пʼятниця, 27 листопада 2015 р.

«То не рік, а криваве клеймо: тридцять три…»

Як ішла до нас правда про голод

У радянський період про голод тридцять третього (втім, як і про сорок сьомий) не згадували й мовчали. А якщо й наважувався хтось щось розповісти, то пошепки і озираючись. Пригадую, намагався я заводити цю розмову з мамою, поки жива була, та вона якось, ніби винувато, обмежувалась: «Був голод… Важко було...». Але ж знаю, що їхня велика родина у лиховісні тридцяті роки скоротилась на троє дитячих ротиків. Чи  не від голоду?
Не розкажуть тут щось і архіви. Усе заховано, затулено, утаємничено. Причиною смерті багатьох жертв голодомору зазначене завуальоване «авітаміноз». Такою у 1932-33 роках була головна «хвороба», що нищівно косила українців. Саме тому, що були українцями. Такі дивовижні висновки, приміром, зафіксовані  в архівах Сумщини. Там померлим від голоду не вигадували якихось незрозумілих медичних діагнозів чи термінів, а у графі «причина смерті» писали відверто і без зайвих фантазій: «українець»…

«Лікарі отримали завдання: у великих пустих будинках (колишніх «куркульських») відкривати стаціонари для хворих «авітамінозом», а насправді – для тих, хто помирав від голоду, організовувати «посилене харчування»: роздачу двічі на день рідкої сочевичної або квасолевої юшки, почасту без хліба. Якось санітарка вирішила покарати малюка, який виловлював із тарілки квасолю і ховав її у кишеню. Худа хвора дитина крізь сльози намагалася пояснити: «Це для мами, вона прийде до мене – хай попоїсть!»
Доки вранці дійду на роботу, під плотами – по кілька скручених трупів. Удосвіта хату, де  жила, оточували опухлі люди, одягнені у кожухи, валянки. Вони благали забрати їх до лікарні. Траплялися випадки людоїдства. Кожен з них повинна була обстежити комісія в складі міліціонера, секретаря сільради і медика. Мені довелося засвідчувати шість подібних випадків...»
Зі спогадів лікаря Тетяни Будникової.

Чому ж так довго тривало сталінське табу на визнання факту голоду, яке міцно засіло в головах українців, заляканих репресіями, Соловками й Сибіром? Цю блокаду свідомості було знято лише під завісу СРСР. Як згадує один з найавторитетніших вітчизняних дослідників голодомору професор Станіслав Кульчицький, поворотним тут став рік 1987-й, коли комуністичний режим відзначав 70-ті роковини свого панування. З ювілейної високої трибуни вперше сказав про це лідер комуністичної України В.Щербицький.
Проте поштовх до цього було зроблено з-за океану. «Залізна завіса», якою Радянський Союз упродовж майже всього свого існування відгороджувався від іноземного інформаційного простору, на ту пору не була такою щільною. Та, коли стало відомо про утворення Конгресом США комісії з українського голоду, сховати голову в пісок вже було неможливо. Адже однозначно програшними виглядали будь-які намагання щось заперечувати.
Проте у ЦК Компартії України вирішили все ж спробувати. І навесні 1986-го було утворено таку собі «антикомісію», яка повинна була розвінчати «фальсифікації українських буржуазних націоналістів».
Відтак члени комісії чи не вперше за післяголодні роки отримали доступ до документів, що ховалися під грифами надзвичайної таємності. Хоча й далеко не до всіх.
 - Радянські архіви мали одну особливість, - розповідає член тієї комісії С.Кульчицький: дослідник міг мати доступ до 99,9 відсотка справ, але все істотне для історії тоталітарної держави було у недоступних для нього 0,01 відсотка. Одначе вдалося проаналізувати становище в сільському господарстві на початку 30-х рр. І вже після цього деякі звичні з шкільної лави причини помінялися місцями з наслідками. І вони збігалися з тим, що доводилося читати в «антирадянській» літературі. Що робити комісії далі, було незрозумілим, бо у верхах, певно, усвідомили нереальність і приреченість поставленого завдання.
Тоді Станіслав Кульчицький подав до ЦК аналітичну записку, в якій запропонував визнати факт голоду.
Для компартійної верхівки це було схожим на самовбивство. Адже наступники Сталіна після ХХ з’їзду КПРС легко пішли на засудження політичного терору 1937—1938 рр., бо він здебільшого виглядав індивідуальним, що провадився органами держбезпеки. А терор голодом у 1932—1933 рр. здійснювався партійними комітетами, комсомолом, профспілками, комнезамами. Відтак треба було визнавати, що Сталіну вдалося використати систему влади, яку всі називали «народовладдям», для нищення народу, тобто геноциду? Викриваючи голод, не можна було розмовами про сталінізм ховати органічні вади радянської влади за широкою спиною вождя.
Тож, коли уперше офіційно пролунало слово «голод», історики, дослідники, журналісти отримали можливість не тільки вивчати, а й публікувати документи про голод-33. Втім наважувались на це ще з оглядкою. На місцях, як правило, зазвичай діяла довготермінова інерція. Тим більше, що подібні одкровення були до душі далеко не всім. Пригадую, коли я свого часу попросив поділитися спогадами про голодні лихоліття одного з ветеранів, той раптом знітився й… заплакав. Та то були не тільки сльози від трагічних спогадів. То було каяття!
- Не можу, - відверто зізнався він, - бо я сам доклав до цього руку…
Він, як на сповіді, крізь сльози розповів, що був серед активістів сумнозвісної «червоної валки», що, роз’їжджаючи навколорадомишльськими селами, вимітала з селянських дворів, на які вказували місцеві стукачі-активісти, усі їстівні запаси…
Врешті прорвати завісу мовчання вдалося й тут. У липні 1988-го у газеті «Зоря Полісся» трагедію голоду згадав у своєму есе К.Недзвецький з Гуто-Потіївки, а у лютому наступного року районка опублікувала публіцистичний роздум великорацької вчительки Євгенії Йовенко та нарис потіївчанина Павла Човнюка, у яких докладно розповідалося про трагічні події голодних лихоліть на наших теренах…

