Знана Галшка з Раковицьких маєтностей

«У той двір і на його плац… школу впроваджую» - такий дарчий напис (фундуш) зробила 15 жовтня 1615 року у Київських Гродських книгах, що юридично засвідчували майнові права, власниця чималого спадкового будинку і довколишніх землеволодінь Єлизавета Василівна Гулевичева, поклавши початок школі новозаснованого Київського братства, яка згодом стала широковідомою як Києво-Могилянська академія. Втім до анналів історії добродійка увійшла під ім’ям Галшка, що широко вживалося у ті часи видозміненим за польським аналогом: Єлизавета – Ельжбета – Гальжбета – Галшка.

Походила вона зі знаного волинського роду Гулевичів. Його представники обіймали високі посади воєвод, намісників, православних ієрархів, мали великі землеволодіння. Тож невипадково Василь Гулевич, що був підстаростою Волинської землі, віддав доньку заміж за Христофора Потія - сина Володимирського єпископа Іпатія (згодом активного поборника Берестейської унії  й українського Греко-Католицького митрополита). Його життєпис, до речі, певною мірою був пов’язаний з нашим краєм, адже Потіївка дістала свою назву саме на честь цього унійного предстоятеля.

Ймовірно, надані Київському братству споруди й землеволодіння у Києві належали колись Потіям і були спадщиною, що дісталась Галшці після смерті чоловіка. Помер він через хворобу невдовзі після одруження. Відтак жінка сама виховувала доньку Катерину, викликаючи цим, одначе, певне невдоволення Потіїв, що вважалися офіційними опікунами дівчини.

У 1606 році молода удовиця вийшла заміж удруге, приставши на пропозицію магната Степана Лозки, чиї пращури, як і наступники входили до панівної верхівки Київського воєводства, маючи тут значні маєтності. З Гулевичами Лозку єднали давні дружні і родинні зв’язки. Брат Степана Лаврін був одружений з Галшчиною двоюрідною сестрою. Примітно й те, що двоюрідна сестра Степанового батька була матір’ю згаданого вже Іпатія Потія. Попри значну різницю у віці (Степан був старшим від Галшки на тридцять літ) шлюб у них склався добре, у подружжя народився син Михайло.

Родовим гніздом Степана Лозки була Раковщизна - дідичні володіння, що тяглися від Рожева й Ставищ до Раковичів. Саме з Лозками пов’язані перші відомі згадки про Раковичі в історичних джерелах, що зафіксовані у багатьох актових записах. Згодом поруч зі Степаном у них уже фіксується ім’я Галшки Гулевич, а потому й Михайла. У переважній більшості писемних згадок ідеться про межові або майнові суперечки, адже зазіхання й мало не розбійницькі напади на землі сусідів були у ту пору доволі поширеними, особливо коли непевними ставали ті чи інші політичні події на владних престолах.

Мабуть, з таких от міркувань звернулась до Лозки Києво-печерська архімандрія з пропозицією щодо обміну його раковицьких володінь, що межували з маєтностями Лаври біля Забілоччя, на монастирські землі в іншому місці. Такий обмін навіть погодив польський король Сигізмунд Третій.

Проте зреалізовано його не було. Можливо, відчуваючи певну провину за чоловіка, що не посприяв православній церкві, вірною якій вона була упродовж усього життя, Галшка Гулевичева-Лозка вирішила згодом зробити Київському церковному братству власний розкішний дарунок. Відтак вона фундувала свій будинок, довколишню землю й чималі грошові кошти монастиреві, за умови, щоби при ньому облаштована була «школа дітям, як шляхетським, так і міщанським». Її син Михайло був серед перших учнів Братської школи.

Картина В.Забашти «Заснування Києво-Могилянської академії:

Гетьман Сагайдачний і Галшка Гулевичівна».

Втім за два роки потому у 1617-му приналежність меценатки до раковицьких маєтностей засвідчено у позовному зверненні митрополита Й.Рутського до Степана Лозки, його дружини Єлизавети (Галшки) Гулевич та їхнього сина Михайла з приводу захоплення ними належних церкві Ніжиловицьких грунтів, що певний час вважалися безгосподарськими. Суперечку законним засобом врешті владнали.

Після смерті чоловіка Галшка переїхала до Луцька, де й доживала віку. Притому майже увесь свій грошовий спадок вона заповіла Луцькому Братському монастиреві, його школі, церкві й шпиталю. Там, на території монастиря, її й поховали.

Син Михайло виявився не надто вмілим господарем і жив переважно за рахунок продажу спадкових маєтностей. Раковицький маєток тимчасом перейшов до сина Степана Лозки у першому шлюбі - Йосипа. А вже по його кончині ці землеволодіння, що дісталися дружині, знову неодноразово ставали предметом розборок із сусідами й церковниками зокрема.

Проте це аж ніяк не затьмарювало добре ім’я благодійниці та меценатки Галшки Гулевичівни-Лозки, яке з пошаною вписане до скрижалей літопису славнозвісної Києво-Могилянської академії та просвітницької справи в Україні загалом.

Газета «Зоря Полісся», 4 березня 2016 р.

Щоб “святе” місце не було порожнім?

Після розвінчання ХХ з’їздом КПРС Сталіна та культу його особи в колишньому СРСР почався масовий демонтаж символів нещодавнього «вождя усіх народів». Пам’ятники «Леніну сьогодні», як називали за життя диктатора, що таки гідно продовжував криваві справи свого попередника, розбирали або замінювали на інші. Щоправда, чинилося це таємно і переважно під покровом ночі. Відтак нерідко траплялися просто анекдотичні ситуації, коли замість голови Сталіна встановлювали Шевченкову або Ленінову. «Надзвичайно колоритно» виглядав потому Тарас у сталінському френчі чи у шинелі. А одного разу на колишній пам’ятник Сталіну, що стояв у повний зріст, тримаючи у руках кашкета, притулили голову «вождя революції»… у кашкеті, так що у Леніна виявилося на монументі вже два головних убори -  на голові і в руці.

Втім подібний курйозний приклад маємо і в Радомишлі. Перший пам’ятник на наших теренах, відомо, з’явився у 1911 році, коли за владним розпорядженням на відзнаку 50-річчя скасування кріпосництва у всіх повітових містах і у волосних центрах споруджувалися монументи царю-визволителю – Олександрові Другому. Цю скульптурну споруду встановили на вході до міського скверу (на цьому місці нині меморіал) на величному постаменті з каменю, виготовленому майстрами з місцевої фабрики каменотесних виробів італійців Ф.Ліва та С.Бузетті.

  

Проте з установленням Радянської влади за Раднаркомівським Декретом про пам’ятники від 1918 р. імператора з подіуму прибрали, встановивши натомість на ньому бюст Карла Маркса роботи відомого скульптора І.Кавалерідзе.

Напередодні Другої світової вирішено було встановити в місті пам’ятник Леніну. Бо що ж то був за райцентр без монумента вождю! До Радомишля навіть завезли скульптуру, але реалізувати задумане завадила війна. До літопису Радомишля увійшла розповідь про те, що монументальну ленінську споруду перед гітлерівською окупацією, щоб запобігти нарузі, закопав біля міської електростанції електрик Г.Струтинській. І вона таки дочекалась свого часу: у 1946-му Ілліч обійняв на Бузеттівському п’єдесталі... місце К.Маркса. Окупанти свого знаного земляка не чіпали, проте погруддя було зруйноване під час тяжких боїв за місто у 1943-му.

 

Фото П.Шуневича.

.

А 22 квітня 1974 року в Радомишлі на тодішній Червоній площі (нині – Соборна) встановили новий пам’ятник Леніну. Колишній тимчасом нишком демонтували (знову таки поночі) і, як відверто розповідав згодом один з учасників тієї таємної акції, просто втопили бетонну фігуру в річці (!).

  

Схоже, що донині у нас є чимало гідних послідовників подібних пертурбацій. Бо інтернетними соціальними мережами поширилась інформація, що, підбиваючи підсумки оголошеного конкурсу на кращий проект пам’ятника борцям за волю України, конкурсна комісія вирішила встановити такий на Соборному майдані на тому місці, де до 2014-го височів пам’ятник В.Леніну і навіть на його ще не демонтованому постаменті. Так нібито вийде дешевше. Ну, хіба не повторює це описану тут потрійну заміну?

Наразі виглядатиме таке не лише сміхотворно. У будь-якому випадку цей постамент залишається ленінським символом, бо ж за своєю першоосновою є постаментом пам’ятника комуністичному вождю. Тож встановлювати на ньому монумент на уславлення українських героїв і по блюзнірськи, й аморально. До того ж слід, мабуть, зважити й на твердження екстрасенсів (як би хто до них не ставився), що місця поклонінь колишнім ідолам у катівських мантіях мають вкрай негативну енергетику.

Сучасна хвиля демонтажу комуно-ленінських пам’ятників відбувається переважно відкрито, хоча подекуди й анархічно, нагадуючи звичайнісінький вандалізм. У Радомишлі це сталося у 2014-му 23 лютого під час Революції Гідності і цілком законно, принаймні перед поваленням Леніна на мітингу було оприлюднено рішення міської ради з цього приводу.

А вже після події громадські активісти та представники влади обговорювали у міській раді подальшу долю постаменту, одностайно зійшовшись на думці, що його слід таки розібрати, аби здійснити цілковитий демонтаж комуністичного символа. Притому пролунала одностайність і в тім, що жодного іншого монумента на тому місці бути не повинно.

Та й погляньте на фото цього куточка майдану ще до встановлення пам’ятника Леніну. Хіба не просторішим й більш відкритим він виглядає разом з будівлею?

Фото А.Бородька. 1968 р.

Врешті традиція лаштувати монументальні споруди перед владними адмінбудівлями теж іде з радянських часів, які нині начебто повсюдно у верхах засуджують, однак, як бачимо, їхнім принципам наслідують. Водночас встановлення нового обеліска на підмурах колишнього мимоволі додає аргументів апологетам минулого, що, мовляв, теперішня влада навіть новий постамент неспроможна спорудити, використовуючи комуністичний. Наразі тут напевно дійсно слід застосувати колишнє розхоже пропагандистське гасло: «до основанья, а затем…».

Відтак варто було б теперішнім патріотичним силам, які прийшли до влади на хвилі Революції Гідності, продемонструвати наступність у справах попередників, зокрема активістів місцевого осередку товариства «Просвіта», ініціативою та зусиллями яких у Радомишлі 2003 року на вшанування подвигу Героїв Крут встановили пам’ятну гранітну плиту всім самовідданим борцям за волю України. Встановили зі сподіваннями, що на її місці згодом буде споруджено пам’ятник.

Чи: нові часи – нові звичаї? Та якби ж то нові, бо, як бачимо, таке ми вже проходили. Щоправда, недарма гострослови стверджують, що історія має звичку повторюватися, хоча вдруге – вже здебільшого у вигляді фарсу.

Газета «Зоря Полісся», 26 лютого 2016 р.

Легендарні й суперечливі початки Лутівки, або – Де вбили воєводича Люта?

І написано ж у давньоруському літописі під роком 975.

«Коли Свенельдич, на ймення Лют, вийшовши якось із Києва лови діяти, гнав за звіром у лісі, узрів його Олег і спитав: «Хто се є?» І сказали йому: «Свенельдич». І, напавши, він убив його, бо й Олег діяв був лови. І через це постала ненависть межи ними, Ярополком і Олегом, і завжди мовив Ярополкові Свенельд, хотячи відомстити за сина свого: «Піди на брата свойого, і візьмеш ти волость його один»…

Отже року 975-го Лют, син знатного шведського воєводи Свенельда, який перебував на службі у київських князів ще з часів Ольжиного правління, вирушив на «звірині лови», тобто – на полювання. Випадково чи ні, але втрапив воєводич на мисливські угіддя, що належали до Древлянського князівства. До того ж саме тієї пори полював там древлянський князь Олег. Він приходився онуком княгині Ользі, яка вогнем і мечем упокорила бунтівних древлян в році 946-му, і був поставлений тут княжити своїм батьком – князем Святославом. Тож зазіхань на власні маєтності Олег не потерпів і вбив непроханого зайду.

Більшість дослідників сходиться на думці, що Олег розцінив Лютові лови у його володіннях, як спробу повторити намагання князя Ігоря, що, як відомо, був убитий древлянським князем Малом через додатково накладені на древлян податі. Попри те, що Ольжине придушення древлянського бунту засвідчувало залежність Древлянського князівства від Київського, князівське правління і відповідні його атрибути, в тому числі й територіальні, за древлянами зберігались. Відтак дії Люта мали всі ознаки порушення княжих привілеїв і врегульованих між двома князівствами відносин. Данину підлеглі сплачували зверхникові передусім хутровими шкурами, котрі якраз і добувалися у місцях мисливських ловів. Тому спроби пожитися на них означали у ті часи по суті загарбницькі претензії на землеволодіння.

Аналізуючи цей літописний факт, історики припускають різноманітні його тлумачення й версії, вбачаючи зокрема й можливу провокацію з боку киян-полян чи навіть сторонніх сил, як привід для розпалювання міжусобної війни (і вона таки спалахнула) та зростання впливу на Київських проводирів варязьких наймитів.

Проте історичні дослідження доволі суперечливі щодо ототожнення самого місця, де сталась фатальна зустріч Олега й Люта. Приміром, Л.Похилевич у своїх «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії», посилаючись «на думку деяких», зазначає, що село Лютіж поблизу Вишгорода отримало свою назву за іменем Люта, вбитого Олегом на тому місці. Таке твердження зберігається і в сучасному викладі історії цього поселення.

Одначе сумнівною у цій версії є насамперед стверджувана таким чином належність Лютежа до Древлянської землі. Принаймні стародавній Вишгород і його околиці у літописах називають «Ольжиним градом», а відтак він входив до полянського племінного союзу. Водночас дивує й полювання у цій місцевості князя Олега, надто задалеко від свого осідного міста Вручия (Овруча). З іншого боку – чи дозволили б древляни назвати поселення на своїй землі іменем ворога, й навпаки: чи стали б поляни ховати Люта на території сусіднього князівства? Бо саме Лютіж вважається вірогідним місцем, де було захоронено норовливого воєводича.

Позаяк є всі підстави припускати, що смертельна сутичка відбувалась на древлянських Мичеських землях, які безпосередньо межували з давньоруською Київщиною (приблизно такі ж граничні окреслення у XVIII-XX століттях мав Радомисльський повіт Київської губернії). Межовим розподілом між сусідніми Древлянським і Києво-полянським князівствами слугували річки Тетерів, Здвиж та Ірпінь.

Місця, де відбувалися княжі полювання – «лови звірів» - у сиву давнину називали «звіринцями». Відомий, наприклад, з часів Київської Русі звіринець Києво-полянських князів, розташований в передгір’ї між Дніпром і Печерськими пагорбами. Свого часу там у печерах, що отримали назву Звіринецьких, містився монастир, подібний Лаврському.

Примітно, що на колишніх древлянських теренах теж зберігся давній топонім з назвою Звіринець. Так у давнину звалося лісове урочище, що розкинулося на берегах невеликої річечки. Згодом назву Звіринець дістав і хутірець, розбудований там, який півстоліття тому увійшов у межі села Лутівка Радомишльського району та залишився тепер в означенні однієї з околиць Радомишля.

А згадана річечка, що перетинає прилутівське звіринецьке урочище, здавна теж має назву Лутівка (Лутівочка). Між тим у деяких давніх документах наводиться її назва як Лютівка. З огляду на особливості слов’янського словотворення така трансформація є доволі поширеною. То чи не нарекли її так у давнину для означення місцини, де й було вбито літописного Люта?

У всякому разі інших вірогідних тлумачень про походження назви Лутівка бракує. Бо поширене щодо цього посилання на річечку Лутівку (Лутівочку) однак потребує пошуку першовитоків.

Ось такою є нині легендарна річечка Лутівочка.

Ось такий несподіваний зворот дістає легендарна літописна оповідка про смерть воєводича Люта. Це, звичайно, лише припущення і далеко не беззаперечне. Хоча, як і будь-яке інше, має право на існування. Тим більше, що усталена версія теж містить чимало суперечностей. Слід зауважити й те, що відомі випадки знайдених на лутівських теренах прадавніх артефактів.

Врешті в історії Лутівки потребує переосмислення й інший широко розповсюджений факт. Йдеться про так звану першу згадку села в історичних джерелах. З подання того ж Л.Похилевича тут за точку відліку взято рік 1691-й, коли універсалом гетьмана І.Мазепи від 8 серпня хутірець Лутава було надано Києво-братському монастирю після того, як ним самочинно заволодів полковник К.Солонина. Цю дату потому було повторено й у академічній «Історії міст і сіл України», інших виданнях.

Водночас у розповіді про село Карпилівка Приборської волості (сучасний Іванківський район) Похилевич наводить посилання на запис гетьмана І.Самойловича від 19 травня 1686 року, яким віддавалися грунти при Карпилівці з хутором Лутавою тому ж таки Братському монастиреві.

Проте ці місцевості, що входили до Радомисльського повіту, з давніх давен належали до володінь Києво-Печерського монастиря. Тож присутність на їхніх теренах маєтностей іншої монашеської обителі, хай навіть і на окремо взятому хутірці, виглядає сумнівною. До того ж назва Лутава, хоча й співзвучна з Лутівкою, проте в інших історичних джерелах на наших теренах не присутня.
    Зрештою юрисдикція гетьмана Мазепи, як і Самойловича, у наведені роки поширювалась лише на Лівобережжя. Та, виявляється, у гетьманських актах йдеться про хутірець Лутаву, який розташований в абсолютно іншому регіоні – нині це село Козелецького району на Чернігівщині, підпорядковане тамтешній Карпилівській (!) сільській раді. Козелецькі землі, між тим, якраз і вважалися вотчиною Київського полковника К.Солонини. Тож тут Л.Похилевич на багато років ввів в оману збирачів історії радомишльської Лутівки, втім, як і іванківської Карпилівки.

Разом з тим є у їхньому літописі й ось такий цікавий збіг: у 1913 році поміщиця Марія Вешнівська мала 1155 десятин землеволодінь у Карпилівці Приборської волості і в … Лутівці - Кичкирівської.

Наразі доводиться нашим лутівчанам брати на озброєння іншу дату першої писемної згадки про своє село. Такою поки що з певними обумовленнями можна вважати 1682 рік, коли за переліком маєтностей, які за королівським привілеєм відійшли від Печерського монастиря уніатській церкві, обліковано млин з одним жорном і залізним заводом (руднею) при річці Лутівці, належні до Радомисля (до речі, у виписці про це, зробленій 1754 р. у Київській губернській канцелярії, яку подано в описі документів архіву західноруських уніатських митрополитів, якраз зазначено назву Лютівка). Певно, навколо цих виробництв потому й почало розбудовуватися поселення.

А вже як осідне село Лутівку названо в акті візитації радомисльської церкви Святої Трійці, кафедрального собору уніатської митрополії, від 1783 року.

  

Прадавні древлянські мотиви у сучасній  Лутівці.

Але історичні пошуки можуть безумовно внести свої зміни й корективи, бо будь-які дослідження неодмінно призводять до нових пізнань та відкриттів.

Газета «Зоря Полісся», 5 лютого 2016 р.

Доходне місце Міхея Лозинського

При перегляді газет «Радомислянин», які видавалися у повітовому Радомислі у 1912-1917 рр., привернуло увагу, що в деяких оголошеннях про надання приватних уроків, репетиторства та іншого адресою, куди слід було звертатися, вказано будинок Лозинського по вулиці Київській (нині – Старокиївська).

Ця двоповерхова будівля збереглась до нашого часу. Мешкає зараз у будинку до десятка власників, мабуть, тому й виглядає він не надто привабливо через обшарпаність та недогляд, бо ж відомо, що у семи няньок - дитина  зазвичай без ока.

А століттям тому цей дім був одним з кращих у місті, тому логічно було б припустити, що належав він людині доволі заможній, адже своїми розмірами не поступається тим, якими володіли справжні грошовиті «батьки міста». Проте Міхей Лозинський (а йдеться саме про нього) до тодішньої міської знаті не входив. Він вважався таким собі рядовим чиновником. Як зазначають «Пам’ятні книжки Київської губернії» кінця ХІХ – початку ХХ століття, у 1890-х рр. міщанин Міхей Миколайович Лозинський був громадським представником у повітовому поліційному управлінні, а у 1903-1911 рр. працював діловодом сирітського суду, котрий опікувався малолітніми сиротами, їхнім майном, що залишалося у спадок після смерті батьків, а також удовами та їхніми дітьми. Посади справді малозначимі і навряд чи добре оплачувані.

Хоча там, де йдеться про спадкові майнові справи, нерідко виникають різного роду зловживання та махінації. Наразі як тут не навести слова, вміщені у спогадах тодішнього радомислянина юриста М.Карбовського: «Хабарі брали всі, і це вважалося в порядку речей».

Втім серед тих «усіх» мав Міхей Лозинський ще одне «громадське», але доволі доходне місце. Коли у 1880 році Олександр Меленєвський відкрив першу в місті нотаріальну контору, для вчинення нотаріальних дій потрібно було засвідчувати особи тих, хто укладав ділові, майнові та інші угоди, дарування, заповіти тощо. Досліджуючи свій родовід, до якого причетний і нотаріус Меленєвський, радомишлянка Людмила Довгополова звернула увагу, що у нього при нотаріаті було створено дві групи по троє свідків, які залучалися до правочину. До однієї з них якраз і входив міщанин Міхей Лозинський. Розраховувалися зі свідками, звісно, ті, хто звертався до нотаря, і, вочевидь, не скупилися. Недарма тут діяла неабияка конкуренція, адже за рік випадала нагода свідчити не в одному десятку різного роду оборудок.

Тож, мабуть, не «із доброго дива» у кінці ХІХ століття спритний канцелярист  мав у власності вже й земельні наділи на Радомишльщині, щоправда, час від часу вигідно перепродуючи їх. А ще надбав дрібний, здавалося б, провінційний службовець грошенят на власний будинок, від якого в свою чергу потім теж діставав чималий дохід, здаючи житло наймачам. А тимчасом про свого першого грошовитого власника промовисто нагадує вензель «Л», що викарбуваний на металевому візерунчастому дашку, який донині прикрашає вхід до будинку.

Бердичів і Радомишль – пліч-о-пліч від давнини до сьогодення

У Бердичеві нещодавно відбулась Всеукраїнська науково-краєзнавча конференція «Бердичів від давнини до сьогодення», що присвячувалась 585-й річниці від часу першої писемної згадки місцевості, на якій виник Бердичів, 470-й річниці першої згадки про Бердичів в історичних документах, 170-й річниці від надання Бердичеву статусу міста та 70-й річниці Перемоги над нацистами у Другій світовій війні.

Участь у ній взяли науковці та краєзнавці з різних регіонів України й навіть закордоння. Голова правління обласного відділення Всеукраїнського товариства краєзнавців Павло Скавронський з приємністю зауважив, що вперше у такому зібранні на бердичівській землі була представлена краєзнавча спільнота Радомишля.

Дійсно, із задоволенням відгукнувся на запрошення побувати на цьому зібранні, бо випала добра нагода не лише поспілкуватися з колегами-ентузіастами краєзнавчої справи, а й детальніше ознайомитися з історичною спадщиною та пам’ятними місцями бердичівського краю.

До того ж цікаво було поєднати історичний розвиток та сучасний стан Радомишля й Бердичева, що мали і мають багато спільних рис.

Приміром, у XVIII-XIX та до половини XX століття обидва вони вважалися єврейськими містами. Бердичів взагалі відносять до найчисельніших поселень за кількістю іудеїв, називаючи його неофіційною єврейською столицею колишнього імперського простору. Радомишль, хоча значно й поступався кількісно, проте відсотковий прошарок був не на багато нижчим. Скажімо, за переписом 1896 року у Бердичеві єврейське населення міста становило 77 відсотків, у Радомислі – 71.

Відтак у обох містах єврейство однаковою мірою оберігало й поширювало свої національні засади, які промовисто проглядаються у їхній історії. Ці традиції майже обірвалися восени 1941-го, коли ними пройшла безжальна й кривава коса нацистського голокосту. Після того трагічного серпня для Радомишля і вересня для Бердичева лік євреїв тут почали вести вже на сотні, а після еміграційної хвилі 1990-х – на десятки й одиниці.

Втім в обох містах здавна органічно перепліталися й доповнювали одне одного національні надбання багатьох народів – передусім українців, євреїв та поляків. І радомишлянам тут варто перейняти у бердичівлян прагнення зробити місто привабливим для їхніх нащадків. Скажімо, у Бердичеві на загальному порталі однієї з будівель привернули увагу розміщені водночас три вивіски: «Польська бібліотека», «Музей бердичівського єврейства» та «Українська світлиця».

Спільним є й те, що певною мірою і Радомишль, і Бердичів, дещо втратили у своєму правочині через імперську політику зверхнього ставлення до історичної спадщини. Бо ж Радомисль офіційно вважається містом з 1795 року, Бердичів – з 1845-го, коли царськими Указами їм було надано статус повітових міст. Але офіційно – за визначеннями канонів Російської імперії.

Адже в польських і литовських метриках та джерелах більш ранніх періодів їх називають «містами». Це стосується, врешті, багатьох інших міст та поселень, що потрапили з Правобережжя під владу Росії. Притому вже сучасна українська історична наука не квапиться щось тут міняти.

Негативно вплинув на розвиток обох міст розвиток залізничного сполучення. Радомишль, відомо, залізниця обминула, відтак його промислово-економічний розвиток суттєво уповільнився, порівняно хоча б із сусідніми підпорядкованими повіту містечками (Малин, Коростишів). Через Бердичів залізничну колію проклали. Натомість місто втратило значення важливого вузлового посередницького ярмаркового та торговельного центру.

Колись Радомишль і Бердичів спільно, як повітові міста, перебували у складі Київської губернії, а у радянській період – Київської та Житомирської областей. Певно тому й поширеними були між ними обопільні міграційні процеси – родинні, службові тощо. Наразі поєдналися наші міста у долях багатьох знаних краян.

Приміром, бердичівськими й радомишльськими стежинами вели життєві дороги Михайла Чайковського (Садик-Пашу). У середині ХІХ століття кілька років Радомисльським городничим був відставний полковник, учасник Франко-Російської війни 1812 року Олександр Рузі, а потому його перевели на таку ж посаду до Бердичева. Слідом за ним подався й повітовий стряпчий Олександр Мачтет – батько майбутнього революціонера й письменника Григорія Мачтета. У Радомисльському й Бердичівському судах служив у різні роки Діонісій Бонковський – відомий, як автор знаменитої пісні «Ґандзя» та ряду інших. 

Бердичівську і радомисльську минувшину досліджував свого часу видатний історик та археолог Володимир Антонович. Втім уперше він побував у Бердичівському й Радомисльському повітах, проходячи тут студентську медичну практику.

Уродженець Радомисля відомий єврейський кантор Зайдель «Ровнер» Морогівський очолював хорову капелу в Бердичеві.

А от інший митець - композитор Віктор Томілін навпаки на певний час змінив Бердичів на Радомисль, куди переїхали його батьки.

На Бердичівщині вчителем починала свій трудовий шлях, а потому продовжила його вже у рідному краю, в Радомишлі, геолог, лауреат Ленінської премії СРСР Єлизавета Матвієнко.

У бердичівській землі дістала свій вічний прихисток радомишлянка Олена Веселовзорова – заслужений зоотехнік України, нащадок знаного роду Єгор’євих.

Тісно переплелися Радомишль та Бердичів у життєвій долі ученого, педагога, політичного діяча й патріота, члена-основника Української Головної Визвольної Ради Петра Чуйка. Дослідження про нього увійшло до програми і збірника матеріалів конференції.

Учасники зібрання мали змогу ще раз почути про наших славних земляків під час екскурсій по місту та його музеях. Й примітно, що бердичівська влада, втім, як і радомишльська, вбачає вагомою для розвитку міст туристичну галузь. За кількістю пам’ятних місць, вартих огляду, та музейних закладів радомишляни тут, звісно, поступаються. Хоча має Радомишль свою родзинку в особі «Замку «Радомисль», у Бердичеві туристичних перлин тимчасом куди більше.

Бо окрім краєзнавчого та згаданого музею єврейства, гості оглянули ще музей Джозефа Конрада, Санктуарій чудотворної Ікони Матері Божої Бердичівської у кляшторі (монастирі) Босих кармелітів, костел Святої Варвари, у якому Оноре де Бальзак вінчався з Евеліною Ганською (її родовід, між тим, пов’язаний був з Радомишльщиною), побували у православному храмі, що, як і радомишльський, носить ім’я Святителя Миколая (він, одначе, «молодший» від нашого на три десятиліття). Створюють й пропагують бердичівляни музейні кімнати у навчальних закладах, в установах і організаціях. Тут, до речі, діє музей історії освіти Бердичева. У Радомишлі такий уже давно «канув у Лету».

Навіть побіжне порівняння поки що, на жаль, не на користь радомишльській громаді. Бо для належного функціонування й привабливості туристичних об’єктів потрібні розвинена інфраструктура, благоустрій, та й санітарний стан має бути відповідним. І тут теж радомишлянам є чому повчитися і у бердичівської влади, і в інших сусідів.

Врешті конференція стала новим поштовхом для активізації краєзнавчої роботи. А ще було б добре, аби викладені міркування й певні висновки стосовно розвитку наших міст взяли собі до уваги відповідні управлінські й самоврядні структури.

Газета «Зоря Полісся», 8 січня 2016 р.

Пам’яті будівничого та першопастиря

Біля бічної південної стіни радомишльського Свято-Миколаївського собору збереглось давнє поховання. У ньому упокоєно першого настоятеля храму, одного з найвизначніших священнослужителів Радомишльщини ХІХ століття Антонія Гороновського.

Народився він 10 липня 1815 року на Київщині і походив зі знаного пастирського роду, представники якого несли службу Божу у багатьох парафіях. У 1837 році юнак успішно завершив курс Київської духовної семінарії зі званням першого студента, тож без відбору зараховувався до Академії. Проте за сімейними обставинами Антон відмовився від подальшого навчання і переїхав до Радомисля. У тамтешній Свято-Троїцькій церкві служив дияконом його брат Євграф (потому, висвячений священиком, він правив у Межиріцькій церкві). Одружившись з Анною Федоровою, 29 серпня 1837 р. отець Антоній був рукопокладений у священицький сан і направлений до Чайківської парафії.

У церкві в ім’я Святої Трійці с.Чайківка Гороновський ніс смиренну службу 13 літ. Його стараннями у 1845 році в селі було споруджено новий храм. А ще у священицькій родині там народилося двійко діток – Микола і Павло.

У 1850 році о.Антонія перевели до Радомисльської соборної Свято-Троїцької церкви, а вже наступного року він був висвячений протоієреєм і став настоятелем собору. Дерев’яний храм, що не мав належних підмурів, на ту пору перебував у ветхому стані. Пропонувалося навіть його розібрати і збудувати новий в іншому місці. Проте спочатку церкву перебудували й поставили на кам’яний фундамент, а у 1856-му було належно відремонтовано дзвіницю.

Одначе зростання кількості населення в повітовому місті, а відповідно – й парафіян, дедалі більше спричиняло нагальну потребу будівництва нового собору. І наполегливістю та стараннями Антонія Гороновського у 1883 році після багаторічних поневірянь у Радомислі постав храм в ім’я святителя Миколая.

  

Миколаївський собор і Троїцька церква у повітовому Радомислі.

Слід зазначити, що значний і вагомий внесок у зведення нової церкви зробив тодішній повітовий маршалок і водночас церковний староста Василь Синельников. Та він, на жаль, пішов з життя у 1879 році, відтак завершувалося будівництво без нього. За заповітом поховали небіжчика поруч з іще недобудованим храмом, спорудженню якого він сумлінно сприяв. Його могила тут також збереглась донині.

Закономірно, що саме Антоній Гороновський обіймав посаду благочинного Першого округу, що після реорганізації 1883 року об’єднував двадцять три церкви навколо Радомисля. Втім настоятель Радомисльського Свято-Миколаївського собору, що був також першоприсутнім повітового духовного правління, мав належний авторитет серед духівництва не лише повіту, а й усієї Київської єпархії.

У тому ж 1883 році він був серед тих, хто виголосив привітальні промови Високопреосвященнійшому Платону, митрополиту Київському і Галицькому на святкуванні ювілею з нагоди 40-річчя архіпастирства предстоятеля. Притому А.Гороновський вітав Владику першим з-поміж повітового духовенства Київщини.

А вже через рік Антоній Гороновський приймав Архіпастиря у Радомислі. Власне, тут митрополита чекали ще роком раніше для освячення собору в ім’я Святого Миколая. Але через участь у засіданні Святійшого Синоду  Високопреосвященнійший свої відвідини парафій Радомишльщини відклав.

На базарній площі Платона зустрічало ледь не все місто. Біля храму йому піднесли хліб-сіль міський голова Н.Гарбаров, А.Гороновський та місцевий рабин. Високоповажний гість благословив містян, помолився у соборі і відправив Божественну літургію. Він крім того відвідав Свято-Троїцьку та цвинтарну церкви, каплицю в тюремному замку, оглянув й самі місця ув’язнення, звернувшись з повчаннями до в’язнів. З гостинами і благословенням завітав Владика також до садиби о.Антонія, висловивши йому свою приязнь та підтримку. Ця подія стала вагомою віхою у духовному зростанні священика.

Чимало зусиль доклав протоієрей Антоній Гороновський для розвитку освітньої справи. У 1852 році його зусиллями при Свято-Троїцькій церкві відкрилося парафіяльне училище. Упродовж 56 років він був законовчителем (викладачем Закону Божого) спочатку у Радомисльському дворянському училищі, а після реорганізації закладу – у міському двокласному, очолюючи ще й повітове відділення єпархіальної училищної ради.

А.Гороновський обирався гласним міської думи, на громадських засадах входив до складу повітового комітету громадського здоров’я, відділення Товариства піклувального про тюрми.

Його духовне подвижництво обдаровувалося єпархіальною радою священицьким набедреником, палицею, камилавкою, золотим наперсним хрестом. За багаторічну сумлінну пастирську службу він був нагороджений орденами св.Анни 2 ст. і св.Володимира 4 ст.

Пішов з життя просвітник і духівник 16 (28) лютого 1893 року.

У некролозі, надрукованому в «Київських єпархіальних відомостях», з сумом сповіщалося, що священнослужитель Антоній Гороновський відзначався даром проповідництва і відмінним виконанням своїх пастирських та законовчительських обов’язків, користувався повагою й любов’ю як своїх парафіян, так і окружного духовенства. До речі, деякі його проповіді були опубліковані й увійшли до епістолярної духовної спадщини.

Він залишив по собі на Радомишльщині не лише добрий слід і людську вдячність, а й гідних послідовників та нащадків. Зокрема тривалий час несли до людей слово Боже його племінники Микола та Іоан Гороновські (Євграфовичі), котрі служили у Горбулеві і Пенязевичах. Внучатий племінник Віктор Іванович Гороновський ще й у радянські часи правив у Чудині та Малій Рачі.

А Свято-Миколаївський собор у Радомишлі тимчасом упродовж століть велично оберігає пам’ять свого натхненного будівничого і першопастиря.

Газета «Зоря Полісся», 18 грудня 2015 р.

Подвижництво сестер Вангенгейм

Їх називали «народниками». Але не за належність до певних політичних течій, окремі представники яких, сповідуючи гуманні народовольчі або народносоюзницькі ідеї, вдавалися часом до екстремістських, терористичних чи погромницьких дій. Народництво сестер Антоніни та Ольги Вангенгейм полягало передовсім у просвітництві широких народних верств і насамперед селянства.

Таке романтичне подвижництво надзвичайно поширилося після скасування кріпацтва. Мільйони селян, придбавши землю, починали самостійно на ній господарювати. Але подекуди новітнім господарям бракувало найелементарніших знань, які могла їм дати хоча б початкова освіта. А шкільництво тим часом на селі ледь-ледь пробивало собі дорогу…

Сестри Вангенгейм походили з давнього голландського роду, що осів на російських теренах з петровських часів. Їхні батьки мешкали в Чернігівській губернії, де батько служив у судових інстанціях, а мати мала маєтності, які дісталися їй у спадок від тітки. Після смерті матері належні їй землеволодіння перейшли до дітей (у сестер ще було двоє братів – Феодосій та Яків).

Коли Антоніна й Ольга подорослішали, вони продали свою частину материнської спадщини. Антоніна Петрівна за свою частку в 1884 р. придбала у Ставках Радомисльського повіту давній маєток і 213 десятин землі, що колись належали польським магнатам Дуніним-Вонсовичам. На ту пору Антоніна вийшла заміж за Василя Піхна, котрий закінчив фізико-математичний та юридичний факультети Київського університету св.Володимира, проте захопився садівництвом, бджільництвом, сповна їм віддавшись у Ставках. Оселилась там і Ольга Петрівна, що прагнула реалізувати свою давню мрію: відкрити школу для сільської дітвори. Вона закінчила Міністерську Київську гімназію й могла вчителювати у початковій ланці. І цей задум було успішно реалізовано.

Як зазначає «Пам’ятна книжка Київського навчального округу на 1899 рік», у 1887 році у с.Ставки Ольгою Петрівною Вангенгейм було засноване однокласне училище. Воно містилося у громадській будівлі (вочевидь йдеться про приміщення церковно-парафіяльної школи, про яку є відомості за 1882 р). На його утримання засновницею щорічно витрачалося 802 рублі. У 1899 р. тут навчалися 61 хлопчик і 15 дівчаток. Притому навчалися діти не лише Ставків, а й багатьох довколишніх сіл. Навчальний заклад мав 0,5 дес. землі для городництва. Вчителями разом з О.Вангенгейм працювали Марія Островська та законовчитель Димитрій Буткевич.

До своєї гімназійної освіти Ольга Петрівна додала ще спеціальну вчительську, закінчивши у Санкт-Петербурзі знані жіночі Бестужевські курси.

Щоправда, невдовзі Ольга Вангенгейм залишилась у Ставках самотньою. Спочатку після тяжкої хвороби (до психічного розладу, спричиненого втратою двох діточок, долучилися ще й сухоти) пішла з життя сестра Антоніна, а за нею відійшов і Василь Піхно.

Школа стала розрадою та відрадою для подвижниці. Вона згуртувала в ній гарний вчительський колектив. У літописі закладу зокрема зберігаються імена Євдокії Воронкової, Надії Савіної, Софії Пашкової, Олімпіади Пащенко (згодом перші троє в різні роки завідували ним).

Український геолог, лауреат Ленінської премії СРСР Єлизавета Матвієнко, яка свого часу навчалась у Ставецькій школі, розповідала у своїх спогадах, що у шкільній програмі приділялось багато часу граматиці, літературі (ясна річ – російським), арифметиці, геометрії, природознавству, історії, географії. Школа мала чималу, як за тодішніми мірками, бібліотеку, у якій було гарне зібрання літературних творів російської та світової класики, оповідань, повістей з історії та географії. Кращому засвоєнню предметів допомагали наочні ілюстрації, прилади для вивчення точних і природничих наук.

Все це було придбане коштом О.Вангенгейм. На потреби школи йшли також прибутки від оренди шкільного саду. Ставецькі старожили колись згадували, що зошити, підручники, ручки та олівці учням також видавали в школі безкоштовно. Хоча користувалися ними лише на уроках, адже домашніх завдань школярам не задавали. І єдине, що потрібно було взяти з дому із собою до школи, - ложку, бо там ще й годували.

Значна увага приділялась естетичному вихованню учнів – малюванню, ліпленню. Школярі доглядали за палісадом і квітниками, ставили п’єси і влаштовували свята. У школі діяв чудовий дитячий хор.

Чимало випускників училища продовжили освіту у гімназіях, вчительських семінаріях. Тим, хто не мав задля цього коштів, надавала допомогу Ольга Петрівна. Фундаторка школи дбала й про те, щоб учні оволодівали навичками рукоділля та ремісництва. В училищі запрацювали кравецька, шевська і палітурна учнівські майстерні.

Водночас знаний київський діяч Дмитро Піхно (професор університету і редактор популярної в ті часи газети «Кієвлянін»), що порядкував спадщиною померлих брата та його дружини, успішно завершив почату ними справу з організації у Ставецьких маєтностях сільськогосподарської школи. У 1899 року тут запрацювали сільськогосподарські та ремісничі класи ім.А.П.Піхно, що підпорядковувалися Міністерству землеробства та державного майна і відповідному губернському управлінню, перебуваючи під попечительством Д.Піхна.

У 1906 році підвищився статус і дітища Ольги Вангенгейм. Після того, як її коштом було збудовано нове двоповерхове навчальне приміщення, училище стало двокласним, і ним уже опікувалося повітове земство.

Школа у Ставках, збудована О.Вангенгейм (сучасне фото).

А тимчасом на Російську імперію накотилися перші революційні хвилі, які дісталися й Ставків. І невдовзі ставчан приголомшила новина: під підозру в антиурядовій діяльності потрапили О.Вангенгейм та О.Пащенко, яких заарештували й доправили до Києва.

Через деякий час Ольгу Петрівну відпустили, й вона повернулась до Ставків та своєї школи. Проте перебування в сумнозвісній Лук’янівській в’язниці суттєво підірвало здоров’я жінки. Подвижниця, як і її сестра, теж захворіла на сухоти.

У 1907 році вчителька Є.Воронкова принесла до школи фотокамеру і зробила кілька знімків, що закарбували унікальні миттєвості життя цього закладу. На одній зі світлин Ольга Петрівна сфотографувалась з учнями у шкільному саду. Востаннє.

Наступного року тяжка хвороба таки здолала мужню жінку, що присвятила своє недовге життя народній освіті. Померла вона у Києві, де її й поховали на Байковому цвинтарі. У 1911 р. група ставецьких школярів відвідала могилу просвітниці та вклонилась її пам’яті.

За два роки по тому пішов з життя і Дмитро Піхно.

Дивовижно, що, цілком уживаючись  в одному родинному середовищі, сповідували Ольга Петрівна і Дмитро Іванович по суті антагоністичні політичні погляди. Д.Піхно відстоював монархістські великодержавні й антиукраїнські ідеї. Причетність О.Вангенгейм до революційних виступів 1905-1907 рр. вказує на протилежне. 

Примітно, що на фото, зробленому у класній кімнаті, на її задній стіні, як свідчить Є.Матвієнко (вона зафіксована на обох світлинах), висить портрет Тараса Шевченка, одначе через деякий час інспектор, що завітав до училища, наказав цей портрет зняти.

  

Тим не менше, вільнолюбні зерна, посіяні у ставецькій школі, дали рясні сходи. Колега й соратниця фундаторки закладу О.Пащенко стала помітною провідницею української революції 1917-1920 років. Вона обиралась членом Центральної Ради трьох скликань, разом з Іваном Огієнком опікувалась освітньою справою зокрема у відкритому ними Кам’янець-Подільському університеті, брала активну участь у становленні й розвитку товариства «Просвіта».

Серед її учнів у Ставках був майбутній ватажок повстанського руху на Київщині Юліан Мордалевич. Навчалися у школі й член Центрального Українського повстанкому Антон Вернигора, відомий український мовознавець, брат Є.Матвієнко Оникій, зв’язковий УПА в 1950-60 рр. «Сокіл» -  Дмитро Овсієнко.

Племінник Ольги Вангенгейм Олексій, що свого часу організував і потому очолював гідрометеорологічну службу СРСР, був репресований і розстріляний на Соловках у зловісному урочищі Сандормох у листопаді 1937-го разом з когортою українського цвіту. Тож і його особова справа відмітилась позначкою «український буржуазний націоналіст».

Напевне, успадкував ці ідеї у стінах ставецької школи та пройнявся ними знаний правозахисник і громадський діяч Василь Овсієнко.

Хоча самі Ставки упродовж майже семи радянських і трохи більше двох українських десятиліть іменувалися Ленінем.

Цю метаморфозу навіть відзначив ще один ідейний антипод Ольги Вангенгейм - пасинок Д.Піхна Василь Шульгін, відомий ідеолог російського націоналізму й Білого руху зокрема, що також неодноразово гостював у рідні в Ставках. У своїх мемуарах він згодом розповів про відвідини не чужого йому села у 1960-му, з приємністю зауваживши, що обидва тамтешні навчальні заклади, засновані близькими йому людьми, слугували народові.

Втім, на ту пору у маєтку містився дитячий туберкульозний санаторій. Колишні ремісничі класи за радянської влади реорганізували у сільськогосподарський технікум. Проте у 1935-му його перевели до села Рогачів-Волинський Баранівського району. А колишній ставецький маєток прислужився  справі боротьби з хворобою, що смертельно вразила двох сестер, які заклали на цих землях надійний фундамент народної освіти.

У збудованій Ольгою Вангенгейм школі навчаються ставецькі діти й досі.

*     *     *

З роками занедбаний після закриття санаторію колишній маєток нині реконструюється й відроджується стараннями мецената і колекціонера Олексія Шереметьєва, котрий створює тут культурно-мистецький комплекс. Час від часу сюди на пленери приїздять молоді та знані майстри пензля, влаштовуючи потому виставки своїх робіт. У Ставках (у 2015-у цей населений пункт таки повернув собі історичну назву) створив свою творчу майстерню відомий скульптор Владислав Волосенко. Село вже прикрасилося пам’ятником Т.Шевченку його роботи. А на Ставецькій школі встановили барельєф Ольги Вангенгейм, обрамлений мальвами, виготовлений майстром з тонованого надтривкого бетону. Він надзвичайно барвисто виграє на сонці, особливо вранці, коли школярі саме йдуть до школи. Як зазначив митець, образ цієї дивовижної жінки не полишав його, відколи він оселився в Ставках і дізнався про нелегку й подвижницьку долю людини, яка віддала дітям і освіті все своє життя.

Часопис «Слово Просвіти», ч.49 (841), 10-16 грудня 2015 р.