«Не допускаючи ідіотської тяганини…»

Постановою зловісної «трійки» при управлінні НКВС по Житомирській області від 9 грудня 1937 року було присуджено до розстрілу Коломацького Степана Костянтиновича, котрий, як зазначалося у протоколі засідання, був служителем релігійного культу в місті Радомислі. Вирок виконали через двадцять днів.

У чому ж завинив перед радянською владою отець Степан? В обвинувальному висновку, що його склав начальник Радомисльського райвідділення НКВС сержант держбезпеки Горохов, у провину священикові висувалось систематичне проведення контрреволюційної поразницької агітації серед населення, яка спрямовувалась проти владних заходів. Наводились зокрема свідчення, що той начебто закликав  не працювати у релігійні дні, і це негативно впливало на виконання «політичних кампаній», а ще – поширював серед колгоспників провокаційні чутки, що на Україну прийде Гітлер, і влада зміниться, тримав зв’язок з іншими священнослужителями, проводив церковні обряди та пропагував серед колгоспниць релігійну віру, без якої їм нібито жити не можна, закликав їх клопотати про відкриття церкви.

Висунуті звинувачення священик рішуче заперечував, хоча й визнавав, що відправи здійснював, бо за своїм сумлінням не міг відмовити людям, які до нього зверталися, адже несінню слова Божого він присвятив усе своє життя...

Степан Коломацький народився в селі Дібрівка Таращанського повіту на Київщині у 1874 році у священицькій родині. Здобув релігійну освіту: закінчив Київську духовну семінарію, потім – Академію. У 1904 році був висвячений священиком. Проте зайнявся вчительством. Зазнав особистого горя – овдовів і сам виховував доньку.

У 1914 році Степан Костянтинович переїхав до Радомисля і став законовчителем Радомисльської чоловічої гімназії. Одначе у 1919 році більшовики гімназію скасували, а з навчальних програм усіх закладів освіти викладання Закону Божого вилучили.

Радомисльська чоловіча гімназія.

З 1922 р. отець Степан ніс священицьку службу у Свято-Миколаївському соборі, а коли у 1930-му влада закрила цей храм, служив у Верлоцькій церкві. У 1935 заборонили й її, відтоді він знову осів у Радомислі.

Свято-Миколаївський храм у Радомислі. 1941 р.

Малюнок А.Політа.

Цікаво, що у 1919 р. тут його шляхи перетнулися з колишнім колегою по навчанню у семінарії – радомишлянином Миколою Архиповичем, який тоді певний час викладав теж у радомисльській гімназії, але – жіночій. За Центральної Ради полковник Архипович входив до державної комісії з організації української армії, займався створенням для неї військових шкіл. Мабуть, якби про цей факт дізналися чекісти, «провина» Степана Коломацького дістала б зовсім інший окрас.

Проте й без того органи знайшли «вагомі підстави» для її перекваліфікації. З Радомисля справу направили до спеціальної колегії Житомирського обласного суду. І отам з нею вже відбулися дивні переміни. У згаданій постанові «трійки», яка штампувала нашвидкуруч фабриковані вироки, навіть не вникаючи у їх неоковирність, не те що абсурдність, з’явилися звинувачення, що наслідком контрреволюційної діяльності С.Коломацького стало те, що у селі Дібрівка (!) відбувалися неодноразові «волинки» (цим жаргонним слівцем радянські каральні органи іменували факти зволікань та ухилянь при колективізації чи під час виконання важливих господарських і громадських робіт). Фальсифікатори  навіть не вчиталися у матеріали справи, у яких Дібрівку згадано тільки як місце народження Степана Костянтиновича, котрий жив і служив задалеко від своєї батьківщини – у Радомислі.

Крім того, за висновками «трійки» отець Степан виявився уже членом контрреволюційного угрупування, очолюваного архиєпископом Української Автокефальної Церкви К.Малюшкевичем, котрий начебто й завербував Коломацького, і за завданням якого той вів ворожу діяльність. Проте Малюшкевич на ту пору вже кілька місяців, як був репресований і засуджений до розстрілу. Втім, фабрикуючи подібні справи, енкеведисти та іже з ними на такі «дрібниці» уваги не звертали. Головним для них було підвести звинуваченого під розстрільну статтю.

Адже для державної каральної системи Степан Коломацький вважався передусім просто священиком, і вже через це – ворогом. Комуністична влада, яка всякчас відкрито називала релігією опіумом для народу, ще з 1919 року взяла на озброєння слова вождя світового пролетаріату В.Леніна, що «потрібно якомога швидше покінчити з попами та релігією. Попів слід арештовувати як контрреволюціонерів та саботажників, розстрілювати нещадно і повсюдно». І цієї лінії вона дотримувалась неухильно, наслідуючи ще одну відому ленінську вказівку: не допускати у таких акціях «ідіотської тяганини».

Першою хвилею боротьби з «релігійним дурманом», яку більшовики почали у 1925 році, створивши Спілку войовничих безбожників, стало масове закриття храмів, їх руйнація, підпали. Відтак, якщо закривалась церква, священик зоставався без роботи. Але, попри відсутність культової споруди, люди залишалися вірними вірі та релігійним традиціям, тож продовжували звертатися до своїх пастирів, несвідомо роблячи їх заручниками системи. А це ставало зручною підставою для звинувачень священиків у незаконній релігійній діяльності, адже богослужіння їм дозволялися лише у діючих храмах.

Позаяк, не маючи місця служби, як і С.Коломацький, оселилися в райцентрі настоятелі сільських парафій В’ячеслав Грищинський, Георгій Зеленцов, Григорій Коломацький, Яким Руденко, Десидерій Чернецький. У зловісному 1937-му всі вони потрапили під криваві жорна репресій.

Газета «Зоря Полісся», 18 травня 2018 р.

Як ставчан робили «ленінцями»

Мабуть, таки невипадково більшовики обрали 1924 року на Радомишльщині для увічнення пам’яті свого вождя В.Леніна село Ставки. Бо саме це стародавнє поселення з початком у 1917-му української національно-визвольної революції стало одним із її форпостів. Із стін ставецької земської школи, у якій навчалися не лише діти місцевих селян, а й з багатьох довколишніх сіл, вийшли, приміром, знані діячі революційного руху Юліан Мордалевич, Антон Вернигора, Микола Омелюсик. Посіяне добірне зерно не могло не прорости. Тож радвлада відразу заходилась ревно вичищати «антирадянські елементи», щоби не псували вони «світлу й величну» назву села. Репресивна машина працювала на повну потужність.

Як зазначає знаний ставчанин правозахисник Василь Овсієнко, під час Великого Терору, що розпочався 5 серпня 1937 року за протоколом Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 «Про антирадянські елементи», у його селі однієї ночі було заарештовано 19 чоловік – усе найграмотніших людей. Ніхто з них не повернувся – «тройки» виконували смертні вироки негайно...

1937-38-й вважаються роками піку каральних більшовицьких репресій. Проте у Ставках вони не припинялися упродовж усього радянського періоду історії цього населеного пункту. Скажімо, той же Овсієнко зазнав переслідувань у часи брежнєвського «розвинутого соціалізму».

Перша повальна чистка в селі, що вже дістало назву Леніне, сталась 28 червня 1928 року. За реєстрами меморіального видання «Реабілітовані історією», того дня арештували 18 ставчан, яким було інкриміновано антирадянську пропаганду й агітацію та участь у контрреволюційних організаціях – Степана Волинця, Олександра Глущенка, Аврама й Антона Гончаренків, Тараса Колоса, Мефодія та Юхима Науменків, Андрія і Костянтина Ніколаєнків, Михайла Овсієнка, Михайла Олійника, Петра Онищенка, Андрія Писаренка, Григорія Римаренка, Григорія Середенка, Степана Стельмаха, Івана та Юхима Сутковенків. Усіх їх засудили на різні терміни ув’язнення або «суворої ізоляції».

Затим прийшла черга «великого переселення» 1930-1933, коли масово почали розкуркулювати і виселяти цілими сім’ями на Соловки чи у Сибір усіх «соціально-небезпечних елементів», незгодних приставати до колгоспного ладу. Під цю категорію потрапили родини Бондаренків, Богданенків, Іващенків, Мельниченків, Мордалевичів, Сергієнків, Василенків.

Решту добивали у 1937-38-му. Тоді вже лік пішов на десятки, притому вдруге потрапили під криваві жорна й ті, хто, відбувши попереднє заслання, усе ж повернувся додому.

Продовжилися репресії й після війни. У повоєнній довідці-характеристиці райвідділу НКВД вказувалося, що велика кількість населення була лояльною до німецької влади. Тож насамперед органи вичистили усіх, хто співпрацював з окупантами або ж був членом родини зрадника. Серед таких опинився, наприклад, священик Михайло Михальченко, який ніс у селі пастирську службу, коли окупанти дозволили відкрити в селі церкву.

А у 1952 році гебісти раптом взяли в облогу хутірець Жадок, що тулився у лісі поруч із селом край старої дороги на Радомишль. Тут ще у 1920-х осіла родина Василенків. Батьки, проте, згодом перебралися в село, а діти залишились. Як потім з’ясувалося, через цей закуток постійно проходили рейдуючі групи ОУН-УПА, що їх підтримували місцеві мешканці – переховували, підгодовували, інформували про небезпеку, тримали у схованках національно-патріотичну літературу, яку повстанці розповсюджували в регіоні.

У березні 1952 було заарештовано господаря Миколу Василенка, а через рік – його тітку Зінаїду Овсієнко та її 16-річного сина Дмитра. Усіх трьох їх засудили на 25 років позбавлення волі. Але за Хрущовської відлиги вироки переглянули. Миколі термін ув’язнення скоротили до 10 років, Зінаїді й Дмитру – до семи. Парубка, проте, у 1958-му засудили вдруге, але осудним він уже не став, ймовірно на допитах і в «зоні» з ним добряче «попрацювали» навкулачки, позаяк направили його на тривале примусове лікування у «психушку». Втім «шизо»-діагноз у ту пору цілком могли приліпити кому завгодно, адже відхилення від пропагованого стандартного образу «совєтского чєловєка» вже саме по собі вважалося аномалією.

Натомість кількісний склад ставецьких «нащадків Леніна» з року в рік скорочувався. Відтак у 1959 році до Леніного приєднали не лише довколишні хутори Жадок та Ставочок, а й сусідні Мінини. Адже клята статистика всякчас засвідчувала повсюдні стрімкі темпи скорочення чисельності сільського населення. Приміром, якщо у 1925 році на початку Ленінського етапу Ставків тут налічувалося 1682 жителі, то за реєстром 1973 року по всій сільській раді рахувалося їх 2127. І це - з приєднанцями, а також з Мар’янівкою, Руднею Городецькою і Ставецькою Слободою.

Ліквідація Жадка водночас мала посприяти й викоріненню його народної назви, бо селяни почали прозивати поселення «бандерівським хутором». Біля самісінького Леніного!

Микола Василенко після відсидки одружився, жив спочатку в Кичкирях. Потім пристав до другої дружини – вже у Леніному. Зінаїда тимчасом залишилась на хуторі, згодом доживав там свого нещасного віку й Дмитро, що повернувся додому інвалідом.

– Був він сумирний, сердечний і привітний, – розповідає ставчанка Ніна Овсієнко, у дівоцтві – Василенко, тож у її родоводі переплелися ці два прізвища. – Приходив до нас, ми його годували завжди, чим могли –  ділилися: картоплею, олією, цукром, салом. Та хилився Дмитро не до кожного, адже «дурником» його подекуди називали чи ще як ображали. Коли десь присяде відпочити, завжди був з газетою в руках. Добре пам’ятав дати, події, деякі непомітні дрібниці. «Чорної хвороби» він в ув’язненні дістав. Били його там сильно. Хотіли ми його десь у селі улаштувати, виділити якусь кімнату. А він каже – ні, я тут народився, тут жив, тут і помру. Казав: я відчуваю, коли в мене приступ хвороби, а в селі я буду людей лякати…

А якось хатина Зінаїди та Дмитра таємниче загорілась. У селі тоді подейкували, що її хтось підпалив навмисне. Проте – відбудувалися.

– Хату їм допоміг перекрити соломою мій батько, – продовжує Ніна Федорівна. – Він був майстром крити куликами. Але ходив туди так, щоб менше хто бачив. І хоч багато що знав про Зіну, нам особливо нічого не розказував. Тоді взагалі було лячно про щось розпитувати чи цікавитись. Бо двоє говорять, а десятеро слухають, і хтось із них потім комусь про це доповідає…

Микола відійшов у засвіти у 1983-му, Зінаїда у 1987-му. Ховали їх здебільшого найближчі родичі, інші з остраху не наважувалися, адже тавро «неблагонадійності» трималося міцно, і для багатьох ставало таким собі запобіжником для більш близьких стосунків.

Дмитра поховали рідні у 2009-му. Відспівування також не було. Наразі у лютому 2018 року активісти «Свободи», «Просвіти» віднайшли Дмитрову могилу, а отець Мирослав Жилич виконав усі належні відправи, щоби упокоїлась душа його у вічності.

– Нам теж підпалювали хату, – ділиться спогадами Н.Овсієнко. – Це була вже помста за Василя.

У 1973 році Василя Овсієнка – брата чоловіка Ніни Федорівни – за антирадянську агітацію та пропаганду (розповсюдження так званого «самвидаву») засудили на 4 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму. Відтоді потрапили у «зону особливої уваги» й усі його рідні та близькі.

– Саме 1973-го ми побудувалися і перейшли у новий будинок, – згадує жінка. – Але електрику нам ніяк не хотіли підводити. Більше року «збиралися». Я не витерпіла, написала в журнал «Перець». Зреагували швидко, провели, все чин чином. А от у переддень 30-річчя Перемоги до нашої оселі раптом завітали електрики, щось там покопирсалися й пішли. А за два дні, 9 травня, після мітингу з відкриття обеліска загиблим всі відразу пішли на «гробки» (Пасха того року припала на 4 травня). Раптом біжать люди й кричать: «Ніно, твоя хата горить!»

Як з’ясували пожежники, загоряння сталося через «жучка» з товстого дроту, що з доброго дива опинився в проводці, перемкнув її, й вона загорілась. Але ж окрім електриків ніхто в мережі нічого не робив! Нам навіть страховку не сплатили. Коли я згадала про тих візитерів, мене відразу викликали в КДБ, проте розмову швидко перевели на Василя. Цікавились його друкарською машинкою, яку він замовив через «Посилторг», і вона деякий час так і лежала запакованою у братовому помешканні. Розпитували, що читаю, зокрема про «Собор» Гончара допитувались. Я його колись придбала відкрито в книгарні і, звісно, читала. То вже потім цей твір заборонили. Викликали туди часто, по декілька разів на рік, бо «доброзичливців» вистачало…

Збіг чи ні, але коли у 1973-му Василя засудили й посадили, до села прибули нібито за направленням кілька новоселів. Один з тих «молодих спеціалістів», тримаючись поодаль, всякчас чомусь начебто випадково супроводжував Ніну Федорівну, коли їй доводилося кудись іти у справах.

Надмірну увагу відчувала жінка й на роботі – працювала вона вчителем математики та фізики, а потім ще й хімії. Саме отой «доважок» по декілька разів на рік перевідували перевіряльники. Але, навчена досвідом, жодного шансу до чогось причепитися вчителька їм не давала.

Овсієнки боялися про щось відверто говорити між собою в хаті. Знали, що їх «слухають». При потребі йшли на городи, прогулювалися до лісу.

А ще чула, як її поза очі називали «бандерівкою». Хоча здебільшого люди все розуміли й відчували. Врешті справжні авторитет та шану до Ніни Федорівни односельці засвідчили у 2006-му, обравши її сільським головою.

Але за радянських часів страх, посіяний між ними системою, тримав міцно. Приміром, коли у 1988-му повернувся із таборів до рідного села Василь Овсієнко, він запропонував утворити в селі осередок, ні, зовсім не Руху чи, не доведи Господи, Гельсінської спілки, а офіційно дозволеного владою Товариства української мови. Однак у середовищі тодішньої сільської інтелігенції не знайшлося бодай трьох охочих. Скоріше за все тому, що ініціатива йшла від недавнього політв’язня, від якого все ще вважалося за безпечніше триматися подалі.

І навіть вже у незалежній Україні намагання окремих активістів ініціювати повернення селу його історичної назви, аби позбутися нарешті ленінського спадку, підтримки не мали. Лише після революції Гідності та ухвалених під її впливом декомунізаційних законів пам’ятник вождю світового пролетаріату в селі таки демонтували, а Верховна Рада після відповідних процедур перейменувала Леніне знову на Ставки.

І цей крок хоч якоюсь мірою став даниною пам’яті безневинно убієнних, замордованих та покараних комуністичним режимом кількох поколінь ставчан.

Газета «Зоря Полісся», 18 травня 2018 р.

Чорний Великдень Хомівки

25 квітня 1943 року жителі захованої в притетерівських лісах Хомівки традиційними віншуваннями «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!» щиро вітали одне одного з Великоднем. Дарма що вже майже два роки село перебувало під окупацією гітлерівської Німеччини, традиційних християнських святкувань хомівчани дотримувалися. Більше того, за окупаційної влади селян за віру вже не переслідували. Притому в селі, де споконвіку дружно сусідували і католики, і православні, шанували свята, так би мовити, і свої, й сусідові. У 1943-му, до речі, пасхалія обох конфесій збіглась у даті.

Так само усіх хомівських вірян вже на другий святковий пасхальний день спіткала біда. Зранку в село в’їхала величезна валка підвід, а Хомівку зусібіч оточили вартові.

Зігнавши усіх без винятку мешканців на сільський майдан, карателі «за співпрацю і зв’язок з партизанами» привселюдно розстріляли працівника місцевого лісопильного заводу Петра Мариношенка, а селянам оголосили, що відсьогодні їхнього населеного пункту не існуватиме. За постановою гебітскомісаріату в Хомівці скасовувалась утворена ще на початку окупації німецька управа (їх, між тим, було в районі лише декілька), а на селян чекає суворе покарання. І на підтвердження оголошеного вироку село скорим часом цілковито було охоплене вогнем.

Петро Ничипорович Мариношенко.

Така каральна акція була викликана нападом напередодні партизанського загону саме біля Хомівки на німецьку автоколону, що рухалась з Кримка.

У протидії з диверсійними вилазками підпільників та партизанів гітлерівці цілком наслідували запроваджений більшовиками ще за часів української національно-визвольної боротьби 1918-1922 років принцип «отвєтчіков», коли за ту чи іншу протидію «новому міру» радянська влада без розбору нещадно карала десятками й сотнями навмання обраних заручників із ближніх сіл.

А в роки Другої Світової у сумнозвісній білоруській Хатині нацисти вбили та спалили живцем 149 жителів села, у тому числі 75 дітей, помстившись у такий жахливий спосіб за засідку, яку тут влаштували партизани поліційному охоронному батальйону. В тій збройній сутичці загинув улюбленець Гітлера олімпійський чемпіон Г.Вельке.

Ще жахливішою і найбільшою за кількістю подібних безневинних жертв стала інша березнева трагедія 1943-го – Корюківська. У цьому райцентрі на Чернігівщині окупанти за партизанський наскок вимістили свою лють теж на місцевих жителів. Каральною акцією усіх корюківчан (біля семи тисяч!) було знищено, а саме містечко майже повністю спалили.

Чи потрібні були ці локальні й аж ніяк непідвладні ходові війни «перемоги», що оберталися такою кількістю жертв серед мирного населення?

Та, як зазначав, оповідаючи зокрема про звитягу партизан М.Наумова під Хомівкою, у своїх мемуарах Іван Хитриченко, командир партизанського з’єднання, що діяло в радомишльських лісах, у такий спосіб партизани давали зрозуміти окупантам, що вони аж ніяк не господарі на нашій землі. Проте ні він, ні інші партизанські проводирі, як не прикро, не згадували, у який жахливий спосіб мстилися за їхні вилазки гітлерівці місцевим жителям.

Втім крилате «ми за ценой нє постоїм» з’явилося не саме по собі. І свого презирливого ставлення до тих, хто просто собі жив під окупантом, радянська влада не приховувала. Усі повоєнні роки, аж до розпаду СРСР, у будь-яких анкетах чи автобіографіях громадяни мали неодмінно вказувати на факт свого перебування (або ж батьків) на окупованих територіях. Дехто із земляків, що пережили війну, часом згадують, що їм нерідко дорікали, нібито, мовляв, жирували тут при німцях. Розповідали про подібне презирство і ті з фронтовиків, які були мобілізовані вже після приходу Червоної Армії, коли їх кидали беззбройними в бій на вірну смерть «спокутувати свою провину за працю на Гітлера».

У Хомівці, на щастя, карателі спрямували гнів лише на будинки і підпалили їх,  спопеливши усе село. Не уникли цієї участі й лісопильний та смолокурний заводи, що діяли ще з часів господарювання на цих землях знаної графині Браницької.

Людей тимчасом посадовили на підводи і повезли в Радомишль, а над довколишнім лісом у пошуках партизанів кілька днів кружляли німецькі літаки.

Марта Мариношенко, що враз стала удовою, міцно притискала до себе осиротілих доньок – Віру, якій ішов лише четвертий рочок, та на два роки молодшу Ларису. Ці трагічні миті назавжди закарбувалися у Віриній пам’яті (нині вона Ліпіін).

– Нас привезли у Радомишль,  – з болем згадує жінка, – і взяли під варту в поліційному управлінні. Воно містилось у колишньому приміщенні міліції, що на Присутственій, і було зусібіч огороджене високим плотом – до лікарні і до садиб на вулиці Горького. Усіх працездатних німці почали відправляти на примусові роботи до Рейху. А на таких, як мати з двома малятами, особливої уваги не звертали. Скориставшись цим, одного дня мама взяла нас на руки і сказала вартовому, що веде до вбиральні. У лікарні на ту пору саме лікувалась родичка, яка передавала нам дещо з харчів. В обумовленому місті вона зробила в плоті невеликий лаз, через який ми непомітно вибрались на волю. Мабуть, нас ніхто й не шукав, бо благополучно дісталися до маминої тітки в Чудин і у тій гостинній родині прожили декілька літ.

А вже після вигнання окупантів ті з хомівчан, що вижили чи поверталися з фронтів, почали потроху тулитись до рідного села і відбудовувати рідні оселі. Позаяк дехто з односельців-чоловіків, як згодом з’ясувалося, постійно працював на смолокурному заводі, що діяв поблизу Радомишля, тож, перебуваючи на «вахті», як кажуть тепер, трагічної облави уникнув. Дорогою в Німеччину теж вдалося втекти і повернутися додому кільком сельчанам, що вбереглись від лихої долі «остарбайтерів».

Родині Мариношенків допомогли спорудити такий собі «курінь» довкола печища ті ж чудинські родичі. А згодом уже й хатину поступово звели.

Будувалися здебільшого усім миром, переважно у вихідні, й справді артільно, адже відновила по війні свою діяльність місцева промислова лісопильна артіль, де, як і в лісгоспі, здебільшого й працювало більшість місцевих жителів. Тож, як могли, допомагали ці підприємства і місцева влада хомівським погорільцям пило- та іншими місцевими будматеріалами...

Офіційні повоєнні зведення засвідчують, що перед війною в селі налічувалося 45 будинків, які всі були спалені. 67 жителів села окупанти вивезли на роботи в Німеччину.

Хомівчани старшого віку у дні пасхальних свят з року в рік неодмінно згадують трагічний для села Великдень 1943-го, що змінив життя та долі й самого села, і багатьох його мешканців.

Газета «Зоря Полісся», 13 квітня 2018 р.

Шанувати свою історію та своїх героїв

У Радомишлі презентовано книгу «Українська національна революція 1917-1922 рр. та її перебіг на Житомирщині».

Написав цю монографію відомий історик та краєзнавець Геннадій Махорін. Він є автором 62 книг історико-краєзнавчої тематики, більше 100 наукових публікацій.

Власне, тематику нової роботи дослідника та пошуковця промовисто окреслює назва твору, у якому на основі численних архівних документів простежується перебіг тих вікопомних подій, висвітлюються їх особливості на теренах тогочасної Житомирщини.

Приміром, у Житомирі у січні-березні 1918 року тимчасово перебувала Українська Центральна Рада. Тут було ухвалено важливі закони про громадянство УНР та його реєстрацію, про грошову одиницю - гривню, про новий адміністративно-територіальний устрій, про українську мову.  Були вони в дечому декларативними, бо переважно так і не були реалізовані у повній мірі, проте відіграли важливу роль в українському державотворенні.

Радомисльський повіт на ту пору, щоправда, перебував у складі Київської губернії, але межував безпосередньо з Волинською, центром якої був Житомир, тож Радомишльщину не оминули усі важливі революційні події тієї пори.

Як зазначив Геннадій Махорін, ця книга стала результатом багаторічних пошуків та досліджень цього історичного періоду. Водночас він висловив жаль, що сучасні політики,  навіть офіційно проголосивши відзначення на державному рівні 100-річчя української революції, не надто прагнуть їх популяризовувати. З одного боку, на думку автора, – частина теперішнього політикуму просто не знає нашої історії і навіть на виявляє прагнень до її пізнання. З іншого – події столітньої давнини не в найкращому світлі перегукуються із діями нинішньої української влади, подекуди негативними і не завжди спрямованими на захист національних інтересів.

Власне, висвітлений автором перебіг революційних подій 1917-1922 рр. має безліч аналогій з сьогоденням і з погляду російської військової агресії в Україну. Адже, як і століттям тому, нині теж бачимо намагання імперського центру, що не сприймає прагнень українців до незалежності, диктувати їм свої умови й порядки, розбурхати громадянське протистояння, використовуючи свою «п’яту колону», приховати власну військову присутність. 100 років тому, для прикладу, більшовицька Росія так само офіційно заперечувала спрямування нею в Україну латиських, китайських чи угорських найманців, застосовуючи поширене нині горезвісне «іхтамнєт». 

Відстоює Г.Махорін свою думку щодо потреби визначення часових рамок Української національної революції не лише 1917-1921 рр., а й 1922 роком. Ця позиція історика знову таки винесена у назву книжки. З цього приводу дослідник зауважив, що перелік основних революційних подій, підготовлений Українським Інститутом національної пам’яті, завершується розстрілом 21-23 листопада 1921 року в селі Базар полонених вояків Армії УНР – учасників її Другого Зимового походу, вважаючи його останньою спробою відновлення Української держави. Проте збройна національно-визвольна боротьба українських повстанських загонів не припинялась. Вона тривала і у 1922 році. На Радомишльщині зокрема діяв загін Лисиці. Не припинялась у нашому краї агітація проти більшовиків.

Та врешті ці зусилля згасли, зважаючи на голод 1921-1923 років, проголошену амністію повстанцям. Щоправда, амністованих тоді учасників національно-визвольної боротьби криваві жорна комуністичних репресій не оминули у зловісні 1930-і, адже сфабриковані справи репресованих українців, у тому числі й наших земляків, рясніють звинуваченнями в участі в українському війську чи повстанських загонах.

З огляду на це привертає увагу читача вміщений у книзі біографічний словник учасників революційного та національно-визвольного руху, життя і діяльність яких пов’язане з нашим краєм. Серед них і радомишляни – військовики й організатори української армії М.Архипович, М.Омелюсик та В.Присяжнюк, повстанські отамани Соколовські, Ю.Мордалевич, вчителі – повстанці й пропагандисти української справи А.Богайчук, М.Сокольвак і М.Хоменко, селянин І.Матусевич, бандурист-агітатор Н.Глушак, розстріляні в Базарі вояки Листопадового рейду Д.Святненко та С.Яцкевич.

Втім наводяться у виданні й інші персоналії, пов’язані з Радомишльщиною. Зокрема згадані в ній, хоча й побіжно, наша землячка поетеса і патріотка Л.Волошка, знані на початку ХХ століття промисловці-каменепереробники Ліва та Бузетті, державний діяч, проте затятий українофоб В.Шульгін.

Представив Г.Махорін й інші свої нові роботи: «Форми опору українського селянства у часи Голодомору 1932-1933 рр.», «У світлі слави Рильських», «Краєзнавчий календар на 2018 рік», які теж мають зацікавити радомишлян.

  

На презентації були присутніми вчителі історії освітніх закладів району, краєзнавці, бібліотекарі. Саме вони повинні передусім виконувати просвітницьку місію – пропагувати й доносити до широкого загалу справжню, а не спотворену минувшину України, аби теперішні й майбутні покоління українців думали, аналізували і робили висновки, стаючи свідомими громадянами власної держави, гідними нащадками тих, хто боровся і віддавав життя за її незалежність. І щоб шанували ми, зрештою, свою історію та своїх героїв.

Газета «Зоря Полісся», 13 квітня 2018 р.

З історії сіл Радомишльщини. МОРОГІВКА

Це село розташоване за 19 км від районного центру м.Радомишль на річці Шлямарці, за 26 км від залізничної станції Малин, за 2 км від автошляху Черняхів - Малин. Сусідні села: Дітинець (2 км), Жабоч (Малинський район, 2 км), Стара Гребля (2 км), Облітки (3 км), Миньківка (5 км). 

У середині ХVІІІ століття, коли після тривалих Козацьких війн та Руїни ситуація на Київщині стабілізувалась, і край знову став залюднюватися, сюди почали масово переселятися євреї з різних регіонів Речі Посполитої, уряд якої надавав їм певні преференції та гарантії. Єврейська колонізація Радомишльщини активізувалась з облаштуванням у Радомислі унійної митрополичої резиденції, до маєтностей якої належали значні землеволодіння, зокрема в межах теперішньої Радомишльщини – обшири від Папірні до Вишевичів та від Забілоччя до Меделівки, а також Потіївський маєток.

У 1748 році обабіч битого шляху Радомисль – Чоповичі євреї-колоністи заснували поселення, яке назвали Морогівкою – за найменням однойменного урочища. Таку назву вважають похідною від «моргу» – давньої земельної міри (0,56 га). Лежала Морогівка, як згадується у тодішніх докумен­тах, на межі Потіївського митрополичого маєтку. За люстрацією Житомирського повіту 1748 р. там нараховувалося 5 халуп, оподатковуваних у 5 тинфів.

Проте гайдамацькі набіги 1750 року і періоду Коліївщини, чума, що прокотилась 1770-71 рр., призвели до зменшення єврейської людності краю, що зафіксував перепис 1775 року. За реєстром 1791 року у Морогівці вже налічувалося лише чотири євреї

З обов’язковим уведенням в кінці ХVІІІ ст. прізвищ для євреїв значна їх кількість було утворена від топонімів, вказуючи на те, звідки походила та чи інша єврейська родина. Поширилося відтоді й прізвище Морогівський (Моргівський). Одним з найвідоміших його носіїв є знаний єврейський кантор кінця ХІХ – початку ХХ століття Яків-Самуїл Морогівський (звісний за своїм творчим псевдонімом як Зейдель Ровнер), уродженець Радомишля, чиї пращури були вихідцями з Морогівки.

Присутнє це прізвище в скорботному реєстрі жертв голокосту:  в серпні 1941 року в окупованому нацистами Радомислі було розстріляно двадцятеро Моргівських з шести родин.

У ХІХ ст. присілок Морогівка був у власності поміщиків Генріха і Казимира Канусевичів. У 1863 р. їм тут належало 704 дес. землі, мешкало в селі 47 селян, приписаних до Борщівської православної парафії. 

Після реформи 1861 р. за К.Канусевичем рахувалося 141 дес. ріллі, 482 дес. лісу і 62 дес. неугідь. В селі, що входило до Потіївської волості Радомисльського повіту, нараховувалося 68 православних і 5 католиків. Селянська община з 14 осіб мала в користуванні 8 десятин, викуплених за 691 руб зі щорічною сплатою в 40 руб. 86 коп. 16 десятин у 1868 р. викупив селянин Григорій Турченко.

150 десятин орендували тут у поміщика німецькі поселенці, заснувавши колонію. У 1884 році їх налічувалося 117, в присілку нараховувалося 122 мешканці. Колонія спочатку дістала назву  Людвігздорф за іменем поміщика Канусевича. Проте за постановою губернської влади, що запроваджувала в колоніях винятково російські назви, її офіційно почали іменувати Морогівською. Разом з тим на тогочасних картах це німецьке поселення позначене як Здорф («dorf» з німецької – село) .

У 1900 р. в колонії було 20 дворів, мешкало 195 жителів (98 чол., 97 жін.), що застосовували багатопілля. Працювала тут німецька школа, де на початку ХХ століття вчителював М.Домке.

У селі тоді обліковано 8 дворів, 43 мешканці (21 чол., 22 жін.). Поміщику Людвіку Канусевичу належало 389 дес. землі. Господарював він за чотирипільною системою.

Зі встановленням Радянської влади колонія і село були поєднані і з 1922 р. підпорядковувалися Млинківській сільраді, з 1923 – Дітинецькій, з 1954 і 1973 – Облітківській, з 1959 – Миньківській.

У 1926 р. в селі (поєднаному населеному пункті) проживало 278 жителів, налічува­лося 25 дворів.

У пору колекти­візації тут організувався колгосп ім.Ворошилова, який вважався у Потіївському районі серед передових. Проте не оминуло воно голодомору, гонінь та репресій. За сфабрикованим звинуваченням у «причетності до контрреволюційної повстансько-шпигунської організації» у 1937 було заарештовано і розстріляно морогівського колгоспника Івана Ястремського.

Морогівка перебувала під нацистською окупацією з 15 липня 1941 р. по 11 листопада 1943 р. та з 7 до 28 грудня 1943 р.

Морогівка на німецькій мапі 1942 р.

В 1942 році під час створення в Генеральній окрузі «Житомир» німецького гебітскомісаріату Фьорстерштадт німецьке населення з Морогівки було переселене в село Стирти Черняхівського району. У повоєнний час ці переселенці були піддані репресіям «за співпрацю з німецькою владою». За таких «підстав» дістав ув’язнення й уродженець Морогівки, місцевий колгоспник, німець за національністю Омелян Шихов.

Під час Другої світової війни жителі села воювали на фронтах, брали участь у Потіївській підпільній антифашистській організації.

За мужність і героїзм, виявлені у боях з гітлерівцями, кулеметник Микола Мартюшенко був нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги». Таких же медалей удостоївся Олексій Туровець. Старшина розвідгрупи Олександр Тимошенко відзначений медаллю «За відвагу» при штурмі Берліна.

Не повернулися з війни зокрема Іван Мартюшенко, Микита Мелещенко, Григорій, Михтодь і Пилип Музиченки, Микола і Федір Тимошенки, Микола Туровець, Сергій Чубатюк, Анатолій Іванович, Анатолій Якубович, Аркадій, Бернард і Ладько Ястремські. За зв’язок з партизанами окупанти розстріляли лісника Миколу Зубка. Микола Галицький та Іван Собченко, що воювали у складі партизанського з’єднання М.Наумова, зникли безвісти у вересні 1943 року.

У 1950 р. господарство увій­шло до складу укрупненого кол­госпу ім. Кагановича з централь­ною садибою в Дітинці.

З 1959 р. у Морогівці діяв виробничий підрозділ Миньківського колгоспу, з 1973 – Облітківського. В селі працював магазин.

За переписом 1989 р. тут нараховувалося 50 жителів (23 чоловіки, 27 жінок), у 2000 р. – 28.

2015 року Морогівка з населенням в 13 осіб увійшла до Потіївської сільської об’єднаної територіальної громади. Площа населеного пункту – 0,209 кв. км.

Газета «Зоря Полісся», 30 березня 2018 р.

Віднайдені скарби Дори Шульнер

У 1949 році в Чикаго у видавництві «International Printing Company» вийшов роман «Естер». Надрукований він був мовою ідиш, тож, звісно, призначався єврейській аудиторії. І ця читацька громада дала йому досить високу оцінку, а авторка твору письменниця  Дора Шульнер увійшла відтоді до анналів майстрів єврейського письменного слова.

Літературознавець Вів’єн Фельзен характеризує її як чудового оповідача, що захоплює уяву читачів яскравим та переконливим описом єврейського побуту і життя на тлі бурхливих історичних подій, щирістю, з якою вона писала про людські взаємини і конфлікти, кохання і пристрасть, жіночі прагнення й розчарування.

Писала передусім про те, що сама спізнала та пережила. Адже героїня її твору, як і авторка, з гідністю пройшла через соціальні потрясіння, життєві негаразди й поневіряння.

Між тим, ім’я Естер є для єврейства знаковим та культовим – так звали рятівницю єврейського народу від винищення персами. І в цьому теж полягала притягальна сила та ідея роману.

Народилась майбутня письменниця 1889 року у повітовому місті Радомислі, що входив до встановлених у Російській імперії меж єврейської осілості, а відтак належав до найбільш заселених євреями міст Південно-Західного краю (в кінці ХІХ століття євреї становили 70 відсотків його населення). Дора була сьомою і наймолодшою дитиною в родині бідного вчителя Мотеля Фельдмана, який сповідував і пропагував ідеї маскилизму – єврейського просвітницького руху, прихильники якого прагнули поліпшувати людей і навколишній світ завдяки освіті та знанням. Відтак ще з юних літ дівчина долучилась до читання, до світу книжок – передусім єврейської літератури, згодом її полонила світова класика, зокрема твори Золя, Мопасана.

Тато, на жаль, тяжко захворів і зарано пішов з життя. Наразі увесь тягар з утримання родини ліг на плечі матері, яка, продовжуючи справу свого батька-пекаря, випікала та продавала смаколики та тістечка.

З раннього віку змушені були працювати й діти. Десятилітньою Дора пішла ученицею до місцевого кравця, а в чотирнадцять влаштувалась на роботу на щойно відкриту в Радомислі суконну фабрику.

У бурхливому 1905-му юнка долучилась до революційного руху, що на кілька років охопив Російську імперію, і стала активною прихильницею Бунду – єврейської робітничої партії соціал-демократичного спрямування. До речі, до 1917 року це була провідна політична сила в Радомислі, що об’єднувала робітничий прошарок єврейства та дрібних ремісників. Енергійний бундівський осередок діяв на суконці і брав активну участь у масових протестних демонстраціях, що прокотилися Радомислем у жовтні –  листопаді 1905 року. Вочевидь приставала до них і юна Дора Фельдман.

Втім революційний запал у Радомислі був швидко придушений і дещо згас.

А Дора тимчасом за наполяганням матері 16-річною вийшла заміж за знайомого київського кравця Герша Шульнера. Він був старшим за неї на десять років. Позаяк донька зважила на материнську волю, і стала гарною й вірною дружиною, хоча різниця у віці позначалась на різних поглядах та уподобаннях подружжя. До того ж чоловік так само жив і працював у Києві, а молода дружина залишилась у Радомислі, допомагаючи в пекарні матері. Попри її сподівання відвернути доньку від політики, Дора залишалась бундівською активісткою. З чоловіком вони бачилися рідко, проте упродовж п’яти років вона народила йому чотирьох дітей: двох синів і двох доньок.

На хвилі гонінь та погромів, яких зазнали євреї після революційних подій 1905-1907 рр., багато з них, рятуючись від переслідувань, подалося в еміграцію. У серпні 1914-го услід за своїми рідними вирушив до Америки в Чикаго й Герш Шульнер (у Штатах він згодом на американський лад змінив своє ім’я на Генрі). Поїхав спочатку сам, аби як слід улаштуватися до приїзду дружини й дітей, які зосталися в Радомислі.

Та через тиждень після його від’їзду спалахнула Світова війна, яка на тривалий час перервала зв’язки між подружжям. Лише 1922 року, коли США та СРСР започаткували перші контакти, Дора нарешті отримала звістку від чоловіка. Щоправда, його наполегливе прохання до дружини якнайшвидше вирушити до нього, вона сприйняла без особливого ентузіазму. Спізнавши разом з дітьми воєнних та революційних лихоліть, репресій та комуністичної диктатури, Дора Шульнер, як зазначала згодом, почувалась, проте, щасливою і незалежною жінкою. На ту пору, долучившись до жіночого руху, вона займалась облаштуванням у Радомислі сучасного пологового будинку, де жінки могли б народжувати в безпечних і стерильних умовах під наглядом лікаря, а не на дому, вдаючись до послуг сумнівних «пупорізок». Одначе старша сестра і діти таки переконали її виїхати до чоловіка.

Разом з тим дорога до Америки тривала кілька літ. Два роки емігрантам довелося провести у Варшаві, чекаючи офіційного дозволу і квитків на пароплав. Врешті після десятилітньої розлуки родина об’єдналась.

В Чикаго Дора теж займалась громадською діяльністю, а ще – відкрила в собі письменницький хист. У місцевій пресі, а також у канадських та мексиканських єврейських періодичних виданнях друкувалися її перші оповідання, вірші, есе, афоризми. У 1942 року побачила світ книга спогадів «Як це було», у якій Дора Шульнер розповіла про своє життя до від’їзду в Америку. Твір був відзначений критикою і фахівцями YIVO (Дослідницького інституту мови ідиш). 

Автобіографічні мотиви були провідними і в наступних літературних роботах письменниці – «Майтель та інші історії» (1946 р.), «Цифри» (1956 р.). Чимало їхніх сторінок вона теж присвятила своїй родині, рідним для себе людям.

Зі смутком слід зазначити, що одна з гілок Фельдманів, яка залишилась у Радомислі, стала жертвою голокосту. Чотирьох членів цієї родини розстріляли нацистські карателі в серпні 1941-го у сумнозвісному урочищі Кузьмичі. У скорботному реєстрі зазначені також шестеро Шульнерів.

У 1996 році перша глава роману «Естер» увійшла до антології «Віднайдені скарби» з перекладених англійською кращих творів єврейських жінок-письменниць, засвідчивши, що інтерес до творчості Дори Шульнер виявляють нові покоління читачів, зокрема й англомовних. Притому відбулося це більш ніж через три десятиліття по смерті літераторки. Скінчила вона свій життєвий шлях 12 травня 1964 року. Поховали її поруч з чоловіком, якого вона пережила на сім років, на єврейському цвинтарі Вальдхайм, що у Лісопарку округу Кука в штаті Іллінойс.

Газета «Зоря Полісся», 2 березня 2018 р.