 «Весна 1933-го стала справді страшною. Кінчались залишки картоплі, навіть її насіннєвий запас пішов у їжу. А засадили ми тоді город  паростками-вічками з бульб (але ж і доладній урожай з них тоді вродив!). Виснажені голодною зимівлею, люди, мов тіні, походжали селом від двору до двору, прохаючи подаяння. Але чим могли їм допомогти такі ж голодні та вбогі? Однак ділились чим могли.
Як зійшов сніг, ми з товаришами  пішли на торішній картопляний лан, вишукуючи бодай якусь мерзлу картоплину. З них наші мами пекли млинці, які мали бридкий запах та вигляд. Але, пересилюючи себе і навіть затуляючи ніздрі пальцями, ми все ж ковтали їх. Цим хоч трохи тамували почуття голоду, що переслідувало щоденно. Слідом за мерзлою картоплею добували рибу на торф’яниках. І тоді до столу вже були куди смачніші рибні балабухи. У їжу йшло все: і молоді соснові пагони, і різне зілля – кропива, дикий щавель, лобода тощо.
Та все ж вижити вдалося далеко не всім. Вулицями села постійно їздили підводи, якими звозили мерців. Померлих ховали у загальній могилі без усякої шани, як скотину. Лише на одній своїй вулиці, що була далеко не найбільшою, згадую 12 померлих односельців…»
Зі спогадів забілоччанина Віктора ВАСИЛЕВСЬКОГО.

Поступово лавиноподібне зростання свідчень і хронік років голодної смерті та їх оприлюднення перетворило й без того страшне поняття «голод» на ще страшніше – «голодомор». Власне, це слово було по суті новотвором, бо доти взагалі ніколи й ніде не вживалося.
Втім законодавчо підтвердити і довести факти не просто голоду, а голодомору, тобто свідомого нищення українського селянства, стало можливим вже лише в умовах незалежної України. Проте прихований спротив колишньої системи все ще відчувався.
 У 1993-му до 60-річчя трагедії «Зоря Полісся» почала друкувати списки громадян, які померли від голоду у 1932-33 роках. Збирали їх по крупиці сільські ради, збирали те, що ще могли зібрати. Бо нагадували оті скорботні реєстри перелік жертв єврейського голокосту 1941 року в Радомишлі, у якому були зазначені лише прізвища страчених родин із зазначенням кількості осіб. Мабуть, з огляду на це згори наказали публікацію списків припинити, бо вони, мовляв, неофіційні і неточні. Притому, що тоді ж газета публікувала матеріали «Книги пам’яті» загиблих у Другій світовій, що готувалась до друку, пояснюючи, що їх оприлюднення якраз ставить на меті усунення можливих неточностей чи помилок у майбутній книзі.
Так само повсякчас обліковуються, уточнюються, меморіалізуються місця військових поховань. І це, звичайно, потрібно робити й надалі. Та от про те, де ховали померлих голодною смертю, довідатися у багатьох місцевостях й досі неможливо. Наразі про повсюдне утворення таких меморіалів говорити тим часом не доводиться.
Тож неоднозначні підходи тут є доволі промовистими.


