субота, 22 листопада 2014 р.

“Не зосталося ані хлібини, ані зернини…”

В небі кружляють круки.
Мор - від села до міста.
Богу здіймаю руки.
«Мамо, я хочу їсти…»
Вимели все до нитки
Прокляті активісти
З клуні, з хліва, з повітки.
«Мамо, я хочу їсти…»
Речі зібрали з хати,
Посаг, хустки, намисто,
Щоб за харчі продати.
«Мамо, я хочу їсти…»
Батько поніс і згинув,
Впав бозна-де безвісти.
Спи вже, моя дитино…
«Мамо, я хочу їсти…»
З’їли останні крихти,
Зілля й полову з листом.
Світ за очі б побігти…
«Мамо, я хочу їсти…»
«Мамо, я їсти хочу…»
Тиша…
      Ні встать, ні сісти…
Ледве вуста шепочуть:
«Мамо,.. я… хочу… їсти…
                 Ма…мо…..»

Володимир МОЛОДИКО.


Зустрічаючи цю надзвичайно привітну, енергійну і непосидючу жіночку, з нею не можна було не перекинутися слівцем, не розпитати про життя-буття, про враження від тих чи інших подій. Ольга Данченко завжди була в русі, у турботах. Влітку особливо, бо топтала майже щодня стежку до свого городу, якого завжди тримала в порядку, до лісу, звідки повсякчас поверталась з кошиками грибів чи ягід, оберемками лікарських трав, на яких добре зналася. Називала їх годувальниками, і обурювалась, коли хтось нарікав на безробіття чи безгрошів’я. Своїм прикладом доводила, що, маючи поруч і ліс, і город, голодним принаймні не сидітимеш. І важко було повірити, що за такої енергії та рухливості відмірювала вона вже свій дев’ятий десяток. Останній…
Ольга Олександрівна пішла з життя 27 квітня 2010-го. У день ганебної ратифікації російсько-української угоди по Севастополю. Хтозна, можливо серце відданої Україні патріотки не захотіло терпіти такої наруги над тим, чим вона жила і що любила понад усе, – над землею рідною. Вона надзвичайно раділа успіхам нашої незалежної держави, відкрито таврувала її недругів і московських лакуз, що хочуть знову опинитися в міцних обіймах старшого брата і повернути країну в минуле. Ця жінка добре знала справжню ціну того минулого, що виміряна мільйонами безневинно загублених людських життів у репресіях, голодоморах, засланнях. Їх вона сповна спізнала на собі, а ще безпосередньо могла порівняти своє «щасливе» радянське життя з життям «загниваючого заходу», коли була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Саме там, до речі, вперше почула правду про український голод. Про трагічні 1932-33-й роки веде вона мову у своїх спогадах, що залишились нам, як пам’ять, і як нагадування та застереження…


- Я народжена у 1924 році, тож у пам’яті збереглися і голодні роки, і ті, що їм передували. Наша родина жила у Веприні, де здавна люди доладу господарювали. Батько мав наділ у дванадцять гектарів землі (це й рілля, і луг, і ліс), був він ще й пайовиком Білокриницького склозаводу. Дбаючи про майбутнє дітей, жителі Веприна, Вишевичів, Межирічки і Білої Криниці на свої пайові внески побудували те підприємство. Якби держава не націоналізувала завод, землю, то селяни самі б давали ладу, і наші люди не стали б такими «старцями», як їх зробила радянська влада й та, що її змінила.
У моїх дитячих спогадах збереглись добре доглянуті й багаті на врожаї поля, поки людей силоміць не загнали в колгосп. І вправлялися селяни обробляти землю кіньми, а не трактором. Удобрювали посіви гноєм, а не хімією, бо й худоби достатньо тримали. Пригадую, мене батько змалечку залучав гній угрібати, коли мене, можна сказати, ще з розори не видно було, бо й до школи не доросла. Працювали, не покладаючи рук, то мали й урожаї гарні. Крім того давали землі відпочити, залишаючи угіддя «під пар». Визначалися самі: де буде жито, овес, картопля, а де – «пари».
Через Веприн на Іршу до залізниці повсякчас у жнивну пору безперервним потоком рухалися валки із збіжжям. Те зерно й зараз у мене перед очима – чистесеньке, перевіяне, без жодної смітиночки й пилиночки. Тільки таке заготівельники приймали Пригадую, що також сіно відправляли залізницею, овес, бо армія тоді була переважно кінна.
 Це все було ще до колгоспів. Коли ж почалась колективізація, спочатку думалося, що то тільки для бажаючих. А першими хто пішов у колгосп – ті, що працювати не хотіли, хто байдикував, землю свою в оренду іншим віддавав. Потім вже почали людей туди силоміць заганяти.
У 1932-му раптом комори спорожніли. Весь урожай із села вивезли, бо Москва призначала все нові й нові контрактації, але чомусь ніхто за вивезене не розраховувався. Навпаки почали ходити по хатах і забирати у людей останнє, що вони для себе залишили. 
Я з братами і сестрами сиділа на печі, коли аж десять душ активістів прийшло до нас у хату. Їх очолював представник з району Придибайло. На все життя я його запам’ятала. Інші були свої, місцеві. Люди називали їх «червоною мітлою». Почали нишпорити по всіх кутках – у піч заглядають, у комору, збиралися навіть земляну долівку в хаті колупати. Все їстівне, що находять, усе чистісінько забирають. Батько й на гадці не мав, що таке може трапитися, то нічого не таїв і не приховував. Хазяйнував, працював до сьомого поту на землі, справно платив податки, розраховувався по всіх платежах, бо ж думав, що все буде по закону. І таких доладніх господарів у селі було чимало. Тож усе позабирали – й реманент, худобу, вози. Дарма що багато чого з відібраного потім попалили, але ж – відібрали.
А на зиму в хаті не зосталося ані хлібини, ані зернини.  Як же ж голодно було! Що ми тільки не пережили і не переїли. Гнилою картоплею харчувалися, яблуками гнилими. Все, що жувалося, йшло у їжу…
Збирали в лісі жолуді. Їх трохи вимочували затим сушили, щоб від лушпиння очистити. Мололи їх у млині і з тої маси пекли щось на зразок хліба. Чорні були ті перепічки, як смола, і зуби від того у всіх чорніли.
Ліс дуже виручав. Лисички того року вродили, то ходили збирали. Іноді випадала щаслива нагода зловити їжака. Ні горобців навкруги вже не було, ні вужів, все що живе попадалося, все переловили і поїли.
У матері в скрині було трохи цінного краму – одежа, прикраси. Батько їздив аж у Росію продавати ті речі в Торгсін, обмінювати на продукти. Пригадую, мамину гарну велику заквітчану хустку він виміняв за 15 фунтів кукурудзи. Кукурудза була найходовішим харчем, бо була дешевшою за інше зерно. Мати товкла її й варила нам з неї таку собі колотушу.
Люди блукали як скляні, часом йшли бозна-куди і безсилі просто падали на дорозі. Часом похоронні команди підбирали таких немічних і знесилених й везли до ями. Казали: «Воно все одно вже помре…»
Коли навесні сніг зійшов, намагалися щось відшукати у полі. Діти, як вороння, полювали на бодай якісь залишки минулорічної картоплі. Але навіть перемерзлу й гнилу відбирали наглядачі. Так само пильно боронила сторожа поля, коли зазеленів ячмінь. От принесемо гуртом з десяток тих картоплин. Мати сяк-так їх обсмажить, бо жиру теж не було ані граминки. Отож «понаїдалися» - і знову на пошуки їжі.
«Бурячки» збирали. Так називали зілля з білими солодкуватими корінцями, їх також запікали в печі. Цвіт акації рвали, щавльовник, висушували, перетирали на «пиріжки», які, звісно, розлазилися, тож їли ложками. А ще - коріння татарнику вживали, соснові бруньки.
Ліс для нас справді був рятувальником. Можна лишень уявити, як бідували українці в степах. Невипадково там жертв голоду було набагато більше, як і випадків людоїдства.
Вже після голоду поїхали наші родичі на станцію Барвинівка, що на Полтавщині, переселятися, то розповідали, що застали геть порожні села. Заходили в пусту хату, господарі якої вимерли, й жили.  Начулися там розповідей, коли батьки вбили і з’їли сина, який повернувся додому з армії. Діти батьків різали. І це на таких багатющих землях!
Аж нарешті таки дочекалися жнив, коли жито почало потроху наливатися стиглим колосом. Сподівалися, що тепер хоч із зеленого зерна щось можна буде зготувати. Та де там: все було під пильною охороною, дарма що нібито й на твоїй землі воно росло.
Та все ж якось жінки упросилися, аби хоч трохи погодувати дітей, що мерли найбільше. В нашій родині мій брат помер з голоду. Йому було 14. То на свій наділ таки змилостивилися пустити.
Мати нажала невеликий снопик тих колосків, принесла додому. Висушила у печі. А ми вже не можемо дочекатися, що ж воно з того та приготується. Мама змолола ті зернини. Перетерла і спекла нам коржа. Але відразу не дала, замкнула в скриню, щоб простиг. А пахощі по хаті йдуть, що шлунок перевертають. Мій хрещений тримав бджоли, то вділив нам склянку меду. Ото мати відламала кожному по шматочку коржа. Вмочила у мед і роздала усім. Господи, який же він був смачний! Решту знову заховала в скриню. Бо якби дала увесь, ми напевне віддали б Богу душу, бо опухлі ми ходили, змарнілі, знесилені. В мене з опухлих ніг наче як рідина якась текла.
А потім уже й у школі дітям організували «обіди». Столи змайстрували на подвір’ї, вдень роздавали по тарілці юшки, у якій п’ять пшонин плавало і шматочок картоплі в лушпинні. Про хліб тим часом мови ще не було. Ще й примовляли нам при цьому, що хліба нема, бо його шкідники й куркулі поховали та понищили. А юшечка – то турбота про нас комуністичної партії.
Під хвилю розкуркулення потрапила тоді родина маминого дядька з Федорівки У них була гарна хата з дерев’яною підлогою, господарство. Його відразу забрали на Біломорканал. Там він і згинув. Родину вигнали на вулицю. Попередили, якщо котрась рідня прийме до себе хоч дитину, то їх теж виселять. Все ж приходили до нас, то крадькома їм виносили щось поїсти. Багато розкуркулених сімей ховалося по лісах. Потім їм наказали виїхати за межі України.
Наші рідні подалися десь на Ленінград. Згодом, як приїздили, з подивом розповідали, що там і близько не було голоду. То тільки на Україну таке лихо радянська влада наслала.
Лише в 34-му почали ми потроху відходити від голодних потрясінь. Тоді вже й на склозаводі почали пайовикам видавати продуктові пайки – борошно. Згадується, як у  Пасху сиділи ми на печі, чекаючи на матір, яка пішла по пайок, і гризли сирі буряки. Мама прийшла, швиденько замісила тісто. І у перший день Великого Свята хліб пекла.
Тож гірко слухати, коли десь лунає, що ніякого голодомору у нас не було.
Вперше правду про голод 33-го я почула  в Німеччині, куди мене вивезли у 1942-му. Працювала я там у заможних господарів. Якось розговорилися з хазяйкою, а вона й каже: «Та ви ж нічого не знаєте, що у вас відбувалося!» І розповідає про наш голод, про людоїдство й інше.
Я розказала, як у нас все вимітали з садиб, через те й голодували люди.
А вона й розповіла, як у 33-му, коли в Україні вмирали від голоду, німецьким селянам розвозили й безкоштовно роздавали зерно. «Три машини, – каже, - до нас приїхало: з житом, пшеницею і ячменем. Питають: куди вам висипати? Та у нас достатньо свого, відказуємо. А вони: нам наказали у кожне обійстя завезти, бо в Україні такий урожай, що ніде хліб дівати… А ми ж не знали, що там у вас насправді діялося. То й висипали. Коли через деякий час дізнаємося, що в Україні з голоду люди людей почали їсти. Німці тоді усю свою лють на комуністах вимістили, котрі довели ваших людей до голодної смерті, щоб у нас такого не сталося.»
Я тоді ще підлітком була і в політиці не розумілась. Але таки усвідомила, що штучно нас Москва штовхнула до голодної смерті. А таке знущання над людьми забуттю і прощенню не підлягає.

Записано в листопаді 2007 р.

Газета «Зоря Полісся», 21 листопада 2014 р.



четвер, 20 листопада 2014 р.

Щаслива і трагічна зоря Івана Ремболовича


  21 листопада 1921 року у селі Базар тодішнього Коростенського повіту «доблесні котовці» розстріляли 360 полонених українських вояків, учасників трагічного Другого зимового походу, що під орудою полковника Юрія Тютюнника прагнули підняти Україну на боротьбу з більшовицькою окупацією. Їх мало бути 361, та за день до страти одному з бранців неймовірним чином вдалося втекти з полону. Втікачем був командир ударної бойової частини повстанців підполковник Іван Ремболович.


У визвольний похід в Україну в складі Волинської групи І.Ремболович вирушив у якості начальника оперативного відділу штабу Київської дивізії, що 3 листопада перетнула кордон і, обеззброївши ворогів, без жодного пострілу звільнила від «червоних» кілька прикордонних сіл. Через два дні повстанці вже з боєм увійшли в село Жубровичі (нині – Олевського району). Тут за згодою командування Ремболович полишив штабну роботу і очолив ударну групу, яку сформував з добровольців. Адже за плечима у відважного командира і вояка, уродженця Чернігівщини, був бойовий вишкіл на фронтах Першої світової, Армії УНР.
Саме загін Ремболовича став дійсно головною бойовою силою походу. 7 листопада, попри переважаючі сили ворога, цей авангард відчайдушно увірвався до Коростеня, захопив залізничний вузол, затим рушив до в’язниці, звідки визволив заарештованих чекістами українських патріотів, які не сприймали більшовицької влади. Потому відважні вояки знищили відділ охорони і підірвали залізничний міст біля Ігнатполя, відзначилися у бою під Чоповичами, де зруйнували залізничну колію і зіпсували телефонну лінію.
Звідти Волинська група рушила через Будилівку, Облітки, Дітинець, Заньки у напрямку Радомишля, але, відмовившись від спроб атакувати місто, повернула назад.
Увечері 11 листопада під Чайківкою шлях воякам перетнула кінна розвідка 133-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії Червоного війська.
Зав’язався бій. Українці дали гідну відсіч ворогові. Опісля командування «червоних» влаштувало такий собі «розбір польотів», відсторонивши кількох командирів, а їхні бойові порядки очолив особисто сам комдив Г.Котовський.
Проте й повстанці зазнали чималих втрат. 45 бійців було вбито й поранено. Серйозне поранення в чайківському бою дістав підполковник І.Ремболович. Йому вразило нижню частину стегна лівої ноги.
Потому українське військо змушене було повсякчас відступати, стримуючи, одначе, вогнем у відповідь ворога, що невідступно йшов слідом. Колона рушила далі через Пилиповичі, Журавлинку, Городське, щоби переправитися через Тетерів і потрапити під захист притетерівських лісів. Незважаючи на ворожий обстріл, переправа вдалась, тож, завдавши притому значних втрат котовцям, повстанці отримали деякий перепочинок.
Далі шлях Волинської групи, що сподівалась з’єднатись з Подільською групою походу, проліг уздовж Тетерева через Войташівку (нині - Квітневе Коростишівського району), Ставецьку Слободу, Негребівку, Раївку, Комарівку на північ Радомисльського повіту, де орудували місцеві повстанські загони Орлика і Струка. Та з огляду на постійне переслідування війська Тютюнника котовцями, шляхи їхні розійшлися.
Незважаючи на поранення, Іван Ремболович повсякчас надавав бойовим порядкам повстанців важливі настанови й поради, часом віддаючи команди зі своєї санітарної підводи. Проте ворог мав відчутну перевагу.
 До того ж на користь ситим і добре екіпірованим «червоним» сприяла зимова снігова й морозна погода. Козаки були змоклі й змерзлі, їм бракувало теплого одягу, їжі, коней. Подеколи доводилося долати чималі снігові замети й водні перешкоди, знесилюючи військо, за яким тягнулась ще й сотня валок з пораненими.
Вирішальний бій відбувся 17 листопада під Малими Миньками. Сили в ньому вже були надто нерівними. Відтак лише кінним козакам вдалося вислизнути крізь невелику шпарину у порядках котовців і врятуватися. Решту було нещадно порубано і взято у полон. У їх числі - й поранених. Бранців звели до містечка Базар і замкнули у тамтешній молитовні. Переможці до того обібрали їх до останньої нитки, багатьох зоставивши лише у спідньому. На Ремболовичу, приміром, лишилися тільки закривавлені штани й сорочка. Місцеві жителі прагнули підсобити полоненим українським воякам одягом і харчами, але охорона не дозволила.
Надвечір 20 листопада до церкви зайшло кілька осіб командного складу та цивільних. Голова цієї «каральної комісії» звернувся до полонених. На диво заговорив чистою українською мовою, бо до того походівці чули від червоноармійців виключно російську говірку, що виразно виказувала в них московських зайд. Як з’ясувалося згодом, то був справді українець, що пристав до більшовиків, - «червоний» комдив І.Гаркавий.
Він почав сипати на ув’язнених лайкою, обзиваючи їх бандитами, головорізами і т. ін. Потому мовив наказовим тоном:
- Кажіть, є тут серед вас командири?
- Нема, - відповіли вояки.
З вуст «голови» знову посипалась добірна лайка.
 – А де ж Ремболович, ваш полковник? Чи ж він не командир? А на Коростень хто нападав?
Хтось із козаків відказав, що Ремболовича вбито. Проте комісія вочевидь знала, що він тут, і продовжувала вимагати його видати.
Козак, що лежав поруч з підполковником, прошепотів йому:
- Тікай, бо розстріляють…
Ось як згодом описав подальші події у своїх спогадах сам Іван Семенович Ремболович:
«Легко це сказати, а як утекти? Але, як бачить читач, я втік і то на очах усієї комісії й кількох вартових червоноармійців. Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінки, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло спасти на думку, що людина боса, в одній спідній сорочці при 18 ступенях морозу може втекти та ще й із перебитою ногою. Коли вийшов я на подвір’я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, пішов просто перед собою».
Поранений і знесилений вояк дивом добрів до першої ліпшої хатини сусіднього села.
- Свят, свят, свят… - перехрестилися господарі і, запопадливо озирнувшись довкола, впустили несподіваного гостя до помешкання та хутко зачинили двері.
Його обігріли, полікували й виходили. Потому підполковник потайки повернувся до Польщі.
В еміграції він брав участь в громадських рухах і організаціях, що допомагали українцям.
З початком Другої світової війни Іван Ремболович був заарештований німецькою окупаційною адміністрацією і майже рік перебував в ув’язненні.
Звільнившись на початку 1943-го, він налагодив контакти з керівництвом Української Повстанчої Армії, надаючи її загонам фахові поради досвідченого військовика. Потому разом з кількома тисячами українських добровольців Ремболович увійшов як командир роти до дивізії «Галичина», на яку учасники повстанського руху покладали надії з визволення України. У битві під Бродами його бойовий підрозділ виявив неабияку відвагу, допомігши іншим уникнути оточення. Проте сам мужній воїн отримав важке поранення в ногу. На полі бою його дивом, як і двома десятиліттями тому під Базаром, підібрали селяни, нелегально доправивши у Львів …до радянського шпиталя. Там пораненому ампутували ногу.
Оклигавши, Ремболович знову налагодив співпрацю з ОУН, УПА, консультуючи і розробляючи бойові операції. Одначе восени 1949-го енкаведистам таки вдалося його вистежити й заарештувати. Нескореного допитами і тортурами вояка та патріота через рік розстріляли.  Отак у боротьбі за волю України, яку він не припиняв з часів Української Народної республіки, і згасла його путівна зоря…

Газета «Зоря Полісся», 21 листопада 2014 р.


субота, 15 листопада 2014 р.

Доторкнутись до прекрасного


У черговий раз село Леніне (між тим сьогодні все частіше вживається його стародавня первісна назва Ставки) стало місцем зібрання відомих і молодих художників, які проводили тут пленер – так живописці називають роботу на природі, коли на полотнах відтворюється довкілля, що постає перед очами художника. Таке своєрідне відображення основних етапів реконструкції тамтешнього старовинного маєтку започаткував його власник - відомий колекціонер і меценат Олексій Шереметьєв.

Спочатку пленер дістав назву «Околиці маєтку Вангенгеймів». Бо саме ця голландська родина господарювала у ставецькому маєтку на межі ХІХ і ХХ століть. Досі у переказах місцевих мешканців зберігаються надзвичайно теплі та вдячні спогади про Ольгу Вангенгейм, яка власним коштом побудувала і відкрила у Ставках школу, що слугує тут донині, сама, до речі, й учителювала в ній.


Проте під час реставраційних робіт, які активно ведуться у садибі, фахівці дійшли висновку, що вік цієї споруди значно давніший. Принаймні на цеглинах виявлено клеймо 1792 року. У кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття власниками села були шляхтичі Дуніни-Вонсовичі, котрі й збудували тут свій палац. Врешті підтвердили це й віднайдені в архівах плани ставецьких маєтностей Вонсовичів.
Наразі зміна назви лише посилює значимість відновлення стародавньої споруди і надає більшої поваги до тих, хто опікується цим.


Попервах викладачі та студенти Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури зібралися у Леніному влітку, представивши потому місцевій громаді свій перший тутешній доробок. Згодом сюди навідалися художники з Полтави. І от під орудою невтомної Наталії Сухоліт у жовтні столичні митці провели в Ставецькому маєтку осінній пленерний сезон. Цього разу живописний десант до Леніного склали викладачі академії Петро Лебединець, Галина Попінова та Олександр Храпачов, до яких приєдналися молоді таланти Алла Алексєєва, Роман Гаврилюк, Анатолій Паньковик, студенти Ростислав Дудченко, Валерія Лисяк, Катерина Рейда, Дмитро Тарасенко та китайський художник Сун Ке.
Останні четверо тут уже вдруге, тож не приховують свого задоволення від нової нагоди побувати у цих мальовничих краях.


Сун Ке щиро зізнався, що більше йому сподобалося працювати саме осінньої пори:
- Восени кольори яскравіші й різноманітніші, в Китаї мені таких бачити не доводилося. Та важливо, що на відміну від літа спека і комарі не заважають. З задоволенням побував би тут і взимку…

Катерина Рейда за спеціалізацією – художник-графік. Чудове враження справляє її графічна композиція «12 художників» - такий собі модерновий і водночас гротескний концентрований вираз художнього погляду на усіх учасників пленеру та їхні будні у Леніному. Водночас вона представила для огляду написані нею тут класичні пейзажі.
- Іноді корисно переключитися на інший жанр, бо одноманітність втомлює, - каже молода художниця.


Підтверджує цю тезу й Роман Гаврилюк, який зазвичай займається церковним розписом. Втім, можливо, знадобиться цей його досвід, коли дійде черга до оздоблення стародавніх залів палацу.


А от Петро Лебединець, чиї авангардні роботи широко відомі не лише в Україні, а й за її межами, навпаки починав колись з традиційного реалістичного живопису, потому почав експериментувати з барвами, з пластикою кольорів. У Леніному він створив нові абстрактні полотна, навіяні йому місцевими враженнями.
- Місцевість, природа не можуть не надихати на творчість, - розповідає митець. – Коли ми сюди приїхали, стояла чудова золота осінь. То був справжній рай для наших пейзажистів, хоч і недовгий.


Оглядаючи представлені для огляду художні роботи, місцеві жителі та гості Леніного сповна насолоджувалися роботами майстрів пензля, обираючи кожен для себе з-поміж них щось особливе, котре, як мовиться, залягло в душу. Ставчани до того ж мали змогу вгадати той чи інший краєвид, місцину або звичайну сільську господу.



- Це чудово, коли люди мають змогу доторкнутися до прекрасного, - поділився своїми враженнями від виставки голова райдержадміністрації Петро Сергієнко. – Бо кожен такий культурно-мистецький захід сприяє підняттю культурного рівня і регіону загалом, і його жителів. А ще, напевне, залучатиме сюди туристів, розвиваючи відповідну інфраструктуру. Слід сподіватися, що, коли відновиться палац, виставки тут стануть постійними. Тож слова вдячності за добру справу і художникам, і меценатові.
Вражений побаченим, заступник голови районної ради Олександр Кобилинський зазначив, що подібні мистецькі акції – то велика честь для Радомишльщини.
- Треба тільки вітати меценатів, які, попри важку ситуацію в країні, прийшли до нас, прийшли в село, і несуть людям красу мистецтва та радість.


Олексій Шереметьєв з цього приводу зауважив, що у грудні доробок учасників пленеру буде представлено в одному з виставкових залів Києва, видано художній каталог. А ще він запевнив, що реконструкція маєтку має завершитися наступного року.
- Ми прийшли сюди з миром, прийшли з прекрасним, тож давня слава Ставків лише примножуватиметься, - підсумував меценат.


Газета «Зоря Полісся», 14 листопада 2014 р.

понеділок, 10 листопада 2014 р.

Дещо про священиків Коломацьких


   Якось до мене звернувся добрий знайомий за дорученням своїх друзів, котрі цікавилися, чи відомо щось про їхнього прадіда Митрофана Коломацького, який нібито ніс Божу службу в селі Веприн, і його дружину, тобто прабабусю - О.Радзієвську-Коломацьку.
   Священицький рід Коломацьких дійсно на межі ХІХ-ХХ століть служив у Вепринській церкві в імя Архістратига Михаїла. Священик Митрофан Якович Коломацький змінив тут свого батька  Якова Васильовича.
    Отець Яків прибув на пастирську службу до Веприна з церкви села Копачі Чорнобильської волості Радомисльського повіту. У Копачах 1885 року й народився Митрофан Коломацький.
  Батьківщиною Якова Васильовича Коломацького є село Журбинці Звенигородського повіту Київської губернії. Народився він 1 травня 1843 р. у боголюбивій родині Василя Юхимовича і Акилини Федорівни Коломацьких. Є також згадки про їхню доньку Марію, про брата Василя Юхимовича – Феодосія. Взагалі серед священиків Київщини ХІХ століття прізвище Коломацьких було доволі поширеним. 
   Яків Коломацький навчався у духовній семінарії, проте у 1863 р. звільнився з середнього її відділення у званні псаломника. У 1883 р. був рукопокладений у священики. Службу у Вепринській церкві він ніс з 1898 року. Це було вже четверте його місце служби Божої. У 1904 році його стараннями церкву було поремонтовано й перебудовано. Того ж року за заслуги в пастирській діяльності Київською єпархією він був нагороджений скуфією (священицькою шапкою).
   В родині о.Якова було восьмеро дітей. Пішов він з життя у 1911 р. Вепринську парафію по його смерті прийняв син Митрофан.
   Митрофан Якович Коломацький у 1908 р. закінчив духовну семінарію, потому вчителював, викладаючи Закон Божий. У 1911 році був рукопокладений у священики. 
    Брати отця Митрофана Коломацького Іоан Якович та Парфентій Якович служили в парафіях Бердичівського повіту, відповідно в церквах сіл Гришківці і Волоські Мехеринці.  До одного благочинного округу з Мехеринцями входило й село Білилівка, відоме своїм стародавнім монастирем. Примітно, що за часів резидування в Радомислі уніатської митрополії настоятель цього монастиря був єпархіальним суддею консисторії - головного судового органу Церкви. Так от, у Білилівській церкві на початку ХХ століття ніс службу протоієрей Микола Миколайович Радзієвський. Вочевидь, це й посприяло знайомству та одруженню Митрофана Коломацького з донькою Радзієвських.
   Між тим Радзієвські та Коломацькі згадуються крім того у списках учителів освітніх закладів Київщини початку ХХ століття. Приміром, у Києві Мало-Володимирським жіночим училищем №25 завідувала Ганна Матвіївна Радзієвська. А у Бульварному жіночому училищі №19 і Соломянському училищі №71 вчителювала Олена Коломацька. Інспектором народних училиш Таращанського повіту служив Захарій Порфирович Коломацький.
  У Радомисльській чоловічій гімназії (функціонувала у 1909-1919 роках) певний час законовчителем працював Стефан Костянтинович Коломацький.
   Ось так і переплітаються життєві долі представників стародавніх родів.
  Та повернімося до отця Митрофана. 1 серпня 1931 року в пору войовничого атеїзму і гонінь на священнослужителів його було заарештовано й інкриміновано контрреволюційну діяльність, а за постановою судової колегії ОДПУ від 1 лютого 1932 р. ув’язнено на п’ять років до концтабору. Вірогідно тоді й припинила Вепринська церква своє існування.
  Зазнали репресій й інші представники цього роду, що служили на Радомишльщині. Згаданий вище священнослужитель С.К.Коломацький був заарештований у Радомислі 23 вересня 1937 року за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді. Рішенням «трійки» при УНКВС в Житомирській області 9 грудня його засудили до розстрілу. Вирок було виконано через двадцять днів.
   У Ворсівці теперішнього Малинського району народився і ніс священицьку службу Григорій Іванович Коломацький. Спочатку у 1930 році за тим же звинуваченням його увязнили на 7 років до концтабору. Після повернення він мешкав на хуторі Кельвич, що на околиці Радомишля. У 1937 року отця Григорія засудили вдруге – вже на десять років виправно-трудових таборів
   Реабілітували безпідставно засуджених у 1989-1999 рр.
  І на завершення додам, що коли назвали прізвище «Радзієвська», подумалося попервах про можливу помилку чи видозміну його написання. Адже на Радомишльщині на початку ХХ століття була відомою родина Родзаєвських. Зокрема Микола Іванович Родзаєвський працював повітовим ветеринарним лікарем. Його син Михайло навчався у Радомисльській гімназії, затим закінчив у  Воронежі юнкерське училище. Вирувала Світова війна, і молодий офіцер відразу попросився на фронт. Під Молодечним під час артобстрілу Михайла Родзаєвського сильно контузило. Певний час він лікувався у шпиталі, але невдовзі помер.  Звістку про його смерть болісно сприйняли  тогочасні радомишляни…
   Та це вже, як мовиться, зовсім інша історія…



пʼятниця, 7 листопада 2014 р.

Три тисячі - на трибуну


   У незалежній українській державі, яка виникла після розпаду СРСР і комуністичної системи, що у ньому панувала, день 7 листопада, як свято, теж спочив у Бозі. Проте цю дату різні політичні сили продовжують використовувати по своєму і у своїх інтересах. У Радомишлі на нього, одначе, вже не надто зважають. Хіба що апологети колись «великого і непорушного» та комуністичної ідеї могли покласти квіти до памятника «вождю світового пролетаріату». Врешті пам’ятника цього під час революції гідності радомишляни успішно позбулися, поставивши «вірних ленінців» перед нелегким вибором.

   А у радянські часи, пригадується, неодмінним атрибутом листопадових свят була святкова демонстрація трудящих, яка промовисто демонструвала єднання навколо партії робітничого класу і трудового селянства. Щоправда, представники робітників і селян, втім, як і трудової інтелігенції, йшли на ті заходи аж ніяк не за покликом душі, а від того, що так було заведено, і, врешті неявка на демонстрацію могла обіцяти певні неприємності на роботі чи службі.

1967 р. Колона меблевої фабрики біля райкому партії (нині -  музична школа).


7 листопада 1975 р.

   Щодо традиції проводити такий урочистий захід, то започаткувалась вона в Радомишлі у 1919-му.
   17 вересня того року частини 58-ї стрілецької дивізії Червоної Армії (комдив І.Федько, комісар Я.Гамарник), як повідомлялося у більшовицьких зведеннях, «звільнили Радомисль від буржуазних націоналістів, надаючи допомогу місцевим органам влади у боротьбі з залишками куркульськонаціоналістичних банд.
   А 6 листопада 1919 р. начальник гарнізону м.Радомисля І.Федько організував у місті святкування 2-ї річниці Жовтневих подій у Петрограді. У святкуванні на Червоній площі (колишня Соборна) брали участь політвідділ дивізії, партком, ревком, учні шкіл, профспілки і червоноармійці. На площі був проведений мітинг, потім демонстрація за планом по гарнізону. 7-9 листопада були проведені концерти, постановки та ін.»
   Що стосується демонстрації, то привертає увагу у зв’язку з нею звіт Радомисльського повітвідділу народного господарства за листопад 1919 року. У кошторисі шляхово-будівельних витрат рахується… 3,4 тисячі рублів «на влаштування трибуни на площі». Цікаво, що на ремонт 1-ї радянської лікарні витрачено тоді було 1,8 тисячі рублів, 3-го міського училища – 1,96. Так що облаштування трибуни було справою далеко не другорядною, раз витрати на неї перебільшили ремонтні роботи у соціальних закладах.


Такою уявлялася революція на Поліссі через піввіку потому.

   Відтак можна вважати, що саме тоді й було покладено початок помпезності, з якою комуністична влада повсякчас прагнула відзначати свою чергову річницю.







вівторок, 4 листопада 2014 р.

З шаною і вдячністю славному землякові


Його й досі, через дев’ять років по смерті вважають провідним народознавцем сучасності в Україні. Адже без перебільшення знамениті книги, написані ним - «Берегиня», «Посвіт», «Погостини», «Покуть», «Русалії», «Святвечір», «Кухоль меду» та ряд інших - не просто стали етнографічною і народознавчою класикою, вони допомогли українцям усвідомити й відчути свою спадковість з багатьма поколіннями пращурів, пізнати і приміряти до себе глибинні пласти багатовікових і невмирущих традицій, нагадавши, чиїх батьків ми діти.
Йдеться про вірного сина й відданого патріота України Василя Скуратівського, який до своєї загальновизнаної народознавчої величі додав талант письменника, поета, журналіста.  В основі його творів - свята, обряди, народна мораль, родинні взаємини, українське національне виховання – ті споконвічні засади, на яких тримався і, слід сподіватися, й надалі триматиметься рід український.
Життєві шляхи дослідника і пошуковця виявилися, на жаль, короткими, як за узвичаєними мірками. Лише 66 літ відміряла йому доля. Але вони виявилися надзвичайно плідними й насиченими. Невтомний пошуковець і першовідкривач надзвичайно поспішав жити і творити. Тож кожен з його прожитих років був вартий кількох.
Наразі непросто однозначно осягнути й ті два роки, які Василь Тимофійович провів у Радомишлі. То була пора, коли його талант лише починав себе виявляти, набираючи розгону і розвою. Непримітний, здавалося б, радіоорганізатор райгазети «Зоря Полісся» встигав писати вервечкою кореспонденції, нариси, репортажі, вірші, вести літературну студію, відкривати співочі й музичні таланти радомишлян, відроджувати на тутешніх теренах прадавні народні звичаї. Одна з таких традицій – купальське свято, яке відтоді по сучасному вирує та іскриться на Радомишльщині вже піввіку.
Врешті завдяки Скуратівському багатюща палітра вікових надбань поліщуків поширилась на неосяжних просторах землі української. Недарма ж бо не без гордощів він називав свій рідний край (малою батьківщиною митця і науковця є хутір Великий Ліс на Коростенщині) незайманою цариною етнографічно-фольклорної спадщини, яку і сам досліджував та пропагував, і залучав сюди багатьох своїх однодумців та послідовників. У милі його серцю місця народознавець з приємністю приїздив на творчі зустрічі, що ставали не просто спілкуванням з читачами й земляками, а й своєрідним звітом перед ними. І скрізь його щире слово знаходило добрий відгук у серцях.
Два роки тому Василь Скуратівський повернувся й до рідного йому Радомишля, де мав добрих друзів, приятелів, колишніх колег. Повернувся, щоправда, символічно. На будівлі райгазети «Зоря Полісся», яку він відроджував у 1965-66 роках, митцеві, журналісту і досліднику вдячні краяни встановили меморіальну дошку, виготовлену потіївським скульптором Петром Лантухом.
А ось днями громадськість міста, газетярі, музейники, працівники культури зійшлись сюди, аби вшанувати 75-річний ювілей Василя Тимофійовича Скуратівського. Своїми думками про його непересічну постать та особистість поділилися з присутніми редактор газети «Зоря Полісся» Наталія Данилюк, журналіст і краєзнавець Володимир Молодико, голова районного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка Геннадій Цвік, секретар міської ради Валентина Легенчук, голова районної ради Віктор Міхненко, спеціаліст з охорони культурної спадщини райвідділу культури Володимир Науменко. Вдячні радомишляни поклали квіти до пам’ятки та вклонилися народознавцю за подвижництво, за щедрі ужинки добутих і донесених українцям духовних скарбів.