пʼятницю, 29 липня 2016 р.

Коли таємне стає явним


Як це не парадоксально, але значна частина теперішніх апологетів радянського минулого належить до відданих прихильників християнської віри (принаймні такими вони себе нині вважають). Відтак, пропагуючи колишні комуністичні цінності і навіть прагнучи до їх повернення, ці миряни, образно кажучи, мимоволі рубають гілку, на якій сидять. Адже у ті минулі компартійні часи релігія вважалась «опіумом для народу», а тому всіляко принижувалась і утискалась. Під впливом такої офіційної політики, хоча здебільшого й завуальованої, переслідувались духовні особи і ті, хто відкрито демонстрував свою відданість християнським та церковним звичаям, закривались і руйнувались храми.
Певно й парафіяни Радомишльського Свято-Миколаївського собору мають не забувати, чому нині він різниться від свого первозданного вигляду. Попервах його дзвіниця була стрімкою і навіть вищою від головного купола. У пору войовничого атеїзму за рішенням міської ради церкви Радомишля «на прохання трудящих» мали бути передані для культосвітніх потреб. Так вчинили з Троїцькою церквою, синагогою, які просто розібрали на будматеріали.
А от із головним міським православним собором виникли труднощі. Змурована з каменю будівля так просто вандалам не піддавалась. Спромоглися вони зруйнувати лише дзвіницю. Храм тимчасом зачинили, влаштувавши у ньому… конюшню та зерносховище.



Промовисте підтвердження цьому ганебному фактові було виявлено влітку 2016 р., коли у церкві виникла потреба ремонту солії – підвищення перед іконостасом. Коли майстри зірвали вже благенькі від часу дошки, під ними несподівано з’явилися чималі залишки зерна, передусім вівса.





Тож таємне таки стало явним, хоч як не прагнув колишній радянський режим приховати сліди свого злочину перед церквою.
До слова, у комуністичні часи поширювалась теза, що дзвіницю нібито було зруйновано під час боїв за Радомишль у 1943 р. Проте зображення храму окупаційного періоду вже з поруйнованою дзвіницею ці твердження спростовують. Як свідчать старожили, саме під час окупації церкву було поремонтовано, і служби у ній відновилися.

Газета «Зоря Полісся», 2 липня 2016 р.


пʼятницю, 22 липня 2016 р.

Польські колабораціоністи і патріоти на радомисльських теренах


Мабуть, невипадково чи не найпершими рішуче виступили проти анексії Росією українського Криму та окупації Донбасу країни-сусіди Польща та Литва. Адже на своєму історичному шляху цим державам, як і Україні, неодноразово доводилося спізнавати загарбницьких зазіхань московських правителів: і з боку радянської імперії у ХХ столітті, і від її агресивних попередників.

У кінці XVIII століття Росія вкупі ще з двома монархічними союзницькими імперіями – Прусією та Австрією – здійснила безпрецедентну в історії оборудку, поділивши між собою досить впливову й чималу за обширами Річ Посполиту. Відтак правобережні українські землі, що тривалий час перебували під владою Польщі, були анексовані Російською імперією (загалом до Росії відійшло більше половини польських обширів).
Слід зазначити, що ще до офіційного захоплення польських територій російська влада прагнула взяти їх під свій економічний та політичний контроль. Тож перетягувала польських магнатів на свій бік гарантіями збереження майнових та земельних прав і привілеїв, обіцянками надання таких своїм прибічникам.
Серед останніх найбільшої прихильності від російських покровителів зазнав генерал Антоній Злотницький. Хоча у 1768 році тодішній ротмістр королівського війська підтримав Барську конфедерацію, яка виступала зокрема проти посилення російського впливу і тиску на політику Польщі. Втім на придушення виступу конфедератів, котрі вимагали скасування запроваджених сеймом під впливом Катерини Другої певною мірою демократичних обмежень привілеїв магнатів та урівнення в правах з католиками представників інших віросповідань – греко-католиків, православних, протестантів, польська влада залучила саме російську військову допомогу.
Потому А.Злотницький був послом на Чотирирічному Великому сеймі, що запровадив важливі демократичні реформи і ухвалив Конституцію 1791 року, спрямовані на зміцнення суверенітету польської держави та його захисту від зухвалих претензій Росії, Прусії та Австрії.
Та у 1791 році А.Злотницький вже опинився у лавах Тарговицьких конфедератів, котрі за попереднім прикладом Барських опозиціонерів не визнавали рішень сейму. Щоправда, цього разу формувалося сепаратистське Тарговицьке угрупування безпосередньо під прямим впливом і егідою російської політики. Наразі, сподіваючись, що російська військова сила допоможе повернути колишні порядки в Речі Посполитій, конфедерати мимоволі посприяли загарбанню своєї держави Росією. Втім російські правителі споконвік розглядали укладені навіть рівноправні союзницькі угоди, як засіб цілковитого підкорення собі союзників.
На початку 1793 року конфедерація доручила Злотницькому сформувати гусарську бригаду і призначила його комендантом Кам’янець-Подільської фортеці. Це потужне оборонне укріплення серйозне стримувало просування російського війська вглиб Польщі і успішно зупинило кілька потуг росіян заволодіти ним.
18 квітня 1793 року бригадир Антоній Злотницький прийняв командування фортецею. А вже через два тижні без жодного опору здав її війську генерала О.-В.Дерфельдена, хоча ще деякий час формально вважався гарнізонним командувачем.
Врешті через кілька місяців він таки передав командування гарнізоном уже російському бригадирові і вирушив до Петербурга, щоб особисто засвідчити імператриці Катерині Другій свою відданість Російській імперії. І самодержиця це без уваги не залишила. Вона надала йому чин генерал-поручника, вручила іменну золоту табакерку ще й призначила прижиттєве утримання в 3 тисячі рублів на рік.



Натомість у Польщі його ім’я назавжди стало символом зради й приниження. У 1794 році під час повстання Т.Костюшка А.Злотницького в числі інших зрадників та колабораціоністів було засуджено до смерті через повішення, вічної ганьби й конфіскації усіх маєтностей. Вирок виконали символічно. 


1794 р. Символічна страта зрадників у Варшаві.
Репродукція картини Ж.Норблена.

Згодом, одначе, обласканий російською владою генерал виправдовувався, що змушений був пристати на умови загарбників, бо при призначенні комендантом йому наказувалось розглядати росіян як союзників, до того ж в заручниках у них перебувала його родина.
А у Російській імперії Злотницькому продовжували віддячувати за вірнопідданість. Зі вступом на російський престол імператора Павла І його нагородили Орденом Олександра Невського. І в цьому, певно, є своя закономірність, бо князь Невський, чи не єдиний з Рюриковичів, вірнопіддано служив Золотій Орді та ще й прагнув загарбати і навернути під її лоно інші одвічно Руські землі.
Проте куди вагомішою віддякою услужливому Кам’янецькому коменданту став пожалуваний йому за імператорським велінням чималий Радомисльський маєток, що об’єднував колишні володіння ліквідованої уніатської митрополії, яка резидувала саме в Радомислі.
Втім тут А.Злотницького дещо «образили», бо напевне розраховував він на увесь митрополичий ключ разом із самим Радомислем, де уже встиг облюбувати собі місце. Але місто «відкраяли», проголосивши повітовим центром, що перейшов у відання казни. До всього, Унинські маєтності з належними до них Хомівкою, Мигалками й Ніжиловичами подаровані були князю Д.Голіцину, потіївські - бригадиру А.Торсукову, вельможним сановникам, які сприяли Поділам Польщі. Горошківські, що межували з останніми, наділили іншому проводирю анексії польських земель – генерал-поручнику М.Кутузову. Маєток Оране й довколишні землі перепали В.Іскрі, до речі, нащадкові козацького полковника, страченого за зраду Іваном Мазепою.
А ще чималі частки колишніх митрополичих володінь за монаршим велінням дісталися … родинам затятих ворогів Росії – польським патріотам, котрі не проміняли Вітчизну на імперські привілеї. Йдеться зокрема про Яна Оскірка і Тадея Немирича, що за збройний опір Російській армії були оголошені державними злочинцями й віддані під суд. Разом з тим дружинам і дітям бунтівників милістю імператриці були даровані відповідно Вишевицький та Забілоцький фільварки. Вочевидь, розрахунок робився на те, що обдарований недруг колись таки оцінить поблажливість.
Подібний підхід Російські монархи в подальшому демонстрували й щодо учасників польських повстань середини ХІХ століття.
Тут імперська політика була далекогляднішою, ніж у послідовників. Адже радянська тоталітарна система до таких сентиментів не вдавалась, і услід за репресованим головою родини виселяли та позбавляли будь-яких засобів для існування усю сім’ю, прирікаючи її подеколи на голодну смерть.
Водночас дехто з польських магнатів, причетних до спротиву російській окупації, пристосовуючись до реалій, і сам хутко поспішав переоформити свої володіння на дружин, дітей, на яких каральні заходи не поширювалися.
Одначе польські виступи за відновлення польської незалежності у ХІХ столітті продемонстрували зворотне: справжні патріоти, опинившись у вимушеній окупації і навіть підкорившись їй, залишаються вірними своїй землі і своєму народові. Наразі переважна більшість зберігала відданість Польській Вітчизні, попри покарання, утиски і приниження. На Радомишльщині це сповна підтвердили активні учасники польського повстання 1830-31 рр., у лавах яких зокрема були повітовий дворянський маршалок О.Галецький, радомисльський городничий К.фон Раабен, власник ставецького маєтку Й.Дунін-Вонсович та інші.
Прокотилися Радомисльським повітом й хвилі таких же бунтівних подій 1863-1864 рр., за участь у яких дістали покарання вепринський землевласник М.Бардецький, знані шляхтичі Глембоцькі. Після придушення того бунту влада суттєво обмежила шляхетські земельні й майнові привілеї.
Але Злотницьких це не торкнулося, бо у лавах польських патріотів їх і близько не було.
«Мавр зробив свою справу. Мавр може йти…» Полишивши службу, Антоній Злотницький став таким собі місцевим магнатом. Щоправда, нащадки значну частину дарованих йому маєтностей розпродали (йдеться зокрема про Чудинський ключ, до якого також входили Березці, Мала Рача, Лутівка, Папірня, Микгород, та Краснобірку). Свої володіння вони розкішно облаштували у Межирічці. У другій половині ХІХ століття до цього маєтку належали Велика Рача, Кримок та Білка. За ним рахувалося 1616 десятин земельних угідь, 3281 – лісу, 257 – неугідь, що оцінювалися у 229 тисяч рублів. У Межирічці крім того функціонував кінний завод, де вирощувалися породні арабські рисаки, у Кримку діяв смолокурний завод, у кожному з сіл був крупчастий млин на дві постави.
Після смерті продажного генерала (1830 р.) його маєтності успадковували син Йосип, онук Антон і правнук з таким же ім’ям.
Інший син Антонія, також Антон, так само прагнув триматися подалі від політики, віддаючи перевагу матеріальним цінностям. У 1856 році він придбав на торгах ласий Ружинський маєток, розташований поближче до Поділля, звідки походили родові корені, де потому міцно й осів, маючи чималі землеволодіння з цукровим буряком і розвинувши власне горілчане, шкіряне, борошномельне, маслоробне та олійне виробництво, конярство.
Почувалися Злотницькі привільно на наших теренах аж до революційного виру 1917-1920 років, коли, експропріюючи експропріаторів, радянська влада залишила їх ні з чим, притому, що шлях до Польщі, де згодом осіла переважна більшість шляхетських вигнанців з патріотичним духом, для них скоріше за все був заказаний.
Між тим, радомишльська гілка - лише одна в роду колишнього посла польського сейму. Був від одружений чотири рази. Промовисту ж відданість Злотницьких Російській імперії остаточно підтвердила праправнучка генерала по лінії четвертого його шлюбу Леоніда, що стала дружиною останнього офіційного спадкоємця російського імператорського престолу Великого Князя Володимира Кириловича (доживав віку він в еміграції у Франції).
В описаній тут історії зради й колабораціонізму переконливо проглядаються паралелі з нашими трагічними та сумними реаліями. Втім чимало подібних прикладів маємо не лише в сучасній, а й у давній українській історії. Певно, недарма песимісти полюбляють з цього приводу іронізувати: історія вчить, що нічому не вчить. На жаль…

Газета «Зоря Полісся», 22 липня 2016 р.


середу, 13 липня 2016 р.

«…кожному віддасть за його вчинками»


Біблійна істина, винесена в заголовок, перекладена українською мовою Іваном Огієнком. Уже сам по собі факт перекладу на українську головної книги християн є надзвичайно вагомою Божою справою. Адже саме Огієнко надав українцям канонічну можливість спілкуватися з Господом рідною мовою, виконавши настанову, наведену у першому Посланні Апостола Павла до коринтян: «коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені» (14. 11). Навіть одне це звершення уже відносить Івана Івановича Огієнка до когорти найвидатніших українців.


Втім прикладом беззавітного служіння своєму народові є увесь його життєпис, яскраві  сторінки якого розкрив радомишлянам відомий в Україні та за її межами учений, публіцист, громадський діяч, член національних спілок письменників і журналістів України, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик, що презентував у місцевому Будинку культури багатющу Огієнкову творчу спадщину. 


Йдеться про здійснений і упорядкований М.Тимошиком унікальний 19-томний видавничий проект «Запізніле вороття», до якого увійшли твори видатного діяча українського відродження. Книги виходять друком у двох серіях – «Рукописна спадщина та «Зарубіжні першодруки». До них увійшли твори Івана Огієнка (митрополита Іларіона) «Рятування України», «Тарас Шевченко», «Розп’ятий Мазепа», «Богдан Хмельницький», «Українське монашество», «Містечко Брусилів та його околиці», «Історія української літературної мови», «Свята Почаївська лавра», «Слово про Ігорів похід», «Українська церква», «Рідна мова», «Наша літературна мова», «Дохристиянські вірування українського народу», «Служити народові – то служити Богові» та інші. Відрадно, що нині вони належно входять до навчального й наукового обігу. Як сповна повертається до України й велична постать Івана Огієнка.
Український державний і релігійний діяч, вчений, педагог, письменник, історик, публіцист, перекладач, дослідник, мовознавець і літературознавець, богослов – це далеко не повний перелік його надбань. Був він міністром освіти та міністром віросповідань в українських урядах 1918-1920 років. Йому Директорія передала повноваження для оберігання державності України в еміграції. А згодом – митрополит української Автокефальної Православної Церкви, предстоятель Української Греко-православної Церкви в Канаді.
Та передусім Огієнко був самовідданим патріотом рідної України, служінню якій присвятив своє життя і свої справи. Бо ж українська державність, історія, культура, мова, духовність були головним стрижнем його подвижництва. Саме ці сфери нашого національного буття він передусім закликав і заклинав оберігати та плекати нащадків.
Презентуючи писемний доробок Івана Огієнка (митрополита Іларіона), професор Тимошик, якого не без підстав вважають провідним огієнкознавцем, наголосив, що цей творчий спадок потребує політично не заангажованого переосмислення й достойного пошанування сучасниками, як належно має бути поцінований Україною та українцями його творець.

«РІДНИЙ КРАЙ РАЗ-У-РАЗ МЕНЕ КЛИЧЕ…»

На презентації зазначалося, що помітною віхою становлення Огієнка як свідомого українця, громадського діяча, публіциста  було його активне співробітництво з провідними тогочасними часописами. У їх переліку наведено й повітову газету «Радомыслянин», що виходила у 1912-1917 роках, і у якій опубліковано зокрема матеріали місцевої проблематики та краєзнавчі.
До останніх належить збірка історичних нарисів «Містечко Брусилів та його околиці». Таку назву має один з томів «Запізнілого вороття», якому Микола Тимошик на зустрічі з радомишлянами приділив особливу увагу. Адже ця краєзнавча праця Івана Огієнка є розвідкою не тільки у минуле рідного йому Брусилова, а й відкриває цікаві сторінки історії Радомишльщини. Радомисльський повіт, як колишня адміністративно-територіальна одиниця, є зафіксованою в документах Огієнковою батьківщиною. Разом з тим у різні епохи до Брусилівських маєтностей-околиць належало й ряд сіл сучасного Радомишльського району – Білка, Кочерів, Раковичі, Раївка, Хомівка, про які Огієнком також подано важливі історичні свідчення. Поєднані брусилівський та радомишльський регіони багатьма спільними особами, серед яких, врешті, й сам Іван Огієнко.
Як зазначив М.Тимошик, вибір майбутнім ученим радомишльської газети не був випадковим, бо географічна «прив’язка» пропонованих газеті оповідей пояснюється не лише належністю Брусилова до Радомисльського повіту, а й накладалась на інтереси самого видання. До того ж дописувач відчував, що цензурне відомство не буде таким прискіпливим до провінційної газети, як робилося те з Огієнковими публікаціями у поширюваних по всіх імперських просторах українських газетах «Громадська думка» і «Рада», котрі піддавалися нещадним утискам аж до їхнього закриття.


Проте зв’язки Івана Огієнка з Радомишлем не обмежуються суто газетним співробітництвом. М.Тимошик з цього приводу мовив, що перші життєві шляхи поза Брусилів вели майбутнього ученого до Києва й до Радомисля. Вони були і родинними, і діловими. Брусилівські нащадки українського генія стверджують, що радомишльські корені мала Якилина Францівна Литвинчук (у дівоцтві Журахівська) - мати дружини Івана Івановича. У Радомишлі в пору матеріальної скрути Огієнко шукав додаткового приробітку: займався репетиторством, читав лекції місцевим учителям початкових класів. В архівах зберігається його листування з різноманітними повітовими установами стосовно розвитку в Брусилові й повіті шкільництва, ремісничого кооперативного руху тощо.
Недарма у знаменитій пісні «Не питай…», що належить перу І.Огієнка, автор навів слова «Рідний край раз-у-раз мене кличе…» Він мав наміри продовжити на сторінках повітової газети краєзнавчі публікації з минувшини рідного краю. Стосувалося це передовсім історичного минулого Радомисля. Таке дослідження замовив земляку в листі до нього редактор «Радомыслянина» Х.Фельдман із зобов’язанням здійснити у газеті його першодрук. Огієнко із задоволенням пристав на пропозицію і почав пошук матеріалів до майбутньої праці. Він навіть виклав її бачення на сторінках радомисльського видання. Проте здійснити задумане не встиг. Хоча віднайдені матеріали з історії Радомисльської папірні, що, як і місто, у XVII столітті належала Києво-Печерській лаврі та забезпечувала папером знану лаврську друкарню, учений згодом описав у своїй працях «Українська культура» та «Історія українського друкарства».

МІСЦЕВА ОГІЄНКІАНА ПОВИННА МАТИ ПРОДОВЖЕННЯ

Перебуваючи в Радомишлі, Микола Тимошик з приємністю оглянув експозиції місцевого краєзнавчого музею та подану в ньому Огієнкіану. В числі найпримітніших його реліквій дослідник відзначив якраз примірники «Радомыслянина», що тут представлені.  Знаменно між тим, що в обох його музейних номерах містяться публікації І.Огієнка. Цієї газети нині немає в жодному українському книгосховищі (зберігається вона лише в Санкт-Петербурзькій Російській національній бібліотеці).
На презентації М.Тимошик повідав цікавий і водночас прикрий факт, про який йому розповіли в одній з архівних установ, де він прагнув віднайти примірники радомисльської повітової газети. Підшивки «Радомыслянина» нібито свого часу зберігалися в редакції радянської радомишльської районки, але за недоглядом тамтешня прибиральниця використала їх для розпалювання грубок. Так це було чи ні, сказати важко, бо ж то вже справа давно минулих днів. Але, враховуючи поширене в комуністичні часи ставлення до будь якої дореволюційної спадщини, коли відлік «історії» мав вестися лише з 1917 року, така ситуація, на жаль, цілком могла мати місце. До того ж, як зауважив М.Тимошик, радянським режимом заборонялися не лише друковані твори Івана Огієнка, а й навіть згадки про автора.
Відтак повне дослідження «Радомыслянина» напевне збагатить творчий спадок видатного краянина й українця новими знахідками. Принаймні в одному з музейних примірників газети міститься публікація І.Огієнка «Брусилів, як ремісничий пункт», наводиться до того ж посилання на його дослідження «Парафіяльний костел у м. Брусилові», вміщеній під псевдонімом І.Брусиловець у київській польськомовній газеті «Dzennik Kijowski», що вже суттєво доповнюють віднайдену М.Тимошиком брусилівську, як і радомишльську тематику Огієнкового краєзнавчого доробку. Тож докладне прочитання давнього радомишльського часопису може додати приємних відкриттів. У такій же мірі потребує вивчення родовід вірного та відданого друга і дружини Івана Огієнка Домни Данилівни.

ВідкриВАЮЧИ для себе Огієнка

Микола Тимошик мовив вдячні слова за запрошення та організацію радомишльської презентації краєзнавцю Олександру Пирогову, заступнику голови райдержадміністрації Світлані Ковальчук, подякував за участь у ній громадськості міста і району, освітянам, історикам, краєзнавцям, культпрацівникам, бібліотекарям, усім небайдужим. Свої добрі побажання присутнім він потому щедро втілив у дарчі написи на книжках.


У свою чергу заступник міського голови Ірина Іщенко висловила вдячність ученому й досліднику за надану радомишлянам можливість доторкнутися до геніальної особистості Івана Огієнка та його звершень.


Тож радомишльська презентація  продовжила ходу таких заходів, що пройшли в багатьох регіонах України (зокрема в Житомирі й Брусилові) та за кордоном (у Канаді, Польщі, Італії, США, Великобританії). Щоправда, з певною ноткою суму презентант зауважив, що кількість присутніх на заході в Радомишлі помітно поступається іншим містам. Проте, за словами Миколи Степановича, головним для нього на цих зібраннях є очі присутніх, бо коли він бачить у них непідробний інтерес, зацікавленість тематикою, живі емоції, готовий залюбки доносити своє слово про видатного українця, навіть якщо слухачів можна буде перелічити на пальцях. І такі очі на зустрічі з радомишлянами він побачив.
У багатьох вони переконливо засвідчували особисті відкриття Огієнка. Як, скажімо, відкрив для себе Огієнка його нащадок – всесвітньовідомий український спортсмен Сергій Бубка. Він не так давно з приємністю дізнався, що його прадід був братом Івана Івановича. Коли ж видатний атлет докладно ознайомився з життєвими принципами й настановами, які сповідував його геніальний пращур, багато в чому змінив свій світогляд.
Промовистий приклад Огієнкового впливу на свідомість продемонструвала й радомишльська презентація творів велета. Коли Микола Тимошик розповів, що подарував частину книг радомишльській бібліотеці, у якій побував, депутат обласної ради, меценат Микола Григорович висловив готовність своїм коштом поповнити наші місцеві книгозбірні книжками серій «Запізніле вороття» та підтримати наступні  видання проекту.
І хоча упорядник назвав повернення доробку Івана Огієнка до українців «запізнілим», усе ж краще пізно, ніж ніколи. Бо засіяні ним зерна українськості й патріотизму все одно даватимуть добірні та рясні сходи, що вкрай потрібні Україні і в наш час, і завжди будуть у нагоді майбутнім поколінням українців.



неділю, 10 липня 2016 р.

У боротьбі зі стихією, яку важко приборкати, але можна упередити

Дещо з історії радомишльської пожежної служби

Навчившись у прадавні часи добувати вогонь, людина отримала від його гарячого полум’я не лише благо, а й небезпеку, бо необережне поводження з вогненною силою ставало страшним лихом, призводячи до знищення будівель та споруд, а найжахливіше – до людських жертв. І упродовж тисячоліть існування людства це трагічне правило залишається, на жаль, незмінним. Вириваючись із покори, полум’я не зважає ні на архітектурні, ані мистецькі чи звичайні матеріальні цінності, ні на людські життя.
Разом з тим каральну сила вогню здавна брали собі на озброєння нападники й агресори.
З прасловянських часів дійшов до нас переказ про кару, яку заподіяла у 946 році бунтівним древлянам Київська княгиня Ольга. Біля древлянських міст її воїни упіймали голубів, до яких прив’язали тліючі смолоскипи. У такий спосіб головні міста непокірних древлян були спалені. Літопис розповідає зокрема про спалений Коростень. Проте історики припускають, що згоріли й інші городи, у їх числі й стародавній Мичеськ (Микгород) – попередник Радомишля.


Голуби з вогненними смолоскипами були увічнені на радомисльському гербі (1795 р.).

Дотла спалювали поселення на своєму шляху навали монголо-татар. Після набігів ординців чимало з них припинили свій історичний поступ. Занепав відтоді й Микгород, відродившись згодом лише у невеличке село.
Та навіть цілком осідлі мирні міста й села часом потерпали він вогненної стихії.
Вперше історичні джерела зафіксували пожежу в Радомислі у 1744 році, коли місто було резиденцією уніатської митрополії. Тоді у вогні згоріла міська церква Святої Трійці. Через десять років 31 липня 1754 року пожежею було знищене майже все місто. Як зазначено у заяві, «згоріли жидівські будинки, плебанія з усім, всі халупи з фільварками, гумнами, хлівами, навіть мости, ліси, городи, четверо жидівських дітей, римар двірський, залишилося тільки 5 халуп без хлівів, милістю Божою. Інше все перетворилося у попіл…» [10, с.166]
Врешті митрополія Радомисль не лише відбудувала, а й посприяла його розвиткові. Недарма в деяких джерелах зазначається, що Радомисль було закладено саме за часів резидування в місті греко-католицьких митрополитів.
Вживалися заходи й для запобігання вогненній стихії. В описі Радомисльського замку 1774 р. згадано різноманітні діжі, чани, жолоби для води, які ймовірно слугували й «на всякий пожежний випадок», вказано місця, де є відра. [21, с.17-22]
Після загарбання краю Російською імперією Радомисль перейшов у відання казни і 1795 року дістав статус повітового міста, у якому почали утворюватися відповідні міські структури. У рапорті Радомисльського городничого М.Круглова, поданого губернаторові 1803 року, йдеться, що у 1800 р. в місті почала діяти міська поліція. При поліції на випадок пожеж є дві заливні труби (одна на 4-х колесах, друга ручна), 6 залізних багрів на деревяних жердинах, окованих залізними обручами, 6 пожежних просмолених відер. [21, с.29]
Проте належне приборкання вогню і захист від цієї стихії потребували вправних професійних дій, відтак зявилась професія пожежного.
Професійну пожежну команду в Радомислі було сформовано у 1840 р. До неї залучили солдатів місцевого воїнського присутствія. Розташовувалась пожежна служба також у військових казармах.
Власне, за своїм розпорядком пожежна служба була подібною військовій і тут так само діяла поширена в ту пору муштра. Пожежникам дозволялося залишати розташування команди лише раз на тиждень для відвідування лазні. Одного разу на місяць їм надавалося звільнення на одну добу.
Почергову варту вони несли на каланчі, біля воріт, на конюшні, в інших місцях. Їх залучали крім того до розбирання завалів, згарищ, пошуку утоплених і т. ін. На озброєнні були передусім діжки для води, відра, багри. [17, с.3]
Звичайно, сили і можливості служби були незначними. Тож вогонь завдавав значних збитків і навіть втрат. За статистикою 1842 - 1845 рр. загинуло на пожежах у повіті – 3 чол. [22, с.159]
Поліпшенню пожежної охорони посприяло запровадження у 1864 р. в Російській імперії обов’язкового страхування усіх будівель (приватних і громадських). Місцевим самоврядним установам дозволялося спрямовувати лишки від страхового збору на протипожежні заходи. Особливо це було актуальним для сільської місцевості, де волосні правління і сільські громади дістали можливість формувати й утримувати добровільні пожежні загони. [20]
Разом з тим у повітовому Радомислі додаткову й значну пожежну небезпеку несла щільність забудови. Адже будівлі у місті були переважно деревяними (за зведенням 1848 р. у Радомислі з 563 будинків 558 були побудовані з дерева). І коли вогонь охоплював один будинок, полумя вільно перекидалося до сусіднього, значно утруднюючи локалізацію і гасіння пожеж. Тож загоряння, що виникали, ставали справжнім стихійном лихом, приборкати яке було надзвичайно складно.
Ось що, приміром, повідомлялося в газеті «Киевлянин» 18 квітня 1880 р.:
«Пожежа в Радомислі. Жахливе  лихо спіткало місто. 14 квітня об 11-й годині дня загорівся сарай єврея кравця Пейси Ясногородського і за дві години не стало двох кварталів міста. За сильного вітру, що перейшов затим у буревій, пожежа із жахливою швидкістю охопила два квартали і знищила все вщент. Жодного порятунку марно було чекати, особливо за повної відсутності пожежної команди та інструментів. Що можуть зробити якихось сім-вісім осіб пожежних десяцьких при пожежі, яка охопила за півгодини простір у 10 і більше тисяч квадратних сажнів. Тут було можливим тільки одне: sauve qui peut (рятуй, що можеш – фр.). Так і робили. Кожен захоплював, що міг зі свого майна і рятувався, не збираючись гасити будинок, який загорівся, чи іншу будівлю. Ще одна така пожежа і від міста залишаться лише купи попелу. Згоріло загалом 65 будинків і щонайменше стільки ж холодних споруд, 45 лавок, кам’яне двоповерхове чоловіче училище і 4 єврейських молитовних будинки. Збитки величезні.»


Рівно через рік 22 квітня 1881 року ситуація повторилась. У Радомислі знову накоїла лиха велика пожежа, що спалахнула опівночі. Цього разу постраждали лавки на Торговельній площі, а також 36 дерев’яних та 2 кам’яних будинки, 24 тимчасово споруджених балагани. Як зазначалося в офіційному повідомленні, пожежа почалась з торговельної лавки Віненського, яку замкнули о 10-й вечора. Товари з інших лавок вдалося винести. [2, с.4]
На жаль, це були непоодинокі випадки, що завдавали значної шкоди та збитків людям. У 1888 році в Радомишлі виступив відомий композитор і музикант Петро Чайковський з благодійним концертом, зібрані гроші з якого було передано на допомогу погорільцям. [23, с.61]
Пожежі, що виникали у культових спорудах, знищуючи їх, змусили вживати протипожежних заходів єпархіальне правління. У 1882 році було запроваджено страхування церков, причетових споруд і церковного начиння та утворено пожежний капітал духовенства Київської єпархії.
В одному з єпархіальних циркулярів священикам вводилось в обов’язок особисто перевіряти храм, перед тим, як зачиняти його. [5, с.40]
У 1890 р. до Радомишльської пожежної команди входило 8 пожежних, які мали в користуванні 6 коней, 3 труби, 11 діжок. На її утримання виділялося 1401 руб на рік.
В Радомислі на ту пору нараховувалося 972 житлових будівлі. Упродовж 1881 – 1890 рр. в місті сталась 31 пожежа, від яких постраждало 70 помешкань. В середньому кожна пожежа зачіпала 2,3 домогосподарства. Заподіяні збитки становили 106 475 руб. (на одну пожежу припадало 3434 руб. збитків).
За губернськими звітами Радомисль належав до міст з найбільшим розповсюдженням пожеж та найзначнішою завданою шкодою. [12, 116-118]
Проте протягом цього десятиріччя пожежі фіксувалися тільки в семи роках. У 1884, 1887, 1889 рр. таких випадків не було. Водночас в окремі роки пожежі задавали особливо значних руйнувань. У 1881 р. від 11 пожеж погоріло 39 обійсть, завдані збитки становили 70692 руб. У 1882 р. 4 пожежі охопили 9 дворів, спричинивши шкоду на 20806 руб.
В одному випадку пожежа спалахнула від блискавки (3,3 %), в чотирьох (12,9 %) – через погано влаштоване пічне опалення, в 15 (16,9 %) – внаслідок необережного поводження з вогнем, з інших причин сталося 12 пожеж (38,7 %).  [12, с.121]
У населених пунктах повіту ситуація також була пожежонебезпечною. Від 1122 пожеж, що виникли за ці десять років, потерпіло 2358 домоволодінь, заподіяно збитків на 2243721 руб. (на одну пожежу – 2000 руб.).
На кожну сільську громаду припадало в середньому дві пожежі на десятиріччя, зачіпаючи 4 сільських двори.
Ці показники перевищували середні по губернії.  Притому 42 пожежі спалахнуло від блискавки, 134 – через несправні печі та димоходи, 249 – з необережності, 246 – внаслідок підпалів.  [12, с.122-123]
В кінці ХІХ ст. річне утримання радомисльської пожежної команди становило 1703 руб. 36 коп. (платня пожежників була досить пристойною – біля 10 рублів на місяць).  Примітно, що протягом 1897 р. в місті не спалахнуло жодної пожежі. [13, с.34-35]
Проте у 1899 р. в Радомислі сталося 7 пожеж,  від яких постраждало 8 дворів, а завдані збитки становили 5975 руб. У повіті було 148 випадків загорянь, що охопили 283 домогосподарства, спричинивши шкоди на 229952 руб.
Того року урядом вирішено було значно поліпшити протипожежне забезпечення у сільській місцевості. За браком казенних коштів на ці потреби Міністерство Внутрішніх Справ кредитувало облаштування та покращення сільських пожежних підрозділів. Розрахунок робився на те, щоб пожежний обоз, організований у визначеному селі, міг надавати допомогу у гасінні пожеж у найближчих селах, розташованих на відстані не більше 5-6 верстов. [14, с.114-116]
І вже станом на 1900 рік пожежна частина в Радомислі нараховувала 10 працівників, що користувалися каланчею та утримували 8 коней, мали на озброєнні 5 пожежних труб з рукавами, 7 літніх дрог, 6 діжок, 6 відер, 2 драбини, 6 багрів, 8 сокир, 2 лома, 5 лопат. Утримання пожежної частини обходилося казні в 1711 руб. 35 коп. на рік.
Діяли також пожежні обози в селах (в межах теперішнього Радомишльського району): Березці (тут для пожежних потреб було 4 діжки та 2 багри), Борщів (3 діжки,  4 багри), Велика Рача (4 діжки і 4 багри), Веприн (7 діжок, 9 багрів і 2 драбини), Верлок (3 діжки, 2 багри), Вирва (2 діжки, 2 багри), Вишевичі (8 діжок, 5 багрів), Глиниця (2 діжки, 2 багри), Гута-Купне – склозавод (1 помпа, 2 діжки, 2 багри), Дітинець (2 діжки, 3 багри), Забілоччя (5 діжки, 4 багри, 4 відра), Заболоть (4 діжки, 4 багри), Заньки (2 діжки, 2 багри), Кичкирі (3 діжки, 2 багри), Котівка (4 діжки, 4 багри), Кочерів (8 діжок, 5 багрів, 2 відра), Краснобірка (4 діжки, 5 багрів), Лутівка (3 діжки, 4 багри), Мала Рача (6 діжок, 2 багри, 2 відра), Меделівка (4 діжки, 3 багри), Межирічка (8 діжок, 4 багри), Мінини (5 діжок, 4 багри), Мірча (6 діжок, 6 багрів), Моделів (3 діжки, 5 багрів), Негребівка (2 діжки, 2 багри), Нова Буда (3 діжки, 3 багри), Облітки (3 діжки, 5 багрів), Пилиповичі (4 діжки, 6 багрів), Потіївка (4 діжки, 4 багри), Раївка (4 діжки, 2 багри), Раковичі (3 діжки), Русанівка (3 діжки, 5 багрів), Ставки (7 діжки, 4 багри, 1 драбина), Стара Буда (2 діжки, 2 багри), Хомівка (2 діжки, 2 багри), Чайківка (4 діжки, 6 багрів), Чудин (3 діжки, 3 багри), Юрівка (2 діжки, 3 багри). [19, с.1004]
І хоча це вже було чималим зрушенням, боротися з великим вогнем такими силами і технічним забезпеченням було неможливо.
У 1903 році від пожежі згоріла паперова фабрика у селі Дитятки – найпотужніше промислове підприємство Радомисльського повіту і одне з найбільших у галузі на теренах Російської імперії. Вогнем було вщент знищено всі споруди фабрики, залишилися лише кам’яні стіни та металеві машини, непридатні для відновлення. Завдані збитки становили більше мільйона рублів. Тож підприємство припинило своє існування. Разом з тим ця подія засвідчила й недоліки протипожежного захисту подібних потужних об’єктів, бо у рапорті за підсумками інспекції, проведеної тут у 1899 р., жодних заходів для запобігання пожежам не наводилося. [6, с.34-35]
У 1911 р. в місті Варшавським товариством Зелінського в Радомислі було споруджено водогін, а поруч з присутственими місцями збудували водонапірну вежу. Вона була обладнана оглядовим майданчиком, на якому відтоді постійно вартували пожежники. 



Про пожежу вони сигналізували ударами дзвону, а також прапорцями, вночі – ліхтариками. Взимку при сильних морозах вивішений на вежі червоний прапор сигналізував городянам, що навчання у школах того дня не буде. Керувалися крім того пожежники певною системою спеціальних сигналів. [14, с.303]



Прокладання містом водогінних мереж дало змогу обладнати пожежні гідранти для забору води на випадок виникнення пожежі.
Уже в ті часи започаткувалась традиція залучати вогнеборців до ліквідації наслідків стихійних лих, пошуку потопельників і т.ін.
У 1913 р. міська управа викупила будинок на Соборному майдані у єврея, куди перевела пожежну команду. Тут вона дислокувалась до кінця ХХ століття.


Пожежна команда в повітовому Радомислі.

На ту пору в структурі міського управління при пожежній команді було запроваджено посаду брандмейстера. В 1912-1914 рр. її обіймав Володимир Антонович Домашевич.
Затим брандмейстером працював  Степан Петрович Грушко, поклавши початок справжній династії пожежних. Його справу продовжили зокрема син, онук. [15, с.150]
Здійснений у 1915 р. губернатором М.Суковкіним під час відвідин Радомисля огляд дружинників місцевого вільного пожежного товариства  засвідчив добру підготовку й виучку місцевих вогнеборців. [16]
У пору революційних потрясінь 1917-1920 рр. вогонь нещадно косив і села, й міста. Поширеними були підпали, як засіб помсти чи зведення рахунків з непокірними елементами, а то й цілими громадами. Часто-густо «пускали червоного півня» під час непоодиноких єврейських та інших погромів.
Практика підпалів застосовувалась і у пору войовничого атеїзму, коли таємниче спалахували й горіли церкви. [8, с.5]
Припускалося, що наслідком навмисного підпалу могла бути пожежа, що  в червні 1921 року охопила вулицю Купальну. Після загоряння одного з будинків згоріла суціль майже вся вулиця, у тому числі й одна з окрас міста – єврейська синагога.


Радомисльська синагога після пожежі.

Київський губернський ревком, який очолював відомий радянський діяч Я.Гамарник, надав тоді допомогу радомисльським погорільцям на 10 мільйонів карбованців, ще 150 мільйонів за його клопотанням мав надати уряд. [9, с.3]
У 1934 р. штат міської пожежної частини складався з 22 працівників. На озброєнні пожежників було дві машини, вісім коней, чотири діжки, гаки, сокири, мотузки. [24, с.221]
У 1936 р. в СРСР було утворено спеціальну наглядову й контролюючу структуру – державний пожежний нагляд. У Радомишлі відтоді вводилась посада Державного інспектора з пожежного нагляду. У різні роки ці функції виконували П.Рафальський, П.Спіцин, О.Голіков, В.Беднарський, О.Прохасько, М.Глушаков, В.Глистюк, І.Чернишевич та ін.
Після нападу Німеччини на Радянський Союз пожежній охороні довелося докладати надзусиль для захисту від вогню важливих об’єктів, населених пунктів, для боротьби з пожежами після авіаційних та артилерійських обстрілів.
Війна завдала величезних збитків народному господарству. Під час боїв будівлі та споруду потерпали не лише від артилерійських обстрілів та авіаударів, а й від вогню. 
У звіті відновленого після вигнання гітлерівців Радомишльського райкому КП(б)У зазначено, що в місті під час війни згоріло 142 будинки. Від вогню постраждали завод ім.Сталіна, маслозавод, пивзавод, три приміщення МТС, школи, Піонерпалац, дитсадок, три будинки у військовому містечку 8-го артполку, готель, аптека. Партизанами у серпні 1943 р. під час розгрому німецького гарнізону в Радомишлі було спалено суконну фабрику та міст через Тетерів.
У Радомишльському районі згоріло 254 будинки, 4 заводи, 12 шкіл, 7 клубів, 3 мости, 8 млинів, 3 дитсадки, 7 будівель установ. Вогонь знищив 15241 центнер зерна. [3, с.2]
За вчинений партизанами напад на поліційний обоз карателями було спалено село Хомівку, під час визвольних боїв вогонь знищив село Меделівку.
Пожежники бережуть память про своїх колег, що брали участь у Другій світовій війні і загинули у боях.
Вже по війні у Заболоті мешкав Герой Радянського Союзу Михайло Грищенко, військовий санітар, котрий у передвоєнні роки працював пожежником. Примітно, що в описі його подвигу при представленні до нагороди наводиться факт порятування ним з палаючого будинку кількох поранених радянських воїнів. [4, с.107-108]


Михайло Павлович Грищенко (другий справа у першому ряду) на зустрічі з колективами райвідділу внутрішніх справ і пожежної частини. 1975 р.

Відновилась пожежна частина в Радомишлі на початку 1944 року. Водночас у повоєнний час розгорнуло діяльність у Радомишлі добровільне пожежне товариство, яке надавало послуги з ремонту пожежних насосів, зарядки вогнегасників, виготовлення пожежного знаряддя  з ремонту і перекладки печей, очищення димоходів та ін. [1, с.2] У штаті міського комунального підприємства працював сажотрус. [11, с.3]
Пожежники першими ступили на приборкання розбурханого ядерного реактора на Чорнобильській АЕС після аварії 26 квітня 1986 року. І вже 28 квітня на допомогу вогнеборцям Прип’яті вирушили їх колеги з інших міст і районів. Серед перших радомишлян, котрі взяли участь у  ліквідації аварії на ЧАЕС були О.Бахман, В.Турман, І.Глущенко, В.В.Білоконь, В.Вознюк, П.Войналович, М.Янович, померли В.Беднарський, О.Голіков, А.Ковальчук, З.Віногородський, М.Хоменко, В.П.Білоконь та інші. [7, с.2]
У 1993 році в районі діяли підрозділи пожежно-сторожової охорони у Веприні, Борщеві, Кичкирях, Осичках, Пилиповичах, Великій Рачі, Потіївці, Чайківці, Кочерові, Забілоччі, Вишевичах, Котівці, Леніному. Добровільні пожежні дружини були створені у лісгоспі, меблевій фабриці (у 1990-х рр. – підприємство «Рада»), на хлібозаводі та заводі капронових виробів («Алмаз»), машинобудівному, льонозаводі, пивоварному. [18, с.4]


Пожежна техніка – на лінійці готовності.

У 1996 р. році в Україні було утворене самостійне Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (у 2010 – 2012 рр. – Міністерство надзвичайних ситуацій), якому підпорядковувались пожежні служби та підрозділи.



У жовтні 1997 р. в Радомишлі стало до ладу нове пожежне депо, збудоване на вул. Івана Франка.


Нове пожежне депо в Радомишлі. 1997 р.

Попервах його планували побудувати на вулиці Воїнів-Інтернаціоналістів. Але проти такого будівництва рішуче виступили мешканці прилеглих до обраної ділянки обійсть, у яких мала вилучатись присадибна земля. Зваживши на громадські протести, обрали врешті інше місце для майбутнього депо.


На чергування в новому пожежному депо заступає караул лейтенанта А.Велігурського: молодші сержанти С.Мосійчук і О.Нещерецький, командир відділення, сержант В.Шестаков, водій В.Гончаренко.

На початку ХХІ століття в районі діяли міжколгоспні пожежні команди у Вишевичах і Потіївці, підрозділи пожежно-сторожової охорони – у Кичкирях, Пилиповичах, Леніному (Ставки), Осичках, Котівці, Великій Рачі, Кочерові, Забілоччі, Заболоті. [7, с.2] Проводились змагання з пожежно-прикладного спорту і огляди пожежних підрозділів, що користувались популярністю. Неодноразовими переможцями цих змагань ставали пожежники з Пилиповичів.
  



Попри пожежну охорону і профілактичні заходи, що вживаються для запобігання пожежам, час від часу вогняна стихія нагадує про себе руйнуваннями, збитками, людськими втратами.
Серед найрезонансніших пожеж сучасного періоду історії Радомишльщини – міський кінотеатр, що згорів ущент 1962 року, пожежа на меблевій фабриці (1990 р.), знищена вогнем церква у с.Вишевичі (2012 рік), лісові пожежі, що мали особливо загрозливе поширення 2015 року.

З 2012 р. після реорганізації МНС у Державну службу з надзвичайних ситуацій у Радомишлі діють районний сектор Державної служби з надзвичайних ситуацій і Радомишльська протипожежна частина №16.

*     *     *

Література і першоджерела:

1. Добровільне пожежне товариство. / Радомишль: «Соціалістична перемога», 10 червня 1951 р.
2. Довгополова Л. Слідами однієї пожежі. / Радомишль: «Зоря Полісся», 7 серпня 2015 р.
3. Збитки, нанесені війною. / Радомишль: «Зоря Полісся», 25 грудня 1993 р.
4. Золотые звезды Полесья. / К.: Политиздат Украины,1978.
5. Киевские епархиальные ведомости. / К., 1882, №2.
6. Мацюк О. Папір та філіграні на українських землях. / К.: «Наукова думка», 1974.
7. Молодико В. Завжди на посту. / Радомишль:  «Зоря Полісся», 29 січня 2000 р.
8. Молодико В. З історії сіл району. Чудин. / Радомишль:  «Зоря Полісся», 12 червня 2015 р.
9. Молодико В. Погляд крізь роки. / Радомишль: «Зоря Полісся» від 17 листопада 1993 р.
10. Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. 1701-1839. т.2. / С.П-б., 1907.
11. Науменко В. Нове - це добре забуте старе. / Радомишль: «Зоря Полісся», 10 березня 2016 р.
12. Памятная книжка Киевской губернии на 1892 год. / К.,1892.
13. Памятная книжка Киевской губернии на 1899 год. / К.,1899.
14. Памятная книжка Киевской губернии на 1901 год. / К.,1900.
15. Памятная книжка Киевской губернии на 1915 год. / К.,1915.
16. Пирогов О. Дворянское собрание в уездном городе Радомысле. / http://town-and-people.livejournal.com/31112.html
17. Соболевський О.  155 років тому в Радомислі було утворено першу пожежну команду. / Радомишль: «Зоря Полісся», 16 серпня 1995 р.
18. Соболевський О.  Цього разу – не пожежа. / Радомишль: «Зоря Полісся», 9 червня 1993 р.
19. Список населенных мест Киевской губернии. / К., 1900.
20. Студінський В.  Малинська пожежна служба: період становлення. / http://infomalin.biz/blog/57/entry/124/.
21. Тимошенко Л. Нариси з історії Радомишля. / Радомишль: «Зоря Полісся», 1997-99 р.
22. Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. ч.1. / С.П-б.,1852.
23. Цвік Г. Історія Радомишля. / Житомир: «Полісся», 2002.
24. Цвік Г. Історія Радомишля. / Житомир: М.Косенко, 2015.