Позбавляючись «білих плям»

Започатковуючи свого часу в «Зорі Полісся» тематичну краєзнавчу сторінку «Край рідний», і на думці не малося, що це буде «всерйоз і надовго». Надто обмеженою видавалась попервах інформація про історичне минуле краю, яка вміщувалась в одну-дві рукописні праці ентузіастів краєзнавчої роботи, котрими були засновники і організатори місцевого історико-краєзнавчого музею покійні вже О.Мельник, Г.Покотило, Б.Пивовар, М.Осадчий, М.Криворук, Ф.Шкулій та інші.

Та, вивчаючи їх доробок, доходиш до висновку, що в історії Радомишля і сіл району є ще стільки незвіданого й невідкритого, що його вистачить для досліджень не одному поколінню пошуковців. Що вже тут говорити, коли навіть зовсім свіжі події, скажімо, 1930-40 років, оповиті мороком невідомості через завуальовані й приховані архівні відомості, небажання очевидців, вихованих колишньою системою в покорі і страху, розкривати і стирати оті «білі плями». І приємно, що «Край рідний» став якраз отією змогою для відкриття невідомих або маловідомих, сторінок минулого.

Відтак навколо газети нині об’єдналися спражні ентузіасти краєзнавства, котрі дають можливість читачам поринути у минувшину, добути знань з історії Радомишльщини. Серед дописувачів сторінки, були і зостаються О.Пирогов, В.Фесай, Г.Цвік, В.Василевський, С.Горобець, П.Човнюк, Р.Майстренко, Л.Гладиш, М.Костриця. В.Юрченко та багато інших.

Постійним автором став і уродженець Потіївки кандидат історичних наук Леонід Тимошенко.

  

В «Зорі Полісся» були опубліковані його ґрунтовні історичні дослідження «Потіївка — поселення Потія», «Потіївка та її околиці», «Зберігаючи історичну пам’ять. Відкрито невідомі раніше документи до історії Потіївки». Праця Л.Тимошенка «Потіївка та її околиці у ХVІ-ХVІІ ст.» увійшла до наукового збірника «Малинщина у просторі і часі». Друкуються дослідження історика, присвячені минувшині рідної землі, в інших виданнях. Нині автор працює над дисертацією, тема якої також тісно пов’язана з нашим минулим. Стосується вона теж маловисвітлених сторінок — періоду уніатства. Саме ця робота й прислужилась Леонідові Тимошенку в підготовці запропонованих для друку в «Зорі Полісся» «Нарисів з історії Радомишля». Не претендуючи в них на всеосяжність і довершеність, автор зосереджує увагу читача якраз на тих подіях і фактах, що раніше подавалися поверхово, а то й зовсім були невідомими.

Можливо, дехто знайде тут якісь непевності, суперечності, неточності. Але в тому-то й полягає цінність таких досліджень, щоби будити думку, прагнути до пошуку, аби врешті встановити істину.

Тож стануть у нагоді ці нариси безумовно всім, хто цікавиться минулим краю — вчителям і учням, краєзнавцям, просто читачам.

Переднє слово до книжки Л.Тимошенка «Нариси з історії Радомишля»

(газета «Зоря Полісся», 1997 -1998 рр.).

Цікава географія

Чи знаєте ви, що…

... ТЕРИТОРІЯ Радомишльського району становить 129 709 гектарів (1,3 тисячі квадратних метрів), що становить 4,4 відсотка, або 1/23 частину території Житомирської області. Для області це є абсолютно середнім показником, бо вона складається якраз із двадцяти трьох районів. За своїми розмірами район належить до найбільших в області — сьомий за площею.

... РАДОМИШЛЬСЬКИЙ РАЙОН більший територіально за такі карликові держави, як Сінгапур (у 2 рази), Андорра (в 3 рази), Мальта, Гренада (в 4 рази), Ліхтенштейн (у 8 разів), Сан-Марино (у 21 раз), Монако (у 683 рази), Ватикан (у 2948 разів).

... З ПІВДНЯ НА ПІВНІЧ найбільша відстань в межах території району становить 51 кілометр, а між найвіддаленішими в цьому напрямі населеними пунктами Ірша і Кочерів — 41 кілометр. Із заходу на схід найбільша протяжність сягає 55 кілометрів, а між найвіддаленішими населеними пунктами Вихля і Макалевичі — 49 кілометрів.

... НАЙБІЛЬШУ географічну відстань між населеними пунктами району мають Гуто-Потіївка і Кочерів — 51 кілометр.

... НАЙПІВНІЧНІША ТОЧКА району розташована на р. Тетерів біля с. Раска Київської області (за 8 км на північний схід від Макалевичів) на 50° 46' північної широти. Найпівденніша — за 3 км на південний схід від с. Кочерів на 50° 19' північної широти. Крайня західна — за 2 км на захід від с. Вихля на 28° 49' східної довготи. Крайня східна — на 29°26' східної довготи за 6 км на південний схід від с. Макалевичі.

... НАЙБІЛЬШ ВІДДАЛЕНИМ від райцентру населеним пунктом району є село Гуто-Потіївка, географічна відстань до якого від Радомишля становить 33 кілометри.

... РАДОМИШЛЬСЬКИЙ РАЙОН МЕЖУЄ з сімома адміністративно-територіальними районами: на півночі - з Малинським, на заході - з Володарськ-Волинським і Черняхівським, на південному заході - з Коростишівським, на півдні - з Брусилівським районами Житомирської області, на сході - з Макарівським і Бородянським Київської області.

... НАЙБЛИЖЧИМ ДО РАДОМИШЛЯ сусіднім райцентром є Коростишів, географічна відстань до нього - 24 кілометри. Найдалі географічно розташований Володарськ-Волинський - за 57 кілометрів.

... НАЙДОВШИЙ «КОРДОН» Радомишльський район має з Малинським районом - більше 80 кілометрів, найкоротший - з Володарськ-Волинським - 4 кілометри.

... ГЕОГРАФІЧНИМ ЦЕНТРОМ РАЙОНУ є пункт в долині річки Глухівки між селами Мала Рача, Глухів Другий і Філонівка з координатами 50° 31' північної широти і 29° 13' східної довготи.

... АДМІНІСТРАТИВНИЙ ЦЕНТР району м. Радомишль має географічні координати: 50° 30' північної широти і 29° 15' східної довготи і лежить за 6 км на південний схід від географічного центру.

… РЕЛЬЄФ району рівнинний, помітно хвилястий, злегка розчленований річковими долинами. З південного заходу на північний схід поверхня має невеликий нахил, що і зумовлює напрямок Тетерева (перепад урізу води головної річки району в його межах становить від 143 до 120 метрів над рівнем моря).

... ВИСОТА ПОВЕРХНІ території району над рівнем моря коливається від 120 до 210 метрів, переважна більшість території має абсолютну висоту в межах 160-190 метрів.

... НАЙВИЩА ТОЧКА поверхні району — 212 метрів над рівнем моря – лежить за 2 кілометри на південний захід від с. Теклянівки.

… НИЗОВИНА, що тягнеться від Чудина до Мигалок, вважається однією з найпримітніших і найбільших низовинних місцевостей Київського Полісся.

... В РІЧЦІ МИКА поблизу Радомишля вченими виявлено один з рідких видів бітінієвих - молюсків. Раніше вважалося, що такий вид у фауні Полісся не представлений. Це так званий прибережно-фітофільний вид, який оселяється на мілководдях, віддаючи перевагу заростям водної рослинності. Іноді трапляється в різноманітних донних відкладеннях. Цей молюск стійкий до забруднення води розчинними органічними речовинами і уникає ділянок водойм, зовсім позбавлених водної рослинності.

... ДО «ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ» занесений водяний горіх плаваючий. Ця рослина, проте, є досить поширеною у нашому краї. Зокрема, вона полюбляє «селитися» на ставках Мики, Бистріївки, Коробочки.

З публікацій автора в газеті «Зоря Полісся», 1994-1996 рр.

Щоб була «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля»

У березневі дні українці зазвичай вшановують пам’ять свого неперевершеного велета – Тараса Григоровича Шевченка. Український народ унікальний, адже має за духовного наставника і проводиря не політика і не священика, а поета. Пристрасне Шевченкове слово ось уже друге століття є ясним дороговказом, допомагає українцям знаходити в собі сили до самоствердження, незважаючи на будь-які утиски і заборони поневолювачів чи можновладців.

Шевченко живе у душі і в серці кожного щирого українця та патріота. Для нього є місце у всякій оселі, будь-якому селі чи місті.

Радомишляни традиційно шанують Кобзаря. Названі його іменем вулиця і провулок у місті. Мав наймення Шевченка й кінотеатр, який, щоправда, разом зі статусом чомусь втратив і свою величну назву.

Радомишльський кінотеатр ім. Т.Шевченка. 1977 р.  

Тарасове ім’я ще з 1920 року носить школа (нині – ліцей)№1. А у 1924 році на  тодішньому подвір’ї школи, що містилась якраз на вулиці Шевченка на місці теперішньої двоповерхової «хрущовки», було встановлено перше у Радомишлі погруддя поета роботи скульптора Бредта.

Відкриття пам’ятника Т.Шевченку біля школи №1. 1924 р. 

У пору нацистської окупації і школа, і пам’ятник поетові були зруйновані. Школа, втім, працювала потому в іншому місці, а от нового пам’ятника Кобзареві радомишлянам довелося чекати доволі довго. Він був відкритий на міській площі поруч з кінотеатром імені Шевченка у 1964 році у березневу пору на честь 150-ї річниці від дня народження поета. Виготовили його копію в Житомирському художньо-виробничому комбінаті за роботою скульптора Фесенка.

Фото 2006 р.

Проте бюст, що зовні виглядав гранітним, був зроблений з бетону і оздоблений мармуровим кришивом, тож через п’ять десятиліть почав тріскатися. Відтак у 2017-му потіївський майстер Петро Лантух покрив його міддю, і пам’ятник поетові отримав своє друге життя. Це стало ще одним переконливим свідченням нашої шани та поваги до величі цієї видатної особистості.

Фото 2018 р.

Проте є й інший опосередкований зв’язок Тараса Григоровича з Радомишлем. У 1846 році життєва стежина поета промайнула нашим краєм, коли він повертався з Волині, де був у складі археографічної експедиції. Шевченкознавці наводять два можливих маршрути, якими Тарас міг повертатися з Житомира до Києва: або через Коростишів, Брусилів і Бишів, або основним трактом – через Радомишль і Білогородку. Тож Радомишльщина у будь-якому випадку відчувала подих генія.

Мав Шевченко і товаришів – радомишлян. Серед тих, хто залишив свій запис, і кого згадав поет у своєму щоденнику, є й уродженець Радомишля Степан Незабитовський. Поет зустрічався з ним у Астрахані, коли повертався із заслання. Незабитовський проходив там лікарську практику.

В когорті дослідників життєпису і творчості Кобзаря помітне місце посідають уродженці нашого краю: Микола Мацапура, що тривалий час працював директором Державного музею Т.Г.Шевченка, а також вчений-шевченкознавець Юрій Йосипчук, котрий у кривавому 1937-му став жертвою сталінських репресій, яких зазнавали передусім проукраїнські науковці.

Тож приходять до пам’ятника поету нові покоління. Приходять, щоби вклонитися йому, віддати свою шану й повагу, звірити з ним свої дії та вчинки, вибачитися, що багато в чому залишаємося ми «правнуками поганими славних прадідів великих». Адже й нині, хоча Україна і стала незалежною, далеко не всі Шевченкові мрії та сподівання справдилися. І якщо натхненні заклики Кобзаря до побудови міцної та могутньої української держави, у якій буде «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля», втіляться у реальність, це буде найвагомішою шаною нашому національному генієві.

З радіопередачі «Студії «Радомишль», 13 березня 2007 р.

Газета «Зоря Полісся», 9 березня 2018 р.

У довіднику - про Радомишль

У 1990 році, під завісу радянської епохи, Київським видавництвом «Вища школа» було видано економіко-географічний довідник «Міста України». Його укладачі В.Ковтун і А.Степаненко зібрали в цьому довідниковому виданні тодішні відомості про 434 міста України, їхнє економічне та географічне положення, виникнення й розвиток, промисловий, науковий і освітній потенціали, інформацію про демографію, соціально-культурну сферу тощо.

Одну зі статей видання було присвячено Радомишлю (її підготував А.Степаненко). Гадаємо, що теперішнім радомишлянам - вчителям і учням, господарникам і робітникам, усім, хто цікавиться минулим і сьогоденням міста, - цікаво буде порівняти тогочасний і сучасний рівень розвитку міста.

Статистичні дані наведені станом на 1989 рік (втім за останнім радянським переписом населення того ж таки 1989 року чисельність населення в Радомишлі становила 16698 жителів, у підпорядкованих Радомишльській міськраді Глухові Першому – 235, Сосновій поляні – 74).

 «Радомишль — райцентр на р. Тетерів (притока Дніпра), за 30 км від залізничної станції Ірша, за 70 км від Житомира. Перші літописні відомості про Мик-город(Мичеськ) відносяться до 1150 р. В ХVІ-ХVІІ ст. містечко, потім місто Радомисль. З 1946 р. місто має сучасну назву. З 1795 р.— місто.

Територія міста 833 га, з яких 491 га під забудовою. Зелені масиви і насадження займають 323 га, у т. ч. 46 га загального користування.

Населення 16,8 тисячі чоловік. На 1000 чоловік населення 16,5 тих, що народилися, природний приріст населення біля 100 чоловік за рік. На роботу в місто з навколишніх поселень приїздить 900 чоловік.

В структурі зайнятості населення переважаюче значення належить промисловості (40 відсотків загальної кількості зайнятих), будівництву (10,5 відсотка), сільському господарству (9,3 відсотка), транспорту і зв'язку (8 відсотків). Місто — організаційно-господарський та культурно-побутовий центр районного значення, центр АПК. Основні промислові підприємства: заводи — машинобудівний, капронових виробів, льонопереробний, цегельний, консервний, маслоробний, хлібний, крохмальний, комбікормовий, пивоварний, меблевий цех об'єднання «Житомирдерев», швейна фабрика, комбінат побутового обслуговування.

Житловий фонд 256,2 тис. кв. м, з якого 31,1 відсотка — суспільний. Житлозабезпеченість 1 людини 15,3 кв. м. Потужність водопроводу становить 2 тисячі кубометрів на добу, каналізації — 4,3 тисячі кубометрів на добу. В середньому на 1 людину з водопроводу подається 98,3 л води на добу. Місто газифіковане зрідженим (5,7 тис. квартир) газом.

В місті 4 загальноосвітні, музична і спортивна школи, 2 професійно-технічних училища; лікарня, поліклініка; Будинок культури, кінотеатр, 2 клуби, Палац спорту, З бібліотеки, музеї: історико-краєзнавчий, флори і фауни».

Газета «Зоря Полісся», 7 січня 1993 р.

Незрозумілий ювілей

У 2006 році віковічний літопис нашого древнього Радомишля мав закарбувати столітній ювілей Радомишльського пивоварного заводу. На підприємстві справді святкували ювілей. Але дещо інший, що породило подивування і непорозуміння серед тих, хто вивчає і досліджує історичне минуле Радомишльщини.

Споконвіку жінкам було притаманно зменшувати свій вік. Юнь навпаки нерідко прагне накинути собі рік-другий, аби видаватися соліднішою. Подеколи додають собі віку міста. Наш Радомишль, чого гріха таїти, свого часу теж цим бавився, коли зі стелі намагався вивести собі вік у 1300 років. Хоча істинна дата заснування міста насправді може бути навіть і старшою.

 За підприємствами чи фірмами подібних звичок раніше не помічалося (принаймні за тими, де знають свою справжню історію і оберігають її). Саме тому й викликало неоднозначну реакцію повідомлення у ряді ЗМІ про святкування радомишльським пивоварним заводом свого 120-річного ювілею. Звідкіля вивело керівництво підприємства цю круглу дату – загадка для краєзнавців та істориків нашого краю.

Адже у всіх дослідженнях і публікаціях з історії Радомишля однозначно стверджується, що сучасний Радомишльський пивоварний завод побудували 1906 року на Микгороді брати-чехи Гнат і Франц Альбрехти, що взяли собі в компаньйони на 1/5 частку статутного капіталу німця Г.Тайферта, оскільки самотужки побудувати потужне підприємство їм не вистачало коштів. Відтоді й почався відлік історії нинішнього флагмана промисловості міста й регіону, що у 2006 році якраз сягнув свого століття.

Між іншим, справжня дата заснування підприємства – 1906 рік – до початку останніх реконструкцій, які почалися на заводі наприкінці ХХ століття,  ще була на видноті на колишньому варильному цеху. І була вона там безумовно саме з 1906 року.  Навіщо і з яких міркувань її затерли, а не виправили, якщо хотіли стати «старішими» у такий спосіб – сказати важко.

Жодного іншого натяку на заснування пивзаводу не знайти і в зібраннях районного історико-краєзнавчого музею.

Радомишльський пивоварний заводу 1960-х рр.

Втім, 100 років – це дійсно значно вагоміший привід для святкування. І до честі нинішніх керівників і власників Радомишльського пивоварного зробили вони це з розмахом. Хоча хвиля свят на пивоварнях восени прокочується повсюдно в Європі, де традиційно саме цієї пори влаштовують пивні фестивалі – «октоберфести», які, до речі, відкриті для всіх бажаючих. І якби, скажімо, ПБК «Радомишль» поєднав своє свято з Днем міста, яке теж святкувалося в Радомишлі 2006-го в жовтні, це було б куди більш неповторним видовищем. Одначе, як святкувати, що і з ким – це право керівників і власників. Але навіщо ж у такому випадку афішувати ювілейні непорозуміння?..  

Бо звідки взялося 120 – й справді незрозуміло. І марно намагався знайти бодай натяк на 1886 рік у публікаціях в газетах, що висвітлювали святкування ювілею. 1906 рік цілком слушно згадувався, а от попередні згадки з історії пивоваріння в Радомишлі до теперішнього Пивобезалкогольного комбінату «Радомишль» безпосереднього стосунку жодним чином не мають, як, врешті, знову таки ж до 1886 року. Наразі прикро, що  виведена навмання дата тепер з подання пивоварів тиражується у різноманітних довідниках, виданнях, часописах.

Свого часу, запроваджуючи виробництво нової серії пива «Радомишль», менеджери пивзаводу зазначили на етикетці: «легендарне пиво зразка 1886 року». 

До речі, подібний крок зробили ще попередні власники, котрі вивели на етикетці 1896-й, додавши заводові першу втаємничену десятку. 

У цьому, власне, жодного окозамилювання покупців немає, тому що цілком резонно можуть сучасні пивовари використати рецептури пива і ста десяти-двадцяти, і двостарічної давнини. Та й те сказати: перші згадки про броварництво на Радомишльщині наводяться ще в документах ХVІІІ століття, коли (повторю відомий рекламний слоган) «про долар ще ніхто й не чув». Так що могли рекламодавці радомишльського пива слушно і доречно послатися й на значно давнішу дату.

Отакий ось виходить незрозумілий ювілей. Чи, може, святкували на підприємстві 120-річницю рецептури пива «Радомишль», що стало репетицією до наступного святкування столітнього ювілею підприємства? Втім, ймовірно, керівники підприємства нададуть якісь невідомі широкому загалові документи чи пояснення. Або таки виправлять оцю розрекламовану історичну помилку.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 2006 р.

Краєзнавство Радомишльщини

У 1973 році в академічній серії «Історія міст і сіл Української РСР» вийшов том «Житомирська область», у якому зокрема було подано історію міста Радомишля і ряду сіл району. Тодішні радянські історіографія й ідеологія відразу ж надали цьому виданню гучних епітетів унікальності, всеосяжності й об'єктивності. Хоча, якщо вести мову про всеосяжність, то, скажімо, в розповіді про історичне минуле Радомишля багатовіковий дореволюційний літопис міста умістився лише в дві книжкові сторінки, у той час як кількадесятилітній радянський період – у п'ять. А про історію сіл району за нерадянські часи взагалі у кращому випадку наводилась тільки фраза «засноване в такому-то році». Та, власне, подавалися відомості лише про села – центри сільських рад.

Відтак складалося враження, що до 1917 року у нас історії просто не було. Тому не витримує критики й твердження про об'єктивність. Бо тогочасна цензура добряче “причесала” ті оповідки, щоби цілком вкладалися вони у рамки «Краткого курса истории ВКП(б)». Через таку призму виглядало наше минуле, як суцільна класова боротьба трудящих проти гнобителів, а сучасне – демонструвало переможний поступ радянських людей на шляху до комунізму.

Нібито й не існувало у нас багатолітньої історії церковних громад, не було заможних благодійників і міських правителів, котрі не менше теперішніх так само дбали про нашу духовність і культуру, про розвиток і зовнішній вигляд міста, його вулиць і будинків. Та й знати прізвища конкретних «гнобителів» теж не завадило б. З іншого боку – «чорні» сторінки радянського періоду замовчувалися й приховувалися. Звідси сумнівною видається й унікальність означеного видання.

Краєзнавчі пошуки доводять і те, що таке грунтовне дослідження було, принаймні в нашому регіоні, аж ніяк не першим. У всякому разі ряд відомостей ним було зокрема почерпнуто з фундаментальних праць краєзнавця ХІХ століття Лаврентія Івановича Похилевича.

Л.Похилевич походив із сім'ї священика, і сам теж пішов шляхом служіння Богові. Він працював в управі Київської єпархії, а тому, виконуючи службові обов'язки, багато часу проводив у відрядженнях. Дослідник побував майже у всіх церквах Київської губернії, де зібрав безліч переказів місцевих жителів, а також чимало цінних історичних матеріалів. Ці його пошуки втілилися,  зокрема, в книгу «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся», виданій 1864 року. У 1887 році її було перевидано з доповненнями окремими частинами. Одна з них мала назву «Уезды Киевский и Радомысльский». 1882 року побачила світ праця Л.Похилевича «Роспись землевладения в Радомысльском уезде Киевской губернии».

Як зазначав автор у передмові до своїх «Сказань…», він використав літописні й архівні свідчення, відомі на той час наукові праці. Тож у своїх спробах вивчати місцеву історію Похилевич, звісно, також не був піонером. Адже наводяться стародавні відомості  про наш край у багатьох історичних документах, таких, наприклад, як «Архив Юго-Западной Руси», у князівських і козацьких літописах, архівах Православної й Уніатської Церков, статистичних описах. Тут можна, зокрема, навести видання, здійснені цивільним губернатором Київським, сенатором І.Фундуклеєм: «Статистическое описание Киевской губернии» (1852 р.), «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848 р.). А ще – популярні у свій час довідники «Военно-статистическое обозрение Российской империи» (1848 р.), «Городские поселения в Российской империи» (1861 р.), що також вийшли до появи праць Л.Похилевича.

Згодом ці початкові відомості були використані й доповнені в енциклопедичних виданнях «Географическо-статистический словарь Российской империи» (1875), «Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich» («Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов¢янських»,1886-1887), «Энциклопедический словарь» Ф.Павленкова (1892), «Энциклопедический словарь Ф.Брокгауза и И.Ефрона» (1899), «Большая энциклопедия» С.Южакова (1906), «Настольная энциклопедия» (1907), «Весь Юго-Западный край» (1913), «Еврейская энциклопедия» та ін.

Зрозуміло, що енциклопедії та довідники лише узагальнили дослідження й відкриття, які були зроблені у пору їх виходу. Саме у ХІХ ст. почалися систематизовано вестись у наших краях пошукові роботи з історіографії, археології, етнографії, географії, інших  природничих наук. Згадки про Радомисль і його околиці зустрічаємо у науково-дослідницьких працях С.Соловйова, Д.Делафліза, Є.Болховітінова, В.Антоновича, М.Костомарова, К.Тромоніна, Г.Танфільєва, О.Роговича, А.Яблоновського, Е.Руліковського, П.Чубинського, В.Доманицького, М.Лихачова, К.Квітки, П.Клепатського, М.Миклухо-Маклая, О.Ярошевича, Г.Бельке, П.Лебединцева, І.Огієнка та інших.

До речі, видатного українського державного і церковного діяча, вченого Івана Івановича Огієнка, уродженця Брусилова, радомишляни сповна мають вважати за земляка. І не тільки через колишню територіальну належність Брусилова до Радомисльського повіту. І.Огієнка єднали з повітовим центром родинні й ділові зв¢язки (у Радомислі мешкали батьки дружини Івана Івановича). Він сприяв духовному й культурному розвиткові міста, постійно і плідно співпрацював з повітовою газетою «Радомыслянинъ». Тут було видруковано його  краєзнавчі дослідження з минулого Брусилівщини, а в 1916 році вийшли «Нариси з історії Радомисля».

У радянський період краєзнавство довгий час вважалося ледь не забороненою наукою. Годі вже говорити про міста чи села, коли навіть історія України особливо не афішувалась. А те, що викладалося подекуди в школах, подавалося цілковито у дусі проімперських поглядів виключно через призму епохального добровільного «воз'єднання» України з Росією. Отож, щоби місцеві пошуковці ненароком не вийшли за суворо визначені межі, краще їм було узагалі не вести жодних пошуків. Та що там аматори, коли й учені-історики не мали вільного доступу до окремих архівних справ, що зберігалися у «спецхранах». Одначе науковці своє діло робили, навіть перебуваючи під невсипущим наглядом спецслужб. Відтак історичні свідчення про минувшину Радомишльщини знаходимо в працях М.Грушевського, І.Крип'якевича, О.Оглоблина, С.Юшкова, І.Назарка, І.Пазенка,  В.Щербаківського, З.Участкіної, П.Третьякова, І.Галанта, О.Мацюка, С.Клєпікова, Д.Вайнштейна, О.Крижанівського, О.Лоли, І.Бойка, В.Січанського, А.Барановича, І.Гуртія, І.Шовкопляса і багатьох інших учених. Ймовірно, з огляду на оте «пильне око» і  репресії дехто з них змушений був емігрувати за кордон, аби мати змогу займатися улюбленою справою без озирання на численні ідеологічні табу.

У 1930-х і на початку 1950-х рр. велись археологічні дослідження стародавнього городища на Микгороді, здйснювали пошукову діяльність геологи, біологи, географи і картографи.

Що стосується «місцевого» краєзнавства, то його відродження почалося вже за часів хрущовської «відлиги». У Радомишлі поштовхом у цій справі прислужилося відкриття стоянки первісної людини. У 1959 році в місті було засновано краєзнавчий музей, навколо якого згуртувалися ентузіасти-пошуковці: О.Мельник, А.Бородько, К.Гарбаренко, М.Криворук, М.Масюта, М.Осадчий, Б.Пивовар, Г.Покотило, М.Роговченко, О.Сахневич, С.Хруленко, Ф.Шкулій.

Невдовзі вони організаційно об'єдналися в Товариство краєзнавців, головою якого обраний був Г.Покотило. Товариство мало історичну, природничо-географічну та етнографічну секції. За ініціативою краєзнавців в Радомишлі було встановлено пам'ятники Т.Шевченку, героям-землякам, пам'ятний знак  на місці Радомишльської стоянки. Побачили світ поштові листівки з краєвидами міста. Було здійснено низку заходів по встановленню і охороні історичних місць. І, безумовно, постійно збирались матеріали з історії краю, поповнювались експозиції музею, почав вестись сучасний літопис Радомишля.

Дослідницькі матеріали краєзнавчого осередку якраз і лягли в основу нарисів про Радомишльщину у згаданій «Історії міст і сіл». А те, що вона вийшла в надто урізаному вигляді, жодним чином не применшує їх подвижництва, бо першооснова була значно повнішою і певною мірою позбавленою наведених вище недоліків.

До краєзнавства залучались вчителі, журналісти, культармійці. Приміром, етнографічним пошукам і впровадженню давніх народних традицій значною мірою поклав початок відомий в Україні етнограф Василь Скуратівський, котрий у 1960-х рр. працював у Радомишльській райгазеті.

Завдяки зусиллям аматорів-краєзнавців створювались музейні кімнати, куточки, стенди з історії в селах, на підприємствах, в освітніх закладах. У цьому – значний внесок місцевих ентузіастів Б.Борисюка, О.Демченка, М.Грищенка, П.Жудри, Є.Йовенко, А.Онищенка, О.Осадчого, Т.Рульової, Д.Топчія.

У 1984 році в місті було відкрито музей освіти, у 1979 – музей флори і фауни лісгоспу.

Товариство краєзнавців налагодило зв'язки і залучило до співробітництва і сприяння відомих земляків – Р.Балясну, Т.Герасименка, М.Карбовського, Є.Матвієнко, М.Мацапуру, П.Сліпчука, І.Стеценка, І.Хитриченка, ентузіастів краєзнавчої справи з інших регіонів – М.Брицуна, Я.Кривка, В.Сандула, С.Малиновського, М.Новика та інших.

На жаль, більшість тодішніх і наступних можновладців виявлялися байдужими до пошуків і надбань краєзнавців. Бо були переважно зайдами, що розглядали своє перебування в Радомишлі лише сходинкою для подальшого кар'єрного просування. Нерідко спрацьовував й інший принцип: «А як би чого не сталося…»  Відтак багато корисних починань не були сповна реалізовані, а подекуди згорнулися зовсім. Отож залишився лише згадкою музей освіти. За невідомих обставин не стало багатьох цікавих експонатів у краєзнавчому музеї міста. Знесено або понівечено ряд будівель, які являли певну історичну цінність.

До нового поштовху у краєзнавчій сфері прислужилося започаткування в листопаді 1991-го (вже в умовах незалежної України) історико-краєзнавчої сторінки «Край рідний» в райгазеті «Зоря Полісся». Попервах малося на меті взяти за першопочаток у роботі матеріали тієї ж таки «Історії міст і сіл». Та звернення до неї лише спонукало до наведених на початку висновків. Мабуть, саме тоді й почав автор дослідницьку роботу, щоби газетні публікації були ширшими, урізноманітненими, об'єктивними і більш-менш завершеними.

Наразі навколо газети об'єдналося нове покоління краєзнавців, аби продовжити пошуки, початі попередниками. Адже в історії краю є ще стільки незвіданого і незапитаного, що його вистачить не одному загонові пошуковців. Бо навіть порівняно «свіжі» події 1930-40-х років нерідко оповиті мороком невідомості через завуальовані й приховані архівні свідчення, небажання очевидців, вихованих колишньою системою в покорі і страсі, розкривати й стирати «білі плями» на історичному тлі. Багато подій з минувшини підлягає переосмисленню для їх об'єктивного висвітлення, а не крізь зашорені ідеологічні догми.

Авторами нових краєзнавчих публікацій, що додавали читачам знань з історії Радомишльщини, стали Л.Бількевич, В.Василевський, Л.Гладиш, О.Годорожа, С.Горобець, М.Іващенко, П.Кириченко, О.Леонова, Р.Майстренко, В.Максим, В.Мисько, О.Нікитенко, В.Овсієнко, І.Пасічник, А.Пилипенко, О.Пирогов, О.Ситник, Вс.Скуратівський, О.Смольський, М.Рогозюк, Л.Тимошенко, В.Фесай, В.Фісун, Г.Цвік, П.Човнюк, Б.Шльомін, В.Шуневич, В.Юрченко. А ще — П.Білоус, В.Кулаківський, Р.Коваль, М.Костриця, Л.Наумець, В.Студінський, П.Таргонський,  В.Шинкарук. І за десять років побачили світ більше ста тематичних історико-краєзнавчих випусків.

Слід у цьому переліку відзначити плідну пошукову роботу Олександра Пирогова, котрий віднайшов і зібрав чимало унікальних предметів і фотографій, свідчень старожилів з минулого Радомишля.

Геннадій Цвік, систематизувавши і опрацювавши, зокрема, краєзнавчі публікації «Краю рідного», а також інші джерела, архівні матеріали, які збирав упродовж багатьох років, у 2002 році видав книгу «Історія Радомишля».

Надзвичайно цінні архівні документи відшукав кандидат історичних наук потіївчанин Леонід Тимошенко, чиї «Нариси з історії Радомишля» у 1997-1999 рр. були видрукувані в «Зорі Полісся» у вигляді книжки. А свої дослідження з історії рідної Потіївщини Тимошенко втілив у книгу «Потіївка ті її околиці у ХVІ-ХІХ ст.», що вийшла у Дрогобичі. Чимало її сторінок висвітлюють й історію Радомишля.

Вперше побачили світ на сторінках районки й спогади лауреата Державної премії СРСР військового топографа  забілоччанина Віктора Василевського, які склали книгу «Веселі і сумні мої дороги», видану в 1999 році в одному з львівських видавництв. Ще одна книга його спогадів «В колыбели военных топографов» вийшла того ж року в Чернівцях.

Справу загартованого Радомишлем Василя Скуратівського, якого в Україні називають «народознавцем номер один», продовжив інший наш земляк Валерій Фісун, котрий завідував Центром фольклору й етнографії Національного університету ім.Т.Шевченка і активно працює в радомишльському осередку громадської організації «Земляцтво житомирян», що об'єднує усіх наших славних краян. Маршрути фольклорно-етнографічних експедицій В.Фісуна і його колег не обминали Радомишльщини, втілившись у збірки місцевих легенд і переказів «Про скарби і скарбошукачів», «Словесна магія українців», «Нечиста сила у світогляді українців», численні публікації в періодиці.

Доповнюють історичну й краєзнавчу палітру Радомишля останніх років книги наших земляків П.Михайленка («Життя моє – історії краплинка. Люди події факти Житомирщини», Житомир, 2005 р.) і Б.Старчевського (автобіографічний роман «Провінціал з країни дурнів», журнал «Вітчизна», 2000, 2005 рр.).

 До здобутків теперішніх радомишльських краєзнавців слід віднести й їх діяльність під егідою Товариства дослідників Волині. Згадані вже О.Пирогов, Л.Тимошенко, Г.Цвік та автор цих рядків були учасниками багатьох міжнародних і всеукраїнських наукових краєзнавчих конференцій, додавши свій доробок  до збірників  наукових праць, випущених Товариством.

Тут недарма наведено такий великий перелік дослідників, кожен з яких має свій погляд у минуле рідного краю. І не тільки тому, що «кожному мила своя сторона», як висловився наш земляк письменник Степан Васильченко. Просто прикро усвідомлювати, що, знаючи більш-менш історію своєї або інших країн, наші співгромадяни майже не обізнані з тим, що відбувалося у той чи інший історичний проміжок у рідному місті, селі. І оця «мала» наша історія не менш цікава, бо пов'язана, наприклад, із вулицею, якою ходиш щодня, з будинком, де мешкаєш, з людьми, з нащадками котрих повсякчас спілкуєшся або добре знайомий.

Крім того така минувшина часто-густо оповита легендами, мало не фантастичними переказами, у які так хочеться вірити. Чимало з таких легендарних і напівлегендарних оповідок знайде читач на сторінках книги. І хоча історики здебільшого їх заперечують, все ж цілковито відкидати такі бувальщини дослідникові-краєзнавцю не варто. Адже будь-яка версія не виникла на порожньому місці і допомагає врешті відшукати істину.

Висловлюючи ж те чи інше припущення, хочеться сподіватися, що хтось знайде факти і переконливі докази, аби його відкинути й спростувати, а, може, навпаки – підтвердити, Це відтак означатиме, що ряди дослідників-краєзнавців множитимуться, а «білих плям» на радомишльському історичному тлі меншатиме.

Дослідження первісної археології в Україні

(До 50-річчя відкриття палеолітичної стоянки Радомишль).

Матеріали міжнародної наукової конференції

«Радомишль та його історія» 3-4 жовтня 2006 р..

Київ, НАН України, Інститут археології, 2008 р., с.238-241.

Школяр, завдяки якому про Радомишль дізнався археологічний світ

У жовтні 1956 року в Радомишлі трапилась резонансна подія. Тут було відкрито Радомишльську стоянку первісної людини, що увійшла до переліку значних археологічних відкриттів. А першовідкривачами пам’ятки стали… учні міської школи №1, котрі того дня допомагали місцевому колгоспові кагатувати овочі.

Один з них – радомишлянин Ігор ОСАДЧИЙ – у той  пам’ятний жовтневий день 1956-го був у гурті школярів, які працювали на колгоспному полі, і мав прямий стосунок до означених подій. Адже безпосередньо став причетним до відкриття стоянки. Про те, як саме це відбулося, – як мовиться, з перших вуст.

– Я тоді навчався у восьмому класі, – розповідає Ігор Миколайович. – Того дня група школярів, до яких входив і я, працювала в місцевому колгоспі. До речі, у ті повоєнні роки упродовж вересня та до середини жовтня учні старших, а то й молодших класів, зазвичай працювали в колгоспах. Чоловіків було мало, на роботах у господарствах були зайняті переважно жінки, тож на допомогу приходили школярі. Ми збирали яблука, обривали хміль, піднімали льон.

В той день хлопців-старшокласників послали копати траншею під моркву, а дівчат – на обривання хмелю. Пригадується, довго визначали місце під кагат, голова колгоспу з бригадиром про щось сперечалися. Врешті обрали невелике підвищення. Кожному дали лопату, розставили нас і – до роботи.

Копали не глибоко, десь на сантиметрів 60-70. З нами було двоє вчителів – Іван Максимович Галушко і Аркадій Іванович Устинов.

Копаємо собі неквапом.

Раптом мій заступ на щось наштовхнувся в землі. Ще раз копнув… Бачу – якась біла кістка. Гукаю Галушка: «Іване Максимовичу, подивіться, тут щось є…»

Той у відповідь: «Осадчий, не копай більше, там може бути міна!..»

Але ж наше покоління, яке тепер називають дітьми війни, добре знало, що ні міни, ні гранати, ні снаряди ніколи не фарбують у білий колір. Тож тихенько дістаю цю кістку, показую вчителю.

«Це, – каже, – або коняча, або коров’яча, викинь її».

Але тут якраз підійшов Устинов, вчитель географії. Він, до слова, згодом переїхав до Києва, де певний час працював інспектором шкіл Київського МіськВНО.

«Ні, – відказує, – з цим треба розібратися».

Втрутився в розмову й бригадир. Врешті роботи зупинили, кістку забрали в школу, про знахідку повідомили в Житомирський краєзнавчий музей. Отак воно все й почалося…

І вже наступного року до міста над Тетеревом прибула археологічна експедиція на чолі із заступником директора Інституту археології І.Г.Шовкоплясом (згодом він очолив цей заклад). І невдовзі стало відомо про визначне археологічне відкриття – Радомишльську стоянку доби пізнього палеоліту, котра увійшла до різноманітних енциклопедій, історичних довідників, підручників, науково-дослідницьких праць.

Аудіорозповідь.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 3 жовтня 2006 р.

Газета «Зоря Полісся», 17 квітня 2020 р.