пʼятниця, 14 березня 2014 р.

Останній бій отамана Орлика

8 січня 1922 року на хуторі Таборище (нині – однойменне село на Радомишльщині) було тяжко поранено відомого повстанського ватажка отамана Орлика. На ту пору його слава гриміла не лише на Київському Поліссі, де загін переважно базувався й діяв, та  звідки були родом і сам Орлик, і більшість його бійців, а й повсюдно по Україні, в українських колах закордоння.
На хуторі Тростянка під Кодрою місцева лікарка надала пораненому отаманові медичну допомогу, а затим товариші доправили його під Гостомель до батьків, котрі у дачному будиночку як могли виходжували сина. Та місцеперебування отамана виказав на допитах один з його полонених поплічників, і 22 січня знесиленого Орлика, його рідних і всіх, хто був біля нього, заарештували.
Вже за три дні потому газета «Пролетарская правда» з радістю сповістила «Уничтожена последняя опора Петлюры на Киевщине – банда Орлика…»
А 26 лютого 1922 р. за постановою колегії Київської губернської ЧК отамана і полонених бійців його загону було розстріляно.
Так на 24-му році обірвався життєвий шлях одного з найяскравіших провідників українського повстанського руху початку 1920-х років.

Отаманові Орликові (таким було конспіративне псевдо полковника армії УНР Федора Артеменка) присвятив свою історичну оповідь знаний дослідник української революційної отаманщини письменник Роман Коваль*.


У вміщеній у книзі біографії звитяжця зазначено, що народився він 23 грудня 1898 р. в Гостомелі на Київщині. Екстерном закінчив шість гімназійних класів, а потім, у 1916 р., – школу прапорщиків. У Першу світову командував ротою Порхівського полку 34-ї дивізії російської армії. За часів УНР, змінивши погони поручника на полковницькі, очолював штаби фастівського і козятинського гарнізонів вже українського війська. Потому був помічником командирів бронепотяга і Окремого куреня, адютантом начальника Могилів-Подільського гарнізону. З 1920 року полковник Артеменко перейшов на нелегальне становище і під легендарним іменням Орлик став отаманом повстанського загону на рідній Київщині.
Орликівці роззброювали червоноармійські загони, які проходили місцями їхньої дислокації, ставали на заваді грабіжницьким рейдам і здирству більшовицьких «продзагонів», повсюдно вели мобілізацію місцевого населення до повстанських лав (факти підтримки селянами Орлика підтверджуються й чекістськими документами).
Їхні рейди завжди були несподіваними й зухвалими. Р.Коваль наводить зокрема приклад, коли 10 квітня 1921 р. бійці Першого партизанського загону імені С.Петлюри під орудою отамана Орлика «навідалися» до націоналізованого 4-го шкірзаводу під Радомишлем, аби дістати матеріалу для пошиття козакам нових чобіт. А наступного дня вони вже відзначилися наскоками на «червоні» залоги під Гостомелем і на станції Тетерів.
Українські повстанці 1920-1930-х років дійсно вважали себе партизанами. Таке їхнє означення застосовували навіть чекісти. Загін Орлика, скажімо, підпорядковувався Центральному українському повстанському комітету та його Повстансько-партизанському штабові, підтримував зв’язки з закордонним урядом УНР, з якими координував і узгоджував усі свої головні військові дії.
Хоча офіційна радянська пропаганда нагороджувала учасників українських визвольних змагань дещо іншими соковитими епітетами. Ось, приміром, цитати з радомишльських газет радянського періоду про події громадянської війни в нашому краї.      
«Мов кровожадні хижаки накинулися на молоду радянську країну «отамани-козаки» і різномасні бандити…»
«Банди Мордалевича, Струка, Орлика, Соколовського й інших, що влаштували в нашому повіті свої вовчі лігва, грабували й тероризували край…»
«Тільки окремі радянські острівці палали святим вогнем боротьби з довколишнім бандитським болотом розбійників з куркульсько-петлюрівських банд…»
Щонайперше привертає увагу те, що всі, хто боровся проти більшовиків, однозначно називаються бандитами. І не інакше. Але цитата з останнього наведеного абзацу, так би мовити, сама себе висікла. Бо коли все навкруги підпорядковано «куркульсько-петлюрівським» військам, то слово «банда» вже більше підходить до отих поодиноких «радянських острівців». Втім академічний словник української мови, виданий у 1970 році, категорично стверджує, що бандою можуть іменуватися тільки контрреволюційні загони або ж ворожі (звісно, радянському режимові) війська.
Та все ж, незважаючи на народну підтримку, партизанські методи боротьби з потужною державною військовою машиною були приречені на поразку. Так врешті сталося і з загоном Федора Артеменка.
Поранив Орлика Пилип Шуліпенко з Раївки, який недарма командував розвідувальним чекістським загоном. Всі шість випущених ним з револьвера куль влучили у ціль. По дві з них перепало трьом повстанцям. Двох було вбито, а Орлик дістав наскрізне поранення в груди, друга куля пошкодила отаманові хребта.
Шуліпенко, до речі, навідувався до Орлика, коли той перебував у лікарні Лук’янівської в’язниці. Влучного «червоного розвідника» за героїзм і відвагу нагородили золотим годинником, щоправда, чекіст згодом віддав його «для потреб індустріалізації країни Рад». На ту пору він осідав у рідній Раївці, де тривалий час був головою сільради. В пору німецько-фашистської окупації, перейнявши досвід бійців Орлика, вже й сам партизанив, переховуючись у лісах. Полюбляв розповідати землякам про Таборищенський епізод.
Селяни, проте, подейкували, що Шуліпенки перебралися до села з самотнього обійстя на лісовому хуторі, де жили раніше, побоюючись помсти за поранення і полонення Орлика. Тож навіть у, здавалося б, уже благополучні часи, коли «радянська влада запанувала остаточно і безповоротно», почувалися її вчорашні збройні захисники не зовсім спокійно.
Слід сказати й те, що оповіді П.Шуліпенка, які наводилися в офіційній радянській пресі, дещо відрізнялися від наведених у його справі. Герой-розвідник, приміром, оповідав, що зустрів Орлика  і його бійців гордо сидячи у хаті за столом, а потім, миттєво вихопивши револьвер, надіслав з нього кілька влучних пострілів і вистрибнув у вікно. У показах повстанців, одначе, йдеться про те, що Шуліпенка виявили у підполі, звідки той несподівано почав стріляти.
Втім у радянські часи для художнього відтворення тих збройних протистоянь зазвичай застосовували два кольори: «червоні» - тобто «наші», і «чорно-білі», яким означали ворогів радянської влади. При цьому не жалкували епітетів, щоб прикрасити «геройські подвиги» червоних бійців та висміяти «контру», або ж описати звірства «бандитів і відщепенців», замовчуючи розбійні «геройства» своїх.
За тогочасною військовою логікою у війні зазвичай перемагав той, хто вбив більше людності супротивника. І коли порівняти втрати «червоних» і тих, хто протидіяв ним, то на користь перших вони будуть різнитися у рази. Якщо ж користуватися терміном «громадянська війна», який  радянська історіографія визначила для того військового протистояння, то виходить, що переможці в ній, тобто – більшовики, вбили значно більше своїх ворогів. Відтак надто вже кощунно  виглядають ознаки героїзму в громадянській війні. Бо за такою логікою «герой» – це той, хто десятками, сотнями, а то й тисячами відправляв на той світ своїх земляків, односельців, близьких і навіть рідних.
Симпатизуючи, одначе, повстанцям, які боролися за свою волю і волю рідної землі, Роман Коваль водночас відверто описує вчинені ними покари і страти зайд та їх прибічників, що насильницьки насаджали лад, який українство і насамперед селяни не сприймали й не хотіли сприймати. Бо не випадково ж мали повстанці широку й повсюдну підтримку. За неї більшовики, і в першу чергу їхній бойовий чекістський авангард, карали нещадно.
Підтримку повстанського руху на Радомишльщини засвідчує наведений у книзі чималий перелік населених пунктів краю, якими проходили шляхи Орлика і його загонів – Білка, Вишевичі, Дубовий**, Забілоччя, Кримок, Потіївка, Соболів, Ставки, Раївка, Раковичі, Хомівка… Таборище стало останнім на звитяжному шляху отамана.
Таку долю він обрав собі сам. Бо рішуче відкидав пропозиції перейти кордон. «У себе в краю помру зі зброєю в руках», — пояснював свою позицію бунтівний отаман.
А ще на одному з допитів 24-річний полковник Федір Артеменко (Орлик) зазначив, що вів боротьбу за національне визволення України проти окупантів – німецьких, польських, московських, не переслідуючи нікого як націю. «Ми не звірі, а люди, ми хочемо щастя Україні», - заявив він.
Певно, в цьому й полягала, на думку чекістів, його головна провина. Такою, зрештою, була трагедія більшості українських патріотів, що зі зброєю в руках відстоювали засади української самостійності, а пізніше вже без зброї, але відкрито подавали свій голос за незалежну Українську державу.
Проте тих, хто зробив це у серпні 1991 року підняттям руки, у переважній більшості назвали Героями України, нагородили державними нагородами. А от істинні патріоти, які боролися за незалежність України в тоталітарні імперські часи, й досі подекуди вважаються «бандитами», «зрадниками» чи «ворогами народу». Промовисте підтвердження цьому - висновок прокурора Київської області по реабілітаційній справі повстанців Холодноярської республіки – борців за волю України: «реабілітації не підлягають». Зроблений цей висновок у 1990-х роках, вже у незалежній українській державі. Коментарі, як мовиться, зайві.


* Коваль Р. «Отаман Орлик. Історичний нарис». Київ, «Стікс», 2010 р.

** Вочевидь ідеться про хутір Дубовець, що в першій половині ХХ ст. містився між сучасними селами Раївка, Негребівка, Раковичі. У книзі, одначе, припускається, що це може бути село Дубовик Радомишльського району (під Потіївкою), проте до нього від описаних у творі місць подій аж надто задалеко.


Газета «Зоря Полісся», 14 березня 2014 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар