Новосели на Старокиївській

Цей дзьобовий клекіт не сплутаєш ні з чим. Бо скільки себе пам’ятаю, уособлюється він з перемовинами лелек – давніх і неодмінних аборигенів нашого Поліського краю. Втім іменують їх на українських теренах також буслами, буськами, чорногузами. Тут для них – розкіш, особливо у річкових заплавах, де блакитне плесо окреслює не лише струмінь ріки, а й виблискує природними озерцями, що утворюються в більших чи менших западинках на заливних луговинах, болітцями в низовинних місцях, рукотворними ставками чи й бобровими загатами. Таки справжній рай лелекам та надійна гарантія мати упродовж сезону літування надійну поживу: і для себе, і для майбутнього потомства.

Про нього ці птахи дбають відразу після свого весняного повернення з вирію. «Старожили» повертають до власних гнізд, а молодята облюбовують і влаштовують для себе нові. Притому селяться зазвичай біля людей – на обламаних стовбурах дерев чи й жердинах, що їх спеціально зводять привітні господарі, облаштовуючи нагорі для зручності птахів колесо чи іншу подібну опору. Подеколи його мостили й на даху.

У сучасну технічну еру лелеки уподобали електричні стовпи. Тим часом, не заперечують проти такого житлового будівництва на своїх мережах і енергетики. Бо був свідком, як свого часу вони обладнали для лелек на стовпі спеціальну кліть, аби гніздо у ній краще трималося й не «розсипалося» та було віддалене від оголених металевих дротів. Остання небезпека нині відпадає, бо на зміну дротам дедалі частіше приходить ізольований кабель.

Пригадую з дитинства бабусине обійстя понад лугом у Чудині, де посеред двору стояла обрізана вгорі і всохла верба, куди зазвичай восени прилітала й мешкала тут пара буслів. Саме так їх іменували у нашій родині. Вони були тут таким собі членом сім’ї і всякчас подавали свій клекітний голос, зустрічаючи гостей.

Лелеки здавна вважаються добрими провісниками весни, що приносять з вирію (праслов’яни цим словом називали рай) «райські» звістки…

Коли одного нещодавнього весняного дня на подвір’ї зачув угорі неповторний звук від змахів та тріпотіння лелечих крил, а за ними привітальний клекіт, підвів погляд й побачив лелечу пару, що всілась… на комині. Птахи щось хазяйновито оглядали, приміряли. Мабуть, десь відчули й моє власне заперечення – мовляв, комин для гніздування не годиться, а, може, відреагували на свіжу кіптяву з димаря, що вказувала на небезпеку, тож потім перелетіли на сусідський дах, де теж деякий час оглядалися на гребені й щось планували.

Зрештою обрали собі під помешкання таки стовп, де й почали виплітати гніздо. Благо, гілляччя довкола вистачає. Проте сусід бідкався, хоча й лагідно та по-доброму, що підібрали гілочки, якими він прикрив від непроханих гостей засіяну грядочку. То нічого, приказував, покладу інші, хай собі селяться!

І за кілька днів лелеча родина стала офіційним мешканцем Старокиївської.

З Новосіллям!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 травня 2024 р.

 

Хай украдена весна стане Переможною!

 

У Вишевицькому Будинку культури було презентовано нову книжку місцевої мисткині Марії Дорощук. Це її друга поетична збірка, що має назву «Украдена весна».

 

Як зазначає поетеса у передмові до видання, її особливі стосунки з весняною порою, в яку вона з’явилась на світ, завмерли 24 лютого 2024-го. Відтоді Маріїн життєвий годинник почав відлік зовсім іншого життя, що в ньому, здавалося б, не було місця для весни в душі і для власної поетичної творчості. Але натомість творчі порухи набули нових тем – військових, насичених не лише болючими й трагічними рядками, а й оптимістичними, переможними, щоби боротися й триматися.

Марія тримає цей дух завдяки неослабній волонтерській діяльності і завдяки віршам, що лягли на папір уже у воєнну пору. Відтак їх назбиралося достатньо, аби скласти нову поетичну книжку.

Її народження – це завжди подія, попри воєнні чи будь-які інші лихоліття. Бо здавна відомо, що справжнє поетичне слово всякчас надихає на боротьбу, допомагає триматися, долати біди й негаразди, гуртуватися та єднатися. Такими мотивами пронизані вірші вишевицької поетеси, що увійшли до збірки.

Два роки безстрашно ми дивимось смерті у очі,
Два роки в молитвах не знаємо спокою й сну.
Переступний рік наступив, сподіваюсь, пророчий,
Дасть Бог, принесе нам украдену нагло весну…

   Ці та інші поетичні рядки Марії Дорощук лунали того дня на вишевицькій сцені. Доповнювали їх своїм співом знані виконавці – житомирянин Олексій Буднік та радомишлянин Віталій Домбровський, учасники художньої самодіяльності Вишевицького Будинку культури – Катерина Лейко та жіноча група народного колективу «Вишевичанка», а також танцювальний гурт «Вишневий цвіт», що додавав дійству хореографічного колориту.

Свої віншування та привітання виголошували членкиня Спілки письменників України краянка Наталія Ярмолюк, колеги по сцені й земляки.

– Мені надзвичайно приємно стрічати на життєвому шляху людей з великими серцями, які без тіні заздрощів поруч зі мною і в сірі й тривожні сьогоденні будні, і в хвилині торжества, зазначила Марія Дорощук, дякуючи землякам і гостям дійства, які розділили з поетесою народження її нової книжки. – Я збагнула, що справжні друзі ті, які можуть не лише співчувати, а й порадіти за тебе.

Доземний уклін вона висловила глядачам за щире сприйняття, за душевну, родинну атмосферу, за донати для ЗСУ, бо ж презентація була благодійною.

Марія, крім того, надзвичайно вдячна всім, хто придбав її новодрук. Адже це дало змогу авторці здійснити свій головний задум: за кошти, вилучені від продажу її книги «Украдена весна» (а це 27300 грн) було придбано FPV-дрон, який відразу передали військовому капеллану Артему Гришину для потреб 47-ї бригади.

А ще вона вдячна за фінансову підтримку презентації місцевому підприємцю Миколі Бойченку, вдячна за численні слова привітань на її адресу, що лунали у залі і лунають поза його межами у соціальних мережах.

 

Я щиро вдячна долі за любов
Безмежну, щиру, чаром оповиту...
Вона мені дарує крила знов, –
Безкрилою я б не зуміла жити.

Я вдячна їй за визнання людське,
Яке дорожче за сумнівну славу.
І, хоч воно, як щастя, нетривке,
Проте, я володію ним по праву! 

А найчастіше до своїх вітань шанувальники Марійчиного поетичного слова додавали сокровенне для всіх побажання, щоби книжка нових віршів талановитої  самобутньої поетеси називалась «Переможна весна»!

І одного весняного ранку
Ми зачинимо двері у ніч,
І скупавшись в росі, на світанку
Вийдем сонцю ясному навстріч!

Струсим втому, омиємо рани
І молитву зішлемо в блакить,
І попросимо сонце весняне,
Щоб навчило, а як воно жить.

Посміхатись, радіти, співати,
Сіять квіти, ростити дітей…
Через біль, через відчай і втрати
Вірить в Бога і в добрих людей.

І зберігши в душі все нетлінне,
Ще сильніше, ніж досі, любить
Рідну землю – свою Україну,
Ради неї вмирати і жить!

 

Газета «Зоря Полісся», 3 травня 2024 р.

 

  

Земні й повітряні маршрути Якова Артемчука

На межі ХХ і ХХІ століть Житомир називали одним з центрів українського авіабудування. І не без підстав. Але не тому, що це місто є батьківщиною знаного творця ракет для підкорення космосу Сергія Корольова, котрий, як відомо, починав з повітроплавання. Пов’язане ж було авіаційне означення міста жита й миру зі самодіяльним конструктором крилатих машин для так званої «малої авіації» Яковом Антоновичем Артемчуком, що мешкав на тамтешній Крошні. У 1987 році звістка про дивовижного житомирського авіабудівника облетіла чи не увесь Союз. Сконструйований ним літачок був відзначений другим місцем на Всесоюзному зльоті надлегких літальних апаратів. Здобував він нагороди та визнання й на інших подібних виставках і змаганнях.

