«То не рік, а криваве клеймо: тридцять три…»

Як ішла до нас правда про голод

У радянський період про голод тридцять третього (втім, як і про сорок сьомий) не згадували й мовчали. А якщо й наважувався хтось щось розповісти, то пошепки і озираючись. Пригадую, намагався я заводити цю розмову з мамою, поки жива була, та вона якось, ніби винувато, обмежувалась: «Був голод… Важко було...». Але ж знаю, що їхня велика родина у лиховісні тридцяті роки скоротилась на троє дитячих ротиків. Чи  не від голоду?

Не розкажуть тут щось і архіви. Усе заховано, затулено, утаємничено. Причиною смерті багатьох жертв голодомору зазначене завуальоване «авітаміноз». Такою у 1932-33 роках була головна «хвороба», що нищівно косила українців. Саме тому, що були українцями. Такі дивовижні висновки, приміром, зафіксовані  в архівах Сумщини. Там померлим від голоду не вигадували якихось незрозумілих медичних діагнозів чи термінів, а у графі «причина смерті» писали відверто і без зайвих фантазій: «українець»…

«Лікарі отримали завдання: у великих пустих будинках (колишніх «куркульських») відкривати стаціонари для хворих «авітамінозом», а насправді – для тих, хто помирав від голоду, організовувати «посилене харчування»: роздачу двічі на день рідкої сочевичної або квасолевої юшки, почасту без хліба. Якось санітарка вирішила покарати малюка, який виловлював із тарілки квасолю і ховав її у кишеню. Худа хвора дитина крізь сльози намагалася пояснити: «Це для мами, вона прийде до мене – хай попоїсть!»

Доки вранці дійду на роботу, під плотами – по кілька скручених трупів. Удосвіта хату, де  жила, оточували опухлі люди, одягнені у кожухи, валянки. Вони благали забрати їх до лікарні. Траплялися випадки людоїдства. Кожен з них повинна була обстежити комісія в складі міліціонера, секретаря сільради і медика. Мені довелося засвідчувати шість подібних випадків...»

Зі спогадів лікаря Тетяни Будникової.

Чому ж так довго тривало сталінське табу на визнання факту голоду, яке міцно засіло в головах українців, заляканих репресіями, Соловками й Сибіром? Цю блокаду свідомості було знято лише під завісу СРСР. Як згадує один з найавторитетніших вітчизняних дослідників голодомору професор Станіслав Кульчицький, поворотним тут став рік 1987-й, коли комуністичний режим відзначав 70-ті роковини свого панування. З ювілейної високої трибуни вперше сказав про це лідер комуністичної України В.Щербицький.

Проте поштовх до цього було зроблено з-за океану. «Залізна завіса», якою Радянський Союз упродовж майже всього свого існування відгороджувався від іноземного інформаційного простору, на ту пору не була такою щільною. Та, коли стало відомо про утворення Конгресом США комісії з українського голоду, сховати голову в пісок вже було неможливо. Адже однозначно програшними виглядали будь-які намагання щось заперечувати.

Проте у ЦК Компартії України вирішили все ж спробувати. І навесні 1986-го було утворено таку собі «антикомісію», яка повинна була розвінчати «фальсифікації українських буржуазних націоналістів».

Відтак члени комісії чи не вперше за післяголодні роки отримали доступ до документів, що ховалися під грифами надзвичайної таємності. Хоча й далеко не до всіх.

 - Радянські архіви мали одну особливість, - розповідає член тієї комісії С.Кульчицький: дослідник міг мати доступ до 99,9 відсотка справ, але все істотне для історії тоталітарної держави було у недоступних для нього 0,01 відсотка. Одначе вдалося проаналізувати становище в сільському господарстві на початку 30-х рр. І вже після цього деякі звичні з шкільної лави причини помінялися місцями з наслідками. І вони збігалися з тим, що доводилося читати в «антирадянській» літературі. Що робити комісії далі, було незрозумілим, бо у верхах, певно, усвідомили нереальність і приреченість поставленого завдання.

Тоді Станіслав Кульчицький подав до ЦК аналітичну записку, в якій запропонував визнати факт голоду.

Для компартійної верхівки це було схожим на самовбивство. Адже наступники Сталіна після ХХ з’їзду КПРС легко пішли на засудження політичного терору 1937—1938 рр., бо він здебільшого виглядав індивідуальним, що провадився органами держбезпеки. А терор голодом у 1932—1933 рр. здійснювався партійними комітетами, комсомолом, профспілками, комнезамами. Відтак треба було визнавати, що Сталіну вдалося використати систему влади, яку всі називали «народовладдям», для нищення народу, тобто геноциду? Викриваючи голод, не можна було розмовами про сталінізм ховати органічні вади радянської влади за широкою спиною вождя.

Тож, коли уперше офіційно пролунало слово «голод», історики, дослідники, журналісти отримали можливість не тільки вивчати, а й публікувати документи про голод-33. Втім наважувались на це ще з оглядкою. На місцях, як правило, зазвичай діяла довготермінова інерція. Тим більше, що подібні одкровення були до душі далеко не всім. Пригадую, коли я свого часу попросив поділитися спогадами про голодні лихоліття одного з ветеранів, той раптом знітився й… заплакав. Та то були не тільки сльози від трагічних спогадів. То було каяття!

- Не можу, - відверто зізнався він, - бо я сам доклав до цього руку…

Він, як на сповіді, крізь сльози розповів, що був серед активістів сумнозвісної «червоної валки», що, роз’їжджаючи навколорадомишльськими селами, вимітала з селянських дворів, на які вказували місцеві стукачі-активісти, усі їстівні запаси…

Врешті прорвати завісу мовчання вдалося й тут. У липні 1988-го у газеті «Зоря Полісся» трагедію голоду згадав у своєму есе К.Недзвецький з Гуто-Потіївки, а у лютому наступного року районка опублікувала публіцистичний роздум великорацької вчительки Євгенії Йовенко та нарис потіївчанина Павла Човнюка, у яких докладно розповідалося про трагічні події голодних лихоліть на наших теренах…

 «Весна 1933-го стала справді страшною. Кінчались залишки картоплі, навіть її насіннєвий запас пішов у їжу. А засадили ми тоді город  паростками-вічками з бульб (але ж і доладній урожай з них тоді вродив!). Виснажені голодною зимівлею, люди, мов тіні, походжали селом від двору до двору, прохаючи подаяння. Але чим могли їм допомогти такі ж голодні та вбогі? Однак ділились чим могли.

Як зійшов сніг, ми з товаришами  пішли на торішній картопляний лан, вишукуючи бодай якусь мерзлу картоплину. З них наші мами пекли млинці, які мали бридкий запах та вигляд. Але, пересилюючи себе і навіть затуляючи ніздрі пальцями, ми все ж ковтали їх. Цим хоч трохи тамували почуття голоду, що переслідувало щоденно. Слідом за мерзлою картоплею добували рибу на торф’яниках. І тоді до столу вже були куди смачніші рибні балабухи. У їжу йшло все: і молоді соснові пагони, і різне зілля – кропива, дикий щавель, лобода тощо.

Та все ж вижити вдалося далеко не всім. Вулицями села постійно їздили підводи, якими звозили мерців. Померлих ховали у загальній могилі без усякої шани, як скотину. Лише на одній своїй вулиці, що була далеко не найбільшою, згадую 12 померлих односельців…»

Зі спогадів забілоччанина Віктора ВАСИЛЕВСЬКОГО.

Поступово лавиноподібне зростання свідчень і хронік років голодної смерті та їх оприлюднення перетворило й без того страшне поняття «голод» на ще страшніше – «голодомор». Власне, це слово було по суті новотвором, бо доти взагалі ніколи й ніде не вживалося.

Втім законодавчо підтвердити і довести факти не просто голоду, а голодомору, тобто свідомого нищення українського селянства, стало можливим вже лише в умовах незалежної України. Проте прихований спротив колишньої системи все ще відчувався.

 У 1993-му до 60-річчя трагедії «Зоря Полісся» почала друкувати списки громадян, які померли від голоду у 1932-33 роках. Збирали їх по крупиці сільські ради, збирали те, що ще могли зібрати. Бо нагадували оті скорботні реєстри перелік жертв єврейського голокосту 1941 року в Радомишлі, у якому були зазначені лише прізвища страчених родин із зазначенням кількості осіб. Мабуть, з огляду на це згори наказали публікацію списків припинити, бо вони, мовляв, неофіційні і неточні. Притому, що тоді ж газета публікувала матеріали «Книги пам’яті» загиблих у Другій світовій, що готувалась до друку, пояснюючи, що їх оприлюднення якраз ставить на меті усунення можливих неточностей чи помилок у майбутній книзі.

Так само повсякчас обліковуються, уточнюються, меморіалізуються місця військових поховань. І це, звичайно, потрібно робити й надалі. Та от про те, де ховали померлих голодною смертю, довідатися у багатьох місцевостях й досі неможливо. Наразі про повсюдне утворення таких меморіалів говорити тим часом не доводиться.

Тож неоднозначні підходи тут є доволі промовистими.

 «33-й. Страшний рік. У селах люди мерли з голоду. У Межирічці для звезення мертвих щодня виділялась підвода. Заходять якось їздові в хату – конає чоловік на печі. «Злазь, - кажуть йому,  ми звозимо на могилки». – «Хлопці, братики, я ж іще живий… Дайте борщику». – «До завтра однак помреш, а на цю вулицю ми завтра не заїжджатимемо».

У Великій Рачі тої весни померло десятеро. Десятками гинули люди в Котівці, і наші діди, киваючи скрушно головами, все повторювали: «От і рано прокинулися, значить живі ще, а вже (називали) й того нема, й того нема…»

Зі спогадів Євгенії Йовенко.

Правда про голод стала своєрідним покаянням і прозрінням українського суспільства. Бо не принизила нас і не змусила себе жаліти, як дехто прорікав. Вона довела, що правда таки може бути правдою, і усвідомлення цього слугує для українців вагомим орієнтиром та дороговказом у поступу до справжнього очищення й оновлення своєї держави. 

Газета «Зоря Полісся», 27 листопада 2015 р.

Головною складовою селянського добробуту є хліборобство.

Цю давню істину наполегливо впроваджували на Радомишльщині аграрники Веселовзорови

1913 рік вважається роком найбільшого розквіту Російської імперії. Не в останню роль значному економічному зростанню сприяли реформи, які активно проводилися, починаючи з 1906 року. Втім реформа місцевого господарства, що дала змогу суттєво поліпшити освітню галузь, охорону здоров’я, санітарію та благоустрій передусім периферійних населених пунктів, почалась ще у 1864 році із запровадженням земств. У 1912 році їх виконавчі функції значно розширились, охопивши й деякі виробничі сфери. До складу повітових земських управ увійшли зокрема агрономи.

Для Радомисльського повіту належне функціонування аграрного сектора вважалося особливо актуальним, бо він був вкрай обмежений земельними ресурсами, придатними для розвитку сільськогосподарського виробництва. Північносхідна частина повіту взагалі являла собою піщані й заболочені ґрунти, майже суціль вкриті лісами. Як зазначалось, приміром, у губернському статистичному звіті 1893 р., «всі повіти губернії однаково родючі, за винятком двох третин Радомисльського повіту».

На посаду повітового агронома з далекого Тифлісу (Тбілісі) до Радомисля прибув Віктор Миколайович Веселовзоров, придбавши тут на Великій Житомирській вулиці будиночок  у місцевого священика. Його переїзду до Радомисля, певно, посприяв новопризначений голова земської управи Костянтин Григорович-Барський, бо рідні згодом згадували, що Віктор Миколайович подеколи розповідав про свої дружні стосунки з ним. Тож саме Веселовзорову, випускникові знаної Петровської (Тимірязєвської) сільськогосподарської академії, довірила управа опікуватися аграрними справами.

У Радомислі сорокарічний фахівець енергійно взявся за роботу. Вже через рік у повіті відкрилась Радомисльська сільськогосподарська дослідна станція, що передусім покликана була сприяти підвищенню родючості поліських ґрунтів.

