четвер, 31 березня 2016 р.

«Мамо, не плач… Я вернувся весною…»


Попри Мінські домовленості та так зване перемир’я, керовані кремлівськими ляльководами проросійські бойовики продовжують нагнітати ситуацію на сході України і не припиняють обстріли позицій українських військ.
У ніч із 17 на 18 березня сталося бойове зіткнення військовослужбовців ЗСУ з російсько-терористичними угрупованнями біля Широкіного під Гнутовим. У тому бою загинув головний сержант, командир першого відділення роти глибинної розвідки 54-го окремого розвідувального батальйону Павло Литвиненко. Від розриву вибухового пристрою двоє бійців бойового розрахунку дістали тяжкі поранення. Для молодого командира вони виявилися несумісними з життям…


23-річного вояка поховали в Обухові Київської області, де живе його мама, де зростав і мужнів Павло Литвиненко.
Біль трагічної втрати відгукнулась і у Радомишлі, адже тут коріння роду загиблого патріота, тут він у 2007-2010 роках навчався у професійному ліцеї. Провела свого колишнього студента в останню путь делегація ліцеїстів – педагоги, однокурсники.


Радомишляни прощаються з Героєм-земляком.

- Болить душа, коли линуть у вічність такі молоді люди. Мабуть, недарма кажуть, що Господь забирає до себе найкращих… Завжди з приємністю та симпатією згадую і Павла, і групу, в якій він навчався: дружні, надійні, згуртовані, – розповідає майстер професійного ліцею Людмила Бідюк. – Хоча навчалися на кухарів, але були майстрами на всі руки. Самі ремонтували, лагодили, впорядковували навчальні аудиторії, територію ліцею. Литвиненко був одним з кращих студентів: відповідальний, старанний. На нього у всьому можна було покластися. Якщо сказати «справжній чоловік» - то це про нього. Брав активну участь у культмасових заходах – співав, танцював, займався спортом, посідав чільні місця у спортивних змаганнях. А ще думав про майбутнє зростання – навчався заочно в радомишльській філії Університету «Україна».
Війна на Сході перекреслила його плани. 5 листопада 2013 року Павло Леонідович Литвиненко був призваний на військову службу, і коли почалась неоголошена російська військова агресія в Україну, без вагань вирушив у зону АТО. Служив у розвідці, тож повсякчас доводилося перебувати в авангарді, у горнилі збройних протистоянь. Його мужність і хоробрість відзначені медалями «За оборону Савур-могили», «За оборону рідної землі», «Знак пошани», пам’ятним знаком «Дебальцеве-2015».
- Він був справжнім патріотом, відданим присязі, надійним бойовим товаришем, - розповідають про Павла його фронтові побратими. – Завжди приходив на допомогу в скрутну хвилину, вмів підтримати, розрадити.
Доброю розрадою повсякчас був Павло своїй мамі, яка щодня чекала добрих звісток від сина. А батько, що за розповідями рідних повсякчас слугував для сина беззаперечним авторитетом і прикладом в усьому, долучився до волонтерського руху. Доставляв на передній край екіпірування, продукти, дарунки українським воякам. Випадало за нагоди зустрітися і з сином, підтримати батьківською порадою та напуттям.
Від самого початку патріотизм став для юнака не просто словами. Хоча термін його строкової служби минув, він вирішив залишитися у війську. Однокурсники згадують, що Павло твердо запевняв їх: зоставатиметься у лавах Збройних Сил, допоки не звільнить Україну від агресора.
Наразі залишиться світла пам’ять про мужнього захисника Вітчизни у серцях тих, хто поруч з ним боронив і продовжує боронити рідну землю від сепаратистської чуми, у серцях рідних, друзів, близьких.
Посмертно загиблого Героя увічнено званням Почесного громадянина міста Обухова. Пам’ятатимуть про нього і наш Радомишль, і Україна.




пʼятницю, 25 березня 2016 р.

З історії сіл Радомишльщини. ОБЛІТКИ


Це відоме з давніх давен село розташоване на автошляху Черняхів – Малин на річечці Шлямарці за 22 км на північний схід від райцентру. Сусідніми з ним є села Морогівка (3 км),  Жабоч (3 км), Дітинець (4 км), Вівче (4 км), Прибуток (4 км), Нова Буда (7 км).


Назва Облітки найімовірніше походить від медового промислу, що у давнину слугував одним з основних в обкладанні податями. Бортники (бджолярі) називали території своїх володінь облітками - від слів «обліт», «облітувати», які означають виліт бджіл з вуликів для збирання меду. Те, що у цій місцевості поширене було бортництво (бджільництво), засвідчує й перша відома писемна згадка про село в історичних джерелах. Під назвою Облєтковичі воно згадано в записах 1415 року про грошову і медову данину, яку стягували з митрополичих володінь Київської Софіївської митрополії. У документі зазначено, що на празник Пречистої Богоматері це село дає 9 відер меду.
Здавна довколишні землі вважались вотчиною Києво-печерського монастиря. В актових книгах Київського воєводства Облітки згадуються під 1569, 1607, 1621, 1646 рр. як лаврські маєтності у Тетерівській волості.
Зокрема у 1601 р. митрополичому наміснику Я.Крушинському звітувалося про стягування подимного податку з п’яти димів у Облітках.
Разом з тим у ХVII-XVIII століттях на довколишні володіння неодноразово зазіхали польські магнати.
У 1614 р. печерські архімандрити судилися з Тиша-Биковськими, які вирізнялися розбійницькими наїздами, за порушення границь Обліток та інших сіл.
У 1618 р. адміністратор Київської митрополії В.Садковський подав до суду скаргу на княгиню Г.Ходкевич за незаконне випалювання поташу в Облітківських лісах.
У 1624 р. розглядалась скарга митрополита Й.Руцького на Філона Стрибиля про захоплення ним митрополичих грунтів Булгаківських, що до Облітківських земель належні. 1638 року велись чергові суперечки за межі між Моделевом, Потіївкою, Вереміївкою та Облітками.
Під час Хмельниччини повсталі селяни Потіївщини, що дістали підтримку лаврського монашества, спрямували свій гнів передусім проти тутешніх магнатів – Затиркевичів та Тиша-Биківських. Останні навіть змушені були тікати до Польщі. Облітки стали одним з вільних центрів повстання, оскільки, як зазначає дослідник Потіївщини історик Л.Тимошенко, сюди селяни зносили свої трофеї.
У пору Руїни Полісся та інші землі Київщини перебували у занедбаному стані, передусім через невизначеність їх приналежності. Ситуація поліпшилась після королівського декрету 1682 р., за яким спустошені лаврські землі передавалися в управління унійному єпископу Й.Шумлянському. Цей факт 1686 року засвідчила ревізія митрополичих та архімандритових сіл про передачу Галицьким військовиком Журахівським Обліток та інших володінь митрополії.
Водночас становище залишалось тут нестабільним. Недарма у 1692 р. управитель митрополичими маєтностями Олександр Рудницький скаржився до Овруцького городства з Обліток на дворянина Ю.Олекшича за захоплення ним землеволодінь.
А у 1705 р. Облітки згадуються в подіях повстання С.Палія, як село, що належало Києво-печерській лаврі.
Ситуація владналась лише в середині XVIII століття, коли унійні митрополити осіли у Радомислі, де утворили власну резиденцію.
Біля Обліток на річечці Шлямарці було відкрито залізорудний промисел. Тамтешня Шлямарська рудня (у різних джерелах вона подається і як Облітківська Рудня, і як село Шлямарка) дала початок однойменному поселенню.
У 1780 р. Облітки з Руднею наведені в переліку митрополичих маєтностей, у володіння якими вступив новообраний митрополит Я.Смогоржевський.
Розташоване на перетині кількох путівців «при битому шляху, що вів з Житомира до Малина», як зазначається в давніх джерелах, Облітки були зручним місцем для торгівлі. Недарма після колонізації краю євреями одна з єврейських, родин, що оселилась тут, відкрила у селі шинок. За переписом Київського воєводства 1765 р. в Облітках проживало 9 євреїв, приписаних до Радомисльської єврейської общини (кагалу).
Облітки на ту пору входили до Малинського маєтку і на сході були його межею з Потіївськими маєтностями.  За описом 1774 року частину Облітківських грунтів «попід самі хати» відібрав пан Ян Михаловський, заснувавши Янівську слободу. Облітківцю Антону Романенку магнат наказав зрубати сосну бортну з бджолами.
У 1784 році в Облітках налічувалося 15 дворів, за реєстром 1789 р. – 22 дими і ще 12 – у Рудні Облітківській.
Після третього поділу Польщі та загарбання українського Правобережжя Росією Облітки увійшли до Потіївських володінь, подарованих  обер-гофмейстеру (завідувачу штатів та фінансів імператорського двору), бригадиру Ардаліону  Торсукову. У 1799 р. в Облітках було обліковано 76 душ, а 1804 р. за описом Потіївської парафії, до якої належали Облітки, там рахувалося 15 господарств.
Потому ці маєтності перейшли до доньки Торсукова - Марії (в заміжжі – Кікіної). У 1825 році її чоловік, сенатор Петро Кікін організував експедицію на Радомишльщину для розвідки корисних копалин і зокрема залізної «болотної» руди. Навколо Обліток її запаси були виявлені в урочищах Нератове і Бервищі на площі в 1200 кв. сажень. Проте до промислового видобутку справа не дійшла через незначні рудні поклади.
Затим власницею Обліток стала донька Кікіних Марія Волконська, а в другій половині ХІХ ст. облітківські землі належали до володінь княгині Софії Щербатової.
У 1844 р. в Облітках рахувалося 129 душ. В селі обліковано «залізний завод» (рудню), млин та придорожню корчму.
Із запровадженням у 1861 році волосного поділу Облітки увійшли до складу Потіїівської волості. Проте більш зручне розташування щодо шляхів сполучення спричинило до розміщення волосних установ у Облітках. Тут, крім того, містились поштова (земська) станція, 7-а дільниця з військово-кінської повинності.
У 1864 р. в Облітках мешкало 354 жителі, належних до Малинського маєтку. Село входило до переліку найважливіших поселень краю. У 1885 р. в ньому налічувалося 52 двори, 380 мешканців. 
Після скасування кріпацтва С.Щербатова почала масовий розпродаж  своїх маєтностей. Чималі землеволодіння тут придбали дворянин Володимир Корчаков-Сивицький (4015 дес.), чиновник Фока Колтоновський (1516).
У 1875 р. в урочищі В’юнище 180 десятин землі викупило 12 міщан, найбільшу частку (40 дес.) придбала Марія Дубровська.
У 1887 р. в Облітках і Шлямарці мешкало 580 жителів, 173 з них вважалися ревізійними, маючи 1665 дес. землеволодінь. Станом на 1897 рік в Потіївській волості було утворено 26 селянських товариств, декілька з них з них діяло в Облітках, зокрема Товариство підданих Прусії – Тішенберг, Пухальський та ін. (112), Готліба Потца (200), Товариство з дев’яти місцевих селян (270), брати Шасінло (989), Лузанови (71).
В останні роки ХІХ ст. волосним писарем Потіївської волості працював облітківець Іван Михайлюк, що користувався авторитетом і значною підтримкою серед селянства. Він був одним з фундаторів селянських господарств на викуплених у поміщиків облітківських землях. У 1907 р. І.Михайлюка обрали депутатом Другої Державної Думи Російської імперії від Радомисльського повіту.


Іван Андрійович Михайлюк.

У 1900 році в Облітках рахувалося 1659,5 десятин землі, яка належала місцевому селянському товариству. Ним застосовувалась трипільна система господарювання. У «магазині» (сховищі) хлібних запасів зберігалося 183 четверики озимого зерна і 92 – ярового.
На ту пору в Облітках зі Шлямаркою було обліковано 171 двір, 833 жителі. В селі діяла школа грамоти (за відомостями 1893 р. у ній навчалося 36 хлопчиків, а у 1904 р. єпархіальна рада відзначила старанність облітківського вчителя А.Соловйова), були кузня, вітряний млин. Пожежний обоз складався з 3 діжок і 5 багрів.
Збудована тут 1900 р. Миколаївська церква була приписана до Потіївської парафії. Храм цей зберігся і діє донині.


1905 р. в Облітках утворився осередок Союзу сільських учителів повіту. Діяло кредитне товариство.
У 1908-1909 та у 1911-1914 рр. волосним писарем в Облітках служив Микита Мандрика, що перебував під поліційним наглядом. Після лютневої (1917 р.) революції він став одним з керівників Української Центральної Ради, був обраний делегатом Всеросійських Установчих зборів. У 1917-1919 роках М.Мандрика очолював Радомисльську повітову управу. Після поразки української революції емігрував спочатку до Чехословаччини, а затим – до Канади, де як учений і громадський діяч брав активну участь в українському русі тамтешньої діаспори.


Микита Іванович Мандрика.

У пору українських визвольних змагань 1917-1919 рр. Потіївська волость, попри владні зміни на Київських пагорбах, перебувала під фактичною владою отаманів Соколовських із Горбулева. У 1919 р. Потіївську волость було розділено на Горбулівську та Облітківську. Втім більшовики, навіть проголосивши Радянську владу, почувалися  тут незатишно. Відтак перевели волосний центр до Заболотя. А у Облітках влітку 1919-го московською бригадою особливого призначення, що прибула на Радомишльщину для боротьби з повстанцями, було вчинено криваву різню. За повідомленням «комбіду» (комітет бідноти), було спалено 48 селянських хат, 128 хлівів та інших будівель. Завдані селянам збитки становили 250 тис. рублів.
Більшовицьким очільником в облітківській волості був І.Драпій, котрий увійшов до пробільшовицького повітового ревкому, а згодом очолив малинську міліцію.
Після встановлення Радянської влади почалися масові зачистки від «ворожих елементів». За зв’язок з повстанкомом у вересні 1920 р. реввійськрадою 12-ї армії в Облітках був заарештований і розстріляний сільський учитель Андрій Богайчук. Вчителя Володимира Собкевича відправили до концтабору за «розповсюдження контрреволюційної літератури».
У 1921 році чекістами було ліквідовано повстанський загін Кириченка, який діяв біля Обліток.
У листопаді 1921 року під час Листопадового рейду через Облітки проходили підрозділи Армії УНР. 7 листопада тут тримала бій проти «червоних» кінна сотня Антончика Подільської групи. У бою сотник був тяжко поранений і полонений. А через чотири дні селом пройшла Волинська група під орудою Ю.Тютюнника.
У 1922 році в селі організувалась сільська рада. Її першим головою став Михайло Темрук. Згодом він очолював тутешню сільськогосподарську комуну, був одним з активних впроваджувачів примусової колективізації в селі та розкуркулення, внаслідок чого й загинув.
У 1923 році з ліквідацією повітового та волосного поділів Облітки з населеними пунктами сільради, по якій нараховувалося 1458 жителів, увійшли до складу Потіївського району.
У пору колективізації в Облітках та Шлямарці було утворено колгоспи імені Жданова та «15-річчя Жовтня».
У 1932-1933 рр. пройшла селом кривава коса голодомору. До 60-річчя трагедії за спогадами старожилів було встановлено 35 померлих по сільській раді. Повністю вимерли тоді сім’ї Вовків, Боженків, Максименків, голодна смерть забрала життя рідних в родинах Блаченків (главу родини одноосібника Павла Блаченка перед тим було розкуркулено й вислано), Грищенків, Демешків, Котків, Кулішенків, Малих, Мелещенків, Руденків, Скороходів.
Під час хвилі масових репресій 5 серпня 1937 р. за приналежність до «викритої» у Потіївському районі «контрреволюційної повстансько-шпигунської організації» були засуджені облітківці – колгоспники брати Микола і Павло Рипики, Олександр Олещенко, виконавець сільради Максим Темрук. Контрреволюційну діяльність було інкриміновано Григорію та Йосипу Кириченкам, Федосію Марченку, Павлу Турченку.
Облітки були окуповані нацистськими загарбниками 15 липня 1941 р. Під час окупації 43 жителя села вивезли на примусові роботи до Німеччини. Одного облітківця розстріляно. Спалено та зруйновано 13 колгоспних та громадських будівель.
11 листопада 1943 р. село було звільнене від гітлерівців. Проте 7 грудня вони знову заволоділи Облітками. Остаточне вигнання окупантів Радянською армією сталося 28 грудня 1943 р.   
У братській могилі на сільському цвинтарі похований 41 воїн 7 гв. кавалерійської, 141-ї, 322-ї, 336-ї стрілецьких дивізій, що загинули у боях за село. Відомі прізвища лише сімох воїнів. У 1958 р. на похованні було встановлено пам’ятник.  
У 1954 р. Облітківській сільській раді підпорядковано села Дітинецької сільради.
У 1959 р. з ліквідацією Потіївського району населені пункти Облітківської сільради увійшли до складу Радомишльського району. У 1962-1964 рр. під час реформи з укрупнення районів Облітки входили до Малинського району.
У 1965 р. сільську раду в селі ліквідували, підпорядкувавши належні до неї села Новобудській сільраді.
Сільськогосподарську діяльність в Облітках вів колгосп ім.Жданова. У 1973 до нього було приєднано Дітинецький колгосп ім.Ілліча. З 1988 р. господарство змінило назву на «Дружба», у 1992 р. реорганізовано в однойменне колективне сільгосппідприємство.


Хор Облітківського Будинку культури на радомишльській сцені.
Соліст - голова колгоспу Анатолій Кириченко. 1976 р.

За вагомі трудові здобутки ряд колгоспників були удостоєні урядових нагород. Орденами Трудового Червоного Прапора вшановані ланкові Олексій Скороход та Василь Колесник, «Знак Пошани» - голова колгоспу Анатолій Кириченко, «Трудової слави» ІІІ ступеня – чабан Володимир Кришевич, ланкові Борис Гарбаров і Антоніна Славинська, оператор машинного доїння Людмила Прибиш.


Орденоносці Облітківського колгоспу: ланковий механізованої ланки з вирощування кукурудзи Борис Васильович Гарбаров, механізатор Євген Васильович Якименко, доярка Людмила Миколаївна Прибиш. 1987 р.

У 1982 р. сільраду в Облітках відновлено з підпорядкуванням їй сіл Вівче, Дітинець, Морогівка і Стара Гребля (Шлямарка). Останню в 1993 р. знято з обліку і включено в межі Обліток.
У 1986-1990 рр. колгосп приділив значну увагу соціально-економіч-ному розвитку села. В Облітках було збудовано цілу вулицю з новими житловими будинками для колгоспників, дитячий садок, адмінприміщення сільської ради з відділенням зв’язку, контори колгоспу, новий тваринницький комплекс.



Облітки. Новобудови 1987 р.

За переписом населення 1989 р. в Облітках проживало 280 жителів (107 чол., 217 жін.).
Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР №333 від 30 грудня 1989 р. Облітки були визначені одним із сіл для переселення жителів із радіаційно забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи районів. За урядовою програмою сюди були переселені жителі села Малі Міньки Народицького району. В Облітках трестом «Криворіжсільбуд» у 1990-1991 рр. для переселенців було збудовано 82 житлових будинки.
Після аграрної реформи 2004-2009 р. розпайовані між колишніми членами колгоспу земельні наділи орендують сільгосптовариства «Агріпол», «Агропартнер» та ін..
У зв’язку зі значним зменшенням кількості дітей у 2015 р. сільську школу в Облітках було закрито, а дітей перевели на навчання до Потіївської школи. Того ж року ліквідовано сільську раду, підпорядкувавши населені пункти, що входили до неї, новоутвореній об’єднаній Потіївській територіальній громаді.
Станом на 2000 рік чисельність населення в Облітках становила 402 жителі, у 2016 р. – 326.

Газета «Зоря Полісся», 25 березня 2016 р.



понеділок, 7 березня 2016 р.

Професія, що офіційно стала жіночою лише трохи більше століття тому


Сьогодні лікарська професія багатьма вважається жіночою. Навіть поверховий погляд на сучасну кадрову ситуацію в районній медичній сфері дає підстави стверджувати, що за жінками-лікарями тут більшість. І важко повірити, що упродовж багатьох століть, коли відбувалося становлення наукової та професійної медицини, жінки до роботи в цій галузі не допускалися. Санітарками, повитухами, сестрами милосердя або просто медсестрами, - звісно, так. Бо ж недарма в основі медичних професій середнього рівня закладено поняття «сестра». А от лікарями - даруйте...
Втім це стосувалося й багатьох інших галузей, які потребували університетської підготовки - педагогічної, освітньої та будь-якої наукової діяльності. Адже тривалий час жінкам не дозволялося вступати до університетів, академій тощо. Йдеться не лише про Російську імперію, що традиційно пасла задніх у «гендерній», кажучи теперішньою термінологією, політиці, хоча жінки тут не раз обіймали державний престол, а Катерина Дашкова за царювання жінки - імператриці Катерини Другої - навіть очолювала Академію наук.
Врешті у Російській імперії таку ганебну дискримінацію прорвала Варвара Кашеварова-Руднєва. Ця жінка виявила надзвичайну наполегливість, тож, зважаючи на непересічні здібності, їй у винятковому порядку дозволили навчатися у Петербурзькій медико-хірургійній академії. У 1869 році вона першою серед жінок отримала диплом лікаря, а через три роки стала доктором медицини. Проте до роботи в державних медичних закладах лікарку не допустили. Відтак вона відкрила приватну практику у Старій Русі, де консультувала хворих на тамтешньому бальнеологічному курорті. До неї охоче приїздили на прийом жінки з інших місць, адже це була єдина на всю величезну країну жінка з дипломом лікаря-гінеколога.
Її послідовниці не лише в Росії, а й інших країнах, обрали інакший шлях - здобували медичну освіту за кордоном, де освітні бар'єри для жінок стиралися швидше, зокрема в Швейцарії.
У Цюрихському університеті отримала диплом лікаря у 1896 році львів'янка Софія Окуневська, яка стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині та першою українкою в Галичині, що здобула університетську освіту. Вона, до речі, теж практикувала на курорті - у чеських Карлових Варах.
Поступово ситуація почала змінюватися. У Росії, приміром, в кінці ХІХ століття запрацювали Вищі медичні жіночі курси у Петербурзі й Москві, згодом відкрилися школи для фельдшериць-акушерок при губернських земських лікарнях.
Як зазначається у статистичних зведеннях за 1899 рік, у Радомисльському повіті родопомічну допомогу надавали 11 акушерок і повитух, одна з них - при повітовому лікарю, 3 - при сільських, 4 - при заводах та фабриках, 3 - займалися вільною практикою. У 1911 році їх кількість помітно зросла: у Радомислі нараховувалося 7 акушерок, у повіті - 24, працювало також 13 фельдшериць, зокрема дві - в місті.
І того ж року лікарем-завідувачем нововідкритої Потіївської  дільничної лікарні була призначена Ольга Башнякович-Полотебнова, яка стала першою жінкою-лікарем на Радомишльщині.

Газета «Зоря Полісся», 4 березня 2016 р.



На цій світлині - повоєнна когорта радомишльських лікарів, медсестер, санітарок. Як бачимо, тут і справді переважають жіночі обличчя, випромінюючи віру, надію, любов  і благородство.
На звороті цього  давнього  фото, що зберігається в райлікарні, зазначено: у нижньому ряду перший справа - Михайло Федорович Микульський, головний лікар районної лікарні; друга справа – Тетяна Йосипівна Буднікова, завідувачка хірургічного відділення; у другому ряду перша справа - Будник Ольга Іванівна, операційна медсестра; друга справа – Богуцька Роза Йосипівна, старша медсестра хірургічного відділення; в центрі – Кузьменко Ганна Василівна, перев’язочна медсестра; третя зліва – Лінникова Чеслава Бернардівна, медсестра; друга зліва – Федорцова Марія Федорівна, санітарка; у верхньому ряду другий зліва – Новиченко Семен Петрович, санітар, перша справа – Метлушенко Валентина, санітарка.



суботу, 5 березня 2016 р.

«Віддякою» за подвижництво були для неї тюрма та безробіття…


У 1906 році до двокласної Ставецької земської школи Радомисльського повіту, що була зведена й утримувалась коштом меценатки та подвижниці Ольги Вангенгейм, приступила до роботи нова учителька. Вона прибула сюди з Поділля, проте мала за плечима вже чимало пройдених доріг, устелених, одначе, здебільшого тернами.
Звали її Олімпіада Михайлівна Пащенко. І хоча працювала вона у Ставках недовго, зоставила по собі привітний і чистий промінь українськості та національного патріотизму. Недарма у своїх спогадах про навчання у цій школі уродженка сусідніх Кичкирів, відомий український геолог Єлизавета Матвієнко у переліку вчителів, що залишили незабутній слід у її серці, назвала й Олімпіаду Пащенко. Втім ця талановита й водночас мужня жінка заслужено увійшла до літопису українського національного відродження як громадська діячка, просвітителька, педагог, а ще - натхнений дослідник та пропагандист творчості Тараса Шевченка.


*     *     *
Народилась Олімпіада Пащенко 1879 року на Вінниччині в учительській родині. Після закінчення сільської початкової школи дівчину на підставі успішно складених іспитів зарахували відразу до другого класу Маріїнської жіночої гімназії у Кам’янці-Подільському. У 1896 р. вона успішно завершує навчання і здобуває атестат на право вчителювати. Одначе працевлаштуватися у ту пору жінкам було вкрай важко. Відтак певний час Олімпіада давала домашні приватні уроки, а затим подалась аж до Тифлісу, де жив дядько, котрий пообіцяв посприяти з роботою. На гостинній грузинській землі молода вчителька набула потрібного педагогічного досвіду (там вона, до речі, ще й закінчила дворічні вчительські курси) та занурилась у громадське життя, беручи зокрема активну участь у діяльності педагогічного товариства, Товариства народних читань, при якому зорганізувала українську секцію.
Російсько-японська війна 1904-1905 рр. викликала у суспільстві хвилю співчуття до доль вояків, яких кинули у військовий вир. Закінчивши курси сестер милосердя, Олімпіада Пащенко вирушає до Маньчжурії, де працює сестрою-жалібницею у шпиталях, долучається до Червонохресного руху, за що вшановується нагородами.
А у бурхливому й революційному 1905-му вона повертається додому, де її призначають завідувачкою однієї з сільських шкіл. Проте не могла бути осторонь протестного виру, докладно роз’яснюючи селянам антинародну сутність земельної, податкової, територіальної політики. Відтак жінка залишається без роботи та потрапляє під домашній арешт.
Врешті їй вдалося умовити директора народних училищ Київського навчального округу Т.Лубенця направити її до Ставецької школи.
Між тим у списку вчителів Радомисльського міського двокласного училища за 1901-1905 рр. значиться Михайло Павлович Пащенко. Батька Олімпіади, одначе, звали Михайлом Федоровичем, тож, можливо, йдеться про однофамільця, тобто про звичайний збіг, втім, не виключено, що то був котрийсь родич, який теж посприяв переїзду своячки до Ставків.


Ставки початку ХХ століття. Шкільна садиба.

Проте і на новому місці О.Пащенко сповна поринає у громадську діяльність. Разом з учнями, вчителями та сільським активом вона влаштовує різноманітні культосвітні заходи, вистави, інсценізації, літературні вечірки, веде для селян просвітницькі факультативні заняття, народні читання, що на тлі широкого революційного піднесення неминуче привертало до активістки увагу місцевих урядників. Тимчасом селом почали ширитися антиурядові прокламації та листівки, ще й написані забороненою українською мовою.
Підозра відразу падає на Олімпіаду Михайлівну, і у листопаді 1906 р. її та Ольгу Вангенгейм заарештовують та доправляють до Радомишльської в'язниці. О.Пащенко звинуватили зокрема у «составлении и распространении противоправительственных речей на чужом языке». В ув’язненні жінок тримали кілька місяців, а потому врешті відпустили. За Олімпіаду до того ж клопотав Комітет Червоного Хреста. Їй дозволили повернутись до Кам’янця-Подільського, але під пильний поліційний нагляд.
Втім, попри обмеження, утиски й гоніння, не полишала вона активної громадської діяльності.
Революція 1917 року піднесла Олімпіаду Пащенко на гребінь українського політичного життя. Вона тричі входила до складу Центральної Ради, обиралась членом Трудового Конгресу. У рідному Кам’янці її обрали головою повітової земської управи. Разом з нашим славним земляком Іваном Огієнком непосидюча громадська діячка активно займалась відкриттям Кам’янець-Подільського державного українського університету, відродила й активізувала діяльність товариства «Просвіта».
Після приходу до влади більшовиків знову довелося жінці спізнати арешту. Їй навіть оголосили смертний вирок, від якого врятувало заступництво громадськості – передусім вченої ради університету, очолюваної І.Огієнком, учительської спілки, міської думи.
Врешті разом з чоловіком, теж громадським діячем Олександром Шульмінським, вони переїхали на Волинь, а коли цей край потрапив під владу Польщі, опинилися в еміграції.
Подальше своє життя О.Пащенко присвятила вчителюванню, а ще шевченкіані й шевченкознавству. Вона була ініціатором та організатором багатьох заходів, присвячених нашому національному генієві, написала про видатного поета і громадянина ряд дослідницьких праць. Цікаво, що у шкільних спогадах Є.Матвієнко висвітлено епізод з появою на стіні в класі портрета Т.Шевченка, що згодом викликало гнів інспектора, який завітав до школи. Скоріше за все його почепила саме Олімпіада Михайлівна. А ставецькі враження діячки знайшли своє відображення зокрема у написаній нею праці «Фрагменти з життя народної школи у зв’язку з революційним рухом в 1905 р.»
Як зазначив її соратник І.Огієнко: «Ціле своє життя О.Пащенко віддала громадській праці, особливо в її освітній ланці, маючи за це єдину нагороду – в’язницю й безробіття».
Скінчила свій земний шлях славна жінка й патріотка у Львові у 93-річному віці.

Газета «Зоря Полісся», 4 березня 2016 р.


четвер, 3 березня 2016 р.

Знана Галшка з Раковицьких маєтностей


«У той двір і на його плац… школу впроваджую» - такий дарчий напис (фундуш) зробила 15 жовтня 1615 року у Київських Гродських книгах, що юридично засвідчували майнові права, власниця чималого спадкового будинку і довколишніх землеволодінь Єлизавета Василівна Гулевичева, поклавши початок школі новозаснованого Київського братства, яка згодом стала широковідомою як Києво-Могилянська академія. Втім до анналів історії добродійка увійшла під ім’ям Галшка, що широко вживалося у ті часи видозміненим за польським аналогом: Єлизавета – Ельжбета – Гальжбета – Галшка.

Походила вона зі знаного волинського роду Гулевичів. Його представники обіймали високі посади воєвод, намісників, православних ієрархів, мали великі землеволодіння. Тож невипадково Василь Гулевич, що був підстаростою Волинської землі, віддав доньку заміж за Христофора Потія - сина Володимирського єпископа Іпатія (згодом активного поборника Берестейської унії  й українського Греко-Католицького митрополита). Його життєпис, до речі, певною мірою був пов’язаний з нашим краєм, адже Потіївка дістала свою назву саме на честь цього унійного предстоятеля.
Ймовірно, надані Київському братству споруди й землеволодіння у Києві належали колись Потіям і були спадщиною, що дісталась Галшці після смерті чоловіка. Помер він через хворобу невдовзі після одруження. Відтак жінка сама виховувала доньку Катерину, викликаючи цим, одначе, певне невдоволення Потіїв, що вважалися офіційними опікунами дівчини.
У 1606 році молода удовиця вийшла заміж удруге, приставши на пропозицію магната Степана Лозки, чиї пращури, як і наступники входили до панівної верхівки Київського воєводства, маючи тут значні маєтності. З Гулевичами Лозку єднали давні дружні і родинні зв’язки. Брат Степана Лаврін був одружений з Галшчиною двоюрідною сестрою. Примітно й те, що двоюрідна сестра Степанового батька була матір’ю згаданого вже Іпатія Потія. Попри значну різницю у віці (Степан був старшим від Галшки на тридцять літ) шлюб у них склався добре, у подружжя народився син Михайло.
Родовим гніздом Степана Лозки була Раковщизна - дідичні володіння, що тяглися від Рожева й Ставищ до Раковичів. Саме з Лозками пов’язані перші відомі згадки про Раковичі в історичних джерелах, що зафіксовані у багатьох актових записах. Згодом поруч зі Степаном у них уже фіксується ім’я Галшки Гулевич, а потому й Михайла. У переважній більшості писемних згадок ідеться про межові або майнові суперечки, адже зазіхання й мало не розбійницькі напади на землі сусідів були у ту пору доволі поширеними, особливо коли непевними ставали ті чи інші політичні події на владних престолах.
Мабуть, з таких от міркувань звернулась до Лозки Києво-печерська архімандрія з пропозицією щодо обміну його раковицьких володінь, що межували з маєтностями Лаври біля Забілоччя, на монастирські землі в іншому місці. Такий обмін навіть погодив польський король Сигізмунд Третій.
Проте зреалізовано його не було. Можливо, відчуваючи певну провину за чоловіка, що не посприяв православній церкві, вірною якій вона була упродовж усього життя, Галшка Гулевичева-Лозка вирішила згодом зробити Київському церковному братству власний розкішний дарунок. Відтак вона фундувала свій будинок, довколишню землю й чималі грошові кошти монастиреві, за умови, щоби при ньому облаштована була «школа дітям, як шляхетським, так і міщанським». Її син Михайло був серед перших учнів Братської школи.


Картина В.Забашти «Заснування Києво-Могилянської академії:
Гетьман Сагайдачний і Галшка Гулевичівна».

Втім за два роки потому у 1617-му приналежність меценатки до раковицьких маєтностей засвідчено у позовному зверненні митрополита Й.Рутського до Степана Лозки, його дружини Єлизавети (Галшки) Гулевич та їхнього сина Михайла з приводу захоплення ними належних церкві Ніжиловицьких грунтів, що певний час вважалися безгосподарськими. Суперечку законним засобом врешті владнали.
Після смерті чоловіка Галшка переїхала до Луцька, де й доживала віку. Притому майже увесь свій грошовий спадок вона заповіла Луцькому Братському монастиреві, його школі, церкві й шпиталю. Там, на території монастиря, її й поховали.
Син Михайло виявився не надто вмілим господарем і жив переважно за рахунок продажу спадкових маєтностей. Раковицький маєток тимчасом перейшов до сина Степана Лозки у першому шлюбі - Йосипа. А вже по його кончині ці землеволодіння, що дісталися дружині, знову неодноразово ставали предметом розборок із сусідами й церковниками зокрема.
Проте це аж ніяк не затьмарювало добре ім’я благодійниці та меценатки Галшки Гулевичівни-Лозки, яке з пошаною вписане до скрижалей літопису славнозвісної Києво-Могилянської академії та просвітницької справи в Україні загалом.

Газета «Зоря Полісся», 4 березня 2016 р.