 «33-й. Страшний рік. У селах люди мерли з голоду. У Межирічці для звезення мертвих щодня виділялась підвода. Заходять якось їздові в хату – конає чоловік на печі. «Злазь, - кажуть йому,  ми звозимо на могилки». – «Хлопці, братики, я ж іще живий… Дайте борщику». – «До завтра однак помреш, а на цю вулицю ми завтра не заїжджатимемо».
У Великій Рачі тої весни померло десятеро. Десятками гинули люди в Котівці, і наші діди, киваючи скрушно головами, все повторювали: «От і рано прокинулися, значить живі ще, а вже (називали) й того нема, й того нема…»
Зі спогадів Євгенії Йовенко.

Правда про голод стала своєрідним покаянням і прозрінням українського суспільства. Бо не принизила нас і не змусила себе жаліти, як дехто прорікав. Вона довела, що правда таки може бути правдою, і усвідомлення цього слугує для українців вагомим орієнтиром та дороговказом у поступу до справжнього очищення й оновлення своєї держави. 

Газета «Зоря Полісся», 27 листопада 2015 р.


пʼятниця, 13 листопада 2015 р.

Головною складовою селянського добробуту є хліборобство.

Цю давню істину наполегливо впроваджували на Радомишльщині аграрники Веселовзорови

1913 рік вважається роком найбільшого розквіту Російської імперії. Не в останню роль значному економічному зростанню сприяли реформи, які активно проводилися, починаючи з 1906 року. Втім реформа місцевого господарства, що дала змогу суттєво поліпшити освітню галузь, охорону здоров’я, санітарію та благоустрій передусім периферійних населених пунктів, почалась ще у 1864 році із запровадженням земств. У 1912 році їх виконавчі функції значно розширились, охопивши й деякі виробничі сфери. До складу повітових земських управ увійшли зокрема агрономи.
Для Радомисльського повіту належне функціонування аграрного сектора вважалося особливо актуальним, бо він був вкрай обмежений земельними ресурсами, придатними для розвитку сільськогосподарського виробництва. Північносхідна частина повіту взагалі являла собою піщані й заболочені ґрунти, майже суціль вкриті лісами. Як зазначалось, приміром, у губернському статистичному звіті 1893 р., «всі повіти губернії однаково родючі, за винятком двох третин Радомисльського повіту».

На посаду повітового агронома з далекого Тифлісу (Тбілісі) до Радомисля прибув Віктор Миколайович Веселовзоров, придбавши тут на Великій Житомирській вулиці будиночок  у місцевого священика. Його переїзду до Радомисля, певно, посприяв новопризначений голова земської управи Костянтин Григорович-Барський, бо рідні згодом згадували, що Віктор Миколайович подеколи розповідав про свої дружні стосунки з ним. Тож саме Веселовзорову, випускникові знаної Петровської (Тимірязєвської) сільськогосподарської академії, довірила управа опікуватися аграрними справами.
У Радомислі сорокарічний фахівець енергійно взявся за роботу. Вже через рік у повіті відкрилась Радомисльська сільськогосподарська дослідна станція, що передусім покликана була сприяти підвищенню родючості поліських ґрунтів.
Тісно співпрацювала повітова агрономічна служба з ученим-аграрієм Сергієм Богдановим, котрий був гласним Радомисльського повітового земства. У своєму маєтку він мав дослідні ділянки і вів досліди на піщаних ґрунтах, які прагнув поліпшити, передаючи отриманий позитивний досвід колегам.
Врешті потребували кращої віддачі й більш-менш придатні для хліборобства землі. Тож поступово рекомендації й зусилля повітової агрономічної служби почали втілюватися. Проте сповна реалізувати усі плани і задуми Віктору Веселовзорову завадили воєнні та революційні потрясіння.
А після зміни влади ситуація ще більш погіршилась, бо попервах новий режим здебільшого спирався на силу маузера та гасел, а вже потім почав дбати про власні кадри, котрі, як сказав згодом більшовицький вождь, мали вирішувати все.
Згадали притому й про ще одне важливе гасло, що саме хліборобство є головною складовою селянського добробуту. Знадобився відтак і досвід досвідченого ученого-агронома.
Віктору Миколайовичу запропонували готувати сільськогосподарських фахівців у нововідкритій в Радомишлі колгоспній школі.
 А тим часом підросли діти. Їх у подружжя Веселовзорових було двійко – Віктор та Олена. Втім на ту пору вони стали напівсиротами: після народження доньки зарано пішла з життя мама – Олена Володимирівна. Вона, між тим, походила зі знатного дворянського роду Бойє. Її батько був військовим начальником високого рангу, генералом, свого часу командував Київським артилерійським округом. Проте завів іншу жінку, залишивши дружину з дітьми, які й переїхали до Радомисля. Саме тут зустріла Олена Бойє Віктора Веселовзорова.


Двоюрідні сестри Наталія Єгорєва та Олена Бойє
1894  р.

Овдовівши, Віктор Миколайович невдовзі одружився вдруге, поєднавши свою долю з Антоніною Вігілянською, чоловік якої загинув на громадянській. Відтак став добрим батьком для двох своїх дітей і п’ятьох прийомних
До речі, Віктор Веселовзоров теж мав дворянське коріння. З огляду на це після приходу до влади більшовиків він спочатку взагалі не міг знайти собі роботу, потім деякий час працював звичайним бухгалтером.
Саме колгоспних бухгалтерів мав готувати новий навчальний заклад, який йому запропонували очолити. А «дворянство» для нього було не якимось привілеєм, як колись, чи тягарем, як у радянські часи. Це були насамперед високі моральні й гуманістичні принципи, яких він дотримувався у житті.
Був, приміром, такий випадок. Якось голова одного з колгоспів приїхав до нього додому, щоб поклопотати за доньку, яка погано навчалась. Віктора Миколайовича вдома не було. Прохач натомість залишив хабара – два гусака. Коли господар повернувся і довідався, що й до чого, страшенно розсердився і звелів викинути «дарунка»… І це у голодні 1930-ті, коли вдома було семеро дітей, які ледь перебивалися з хліба на воду.
Врешті директорування в навчальному закладі дало йому змогу певною мірою повернутися й до улюбленої агрономії, бо працівники колгоспної рахівничої служби все ж повинні були знати бодай ази сільськогосподарського виробництва. А ще офіційна робота в освітній галузі відкрила двері до викладання у сільськогосподарському технікумі в Леніному (Ставках).
Цей технікум закінчили й діти Віктора Миколайовича. Щоправда, обрали вони інший сільськогосподарський фах – зоотехнію (Ставецький технікум готував якраз фахівців цього профілю).
  

Олена Веселовзорова – випускниця Ставецького сільськогосподарського технікуму. 1934 р.
На зворотньому боці світлини напис: «Любимому «батьку» от зоотехника».

Проте батько вважав, що вони таки пішли його дорогою. Як досвідчений аграрник, він добре знав, що саме для Поліських умов вкрай важливе ефективне поєднання землеробства та тваринництва. Адже бідні на поживу ґрунти всякчас потребують органічного удобрення, і найефективнішим тут вважається гній худоби. З іншого боку, щоби продуктивним було тваринництво, для нього потрібні фаховий зоотехнічний догляд та доладня кормова база, про яку, в свою чергу, мають дбати агрономічні служби.
З огляду свого багаторічного наукового й практичного досвіду він неодноразово готував для владних інституцій свої пропозиції й рекомендації. Як згадували колишні сільгоспспеціалісти, на них нерідко посилалися на різного роду науково-практичних семінарах, конференціях тощо.
Звичайно, слідували батьковим настановам і діти. Віктору Вікторовичу, на жаль, сповна реалізувати їх у конярстві, яким він захопився, не випало. Він загинув 9 травня 1945-го, в останній день війни…
Не повернувся з фронтів і зведений брат Віктора та Олени — фронтовий кореспондент Михайло Вигілянський. Свого часу він редакторував у Радомишльській райгазеті, затим  очолював обласні й республіканські молодіжні видання.
Олена Вікторівна Веселовзорова тимчасом у пору нацистської навали перебувала в Казахстані. Коли почалась війна, вона працювала в обласному земельному відділі, котрий опікувався всією сільськогосподарською галуззю. Їй та ще одній співробітниці доручили евакуювати на схід усю худобу з Радомишльського району. І з цим жіночки успішно впоралися.
Війна залишила незагойну рану в її серці, адже забрала не лише братів, а й нареченого (він, до речі, воював разом з Віктором). Олена зберегла йому вірність. Натомість віддала усю себе улюбленій професії.
Повернувшись на Радомишльщину, Веселовзорова стала працювати зоотехніком Лутівського колгоспу. І невдовзі господарство вийшло в лідери тваринницької галузі, нарощуючи не лише кількісні, а й якісні показники. Тут мали велике дійне стадо, займалися свинарством, вівчарством, птахівництвом, активно застосовуючи матеріальні й моральні стимули. Колгосп неодноразово перемагав у трудовому суперництві серед тваринників району, брав участь у Всесоюзних сільськогосподарських виставках, передові доярки, скотарі, чабани, пташниці красувалися на Дошках пошани, відзначалися нагородами.
Належно було вшановано й Олену Вікторівну. У 1958 році її нагородили орденом «Знак Пошани», а невдовзі призначили старшим зоотехніком в структурі райсільгоспуправління. Вже там їй 1966 року присвоїли почесне звання «Заслужений зоотехнік України», а у 1971-му - відзначили орденом Трудового Червоного Прапора.
Хоча жінка так і не вийшла заміж, самотньою вона не почувалась. Адже багатодітною була батькова родина, а в 1960-х вона ще більш зросла, коли до Радомишля переїхала сім’я Єгор’євих.
Добре знаний радомишлянам старшого покоління Володимир Миколайович Єгор’єв доводився Олені Вікторівні двоюрідним братом. До 1917-го був він військовим моряком, гардемарином. Тож після приходу до влади більшовиків змушений був емігрувати. Жив у Франції, Болгарії.


Емігрант Володимир Єгорєв  у Парижі.

І лише в пору післясталінської «відлиги» його родина отримала дозвіл на повернення в СРСР. Разом з рідними вони провели в останню путь Віктора Миколайовича Веселовзорова, що помер у 1959-му. Його внучаті племінниці досі з теплотою згадують цього лагідного й привітного дідуся.
- Він був надзвичайно доброю й турботливою, ерудованою та цікавою людиною, - розповідає Наталія Єгор’єва. – Хоча уникав розмов про минуле. Наш тато навпаки полюбляв згадувати дореволюційні, емігрантські часи. Та коли він починав про це мову, її відразу переводили на щось інше…


Віктор Миколайович (другий зліва у першому ряду) і Олена Вікторівна (у другому ряду в центрі) у родинному колі. 1955 р.

У сталінську добу Веселовзорови, звісно, намагалися приховувати свої родинні зв’язки з емігрантами. Між тим за стіною у них квартирував секретар райкому партії. Мабуть, від нього часом йшли «доброзичливі» пасквілі до КДБ, «ввічливі чоловічки» якого потім з’ясовували, що й до чого…
Втрата найрідніших людей додала карбів на серці Олени Вікторівни. Не минали безслідно й «розноси», «накачки», що влаштовувались у керівних кабінетах.
Нерідко їй дорікали, коли траплявся спад у роботі. «Ось, мовляв, ви заслужена, орденоносна і т. ін., а у вас показники впали…». Вона це болісно сприймала, бо часом траплялися об’єктивні обставини, а ще деякі керівники в гонитві за сьогоденними високими цифрами, абсолютно не дбали про те, що буде завтра. Зоотехнік з багаторічним досвідом була переконана: тваринництво – галузь, що всякчас потребує оновлення й розвитку...
В останні роки свого життя Веселовзорова тяжко захворіла. Вона все більше потребувала постійного медичного догляду, якого в домашніх умовах забезпечити змоги не було. Наразі хвору направили до Бердичева у шпитальний будинок для престарілих. Рідні перевідували її, підтримували, як могли. Два роки провела там Олена Вікторівна, а у 1996-му відійшла у засвіти. У Бердичеві її й поховали...
- Це була напрочуд порядна, щира й відкрита людина з когорти високоморальних і висококультурних потомствених інтелігентів, - згадує радомишлянка Олена Гарбаренко, котра тривалий час працювала в райуправлінні сільського господарства. – Для всіх, хто трудився поруч з нею, вона була взірцем – у ставленні до роботи, до обов’язку, до колег. Згадуючи її, в душі повсякчас тепліє від світлого образу цієї прекрасної жінки та кваліфікованого фахівця.

Світлини з особистого архіву Н.В.Єгор'євої.

Газета «Зоря Полісся», 13 листопада 2015 р..