8
січня 1922 року на хуторі Таборище (нині – однойменне село на Радомишльщині)
було тяжко поранено відомого повстанського ватажка отамана Орлика. На ту пору його
слава гриміла не лише на Київському Поліссі, де загін переважно базувався й
діяв, та звідки були родом і сам Орлик,
і більшість його бійців, а й повсюдно по Україні, в українських колах
закордоння.
На
хуторі Тростянка під Кодрою місцева лікарка надала пораненому отаманові медичну
допомогу, а затим товариші доправили його під Гостомель до батьків, котрі у
дачному будиночку як могли виходжували сина. Та місцеперебування отамана
виказав на допитах один з його полонених поплічників, і 22 січня знесиленого
Орлика, його рідних і всіх, хто був біля нього, заарештували.
Вже
за три дні потому газета «Пролетарская правда» з радістю сповістила «Уничтожена
последняя опора Петлюры на Киевщине – банда Орлика…»
А
26 лютого 1922 р. за постановою колегії Київської губернської ЧК отамана і
полонених бійців його загону було розстріляно.
Так
на 24-му році обірвався життєвий шлях одного з найяскравіших провідників
українського повстанського руху початку 1920-х років.
Отаманові
Орликові (таким було конспіративне псевдо полковника армії УНР Федора
Артеменка) присвятив свою історичну оповідь знаний дослідник української
революційної отаманщини письменник Роман Коваль*.
У
вміщеній у книзі біографії звитяжця зазначено, що народився він 23 грудня 1898
р. в Гостомелі на Київщині. Екстерном закінчив шість гімназійних класів, а
потім, у 1916 р., – школу прапорщиків. У Першу світову командував ротою
Порхівського полку 34-ї дивізії російської армії. За часів УНР, змінивши погони
поручника на полковницькі, очолював штаби фастівського і козятинського
гарнізонів вже українського війська. Потому був помічником командирів
бронепотяга і Окремого куреня, ад’ютантом начальника
Могилів-Подільського гарнізону. З 1920 року полковник Артеменко перейшов на
нелегальне становище і під легендарним іменням Орлик став отаманом
повстанського загону на рідній Київщині.
Орликівці
роззброювали червоноармійські загони, які проходили місцями їхньої дислокації,
ставали на заваді грабіжницьким рейдам і здирству більшовицьких «продзагонів»,
повсюдно вели мобілізацію місцевого населення до повстанських лав (факти
підтримки селянами Орлика підтверджуються й чекістськими документами).
Їхні
рейди завжди були несподіваними й зухвалими. Р.Коваль наводить зокрема приклад,
коли 10 квітня 1921 р. бійці Першого партизанського загону імені С.Петлюри під
орудою отамана Орлика «навідалися» до націоналізованого 4-го шкірзаводу під
Радомишлем, аби дістати матеріалу для пошиття козакам нових чобіт. А наступного
дня вони вже відзначилися наскоками на «червоні» залоги під Гостомелем і на
станції Тетерів.
Українські
повстанці 1920-1930-х років дійсно вважали себе партизанами. Таке їхнє
означення застосовували навіть чекісти. Загін Орлика, скажімо, підпорядковувався
Центральному українському повстанському комітету та його
Повстансько-партизанському штабові, підтримував зв’язки з закордонним урядом
УНР, з якими координував і узгоджував усі свої головні військові дії.
Хоча офіційна радянська пропаганда
нагороджувала учасників українських
визвольних змагань дещо іншими соковитими епітетами. Ось, приміром, цитати з радомишльських
газет радянського періоду про події
громадянської війни в нашому краї.
«Мов кровожадні хижаки накинулися на молоду
радянську країну «отамани-козаки» і різномасні бандити…»
«Банди Мордалевича, Струка, Орлика, Соколовського й
інших, що влаштували в нашому повіті свої вовчі лігва, грабували й тероризували
край…»
«Тільки окремі радянські острівці палали святим
вогнем боротьби з довколишнім бандитським болотом розбійників з
куркульсько-петлюрівських банд…»
Щонайперше
привертає увагу те, що всі, хто боровся проти більшовиків, однозначно
називаються бандитами. І не інакше. Але цитата з останнього наведеного абзацу,
так би мовити, сама себе висікла. Бо коли все навкруги підпорядковано «куркульсько-петлюрівським»
військам, то слово «банда» вже більше підходить до отих поодиноких «радянських
острівців». Втім академічний словник української мови, виданий у 1970 році,
категорично стверджує, що бандою можуть іменуватися тільки контрреволюційні
загони або ж ворожі (звісно, радянському режимові) війська.
Та
все ж, незважаючи на народну підтримку, партизанські методи боротьби з потужною
державною військовою машиною були приречені на поразку. Так врешті сталося і з
загоном Федора Артеменка.
Поранив
Орлика Пилип Шуліпенко з Раївки, який недарма командував розвідувальним
чекістським загоном. Всі шість випущених ним з револьвера куль влучили у ціль.
По дві з них перепало трьом повстанцям. Двох було вбито, а Орлик дістав
наскрізне поранення в груди, друга куля пошкодила отаманові хребта.
Шуліпенко,
до речі, навідувався до Орлика, коли той перебував у лікарні Лук’янівської
в’язниці. Влучного «червоного розвідника» за героїзм і відвагу нагородили
золотим годинником, щоправда, чекіст згодом віддав його «для потреб
індустріалізації країни Рад». На ту пору він осідав у рідній Раївці, де
тривалий час був головою сільради. В пору німецько-фашистської окупації,
перейнявши досвід бійців Орлика, вже й сам партизанив, переховуючись у лісах.
Полюбляв розповідати землякам про Таборищенський епізод.
Селяни,
проте, подейкували, що Шуліпенки перебралися до села з самотнього обійстя на
лісовому хуторі, де жили раніше, побоюючись помсти за поранення і полонення
Орлика. Тож навіть у, здавалося б, уже благополучні часи, коли «радянська влада
запанувала остаточно і безповоротно», почувалися її вчорашні збройні захисники
не зовсім спокійно.
Слід
сказати й те, що оповіді П.Шуліпенка, які наводилися в офіційній радянській
пресі, дещо відрізнялися від наведених у його справі. Герой-розвідник,
приміром, оповідав, що зустрів Орлика і
його бійців гордо сидячи у хаті за столом, а потім, миттєво вихопивши
револьвер, надіслав з нього кілька влучних пострілів і вистрибнув у вікно. У
показах повстанців, одначе, йдеться про те, що Шуліпенка виявили у підполі,
звідки той несподівано почав стріляти.
Втім
у радянські часи для художнього відтворення тих збройних протистоянь зазвичай застосовували
два кольори: «червоні» - тобто «наші», і «чорно-білі», яким означали ворогів
радянської влади. При цьому не жалкували епітетів, щоб прикрасити «геройські
подвиги» червоних бійців та висміяти «контру», або ж описати звірства «бандитів
і відщепенців», замовчуючи розбійні «геройства» своїх.
За
тогочасною військовою логікою у війні зазвичай перемагав той, хто вбив більше
людності супротивника. І коли порівняти втрати «червоних» і тих, хто протидіяв
ним, то на користь перших вони будуть різнитися у рази. Якщо ж користуватися
терміном «громадянська війна», який радянська історіографія визначила для того
військового протистояння, то виходить, що переможці в ній, тобто – більшовики,
вбили значно більше своїх ворогів. Відтак надто вже кощунно виглядають ознаки героїзму в громадянській
війні. Бо за такою логікою «герой» – це той, хто десятками, сотнями, а то й
тисячами відправляв на той світ своїх земляків, односельців, близьких і навіть рідних.
Симпатизуючи,
одначе, повстанцям, які боролися за свою волю і волю рідної землі, Роман Коваль
водночас відверто описує вчинені ними покари і страти зайд та їх прибічників,
що насильницьки насаджали лад, який українство і насамперед селяни не сприймали
й не хотіли сприймати. Бо не випадково ж мали повстанці широку й повсюдну
підтримку. За неї більшовики, і в першу чергу їхній бойовий чекістський
авангард, карали нещадно.
Підтримку
повстанського руху на Радомишльщини засвідчує наведений у книзі чималий перелік
населених пунктів краю, якими проходили шляхи Орлика і його загонів – Білка,
Вишевичі, Дубовий**, Забілоччя, Кримок, Потіївка, Соболів, Ставки, Раївка,
Раковичі, Хомівка… Таборище стало останнім на звитяжному шляху отамана.
Таку долю він обрав
собі сам. Бо рішуче відкидав пропозиції перейти кордон. «У себе в краю помру зі зброєю в руках», — пояснював свою позицію
бунтівний отаман.
А
ще на одному з допитів 24-річний полковник Федір Артеменко (Орлик) зазначив, що
вів боротьбу за національне визволення України проти окупантів – німецьких,
польських, московських, не переслідуючи нікого як націю. «Ми не звірі, а люди,
ми хочемо щастя Україні», - заявив він.
Певно,
в цьому й полягала, на думку чекістів, його головна провина. Такою, зрештою,
була трагедія більшості українських патріотів, що зі зброєю в руках відстоювали
засади української самостійності, а пізніше вже без зброї, але відкрито подавали
свій голос за незалежну Українську державу.
Проте
тих, хто зробив це у серпні 1991 року підняттям руки, у переважній більшості
назвали Героями України, нагородили державними нагородами. А от істинні
патріоти, які боролися за незалежність України в тоталітарні імперські часи, й
досі подекуди вважаються «бандитами», «зрадниками» чи «ворогами народу». Промовисте
підтвердження цьому - висновок прокурора Київської області по реабілітаційній справі
повстанців Холодноярської республіки – борців за волю України: «реабілітації не підлягають». Зроблений
цей висновок у 1990-х роках, вже у незалежній українській державі. Коментарі,
як мовиться, зайві.
* Коваль
Р. «Отаман Орлик. Історичний нарис». Київ, «Стікс», 2010 р.
**
Вочевидь ідеться про хутір Дубовець, що в першій половині ХХ ст. містився між
сучасними селами Раївка, Негребівка, Раковичі. У книзі, одначе, припускається,
що це може бути село Дубовик Радомишльського району (під Потіївкою), проте до
нього від описаних у творі місць подій аж надто задалеко.
Газета «Зоря Полісся», 14 березня 2014 р.
P.S. Мабуть, Революція гідності була недаремною. Їх таки реабілітують:
