субота, 28 січня 2017 р.

Із роду українських патриціїв


Коли на початку січня 1918 року виникла реальна загроза Російсько-більшовицької військової інтервенції, проукраїнська київська молодь вирішила добровільно стати на захист проголошеної Української Народної Республіки.
Студенти і гімназисти проходили військовий вишкіл у Костянтинівському військовому училищі. А як надійшла звістка про те, що на Київ суне «червона» навала під орудою Муравйова та Єгорова, вирушили на невеличку й невідому доти станцію Крути, що відтоді назавжди увійшла до літопису української звитяги та самопожертви. Декілька сотень мужніх українських вояків змогли тут бодай на кілька днів стримати наступ кількатисячної московської орди.
Українці втратили в тому трагічному бою вбитими, пораненими й полоненими 250-300 бійців та 10 старшин. Крім того, при відступі студентська чота, не зорієнтувавшись у темряві, потрапила прямо в розташування червоногвардійців. Після катувань і знущань усіх їх більшовики розстріляли. До речі, розстріл крутянських полонених став у тодішніх військових кампаніях одним з перших фактів ігнорування воюючою стороною Женевської конвенції про гарантування бранцям життя.
Встановити вдалося прізвища лише двадцяти двох загиблих. Серед них – 23-річний студент Київського університету, один з очільників Української Студентської Громади, член першого зібрання Української Центральної Ради Володимир Шульгин.
Спочатку полеглих під Крутами юнаків урочисто перепоховали у Києві на Аскольдовій могилі. Коли ж у 1934-му більшовики зрівняли той погост із землею, не лишивши й сліду про звитяжців української вольності, бабуся одного з похованих там героїв крутянського бою Володимира Наумовича потайки перенесла останки свого онука та його тезка Шульгина на Лук’янівський цвинтар.

*     *     *
Володимир Шульгин походив зі старовинного українського шляхетського покоління з фамільним прізвищем Шульга, що притримувалося українських звичаїв та традицій.
Проте одному з представників роду, котрий за твердженням дослідників розмовляв українською, під час служби у російському війську зросійщили прізвище на Шульгін, яке потому, звісно, успадкували й усі його нащадки. Одначе російське вірнопіддаництво та українська шляхетність в одній іпостасі ужитися аж ніяк не могли, тож і розділилась родина на русо- й українофілів. Між тим, у подальшому цей світоглядний розподіл позначився й на написанні потомками своїх прізвищ українською мовою: відповідно Шульгини і Шульгіни.
У Миколи Яковича Шульгіна, який в середині ХІХ століття служив секретарем з судочинства у канцелярії Київського генерал-губернатора, у 1851 році народився син, якого на честь діда нарекли Яковом. Невдовзі батько помер від туберкульозу, відтак виховувався Яків у родині батькового брата – Віталія Шульгіна, відомого історика, професора університету. Пізніше той заснував знану своїми українофобськими настроями газету «Кієвлянін», яку очолював до своєї кончини. Віталій Шульгін, крім того,  був причетним до підготовки сумнозвісного антиукраїнського документа, що дістав назву Емського указу, суттєво обмежуючи використання української мови.
Натомість Яків, котрий як і дядько обрав історичний фах, ще студентом університету пристав до українського революційного осередку, якому віддав усі гроші, що залишилися йому в спадок від батька. При всій повазі до Віталія Яковича, котрий по-батьківському опікувався сиротою і вивів у люди, дав освіту, юнак не зміг сприйняти його антиукраїнських поглядів. Притому на виконання Емського циркуляру було закрито прогресивну проукраїнську газету «Київський телеграф», з якою співробітничав Яків Миколайович. Відтоді й розійшлися шляхи цих родин Шульгіних.
У 1879 році Якова Шульгіна разом з однодумцями з «Київської громади» заарештували і заслали до Сибіру. До Києва він повернувся лише через десять літ, проте зумів поновити викладацьку, громадську й наукову діяльність. Його історичні дослідження стосувалися передовсім національно-визвольного руху на українських теренах у XVII-XVIII cтоліттях. Примітно, що в одній з праць ученого, яка стосувалась Коліївщини і була надрукована в «Київській старовині», згадано події гайдамаччини під Радомишлем. Відійшов він у засвіти в 60-річному віці.

*     *     *
Василь, син Віталія Яковича, певною мірою повторив долю свого двоюрідного брата. Як і Яків, він зростав без батька, котрий помер у рік його уродин. Долею хлопця (втім і газетою «Кієвлянін» теж) опікувався вітчим – Дмитро Піхно, професор Київського університету.



Шульгіни: Віталій Якович і Василь Віталійович.


У дитинстві літні канікули Василь Шульгін зазвичай проводив у селі Ставки на Радомишльщині в маєтку, що належав сестрам Вангенгейм, старша з яких була заміжньою за братом Дмитра Піхна – Василем. З Радомишлем Василя Шульгіна пов’язувало ще й те, що брат його першої дружини (і, до речі, двоюрідної сестри по матері) Сергій Градовський (виходить, що теж кузен) в кінці ХІХ століття працював у цьому місті податним інспектором.
Від батька і вітчима Василь сповна успадкував проросійські шовіністичні переконання. Після закінчення юридичного факультету Київського університету він зробив стрімку ділову і політичну кар’єру. Став провідним журналістом, можна сказати, родинного «Кієвляніна», а після смерті Дмитра Піхна очолив видання, яке за його редагування ще більш посилило свої антиукраїнські позиції.
Услід за обранням земським гласним Василь Шульгін обирався депутатом ІІ-IV Державних дум від Волинської губернії, де мав землеволодіння в Курганах Острозького повіту.
Після Жовтневого (1917 р.) більшовицького перевороту був одним із засновників та ідеологів Білого руху. Коли його поразка стала очевидною, емігрував та опинився у Югославії.
У 1944-му його там заарештували радянські спецслужби і допровадили в Москву, де засудили на тривалий термін «за антирадянську діяльність».
Після відбуття покарання доживав віку у Владімірі. На ту пору Василь Шульгін, здається, вже цілком сприйняв Росію Радянську, котра, хоча й під комуністичними гаслами, так само продовжувала імперські великодержавницькі традиції. Недарма він був офіційно запрошений на ХХІІ з’їзд КПРС (!).
Наразі російська політика щодо суверенної української держави донині послуговується доктриною Василя Шульгіна: «Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови та культури. Це ті чинники що спроможні призвести до цілковитого її сходження з орбіти наших інтересів».
Одначе трапилась з цього приводу й ось така оказія. В Одесі, де після вигнання з Києва дислокувалися денікінці, Василь Шульгін ініціював відміну в місцевій гімназії обов’язкового вивчення української мови. Її натомість запропонували гімназистам вивчати факультативно з особистого бажання – за твердим переконанням, що таких не виявиться. Проте двоє бажаючих таки знайшлося: це були діти Шульгіна, які, здається, не цілком сприймали батькове українофобство.
Тимчасом їхня доля виявилась трагічною.
Син Василід, відстоюючи проросійську позицію, загинув у грудні 1918-го в Києві у вуличному бою під час антигетьманського повстання, до якого спричинив проголошений П.Скоропадським курс на федерацію з Росією.
Веніамін, що служив флотським юнкером, у 1920-му потрапив у полон до червоних і потому вважався зниклим безвісти.
Молодший син Дмитрій, що навчався у Кадетському Морському корпусі, емігрував з Криму разом з російською ескадрою. Пізніше осів з родиною в Америці. Після його сина Василя нащадків у цієї гілки Шульгіних, що зрадила прадавнім традиціям роду, начебто не лишилося…

*     *     *
А от діти Якова Миколайовича Шульгина присвятили своє життя українській національній ідеї. 
Донька Надія, за фахом педагог і математик, за української влади входила до Комісії Товариства Шкільної Освіти, займаючись українською математичною термінологією. Вона була автором першого українського шкільного підручника з математики. Потому брала діяльну участь у просвітницькому русі на Волині.
Син Микола, що вивчився на правника, працював радником місії УНР у Парижі.
Олександр Якович Шульгин обирався до другого і третього складів Центральної Ради. В уряді В.Винниченка він був генеральним секретарем із закордонних справ, затим послом УНР у Болгарії, входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі, представляв Україну на першій асамблеї Ліги Націй.
У лютому 1918 року Олександр Шульгин увійшов до складу комісії, утвореної Центральною Радою для з’ясування обставин бою під Крутами. Вочевидь саме він упізнав серед загиблих крутян свого брата Володимира…


Шульгини: Олександр Якович, Володимир Якович, Яків Миколайович.

Після поразки Української революції 1917-1920 рр., що не відстояла утвореної нею незалежної України, Шульгини-Яковичі теж були змушені емігрувати з рідної землі. На чужині, одначе, вони та їхні наступники вели активну громадську, політичну і просвітницьку діяльність, всіляко поширюючи й пропагуючи українську державотворчу ідею.
Патріарх Мстислав (Скрипник) назвав їх нащадками роду українських патриціїв, які віками зберігали нашу національну духовність та ідентичність. Тож і увійшли Шульгини до славної когорти найвідданіших патріотів та подвижників України.

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2017 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар