників, – згадує ті літа Галина Пількевич, шкільна подруга Олени Ковальської.

Керував обома співочими колективами знаний на Радомишльщині хормейстер, музикант та педагог Юрій Мілієнко. Він відразу запримітив унікальний голос і природний дар Олени. Тож юнка прислухалась до настійних порад та наполягань маестро і після закінчення школи вступила на вокальний факультет Київського музичного училища ім. Глієра, а через чотири роки закінчивши його, – «транзитом» стала студенткою столичної консерваторії ім. П.Чайковського. У виші навчалась вона у класі вокалу професорки Марини Єгоричевої (до слова, з гордістю називають себе її учнями зокрема народні артисти Діана Петриненко, Олександр Трофимчук).

Наставниця була навдивовижу прихильною до своїх учнів, більшість із яких прийшли сюди просто із села, оточувала увагою, запрошувала до себе додому на гостини.

Консерваторію Олена Ковальська закінчила з «червоним» дипломом. Відтак мала «фору» у подальшому працевлаштуванні. Але попервах обрала інше – вийшла заміж і стала Оленою Слободяник. Чоловік на ту пору був ще студентом (навчався в медінституті), і, хоча марила вона, звісно, оперою, куди її гукали з ряду міст, з реалізацією мрії не склалося з побутових проблем: молода родина заледве зводила кінці з кінцями, тож елементарно бракувало грошей, щоб поїхати на прослуховування.

Так само ненадовго затрималась Олена у славнозвісній Капелі бандуристів, куди її запросили солісткою. Працювала вона там лише три роки. Подіяла вже інша вагома особиста причина: народження першої доньки (загалом набуло подружжя Слободяників двійко дівчаток – Оксану і Тетяну). Це зрештою й прислужилося до того, що обрала вона місцем своєї подальшої роботи радіо. Адже робота в капелі вимагала постійних гастрольних поїздок.

Українське радіо стало на довгі роки рідним домом для Олени Модестівни, як і вона для нього самобутньою й чудовою солісткою. Тут Слободяник співпрацювала з уславленими композиторами К.Данькевичем, П.Майбородою, І.Карабіцем, Є.Станковичем, співала під орудою метрів диригентської справи А.Бобиря, В.Гнєдаша, Г.Куляби, П.Муравського, С.Литвиненка та інших. По-батьківському опікувався вокалісткою відомий концертмейстер Бенціон Щупак, що керував колективами УР. Він продовжував шліфувати її голос, навчав тонкощам жанрів, стилів, епох, а іноді, як зізнавалась співачка, «опускав з небес на землю».

Понад двісті записів зроблено нею для фонотеки Українського радіо. Більшість із них зберігається в архівних фондах – класичні твори, народні й авторські пісні, широко представлені вони й на різноманітних інтернет-ресурсах.

Записано нею зокрема цикл з майже тридцяти романсів на вірші О.Олеся. Навдивовижу проникливо звучить відома пісня «Тихо над річкою» в її дуеті з Олександром Таранцем. 

Співала вона також у парі з Віктором Зарковим, Василем Бокачем, іншими виконавцями.

Цікаво, що свого часу дуетне фото співачки, яке вона надіслала поштою батькам, спричинило певне непорозуміння з ними. На світлині був момент вистави консерваторського театру-студії «Таня» Г.Крейтнера, у якій Олена виконувала роль подруги головної героїні, притому грала у весільній сукні. Як з’ясувалося, відкрила мама конверт, а звідти знімок випадає. Подивилась вона – і ледь не зомліла, отетерівши: «Он яку дочку маємо, навіть не повідомила нам, що заміж вийшла». Втім зміст листа звинувачення розвіяв.

Батькам вона, звісно, і писала, й приїздила перевідати. А коли відійшли у вічність, щороку навідувалась до рідних Осичок, аби вклонитися їхнім могилам.

У 1982-му О.Слободяник раптом дізналась з газет, що стала заслуженою артисткою України. Це виявилося для співачки приємною несподіванкою, адже не велося жодних розмов щодо представлення її до відзнаки. Як дізналася згодом Олена Модестівна, поклопотав про присвоєння їй почесного звання якийсь шанувальник із високих владних кабінетів, що не раз зачаровувався її голосом. Хоча почув він його в не надто узвичаєний спосіб. Прямих ефірів тоді не було, і все, що записане було до трансляції, попередньо прослуховувалося «нагорі» на предмет крамоли. Отой цензор, поцікавившись, хто вона і що, звелів відзначити виконавицю, адже вона на те безумовно заслуговувала. Звання, крім того, додало ще й доважок до заробітку: 50 рублів на ті часи були цілком пристойним додатком.

За словами Олени Слободяник, не відмовлялася й «підхалтурити» на кіно- і телестудіях: зважаючи на радіодосвід, її з колегами залюбки залучали до озвучення не тільки мультиків, а й музичних, художніх стрічок (до речі, вся музична озвучка «Капітошки» виконана жіночим складом хору УР). А ще її голос із дитячою пісенькою «Олівці чудові – різнокольорові, наші любі друзі олівці…» став музичною заставкою популярної свого часу дитячої телепередачі «Олівці-малювці». Час від часу з приємністю впізнавала себе, коли на екранах з’являлися ті чи інші ролики з її голосом. Втішало, що запав він у душу й глядачам. Одного разу, скажімо, співачку надзвичайно зворушило, коли сідала в автобус, а звідти веселий молодечий гурт виходить, наспівуючи знайоме Капітошкіне «Ля-ля-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля…»

Капітошка в подарунок…                   Світлина з газети «Новая».

До речі, досвід підробітку вона надбала ще зі студентських часів, коли майбутніх співочих зірок залюбки запрошували до пісенного оздоблення різного роду урочистостей, подій. Часом гукали композитори на підспівку іменитим (кажучи сучасною мовою, «бек-вокал») для запису своїх творів на радіо. Відтак мали вони такий собі принагідний доважок до куцої стипендії. Водночас Олена та її співкурсники оволодівали навичками студійного запису, коли доводилося записуватися «з листа» і мало не з першого дубля. Тож, коли згодом прийшла працювати на Українське радіо, радійна кухня вже була для неї знайомою.

А провела вона на цій «кухні» 32 роки. У 2000-му Олена Слободяник вийшла на заслужений відпочинок, хоча нудьгувати на пенсії їй не довелось. Повернулась зрештою до Капели бандуристів: покликали її у цей уславлений мистецький колектив викладати вокал у студії.

Учні й дочки стали для неї відрадою й турботою, коли останніми роками занедужала (подружнє життя, на жаль, не склалося), до того ж, майже втратила зір (короткозорістю притому страждала ще з дитинства). Попри тяжку хворобу, сповна відчула вона, наскільки важливі турбота і підтримка добрих людей. На деякий час недуга, здавалося б, відступила, але 6 грудня 2020-го донька Тетяна повідомила: «Мама пішла... Але назавжди з нами…»

Так, назавжди залишиться з нами той незабутній і неповторний голос нашого дитинства та українського радіо – голос славної землячки Олени Слободяник.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 березня 2021 р.

  

З історії поселень Радомишльщини. ГЛУХІВ ПЕРШИЙ

 

Це село розташоване біля витоків річечки Глухівки на автошляху Радомишль – Потіївка за 5 км на північний захід від Радомишля. Село обіймає площу в 0,739 кв. км. У Державному класифікаторі об'єктів адміністративно-територіального устрою України населений пункт має код 1825010101.

Сусідніми для Глухова Першого є Радомишль, а також села Глухів Другий (2 км), Філонівка (3 км), Верлок (4 км), Борщів (4 км), Осички (5 км), з якими існує шляхове сполучення.

Назва пов’язується здебільшого з розташуванням і річки, і села у глушині лісів, що колись росли довкола. За іншими тлумаченнями – у цих місцях водилося колись багато глухарів.

Топонім з такою назвою відомий на Радомишльщині з давніх давен. Під 1572 роком згадується він як «острів» (так у давнину означали місцевість з характерними ознаками, на кшталт урочища). Тоді Києво-печерська лавра, якій належав Радомисль, здійснила обмін володіннями з власником Пилиповичів магнатом Стефаном Пилиповським, надавши йому замість «острова Глухів» угіддя в інших місцевостях.

1783 року острів Глухів вказано в генеральній візиті Радомисльської Парохіяльної Церкви Пресвятої Трійці. Зазначено, що з нього сплачується на користь храму медова данина. Серед її «платників» названі Михайло Воєвода, Грицько Довгаленко та інші.

Глухів Перший відомий з кінця ХІХ століття (тоді просто Глухів), як хутір Кичкирівської волості Радомисльського повіту. Тоді ці землі (534 десятини, що оцінювалися в 23 759 рублів) придбала поміщиця Наталія Фроленко, яка й заснувала тут поселення. У реєстрах зазначалося, що господарює на них власниця за трипільною системою. У 1900 році на хуторі рахувалося 4 двори, де мешкало 19 жителів (11 чол., 8 жін.), які займалися хліборобством. В маєтностях було закладено сад, споруджено два ставки.

Під час Столипінської аграрної реформи, отримавши землі довкола хутора, тут оселялися жителі сусідніх сіл – Ляхової (Осичок), Верлока, Філонівки, Городчина та інших.

Населених пунктів з такою назвою у цих місцях утворилося три (до сучасного адміністративно-територіального поділу входить два). Тож їх, щоб не плутати між собою, пронумерували.

З початком світової війни, яка спалахнула 1914 року, чимало глухівських новоселів мобілізували на фронт. Зникли без вісти у воєнному вирі Іван Карбієвський, Андрій Березівський, пораненими та ушкодженими повернулися додому Дмитро Ніцкевич, Олексій Блоцький, Адам Кириченко, Семен Білоусов, Антон Войналович.

У 1923 році Глухів Перший підпорядкували Верлоцькій сільській раді. За переписом 1926 року в ньому нараховувався 181 мешканець.

За часів НЕПу тут працювало два молочарних кооперативи, діяли кузня, вітряк, на якому господарював Федір Кравчук.

У 1930 р. в Глухові Першому утворено колгосп «Новий шлях». Контору господарства розмістили в колишньому будинку поміщиці (його розібрали після ліквідації колгоспу).

Під час колективізації, що їй зазвичай найбільше опиралися хуторяни-одноосібники, чимало їхніх господарств було розкуркулено, а мешканців вивезено у Сибір чи на Соловки. Із тавром «куркулів-експертників» як «соціально-небезпечних елементів» рішеннями опертрійки при Волинському ОВ ДПУ в березні 1930 р. було «вислано на Північ» Андрія Березівського, Семена Корзуна, Бонегарта Рахальського та їхніх рідних.

Розправи з «ворогами народу» продовжилися і в 1937-38 рр., коли жертвами репресій, за матеріалами меморіального видання «Реабілітовані історією», стали п’ятеро жителів Глухова Першого. За сфабрикованими справами у причетності до «контрреволюційної німецької націоналістичної організації» були звинувачені й розстріляні хуторяни Юліус Клюкас і Густав Палай, антирадянську агітацію інкримінували Івану Березівському, Максиму Димничу, Андрію Мохорту.

У роки голодомору 1932-33 рр. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби 1933 року» Верлоцьку сільську раду було занесено на «чорну дошку».

Як зазначав у своїх спогадах колишній мешканець села Микола Гаранжа,  через батькове небажання вступати в колгосп, на їхнє господарство наклали «твердий» план здачі хліба. Як розрахувалися – накинули ще, потім ще. І таки примусили сім’ю вступити до того «Нового шляху». А якось заявилась до них бригада з «викачки» хліба, очолювана головою сільради. Обшукали залізними гострими палицями біля хати весь город. Нічого там не було закопано. А у току знайшли трохи неочищеного зерна і все забрали. Нишпорили по горищах, у печі, під ліжком, навіть за іконами. Відтак родина залишилася без будь-яких запасів і почала голодувати. Щоб не померти з голоду, ходили розгрібати полову, аби знайти якусь жменю зерна. Одного разу із лляної полови навідвіювали посліду, в якому були зерна бур’яну, що його називали житником. Розтовкли те у ступі, і мати наварила баланди. Як наїлися того «супу», потруїлися, напали на всіх кров’яний пронос і сліпота. Рятував їх лікар Салач, з яким Леонтій Гаранжа служив у армії.

А другий випадок був уже навесні 1933 року. Як розтанув сніг, на полях, де була картопля, гуртом назбирали перемерзлих бульб. Наробили з них крохмалю, мати його запарила, а щоб було більше їжі, додала дрібної гречаної полови, із того напекла млинців, які були схожі на торф’яний брикет, і знову довелося звертатися за порятунком до лікаря.

Уже навесні, як зазеленіло все навкруги, їли кропиву, «заячий» щавель, корінці щириці. Ще тільки хліба наливалися, виминали з колосків жито, перетирали його, а мати з того варила затірку. Але голод брав своє: ноги поопухали, були наче налиті водою, і та вода бралася пухирями.

За твердженнями оповідача, в Глухові Першому ніхто із односельців від голоду не помер. Але йому довелося бачити, як у колгоспному дворі лежала мертва жінка, а по ній повзало і ледь чутно пищало грудне дитя. Воно тоненькими рученятами прагнуло щось знайти на неживій неньці. Як виявилося, жінка та була з Русанівки. Дитину відвезли в притулок.

У 1941 році в поселенні було обліковано 87 дворів з 389 жителями.

З початком німецько-радянської війни Глухів Перший було окуповано німецькими військами ­­11 липня 1941 р. 11 листопада 1943-го окупантів із села було вигнано, однак через три дні вони знову заволоділи селом, остаточне вигнання гітлерівців прийшло до Глухова 26 грудня 1943 р.

Звитягою на фронтах Другої світової відзначились зокрема Микола Чернишевич, нагороджений орденами Слави ІІІ ступеня і Червоної зірки, Володимир Ковальський (Ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і ІІ ст., медалі), Василь Борисюк (Ордени Червоної Зірки і Слави ІІІ ст, медаль «За відвагу»), Зіновій Березівський (Орден Слави ІІІ ст., дві медалі «За відвагу»), Анатолій Баранівський (Орден Слави ІІІ ст.), Володимир Мельниченко (Орден Червоної Зірки, чотири медалі), Сергій Тужик (медаль «За відвагу»).

У грудні 1943 р. під Глуховом Першим точилися запеклі бої. Тут тоді вели бойові дії за Радомишль частини 328-ї стрілецької дивізії, 3-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії радянської армії. 346 воїнів, що загинули в тих боях, поховані в братській могили на північній околиці села. У 1946 році на могилі було встановлено гранітний обеліск. У 1986 році до могили було підзахоронено останки загиблих з одиночних поховань довкола села. Тоді ж перед обеліском поклали гранітні плити з викарбуваними на них прізвищами 335 відомих полеглих, а також воїнів-земляків, що загинули на фронтах Другої світової.  У цьому скорботному списку – глухівці Григорій Іжицький, Олександр Березівський, Сергій Кучерявий, Михайло Семенцов, Степан Назаренко, Микола Рахвальський, Лука Павленко, Петро Попович, Андрій Новицький, Карпо Тужик та інші.

Вісім жителів села загинуло від розривів снарядів та стрілянини під час грудневих баталій 1943-го, серед них – Марія Борисюк з п’ятирічним сином Володею та трирічною донькою Галею, 78-річний селянин Євстрат Курган. Жертвами окупантів стали також батько і син Леонтій та Василь Гаранжа.

Здійснивши втечу зимової ночі 1943 року з табору для радянських військовополонених, що був на північній околиці Радомишля, у Глухов Першому знайшов пристановище червоноармієць Олександр Доронін, який тут потім одружився й оселився.

З 1946 року Глухів Перший має статус села. Тут було побудовано клуб, магазин, початкову школу. Добрий слід залишили по собі перші вчителі Глухівської дітвори – Василь Гарбаренко, Володимир Симоненко, Галина і Федір Старжинські.

 

У 1950 р. при укрупненні колгоспів Глухівську артіль об’єднали з господарствами Радомишля та Папірні під назвою ім.Леніна з центральною садибою в Радомишлі.

У Глухові Першому відтоді діяла комплексна бригада (з 1992 р. – бригада сільгосппідприємства «Нива»).

Серед передовиків хліборобської ниви були механізатори Андрій і Володимир Пастушенки (Володимир Гнатович згодом був удостоєний найвищої урядової нагороди СРСР – ордена Леніна), Володимир Придибайло, Володимир Дяченко.

Після розпаювання колишніх колгоспних земель також господарювали на Глухівських землях фермерські господарства «Глухівське», «Мрія» та ін.

Уродженцями Глухова Першого є військовий льотчик першого класу Василь Шевчук, учений-агроном Леонід Березівський, самобутній художник і майстер Анатолій Карбієвський, працював тут свого часу знаний на Радомишльщині майстер пензля Анатолій Політ.

Виставка живопису і художніх виробів Анатолія Карбієвського в краєзнавчому музеї Радомишля. 1995 рік. 

З 1954 р. Глухів Перший підпорядковується Радомишльській міській раді.

За переписом 1989 р. в Глухові Першому мешкало 235 жителів (106 чол. і 29 жін.), у 2001-му – 215.

У 2004 р. село було газифіковане.

З 2017 р. Глухів Перший з населенням у 229 жителів входить до Радомишльської громади.

 

 

 

Радомисль потрапив в історію. Детективну

 

Фразою з першого речення заголовку головний герой нової детективної книжки «Помилка капітана Жеграя», що минулоріч побачила світ у книжковому «Клубі сімейного дозвілля», підтвердив неординарність пригоди, що трапилась в знаному повітовому місті Київської губернії навесні і влітку 1918-го.

 

Саме в Радомислі й розгорнулися головні події твору з подання його автора – відомого сучасного письменника з Івано-Франківська Василя Добрянського. Втім читачам він поки що більше звісний за своїм літературним псевдонімом як Борис Крамер – творець популярних детективних романів. Один з них – «Зламані сходи», що вийшов у 2019 році, був удостоєний Гран-прі престижного міжнародного конкурсу «Коронація слова».

Наступною книжкою стала якраз радомишльська, позаяк саме з неї Добрянський почав друкуватися під власним прізвищем. Як зізнається пан Василь, цей крок запропонував менеджмент видавництва, аби історичні детективно-пригодницькі твори автора у такий спосіб відокремлювалися від його сучасних авантюрних історій.

На жаль, завадили широкій презентації книжки «Помилка капітана Жеграя» минулорічні карантинні обмеження. Але вона пропонована інтернетними та звичайними книгарнями і, здається, користується попитом.

Значною мірою відразу інтригує читача й анонс роману, оповідаючи, що на зустрічі із гетьманом Павлом Скоропадським, до якого запросили колишнього капітана поліції, сам ясновельможний очільник Української держави та його найближчі довірені доручили слідчому розслідувати три злочини у Радомислі. По-перше, там з невідомих причин зникають німці. По-друге, йдеться про особисте прохання гетьмана – розшукати юну дружину його тамтешнього приятеля генерала Савицького. Аврора вийшла з маєтку ясної днини прогулятися й зникла. І третє – скоріше за все десь у навколишніх лісах банда з колишніх «червоних» переховує вивезений муравйовцями з Києва золотий запас, викрадений із державної скарбниці.

За розслідування цих справ Климові Жеграю обіцяють посаду начальника розшукового відділу столиці. Він береться за слідство, бо скучив за справжнім ділом. У Радомислі йому доведеться пережити полон і бій з золотошукачами, гонки і переслідування, влаштовувати засади і розпалювати нічні багаття для посадки аероплана. Та чи вдасться йому виконати доручення, і чи потрібна йому нова посада?

Відповіді на всі питання, зокрема й на те, в чому полягала капітанова помилка, можна дізнатися, звичайно, лише прочитавши твір, адже переповідати цілковитий сюжет детективу та ще й завжди несподівану розв’язку в ньому, – це поховати інтригу і певною мірою відбити бажання його читати.

Проте цікава радомишльська книга Добрянського і для автора, і для читачів, і для української літератури не лише своїм карколомним сюжетом, а й за іншими ознаками. Адже, скажімо, період Гетьманщини 1918 року надзвичайно мало представлений письменними творами (можна згадати хіба що суперечливу радянську «класику»: «Біла гвардія» М.Булгакова, «Як гартувалася сталь» М.Островського). Тепер є нагода подивитися на ті події суто українським поглядом.

Знаменна вона й для Радомишля. Хоча художніх творів, пов’язаних з ним, написано й видано немало, проте торкалися вони цього поселення здебільшого лише побічно, у певних епізодах. Тут же потужний у ті часи повітовий центр став на рівні з персонажами, можна сказати, героєм книжки, що, безумовно, популяризуватиме місто.

Попри те, що сам Василь Добрянський у Радомишлі не бував, він надзвичайно точно і достовірно його змалював. Як розповів автор, про це місто він, звісно, чував, зокрема, про те, що лікарка й меценатка Ольга Богомолець створила тут чудовий музейний комплекс. А обрав його для дії свого твору, бо воно недалеко від Києва, оточене, до того ж, лісами, що завжди слугували місцем сховку людей та їхніх таємниць.

Відтак намагався якомога точніше дотримуватися ідентичності. Задля цього перечитав безліч сайтів з історичними джерелами та локаціями міста, його історичними особами. Тож зі сторінок твору постають Мика і Тетерів, Присутствена, Русанівська, Велика й Мала Житомирські вулиці, Базарна площа, Свято-Миколаївська та Троїцька церкви, римо-католицький костел, синагога, водонапірна вежа, міські цегельні, млини, броварня зі звісним радомишльським пивом, друкарня, торговельні лавки, майстерні, тогочасні газети… Увагу привертають навіть кіоск, що торгував на міському майдані зельтерською водою в сифонах, які тоді лишень з’явилися, та ціни, що їх заправляли пасажирам місцеві балагули.

Побіжно згадуються на сторінках твору довколишні села – Папірня, Потіївка, Борщів, Чайківка, Юрівка, Сухарка, Романдорф, Привороття тощо, а також колоритні тогочасні реальні радомисльські постаті – брати Вержбицькі (один з яких, відомо, мав прізвисько «дурний пан»), повітовий староста Онищенко, інженер Пекарський, друкар Заєздний, священик Шулькевич. Німецького коменданта Радомисля Вібе, як зізнається Добрянський, запозичено в романі Василя Шкляра «Маруся».

Головні радомишльські дійові особи тимчасом вигадані, хоча автор намагався надавати їм прізвища, присутні на Радомишльщині. Як, скажімо, Савицькі. Хоча такий можновладець у повітовому Радомислі таки був, щоправда, за сто років до описуваних у книзі подій – тоді такий собі Владислав Савицький очолював повітове дворянство.

А от київські персонажі – реальні. Навіть пілот аероплану Клавдій Голіцинський, що літав до Радомисля. У цьому легко переконатися через інтернетні пошуковики.

Врешті обізнаний читач може помітити в романі певні історичні чи місцеві неточності й невідповідності, які, одначе, аж ніяк не впливають на розгортання і сприйняття сюжету книги. Адже «Помилка капітана Жеграя» – це насамперед художній твір, у якому за прописними класичними істинами автор сповна може віддаватися польотам власної фантазії. І Добрянський, звісно, теж послуговується узвичаєними письменницькими засадами. Тому користуватися навіть деталями, не кажучи вже про сюжетні лінії чи описані події, як твердженнями, що колись це мало місце в історії Радомишля, звісно, не доречно. Хоча подекуди мережами вже починають гуляти, як не прикро, подібні «краєзнавчі» опуси та одкровення.

Втім, з іншого боку, заслуговує на увагу вже сам факт прилучення читачів до історичного минулого рідного міста. Чи допоможе їм ще у цьому Василь Добрянський – малоймовірно. Одначе, за його словами, – детективні пригоди капітана Жеграя продовжаться: наступне слідство сищик проведе у Білій Церкві, а третє – в Берліні. Хтозна, можливо, згадуватиме він там і свої радомисльські походеньки.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 12 лютого 2021 р.

 

У світлі найкращих людей свого часу

 

    На жаль, цілком очікувано сторіччя від дня народження Миколи Руденка, що припадало на День Святого Миколая (19 грудня 2020-го), в сьогоденній українській державі лишилося практично непоміченим. Принаймні так звані «рейтингові» олігархічні ЗМІ, для яких все проукраїнське – «какая разніца», цю подію по суті замовчали. Адже йшлося про ювілейне вшанування пам’яті людини, що якраз і прагнула всупереч байдужості та боягузтву розбудити в українцях приспані колишньою системою почуття власної гідності – і громадянської, і національної.

Попри те, що чимало з них досі сповідують догмати радянської та проросійської ідеології, і, начебто, змінити роками усталені погляди надзвичайно важко, протилежний приклад свого часу продемонстрував  на власній особі сам Руденко. У його свідомості взагалі стався неймовірний кульбіт, коли, здавалося б, відвертий сталініст і затятий комуніст раптом у 1960-ті став лідером українського дисидентського і правозахисного руху, поодинокі представники якого кинули відкритий виклик системі. Микола Руденко переконався в її нікчемності та бутафорській парадності зсередини, коли, очолюючи компартійну організацію Спілки письменників України, не пішов проти власного сумління і не став ганьбити та стирати на попіл колег, на яких згори вказували як на неблагонадійних. Відтак закономірно й сам потрапив до їхньої когорти.

Так само нині, нерідко лишаючись такою собі «білою вороною», без огляду на правлячу верхівку відверто розповідає про парадокси української теперішності суспільне телебачення на своїх каналах UA: Перший, Культура, Донбас, Крим тощо.

Ось на підтвердження один із його сюжетів, що був присвяченій Миколі Руденку. І примітно, що промайнули в ньому знані особи з Радомишльщини.

Він заснував Гельсінську Групу, пережив табори та став лауреатом Шевченківської премії. Про непросту долю українського письменника — Миколи Руденка у відео від «Радіо Культура».

Так, в 0.22 на тлі згадки про Зінаїду Тулуб (її роман «Людолови» про події XVII століття на Україні, й на Радомишльських теренах зокрема, можна вважати культовим для радомишлян) показано світлину Риви Балясної – єврейської поетеси, уродженої в Радомишлі.

У повоєнну пору в розпал боротьби «з безродними космополітами», до яких зарахували передовсім євреїв, почалися гоніння й на літераторів, насамперед тих, що писали єврейською мовою. До їх числа й потрапила Балясна. Від Руденка вимагали подати на неї та її колег негативні партійні характеристики, але він очікуваних пасквілів не зробив, значною мірою пом’якшивши суддівські вироки для них (хоча їх таки репресували й ув’язнили).

А про жахливу долю авторки «Людоловів» (до речі, твір цей Микола Руденко називає доленосним для себе, адже, за його словами, саме той роман зробив його таким, яким він згодом став) він дізнався з листа, що його Тулуб написала із заслання. Руденко подав свій голос на її реабілітацію. Над письменницею зрештою таки змилувалися в 1956-му. А от Руденко відтоді й сам потрапив у категорію «нерадянських» письменників.

 

На двох світлинах сюжету, крім того, поруч з ним – наш земляк-ставчанин правозахисник Василь Овсієнко (0.33, 1.01). Поруч – не лише на фото. Адже вони співпрацювали зокрема у створених Руденком Українській Гельсінській групі, Науковому товаристві Сергія Подолинського та на багатьох правозахисних платформах.

«Мене Господь сподобив знати найкращих людей свого часу», – такими словами Овсієнко почав свого часу в Радомишлі зустріч з громадськістю, на якій представляв свою двотомну працю «Світло людей». Автор присвятив її саме такій когорті людей, до кола яких безумовно відносив і Миколу Руденка. У передмові до видання пан Василь зазначив, що, напевне, писатиме цю книгу далі: усе своє життя…

Грудень, 2020 р.