Тісно співпрацювала повітова агрономічна служба з ученим-аграрієм Сергієм Богдановим, котрий був гласним Радомисльського повітового земства. У своєму маєтку він мав дослідні ділянки і вів досліди на піщаних ґрунтах, які прагнув поліпшити, передаючи отриманий позитивний досвід колегам.

Врешті потребували кращої віддачі й більш-менш придатні для хліборобства землі. Тож поступово рекомендації й зусилля повітової агрономічної служби почали втілюватися. Проте сповна реалізувати усі плани і задуми Віктору Веселовзорову завадили воєнні та революційні потрясіння.

А після зміни влади ситуація ще більш погіршилась, бо попервах новий режим здебільшого спирався на силу маузера та гасел, а вже потім почав дбати про власні кадри, котрі, як сказав згодом більшовицький вождь, мали вирішувати все.

Згадали притому й про ще одне важливе гасло, що саме хліборобство є головною складовою селянського добробуту. Знадобився відтак і досвід досвідченого ученого-агронома.

Віктору Миколайовичу запропонували готувати сільськогосподарських фахівців у нововідкритій в Радомишлі колгоспній школі.

 А тим часом підросли діти. Їх у подружжя Веселовзорових було двійко – Віктор та Олена. Втім на ту пору вони стали напівсиротами: після народження доньки зарано пішла з життя мама – Олена Володимирівна. Вона, між тим, походила зі знатного дворянського роду Бойє. Її батько був військовим начальником високого рангу, генералом, свого часу командував Київським артилерійським округом. Проте завів іншу жінку, залишивши дружину з дітьми, які й переїхали до Радомисля. Саме тут зустріла Олена Бойє Віктора Веселовзорова.

Двоюрідні сестри Наталія Єгор’єва та Олена Бойє

1894  р.

Овдовівши, Віктор Миколайович невдовзі одружився вдруге, поєднавши свою долю з Антоніною Вігілянською, чоловік якої загинув на громадянській. Відтак став добрим батьком для двох своїх дітей і п’ятьох прийомних

До речі, Віктор Веселовзоров теж мав дворянське коріння. З огляду на це після приходу до влади більшовиків він спочатку взагалі не міг знайти собі роботу, потім деякий час працював звичайним бухгалтером.

Саме колгоспних бухгалтерів мав готувати новий навчальний заклад, який йому запропонували очолити. А «дворянство» для нього було не якимось привілеєм, як колись, чи тягарем, як у радянські часи. Це були насамперед високі моральні й гуманістичні принципи, яких він дотримувався у житті.

Був, приміром, такий випадок. Якось голова одного з колгоспів приїхав до нього додому, щоб поклопотати за доньку, яка погано навчалась. Віктора Миколайовича вдома не було. Прохач натомість залишив хабара – два гусака. Коли господар повернувся і довідався, що й до чого, страшенно розсердився і звелів викинути «дарунка»… І це у голодні 1930-ті, коли вдома було семеро дітей, які ледь перебивалися з хліба на воду.

Врешті директорування в навчальному закладі дало йому змогу певною мірою повернутися й до улюбленої агрономії, бо працівники колгоспної рахівничої служби все ж повинні були знати бодай ази сільськогосподарського виробництва. А ще офіційна робота в освітній галузі відкрила двері до викладання у сільськогосподарському технікумі в Леніному (Ставках).

Цей технікум закінчили й діти Віктора Миколайовича. Щоправда, обрали вони інший сільськогосподарський фах – зоотехнію (Ставецький технікум готував якраз фахівців цього профілю).

  

Олена Веселовзорова – випускниця Ставецького сільськогосподарського технікуму. 1934 р.

На зворотньому боці світлини напис: «Любимому «батьку» от зоотехника».

Проте батько вважав, що вони таки пішли його дорогою. Як досвідчений аграрник, він добре знав, що саме для Поліських умов вкрай важливе ефективне поєднання землеробства та тваринництва. Адже бідні на поживу ґрунти всякчас потребують органічного удобрення, і найефективнішим тут вважається гній худоби. З іншого боку, щоби продуктивним було тваринництво, для нього потрібні фаховий зоотехнічний догляд та доладня кормова база, про яку, в свою чергу, мають дбати агрономічні служби.

З огляду свого багаторічного наукового й практичного досвіду він неодноразово готував для владних інституцій свої пропозиції й рекомендації. Як згадували колишні сільгоспспеціалісти, на них нерідко посилалися на різного роду науково-практичних семінарах, конференціях тощо.

Звичайно, слідували батьковим настановам і діти. Віктору Вікторовичу, на жаль, сповна реалізувати їх у конярстві, яким він захопився, не випало. Він загинув 9 травня 1945-го, в останній день війни…

Не повернувся з фронтів і зведений брат Віктора та Олени — фронтовий кореспондент Михайло Вигілянський. Свого часу він редакторував у Радомишльській райгазеті, затим  очолював обласні й республіканські молодіжні видання.

Олена Вікторівна Веселовзорова тимчасом у пору нацистської навали перебувала в Казахстані. Коли почалась війна, вона працювала в обласному земельному відділі, котрий опікувався всією сільськогосподарською галуззю. Їй та ще одній співробітниці доручили евакуювати на схід усю худобу з Радомишльського району. І з цим жіночки успішно впоралися.

Війна залишила незагойну рану в її серці, адже забрала не лише братів, а й нареченого (він, до речі, воював разом з Віктором). Олена зберегла йому вірність. Натомість віддала усю себе улюбленій професії.

Повернувшись на Радомишльщину, Веселовзорова стала працювати зоотехніком Лутівського колгоспу. І невдовзі господарство вийшло в лідери тваринницької галузі, нарощуючи не лише кількісні, а й якісні показники. Тут мали велике дійне стадо, займалися свинарством, вівчарством, птахівництвом, активно застосовуючи матеріальні й моральні стимули. Колгосп неодноразово перемагав у трудовому суперництві серед тваринників району, брав участь у Всесоюзних сільськогосподарських виставках, передові доярки, скотарі, чабани, пташниці красувалися на Дошках пошани, відзначалися нагородами.

Належно було вшановано й Олену Вікторівну. У 1958 році її нагородили орденом «Знак Пошани», а невдовзі призначили старшим зоотехніком в структурі райсільгоспуправління. Вже там їй 1966 року присвоїли почесне звання «Заслужений зоотехнік України», а у 1971-му - відзначили орденом Трудового Червоного Прапора.

Хоча жінка так і не вийшла заміж, самотньою вона не почувалась. Адже багатодітною була батькова родина, а в 1960-х вона ще більш зросла, коли до Радомишля переїхала сім’я Єгор’євих.

Добре знаний радомишлянам старшого покоління Володимир Миколайович Єгор’єв доводився Олені Вікторівні двоюрідним братом. До 1917-го був він військовим моряком, гардемарином. Тож після приходу до влади більшовиків змушений був емігрувати. Жив у Франції, Болгарії.

Емігрант Володимир Єгор’єв  у Парижі.

І лише в пору післясталінської «відлиги» його родина отримала дозвіл на повернення в СРСР. Разом з рідними вони провели в останню путь Віктора Миколайовича Веселовзорова, що помер у 1959-му. Його внучаті племінниці досі з теплотою згадують цього лагідного й привітного дідуся.

- Він був надзвичайно доброю й турботливою, ерудованою та цікавою людиною, - розповідає Наталія Єгор’єва. – Хоча уникав розмов про минуле. Наш тато навпаки полюбляв згадувати дореволюційні, емігрантські часи. Та коли він починав про це мову, її відразу переводили на щось інше…

Віктор Миколайович (другий зліва у першому ряду) і Олена Вікторівна (у другому ряду в центрі) у родинному колі. 1955 р.

У сталінську добу Веселовзорови, звісно, намагалися приховувати свої родинні зв’язки з емігрантами. Між тим за стіною у них квартирував секретар райкому партії. Мабуть, від нього часом йшли «доброзичливі» пасквілі до КДБ, «ввічливі чоловічки» якого потім з’ясовували, що й до чого…

Втрата найрідніших людей додала карбів на серці Олени Вікторівни. Не минали безслідно й «розноси», «накачки», що влаштовувались у керівних кабінетах.

Нерідко їй дорікали, коли траплявся спад у роботі. «Ось, мовляв, ви заслужена, орденоносна і т. ін., а у вас показники впали…». Вона це болісно сприймала, бо часом траплялися об’єктивні обставини, а ще деякі керівники в гонитві за сьогоденними високими цифрами, абсолютно не дбали про те, що буде завтра. Зоотехнік з багаторічним досвідом була переконана: тваринництво – галузь, що всякчас потребує оновлення й розвитку...

В останні роки свого життя Веселовзорова тяжко захворіла. Вона все більше потребувала постійного медичного догляду, якого в домашніх умовах забезпечити змоги не було. Наразі хвору направили до Бердичева у шпитальний будинок для престарілих. Рідні перевідували її, підтримували, як могли. Два роки провела там Олена Вікторівна, а у 1996-му відійшла у засвіти. У Бердичеві її й поховали...

- Це була напрочуд порядна, щира й відкрита людина з когорти високоморальних і висококультурних потомствених інтелігентів, - згадує радомишлянка Олена Гарбаренко, котра тривалий час працювала в райуправлінні сільського господарства. – Для всіх, хто трудився поруч з нею, вона була взірцем – у ставленні до роботи, до обов’язку, до колег. Згадуючи її, в душі повсякчас тепліє від світлого образу цієї прекрасної жінки та кваліфікованого фахівця.

Світлини з особистого архіву Н.В.Єгор'євої.

Газета «Зоря Полісся», 13 листопада 2015 р..

З історії поселень Радомишльщини. МАЛА РАЧА

РОЗБУДОВАНЕ на роздоріжжі шляхів, котрі ведуть з Радомишля до Малина та Ірші, це село лежить на берегах річки Глухівки, лівої притоки Тетерева, за 6 км на північний схід від райцентру. Річка поділяє село на дві частини, правобережну малорачани називають Зарічкою. Неподалік від західної околиці Малої Рачі в долині Глухівки розташований географічний центр сучасного Радомишльського району. Сусідні села – Лутівка (3 км), Велика Рача (4 км), Заболоть (5 км), Краснобірка (5 км), Філонівка (5 км), Чудин (5 км), Глухів-Другий (6 км).

Назва села походить від Рачого болота (у ньому за переказами водилося багато раків), яке лежало в давнину між Малою Рачею і Заболотям. Ці місця заболочені й донині, тут поширені торфовища, де місцеві мешканці здавна видобували торф, який використовували для побутового палива. Відтак назва Мала Рача означає, що село це розташоване ближче до Рачого болота, аніж сусідня Велика (тобто далека) Рача. Між тим у грамоті князя Андрія Боголюбського 1159 р. про дарування Мичська (Микгорода) і навколишніх земель Київському Печерському монастирю належними до нього вказано «сільця, які лежать по річечці Рачці» (вочевидь, це первісна назва Глухівки, що протікала через Раче болото).

Перші писемні згадки про Малу Рачу зустрічаються в документах XVIІ століття, коли село входило до маєтностей Києво-Печерської лаври. У 1618 році повсталі селяни з належних до Радомисля сіл приєдналися до козацьких загонів і напали на маєтності магната О.Стрибиля. Серед повсталих згадано жителя села Гончаренка.

За козацької доби Мала Рача неодноразово ставала об’єктом розбійних дій польських хоругв. У 1636 році село пограбували війська королівського ротмістра Л.Олізара, притягнутого за це до суду. Десятиріччям по тому наругу над малорачанами вчинила хоругва шляхтича коронного С.Лаща, що завдала селу збитків, оцінених у 100 злотих.

У ХVІІ-ХVІІІ ст. за польськими конституціями Мала Рача була власністю уніатської церкви. В переліку маєтностей, відібраних від Печерського монастиря єпископом уніатським Й.Шумлянським за королівським привілеєм 1682 року, названо й Малу Рачу, в якій обліковано млин з одним жорном і 105 дворів.

У ХVІІІ столітті Мала Рача належала до митрополичих маєтностей Уніатської церкви, резиденція якої розташовувалась у Радомислі.

В документах уніатської митрополії під 1779 р. згадується малорацьке церковне братcтво при кафедральній Радомисльській Свято-Троїцькій церкві, провізорами якого були Р.Гальченко і Г.Кириленко. Братством було започатковано традицію влаштовувати на день Святого Іоанна «канун» — як тепер кажуть, «мед». Звичаю відзначати сільське храмове свято на Іоанна Богослова (9 жовтня) у селі тримаються донині.

Під час єврейської колонізації краю у другій половині ХVІІІ ст. в Малій Рачі оселилась єврейська родина, що тримала в селі корчму. За переписами євреїв Житомирського повіту Київського воєводства у 1765 р. їх тут нараховувалось 5 душ, у 1778 – 7, у 1791 – 8.

Після ліквідації в Радомислі уніатської митрополичої кафедри царським указом від 1796 р. фільварок уніатського митрополита, до якого входила Мала Рача, був дарований генералу А.Злотницькому. Згодом частину маєтку придбали поміщики Вержбицькi. Мала Рача увійшла до Чудинського ключа цього маєтку, який належав Варварі Вержбицькій,

Припускається, що уродженцем села був герой Франко-російської війни 1812 р. Іван Гальченко.

У середині XIX ст. в селі нараховувалося 400 жителів (з них 202 — чоловічої статі), приписаних до Чудинського православного приходу.

В 1865 р. в Малій Рачі, що входила до Кичкирівської волості Радомисльського повіту, обліковувалося 509 жителів.

Станом на 1887 рік в Малій Рачі проживало 688 селян. 230 з них після реформи 1861 р. мали в користуванні земельні наділи загальною площею в 900 десятин, сплачуючи за них 996 руб. 11 коп. на рік. Поміщикові Карлу Вербицькому тут належало 2041 дес., зокрема 380 – ріллі, 1379 – лісу, 282 – неугідь. Свої землі Вербицький поступово розпродував, і в кінці ХІХ ст. його землеволодіння становили вже 1751 дес. Приміром, ліс на одній з ділянок на Зарічці у бік Заболотя, він реалізував на лісоматеріал, а вивільнені грунти продав 12 селянам, що розбудувалися й обжилися там, утворивши хутір, названий Третім Глуховом.

У 1900 р. в селі мешкало 896 жителів (426 чоловіків і 470 жінок), нараховувалось 160 дворів. Була тут школа грамоти, дві кузні. У «магазині» зернових запасів зберігалося 214 чвертей озимого і 107 чт. ярового зерна. Пожежний обоз складався з 6 діжок, 2 багрів і 2 відер.

З-поміж 3151 десятини землі, що обліковувалась за Малою Рачею, 1251 дес. належала селянам, 1900 – поміщикам. Господарювали на них землевласники за тодішньою сучасною трипільною системою землеробства.

На ту пору село стало власністю Романа Вержбицького, якого за крутий норов і дивацтва називали в народі «дурним паном», проте старожили водночас наводили чимало прикладів його справедливого і турботливого ставлення до своїх селян. Панський маєток містився на місці сучасного тракторного стану і фермських будівель. На подвір’ї було висипано високого горба з оглядовим майданчиком нагорі, звідкіля поміщик спостерігав за усіма своїми маєтностями. Мав він у селі два водяних млини на дві постави.

Станом на 1913 рік серед малорацьких землевласників значилися Марія Казимирівна Вержбицька (270 дес.), а також радомисльський міський голова Феодосій Гринцевич.

У 1914 році в Малій Рачі було збудовано церкву в ім’я Іоанна Богослова, у якій правив чудинський священик Віктор Гороновський. За розповідями старожилів, у грудні 1943 р. під час запеклих боїв церква була зруйнована вогнем радянської артилерії, оскільки у ній розташувалась вогнева позиція гітлерівців. Згодом на цьому місці біля автошляху встановили хрест-каплицю. Нині малорачани власним коштом споруджують там новий храм. 

У пору українських визвольних змагань житель села Іван Глущенко організував повстанський загін, до якого входило чимало його односельців. Формування це підпорядковувалося повітовому повстанкому, очолюваному Ю.Мордалевичем.

1922 р. в селі утворилась сільська рада. За переписом 1926 р. в Малій Рачі з приписаним до села хутором Глуховом–Третім налічувалося 329 дворів з 1293 жителями.

В селі працювала початкова школа. У 1930 р. для неї було збудоване нове приміщення, і потому школа стала семирічною (згодом – восьмирічною). В різні роки цей навчальний заклад очолювали М.Товстенко, Д.Миколаєнко, В.Руденко, М.Лісовський, В.Вареник, Г.Якимець, П.Герасимчук та ін. 

У період колективізації в Малій Рачі було утворено два колгоспи: ім. Молотова та «Нове життя». У 1974 р. на честь перших колгоспних механізаторів було встановлено пам’ятний знак.

У голодні 1932-33 рр. малорацький колгосп «Нове життя» був занесений на «чорну дошку».

Одноосібників і доладніх господарів влада піддала переслідуванням та репресіям. До переліку «ворогів народу» потрапили ­Яків Борецький, Дмитро Василенко, Гаврило і Михайло Гальченки, Василь Гонтаренко, Ничипір і Олексій Дудки, Дмитро Коваленко, Степан Корольчук, Адам Литвиненко, Іван Мазуренко, Іван Мартиненко, Іван, Ілля та Микола Марченки, Степан Новиченко, Федір Ольховий та інші.

За зведеннями НКВС у 1936-1937 рр. в селі було розкрито заборонену релігійну секту баптистів, учасників якої заарештували і засудили до розстрілу.

10 липня 1941 р. Мала Рача була окупована нацистськими загарбниками.

П’ятьох жителів села в пору окупації було закатовано і розстріляно окупантами, 44 вивезено на роботи до Німеччини.

Вперше село було визволено 10 листопада 1943 р. Проте внаслідок контрнаступу, який вчинили нацистські війська, 18 листопада вони знову заволоділи Малою Рачею. Важкі бої точилися під селом 8-20 грудня. Тут мужньо стримував наступ ворога 865-й полк 271-ї стрілецької дивізії, який потрапив в оточення і втратив половину особового складу, але вистояв і втримав позиції.

Остаточно вигнали окупантів 24 грудня 1943 р.

У братській могилі поховано полеглих тут 410 воїнів 7-ї гвардійської, 132-ї, 202-ї, 271-ї, 316-ї стрілецьких дивізій, 93-ї танкової бригади. Сюди також перенесли останки загиблих воїнів з сільського кладовища та з одиночних невідомих поховань. Прізвища 324-х загиблих відомі, їх викарбовано на меморіальних плитах біля пам’ятника, встановленого тут у 1949 р.

  

За розповідями селян, навколо села залишилися безіменні поховання загиблих в оборонних боях 1941 року.

Меморіальний знак встановлено у центрі села в пам’ять про загиблих у Другій світовій війні односельців. Уродженець Малої Рачі Петро Бондаренко посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу, на його честь 1987 р. в селі відкрито пам’ятник.

За період окупації та внаслідок бойових дій згоріло і поруйновано 139 житлових будинків, 9 господарських будівель, до Німеччини було вивезено 152 голови ВРХ і 66 телят, 105 свиней, 59 коней, 16 волів, 71 тонну зерна.

За антирадянську агітацію під час нацистської окупації був репресований Федір Опанасенко (реабілітований у 1994 р.).

На початку 1945 року в селі нараховувалося 310 селянських дворів і 940 жителів.

У 1950 р. колгоспи Малої Рачі об’єдналися в один – ім. Ворошилова (1957 р. його перейменовано на «Ленінський шлях»). Очолював господарство Олександр Коритний.

У 1960 р. малорацьке господарство увійшло на правах бригади до укрупненого колгоспу «За комунізм» з центральною садибою у Великій Рачі (потім колгосп і селекційний центр «Росія», затим – «Україна»). Сільраду в селі було ліквідовано з підпорядкуванням Малої Рачі Великорацькій сільській раді.

У 1955 році за кошти колгоспу в селі збудували дитячі ясла, 1965 р. –новий шкільний чотирикласний навчальний корпус, 1967 р. – клуб, 1970 р. – шкільну їдальню.

Малорацький клуб.

За трудові досягнення доярки Галина Духніч і Валентина Духніч нагороджені орденами Трудової Слави.

У 1978 р. в Малій Рачі почав працювати Радомишльський льонопереробний завод. Підприємство збудувало в селі кілька багатоквартирних якбудинків, дитячий садок, магазин, встановило АТС.

У той час в селі діяли неповна середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин Вишевицького ССТ.

Торговельний центр, збудований в Малій Рачі підприємцями Карпусями.

З 2018 року у серпні в Малій Рачі проходить обласний фестиваль млинців "Радомлин".

Нині на малорацьких землях господарюють сільгосптовариства «Благодійний Союз», «Рачанське» та інші, котрі орендують земельні паї малорачан.

Уродженцями села є доктор технічних наук, професор Степан Войтенко, учений-геолог, директор Київського НДІ геологорозвідки Василь Коваленко.

За переписом 1989 р. в Малій Рачі мешкало 1053 жителі (481 чоловік, 572 жінки), за переписом 2000 р. - 980.

Станом на 2015 р. в селі нараховується 823 мешканці.

За матеріалами газети «Зоря Полісся», 2 липня 1997 р.

«Довіряй, але перевіряй», або – Про суттєві зміни у точках відліку ряду наших стародавніх поселень

Коли йдеться про літопис того чи іншого населеного пункту, то, визначаючи дату його заснування, історики керуються певним правилом. Якщо дата заснування однозначно зафіксована в історичних джерелах, її, звісно, й беруть за початок відліку. Якщо ж такої дати не встановлено, то нею вважається перша відома писемна згадка про поселення.

Ясна річ, що за такого підходу роки першої згадки і справжньої дати заснування можуть суттєво різнитися. Адже коли поселення згадується в якихось документах, зазвичай там мова йде вже про цілком обжитий упродовж певного періоду його статус.

Втім життя, зрозуміло, теж не стоїть на місці, як і не припиняються ентузіастами-пошуковцями дослідження нашої минувшини. Відтак віднаходяться нові, невідомі раніше згадки, відповідно до яких села, селища чи міста «старішають», хоча можуть і «помолодшати», коли з’ясовується, що певну дату віднесено до історії поселення помилково. Трапляється часом і так, і тут нічого не вдієш.

Приміром, нещодавно потіївські краєзнавці віднайшли документ, який вказує на 1603-й, як рік заснування Потіївки. До цього ж припускалося, що закладено було це поселення 1584 року.

Не локалізуються з нашою Лутівкою віднесені до неї згадки під 1586 і 1591 рр., бо тоді ще цього села, схоже, не існувало.

Натомість завдяки пошукам вдалося «збільшити вік» Раковичів, Раївки, Негребівки, Вирви, Чудина, Малої Рачі й ряду інших сіл.

Тож, коли ведеш власне дослідження, варто звертатися до першоджерела (якщо є, звичайно, така можливість), а не до посилань на нього.

От і нинішнього року згідно з офіційно зазначеними датами, зокрема в академічній Історії міст і сіл УРСР, ряд сіл району мають визначати свої ювілеї. Скажімо, 600-ліття від часу першої писемної згадки – у літописі Ставків (Леніного).

В історії села, написаній свого часу місцевим краєзнавцем М.Кравченком, зазначається, що вперше Ставки згадуються під 1415 роком. Ймовірно використано ним посилання, наведені Л.Похилевичем у його «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» (1864 р.) та Ю.Кшивіцьким у «Словнику географічному Королівства Польського» (1890 р.), на «Історичні акти Західної Росіїї» (т.1, №26).

Одначе, коли відкрити вказане видання і уважно перечитати наведений там документ, безпосередньо назви «Ставки» у ньому не знайдеш.

Вочевидь, дослідники розтлумачили стосовно нього означення мешканців певного поселення, яких названо «істобчанами», а назва самого поселення  подається як «Істобки». При цьому в коментарі зауважено, що в оригіналі акту префікси записані з подвоєнням «у-ви» і злито з назвою: дослівно – «увистобчани», «увистобки». Тож, імовірно, з таких міркувань й віднесено цю згадку до наших Ставків (з огляду на можливу трансформацію «Стобки» - «Ставки»).

Між тим наведено в документі й ряд інших поселень сучасної Радомишльщини. Наразі 1415 рік стає поки що відправним для відліку історичного шляху Обліток, Ходорів, Макалевичів, Буглаків, Пилиповичів, Верлока. Притому – без умовностей «перекладу».

Йдеться в ньому також про Осечу - поселення з такою назвою, що розташовувалося біля сучасної Потіївки, дослідниками ототожнюється і з самою Потіївкою, і з Заньками.

А якщо зважати на певні обумовлення, то є підстави віднести до цього переліку й Чайківку. Одним з місць збирання медової данини актова книга називає «сщитківську» землю, належні до якої пилиповицькі й верлоцькі бортники (бджолярі). Враховуючи складнощі прочитання й розшифрування давньоруських письмен, запис «сщитківська» цілком логічно трансформується у «чайківську» з огляду ще й на географічне розташування, як сусіднього поселення для Пилиповичів та Верлока.

А от звернення до іншого відомого документа дає підстави Ставкам (і не тільки їм) збільшити свій вік відразу на кілька століть. Йдеться про широко згадувану в історії Радомишля дарчу грамоту князя Андрія Боголюбського, за якою давньоруський Мичеськ (Мик-город) у 1159 році даровано було Києво-Печерському монастирю. У повному тексті грамоти згадуються й навколомичські поселення, відомі донині, – Ставки, Кичкирі та Верлок. Відтак уже цю дату логічно брати за першу в їхньому життєписі.

Хоча історики вже давно дискутують з приводу достовірності грамоти Боголюбського, звернувши передусім увагу на непритаманний для княжої доби стиль викладу. Аргументацією у таких сумнівах є й те, що князь Андрій у 1159 році не володів Київщиною й наразі не міг «роздавати» не підпорядковані йому землі. До того ж «випливла» княжа «бомага» бозна звідки вже в кінці ХVІ століття, коли печерські архімандрити намагалися якимось чином узаконити свої володіння. 

Втім, як іноді іронізують самі історики, історія – це не те, що було, а що записане. І якщо виникають сумніви, то написаному слід вірити тільки тоді, коли сам переконаєшся у достовірності наведеного твердження.

Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 2015 р.

Зі знаного роду пастирів і співців

До когорти найславетніших українців, широко знаних не лише на рідній землі, а й далеко за її межами, належить Олександр Антонович Кошиць. Втім доля розпорядилась так, що справді гучна слава прийшла до нього в закордонні, а в Україні на його ім’я, як і на імена багатьох інших відомих земляків, упродовж років радянського періоду накладене було табу. І лише за часів незалежності дізналися українці про славні діла і звершення Олександра Кошиця – видатного хормейстера, диригента, педагога, етнографа.

У буремному 1919-му він разом із заснованою ним Українською Республіканською капелою віїхав на гастролі європейськими столицями. В Україну, яку невдовзі знову захопила під своє ярмо Росія, тепер уже більшовицька, учасники колективу не повернулись...

Вивчився на богослова і обрав – музику

Народився Олександр Кошиць 12 вересня 1875 року на Черкащині .

Батько його, до речі, свого часу служив священиком у Тарасівці – сусідньому  селі з Керелівкою, батьківщиною Т.Шевченка, а сам Олександр товаришував з онучатим племінником Тараса – Григорієм. У Керелівській церкві тимчасом теж правив один з Кошиців – отець Григорій, у якого в дитинстві наймитував Шевченко, якраз тоді, коли йому «тринадцятий минало». А у тридцятирічному віці Тарас Григорович навіть посватався  до попівни Тодосі Григорівни, але дістав відмову.   

Мати походила з роду Маяковських, що згодом дав іншого знаного поета з українським корінням, хоча й не зовсім українця за духом. Напевне, саме від співочої материнської лінії перейшла до юного Сашка любов до рідної пісні. Та, власне, не могло бути інакше в родині, де здавна пісенні традиції тісно перепліталися із засадами духовності й релігійності.

Невипадково його першими музичними авторитетами були Д.Бортнянський і А.Ведель, композитори, що заклали основи української духовної музики. З їхніх творів починав маестро свою хорову практику.

Хоча у родині передусім бачили майбутнє Олександра Кошиця як духівника. І він пішов цією стежиною, закінчивши спочатку бурсу, потому духовну семінарію, а затим – академію. Відтак отримав учене звання кандидата богослов’я і обрав… музику. Щоправда, попервах – церковну.

Навички керування хором молодий регент поєднував з учителюванням і водночас постійно вдосконалював, бо у кожному навчальному закладі, де викладав, неодмінно вправлявся з хором. Це були різні гімназії, школи, пізніше - університет св.Володимира, жіноче училище духовного відомства,  імператорське музичне училище, Київська консерваторія. Притому траплялося, що устигав працювати у декількох закладах одночасно, а його хорові колективи іноді поєднувалися для спільних виступів.

Олександр Кошиць віддано зустрів українську революцію 1917 року і без вагань зголосився увійти до утвореної Центральною Радою Музичної Театральної комісії, що згодом стала Міністерством мистецтв. Втім чиновником він не став, бо  за дорученням Директорії узявся за організацію першої державної української хорової капели. А вже скорим часом уряд відрядив капелу за кордон для пропаганди українського національного музичного мистецтва.

Хоровий колектив Кошиця (з 1920 р. він став іменуватися Українським національним хором) з тріумфом проїхав через усю Європу. А коли стало зрозумілим, що повернення додому не буде, у 1922 році хор вирушив у турне американським континентом, де на нього чекав ще більший успіх.

Врешті спочатку в США, а потім у Канаді колектив дістав своє пристановище.

Тут мистецький талант Кошиця отримав належну славу і пошану завдяки численним концертним виступам, грамзаписам, що не лише переконливо пропагували в усьому світі українське музичне мистецтво, а й суттєво збагатили музичну й пісенну спадщину України.

Незважаючи на величезну популярність не лише як хормейстера, а й композитора, аранжувальника, музикознавця, Олександр Кошиць повсякчас сумував за Батьківщиною. Ці думки не полишали його до самої смерті, яка знайшла митця у Вінніпезі у 1944 році. Після кончини маестро його хористи назвали колектив іменем Кошиця, і він донині зберігає традиції свого засновника.

Відомо, що Олександр Антонович офіційно звертався за дозволом повернутися на рідну землю, але дістав відмову.

А у радянський Україні тимчасом через переслідування влади багато хто з представників славного роду навіть змушений був змінити прізвище.

Радомишльські гілки і шляхи Кошиців

Рід Кошиців, що має чеське походження, був надзвичайно розгалуженим. Те й не дивно, коли врахувати, що священицькі сім’ї зазвичай багатодітні. Олександр Кошиць між тим мав вісім братів і сестер.

Священнослужителі з роду Кошиців у ХІХ – на початку ХХ століття несли службу Божу в багатьох регіонах Київщини: у Києві, у Бердичівському, Звенигородському, Канівському, Київському, Липовецькому (там служив старший брат Олександра Митрофан), Уманському, Таращанському, Чигиринському та інших повітах.

Родинні зв’язки міцно єднали Олександра Кошиця і з Радомишльщиною. Втім, не лише сімейні, а й дружні.

Його добрим товаришем по духовній семінарії був Іван Бєляновський, син чудинського священика о.Лукіана. У своїх спогадах Кошиць згадує поїздку до Чудина під час канікул у вересні 1895 р. Із захопленням він описує «маленьке  й дуже симпатичне» місто Радомисль, оточене довкруж «казковим старим лісом з мачтовими соснами», не менш вражаючі краєвиди, що відкрилися йому з кручі священицької садиби в Чудині: «широченний луг, по якому в’ється Тетерів, а за кілометрів три починаються ліси, скільки око обхватить, і щезають на обрію темною синьою хмарою». Два тижні відпочинку справили на Олександра незабутні враження, бо випала гарна нагода скупатися «у чудовій чистенькій воді Тетерева», побродити «по широченних безконечних лугах у високій пишній траві», половити рибу волоком.

А коли поверталися до Києва підводами о.Лукіана, дорогою священик ще й справив Кошицеве двадцятиріччя.

Наступного року, по закінченню закладу, Олександр з друзями-семінаристами відгуляв на весіллі свого чудинського товариша.

Ось саме таким побував у Чудині двадцятирічний семінарист Олександр Кошиць.

Світлина 1895 р.

Інший його приятель та однокурсник Олександр Гороновський згодом служив у Радомислі мировим суддею.

Між тим ще 1744 року на Радомишльщині осіла одна з родових гілок Кошиців. На початку ХІХ століття У Радомислі ніс священицьку службу Федір Ничипорович Кошиць, його брат Мефодій служив у Городському (до тамтешньої церкви приписані були також «радомишльські» села Мінини та Рудня Городецька, яку подекуди називають і Мінинською).

У Радомисльському повіті почав пастирську місію й молодий священнослужитель Іван Іванович Кошиць.

У церкві в ім’я Святої Трійці в Радомислі у 1848 році було освячено його шлюб з Анастасією Георгієвою, уродженою Гапанович. Тоді ж він був рукопокладений у священицький сан. Потому отця Іоанна направили нести службу Божу спочатку до парафії села Рожів Брусилівської волості, а через деякий час - до Кочерова.

Кочерівська церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці вважалась однією з найдавніших на Радомишльщині, побудована вона була у 1751 р. на місці стародавньої. Славився храм чудотворною іконою Божої Матері, вік з’яви тут першого дива сягав середини ХVІІІ століття. Тож новопризначений настоятель продовжив добрі справи і церкви, і парафії, а за сумлінну службу невдовзі був нагороджений священицькою скуфією.

У 1884 році Кочерів відвідав митрополит Київський і Галицький Платон. У храмі Владика вклонився чудотворній іконі Кочерівської Божої матері, попросив миру і Божої благодаті для парафіян, благословивши їх.  Високопреосвященніший також завітав до господи місцевого священика І.Кошиця та благословив боговіддану родину.

Гідно продовжив подвижництво отця Іоана син Олександр – тезко майбутнього музичного корифея. Уроджений 1850 року у Рожеві, він, як і всі Кошиці, зростав на боголюбивих традиціях.

Спочатку ніс службу у Березівці Радомисльського повіту (нині – Садове Коростишівського району). До цієї парафії входили також села Радомишльщини -  Переміжжя, Кайтанівка й Журавлинка.

У 1885 році за труди й сумління єпархіальною радою був нагороджений набедреником. А через три роки, після смерті батька, священик Олександр Кошиць дістав архіпастирське благословення і був переведений до Кочерова. Тут у 1890 р. його стараннями храм було оновлено. У 1908 р. о.Олександра призначили благочинним церковного округу і нагородили наперсним хрестом, а у 1913 р. возвели в сан протоієрея.

Священиком став його син Костянтин. У 1913 р. молодого пастиря перевели у розпорядження Радомисльського благочинія з Сухумської єпархії і направили на службу Божу до Унина Розважівської волості. Примітно, що на Кавказі свого часу вчителював і маестро Олександр Кошиць.

Священнослужителі з роду Кошиців смиренно несли пастирську службу, незважаючи на революційні лихоліття  та потрясіння. Проте репресії та гоніння, які випали на їх долю за Радянської влади, коли масово руйнувалися і закривалися храми, зробили служителів культу ізгоями на рідній землі. Бо, як записано в одній зі сфабрикованих слідчих справ: «колишній священик, на день арешту – без певних занять».

В обласному меморіальному виданні «Реабілітовані історією» названо трьох представників священицької династії Кошиців, репресованих у лиховісні 1930-ті. У переліку жертв – Іван Варфоломійович Кошиць з Городського.

Цією трагічною сторінкою їхній радомишльський родовід обривається.

Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 2015 р.

Газета «Житомирщина», 23 лютого 2016 р.