середа, 29 жовтня 2014 р.

Це потрібно і мертвим, і живим


За повоєнним реєстром на території Раковицької сільради загинуло 2066 радянських бійців, які виганяли ворога з окупованої ним української землі.
Проте ця цифра з роками зазнає нових і нових коректив. Бо, власне, в одній з братських могил у самих Раковичах достеменно невідома кількість похованих там вояків. Водночас за останні роки на місцях колишніх кровопролитних боїв пошуковцями знайдено останки 30 солдатів, яких поховано біля Братської могили в центрі села, де упокоєні 455 загиблих воїнів.


Раковичі були одним з форпостів легендарного Рубежу мужності військ Першого Українського фронту, що проходив лінією Овруч-Чоповичі-Радомишль-Брусилів-Корнин-Попільня. Прагнучи повернути собі відвойований радянськими військами Київ, у листопаді-грудні 1943-го гітлерівці сконцентрували на цьому напрямку значні військові сили. Тут зосередилося не менше угруповань, важкого озброєння і техніки, ніж їх було на Курській дузі. Тож і втрат зазнали оборонці рубежу величезних.
- По війні ще дуже довго ми знаходили навколо села різноманітну зброю, боєприпаси, - згадує раковичанин Микола Буданов. – Мати сварила мене, забороняла шастати місцями колишніх боїв, бо окремі мої однолітки підірвалися на мінах, від вибухів снарядів, які намагалися розібрати. Натрапляли ми й на тіла загиблих воїнів. Страшно то було…
Досі у цих місцях є робота піротехнікам, що знешкоджують вибухонебезпечні предмети часів Другої світової війни, що на них наштовхуються у навколишніх лісах і вибалках грибники, пастухи. Кілька років тому ентузіасти військово-патріотичної групи «Пошук» знайшли тут останки двох полеглих радянських вояків, потім п’ятьох, а ось цієї пори – 23.
- У ті важкі роки багатьох не поховали по-людськи, декого після вибухів засипало землею в окопах, на позиціях , - розповідає заступник голови правління всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну» Віктор Потапенко. – Нелегко знайти такого загиблого, ще важче, практично неможливо його ідентифікувати. Але пошуки тривають -  у свій особистий час, за власні кошти… Це вже, мабуть, покликання і доля.  
- На жаль, і цього разу нам не вдалося встановити ні імен, ні прізвищ, ні національностей цих солдатів, - зазначив голова Житомирської обласної громадської організації «Історико-патріотичне об’єднання «Пошук» Олександр Ловинюк. - Вони так і підуть у могилу, як невідомі безіменні герої...
Війна їх била і косила нещадно, тож тисячі полеглих на нашій землі вояків навічно зосталися невідомими. У тих же Раковичах, приміром, відомі прізвища лише 295 похованих у братських могилах воїнів.


Разом з тим, як розповів Володимир Науменко, спеціаліст з охорони культурної спадщини райвідділу культури, багатьом рідним у похоронках повідомлялося, що загиблий вояк похований або зник безвісти під Радомишлем. Тільки за останніх три роки вдалося встановити 76 таких воїнів, які лежать у братських могилах на території району. Тож змогли приїхати і вклонитися їхній пам’яті рідні і близькі.
Значну пошукову роботу проводить і актив Раковичів на чолі з сільським головою Олександром Марчуком. З його ініціативі відкрито музей історії села, в якому представлено чимало унікальних артефактів минувшини, знайдених на тутешніх теренах. Серед них – зброя, екіпірування воїнів Другої світової, що були представлені для огляду на поховальному зібранні.



На жалобній церемонії з віддання землі полеглих пролунало, що це поховання, а не перепоховання. Бо ж у трагічному 1943-му не відбулося жодних поховальних християнських церемоній.



Нині ж заупокійну літію відспівав отець Володимир, загиблим було віддано належні військові почесті.


Скорботні слова шани загиблим висловили зокрема Раковицький сільський голова Олександр Марчук, голова районної ради Віктор Міхненко, голова районної ветеранської організації Валерій Жлуктенко, ветеран-фронтовик Анатолій Осика, ведуча дійства Валентина Третяк.


Подячними грамотами було відзначено активістів пошукової справи.
Пролунали журливі пісні у виконанні тріо місцевого клубу, присвячені і минулим, і теперішнім військовим подіям, а жителька Ракович Ольга Кучерина прочитала власний вірш «Просніться, росіяни!».


Промовці також наголошували, що минуле поєднало нас із сьогоденням. Бо як це не парадоксально, але в Україні нині йде війна із зовнішнім агресором: на українську землю прийшли нащадки тих російських солдатів, які лежать у братських могилах і в Раковичах, і повсюдно в інших місцях. Прийшли як загарбники. Чи могли припустити загиблі діди і прадіди росіян, що наступники піднімуть зброю на дітей, онуків і правнуків їхніх бойових побратимів, з якими вони пліч-о-пліч йшли крізь усю війну до перемоги?


- Ми, українці, - народ мирний, але не віддамо жодного квадратного метра своєї землі, - сказав О.Лавинюк, чиї колеги з «Пошуку» нині теж беруть участь у захисті рідної землі від агресора на Донбасі. - Ми будемо битися так само, як билися 70 років тому тут наші батьки, діди і прадіди. Про цей наш обов’язок нагадує нам пам'ять про загиблих і сім десятиліть тому, і нині.

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2014 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар