З історії поселень Радомишльщини. КРИМОК

 

Це село розташоване за 13 км на північний схід від адміністративного центру м.Радомишль на берегах двох правих притоків Тетерева – Білки та Глушиці, за 30 км від залізничної станції Тетерів. Межує з селами Чудин (3 км), Хомівка (3 км), Велика Рача (5 км), Межирічка (5 км), Білка (6 км), Осів (7 км). Площа населеного пункту – 1,724 кв. км.

«ЩО В ІМЕНІ ТОБІ МОЄМУ…»

У давнину це поселення було відоме також під назвами Крим, Кримка, Кримська Рудня, Кримецька Рудня.

За переказами, назва села здебільшого пов’язується з чумацтвом. Кримкою в давнину називали сіль, яку чумаки привозили з Криму. Згадано про неї, до речі, у неперевершеній «Енеїді» І.Котляревського:

Послів ввели к царю з пихою,
Як водилося у латин,
Несли подарки пред собою:
Пиріг завдовжки із аршин,
І соли КРИМКИ і бахмутки,
Лахміття розного три жмутки…

Відтак у Кримку чи то лаштувалися чумацькі валки, чи то мали тут пристановище. Натомість чумаки везли до Криму на продаж дерево, залізо та вироби з них, дьоготь, інші товари, що виготовлялися з поширених на Поліссі промислів. Позаяк здавна був відомим ярмарок, який діяв у Кримку (Кримській Рудні). Дотепер центральний сільський майдан у селі називають Ринком.

Тимчасом в одному з переліків рудних промислів Радомисльської уніатської митрополії XVIII століття місцева рудня іменована «Кринською». Можливо, що це просто помилка. Одначе тодішні правописні особливості можуть у такій формі тлумачитися як належність до сусіднього селища Біла Криниця, тобто «Кринська» – «Криницька».

Водночас мовознавці виводять семантичне походження подібної назви від праcлов’янського «крем», що означає «твердь», пов’язують також її з терміном «кремль» (від тюркського «крмен» - фортеця), що міг вказувати на давньоруське городище. Між тим, назва українського півострова Крим також тлумачиться від монгольського «керим» як «пояс, стіна, фортеця».

Подібні топоніми (Кримок, Кримки та ін.) є на українських теренах (Запоріжжя, Миколаївщина, Черкащина, Кропивниччина, Донеччина), а також на російських (Брянщина, Івановщина, Орловщина, Ростовщина, Тверщина) та білоруських (Бобруйщина).

 

З ВІЛЬНИМ СЛОБІДСЬКИМ СТАТУСОМ

Перша відома писемна згадка про Кримок на Радомишльщині датована 1645 роком. У тогочасних актових книгах ідеться про новозасновану у володіннях Києво-печерського монастиря слободу Крим.

Вільний слобідський статус поселення приваблював сюди втікачів, що залишали панщину. Це засвідчено в ряді актових записів ХVII століття. 28 червня 1645 р. з цього приводу до Київського гродського суду позивався пан Данило Ошовський, що вимагав від превелебного архімандрита Печерського Петра Могили та осадників належного лаврі містечка Крим Федора Сусла і пана Туробойського видати його підданих – Семена, Грицька, Івана та Костюка Жадченків, збіглих 16 квітня того року з села Жадьки, що було у власності Ошовського. Дісталися вони сюди разом з дружинами, дітьми, худобою та усім майном. Оскільки цю вимогу державці слободи не виконали, позивач вимагав стягнути з них по 500 гривень польських.

Наступного року до Житомирського гродського суду подав реляцію Генеральний возний А.Жоравський стосовно арешту збіглих до Кримка підданих А.Стриболя з Кам’яного Броду.

У поданні зазначалося, що шляхтичі Ш.Ставський та Т.Мокрський за дорученням пана Стриболя приїхали до новоосадженої слободи Крим Житомирського повіту Київського воєводства, де на садибі місцевого війта Миколи Савченка виявили втікачів Костюка, Пилипа, Гната, Миска та Максима з їхніми дружинами, дітьми та майном, які домовлялися з війтом про купівлю в цій слободі хатини та земельної ділянки.

Шляхтичі зажадали, щоби було сплачено реквізицію за збіглих на шість тисяч кіп литовських та піддано їх покаранню суворому, або ж панові Стрибилю втікачів видали. Коли ж дістали відмову, вирушили гінці до сусідньої Великої Рачі до помешкання осадника Кримоцького Федора Сусла, де повторили вимоги пана Стриболя.

Осадник так само відказав, що збіглих не віддасть, але закону та реквізиції дотримає.

До речі, означений Ф.Сусло у 1632-1633 рр. був серед перших спудеїв Києво-Могилянської колегії.

Одначе кримоцькі слобідчани почувалися далеко не безпечно, адже чимало магнатів мали лиху славу таких собі розбійників з великої дороги. І вже 1646 р. над жителями Криму, як і інших володінь митрополита Петра Могили, позбиткувалися польські хоругви стражника коронного С.Лаща, завдавши мешканцям слободи збитків у 150 зл.

 

ПІД ОРУДОЮ УНІЙНОЇ МИТРОПОЛІЇ

За Андрусівським перемир'ям 1667 року між Річчю Посполитою та Московським Царством до Московії відійшов Київ з розташованим у ньому Печерським монастирем. Тож належні Лаврі правобережні володіння, до яких належало й Кримоцьке слобідське поселення, почали занепадати. 1682 року королівським указом їх передали в управління унійній церкві в особі «блюстителя Київської митрополії» львівського єпископа Йосипа Шумлянського. В наступному році Печерський архімандрит Інокентій Гізель подав їх перелік, за яким у містечку Крим, обліковано водяний млин на дві постави, залізний завод (рудню) та 100 дворів. Втім до люстрації подимної податі Київського воєводства 1683 року включено як Лаврські маєтності Кримецьку Рудню з 10 димів (дим – облікована господарська одиниця, що охоплювала до десяти садиб), звідки мало сплачуватися 5 злотих. Притому тогоріч подимне нараховувалося в подвійному обсязі.

Проте Кримська Рудня, вірогідно з огляду на її промислове значення, та деякі інші поселення були віддані в оренду наближеному до короля шляхтичеві Юрію Олекшичу. У квітні 1692 року королівський посесор поскаржився на урядника Шумлянського Олександра Рудницького, що той у супроводі козаків з полку Іскрицького силоміць вибивав його з цих земель. Було зокрема вчинено наїзд на Кримську Рудню, де підстаросту та челядь побито, кривд і шкоди людям завдано й добра поруйновано.

Зрештою в тогорічному травні королівським декретом Кримська Рудня разом з іншими поселеннями навколо Радомисля остаточно відібрані від Києвопечерської лаври та передані адміністраторові Київської унійної митрополії Йосипові Шумлянському через єпископського уповноваженого Івана Сатковського.

1705 року ці маєтності надавались у трирічну оренду чеснику подольському Самійлу Шумлянському.

У 1714-1720 рр. їх орендував Київський хорунжий Казимир Стецький.

1747 року у володіння унійними маєтками вступив керуючий митрополією архієпископ Флоріян Гребницький, що через рік став главою Руської Унійної Церкви.

У 1750 році на Кримську Рудню здійснив наїзд гайдамацький загін Івана Подоляки. Після нападу на Радомисль гайдамаки дісталися до смолокурні, змусивши місцевого смоляра (майданника) провести їх до Рудні. У рудника вони відібрали дві опончі, спідницю єврейську і взяли з собою провідника, який вивів їх у безпечне місце в ліс. Звідти зайди провідника відпустили, а між собою пересварилися і розійшлися нарізно.

Тимчасом побутує місцевий переказ, за яким гайдамаки перед тим, як розійтися, закопали награбовані скарби в одному зі шпилястих пагорбів у Циблевому урочищі.

У 18 ст. кримоцькі парафіяни були приписані до Межиріцької унійної церкви (відома з 1756 р.), а з будівництвом храму в Чудині (1778 р.) їх відрахували до нього. Водночас є свідчення про існування в Кримку тієї пори католицької каплиці, приписаної до Макарівського костьолу.

За реєстрами 1784 року в Кримській Рудні обліковано шинок. Зазначалося, водночас, що на відміну від інших поселень, де у корчмі чи шинку зазвичай господарювали євреї, у Кримку тримав цей заклад місцевий християнин. Разом з тим у ревізії 1795 р. вже вказано, що орендує Кримоцьку корчму 42-річний єврей Шмуль Лейзорович, який жив там з дружиною Басею.

Інвентарний опис майна рудні, зроблений у 1791 році, подає перелік застосовуваних у цьому рудовидобувному, металоплавильному та ковальському підприємстві більше двадцяти найменувань спеціальних інструментів. Серед них – ковадло, молоти трьох розмірів, киянки, молоток, кліщі кількох видів (для кування, для каління, барабанні), очищувач, обмежувач, форма, оздоблювач, оприскувачі, обрізувачі, зубила, збирачі відходів, рожен для пошуку руди, мотики для її колупання й видобування, ножі, «що руду роблять», кошик для збирання і дві тачки для перевезення.

Відомості про Кримську Рудню як залізоплавильне підприємство зустрічаються до середини ХІХ століття. За зведеннями 1848 року, з видобутої тут руди у металоплавильній печі виділялося залізо, з якого вироблялися плуги та інше знаряддя для землеробства. Збувалися ці вироби переважно на ярмарках.

У тогочасному переліку річних ярмарків, що проводилися в Радомисльському повіті, з-поміж восьми офіційних ярмаркових місць названо й Кримок, де великий ярмарок відбувався раз на рік. Статистика зазначає, що пропонувалося на продаж товарів на 2400 рублів сріблом, продавалося в середньому – на 1800.

Вірогідно з припиненням рудного промислу через виснаження покладів болотної руди втратило село й свій ярмарковий статус.

Серед будівничих митрополичої резиденції в Радомислі під 1793 роком згадується коваль Василь Стременецький з Кримської Рудні.

За останньою ревізією митрополичих маєтностей, зробленою в 1795 році, в Кримській Рудні у 26 будинках нараховувалося 159 мешканців (90 чоловіків і 69 жінок). Обліковано тут було 10 ковалів, 14 чорноробів (5 із них означені як неосідлі заробітчани), 1 мірошник, 1 бондар, 1 ткач, 1 дрібнопромисловець. З-поміж прізвищ, зазначених у цьому реєстрі, звісні й по тому для мешканців Кримка – Гораль (Горай), Башинський, Кущ (Кущевський), Сірош, Колос, Клюско, Хойницький, Драчевський.

 

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ

Того ж року із загарбанням Правобережної України Російською імперією Кримок в числі інших сіл Радомишльщини був конфіскований в уніатської митрополії і подарований польському генералу-колабораціоністу Антонію Злотницькому, що у 1793 році конфедератами був призначений комендантом Кам’янець-Подільської фортеці і без жодного опору здав її російським військам, прийнявши російське підданство та покровительство. Затим належав його нащадкам, які мали резиденцію в Межирічці. У відомостях 1811 року в поселенні у 19 дворах обліковано 74 поміщичих селян, у 1816-му: в 16 – 95.

За реєстрами 1816 року в Кримській Рудні значилась родина шляхтичів Михайловських з 9 осіб.

У 1804 р. в Кримку було побудовано дерев’яну католицьку каплицю, що підпорядковувалась ксьондзу Вишевицького костьолу. Вона славилась чудотворною іконою шанованого католицькою церквою Антонія Падуанського. До неї сходилося на поклоніння багато люду, особливо 13 (25) червня в день Антонія. Того дня в селі традиційно влаштовувалася ярмарка, відзначалося престольне свято. Цієї дати тримаються й дотепер, відзначаючи День села.

Дружина князя Петра Подгорського Стефанія у своїх споминах розповідає про відвідини літургійної служби в Кримку на Антонія у 1912 році, куди з’їхалися прочани не тільки з довколишніх сіл, а й з віддалених регіонів Київщини та Волині. Гостей тут зібралося декілька тисяч. Аби усі присутні змогли долучитися до врочистої відправи, на лісовій галявині було облаштовано польовий вівтар.  Притому  брали участь у дійстві й місцеві православні, що спорудили неподалік костьолу власну каплицю. А ще привернув увагу княжни мало не язичницький ритуал, коли прочани довкола розвішали на деревах принесені ними шматини з одягу хворих, вважаючи що магічна сила чудодійного образу святого Антонія сприятиме їхньому одужуванню.

Мемуаристка Марія Вержбицька-Копернацька, що належала до відомого на Радомишльщині роду, представники якого тримали зокрема маєтності в сусідніх селах Чудин, Березці, Казимирівка та ін., відзначала надзвичайну побожність кримоцьких мешканців, що «традиції предків шанували більше, ніж будь-де. В кожній хаті не бракувало віночків, освячених на свято Божого тіла [його відзначають в четвер після Трійці – В.М.], щоб було чим викурювати дитячі хвороби і спухле вим’я корів. Біля ікон зберігався овес, освячений узимку на празник Святого Стефана. А поруч: жито і блажейка – тоненька свічечка, освячена на Святого Блажея, яка чудово лікувала біль у горлі, коли нею провести довкола шиї. На випадок пожежі або повені хліб та сіль, освячені в день Святої Агати і закладені в пуделко, зберігалися за іконами».

Згадує оповідачка й про приїзд у Кримок на Антонія єпископа Лонгіна Жарновецького, що у 1910-1915 рр. очолював Києво-Житомирську дієцезію Римо-Католицької церкви. Зустрічали його урочисто і піднесено разом з місцевими парафіянами представники влади та знаних польських родів повіту. Притому звернула увагу Вержбицька на виготовлені тутешніми майстринями килими ручної роботи, що ними було прикрашене місце зустрічі поважного гостя.

У ХІХ - на початку ХХ століття відправи та треби в Кримку проводили зокрема Радомисльські декани Ф.Томашевський, Е.Чарнецький, А.Маркушевський.

У 1835 році Злотницький побудував у  Кримку водяний млин. Згодом його придбав радомисльський купець Нафтула Горенштейн і організував промислове борошномельне виробництво, надавши затим в оренду своєму зятеві Мошку Авербуху. Станом на 1887 р. тут функціонувало чотири кам’яних постави (пар жорен), перероблялась передусім пшениця, що надходила з Білої Церкви та Паволочі. Отримуване борошно 5 сорту збувалося в довколишніх містечках. Працювало на підприємстві 12 робітників.

Водночас у середині ХІХ століття набуло значних розмірів лісозаготівельне виробництво. Тож частину свого лісу біля Кримка А.Злотницький продав лісопромисловцю Решнікову, який відкрив у тих угіддях лісопильню. Врешті власне лісопильне виробництво організував тут і сам землевласник. Деревину везли переважно у Київ чи Фастів, сплавляли Тетеревом, або збували на місці.

Розвинувся довкруж і смолокурний промисел. У 1865 році таку мануфактуру, де вироблялися смола, скипидар та деревне вугілля, відкрив А.Злотницький у Кримку. Маючи 8 смолокурних котлів, вона була однією з найпотужніших у повіті. Принаймні за цим показником перевищувала сусідні смолокурні, що працювали у Купному, Циблі, Хомівці.

Невдовзі довколишні ліси були нещадно вирізані. Лісопильні тимчасом посунулися до Білки, в Цибель. Відновлення лісових угідь почалося лише на початку ХХ століття з державною організацією лісокультурницької справи. Між тим, перше відновлення лісів на Радомишльщині було запроваджено в сусідніх угіддях знаної магнатки Марії Браницької, що починалися від Хомівки і Ніжиловичів і тяглися уздовж Тетерева далі на північ.

Організоване графинею приватно-власницьке лісництво дістало назву Кримоцького. У 1904 р., коли було здійснено його лісовпорядження (інвентаризація, таксація, облік та опис лісостанів), воно охоплювало біля 9 тисяч гектарів лісу і після 1917 року увійшло до складу укрупненого Радомишльського лісництва та залишалося його структурним підрозділом при всіх подальших реорганізаціях підприємства (лісгосп, ліспромгосп, лісгоспзаг, лісомисливгосп та ін.).

У 1864 році в селі нараховувалося 115 жителів чоловічої статі винятково польської національності. Проте тільки половина з них сповідувала католицьку віру. Православні тимчасом були приписані до Чудинської Свято-Миколаївської церкви.

Статистичні відомості 1866 року наводять у Кримку 348 мешканців (171 чол., 177 жін.), притому 326 із них зазначені малоросами (можливо, з огляду на наслідки придушеного польського повстання 1863-64 рр.), 22 – євреями, 261 сповідували римо-католицьку віру, 65 – православ’я, 12 – іудаїзм, 338 належали до міського прошарку, 10 – до військового. В селі обліковані рудний завод, парова лісопильня, два млини (крупчастий і звичайний).

За реєстрами 1885 року в Кримку (Кримській Рудні) налічувалося 586 жителів.

Кримок на мапі ХІХ ст.

На початку XX століття в Кримку, що входив до Вишевицької волості Радомисльського повіту, нараховувалося 105 садиб з 1005 мешканцями (525 чол., 480 жін.).  Селяни мали в користуванні 166 десятин землі. Поміщицькі володіння становили 1504 десятини луків, лісів, пасовищ. В селі працювали водяний млин і смологонний завод з трьома робітниками, що належали Злотницькому.

Господарював у Кримоцьких маєтностях керуючий Вацлав Обух-Вощатинський. Він походив з дворян Обухівських, нащадків колезького асесора Матвія Антоновича Обух-Вощатинського, що в середині ХІХ ст. служив старшим секретарем губернського правління та опікувався зокрема виданням офіційної частини «Киевских губернских ведомостей». Його син Ян (Іван) жив у Радомислі, де й спочив у Бозі 1904 року у 83-річному віці. Мав він двох синів – Івана та Вацлава. Останній якраз і був керуючим у Злотницького, мешкаючи у Великій Рачі.

1905 року в селі сталися заворушення. Озброєні вилами і косами, селяни захопили пасовища в урочищі «ксьондзове» та поміщицькі земельні наділи. Для упокорення бунтівників був викликаний загін драгун із Радомисля. Селяни змогли вберегти свою худобу, яку панські прислужники прагнули перегнати до маєтку, і відвести її до лісу. У тій бійні селянину Сосницькому відрубали руку, а Войцехівському прострелили ногу. 40 учасників бунту було заарештовано і доправлено в Радомисльську в’язницю, затим засуджено до різних строків ув’язнення.

У серпні 1906-го селяни, вимагаючи збільшення платні, відмовилися від роботи в економіях Обуха-Вощатинського і спалили поміщицьке сіно.

У липні 1914 року в Кримку відбулися сутички, пов’язані з актами непокори мобілізованих з Радомисльського повіту на Світову війну.

Підпали під мобілізацію й кримоцькі новобранці.

У 1916 р. загинув на фронті стрілок 6-го Сибірського стрілецького полку Йосип Галицький. Роком раніше на Прикарпатті пропав без вісти Франц Білявський – єфрейтор 41-го піхотного Селенгинского полку.

Зазнали поранень, контузій та хвороб Станіслав Бернацький, Антон Білявський, Іван Войцехівський, Іван Галицький, Михайло Галицький, Калістрат Гонгала, Людвіг Горай, Пилип Згурський, Іван Зіневіч, Іван Клюско, Ігнатій Мазуренко, Андрій Матковський, Броніслав Смородський, Йосип Смородський, Іван Суходольський, Адольф Шатилов, Іван Шатилов, Михайло Шатилов, Йосип Шклярський, Павло Шулятицький.

8 грудня 1913 р. в селі відкрилось земське двокомплектне початкове однокласне народне училище. Розмістилося воно у новозбудованому власному будинку. На утримання закладу відпускалося 780 рублів з державної казни і 682 руб. від повітового земства. У 1914 р. тут навчалося 76 хлопчиків і 24 дівчини. За училищем було закріплено десятину землі, яку використовували під город.

Першим завідувачем училища став Костянтин Веремієнко, що здобув освіту в учительській семінарії,  а освітянський стаж відлічував з 1878 року. Йому надавалась службова квартира, утримання становило 420 руб., за викладання співів сплачувалося 40 руб., за виконання обов’язків  законовчителя – 120 руб.

В училищі також працювала вчителька з п’ятирічним стажем Ольга Чикіна, так само забезпечена казенним житлом. Отримувала вона 360  руб. за вчителювання і 36 руб. за викладання рукоділля.

У 1919 році навчальний заклад у Кримку мав статус школи 1 ступеня (початкові три класи). Навчалося в ній 44 учні (1 клас – 17, 2 – 16, 3 – 11).

Кримоцька земська школа.

 

У «НОВИЙ СВІТ» З ГОНІННЯМИ ТА РЕПРЕСІЯМИ

У пору української революції 1917-1922 р.р. місцеве населення підтримувало український повстанський рух, воювало у загонах Ю.Мордалевича, Лисиці, Орлика. Разом з довколишніми лісовими селами Кримок вважався опорною базою отамана Орлика (Ф.Артеменка), звідки надходило продовольство, фураж. Повстанцям при потребі надавались прихист та допомога у лікуванні поранених, звідси українські вояки часом здійснювали свої бойові вилазки.

27 листопада 1921 року під час Другого зимового походу Армії УНР через Кримок пройшов розвідвідділ Гопанчука-Падалки Волинської групи.

Маршрут дій відділу Гопанчука-Падалки. 

Зі встановленням Радянської влади 1922 року в Кримку було утворено сільраду, до якої входили довколишні хутори Гераськів Ліс, Казимирівка, Цибель, Колодежне, Кримоцькі, Нехворощ, Грузька, Поруб, Шия, Кримоцьке лісництво, Просище, Барак.

 

Хутори довкола Кримка на німецькій мапі 1942 р.

 Сільрада належала до державного реєстру територіально-адміністративних утворень національних меншин. У 1924 р. в Кримку налічувалося 287 дворів, у яких проживали 1375 поляків.

В селі працювала семирічна школа, викладання в якій велося на польській мові.

Випуск Кримоцької польської школи 1935 року.

В центрі - директор школи А.Смольський і учитель О.Шклярук.

Але з початком колективізації національна автономізація в Україні почала згортатись.

Гонінь та переслідувань зазнавала й релігійна громада. У 1920-30-х рр. у Кримоцькому костьолі несли службу Божу ксьондзи Альбін Маркушевський (1917-1922 р.), Болеслав Блєхман (1923-1927), Микола Щепанюк (1927-1929, 1933-1935), Сигізмунд Клемчинський (1929-1932).

Кримоцькі священнослужителі: А.Маркушевський, Б.Блєхман, М.Щепанюк, С.Клемчинський.

Усі вони були згодом репресовані. А храм у Кримку, як зазначають дієцезіальні джерела, 1935 року радянська влада закрила і влаштувала в ньому клуб.

Попри багаторічну традицію радянська влада дозволяла відзначати день св. Антонія тільки за умови влаштування святкувань не в робочий день, а у вихідний – тобто в неділю, до того ж, зважаючи на скупчення народу, на парафію накладався величезний податок у 10 тисяч рублів.

Костьол  у Кримку (повоєнне фото).

В 1930 році в Кримку утворилась сільгоспартіль імені Дзержинського, проте селяни йшли до колгоспу неохоче.

За постановою Волинського ОВ ДПУ в березні 1930 року як соціальнонебезпечі елементи були розкуркулені та вислані на Північ з позбавленням виборчих прав «куркулі» Франц Галицький, Карл Клюско та Дем’ян Ястремський. Через рік заарештували одноосібника Антона Маркевича, якого за небажання іти в колгосп звинувачували в антирадянській агітації.

У голодному 1933 р. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби» Кримоцьку сільраду було занесено на «чорну дошку». До мартирологу жертв голодомору, укладеному на підставі Книг реєстрації актів цивільного стану, що зберігаються в Державному архіві Житомирської області, занесено 56 померлих, імена яких встановлені. У цьому скорботному реєстрі – 24 дитини. Голодна смерть звела на той світ Іванка Білявського, Толика Матковського та Миколку Шатила, які прожили лише один рочок, роком старшу Діанізу Горай, трирічного Костика Суходольського, п’ятирічних Адоля Пірнача та Володю Зінкевича і на рік старшого його братика Броніслава, такого ж віку Надю Суходольську, семиліток Федю Голя, Марійку Зінкевич, Нелю і Юзефу з родин Сичевських, дев’ятирічного Монуїла Дравецького, дванадцятилітніх Франека Давидовського, Валеру Галицького, Франека Маркевича, чотирнадцятирічного Теофіла Сичевського, а також Стасю Давидовськуі Євгеліну Рижко, яким було по п’ятнадцять. Разом з мамою Зінаїдою Фридрихівною Райх померли від голоду четверо її діток: Артур (5 років), Надія (8), Франс (11), Ірих (13).

Жертвами голодомору стали також і молодші, і старші за віком Юзюра Баран (19 років), Іван Бернацький (78),  Цилон Білявський (35), Анатолій Бужинський (20), Леон Бужинський (38), Генадора Віхівська (28), брати Йосип (19), Микола (27) і Станіслав (32) Галицькі, Фелікс Галицький (68), Райхард Ган (37), брат і сестра Йосип (32) і Марія (46) Зінкевичі, Антон Лісовський (59), Марина Маркея (37), Іван Овсієнко (66), Антоніна Порохницька (48), Павло Порохня (19), Антоніна Прудовська (60), Микола Рахильський (27), Марія Рижко (18), Кароліна Сичевська (36), Володимир Сичевський (52), Юліан Сірош (18), Василь Столяренко (48), Йосип Суходольський (51), Йосип Суходольський (74), подружжя Петро (50) і Антоніна (46) Сучки, Кристаль Тлій (52). Переважно вони були жителями довколишніх кримоцьких хуторів, що чинили опір примусовій колективізації, відтак дістали покару голодною смертю.

З урахуванням «розкуркулених» понад 50 жителів села стали жертвами політичних репресій комуністичного режиму в 1930-х роках. У пам’ять про них на сільському цвинтарі споруджено меморіальний знак.

Під час так званої Польської операції НКВС, що почалась у серпні 1937-го, до зведень енкеведистів про широку мережу викритих у 1937-38 рр. польських «боювок», осередків ПОВ (Польська організація військова) увійшли й Кримоцькі «шпигуни та змовники». 5 жовтня 1937 р. в Житомирі були розстріляні кримоцький лісник Артур Любовський і вчитель Пантелеймон Павлишин, звинувачені в «причетності до польської шпи­гунської організації».

Через рік того ж дня в обласному центрі за «приналежність до ПОВ» постановою трійки розстріляно робітника Казимира Галицького, десятника ліспромгоспу Івана Сичевського, колгоспника Леонарда Смородського.

В «причетності до шпигунсько-диверсійного угруповання» був звинувачений і розстріляний штукатур Павло Бондаренко. «Шпигунську» статтю 54-6 КК УСРР із засудженням до вищої міри покарання інкриміновали колгоспнику Рейнгольду Опатерному та робітникові ліспромгоспу Миколі Єфимовичу. Трагічна розстрільна доля у 1937-му спіткала колгоспника Станіслава Смородського, робітника промартілі Амбросія Пірнача, котрі нібито належали до «контрреволюційної організації», а також рахівника лісодільниці Вацлава Смородського та уродженця Кримка Франца Шатила, що був бригадиром колгоспу в Мірчі, також звинувачених у контрреволюційній діяльності.

Переслідувань за такими «підозрами» зазнали, крім того, однососібники Вацлав Свінцицький і Станіслав Суходольський, робітниця торфорозробок Єва Дубчак.

23 вересня 1937 р. «за антирадянську агітацію» було заарештовано вчителів-поляків Кримоцької школи Івана Йосиповича Войцеховського, Євгена Годзинського і директора закладу Антона Смольського. Смольський та Годзинський були розстріляні через півтора місяця в Житомирі, а Войцеховського засудили до 10 років виправно-трудових робіт.

А.Смольський (світлина зі слідчої справи).

За подібними звинуваченнями були репресовані і розстріляні голова колгоспу Антон Пальчевський, бухгалтер господарства Іван Вишневський, рядові колгоспники Антон Білявський, Іван Ів. Войцеховський, Адольф Карлович та Адольф Якович Галицькі, Болеслав Галицький, Август Ган, Франц Горай, Станіслав Шатило, Йосип Шклярський, голова ССТ Йосип Бернацький, лісоруб Франц Бернацький,  десятник промартілі Леон Горай.

Колгоспниць Марію Бернацьку, Софію Горай та Броніславу Смородську вислали на 5 років до Казахстану, на такий же термін ув’язнили лісівника Федора Негря-Марченка.

Півроку перебував під арештом ще один колгоспний очільник Антон Гонгальський.  Робітника торфорозробок Петра Світельського тримали під вартою більше року.

Слід зазначити, що розгорнуті навколо Кримка лісові промисли певною мірою слугували прихистком для переслідуваних радянською владою мешканців інших регіонів, зокрема й тих, що на хвилі перших репресій 1930-х відбули терміни покарання і оселилися в Кримку та на довколишніх хуторах. Проте пильні органи й тут дістали звільнених з таборів колишнього голову колгоспу з Овруччини Івана Ренкаса та його двоюрідного брата Миколу. Обох їх розстріляли в Житомирі у 1938-му.

 

Іван та Микола Ренкаси (фото зі слідчих справ).

Не оминула переслідувань і сільська церковна громада. Услід за священнослужителями потрапили під жорна репресій парафіяни Кримоцького костьолу. У 1929 р. за сфабрикованою груповою справою католиків у Києві заарештували Альбіна Любовського, що у 1922-27 рр. працював у Кримку лісничим і водночас навчався на сільського вчителя. Він був парафіянином Кримоцького костьолу і допомагав під час богослужінь о.Б.Блєхману, а потім услід за ним переїхав до Києва. Його засудили до трьох років заслання на Північ, і що з ним сталося далі – невідомо.

 

А.Любовський.

 Слід зазначити, що церковна громада всякчас клопотала про збереження культової споруди в селі, домагалась призначення її нового настоятеля. Натомість у 1935 році за сфабрикованою груповою справою «Фашистської контрреволюційної організації римо-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні» були заарештовані голова парафіяльної ради Вацлав Свенцицький, органіст Леопольд Левківський. За звинуваченням «у контрреволюційній роботі в молодіжному середовищі, а також в поширенні серед населення доводів про неминуче падіння радвлади» їх було ув’язнено в табори, а згодом розстріляно. У 1937 р. в Житомирі розстріляли Адольфа Суходольського, у котрого свого часу квартирував репресований священник М.Щепанюк.

Польське походження стало вироком і для вихідців із Кримка, що перебували в інших регіонах СРСР.

На хвилі репресій проти військових зазнали переслідувань старший лейтенант Домінік Лісовський, що служив начальником хімслужби полку на Далекому Сході, червоноармієць Станіслав Бернацький, місцем служби якого зазначено Севастополь.

Івана Галицького розстріляно у 1937-му у Куйбишеві.

 

У ГОРНИЛІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

Село було окуповане гітлерівськими загарбниками з 19 липня 1941 р. по 10 листопада 1943 р.

В пору окупації Кримок вважався одним з центрів партизанського руху. За радянськими реєстрами, тут діяла підпільна антифашистська група з 28 чоловік, яку очолювала Катерина Сичевська (Кудря). Підпільники зібрали для партизанського загону Івана Хитриченка зброю, боєприпаси. Батько й син Йосип та Болеслав Смородські діставали їх зазвичай з поховань радянських бійців та переховували в іншому місці. Підпільників, проте, вистежили і розстріляли.

У липні 1942 року бійці загону під орудою заступника командира Бориса Зуйкова, щоби запастися провізією перед переходом на інше місце базування, заїхали на Кримоцький млин, володів яким німець Дреус, що співробітничав з окупантами. Партизани завантажили на підводу борошно й вирішили тієї ж ночі випекти з нього хліб у хатині лісника Н.Кривого, що слугувала своєрідною продовольчою базою. Між тим, про подію на млині було повідомлено  в радомишльську жандармерію. Скорим часом на лісничівку нагрянув підрозділ карателів. Зав’язався нерівний бій, у якому Б.Зуйков загинув, а Ольгу Хитриченко карателі схопили й допровадили в Радомишльську катівню, а потім розстріляли.

Влітку 1943-го штаб з’єднання І.Хитриченка знову було дислоковано біля Кримка. Партизанські лави поповнилися місцевими жителями. Позаяк прочісування лісу карателями змусило партизанів перебазуватися в інше місце.

У березні 1943-го в Кримку відбило у гітлерівців череду худоби партизанське з’єднання Ковпака. Цей момент, до речі, зафіксував фронтовий кореспондент Л.Коробов.

Ще на одній світлині, зробленій знаним фотографом Я.Давидзоном у партизанському таборі ковпаківців під Кримком, – партизанка Дар’я Войтенко, що була закатована восени 1943-го поблизу села.

Біля Кримка окупанти схопили й партизанських зв’язкових Валентину Прушківську та Наталію Діденко, юнок розстріляли і закидали землею. Валентина, позаяк, дістала лише поранення. Місцеві жителі Йосип та Євген Сичевський відкопали дівчину і потайки перевезли до радомишльської лікарні, де лікар Тетяна Буднікова врятувала їй життя, однак ампутувала руку. Н.Діденко згодом перепоховали у Братській могилі в селі. На місці розстрілу юних партизанок встановлено пам’ятний знак.

 

Тетяна Буднікова на місці розстрілу юнок.

За повоєнними зведеннями НКВС, загалом під час окупації гітлерівцями розстріляно 25 дорослих жителів села і двоє дітей, відправлено на примусові роботи до Німеччини - 44. Окупанти вивезли до Рейху 17 цнт. зерна, коней - 22, великої рогатої худоби - 192, телят - 16, свиней - 172, овець - 150, птахів - 280. Під час боїв за село згоріло 27 житлових будинків, 16 колгоспних будівель, 5145 цнт. збіжжя. Водночас у матеріалах Держархіву Житомирської області йдеться про вивезених на роботи в Німеччину 90 жителів Кримка, про закатованих і розстріляних сімох мешканців села.

В пору окупації відновились служби у сільському костьолі, де правив ксьондз Войцех Дажицький.

Цей факт, вочевидь, був поставлений йому у провину, і у 1946-му кримоцького священнослужителя заарештували. Його засудили на 8 років виправно-трудових робіт і відправили в Колимські табори.

Окупантів було вигнано з Кримка 10 листопада 1943 р. в ході Київської наступальної операції військ Першого Українського фронту. Окупаційний гарнізон, що налічував тут 150 осіб і складався зокрема з казачого ескадрону, розгромили підрозділи 26-го полку 7-ї гвардійської кавалерійської дивізії. О 22.30 радянські кавалеристи зненацька здійснили напад на бойову охорону ворога на східній околиці села. Гітлерівці в паніці відступили, проте радянські воїни їх переслідували і 90 з них у сусідніх Березцях полонили.

Особливо відзначився в бою за Кримок 1-й сабельний ескадрон капітана Петра Тарасенка, котрого за цей бій нагородили Орденом Вітчизняної війни 1 ст. Трофеї ескадрону становили 40 захоплених автомобілів противника з різноманітними військовими вантажами, 2 артилерійські 75-мм гармати з тягачами. Нагороджений був офіцер-кавалерист посмертно: 7 грудня 1943-го він загинув у бою під Замірами, де й похований.

П. Тарасенко.

За кримоцьку звитягу Орденом Червоного прапора був нагороджений гвардії капітан Сергій Федоренко, командир батареї 82-мм мінометів (смертельно поранений у 1945-му). Батарея успішно відбила три ворожі контратаки. Її прицільним вогнем було вбито півсотні гітлерівців, знищено розрахунок 150-мм батареї, підбито вісім автівок з боєприпасами, дві бронемашини та три станкових кулемети.

У двох братських могилах у Кримку поховані 234 воїни 7-ї гв. кав. дивізії, 99-ї, 304-ї, 316-ї, 328-ї, 350-ї стрілецьких дивізій,  що загинули в боях під селом у 1943 р. Відомі прізвища 79 з них.

Після вигнання з села гітлерівців з 1 грудня 1943 р. до середини січня 1944-го у ньому було розгорнуто 5268-й, 5269-й та 588-й хірургічні польові рухомі госпіталі Радянської армії. Шпиталі використовували зокрема для своїх потреб місцеву школу.

Біля Кримка було також організовано табір для німецьких військовополонених. Притому, зважаючи на продовольчі проблеми,  серед бранців траплялися випадки голодної смерті. На це у своїх звітах звертали увагу рейдові групи УПА, що під час війни і у повоєнний час проходили через село, де місцеве населення надавало їм допомогу та підтримку. Зазначалося водночас, що з полоненими aдмiнicтpaцiя кpaщe поводилась, як з чepвoнoapмiйцями. І харчування для них було кpaщим – 800 г xлiбa нa дoбу. У нaсeлeння i радянських військових це нaвiть викликало заздрість.

Звернули увагу рейдовики на примусове підписання селянами зобов’язань на  державні позики не менш ніж на 100 руб. Згодом ці гроші почали вимагати у жителів села. Проти тих, хто в обумовлений термін гроші не сплатив, запроваджувалися судові переслідування, опис майна для реквізиції  та ін. Такий суд відбувся в Кримку, де прокурор зокрема описав у «боржника» свиню, яку відразу й забрали, а гроші за неї нарахували за державною ціною, що, звісно, була набагато нижчою від «базарної».

Влітку 1943 року довколишніми лісами рейдувала похідна група УПА під орудою «Романа» (В.Кудри), що мала конспіративне пристановище в Кримку.

У березні 1944 року повз Кримок пройшов загін Лисогора з повстанського з’єднання «Базар». Упівці успішно перебралися через Тетерів мостом з Чудина на Кримок, де тримали бій з «істребітєльним отрядом» («ястребками»), сформованим з районного активу. Успішно відбившу атаку, вони продовжили рейд. Звітуючи про підсумки походу, командир з’єднання назвав Кримок одним з місць, де повстанці сподівалися поповнювати запаси харчів.

Надрайонний референт «Семушка», котрий командував повстанською рейдовою групою, що проходила Радомишльщиною в грудні 1944-го, доповідав, що має в Кримку чотири постійні «контакти», озброєні автоматами.

У звіті пропагандивної групи ОУН-УПА, що діяла на Житомирщині у 1945-1947 рр., зауважується, що в Кримку та сусідніх селах Білка і Хомівка представники польської національності, які тут переважають, хотіли б переселитися на історичну Батьківщину, а ще – мріють про «вільну Польщу аж до Дніпра». Натомість повстанці обіцяли, що боротимуться за «вільну Україну аж до Вісли».

У звіті за 1950 рік йдеться також про те, що в районі Кримка помічено було, ймовірно, створену провокативну групу, що видавала себе за повстанців, поширюючи у спілкуванні з тутешнім людом свою зневіру в подальшому опорі радянській владі.

У 1947 році за зв’язок з українськими повстанцями та співпрацю з ними було заарештовано і засуджено на 10 років кримоцьку колгоспницю Ольгу Василенко.

За матеріалами меморіальних реєстрів, не повернулися з війни (загинули або вважаються зниклими без вісті) понад 110 жителів Кримка.

Багато кримоцьких фронтовиків відзначено за звитягу орденами та медалями. Зокрема Орденами Червоної Зірки, Червоного Прапора та Вітчизняної війни ІІ ступеня був нагороджений Домінік Білявський, Орденом Червоного Прапора та медаллю «За перемогу над Німеччиною» – Роман Димик, Орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За визволення Варшави» – Владислав Білявський , орденами Червоної Зірки, Слави ІІІ ст. та двома медалями «За відвагу» – Йосип Білявський, двома орденами Червоної Зірки – Йосип Сучок, орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу» – Євген Галицький, Петро Порохницький, Станіслав Сичевський (дві медалі) та Йосип Шатило, орденом Слави ІІІ ст. та медаллю «За відвагу» – Петро Кубицький і Броніслав Шатило, орденом Червоної Зірки – Домінік Лісовський, Вацлав Охримович, Леонід Охримович, Костянтин Сичевський, Ілля Шатило, Петро Шатило, орденом Вітчизняної віни ІІ ст.  та двома медалями «За відвагу» – Тимофій Сичевський, орденом Слави ІІІ ст. – Франц Г. Бернацький. Медалями «За відвагу» відзначені Вацлав Бернацький, Станіслав Бернацький, Франц Й. Бернацький, Едуард Галицький, Віталій Горай, Михайло Горай (двічі), Фелікс Горай, Трохим Ковальчук, Владислав Лісовський, Мартин Матковський, Сигизмунд Матковський, Вацлав Охримович, Станіслав Пірнач,Броніслав Порохницький, Йосип Порохницький, Іван Сицинський, Борис Суходольський, Дмитро Сучок.

 

Орденоносець Д.Білявський.

У 1985 р. ювілейним (до 40-річчя перемоги) Орденом Вітчизняної війни нагороджений 51 житель Кримка.

 

ПЕРТУРБАЦІЇ ТА РЕФОРМИ ПОВОЄННЯ

У 1945 р. в селі нараховувався 851 мешканець переважно польської національності, обліковувалося 284 двори.

По війні в Кримку було утворено торфоартіль «За Батьківщину». 

У 1949 р. село було повністю радіофіковане. Того ж року тут була збудована гідроелектростанція потужністю в 25кВт.

У 1950 році кримоцький колгосп приєднали на правах бригади до укрупненого колгоспу ім. Кагановича з центральною садибою у Великій Рачі.

У Кримоцькій бригаді колгоспу діяла птахоферма, започаткувалося рибоводство. У 1959 р. біля гідроелектростанції та колгоспного млина було обладнано риборозплідник з двох зимівників, двох нерестильників і нагульного ставу, де щороку вирощувалося мільйон штук малька коропа.

У 1954 р. сільраду в Кримку було ліквідовано, а село підпорядкували Великорацькій сільраді.

Невдовзі костьол у селі закрили й зруйнували. Однією з підстав для закриття храму влада називала відсутність священнослужителя.

У 1960-х рр. було збудовано клуб на 200 місць, нову восьмирічну школу, магазин.

У 1983 році в Кримку почала діяти ПМК-12 тресту «Риб-буд», яка збудувала мережу ставків на р. Білка для утвореного тут рибгоспу «Білка».

В селі за кошти господарства було збудовано дитсадок, житлові будинки, їдальню. Позаяк станом на 1984 рік Кримоцька школа була єдиною в районі, що не мала власної їдальні.

 

НА ЗЛАМІ ЕПОХ

В 1985 р. в Кримку відновлено сільську Раду, до якої увійшли населені пункти Білка, Таборище, Спірне, Хомівка, а землі сільради в 1994 році були передані в користування селекційному центру «Росія».

У різні роки сільську раду очолювали Віктор Самойленко (1985-1994, у 1990-91 рр. в ході тодішньої самоврядної реформи головою сільської ради було обрано керівника рибгоспу Юрія Шкварницького, а В.Самойленко працював головою виконкому сільради), Віталій Бернацький (1994-2002), Сергій Ковальчук (2002-2006), Віталій Галицький (2006-2017, потім ­– староста).

Загальна площа сучасного Кримоцького лісництва становить 4190,9 га, охоплюючи 75 кварталів, розділених на 3 майстерські дільниці. Територія, вкрита лісовою рослинністю ­- 3670,9 га, в тому числі лісові культури – 3057,2 га. Не вкриті лісовою рослинністю землі – 440,4 га, в тому числі незімкнуті лісові культури - 303,6 га.

Мапа лісових угідь Кримоцького лісництва. 

Скорочення чисельності населення і зменшення кількості дітей спричинило до закриття у 2015 році сільського освітнього закладу. Притому ще у 1991 році у Кримоцькій неповній середній школі (восьмирічній) вкомплектовано було лише три класи, в яких навчалося 30 учнів.

Дзвоник - як згадка про школу. 

У 1993 році в Кримку почала діяти римо-католицька каплиця. Відтоді тут правили ксьондзи Францішек Патріяк, Павло Гусаківський, Анатолій Монжиєвський, Анатолій Добржанський, Олег Гнатюк. 13 червня 2008 р. в Кримку відбулося освячення місця під закладку нового костелу в ім’я Антонія Падуанського.

 

Костел невдовзі було збудовано коштом громади та доброчинців. На храмове свято в червні 2019 року його освятив ординарій Києво-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький.

Крім того, в лісовому урочищі на околиці села облаштовано каплицю біля впорядкованого громадою джерела, вода в якому вважається чудодійною.

 

За переписом 1989 року в селі нараховувався 541 мешканець (229 чоловіків і 312 жінок), у 2000 р. – 414, у 2001-му - 436.

Станом на 2011 рік по сільській раді налічувалося 462 жителі. Тут працювали школа, бібліотека, відділення зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека, три приватних магазини, Будинок культури в Кримку та клуб у Білці.

Працювали підприємства «Інтер-риба» (Кримок), ДОК у Хомівці, Кримоцьке лісництво, місцеві підприємці займаються переробкою деревини і риборозведенням. Головне джерело надходжень сільського бюджету – оренда ставків.

За підсумками тогорічного обласного конкурсу на кращий санітарний стан та благоустрій території серед сільських громад Кримоцькій сільраді було присуджене третє місце, зважаючи на відремонтовані в селах дороги, освітлені вулиці, впорядковані цвинтарі, дамби, мости, прибережні смуги водойм, спортмайданчики, зелені зони тощо.

З 2017 року Кримок входить до Радомишльської територіальної громади. Утворений тут старостинський округ охоплює населені пукти колишньої сільської ради – Білку, Таборище, Спірне та Хомівку.

У липні 2022-го в селі поховали загиблого на сучасній російсько-українській війні героя-земляка Анатолія Пархимовича, у лютому 2023-го – Анатолія Білявського. 

А.Пархимович. А.Білявський.

 

 

У публікації використано майже 100 загальнодоступних друкованих та електронних джерел.

Висловлюю вдячність за натхнення, спонукання до пошуків та сприяння авторам і коментаторам FB-спільноти «Крим, Кримська Рудня, Кримка, Кримек, Кримок», зокрема дослідницям Кримоцької минувшини Станіславі Горай і Тетяні Суходольській, а також Ігорю Довбишу, Андрію Климчуку та багатьом іншим. 

 

Ціною власного життя пілот відвів палаючий літак від села

 

Вечірньої пори першого березневого дня 2022-го жителі Раковичів та навколишніх сіл з тривогою вслухалися в гудіння літаків, що раз по раз прокочувалося небом.

Невдовзі угорі пролунав вибух, і одна машина спалахнула та, стрімко втрачаючи висоту, почала пікірувати просто на село. Проте в останні миті змінила траєкторію падіння і впала поодаль у полі…

Вже через якихось півгодини до Раковицького старости Олександра Марчука зателефонували військові і попросили організувати пошуки збитого українського літака. Сільський очільник зібрав активістів, тер-оборонців, мисливців. Прибули сюди й місцеві правоохоронці та рятувальники.

Місце падіння знайшли швидко. На невеличкому путівці в полі край села догоряли довкола рештки крилатої машини. Кілька днів по тому їх ретельно, до найменшого клаптика визбирували технічні служби авіаторів і вантажили на машину. На жаль, знайшлися й останки загиблого пілота. І надії на його можливий порятунок розтанули, мов слід літака у небі.

Ним був Олександр Петрович Бринжала – військовий льотчик першого класу 40-ї бригади тактичної авіації. Саме пілоти цього формування стали уособленням легендарного «Привиду Києва», наводячи жах на ворога у перші місяці його масштабного військового вторгнення в Україну. Майор Бринжала був одним із них.

 

Вперті бої за Київщину точилися не лише на землі, а й у небі. Там теж українська авіація поступалась російському агресорові і кількісно, і якісно, проте завадила окупантові владарювати в повітрі. Завдяки майстерності й відвазі наших пілотів та вправності бійців сил ППО ворог, зазнаючи величезних втрат літаків, змушений був обмежити свої дії в повітряному просторі України, завдаючи авіаційних ударів з території рф та білорусі, з-за меж досяжності нашої ППО. Або ж – цинічно кружляв над Чорнобильською АЕС, знаючи, що українські сили оборони його там не атакуватимуть…

Того першого березневого вечора з повітряною тривогою, що пролунала в Києві, піднялась у повітря пара українських винищувачів 40-ї бригади. Вона вилетіла на перехоплення ворожих літаків, які мали намір завдати ракетного удару по українській столиці. Попередньо наші пілоти мали інформацію про чотири «цілі». Насправді їх виявилося дванадцять, і атакували вони з кількох напрямків. Сили були явно нерівні. Проте українські пілоти, що зазвичай демонстрували свою перевагу над ворогом у ближньому бою, трьох російських винищувачів підбили. 

Два з них – на рахунку Олександра Бринжали. Керований ним  МіГ-29 продовжував повітряний бій, але був уражений ворожою ракетою.

Це якраз і сталося у небі над Раковичами. Пілот зумів відвести літака від села, а от катапультуватися не встиг…

– Він був надзвичайно сміливим і професійним. Справжній повітряний ас! – згадує свого загиблого товариша пілот Володимир, що був у парі з Олександром Петровичем у його останньому бою. – Маневри, які виконував Бринжала, його рішучість і влучність жодному окупанту не під силу! Після програних ближніх повітряних боїв ворог змінив тактику в повітрі й уже не наважується підлітати до нас. Випускає ракети «повітря-повітря» з максимальної дальності і… навтьоки!..

Закінчивши Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба, уродженець Охтирки Сумської області пілот Олександр Бринжала ніс службу у 40-й бригаді, що базується у Василькові під Києвом. Набувши досвіду, передавав його молодим колегам, навчав курсантів. Обіймав посаду  начальника служби безпеки польотів. У Василькові його й поховали. Одна з вулиць міста відтепер носить ім’я загиблого авіатора.

Посмертно Олександрові Петровичу Бринжалі було присвоєно військове звання підполковника, нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, удостоєно звання Героя України.

– Я завжди знала, що тато – Герой! – з болем ділиться спогадами донька Олена. – Він віддав життя за нас, за Україну! Мама теж служить, і брат, і дідусь має бойовий досвід. Каже, що син – «обійшов» його… Ми із таким захопленням завжди дивились на швидкі винищувачі, затамувавши подих, слухали історії про війну… Нервово чекали вісточки із зони АТО/ООС, адже тато одним із перших вирушив захищати Україну. Усі разом раділи нашим перемогам. На обережне «Ну що там?», він завжди впевнено відповідав: «Все добре! Перемагаємо!»…

 

Олександр Бринжала біля свого літака. 

Шанують подвиг Героя і в Раковичах, де він полинув у Вічність, відвівши від села палаючу крилату машину. Про увічнення тут подвигу Героя жителі вели мову, ще коли дотлівала земля на місці його загибелі.

У річницю загибелі відважного пілота сюди прибули його брати по небу і по зброї на чолі з командиром авіабригади полковником Олексієм Манюшкіним, дружина та діти загиблого і встановили пам’ятний хрест.

 

Гості побували в сільському музеї, якому передали розпізнавальний шеврон бригади з написом «Привид Києва».

Олександр Марчук розповів, що пам’ять про Олександра Бринджалу та його звитягу буде увічнено на меморіалі в центрі села. Адже подвиг Героя є символом нашої стійкості, нашого опору і нашої жаданої Перемоги.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 березня 2023 р.

 

«Олень» на узліссі

 

Зараз це знане й примітне для радомишлян місце у спілкуванні позначають як «біля дідів». А от до спорудження скульптурної композиції-арки, що стала сучасною візитівкою Радомишля, його називали «біля оленя», маючи на увазі розташований там пам’ятник лісовому мешканцеві, достатньо поширеному в наших лісах. І не тільки в наших, позаяк такі типові символи «соцреалізму» встановлювалися у багатьох місцинах ­– на узбіччях доріг, що проходили через лісові масиви, у парках, зелених зонах і т.ін. Так само, як неодмінними й повсюдними атрибутами були у радянську пору «дівчата з веслом», «парубки зі списом» та іже з ними.

З’явилися «олені» десь у 1950-х. Принаймні згадка про появу пам’ятки на в’їзді до Радомишля припадає на 1957-й, що й зафіксувалося на світлині. Зараз наш олень «ховається» у лісовій гущавині. А тоді, зверніть увагу, був на видноті. Лісу у нас тут трохи побільшало, виходить…

А на іншому тогочасному фото – подібний символ на протилежному кінці автобусного маршруту «Радомишль – Київ» (можливо, саме ним курсує автобус, що втрапив у об’єктив): у Святошиному.

 

 

 

 

Жінка – і ніжно, й ласкаво

 

У популярному в радянські часи романі Б.Ізюмського «Червоні погони», в якому розповідалося про вихованців суворовського училища, в одного з його юних персонажів, грузина за національністю, вчитель поцікавився, чому той постійно пише слово «женщина» (російською) через м’який знак – «женьщина». «А так виходить ніжніше й ласкавіше», – пояснив хлопчина.

Зовсім протилежні почуття виникають, коли нині повсюдно лунає запозичений термін «гендер», яким означають соціальну рівність чоловіків та жінок. Звучить він якось навіть грубовато, мимоволі вказуючи на чоловічу зверхність, бо аж ніяк не асоціюється з «жіночністю».  Втім це далеко не єдиний, хоча доволі промовистий приклад бездумного запозичення тих чи інших сучасних термінів, що ними чомусь надто полюбляють хизуватися теперішні політики та чиновники різних рівнів. Як, скажімо, вже суто жіночий термін «фемінізм», що ним ілюструють боротьбу жінок за рівноправність.

Хоча, здавалося б, куди простіше просто говорити про «жіночий рух». Це, зрештою, й зрозуміліше та, якщо хочете, жіночніше, і певною мірою традиційніше. Адже його витоки сягають попередніх епох нашого суспільного розвитку. Приміром, перші повідомлення про громадські ініціативи  жіноцтва зустрічаються на наших теренах ще у ХІХ столітті.

Застосовувалися вони і в колишньому СРСР. В тодішній системі соціальних інституцій певне місце відводилося зокрема «жіночим радам», що створювалися у трудових колективах, територіальних утвореннях тощо. Хоча їхні функції були здебільшого декларативними та керованими. І про боротьбу за соціальну рівність, звісно, не йшлося, адже в Радянській країні її, як такої, не могло бути за визначенням. Принаймні офіційним та законодавчим.

Наприклад, існували й регулювалися згори норми представництва жінок у радах усіх рівнів, різного роду громадських органах, комітетах тощо. Проте, якщо проаналізувати керівний склад владних чи господарських структур, то побачити жінок на найвищих посадах все ж було рідкісним явищем.

А опікувалися жіночі ради передусім визначенням місця жінки у загальнодержавних справах, створенням пільгових режимів праці та побутових, оздоровчо-профілактичних умов для жінок на виробництві та за його межами, турбувалися про зміцнення сім’ї, про допомогу багатодітним та молодим родинам, а також літнім жінкам, сім’ям загиблих воїнів,  вихованкам дитячих будинків, а ще – звертали увагу на виховання підростаючого покоління у шанобі до старших, їхніх побутових народних традицій, зокрема щодо відповідального ставлення до шлюбу, до материнства і т. ін.

Відтак, жіночий рух таки існував і всіляко пропагувався. Свідчення цьому – фотокартки із особистого альбому радомишлянки, вчительки-пенсіонерки Євгенії Кравчук. На ньому – учасники районного зльоту жінок, що у 1970-80 роки традиційно і з широким ідеологічним забарвленням проводилися на Радомишльщині.

 

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 2023 р.

 

Першодослідник української пісні

 

У 1834 році у Санкт-Петербурзі вийшла друком книжка «Українські народні пісні», підготовлена й упорядкована знаним українським етнографом та книговидавцем Михайлом Максимовичем. Примітно, що чи не вперше у цьому виданні стосовно пісенної творчості наших пращурів було вжито термін саме УКРАЇНСЬКОЇ народної пісні. До того в офіційному російсько-імперському вжитку їх зазвичай називали «малоросійськими». З таким означенням, для прикладу, сімома роками раніше побачила світ перша подібна збірка Максимовича.

Значною мірою такою світоглядною зміною слід завдячувати одному з його попередників на українознавчій етнографічній ниві – Зоріяну Яковичу Долензі–Ходаковському, як у більшості джерел офіційно іменовано цього дослідника, котрого відомий український учений Василь Доманицький назвав піонером української етнографії. За його словами, за кількістю зібраних фольклорних матеріалів він безперечно перевищував усіх своїх попередників на цій народознавчій ниві.

Зоріян Доленга-Ходаковський.

Малюнок К.Прека. 1818 р.

Як зазначає Максимович, він придбав відоме зібрання народних пісень покійного З.Я.Ходаковського, що відійшов у засвіти 1825 року, надзвичайно багате піснями обрядовими та особливо весільними. Їх видавець сповна використовував у своїх подальших пісенно-фольклорних виданнях, не завжди, як це не прикро, посилаючись на першозбирача їхнього походження. Приміром, у згаданому збірнику 1834 року посилання на Доленгу-Ходаковського наведено лише у славнозвісній думі про козака Байду, що дотепер входить до програм вивчення української літератури. Втім, можливо, мали місце тут причини цензурного характеру, адже пізніше з’ясувалося, що Зоріян Доленга-Ходаковський був зовсім не тим, за кого він себе видавав.

Насправді непосидючого пошуковця-етнографа звали Адам Чарноцький, що походив зі збіднілого білоруського шляхетського роду. Ще в шкільні роки хлопчина виявив інтерес до історії, до рідної народної поезії, до давніх сільських пісень, вірувань і звичаїв місцевого люду. «Сміялися не раз із нього, прозивали «zapaleńcem», коли він пильно допитував старих хліборобів про усякі вірування їх прадідів або з цікавістю прислухався до співів селянок», – пише В.Доманицький.

Після школи Адам удався до адвокатської діяльності, хоча й не зовсім була йому до вподоби. Натомість набув не лише непоганий заробіток, а й нагоду копирсатися в архівах, переглядати старовинні документи, зокрема й звичаєві.

Втім у 1808 році Чарноцький пристав на пропозицію одного зі своїх родичів і погодився вступити до Наполеонового війська, що в уяві багатьох тодішніх патріотів Південно-Західного краю могло звільнити польські, литовські, білоруські та українські землі від російського панування. Про свою згоду повідомив письмово, проте лист був прочитаний цензурою. Тож його автора заарештували, доправили до Петербурга й засудили до позбавлення шляхетства та рекрутування у військо. Кілька років дивізія, до якої його призначили, квартирувала в Омську, де, одначе, часу Адам не гаяв і за найменшої нагоди теж вивчав місцеві звичаї, мовні особливості, фольклор, топоніміку. А коли у 1811-му з’єднання із Сибіру передислокували в Бобруйськ, вояк втік звідти і таки став під польські хоругви Бонапарта.

Росіяни його порахували померлим (втікач імітував утоплення). Зрештою після відходу Наполеона Чарноцький потайки повернувся на батьківщину, але вже під іншими найменням та прізвищем. Так він і став Зоріяном Доленгою-Ходаковським – мандрівним дослідником та етнографом. Щоправда, ця діяльність для нього була справжньою і, до того ж, такою, до якої лежала душа, водночас давала змогу пояснювати подорожами ті чи інші біографічні пробіли пошуковця.

Офіційно на дослідницькому поприщі він засвітився з 1816 року. Відтоді його пошуки й мандрівки з торбою за плечима перебували на видноті. Вони охоплювали Волинь, Поділля, Галичину, Київщину, Полтавщину та інші регіони.

«Яке то щастя тинятися помежи людом, жити поетичним життям селян! Який же я щасливий в своїй свитині, з моєю убогою стравою, коли мені оповідають згадки свої, бажання свої! Між людом живе чеснота, між людом живе поезія! Зле серце має той, хто не кохає люду усією братерською любов’ю!» – записано було в його подорожньому нотатнику.

Двічі у 1817-18 роках шляхи Доленги-Ходаковського перетинали Київщину. І обидва рази одним з місць, де зупинявся етнограф, був повітовий Радомисль. У першу подорож він звідси потім рушив на Київ, а в другу – на Білу Церкву, притому на записаному другому маршруті ним названо Казенну Гуту (вірогідно йдеться про Гуту Забілоцьку, що розташовувалась на тому шляху) та Брусилів.

На жаль, як вказує Василь Доманицький, приписи про місця запису пісень зроблено фольклористом далеко не коло кожної пісні, як і немає жодної хронологічної дати, яка б дала змогу відстежити маршрут дослідника і в такий спосіб ідентифікувати можливе місце походження твору.

Обставини його справжнього життєпису почали випливати вже після смерті. Позаяк вони особливо не вплинули на інтерес до його наукової й зокрема етнографічної спадщини. Проте лише 1974 року у Києві вийшла її найповніша збірка – «Українські народні пісні в записах Зоріяна Доленги-Ходаковського». Хоча, знову таки, краєві походження пісень залишилися «за кадром».

До речі, ця книжка теж була процензурована, але вже «з етичних міркувань», залишивши неопублікованими так звані сороміцькі весільні пісні, що, попри застороги ревнителів моралі, становлять значний фольклорний доробок наших пращурів. І не тільки. Адже дотепер лунають у народних обрядах. Зрештою у 2001 році вони усе ж вийшли друком окремим розділом у збірнику «Бандурка. Українські сороміцькі пісні». Примітно, між тим, що більшість із них була записана саме на Поліссі. Як зазначив упорядник книжки фольклорист Микола Сулима, те, що співається народом, не може від народу приховуватися, бо така позиція «нічого, окрім пирскання в кулак, не досягає».

Тимчасом коло наукових інтересів Доленги-Ходаковського охоплювало не лише етнографію. Він цікавився й займався історією, географією, топонімікою, археологією, підтримуючи зв’язки з багатьма діячами і відповідними науковими й дослідницькими установами та осередками. Сам теж виглядав далеко не дилетантом у цій царині, адже був зокрема членом-кореспондентом Варшавського товариства друзів наук, московського товариства історії та старожитностей російських. Широковідомим його зробила опублікована у 1818 році праця «Праслов’янщина до християнства».

Відомо, що висловлював він свої зауваги з приводу окремих топонімічних невідповідностей та інших сумнівних тверджень «Історії держави Російської» Миколи Карамзіна архієпископові Євгенію Болховітінову та самому авторові. Євгеній поправки сприйняв критично і категорично заперечив. Натомість Карамзін визнав деякі Зоріянові доводи слушними і дещо у своїх рукописах скорегував, а ще підтримав впливовий історик його ініціативу щодо археологічної подорожі росією та слов’янськими землями (зверніть увагу, що слов’янські та російські землі тут розділено!), яка була профінансована державною казною.

Та в Україні все ж головним чином в ньому вбачають етнографа і фольклориста. Саме до цієї спадщини Зоріяна Доленги-Ходаковського переважно зверталися й звертаються науковці та пошуковці. Тут варто зауважити, що його нотатки й подорожні записи зберігаються в різних архівах України, Польщі та росії, представлені вони також в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 лютого 2023 р.

 

Світлина з Першої світової

   

Ось таке фото здавна висіло на стіні в оселі Боженків з Дітинця. Воно вважалося сімейною реліквією, адже попри надто дрібні постаті зображених на ньому військовиків у роду точно знали, що на чільному місці – їхній славний пращур Григорій Боженко, уроджений 1891 року в багатодітній родині належного до Дітинецького сільського товариства землевласника Лаврентія Івановича Боженка та його дружини Явдохи Василівни.

Світлину було зроблено в пору Першої світової війни. Про неї в СРСР майже не згадували, хоча, здавалося б, значною мірою саме «завдяки» їй на антивоєнних гаслах більшовики у 1917-му прийшли до влади. Та з погляду комуністичної ідеології –  то була «чужа» імперіалістична війна, на якій російська армія йшла у бій «за вєру, царя і отєчєство», а не «за родіну, за сталіна», як на Другій світовій.

Дарма що людські втрати на першій великій світовій бійні обчислюються істориками у 8,5 мільйона військових і 13 мільйонів цивільних. І чи не по кожному селу вже відкриті тепер для вільного доступу електронні архіви подають перелік загиблих на ній воїнів та тих, що повернулися додому скаліченими чи з пораненнями.

Григорія Боженка доля тоді вберегла. Натомість став він жертвою війни, що його вела з власним народом комуністична влада, і притому нібито вважався її представником, адже за авторитет і повагу був обраний земляками секретарем сільської ради. Проте у 1937-му «пильні органи» заарештували його за обвинуваченням «в причетності до контрреволюційної повстанської шпигунської організації». Одним з вагомих аргументів напевне була підтримка вояком  Української Народної Республіки та його участь у її військових формуваннях. Бо ж і дотепер прагнення українців до побудови власної незалежної держави вбачається росіянцями за чи не найбільший їхній злочин. Як зазначено в меморіальному виданні «Реабілітовані історією. Житомирська область», за постановою трійки при УНКВС по Київській області Григорія Лаврентійовича Боженка розстріляно 9 серпня 1937 року.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.

 

Будинок на розі

 

Коли мене років 50 з гаком тому увічнив фотооб'єктив на звісному радомишльському перехресті, й на гадці не малося, що обраний ним ракурс для міста слід вважати класичним. Адже повторює він відому світлину зі стародавньої фотолистівки – одну з тих, що були зроблені в повітовому Радомислі на початку ХХ століття і увічнили тогочасні міські краєвиди.

Нині в інтернет-мережах поширюються 23 таких листівки. З-поміж них і та, що зображує вулицю Присутствену.

До речі, за узвичаєними правилами української орфографії пишеться таке слово якраз без подвоєння літери «н», позаяк практично в усіх адресах та реєстрах розташовані на Присутственій сучасні місцеві домовласники, фопи та юрособи чомусь всякчас вказують її назву за російським стандартом з подвоєним «н».

Одначе за радянської пори обидві перехресні вулиці носили й інші наймення: Присутствена у часи «моєї» світлини наречена була іменем ХІХ партз’їзду (надзвичайно милозвучно, чи не так?), а перетинала її в ту пору вулиця Леніна (тепер і від своїх першопочатків – Мала Житомирська).

А в іншому особливої різниці за перші півстоліття фотовідбитки не зареєстрували. Наявний на обох знімках примітний будинок на розі, як і інші, що вишикувалися за ним.

Між тим, саме в цій будівлі й було видрукувано оті давні радомисльські поштові картки. Адже містилась тут відома в місті та за його межами друкарня підприємливого місцевого єврея Елі Заєздного. При ній діяли також книгарня та бібліотека.

Втім усі зазначені заклади тут започаткувало подружжя потомствених дворян Шиманських, що походили з Васильківщини. У 1885 році Павла Федоровича, що певний час служив приставом у Бердичівському повіті, перевели до Радомисля на посаду помічника повітового справника. Проте через кілька років він залишив чиновницьку службу зі сподіваннями досягти успіхів на комерційному поприщі.

І вже у реєстрах 1892 року в місті означено друкарню, що належала Євфросинії Шиманській, та бібліотеку-читальню й книжкову лавку її чоловіка Павла.

Одначе комерція, схоже, не належала до переваг Шиманських. Відтак вони поступово збули згаданому Заєздному і друкарню, і книжне місце на розі. Тимчасом у переписних реєстрах 1897 року місцем проживання подружжя вказано будинок по вулиці Лікарняній (тепер – Міськради), що належав… тому ж таки Елі. Хоча мали Шиманські в Радомислі й власне помешкання на Чорнобильській вулиці, де оселився їхній син Андрій – мировий посередник Радомисльського повіту.

Натомість Шиманський у 1912 році став компаньйоном Заєздного, коли той започаткував першу міську комерційну газету «Радомисльскій Лісток об’явлєній Взаімная Польза». Виходила вона раз на два тижні  і друкувалась, звісно, в друкарні Елі Йосиповича, а її редактором був Павло Федорович. Втім проіснувало те рекламне видання недовго, бо його витіснило інше, що набуло куди більшої популярності – повітова газета «Радомислянін», заснована також 1912-го присяжним повіреним Хуною Фельдманом.

Та бізнес Заєздного залишався запитаним і доходним. Відомо, що друкувалися тут книжкові видання (недарма ж свого часу починав розкручуватися майбутній власник друкарні з палітурної справи), до книжкової додалась торгівля канцелярським крамом.

А у буремному 1917-му друкарня Заєздного отримала надзвичайно важливе і вигідне замовлення від повітової управи Української Народної Республіки: у ній друкувалися такі собі «радомишльські гроші» – контрмарки під державні виплати дружинам і сиротам вояків Великої війни (Першої світової) різного номіналу на загальну суму в мільйон рублів. Щоправда, ця справа виявилась надзвичайно відповідальною та ризикованою, і, поки не видрукували останню купюру, друкарня перебувала під суворим наглядом та військовою охороною. Але замовник із цим впорався…

Нині від будинку вже не лишилося й сліду. У 1980-ті його знесли «за ветхістю». Спочатку на тому місці влаштували міську Дошку пошани, затим уже в незалежній Україні встановили пам’ятний знак жертвам голодоморів. Згодом  з відкриттям відділення банку «Аваль» тут просто обладнано такий собі впорядкований куточок.

А от у радянський час у колишньому книжково-бібліотечному приміщенні працював популярний серед містян магазин коопзаготпрому, який називали «угловим»  (подеколи дехто означав його ближче до української вимови «вугловим»). Тут часто-густо продавалися продовольчі товари, що їх заготівельники закуповували в різних регіонах СРСР, зокрема в Середній Азії. Відтак для багатьох моїх ровесників він запам’ятався передусім смаколиками, що їх годі було шукати в інших торговельних закладах міста, – тахіновою та арахісовою халвою, нугою, пастилою та іншими подібними східними солодощами, драже з родзинками, тим же арахісом чи лісовим горішком, а також брикетиками розчинних концентратів кави та какао з молоком (такі собі попередники теперішніх «капучино», «3 в 1» тощо), що їх дітвора полюбляла просто гризти як цукерку. Дорослі навідувалися сюди за соліннями, свіжими овочами-фруктами, часом екзотичними, що іноді завозилися заготівельниками зі Сходу «справи тонкої», часто-густо ловили нагоду надибати в продажу дефіцитну заморожену рибу, оселедці та ін.

А ще ліворуч від входу в магазин зазвичай торгувала ятка з морозивом, що вироблялося на місцевому маслозаводі. Можливо, саме бажання поласувати ним і привело мене тоді на це перехрестя, що його й зафіксувала світлина. На згадку та на пошуки і роздуми…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.