субота, 25 листопада 2000 р.

Свідки слави козацької


ПРОМИНУВШИ ЧИМАЛУ улоговину з невеличкого річечкою, дорога стрімко вибігає на узвишшя, де височать могутні красені-дуби. Упродовж віків на них неодмінно звертають увагу подорожні, котрі їдуть до Радомишля. І не лише спостерігають за цими велетнями, а й зупиняються, щоби спочити в затінку величних крон, набратися сили, попити води з цілющого джерела, яке струменить з-під стовбурів...


Легенди розповідають, що колись так само перед боєм за Бердичів відпочивало під цими деревами козацьке військо Богдана Хмельницького. І ця народна оповідь має реальне історичне підґрунтя. Адже у пору Визвольної війни українського народу через Радомисль, котрий лежав на роздоріжжі багатьох шляхів, не раз проходили війська ворогуючих сторін. Відтак містечко повсякчас перебувало у вирі подій.
Полумя визвольної боротьби, яке спалахнуло 1648 року, охоплювало значні регіони України. Не проминуло воно, звісно, й нашого краю. Знаний магнат А.Кисіль, котрий був у ту пору Київським воєводою і мав владу над Радомислем, доповідав польському королю, що повсюдно «холопство гору бере, а брати наші з домівок своїх виїжджають». Випадки втечі селян і міщан від своїх господарів були на Радомишльщині в першій половині ХVII століття надзвичайно поширеними. Напередодні народного вибуху 1648 року вони ще більш почастішали. Задля цього велась агітаційна робота посланцями Б.Хмельницького. В околиці Радомисля, зокрема, було відряджено козака Я.Концевича.


Зборівська битва.  Картина радомишльського самодіяльного художника А.Політа.

Після перемоги козацького війська під Корсунем у містечку осіли залишки розгромлених польських військ, які вихлюпнули свою лють на радомислян. Згодом, поляків тут, за переказами, «поскуб» козацький загін, який ішов з Чорнобиля, аби пристати до батька Хмеля. Втім, стояли ляхи в місті недовго, бо натхнені перемогами козаків Б.Хмельницького, жителі Радомисля влітку 1648 підняли повстання, проголосивши й себе козаками. У Радомисльській волості виникають «повстанські купи», сформовані з селян. Значною мірою сприяли цьому послані Хмельницьким козацькі загони. На Радомишльщині, відомо, діяли угрупування Голоти і Гладкого.
У 1651 році після поразки українського війська під Берестечком, через Радомисль пройшли загони Кримського хана Іслам-Гірея, який зрадив Хмельницькому і захопив гетьмана у полон. Татарські мурзи добряче пограбували містечко.
У багатьох історичних працях стверджується, що за козацьким адміністративним устроєм Радомисль був сотенним містечком. Проте достовірних підтверджень цьому фактові не віднайдено. Визначальним тут вважається Реєстр війська запорозького, складений 1649 року після Зборівської угоди. На підставі цього договору Радомисль відійшов до козацької юрисдикції. Найближчі до містечка козацькі сотні стояли тоді у Ворсовці і Коростишеві. Якій з них безпосередньо був підпорядкований Радомисль, сказати важко, бо містечко рівновіддалене між ними. Зі сходу й півдня з Радомишльщиною межували Макарівська й Ходорківська сотні.
Проте після Переяславської ради 1654 року було запроваджено новий адміністративний поділ козацької території. Не виключено, що, можливо, тоді до переліку сотенних міст увійшов і Радомисль. Радомисльська сотня (а йменувалися вони за назвами населених пунктів) належала ймовірно до Київського полку.
Сотенний устрій передбачав сотенну адміністрацію на чолі з сотником, якого призначав гетьман. Його помічниками були сотенний писар, сотенний осавул і сотенний хорунжий. Діяв сотенний суд, що розглядав на території сотні цивільні та карні справи. Проте юрисдикція сотенного управління щодо селян і міщан була обмеженою, селяни безпосередньо підлягали владі панів, а справи міщан розглядалися війтами (старостами).
Примітно, що Радомисль означено на видрукованій у ту пору карті України, складеній Г.Бопланом. З-поміж інших населених пунктів сучасної Радомишльщини. значиться на ній лише Веприн. Певно, недарма довгий час зберігалися у цьому селі залишки цегляного льоху, де, за переказами, у пору Визвольної війни було козацьке сховище пороху.
В польських хроніках під 1638 роком наводиться лист шляхтича Я.Єрлича, якому добряче дісталося під Кочеровом від козацьких загонів Б.Хмельницького.
Спонукає до роздумів й історія Заньок. Відоме з давніх часів під назвою Осеча, в першій половині ХVII століття це село було власністю панів-самодурів Тиша-Биківських. Від «козацької ребелії» ці магнати втекли до Польщі. І вже з середини ХVІІ ст. з’являється назва Заньки. У народних тлумаченнях цю назву пов’язують із якимось славним козаком на ймення Зіновій (Зінько). Але ж відомо, що Богдан Хмельницький був охрещений двома іменами і його друге ім’я – Зіновій. Цікавий збіг, чи не так?
...Якби дерева вміли говорити, вони б напевне оповіли про події 350-літньої давнини, свідками яких були, про мужніх і хоробрих українських вояків, що зупинялися під ними перепочити.



Богданові дуби здавна шанувалися радомислянами, які з покоління в покоління берегли память про славних козацьких звитяжців. Нині городяни зовуть це місце «Криниченькою», «Три дуби». А у XIX - на початку XX сторіччя його називали й «Майданом». Тодішні міщани любили діставатися сюди на відпочинок вихідного дня на фаетонах, бричках, аби порозважатися, погойдатися на гойдалках, влаштованих між деревами.
У наш час до «Трьох дубів» приїздять подружні пари, щоби вклонитися памяті предків, а ще неодмінно попити джерельної води з коханих долонь.
Місцем біля легендарних дубів тепер опікуються лісівники. У 1960-х р.р. дуби було обгороджено, впорядкували й джерельце, над яким зробили гарний зруб і дашок.



Вік цих дерев, які нині сягають висотою за 30 метрів, а стовбури мають діаметр до двох метрів, фахівці визначають у 450-500 років. Ці прадавні дуби, розташовані у 71-му кварталі Поташнянського лісництва, входять до мережі заповідних обєктів області і включені до каталогу природних комплексів Житомирщини.



Хоча дубів тут уже зосталося лише два. Третій не витримав руйнівного впливу нашого бурхливого часу і почав усихати, а під час буревію впав. Залишки його могутнього стовбура зоставили на місці, де стояв колись цей велетень. 



    3 решти вирішено було виготовити арку-браму, як символічний в’їзд до Радомишля. Додали ще кілька стовбурів мореного дуба, піднятого з дна Тетерева, де вони пролежали бозна скільки десятиліть. Самодіяльні художники вирізали з дубових колод дерев’яні скульптурні зображення стародавніх мичан, що немов зійшлися на раду. Встановлене на роздоріжжі в лісі, це означення є нині своєрідною візитівкою міста.



На жаль, і у такій представницькій ролі легендарні дерева довго не послужили. За двадцять літ по тому довелося їх змінити і поновлювати арку.
Біля трьох дубів у 1970-1980 роках діяло кафе з промовистою назвою «Криниченька». Економічна криза зробила його зайвим. Можливо, завдяки підприємливим людям воно колись іще відродиться. Хоча реконструйований автошлях проходить тепер уже в стороні від цього памятного місця. Та певен, що городяни і патріоти Радомишля так само торуватимуть дорогу до величних дубів - свідків слави козацької.

Газета «Зоря Полісся», 25 листопада 2000 р.