Між тим, для умільця це була сьома за ліком повітряна машина. «АЯ-7» – так означена вона в його конструкторському реєстрі, де «АЯ» – ініціали розробника. Двигун до нього у 32 кінські сили Артемчук скомпонував з мотоциклетного, човнового та водонасосного моторів. Сім літрів бензину вистачало на годину лету зі швидкістю до 120 кілометрів, підіймався апарат угору щонайменше на півтора кілометра. Деталі та конструкції до нього виготовлені передусім з дерева, авіаційного перкалю, металу. Благо, з останнім колись проблем і витрат не існувало, бо на звалищах серед металобрухту можна було знайти будь що…

Зазвичай називають його житомирянином, хоча уроджений він був у селі Торчин Радомисльського повіту. Позаяк радомишльська стежина залишила помітний слід у життєвій долі майстра. Зокрема по лінії Якової матері Олександри, що походить із кичкирівських Самойленків, поріднилися Артемчуки з Матвієнками, чия донька Ліза, теж уроджена в Кичкирях, стала відомим геологом, удостоєним найвищої в СРСР державної премії – ленінської. Згодом Яків іноді розповідав про цей факт журналістам, одначе дехто з їхньої братії, можливо, за принципом «чув дзвін», потім раптом геологічні здобутки славної родички приписував йому, чи ж навпаки – робив конструктором Єлизавету. Ліза з Олександрою були двоюрідними сестрами.

Олександра Яківна Артемчук (дів. Самойленко). Світлина 1930-х рр.

В родинному дереві Артемчуків присутні також знані радомишлянам прізвища Юрченків, Синьків, Вакульців, Потєхіних. 

До того ж, одружився Яків на Надії Івановій з Омельченків, чий козацький родовід іде з Юрівки (нині – Нова Юрівка, що між Кичкирями та Глиницею).

Надія Іванівна Артемчук (дів. Омельченко). Світлина 1930-х рр..

 Саме в Юрівці й познайомилося майбутнє подружжя. У 1939-му 16-річний парубок допомагав там Іванові Омельченку ладнати млина. Притому був не просто підсобником, адже попри ще юний вік уже мав славу башковитого й тямущого у всіх технічних пристроях.

Цю жилку разом із ім’ям хлопець, напевне, перейняв від діда Якова Самойленка, вправного теслі, та батька, що був ковалем і мастаком на всі руки. На жаль, у голодному 33-му Антон Тихонович Артемчук трагічно помер, коли не втримався і з’їв шматочок сиру, на який натрапив у сільській молочарні. Та ласий окраєць був приправлений отрутою для гризунів, що дошкуляли й без того голодним селянам.

У тому ж трагічному році Яків за свої винахідницькі здібності був відзначений «харчовою премією» – в такий спосіб директор школи заохотив його за сконструйовані для навчальних потреб діючу модель парової машини, копію літака По-2, макет сонячної системи. Продуктами компенсував втрату годувальника осиротілій родині й колгосп. Проте харчів катастрофічно бракувало – як-не-як, семеро дитячих ротів. Тож, улаштувавши дітей в дитбудинок у Чубинському під Києвом, мати подалась до рідні на південь, де нібито жилося трохи ситніше…

Закінчивши школу, Яків улаштувався на фабриці, де йому відразу надали п’ятий слюсарський розряд. Хлопець, крім того, залюбки майстрував механічні іграшки, вітряки, гарно малював, підробляючи в художній майстерні, міг без проблем виготовити штамп-форму для бланків або печатку (із цим якось ледь на потрапив на гачок до аферистів). Потому осідлав трактора в колгоспі. Відтак почувався цілком самостійним і, головне, самодостатнім. Перед війною він повернувся в рідні краї – поближче до Надії.

У 1943 році вони обручилися. Хотіли узаконити шлюб і навіть звернулися до тодішнього окупаційного ЗАГСу в Радомишлі, але тамтешні канцеляристи їхній заяві ходу не дали, посилаючись на відсутність потрібних бланків. Сказали завітати за тиждень-другий. Але молодята від другого походу відмовилися, бо, як дізналися від радомишлян, на згаданих бланках водночас обліковувалися потенційні «остарбайтери».

У сімейному обійсті Яків змайстрував невеличкого підпільного млина, де перемелював землякам збіжжя. Звісно, потайки, бо зернові запаси німці суворо обліковували, а зайвину, як і більшовики, вилучали – вже для потреб Рейху. В умовах ще більшої конспірації родина переховувала й доглядала пораненого радянського офіцера, що потім пристав до партизанського загону. А вправний штукар тимчасом ремонтував партизанам зброю (її подеколи переправляла в обумовлене місце Надія).

В листопаді 1943-го після першого вигнання гітлерівців разом з тестем Якова мобілізували. Іван Данилович по тому й згинув. За офіційними реєстрами безповоротних втрат відтоді він означений серед зниклих безвісти.

Якова після поранення й контузії, зважаючи на майстеровитість та винахідницьку жилку, направили в Окремий ремонтно-відновлювальний автобатальйон, де він опанував кілька верстатів, вдосконалив фрезерувальні роботи, значно поліпшивши їхню продуктивність. Молодшого сержанта і фрезерувальника Артемчука було нагороджено медаллю «За бойові заслуги».

Згодом у мирний повоєнний час його груди прикрасив Орден Трудового Червоного прапора. Він удостоєний почесних звань «Майстер – золоті руки» та заслужений раціоналізатор України, відзначений Державною премією України в царині науки і техніки. Сотні його конструктивних розробок та рацпропозицій втілені на багатьох каменедобувних і дробильних підприємствах. Недарма їх автор, що слюсарював на Соколовському кар’єрі під Житомиром, став справжньою легендою та гордістю галузі.

 

По війні осіли Артемчуки на житомирській Крошні, звідки й брали старт крилаті машини, що їхньому вильоту кожної весни раділи місцеві мешканці. До садиби тутешнього конструктора зазвичай навідувалися житомиряни, щоби на власні очі побачити створені ним дива. До речі, цікавилися не тільки літаками, бо не небом єдиним захоплювався господар. У конструкторському доробку майстровитого умільця – моторолер, аеросани, триколісна автівка-амфібія, вітрогенератор, міні-трактор, навіть підводний човен, телескопи та багато іншого.

Але головним захопленням Якова Антоновича передусім було літакобудування, яке полонило його ще з раннього дитинства після побаченого в небі над Торчином сільгосплітачка-«кукурузника». Найперший його літак «народився» у 1953-му, та, схоже, був дещо «недоношеним», як і два наступні. Вдосконалювати їх доводилося, набиваючи синці й гулі (не як мовиться, а по-справжньому!), та дістаючи після повітряних трощ травм і переломів.

Власне, перший успішний «АЯ-4» (це з ним його творець на першій світлині) теж довелося кілька разів переробляти і поліпшувати, поки не став він отим «сьомим», що здобув заслужене визнання. Хоча і його конструктор також модернізував.

На ньому пілот Артемчук разом із сином Василем, що пішов батьківською авіаконструкторською стежкою, полюбляв вихідними літати на сільськогосподарське летовище у Старосільцях, що під Коростишевом, де гуртувалися такі ж як він закохані в небо однодумці. Тут ділилися власним досвідом, запозичували чийсь, обмінювалися конструктивними новаціями, технологіями, технікою пілотування тощо. 

Радомишлянин Володимир Кукса, теж звісний краянам своїми авіарозробками й польотами на мотоплані, що неодноразово бував на тих авіаційних «тусовках», з теплотою згадує батька й сина Артемчуків, які вважалися в цьому середовищі беззаперечними авторитетами. Яків Антонович, жвавий і привітний, мав ще й славу цікавого оповідача. Всякчас він цікавився новинами з Радомишльщини. До речі, у Юрівку Артемчуки зазвичай приїздили своєю чудернацькою триколіскою…

 

Яків Артемчук відійшов у засвіти в 2009-му. За три місяці до смерті він 86-річним (!) наостанок злетів у небо. В одному зі своїх останніх прижиттєвих інтерв’ю унікальний аматор вкотре бідкався, що міг би зробити значно більше відкриттів, якби мав відповідні знання й ґрунтовну фахову освіту, хоча самотужки як міг, видобував потрібну інформацію з книг, довідників, підручників.

Натомість його син Василь, що теж переступив межу Вічності, перейняв батькове повітроплавальне захоплення і додав чудову п’ятірку власних успішних розробок (автожир, літак, мотодельтаплан, вертольоти), закінчив Житомирську політехніку, працював інженером, науковим співробітником у рідному виші. Захоплювався він передусім гелікоптерами, розробки яких зацікавили навіть професійних літакобудівників.

Нині літальні витвори Артемчуків експонуються зокрема у зібраннях авіаколекціонерів Житомира, Черкас. А пропагована ними «мала авіація» набула неабиякого значення в умовах сучасної російської збройної агресії проти України. Чимало моделей безпілотних літальних апаратів, що стали важливим фактором у перебігу воєнних операцій, є за своєю сутністю прообразом надлегких літачків.

…Надія Іванівна пережила чоловіка на дев’ять років. Її правнук Артем оповів мені, що до скону днів прабабуся поверталася спогадами у дорогу її серцю Юрівку – село, в якому уродилась і потім зустріла свою життєву половинку. А ще – докладно описувала нащадкам місце в центрі сільського цвинтаря, де знайшли вічний земний прихисток її пращури…

 

Газета «Зоря Полісся», 12 квітня 2024 р.

  

Кінні традиції Межирічки

 

У 1887 році в адміністративно-статистичному щорічнику Київської губернії у розділі «Кіннозаводство» повідомлялося, що один із двох кінних заводів Радомисльського повіту розташований в селі Межирічка і був заснований його власником, місцевим поміщиком Антонієм Злотницьким у 1871 році. На ньому розводили запряжних коней арабської породи.

Арабський кінь.

За реєстрами 1891 року, приплід «забезпечували» один породний жеребець та 15 маток-кобил.

У переписі 1897 року обліковано тимчасом 26 межирічан, які займалися візництвом – чимала кількість, якщо порівнювати з іншими селами. Вірогідно, хтось із них доглядав за кіньми й на панському конезаводі.

У переліку тогочасних межиріцьких конярів означені зокрема Іван, Степан та Влас Близнюки, Вакула, Гаврило та Михайло Старченки.

У поміщицькій економії також тримали двох стельмахів – братів Гдовських, до речі, потомствених дворян за походженням. Молодший – Степан був майстром з виготовлення коліс, а старший Василь, крім того, вправлявся з упряжжю, бо ж недарма ще й чоботарював. Сини економа Антон та Михайло Зілінські ковалювали. Поденником значився Омелян Кириченко…

Століттям по тому відновлений самостійний колгосп у Межирічці, що у 1950 – 1989 рр. входила як бригадне село до укрупненого вишевицького господарства, відновив і давні традиції кіннозаводства, організувавши племінну конеферму. У зведеннях 1989 року зазначалося, що елітних коней колгосп реалізує через обласне племоб’єднання за ціною 4,8 - 6,5 тисячі карбованців – між іншим, на рівні тогочасної вартості радянської легкової автівки.

Господарював на фермі Василь Кириченко, а допомагали йому місцеві школярі, що чистили коней, влаштовували їм виїздку (саме цей момент зафіксував фотограф Микола Попович).

 

З-поміж них – Володимир Кириленко, Василь Смик, Андрій Смик, Олександр Старченко, Руслан Близнюк, Олександр Баланчук… Бачимо тут знайомі, згадані вище прізвища, чи не так?

До речі, третина межиріцьких конярів межі ХІХ-ХХ століть означена в реєстрах доволі молодим віком – трохи за двадцять.

Мабуть, недарма подейкують, що гени не обдуриш…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.

 

Іхтіолог з музичним хистом

 

Серед активістів колишнього районного комітету народного контролю (у радянську пору ця структура, що діяла у 1965-1991 роках, покликана була боротися передусім з проявами марнотратства, безгосподарності та  зловживаннями службовим становищем, що не викоренені, проте, й досі) привертав увагу позаштатний інспектор Всеволод Корнілійович Авдєєв, здавалося б, зовні непоказний, низенького зросту, худорлявий. Колишній штатний інспектор комітету Ігор Осадчий, що й зберіг пропонований читачам фотопортрет та поділився спогадами про того, хто на ньому зображений, називає Авдєєва одним із найстаріших народних контролерів Радомишльщини. До клопітного інспекторського «плуга» той долучився у 1968-му – від часу запровадження цієї суспільної інституції, й на ту пору був 63-річним – у такому віці багато хто вже відмовлявся від громадських доручень. У спогадах він залишився, як приємний співрозмовник, кваліфікований, ерудований та добре обізнаний у багатьох господарських, і не тільки, тонкощах.

Притому, здавалося б, був далеким від галузей, що представлені були на соціально-економічному полі Радомишльщини, адже мав за освітою рідкісну та незвичайну з-поміж радомишлян професію – іхтіолога-рибовода. Фах доволі цікавий і неординарний, проте, слід зазначити, затребуваний далеко не скрізь. Відтак, коли подружжя Авдєєвих оселилося в Радомишлі, де рибоводних посад не існувало як таких, не те, що вакантних, Всеволодові Корнілійовичу тут сповна прислужилися музичні здібності, успадковані від батька – київського музиканта. Музика й стала його професійною та посадовою ознакою на тутешніх просторах.

Попервах влаштувався він музичним керівником та вихователем в місцевому Дитячому будинку. Його будівлі містилися на тодішній Комуністичній вулиці (нині – Петрівська), на якій уподобали собі помешкання й Авдєєви.

Потім були тяжкі випробовування й поневіряння німецько-радянської війни. Пройшовши фронтовими дорогами, він набув звання старшого сержанта, нагороди, серед яких медаль «За бойові заслуги», а також контузію та болячки, з якими, одначе, як міг, боровся.

Демобілізувавшись, В.К.Авдєєв працював музичним керівником, акомпаніатором при Радомишльському Будинку культури, Будинку піонерів. Допоки не було в Радомишлі музичної школи, вчив бажаючих грі на піаніно. Викладав також музику й співи в Заболотській школі. Колишній її випускник, доброї пам’яті Володимир Науменко, розповідав, що Всеволод Корнілійович надзвичайно професійно навчав музичній грамоті, а ще школярів приваблювало те, що приїздив він на роботу з Радомишля на велосипеді з моторчиком, який був предметом захоплення для передусім хлопчаків.

На ньому непосидючий чоловік у вільний час виїздив у відомі лише йому рибні місця в тихих затонах Тетерева, Мики, довколишніх ставків. Адже з огляду на свій цивільний фах був пристрасним рибалкою. А по тому полюбляв ділитися оповідками про виловлені трофеї. Знався, звісно, на повадках та особливостях рибного розмаїття нашого краю. Не пропускав нагоди вирушити й на полювання, у якому вправлявся з не меншим азартом. Відтак брав дієву участь в роботі місцевого осередку Українського товариства мисливців та рибалок, був удостоєний звання почесного члена УТМР.

А в тім, що стосується, музичного хисту, то мав Авдєєв абсолютний, як його класифікують музиканти, слух, недарма впродовж багатьох років був настроювачем фортепіано в дитячий музичній школі, при потребі залюбки ладнав домашні інструменти краянам. Розповідав, що теж перейняв ці навички від батька, котрий на київських губернських пагорбах вважався неперевершеним мастаком, до послуг якого зверталися сановні особи з тодішнього імперського владного олімпу. Під завісу життя, вже не побоюючись, відкрито вказував і на своє дворянське походження.

Після смерті фахівця (він відійшов у засвіти 9 червня 1989-го) тривалий час радомишльські музиканти-піаністи потерпали через відсутність у місті майстра такого профілю і змушені були напитувати настроювачів по всіх усюдах.

Саме за своїми винятковими знаннями й здібностями та за авторитет, набутий в служінні людям і у відповідальному ставленні до свого обов’язку, й залишився він у вдячній пам’яті радомишлян.

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.

 

Портрет на стіні

 

Свого часу наша звісна краянка Єлизавета Матвієнко передала до Ставецької школи, в якій уславлена геологиня навчалась у 1906-1911 роках, кілька своїх дитячих шкільних фотокарток. Як розповідала Єлизавета Матвіївна, ті знімки зробила вчителька Євдокія Воронкова, що захоплювалась фотографією.

На одній зі світлин – шкільний клас, де на передньому плані, дещо потупивши погляд, сидить за партою десятирічна Ліза. А от на задній стіні висить портрет з ледь помітними обрисами, у яких, проте, вгадується силует Тараса Шевченка.

«То саме була пора першої російської революції, – згадувала Матвієнко. – Ставецька школа вважалась прогресивною як на той час. Її засновниця Ольга Вангенгейм сповідувала вільнолюбні й демократичні засади, підтримували свою очільницю й педагоги закладу. На хвилі революційного та національного піднесення і з’явився в класі портрет Кобзаря. Проте пробув він там недовго – до чергового візиту в школу міністерського інспектора, котрого таке пошанування українського поета й духовного провідника вкрай розгнівило. І вже наступного дня портрет Тараса Григоровича замінили на церковний образок…» 

Слід додати, що серед тодішніх ставецьких учителів була знана українська просвітниця й громадська діячка Олімпіада Пащенко (в пору Української революції 1917-1922 рр. вона обиралась до трьох скликань Центральної Ради Української Народної Республіки), яка вірогідно й почепила в класі портрет Кобзаря. Тимчасом Ставками тієї пори ширилися написані українською антиурядові прокламації й лістівки.  Восени 1907-го Ольгу Вангенгейм і Олімпіаду Пащенко заарештували жандарми, кілька місяців їх тримали в ув’язненні.

Втім український дух у Ставецькій школі панував упродовж чи не всіх її дореволюційних літ. Недарма з тогочасних шкільних стін вийшли майбутні провідники українського національно-визвольного руху Юліан Мордалевич і Антон Вернигора, брат Є.Матвієнко Оникій – мовознавець, що став жертвою комуністичних репресій проти української еліти.

Ще один відомий ставчанин і випускник сільської школи, але 1960-х років, правозахисник і багаторічний в’язень сумління, караний і переслідуваний вже радянським режимом Василь Овсієнко з цього приводу якось зауважив, що йому, мабуть, на роду було написано піти бунтарською українською стежиною. Бо ж розташувалися Ставки якраз посередині між двома знаковими для українства поселеннями: Горбулевом – батьківщиною отаманів Соколовських, провідників української козацької вольниці, та Брусиловом, де уроджений велет українського національного духу Іван Огієнко. І цей дух здавна присутній був у Ставках та його школі, що, до речі, донині міститься у давніх первісних стінах, освячених ще від своїх початків Великим Кобзарем.

 

Школа у Ставках. Світлина 1955 р.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.

 

З позивним «Аякс»

 

У травні 2023-го українські Сили оборони вели відчайдушні бої під Бахмутом. Російські війська, бойовий кулак яких становили «вагнерівці» та штурмовики, мали і кількісну, і якісну перевагу, проте їм мужньо протидіяла 3-тя штурмова бригада ЗСУ, що не тільки тримала оборону, а й завдавала відчутних контрударів.

8 травня українським бійцям вдалось змусити ворога тікати і посунути його на кілька кілометрів.

Командир тактичної групи «Азов» Андрій Білецький згодом розповів, що завдяки активним бойовим діям того дня азовці розгромили підрозділи ударної 72-ї бригади рф, майже повністю знищивши дві її роти. А ще українські воїни розбили бригадну розвідку росіян. Також зазнав великих втрат відбірний штурмовий загін ПВК «Вагнер».

Саме після цього удару її власник Пригожин істерично заволав, що російські війська тікають з-під Бахмуту. Втім втекти пощастило небагатьом, бо поле бою було щільно всіяне тілами непроханих загарбників.

В офіційних зведеннях повідомлялося, що наступальні дії велися у смузі завширшки 3 км та завглибшки 2,6 км. Усю цю територію було повністю звільнено від російських окупаційних сил.

Звісно, не обійшлося, на жаль, без втрат і в лавах українських сил. Серед загиблих у восьмий травневий день захисників Бахмуту був 25-річний боєць Максим Максименко – помічник гранатометника штурмового батальйону, що, як зазначено, у військовому зведенні, отримав множинні осколкові поранення, несумісні з життям.

Полеглий вояк мав позивний «Аякс». Так у давньогрецькій міфології звали мужнього воїна, що відзначився хоробрістю на Троянській війні. Проте нині назва «аякс» передусім уособлюється з усесвітньо відомим футбольним клубом, знаним своїми спортивними звитягами.

Максим Максименко захоплювався футболом, був затятим уболівальником київського «Динамо» та входив до його фанатського руху. До речі, на своєму бойовому екіпіруванні Максим носив нашивку з логотипом улюбленої команди.

Саме «ультрас» динамівського та інших українських футбольних клубів були вагомою рушійною силою Євромайдану та Революції Гідності, зокрема активно протидіяли так званим «тітушкам», а затим увійшли до складу добробатів, що за браком регулярних військових частин вирушили на захист української територіальної цілісності в зону АТО у 2014-му. Через вісім років з початком повномасштабного російського військового вторгнення «фанати» також були в авангарді добровольців.

Як розповідають рідні Максима, у перший день ворожого наступу він сказав їм: «Я не зможу жити з ганьбою у захопленому ворогом Києві, краще з гордістю загинути в боюб за Україну!» Відтак добровільно він став до лав столичної Тероборони. А вже у квітні воював навідником загону спеціального призначення у складі ОСУВ «Хортиця»…

Народився він 20 вересня 1997 року в Радомишлі у молодій родині Світлани та Вадима Максименків. Тут ходив до дитячого садочка №1. До школи хлопчина пішов у Києві, куди переїхали батьки, осівши на тамтешній Солом’янці. Проте канікули він зазвичай проводив у місті свого уродження, відпочиваючи у дідуся та бабусі – Миколи та Наталії Маляренків на тутешньому Кевличевому хуторі. Микола Миколайович розповідає, що онук був притому доброю підмогою, адже допомагав їм по господарству, випасав корівчину, підсобляв на сінокосі.

Малий косар – дідові підмога.

Звісно, товаришував та розважався з місцевими ровесниками, зокрема гасав з ними у футбол. Згодом хлопець не без гордощів розповідав київським друзям-уболівальникам та братам по зброї, як на радомишльському стадіоні у дитинстві ганяв м’яча з теж тоді ще юним Сашком Зінченком. Вправлявся Максим також із бойовими мистецтвами.

Вже перебуваючи в зоні бойових дій, у коротких телефонних перемовинах онук всякчас заспокоював діда з бабою: «Не хвилюйтеся, я непереможний, бо ж добре навчений, тренований і загартований…»

Під час короткотермінової відпустки він одружився зі свою обраницею Юлією. Проте подружнє життя у молодої пари виявилося надзвичайно коротким…

В останньому бою на Максима, що перебував на передових рубежах, поклали обов’язки командира бойової групи, який дістав поранення. І він героїчно тримав бійців та вів їх за собою.

«Хто ближче до неба, той ближче до Бога, із вільними поруч іде перемога! Нам доля – над іншими небо тримати – працюємо, брате», – написав про звитяжне подвижництво українських захисників поет Гліб Бабич, що поліг на Харківщині. І вони тримали й тримаються – до скону, і до загину. Та Небо таки забирає найкращих…

«Максим Максименко до кінця залишався вірним військовій присязі і загинув під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом рідної землі», – зазначив очільник азовців Максим Жорін. 

 «Друг «Аякс» ще в перші дні війни долучився до нашого підрозділу та характеризувався надзвичайною хоробрістю і вмінням виконувати найдосконаліші завдання, – з сумом сприйняли його смерть у батальйоні. –  Він завжди мотивував побратимів, його весела вдача надихала інших до дій».

«Протягом багатьох років Максим відвідував як і домашні, так і виїзні матчі «біло-синіх». Він щиро і всім серцем любив наш клуб», – йдеться у співчутті рідним та близьким загиблого Героя на сайті ФК «Динамо» (Київ).

Трагічна звістка обпекла сумом і болем його земляків та краян. 

…Поховали полеглого захисника України на Алеї Слави столичного Міського кладовища, що по вул.Стеценка. Його портрет встановлено на меморіалі загиблих Героїв-земляків в Радомишлі.

Указом Президента України від 11 серпня 2023 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдат Максим Вадимович Максименко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вічна йому Слава, Пам’ять і Шана!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 березня 2024 р.